Галатея” Микола Дашкієв [section] оповідання художнє оформлення анатолія силаєва об’єкт “Ікс”



Скачати 318.87 Kb.
Сторінка6/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір318.87 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Як Альф Кавун у комунізм тікав

[SECTION]



(Кібернетична гумореска)
Альфред Кавун, студент фінансово-економічного технікуму, втік у комунізм 31 грудня 1965 року о 23.15 за московським часом. Я називаю речі своїми іменами це була не подорож у майбутнє, а саме втеча, до того ж, Альф помандрував у комунізм зайцем, на чужій Машині часу.
Мабуть, ви вже чули про винахід славетного академіка Антипротонова? Його машина — чудесна вона будь-якої миті здатна демонтувати на атоми перше-ліпше фізичне тіло, а потім відтворити його, на ваше бажання, де завгодно і коли завгодно. Так от, саме з цієї машини й скористався Альф Кавун.
Невідомо, чи готувався Альф до втечі заздалегідь, чи зважився на неї зненацька, в стані афекту. Ясно тільки, що йому посприяв випадок, бо вночі на 1 січня біля машини Антипротонова чергував лаборант Лазер Рубінчик, близький Кавунів приятель.
Альф завітав до Рубінчика тільки-но засутеніло, і друзі негайно зустріли Новий рік за хабаровським часом, а потім вирішили супроводжувати його тріумфальний похід по країні тостами, не пропускаючи жодної годинникової смуги.
Пили, їли, співали… І все ж Альф Кавун був сумний. Ще в районі Іркутська він почав скаржитись Рубінчикові на нещасливе кохання. З наближенням до Красноярська меланхолійні інтонації в голосі окривдженого злегка поступилися ноткам мужнішим; він критикував зрадливу кохану та її батьків. А під Новосибірськом Альф дійшов непохитного висновку, що народився надто завчасно і цим завдав непоправної шкоди і собі, і суспільству.
Рубінчик втішав приятеля як міг. Це був оптиміст, у якого настрій підвищувався прямо пропорційно до кількості проголошених тостів. Щоб розважити приятеля, Рубінчик навіть продемонстрував йому кілька елементарних дослідів з машиною Антипротонова переслав у Стародавню Грецію, на адресу гром. Левкіпа й Демокріта, брошуру доц. Ш.Мезоняна “Будова речовини”, — чим завдав зайвого клопоту історіографам фізики, — задля забавки пересунув на кінець XXII сторіччя проект асфальтування вулиці Піщаної в Києві і спеціально заради Кавуна переніс екзамени з політекономії в його технікумі аж на останній семестр. Однак Альф, здавалося, цілком байдуже дивився на оці примітивні досліди і торочив своє “Ні, ні, я народився передчасно!”
Як за тим розгортались події — Рубінчик не знає. Мабуть, він трохи задрімав після челябінського тосту, бо коли прокинувся, годинник показував 23.15, і Альфа в лабораторії вже не було. Разом з ним не стало і його верхнього одягу; Рубінчик подумав, що приятель просто попхався додому, отож і зустрічав собі далі Новий рік наодинці.
А Кавун у цей час уже рухався квазихронічним простором. Рубінчик мав рацію незважаючи на гучну рекламу, машина Антипротонова була страшенно недосконала. Її гойдало, немов тріску в бурхливому потоці, так, що Альфа часом навіть нудило; лічильник часу в кабіні раз у раз заїдало, і його доводилося підштовхувати пальцем. Та й задуха була неможлива, бо нікому не спало на думку влаштувати вентиляцію. Альф насилу дочекався, поки на циферблаті вискочили цифри “20 000 років”, і, затамувавши подих, натиснув на кнопку “стоп”.
Гальма в машині були зовсім не відрегульовані Альфа так торохнуло об стінку, що аж памороки забило. А коли він очуняв, то побачив, що лежить на снігу, а навколо така темрява й тиша — хоч у вухо стрель і хоч око виколи.
“Добре, що захопив пальто й шапку… — гарячково думав Альф. — Однак куди я потрапив? Де ж люди?”
Ні, йому таки щастило щойно підвівся, як раптом десь поблизу пролунали голоси, а трохи згодом з темряви виринули двоє людей.
— А ти звідки тут узявся? — запитав один здивовано. — Ну, чого мовчиш?.. Ти що — з Марса звалився?
— Н-ні… Я — землянин… З двадцятого сторіччя… А зараз яке, двохсоте?
Щиро кажучи, Альфа не так здивувало те, що ці молодики розмовляють українською мовою, як те, що надворі мороз — аж пече! — а вони обидва в легеньких светриках, без шапок, — і хоч би що.
— Яке сторіччя? — перепитав другий юнак. — Двадцяте тисячоліття Атомної ери.
— І на Землі вже комунізм?
— Звичайно! — відповів перший. — Е, друже, а чому ти в пальті? Ану, скидай негайно!
— Але навіщо? — злякався Альф. — Невже вам…
— Скидай, скидай! — юнак допоміг Альфові зняти пальто і шпурнув його геть. — Зразу видно, що ти — людина з Минулого… Ти потрапив у наш час, то й мусиш звикати до нашого життя… Невже и думаєш, що хоч одна дівчина погодиться вийти за тебе заміж, якщо ти не маєш Посвідки про мужність?
— Я не розумію… — промимрив Альф.
— Е, друже, ти, мабуть, не маєш ніякого уявлення про комунізм! Тобі, певно, здавалось, що через двадцять тисяч років люди тільки те й робитимуть, що лежатимуть на антигравітаційних топчанах та натискуватимуть кнопки? Нічого схожого! Ми працюємо, та ще й так, що часом піт очі заливає! Інспекторів Відділу охорони здоров’я обдурити не важко. Та зрештою, коли працюєш не більш як сім годин на добу, вони не дуже й прискіпуються..
— А… навіщо дурити представників влади?
— От тобі й на! — юнак дивився на Альфа, як на пришелепуватого. — А хто ж складатиме за тебе Екзамен на мужність?!. Та чи знаєш ти, що навіть Атестат юності дають тільки тому, хто зуміє протягом місяця прожити в заповідній тайзі, не маючи ні одягу, ні харчів? А що вже казати про Посвідку мужності!
— А коли не складати екзаменів?
— Ти збожеволів! — вигукнув юнак. — Та тебе ж не візьмуть ні в космонавти, ні в атомники, ні в гравітоніку! Жодна дівчина навіть не усміхнеться до тебе. Жоден юнак не назве тебе своїм другом. До тебе, як до хворого на невідому психічну хворобу, злетяться всі психіатри Сонячної системи!
— Але чому? Чому? — зойкнув Альф.
— Ти ще й досі не розумієш? — посміхнувся юнак. — Людство має жити вічно. Кібернетичні машини — добре; вони постачають нас усім необхідним і можуть звільнити нас не тільки від фізичної, а навіть і від розумової праці… Але навіщо нам це? Якщо ми станемо тендітними та кволими, наші нащадки почнуть вироджуватись і кінець кінцем загинуть. А ми дбаємо і про себе, і про отих, ще ненароджених… Стривай, та куди ж ти?
Але од Кавуна вже й місце холодне. Як солоний заєць, він шугнув до Машини часу і з розгону смикнув за важіль “назад”. Ні, такий комунізм його не влаштовував! Звичайно, приємно, що в них такі дбайливі інспектори Відділу охорони здоров’я і що кожен визначає сам для себе тривалість робочого дня. Але Екзамени на мужність… Ні, назад, назад, — не в далекий комунізм, а в близенький; в отой, де вже можна їсти й пити не працюючи і де ще не вимагають від людини волячого здоров’я!
Але, на жаль, машина Антипротонова, як ми вже казали, скидалася швидше на тарантас, аніж на справжню Машину часу. Альф натиснув на кнопку “стоп”, коли на лічильнику вискочило “2000 р. н.е.”, але вона за інерцією промчала ще і зупинилась остаточно аж о 3.15 ранку 1 січня 1966 року, — так, що вся подорож Альфа Кавуна в майбутнє тривала точно чотири години. А втім, Альф про це так і не дізнався. Клята машина наприкінці встругнула ще одну штуку мабуть, через незлагодженість варіаторів, вона пошпурила бідолашного мандрівника геть від лабораторії Антипротонова через усе місто, аж на Куренівку, і запхнула в залізобетонну трубу, що проходить під автомагістраллю. Там Альф і прокинувся на світанку наступного дня.
Я бачу, ви недовірливо посміхаєтесь і шукаєте значно прозовішого пояснення оцій історії. Але в такому разі скажіть, як міг Альф Кавун потрапити аж на Куренівку? І де він дів пальто та шапку, як не лишив на спомин у 20 тисячолітті Атомної ери? А найголовніше, як ви зможете пояснити разючу зміну, що сталася з Кавуном після отієї ночі він не тільки не захворів, а, навпаки, вступив до секції “моржів”?
Якщо ви часом зустрінете в лютий мороз хлопчину без пальта й шапки, в одному легенькому светрику, то знайте — це, мабуть, і є Альфред Кавун. Він не вдягається з принципових міркувань, — хоч іще й не загартувався остаточно, бо таки частенько шморгає носом.
Прошу, не розпитуйте його про подорож у майбутнє. Він дуже не любить цієї теми. І все ж мені здається, що Альфред таки готується до Екзамену на мужність. Ну, що ж— хай йому щастить!
На закінчення можу сказати, що Альфред тепер не п’є. Горілка отруює організм.

Міст через безодню

[SECTION]


Заходило сонце. Яскраво-жовті промені осявали засніжені верхів’я скель, чітко окреслювали урвища й розколини, тужавими струнами пронизували хмарки в долині. Отакими надвечірніми годинами суворий гірський край дивно змінювався. Він не ставав ласкавішим чи теплішим, але в ньому виникало щось таке величне, таке неповторне, чого не забудеш ніколи, якщо побачиш хоч раз.
Над закутим у сніг та кригу бескиддям, на вершині гострого Космічного піка, проти багряного неба чітким ажурним силуетом вирізнявся новий радіотелескоп. Звідси він здавався іграшковою спорудою, нікому не потрібною і не вартою уваги. Важко було навіть повірити, що його сталеві опори зводяться більш як на двісті метрів, а мережана металева чаша — параболічна антена телескопа — може вільно накрити найбільший океанський пароплав.
Скільки було хвилювань і тривог, доки змонтували цю велетенську споруду! І тепер велика гордість обіймає професора Чухрая надходить час, коли буде вперше випробувано найпотужніший у світі прилад для вивчення зоряного Всесвіту.
Сонце вже сховалося за радіотелескоп. Воно дотлівало під ажурною чашею, мерехтіло, щораз втрачаючи на силі. А високо над ним в усе ще рожевому небі розгорялася, яснішала вечірня зірка — красуня Венера.
Ще дві години — і настане урочиста мить. Пролунає команда, заклацають перемикачі, завирують у циклофорах електронні вихори, і з антен радіотелескопа помчать у безмежжя Космосу потужні “пакети” радіохвиль. Для них не існує перепон; вони подолають які завгодно простори, пронижуть і міжзоряний газ, і розріджені туманності, дадуть можливість проникнути в найдальші закутки Галактики. Варто було жити й боротися, щоб діждатися цієї миті!
І згадалася професорові та ніч, яка багато в чому визначила зміст його подальшого життя.
То було суворого й величного тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року на одній невеликій залізничній станції поблизу Курська.
Телеграфіст Микита Чухрай задрімав біля апарата. Власне, він міг би спокійнісінько вмоститись на лаві, але не хотів цього робити, сподіваючись, що сапери ось-ось полагодять пошкоджену лінію і можна буде зв’язатися з Курськом.
Чухрая збудило виразне татакання телеграфного апарата.
Ще в напівсні, нездатний проаналізувати що до чого, телеграфіст звично прошепотів
— С…т…о…с… — і раптом схопився. — “Стос”? А може, “SOS” — сигнал лиха?
Він кліпав очима, не розуміючи, в чому справа, потім кинувся до приладів.
Ні, зв’язок не відновлено. Як і раніше, до апарата приєднано лише кілька кілометрів телеграфного дроту, який нікуди не веде. То хто ж може телеграфувати?
А сигнали не припинялись. Вони звучали то голосніше, то тихіше, але тепер в них не можна було добрати смислу, — так, ніби якийсь хлопчак заволодів телеграфним ключем та й бавиться, вистукуючи казна-що.
Ось пролунали окремі уривчасті сигнали… А потім, після довгої паузи, апарат випустив довжелезну чергу крапок.
Це було нез’ясовне, дивне явище, і Чухраєві навіть моторошно стало. Він підійшов до канапи, неголосно покликав
— Товаришу командир!
Той одразу ж схопився
— Що — лінію полагодили? То передайте в Курськ, нехай…
— Ні, товаришу командир… Діється щось чудне зв’язку немає, а апарат працює сам… От послухайте.
— Та-ак… — зосереджено насупивши брови, командир прислухався до сигналів. — Дивно… А втім, стривай!
Він витяг з планшета компас, поклав його на стіл. Стрілка, що має неодмінно вказувати на північ, наче сказилась хиталася на всі боки, повертала своїм синім кінцем то на захід, то на схід, а то й на південь.
— Розумієш? — запитав командир, усміхаючись.
— Ні, — щиро признався Чухрай.
— Магнітна буря!
Це знову ж таки нічого не пояснило Чухраєві. Він знав звичайну бурю, шторм, бо лише півроку тому його списали з флоту на берег через важке поранення; ще на кораблі він вивчив азбуку Морзе, а за апарат узявся тільки три місяці тому. Телеграфіст з нього був поганенький.
— Ну, гаразд, — сказав командир. — Я поясню тобі. Ходімо перевіряти пости.
Вони вийшли на перон. Навкруги була чорна ніч. Мовчали гармати на вогневих позиціях. Не чмихали паровози. Прифронтова станція заснула на часинку тривожним сном солдата переднього краю.
А над напівзруйнованою станцією, над журливим похмурим степом, над усією покопирсаною снарядами та мінами країною мерехтіли великі яскраві зорі — холодні й чужі, далекі від людських страждань і турбот.
І саме про оці зірки й почав говорити молодий командир робітничого загону, колишній петроградський студент.
Він пояснив, що на Сонці — такому блискучому й ясному — подеколи з’являються темні плями. На його поверхні закручуються велетенські чорториї, на величезну висоту здіймаються хмари розжареної речовини. Заряджені частинки долітають аж до Землі, і тоді тут танцюють магнітні стрілки, порушується радіозв’язок, а біля полюсів спалахують надзвичайної краси полярні сяйва.
Але такі заряджені частки долітають не тільки від Сонця. Наше Сонце — крихітна порошинка Всесвіту серед незліченної кількості таких самісіньких, а то навіть і далеко більших тіл. Навколо кожного сонця кружляють планети — може, такі, як Земля, — на тих планетах, можливо, живуть такі люди, як ми, і — хто знає! — може, ті люди вже давно винищили своїх буржуїв і встановили комунізм…
Так говорив молодий командир. А Микита Чухрай, чоловік з двома класами освіти, слухав, роззявивши рота. Перед ним, колишнім батраком, вперше розкривалися величні, навіть страшні поняття безмежність простору й часу, можливість існування інших світів, інших людей.
Він розпитував і розпитував, пожадливо вбираючи в себе почуте. Так спрагла земля під час першого дощу вбирає життєдайну вологу.
Розмова обірвалась несподівано на станцію вдерлася ворожа кіннота. Відбувся бій. В тому бою молодий командир загинув, а Микита Чухрай був тяжко поранений.
Так і не дізнався Микита, як звали того командира. З часом подаленів, розплився його образ, — згадувалися тільки непокірна, буйна чуприна та сірі задумливі очі, які, здавалось, бачили недосяжне для інших. А от його слова, його віра у всемогутність науки вкарбувалися у мозок Чухрая назавжди. Він вирішив стати вченим.
Важко було йому спочатку. Часом навіть зникала віра в те, що можна одержати перемогу над власним незнанням. Та його підтримувала світла мета, велична мрія, яку посіяв у його душі один із безіменних героїв громадянської війни. І він таки переміг.
Мрія встановити зв’язок з інопланетними людьми не залишала Чухрая, хоч і видозмінювалась одночасно з тим, як колишній батрак набував знань.
Ще студентом Чухрай висунув проект сигналізації на Марс за допомогою геометричних фігур. Просто й мудро насадити смугами ліси посеред степу у формі трикутника чи зірки. Смуга завширшки п’ятдесят і завдовжки тисячу кілометрів уже спостерігалася б з Марса у потужний телескоп.
Але зразу ж виявилось такий проект не новий, та й взагалі нікому не потрібний. Наука встановила, що вищих розумних істот на Марсі немає. До того ж, навіщо такі жалюгідні спроби, коли є радіо?
Перед другою світовою війною професор Чухрай обладнав тоді єдину в світі радіообсерваторію. За допомогою найпотужніших як на той час радіоприладів він обмацував кожну точку небесної сфери, сподіваючись прийняти сигнали з Космосу адже якщо у Всесвіті є розумні істоти, вони обов’язково користуються радіозв’язком! Радіохвилі, як і світло, поширюються на мільярди мільярдів кілометрів, отже, їх можна перехопити.
І професор Чухрай перехоплював. Та ще й стільки, що аж за голову схопився!
Виявилось, що радіохвилі випромінює весь Космос. Випромінює наше Сонце. Випромінюють планети. Випромінюють туманності й таємничі “радіозірки”. Але це були просто фізичні процеси, а зовсім не цього шукав професор Чухрай. Він сподівався знайти правильні, періодичні електромагнітні коливання, — такі, як у звичайних радіостанцій.
Він вірив у свою мрію, зумів захопити нею свій колектив — обдарованих учених. Довгі роки тривали марні пошуки. І от, нарешті, прийшов успіх.
Професор поглянув на годинник. Чверть на десяту. Треба йти.
Він хвилювався, однак опанував себе і зайшов до апаратної так, ніби нічого не сталося.
— Все готове?
— Так, — відповів йому вже немолодий чоловік, головний інженер обсерваторії. — Все готове, Микито Семеновичу.
Вони подивилися один одному у вічі, міцно потисли руки. Скільки літ довелося чекати на цю знаменну хвилину?! І чи виправдаються їхні сподівання?
— Починай, Петре! — професор випростався, підійшов до пульта. — Запрошуй гостей.
Гості — найвидатніші вчені з усього світу, кореспонденти и кінооператори — заходили поодинці, навшпиньки, наче боялись порушити урочистість моменту. Деякі з них озиралися круг себе навіть з розчаруванням вони сподівались побачити щось надзвичайне, а це приміщення скидалося швидше на лекційний зал, аніж на апаратну найбільшої в світі радіообсерваторії. Зручні м’які крісла, звукоізоляційна обшивка стін, чималий екран з молочно-білого скла поруч запнутого чорною завісою вікна — оце й усе. А де ж ті найточніші прилади, за допомогою яких здійснюється керування телескопом, що важить кілька тисяч тонн? Де та надпотужна апаратура, яка перетворює потік електричної енергії в “пакети” радіохвиль?
Професор перехопив чийсь запитливий погляд і посміхнувся
— Не дивуйтеся, друзі. Це, власне, не апаратна. Апаратура телескопа, весь його “електронний мозок”, міститься в герметичному сховищі глибоко в надрах гори. Тут тільки головний пульт.
Пролунав дзвінок. В апаратній згасло світло. Лише над пультом тьмяно горіла лампа під темним ковпаком.
— Пробачте, друзі, — сказав професор, — автомат нагадує, що час починати… Увага!.. — він пильно придивлявся до стрілок хронометра, і коли вони показали точно 21.30, натиснув на кнопку. — Перша станція — струм! Друга станція — струм!
Це був тільки вступ зараз уся енергія двох потужних атомних електростанцій ішла на те, щоб нагріти випромінювачі циклофорів перед тим, як у головний контур ринуть імпульси справді космічного масштабу.
— Увага!.. Всім на Єдиній Високовольтній Мережі!.. Ввімкнути автомати на перемикання!
Тихо-тихо в апаратній. Всі розуміють надзвичайну урочистість моменту ось зараз, через кілька секунд, на території всього Радянського Союзу аж на півгодини зупиняться майже всі електродвигуни, погаснуть електричні лампи, замовкнуть радіостанції та телецентри. Вся могутня енергія Єдиної Мережі попрямує в циклофори радіотелескопа; цілих півгодини вируватиме в його незліченних “магнітних пляшках” розжарена до внутрізоряних температур плазма, і аж тоді відбудеться прорив у Великий Космос, далеко-далеко за межі Сонячної системи.
— Лінії приєднано, — сухо повідомив автомат. — Усе гаразд.
“Усе гаразд!” — повторив у думці професор Чухрай. Чомусь знову пригадалась ота залізнична станція під Курськом. Зараз над нею нависає така ж глибока чорна темрява, як і тоді, в дев’ятнадцятому році. Та тільки все, все по-іншому…
— Так ось, друзі, — сказав він опам’ятавшись. — Дві години тому ви переглянули оригінали знімків вічно запнутої хмарами Венери. Розжарені бескиддя скель, грімкотливі вулкани, віковічна напівтемрява… Розвіялась на порох остання надія оптимістів, які сподівалися знайти братів по розуму в нашій Сонячній системі. Але це й закономірно надто суворі обмеження накладає природа на умови існування живого білка, а можливість не-білкових форм життя й досі лишається нічим не обгрунтованою гіпотезою… Продемонстровані вам знімки було зроблено з допомогою нашого малого телескопа, — вони тьмяні й дрібномасштабні. Сьогодні ми могли б показати вам поверхню Венери зблизька, ви дістали б змогу роздивитись кожен камінець. Але така розвага — надто дорога і навряд чи потрібна. Ми запросили вас для іншого. Ви будете свідками першого, найграндіознішого в історії людства експерименту, спроби перекинути міст через безодню часу й простору між двома цивілізаціями.
Професор зробив паузу і натиснув на одну з кнопок. Темно-фіалковим сяйвом спалахнув екран, срібними цяточками зарясніли на ньому зорі. Під двома з них вималювались назви “Земля” і “Альфа Орла”.
— Два роки тому, — вів далі Чухрай, — наша обсерваторія опублікувала повідомлення, що від зорі Альтаїр, або Альфи Орла, як називають її астрономи, на Землю періодично надходять дуже слабкі радіосигнали, несхожі на звичайні радіошуми Космосу. Більш ніяких повідомлень у пресу ми не давали. А тепер я можу сказати, що з допомогою новітньої спеціальної апаратури ми не тільки посилили ці сигнали до потрібного рівня, але й визначили їхню природу. Це були випромінювання надпотужного телевізійного передавача. Ціною величезних зусиль працівників нашої обсерваторії спільно з Кібернетичним центром Академії наук сигнали було розшифровано і відтворено.
Професор натиснув на іншу кнопку. Зникло зоряне небо на екрані, а натомість з’явилися геометричні фігури трикутнички, ромби, кола, спіралі. З калейдоскопічною швидкістю вони поєднувались у химерні сполучення, які одразу ж розпадалися і перегруповувалися, щоб у свою чергу поступитись іншим. А з динаміків, синхронно з рухом фігур, лунало то вищання, то гудіння, то цокання, в якому нічого добрати не можна було.
— Ці геометричні фігури — не що інше, як таблиця настройки, яку передає міжзоряний телецентр. Електронно-обчислювальні машини, аналізуючи закономірності розташування та швидкості зміни фігур, досить скоро зібрали всю зашифровану в них інформацію, потрібну для створення відповідного телепередавача. Такий передавач збудовано. І от через кілька хвилин наша перша програма полине через Космос, аж до зорі Альтаїр… Шістнадцять років мчатимуть туди радіохвилі з швидкістю світла; тільки одна квадрильйонна частка випроміненої енергії досягне тієї далекої зорі. Але я переконаний її буде сприйнято, і через тридцять два роки ми одержимо відповідь…
Чухрай помовчав кілька секунд, а потім сумно повторив
— Тридцять два роки! Не всі з присутніх тут доживуть до того знаменного дня. Але що ж — ми ще неспроможні повністю підкорити час і простір… І ця наша спроба — перший крок у невідоме.
Професор занепокоєно глянув на годинник.
— Сьогоднішня передача триватиме сто секунд. Тільки сто секунд!.. Ми довго сперечалися що показати нашим незнаним друзям? Портрет людини?.. Фотографії земних краєвидів?.. Креслення машин?.. Але для передачі складних зображень потрібний надто великий обсяг інформації. Отже, ми вирішили передати лише зображення елементарних геометричних фігур квадрата, кола, трикутника, ромба. На перший раз цього вистачить.
Запала пауза. Ніхто не порушив мертвої тиші, бо над екраном враз спалахнуло табло з написом “Увага!”
— Увага! — неголосно промовив у мікрофон професор Чухрай. — Всім станціям, усім резервам!.. Ввімкніть автомати!
Він натиснув на кнопку, що вмикала найскладнішу електронно-обчислювальну апаратуру радіотелескопа. Усі вчені світу за все своє життя не встигли б виконати й мільйонної частки тих обчислень, з якими мала впоратися ця машина протягом кількох секунд, щоб скерувати радіотелескоп у потрібну точку небесної сфери. Відтепер у дію вступила автоматика; людині з її недосконалими органами чуття тут уже нічого було робити.
Потьмянів і згас екран. Погасла лампочка над пультом. Безшумно розсунулись завіси на величезному вікні в апаратній. І прямо перед очима присутніх вималювався залитий зеленкуватим місячним сяйвом гірський хребет, а на ньому — вся в мереживі червоних сигнальних ліхтарів ажурна чаша радіотелескопа.
Різкий дзвінок, що пролунав у апаратній, примусив здригнутися найвразливіших, сипонув морозом по спинах. Отже, зараз, зараз…
Ввімкнувся метроном. Зазвучав сухий, байдужий голос автомата
— Десять… дев’ять. вісім…
А коли пролунало — “нуль!” — з чаші радіотелескопа навскоси до обрію вирвався сніп полум’я. І чийсь тривожний голос “Що це?” — завис у темряві апаратної, розсипався на безліч повторень у мозкові кожного.
Що? Але хіба зараз можна відповісти на це питання? Радіохвиль, звичайно, не видно. Та цього разу потік енергії такий могутній, що, мабуть, в атомах повітря відбуваються якісь невідомі досі процеси воно сяє, вилискує, немов пружний напівпрозорий стовп.
Сто секунд… Та й швидко ж збігли вони!.. Ось уже й вдруге автомат вимовив “Нуль!”; ось уже рука професора Чухрая намацала вимикач, щоб увімкнути світло в апаратній… Але він затримався, занепокоєний чому не гасне світний стовп над радіотелескопом? Післясвітіння йонізованих газів? Ні, тут щось не те… Не те.
Чухрай відчув легке запаморочення голови. З його свідомістю коїлося щось дивне він тямив, хто він і де він, а водночас усе розпливалось довкола; розпливалось і зникало, поступаючись безмежній порожнечі… Ось здалеку лине чийсь голос; він бринить невідомо де, невідомо як, але його чути дедалі дужче “Вітаємо вас, брати по Розуму! Вітаємо з виходом у Великий Космос!
Чухрай схаменувся, опанував себе. Обвів очима апаратуру.
Галюцинація? Масовий психоз?.. Кілька десятків чоловік закам’яніли, прислухаючись до чогось нечутного! А по їхніх обличчях стрибають примхливі бліки од яскраво-блакитного стовпа над чашею радіотелескопа… в якому вже давним-давно нема ані ерга енергії!
Професор похопився, перемкнув радіотелескоп на приймання. Може, зараз на екрані вималюється обличчя мешканця далекого зоряного світу?
Але ні, не те, не те!.. Тьмяно вилискує екран, перебігають по ньому блискітки випадкових радіоперешкод… Отже, той пружний блакитний стовп, що уп’явся в чашу телескопа — зовсім не радіохвилі… Але що в такому разі?
“Гравітаційні хвилі! Гравітаційні хвилі! Гравітаційні хвилі!” — Стривай, стривай, хто це промовляє?.. Це — нонсенс, неможливо досягнути швидкості, більшої за швидкість світла!
“Гравітаційні хвилі поширюються в мільйон разів швидше, і для них не існує перепон!”
— Тьху, нісенітниця! — професор Чухрай ще раз струснув з себе дивне оціпеніння. Глянув на радіотелескоп. Стовп ясно-блакитного світла почав поступово тьмянішати. Ось зараз він погасне…
І професор зрозумів ні, це була не галюцинація! Це й справді прокладено міст через безодню; люди далекої зоряної системи Простягнули руку своїм молодшим братам.
— Ну, любі… Ну, ще хоч трошки!..
І, наче відчувши благання професора Чух-рая, блакитний стовп на мить спалахнув з неймовірною яскравістю… і погас.
А у мозкові кожного, хто був у апаратній, ще довго бриніло
— Будуйте гравітаційні приймачі!.. Хай щастить вам, люди!

Каталог: download
download -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
download -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
download -> Охорона природи в Україні
download -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
download -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
download -> О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл
download -> Післямова


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка