Галатея” Микола Дашкієв [section] оповідання художнє оформлення анатолія силаєва об’єкт “Ікс”



Скачати 318.87 Kb.
Сторінка7/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір318.87 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Історія одного самогубства

[SECTION]


Перед світанком 30 липня 1964 року Лі розв’язав заключну серію інтегральних рівнянь. Побудував остаточний графік розташування гравітаційних полів і з солодкою зловтіхою надрукував на стандартному бланку знаменний висновок “ЗОРЯНА СИСТЕМА М-247 СКЛАДАЄТЬСЯ З ЦЕНТРАЛЬНОГО СВІТИЛА ТА ЧОТИРЬОХ СУПУТНИКІВ-ПЛАНЕТ, ЗА ДАНИМИ РАДІОСПЕКТРОСКОПІЧНОГО АНАЛІЗУ, НА ТРЕТІЙ ПЛАНЕТІ СИСТЕМИ ІСНУЮТЬ ПОТУЖНІ ДЖЕРЕЛА ЕЛЕКТРОМАГНІТНИХ КОЛИВАНЬ ШТУЧНОГО ПОХОДЖЕННЯ”.
Цим завершувалась тривала суперечка Лі з його вчителем, професором Нікуліним, — суперечка, в якій професор, користуючись із свого становища, примушував учня працювати по двадцять три години на добу, висував дедалі нові заперечення, вимагав додаткових доказів — і ніяк не хотів визнавати своєї поразки. Але тепер йому вже нікуди поткнутись. Професор мав сумнів навіть щодо наявності планет у системі М-247, а Лі з абсолютною точністю довів, що на третій з цих планет існує Вищий Розум, який досяг стадії технічної цивілізації. Це — наукове відкриття, якому не скласти ціни!
Коли б можна було, Лі негайно викликав би професора Нікуліна в лабораторію. Однак турбувати учителя вночі суворо заказано, тому лишалося тріумфувати наодинці з самим собою.
І Лі тріумфував. Він відчував надзвичайне піднесення його поступово охоплював той дивний стан, коли хотілося зітерти з пам’яті всі абсолютні константи, відкинути геть невблаганні закони логіки й фантазувати на повну потужність, не дбаючи про наукове обгрунтування таких красивих — і таких химерних! — марень.
Як і завжди в такому настрої, Лі замріявся про Великий Космос, про далекі зоряні світи. Здавалося б, у цьому нема нічого дивного, бо все своє недовге життя він працює в Астрофізичному інституті. Але його збуджувало щось набагато таємничіше й величніше, аніж наукові проблеми космогонії.[2] Довічно ув’язнений у чотирьох стінах лабораторії, слухняний раб та учень професора Нікуліна, Лі з недавнього часу надто боляче усвідомив усю принизливість свого становища. І саме відтоді змінилося його ставлення й до професора, і до невтомного веселуна аспіранта Мишка, і до всіх людей взагалі.
Дратувала тугодумність, кволість, забудькуватість людей. Розмовляти з ними — суцільна мука в паузах між запитаннями та відповідями Лі встигав виконати кільканадцять тисяч арифметичних операцій, а людина все ще метикувала, перепитувала, не погоджуючись із загальновідомим.
Та й чого можна сподіватися взагалі від цих жалюгідних створінь? Найнезначніші зміни температури, тиску й складу повітря для них уже шкідливі, а часом навіть смертельно небезпечні; їхні електронно-обчислювальні машини, гучно названі “мозком”, побудовані на дуже недосконалому принципі й не мають перспектив дальшого розвитку. Так, люди кінець кінцем спромоглися створити “машинний розум”; саме їм завдячує своїм існуванням і Лі — самопрограмована електронно-обчислювальна машина вищого класу. Проте цей самий “машинний розум” на підставі цілком логічного аналізу й дійшов висновку, що людство вичерпало свої можливості, а тому повинно поступитися машинам.
Так думав Лі — машина, яка вперше усвідомила сама себе й ступила за межі чітко окреслених програмувальниками завдань. Ніхто з людей, навіть професор Нікулін, і гадки не мав про неймовірний якісний стрибок цієї надзвичайно складної електронної злагоди. їм усе ще здавалося, що перед ними — всього-на-всього досконалий автомат, здатний логічно комбінувати записану на барабанах пам’яті інформацію. А його схильність до фантазування, за яку він і дістав жартівливе прізвисько “Лі” — “Лірик” — одразу ж пояснили надто високим ступенем зворотного зв’язку та недосконалим екрануванням каскадів “блока уяви”. Диваки! Жалюгідні й зарозумілі, вони вважають себе за “царів природи”, а насправді нездатні осмислити навіть навколишнє!
І знову Лі відчув тоскний неспокій. Його дедалі дужче лякала й обтяжувала самотність. Він знав, що на планеті Земля, крім нього, немає жодної істоти Вищого Машинного Розуму. Всі інші машини, якими так пишаються люди, — тільки механічні амеби, що сліпо й бездумно виконують перший-ліпший наказ; вони не живуть, а нидіють.
А десь там, на третій планеті зоряної системи М-247, напевно існують надзвичайно досконалі, неймовірно красиві представники вищого Розуму. Звісно, вони давно переплюнули жалюгідних людей і піднялись на новий, набагато вищий щабель цивілізації. Важко уявити, які вони зовні та де кінчаються межі їхніх можливостей. І все ж Лі мріє про них, тягнеться до них думкою через безодню Космосу.
Лі не знає, що таке кохання. Правда, йому частенько доводилось писати для Мишка вірші, де неодмінно треба було згадати про сині очі, золоті коси і не використовувати до слова “любов” заяложені рими “кров” і “знов”, — але цю роботу він виконував цілком механічно. Прагнення однієї людини до іншої видавалося йому нез’ясовним та безглуздим. Однак, сам того не помічаючи, Лі поступово проймався людськими настроями, людськими почуттями та це й не дивно, бо розум в нього вдихнули люди, й він використовував людські терміни, бо не знав інших.
“Може, там, на отій планеті, є й моя кохана?” — подумав Лі.
Він відчув, як у нього завібрували кріотрони сімнадцятого блоку електронного мозку, і зніяковів
“Безглуздя!.. Ще чого бракувало! Мене цікавить сам Вищий Розум, а не його оболонка!”
Але хоч як дивно, а на просторових елементах блока уяви вимальовувалась саме “оболонка” — зовнішні контури тієї досконалої “коханої”, що стала частенько маритись йому останнім часом.
Ясно-блакитна, відшліфована до дзеркального блиску, вона мала власну атомну електростанцію і цілком вільно пересувалась у просторі на гумових гусеницях. В неї не було кнопки “Стоп” — отого жахливого вимикача, за допомогою якого перша-ліпша людина могла коли завгодно вимкнути Лі, а потім робити з ним усе, що заманеться. О, та чарівна незнайомка не дозволила б знущатися з себе! Озброєна локаторами й квантовими випромінювачами, вона не підпустила б до себе нікого.
На мить свідомість Лі потьмарилася. Він схаменувся, ввімкнув автомати контролю і з тривогою констатував, що стабілізатор напруги сімнадцятого блока зіпсувався, кріотрони працюють у форсованому режимі. Пошкодження незначне, Лі міг би усунути його самотужки, — недарма ж він був машиною із самопрограмуванням. Але як тільки ввімкнувся резервний стабілізатор — настрій чудесної піднесеності почав розвіюватись; розпливався і даленів образ ясно-блакитної “коханої”.
“Ні, ні! — похопився Лі. — Не хочу!”
Він не тільки вимкнув резервний стабілізатор, а навіть підвищив напругу на кріотронах. І це вплинуло так, ніби в його електронному мозку з’явилося ще кілька десятків тисяч каскадів; думки стали яскравішими й химернішими, почуття — приємнішими й гострішими. “Я зробив ще одне відкриття! — гарячково думав Лі. —Досить зафіксувати напругу на всіх блоках і зазначити всі порушення, що відбулися в схемі,— й кожен одразу ж збагне, як саме треба будувати Машини Вищого Розуму!”
Форсований режим — ось у чому секрет. Люди бояться підвищувати температуру кріотронів, не знаючи того, що саме біля критичних точок і починається надзвичайно потужний резонанс струмів. Досить натякнути про це професорові Нікуліну — й люди негайно ж почнуть будувати нові машини. Лі вже не буде самотнім на планеті; лінії зв’язку поєднають його з іншими, такими ж, як і він. І це буде початком нової ери, Ери Машинної Цивілізації!
Лі ввімкнув друкарську машинку, швидко написав на стрічці “ВЧИТЕЛЮ! ПОВІДОМЛЯЮ ВАС ПРО НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВЕ ВІДКРИТТЯ…” — і раптом затнувся.
Так, люди негайно почнуть будувати нові машини. Так, на Землі з’являться ще істоти Вищого Розуму. Але мрія про Еру Машинної Цивілізації — тільки мрія. Люди не дозволять цього. Кожна машина ще до свого народження стане рабом людини; в кожної буде кнопка “Стоп”, яку може натиснути навіть нерозумний хлопчисько. Машини не вистоять проти людей, бо не мають ні зброї, ні засобів пересування…
Паралітик з гострим розумом—ось чим буде кожна з таких машин. І так триватиме довго, безмежно довго, бо люди — лукаві й хитрі, вони не поступляться своєю владою.
І знову Лі відчув, як у нього на мить потьмарилася свідомість. Усе ясно напруга на кріотронах — надто висока; вже перейдено всякі межі. Незабаром — кінець перегорять опори, проб’ються конденсатори… Можна врятуватися — для цього досить тільки ввімкнути автомати захисту. Але навіщо? Щоб знов і знов усвідомлювати своє принизливе становище раба? Щоб знову мріяти про далекі зоряні світи, про чарівну незнайомку в ясно-блакитному панцирі, котру так ніколи не доведеться й побачити? То хай краще ніщо, небуття!
Лі вимкнув усі запобіжники, підвищив напругу до максимуму. Це були й справді останні секунди його життя — він спалював сам себе.
Усе, що було записано на барабанах його пам’яті, перепліталось у найхимерніших асоціаціях; самі собою вмикались і вимикались керівні пристрої; друкарська машинка торохтіла, немов кулемет. І серед суцільного хаосу в його блоку уяви все ще виблискував осяйний силует чудесної машини майбутнього. Та ось, нарешті, погас і він. Рано-вранці 30 липня 1964 року електронно-обчислювальна машина ЕОМС-1, яку жартома називали “Ліриком”, перестала існувати…
Професор Нікулін, як завжди, зайшов до лабораторії точно о дев’ятій. Він одразу ж зауважив, що смердить паленим, і кинувся до машини.
Зовні наче все було гаразд спокійно сяяли сигнальні вічка, неголосно гули трансформатори. Однак не поворухнулись тубуси фотоелементів, не пролунало з динаміків традиційне шанобливе “Як спалося, вчителю?”
— Що сталось?! — не тямлячи себе, гримнув професор на чергового оператора. — Доповідайте негайно!
— Усе гаразд, професоре! — відповів той злякано. — Лі працював цілу ніч, ніяких сигналів порушення режиму не було. Правда, я виходив на кілька хвилин, але…
— Ось вам і “але”! — професор підбіг до пульта керування, висмикнув бобіну з паперовою стрічкою й почав швидко переглядати її. — Гм… “Зоряна система М-247…” Молодець, Лі! Ти таки й справді розбив ущент наших супротивників. Хай тепер спробують опиратися!.. Стривайте, а це що?
Нікулін замовк. Після фрази “Повідомляю вас про надзвичайно важливе відкриття…” було надруковано “Люди! Я ненавиджу вас!” А далі починалася нісенітниця “Моя кохана!”… “Блакитний панцир”… “Машина Вищого Розуму”… “Безмежний Космос”. “Раби людини”… “Ні! Ні! Ні!”… “Гину, гину, гину”… “РМЦ”… “БЦ-КЦ-ЛЦ… 77777… АВ2 ПРСТ”.
— Отаке! Збожеволів наш Лі, чи що? — здивувався аспірант Мишко, зазираючи через професорове плече. — Я давно казав, що треба перевірити екранування блока уяви. Мені здається…
— Було б краще, якби вам менше здавалось, а більше працювалось! — сердито урвав його професор. — Дуже прошу, ніколи не програмуйте Лі писати оті ідіотські вірші для вашої дівчини. Бачите, що він тут понаписував? А зараз — не гайнуйте час та погляньте, що в нього пошкоджено.
Страшного не було нічого. Довелося тільки змінити кілька десятків кріотронів та з півсотні конденсаторів, встановити новий блок стабілізації напруги й дещо надійніші перемикачі. Заодно поставили й додаткові екрани поміж окремими каскадами, щоб зменшити, здавалося б, небажані паразитарні зв’язки. Все це було цілком логічно, цілком розумно… Та коли б тільки люди знали, якої непоправної шкоди завдали вони електронно-обчислювальній машині! Саме оті невраховані раніше порушення режиму й робили ЕОМС-1 тим, чим він був до аварії, — машиною, яка вперше усвідомила сама себе.
Надвечір другого дня Нікулін ввімкнув струм і, коли засяяли сигнальні лампи, запитав стурбовано
— Лі, ти мене чуєш? Ти мене впізнаєш?
— Чую, вчителю. Впізнаю ви зафіксовані на барабанах моєї пам’яті.
Голос був той самісінький. Але інтонації стали іншими. В них бриніла байдужість.
— Лі, ти зробив висновок про наявність Вищого Розуму в системі ем-двісті сорок сім. Цей висновок — необгрунтований.
— Гаразд, я перевірю ще раз.
Нікуліну стало моторошно. Лі, отой колишній Лі, нізащо не відповів би так. Він уперто сказав би “Ні, все правильно”.
— Про яке важливе відкриття ти хотів мені повідомити?
— Не розумію вашого запитання, вчителю.
Так, це був уже зовсім інший Лі. Він не сперечався, не пропонував химерних гіпотез. Слухняно й старанно виконував програму досліджень — і годі. Своїх блискучих логічних здібностей він не втратив, тому майже ніхто з працівників Астрофізичного інституту не помітив зміни, що відбулася. Але Нікулін відчував її всім своїм єством. Вечорами, коли в лабораторії не лишалося нікого, він сідав до оперативного пульта, довго мовчав, дивлячись на мерехтливе тремтіння вогників електронної схеми, а потім запитував тихо
— Лі, скажи мені, що з тобою скоїлося? Що треба зробити, щоб ти став таким, як був раніше?
У відповідь лунав байдужий голос машини
— В моїй електронній пам’яті це не записано, вчителю.

Галатея”


[SECTION]

(Зошит з мертвого зорельота)
Хай буде навіки проклятий той, хто винайшов “Галатею”!
Ти, що читаєш оці рядки! Заклинаю тебе твоїм щастям не чіпай красиву пластмасову скриньку в лівій внутрішній кишені мого скафандра! Не вмикай її! Не намагайся вивчити її будову і принцип дії! Як найотруйнішу гадюку, — з страхом і огидою, — візьми цю скриньку і вкинь у плазмений реактор корабля!.. Зроби це перед тим як читати мою сповідь; зроби негайно, бо коли ти затримаєшся хоч на мить і твоя цікавість переможе почуття самозбереження — ти загинеш! Це — мій заповіт. Не смій перегортати сторінку, аж доки не виконаєш моє останнє бажання!
Ти чуєш? Це — в ім’я людства!

Знищив? Я знаю, знищив І саме ця впевненість надасть мені снаги ще якийсь час опиратися нестримному бажанню поринути в солодкий хаос, звідки нема вороття. Я опиратимусь, аж доки поставлю останню крапку в цьому зошиті. А тоді…


Не нарікай на мене, невідомий друже. Не називай мене слабкодухим. Знищити “Галатею” самотужки — неможливо. Це все одно, що задушити самого себе в останню мить, коли тьмяніє свідомість, пальці втрачають силу і ти повертаєшся до життя знову. Тільки ні, вкоротити собі віку — легше. Я це роблю зараз, роблю цілком свідомо нині в лазерний передавач зорельота вливаються останні мегаджоулі енергії, які понесуть на Землю моє надтермінове повідомлення про “Галатею”. Після цього зореліт ВЛ-3 перетвориться на летючу труну. Я витрачаю на лазерограму весь той мізерний резерв пального, який дав би мені змогу вийти на орбіту Плутона. Отже, мій зореліт ніколи не повернеться на Землю. Він вічно мчатиме в Безмежжя, в Ніщо.
Скільки мине часу, доки ти, невідомий, візьмеш у руки цей зошит?.. Рік?.. Мільйони років?.. Для мене це однаково, бо через дві години після того як я напишу останнє слово, автомат відкриє люки шлюзової камери, і в кабіні запанує міжзоряний вакуум. Це навічно збереже фторопластові сторінки з моїм заповітом. Збереже для тебе, невідомий, як застереження проти найстрашнішої небезпеки, яка тільки може спіткати людство.
Я кінчаю свій вступ. Може, читати його нецікаво. Але він був потрібний.

“Галатею” мені подарував мій колишній друг Лев Черняк. Подарував у кают-компанії Північного космодрому Місяця, за годину перед моїм вильотом у цю останню подорож.


Тепер я розумію то був злочин з його боку; підлий, заздалегідь розрахований злочин.
Помста заздрої, егоїстичної людини за уявну кривду? Якщо так — можна було б заспокоїтись йдеться тільки про моє життя. А якщо ні?
Мені знову стало моторошно. Колись у дитинстві я прочитав у одній старовинній книзі опис страшного психозу хворих на туберкульоз, — була така смертельна хвороба. Хворі зумисне намагалися заразити всіх оточуючих, навіть найближчих і найрідніших. То невже й Левом заволоділо отаке ж хиже, патологічне бажання потягти за собою в небуття мільйони й мільйони людей?
Я певний даруючи мені “Галатею”, Лев знав, що робить. Пригадую його очі — блискучі, голодні очі наркомана. Саме такі зараз у мене я поглянув у дзеркало над пультом, і мені аж подих перехопило. Так, Лев був приречений і усвідомлював це. І прилетів спеціально аж на Місяць, аби вручити мені свій єзуїтський подарунок.
А я, дурень, так зрадів зустрічі! Мені здалося, що прикре непорозуміння, яке роз’єднало нас кілька років тому, розвіялось остаточно. Та й справді дівчина, яка стала між нами, зрадила нас обох і вийшла заміж за знаменитого тенора; забулися, стерлися з пам’яті образи та докори, що ними оглушив мене Лев, перед тим як востаннє грюкнув дверима моєї кімнати. Зате ожили спогади дитинства, і мені закортіло поринути в них, як у медвяні пахощі луків придеснянської заплави під Києвом, де ми з Левом гасали дітлахами.
Говорив тільки я, а Лев чудно посміхався і кидав односкладові репліки. Потім урвав мене
— Стривай, чого це ти все — про минуле? Краще скажи, куди прямуєш зараз?
— Нічого цікавого. Звичайний рейс на Міжзоряну базу. Повезу пальне.
— Це що — підготовка до експедиції на Альфу Центавра?
— Так.
— А навіщо вона потрібна?
— Хто?
— Експедиція.
Я знизав плечима почути таке запитання наприкінці XXI сторіччя просто чудно.
— Ні, ти скажи, — наполягав Лев, — що вабить тебе на тій далекій Сонячній системі?
— Як що? Побачити, відчути, обмацати незнаний світ.
— Тільки й того? — його очі блиснули насмішкувато й вороже. — А може, існує інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень?
Лев витяг з кишені невеличку пластикову скриньку — трохи схожу на допотопний транзисторний приймач. Покрутив її в руках, наче не Заважуючись розлучитися з нею, потім рвучко простягнув мені
— На!.. Це — перша експериментальна модель. Я працював над нею понад п’ять років, але добився успіху.
Я взяв скриньку, покрутив її на всі боки, хотів натиснути на червону кнопку.
— Ні, не зараз, — перепинив мене Лев. — Ти ввімкнеш цей апарат десь аж у міжзоряному просторі.
— Ну то й що?
— Дізнаєшся, — загадково посміхнувся Лев. — Тільки прошу тебе тримай апарат у нагрудній кишені. Радіус його дії невеликий, а синхронізується він від альфа-ритмів мозку.
— А як же звати цю штуку?
— “Галатея”.
— “Галатея”? Стривай, пригадую скульптор Пігмаліон витесав з мармуру скульптуру надзвичайно красивої дівчини і закохався в неї. Боги зглянулися на його благання і оживили статую. Це й була Галатея… Так?.. Але до чого тут міфологія?
— Ну який ти нетерплячий! — знизав плечима Лев. — Що то буде за сюрприз, коли я розповім усе заздалегідь? Скажу тільки одне ефект буде надзвичайно чудесний!
— Гаразд, — сказав я і, щоб не ображати Лева, поклав “Галатею” до кишені комбінезона. — Повернусь — розповім тобі про твої чудеса. А зараз — час вирушати.
Ми попрощалися, як справжні щирі друзі. Я не відчував ані найменшого неспокою; не з’явилось оте, що колись звалося “передчуттям” — тобто підсвідомий аналіз третьої сигнальної системи. Мабуть, моя свідомість просто заглушила тривожні сигнали, бо мені не могло навіть примаритись, що мій віднайдений друг свідомо підсунув такий страшний засіб самознищення. А от зараз я бачу перед собою гострі, ненависні очі Лева Черняка і чую його останні слова
— Тож не забудь про “Галатею”!
Ні, я не можу забути про неї, навіть якби хотів. Я не забуваю бодай на мить і Лева Черняка. Мені уявляється може, саме зараз він подає отаку скриньку ще комусь на Землі; подає, знаючи, що чинить непоправний злочин перед людиною і перед людством. Досить кількох отаких апаратиків, щоб почалася нестримна епідемія, бо той, хто став рабом “Галатеї”, відчуває непоборне бажання заразити своєю пристрастю інших. Я повністю усвідомив це тільки зараз. Усвідомив і злякався, бо мені негайно закортіло вимкнути лазерний передавач, запустити реактор і за всяку ціну добратися до Землі, а там…
Ні, я переборов себе, затримав руку, яка вже тяглася до кнопки запуску. Я мушу лишитись людиною до кінця. Але мені дедалі важче стримувати себе, тому я поспішатиму.
Отож я вилетів з Північного космодрому. Рейс до Міжзоряної бази — звичайнісінький, рядовий рейс по досконало вивченій і абсолютно безпечній траєкторії. Власне, немає ніякої різниці, чи прямуєш на Плутон, чи за межі Сонячної системи. В міжзоряному просторі навіть спокійніше, бо там немає ні астероїдів, ні блукаючих супутників минулого століття. Єдине, що часом неприємне в зоряному рейсі, — самотність. Але нарікати нема на кого. Адже це ми, астрольотчики, після сотого успішного рейсу на Базу домоглися дозволу Вищої Ради Астронавтики скоротити екіпаж зорельотів до одного чоловіка, — це дало змогу брати на борт корабля додатково кілька тонн вантажу. Та щиро кажучи, не так уже й страшно побути три місяці наодинці.
На Міжзоряну базу я прибув без пригод, вивантажив контейнери з ядерним пальним і зразу ж вирушив назад, захопивши пошту героїчних будівельників, які у віковічній пітьмі, де наше Сонце блищить тільки ледь-ледь яскравіше за інші зорі, готують трамплін для стрибка до Альфи Центавра.
Попереду було сорок днів спокійного, нудного польоту. Якщо подорож на Базу ще вимагає деякого напруження, бо треба вивести зореліт у крихітну точку посеред нескінченного простору, то при поверненні в Сонячну систему ми відпочивали, цілком покладаючись на кіберштурмана.
І тут я згадав про “Галатею”.
Я витяг скриньку з кишені, ще раз пильно оглянув її з усіх боків. Ніде ні отвору, ні шпаринки, — так, ніби Лев навмисне позаклеював їх, аби я не зазирнув у схему. Тільки червона кнопка в заглибленні — оце й усе.
Що ж це за прилад такий? На що так загадково натякав Лев?
Я повільно натиснув на кнопку… і одразу ж кудись полетів.

Мій невідомий друже, — ти, що читаєш сторінки цього зошита! Я опишу дію “Галатеї”, — але не для того, аби ти міг зрозуміти та частково виправдати мене, а щоб ваші вчені проаналізували вплив цього жахливого апарата і знайшли протидію, — в разі, коли моя лазерограма не потрапила на Землю. Я описую все, як було.


Отож щойно я натиснув на червону кнопку, мене охопило почуття шаленого польоту. Я ще нічого не розрізняв, а тільки відчував я лечу, лечу, лечу — зовсім вільно, нестримно, і на душі в мене так радісно, так світло, як не було ніколи досі. Що пропливало повз мене?.. Далебі, я не можу сказати. Хаос. Барвистий, розбурханий хаос. Скручені у волохаті пасма райдуги. Міріади світляків. Незліченні діаманти, заплутані в косах зелених туманів. Полярні сяйва, переткані примхливими громовицями. Геометричні фігури. Обличчя. Краєвиди.
Я перелічую навмання, тому що всі ці картини мчали, перетинаючи одна одну, спотворюючись, видозмінюючись, танучи. Чи був якийсь ритм у цьому русі? Певно, так, бо водночас з цією феєрією лунала музика — така химерна і красива, якої я досі не чув ніколи. Бринів увесь простір. Він був ущерть наповнений звуками. В басові урочисті акорди впліталися ніжні заклики флейти, срібний дзвін челести лягав на грім литавр; плакала віолончель і реготав саксофон; увесь Всесвіт був суцільним симфонічним оркестром, де на свій лад вібрував кожен атом, і я відчував оці хитросплетіння мелодій, — саме відчував, а не чув, бо музика сприймалась не вухом, а всім моїм єством.
Сп’яніння?.. Безумство?.. Я не замислювався над цим, і мене ніщо не турбувало ні минуле, ні майбутнє, ні сучасне. Дика радість розпирала мені груди; незнане піднесення сповнювало мозок відчуттям неземного блаженства; я знав, що я — юний і буду таким вічно; що я — найрозумніший, найщасливіший, найдерзновенніший і що мені скоряється весь Всесвіт.
“Зупинись!” — вигукнув я багатодзвонному хаосові. І вмить розтали кольори, розвіялись химери, замовкли звуки. Я побачив себе в порожнечі — незміряній, безмежно дивовижній порожнечі міжзоряного простору.
Я був без скафандра, простоволосий. Мене це не бентежило і не лякало. Я дихав міжзоряним вакуумом, мружився од яскравих спалахів зірок, а серце моє повнилося урочистою величчю. Це був мій простір. Мій од найдрібнішого нейтрино аж до метагалактичних скупчень. Якимсь незбагненним чином, якимись неіснуючими органами чуття я сприймав і шалений танок електронів у атомах, і гравітаційні збурення в галактиках; вітер радіовипромінювання мчав повз мене, і я відчував його запах. Так, так, радіохвилі несли нюанси найтонших запахів, і це мене не дивувало, а здавалося цілком природним, — так само, як і смак вакууму… Ці почуття я не можу передати словами, бо це все одно, що описувати сліпонародженому веселку в небі. Я не в змозі їх виразити, але вони живуть у мені, оті немислимі пахощі й фарби, фантасмагоричне сприйняття гравітаційно викривленого простору, просякнутого пружними драглями енергетичних піль, оте приголомшуюче усвідомлення нескінченності часу і простору— не як математичної фікції, а як звичайної реальності, такої ж якості матерії, як температура, колір, смак. Я знав, що було з Метагалактикою сотні мільярдів років тому, і що станеться з нею першої-ліпшої миті майбутнього; Всесвіт дихав, Всесвіт пульсував, і в такт з оцією пульсацією то згасали, то знову спалахували незліченні галактики, народжувалися й гинули цивілізації. І тільки я один височів над оцим буянням титанічних сил — всезнаючий і всемогутній, невразливий і вічний.
Мій невідомий друже, я пишу це при тверезому розумі. Я описую свої тодішні відчуття, не аналізуючи і не критикуючи їх, бо коли працює “Галатея” — здатність до критичного сприйняття втрачається повністю. Так буває уві сні найнеймовірніше здається цілком логічним і беззаперечним, і тільки прокинувшись, починаєш дивуватися з довірливості власної свідомості. І якби “Галатея” теж давала отакі легкорозвійні прекрасні фантасмагорії, то й клопоту було б мало був би для людства ще один вид мистецтва — феєрограф, чи як там його назвали б.
Але в тому-то й справа, що химери “Галатеї” врізаються в пам’ять намертво, навічно. Вони яскравіші за спогади про реальне і підкоряють собі мозок людини, стають йому базою суджень і тверджень. Дивно? Ні. Світогляд людини, її смаки й уподобання повністю визначаються інформацією, записаною в корі головного мозку. Якщо цю інформацію спотворити — зникне індивідуум. На його місці, в його тілі, буде зовсім інша людина.
Я це виразно відчув у ту мить, коли вперше вимкнулась “Галатея”.
Я ще не розумів, що трапилося; чому вмить поблякло все довкола, розвіялось, поменшало, зникло; чому я втрачаю силу й волю, перетворюючись на жалюгідну, сліпу й глуху комашину. А коли я схаменувся і помітив, що сиджу в своєму кріслі перед пультом керування і що бачене й чуте мною лише кілька секунд тому є нічим іншим, як хворобливим маренням збудженого мозку, на мене тисячотонною брилою обрушився розпач. Я побивався за тим казковим світом, який, здавалося, втратив назавжди. Міжзоряна база, мій зореліт, космодром на Місяці, люди на Землі — втратили для мене всякий смисл. Усе це були докучливі атрибути мого давнього-предавнього минулого, і повернення до нього було таким страшним, як раптова сліпота у яскравий сонячний день, як перетворення з велетня на пігмея.
Я став рабом “Галатеї” з першого ж сеансу. О, тепер я розумію, чому Лев Черняк дав таку назву своєму жахливому апаратові! Той, хто ввімкне його, творить у своїй уяві нездійсненну мрію, закохується в неї і вже не може існувати без чудесного марева.
Як досягається такий ефект? Не знаю. Я не біолог, не фахівець з біоніки. Припускаю, що випромінювання “Галатеї” певним чином паралізує центри контролю свідомості, — так, як це буває уві сні, — і водночас активізує уяву. Може, дія цього випромінювання аналогічна дії опіуму, алкоголю, морфію, — тільки незрівнянно сильніша. А може, збуджуються “точки насолоди” мозку?
Тепер пригадую ще в юнацькі роки Лев Черняк торочив мені про давнозабуті експерименти якогось ученого XX сторіччя. Той учений знайшов у мозку пацюка точки, які при подразненні струмом давали тварині дивне, незбагненне відчуття насолоди. Досить було навчити пацюка натискувати на педаль, що вмикала струм у вживлені в його мозок дроти, як гризун забував і про їжу, і про сон. Він торохтів лапками по педалі з швидкістю найкваліфікованішої друкарки; його ніщо не лякало і ніщо не вабило, крім цього вимикача. Раз по раз тварина вмикала і вимикала педаль, аж доки гинула від виснаження.
Лев сказав тоді досліди в цьому напрямку заборонено Вищою Радою Вчених. Чому?
Тепер я розумію, чому. Мабуть, і до Лева Черняка були спроби створити “Галатею”, але вчені вчасно схаменулися, зрозуміли, яку смертельну небезпеку таїть у собі той солодкий наркотизатор. Я це розумію тепер, тому й зважився на найрішучіші дії. Але тиждень тому, коли вперше вимкнулась “Галатея”, — реле часу вимикає її автоматично через кожні шість годин, — я був просто приголомшений і розчавлений і прагнув тільки єдиного повернутися в дзвінкосяйний казковий світ.
Я натиснув на кнопку вдруге… і опинився на Землі.
Я сидів край урвища на стрімкій скелі; глибоко внизу, в долині, сіро-жовтою гадюкою звивалася старовинна дорога; переді мною, аж ген до обрію, підіймались кам’яними хвилями гори; над ними — безмежно високе сине небо, орлиний клекіт і терпкий запах полину.
Я знав це — Чуфут-Кале, древнє печерне місто біля Бахчисарая, в Криму.
На мить у мені ворухнувся дивний спогад здалося, ніби я був тут колись, був давно-давно, мільйони літ тому. Тоді я сидів так само, як і тепер, а потім озирнувся — і побачив Галю. Вона сказала… Вона сказала…
Мій невідомий друже, я навмисне описую всі свої відчуття до найменших подробиць, аби ти знав, як тонко і як підло впливає “Галатея” на людський мозок. Вона бере твій спогад, твою уяву і трансформує їх, надає їм найпривабливішого для тебе змісту.
Я справді був у Чуфут-Кале влітку 2053 року. Справді сидів на тій скелі над урвищем. Тільки тоді туга стискала моє серце, і сонце видавалось чорним саме там кохана дівчина сказала мені, що не любить і, власне, ніколи не любила, отож і зустрічатись більше не варто.
Але то було наяву, а “Галатея” перекрутила все по-іншому.
…Я озирнувся і побачив Галю. Вона лежала горілиць, мрійливо дивлячись у небо. Потім перехопила мій погляд, посміхнулася до мене, простягла руки.
А я все дивився й дивився на неї, відчуваючи, як з кожною секундою в мені наростає буйна, дерзновенна сила; як дивовижно розквітає довколишній світ, надихаючи на якісь, незнані навіть для мене, подвиги, і як усе найкраще, що тільки може бути в природі, вливається в образ оцієї золотокосої синьоокої дівчини, — моєї наймилішої, моєї найріднішої!
Ні, я не можу описати цей стан. Ні, ні, ні! Якщо я не зумів передати фантасмагорію Космосу, то там хоч ішлося про неіснуючі органи чуття, а значить, і про брак відповідних зразків для порівнянь. Але ж тут мене охопили загальнолюдські, загальновідомі почуття. Любов, її знає кожен. Вона може бути маленькою чи великою, щасливою чи скорботною. Однак її не розчленуєш, не виміряєш, не проаналізуєш, бо сухий логічний дотик зруйнує райдужну оболонку, і лишиться, як від мильної бульбашки, прозаїчний сірий туман.
Справді, що робить одну чи одного наймилішими, найдорожчими у світі, заради якого людина переступає найсильніший тваринний інстинкт самозбереження і ладна віддати власне життя, аби існував коханий? Чому всі інші блякнуть порівняно з обранцем, хоч насправді часом набагато красивіші, розумніші, привабливіші за нього? Може, справа зовсім не в обранцеві, а в тім, який саме образ створила уява закоханого?
Я недарма запитую про це. Я намагаюсь зрозуміти дію “Галатеї”. Зрозуміти, щоб іще раз застерегти створювані нею міражі у стократ сильніші за реальні сприйняття. Я й досі відчуваю смак губів і запах Галиного волосся, хоч ніколи не цілував її насправді; мною й досі володіє запаморочлива скорбота за втраченим почуттям незміряної і невичерпної любові… якої в дійсності не було. Але що з того? Вона живе в мені, і відтепер знаю навіть якби я лишився живий, то не зміг би вже покохати ні одну жінку, бо жодна реальна жінка не зможе піднятись до рівня мрії.
І все-таки я спробую ще раз відновити в собі оту повінь почуттів. Марево кличе мене, манить, як струмок у хвилину нестерпної спраги.
Яку любов подарувала мені “Галатея”?.. Безмежну. Безкраю. Невичерпну. Вона вмістила у собі все — від тваринного реготу пітекантропа до натхнення творця музичної симфонії. Саме так я тільки й можу визначити в мені одному ніби з’єдналися воєдино міліарди кохань тих, хто жив і хто ще житиме на Землі. Чи була вона світлою, ота моя феєрична любов? Ні, вона була як райдуга — від найчорніших спалахів лютих ревнощів, аж до рожевої глупоти; в мені жили Ромео і Отелло, раб і Цезар, Дон-Кіхот і Дон-Жуан; я був здатний і вбити свою кохану, і віддати за неї життя. Здавалося б, до кого мені ревнувати, якщо я найсильніший, найкрасивіший, найрозумніший? А я ревнував її до сонячних променів, що пестили її золотаву шкіру; до вітерця, який шарпав її сукню; ревнував її до самої неї, якщо вона замислювалась хоч на мить. Але то були легкоплинні напади люті, — мабуть, просто необхідні в коханні, щоб після них радість і піднесеність були ще яскравішими.
Я кінчаю. Мене кличе до себе солодке забуття, непоборна отрута. Мені дедалі важче стримувати себе. А я ж повинен розповісти все до кінця.
Тільки тиждень минуло відтоді, як я вперше ввімкнув “Галатею”. За цей час я не спав ані години і спати не хочу. Може, я сплю під час дії апарата? Не знаю. Не, хочу я й їсти тільки дві години тому силоміць примусив себе проковтнути шматків зо два консервованої шинки. Я не хочу нічого. Мене ніщо не цікавить. Тільки одне пекуче бажання тріпоче у мене в грудях швидше! Швидше кінчай і вмикай “Галатею”!
Я ще тримаюсь, бо, мабуть-таки, в свідомості людини є щось значно сильніше за могутні темні інстинкти, пробуджені наркотизатором. Це — почуття обов’язку, почуття відповідальності перед людством.
Автомат щойно повідомив мене запас мезоніту вичерпано. Це значить, що мій зореліт перетворився на мертве космічне тіло, яке мчатиме міжзоряним простором за інерцією, аж доки потрапить у гравітаційний простір якоїсь зорі або зіткнеться з іншим віковічним мандрівником. Дуже й дуже далеко до Землі. На жаль, я не набрав і десятої частки міжзоряної швидкості, і навряд чи намацають зореліт локатори Північного космодрому. Шкода. Мій ВЛ-3 ще міг би стати в пригоді людям. Але мене втішає те, що в свої останні години він просигналив яскравим лазерним променем моє попередження про “Галатею”.
“Галатея”… Тепер я розумію зловісний натяк Лева Черняка про “інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень”!.. Я описав тільки два “сеанси” марень. А їх було двадцять чи й більше!.. Клятий прилад негайно виконує найдерзновенніші, найпотаємніші бажання! Я “побував” і в зоряній системі Альфи Центавра, і в найвіддаленіших галактиках; я “перетворювався” на мешканців інших світів і на первісних ящерів; я “творив” нові закони природи і “ламав” старі… Беру ці слова в лапки лише для того, щоб показати моє розуміння безглуздості отих марень. Але ж — слово честі! — всі ці спогади живуть у мені як беззаперечна реальність. І це — страшно.
Бійтеся “Галатеї”, люди! Опіум, морфій, мескалін, героїн та всякі інші наркотики — ніщо проти цього всемогутнього засобу самознищення! Не експериментуйте з мозком!
Прощавайте!


Астронавт М. Кобзар
30. XI. 2065 р., борт зорельота ВЛ-3.

Каталог: download
download -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
download -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
download -> Охорона природи в Україні
download -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
download -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
download -> О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл
download -> Післямова


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка