Галатея” Микола Дашкієв [section] оповідання художнє оформлення анатолія силаєва об’єкт “Ікс”



Скачати 318.87 Kb.
Сторінка4/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір318.87 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Нащадок Мафусаїла

[SECTION]


Хто він був — великий учений чи дрібний шахрай, обранець долі чи найнещасніша в світі істота? Де кінчались його тверезі, хоч і надто оригінальні, умовиводи і де починалося гарячкове маячіння? Звідки він з’явився і куди зник отой миршавий чоловічок, який так пихато заявив, що він — найстаріший мешканець Землі і проживе найдовше за всіх?
Я запитую про це недарма. Навіть коли я став жертвою містифікації, навіть коли то був спритний пройда, якому тільки й треба було, що попоїсти на мій кошт, я все одно вдячний йому за те, що він привернув мою увагу до однієї з найцікавіших проблем науки. І хай ота пекуча рідина, якою він пригостив мене три з половиною роки тому, зовсім не “еліксир безсмертя”, а можливо, якийсь невідомий наркотик, — дія того препарату була справді надзвичайною, і шкода, якщо його не дослідять вчені. Словом, розповідаючи цю історію, я плекаю надію на ще одну зустріч з “Мафусаїловим нащадком”, як назвав себе мій випадковий знайомий, приховавши своє справжнє ім’я.
Ми познайомились у дуже прозаїчній обстановці, яка, здавалося, абсолютно виключала всяку можливість надзвичайного. Моя неспокійна доля занесла мене якось у невелике селище, розташоване на автостраді Харків—Київ. Я розраховував бути там кілька днів, але впорався за кілька годин і, не знаючи, куди себе подіти, знемагав від нудьги на автобусній станції, чекаючи на київський експрес. Саме там, у буфеті, допиваючи другий кухоль несмачного теплого пива, я й перехопив голодний погляд підстаркуватого чоловіка в благенькому вбранні.
Він дуже вирізнявся серед інших пасажирів. Правда, зовнішність у нього була аж надто звичайна зморшкувате обличчя з гостреньким червоним носиком; сивуваті пасма волосся; люстриновий піджачок, — ну просто п’яничка-рахівник з якогось периферійного колгоспу та й годі. Але вражали його очі дуже виразисті, жваві й надто молоді. Коли топ погляд ковзнув по мені, я підсвідомо відчув, що цей чоловік — надзвичайно спостережливий. За якусь частку секунди було оглянуто і мене, — з п’ят до голови, — мій портфель, і блокнот з самопискою на портфелі, і недоїдений “залізобетонний” шніцель, і недопитий кухоль пива. І не тільки оглянуто, а й зважено й оцінено з відповідними висновками.
“Цікавий тип! — подумав я за професійною звичкою письменника пригодницького жанру. — Мабуть, такі очі мусить мати найкваліфікованіший шпигун… А втім, ні. Він зрадив би себе такими очима”.
Кортіло запросити чоловіка до столу, чимось пригостити. Проте було якось незручно, і я, щоб зав’язати знайомство, запитав у нього щось неістотне. Він відповів, присунувся ближче.
— Чи не хочете пива? Правда, тепле.
— Ні. Спасибі… — він пересів до мого столика. — Не п’ю і вам не раджу… А от якби… якби ви почастували мене обідом — був би дуже вдячний.
— Власне, я й сам хотів вам запропонувати. Але…
— Я не задарма. Я заплачу вам хорошим сюжетом. Адже ви письменник, так?
— Вгадали.
— Застерігаю мій обід коштуватиме дорого, бо апетит у мене великий… А втім, у вас є аж сто сорок сім карбованців сорок п’ять копійок.
— Помилились на сотню.
— Ні, ви просто забули, що у вашій записній книжці, за обкладинкою, лежить сотенна.
Я недовірливо витяг записну книжку, розгорнув… і знизав плечима справді, з-за обкладинки ледь визирає ріжечок купюри. Коли я її туди запхнув?.. Далебі, не пам’ятаю.
— А тепер перевірте у лівій кишені вашого піджака лежать чотири десятки, у правій кишені штанів, у гаманці,— п’ятірка, два карбованці, три гривеники, два п’ятаки і п’ять копійок… Ваш автобусний квиток, який ви шукали і не могли знайти, лежить у блокноті між третьою і четвертою сторінками… У вашій самописці — фіолетове чорнило, хоч ще вчора було чорне; позавчора ви удвох з кимось були в кінотеатрі — восьмий ряд, п’яте й шосте місця; днями вас запрошували на нараду письменників-фантастів; у вас є приятель, на ім’я Іван, його телефон Б2–64–56; ви автолюбитель, і два місяці тому автоінспектор пробив вам дірку в талоні; у вас…
— Годі, годі! — замахав я руками, маскуючи удаваним жахом своє справжнє збентеження. — Ви хто — новітній Шерлок Холмс?!
— Надто дрібний масштаб для порівняння! — пхикнув старий. — Якщо й порівнювати, то хіба навпаки.
— То дозвольте ж дізнатись, хто ви.
— Настане час, коли моє ім’я гримітиме на весь світ. Але це буде пізніше. Пізніше… А зараз — навіщо воно вам? Коли хочете — звіть мене нащадком Мафусаїла, був такий біблійний персонаж, що поставив рекорд довголіття. Я — найстаріший з усіх людей Землі; мені щонайменше тисяча років!
— О, ви чудесно збереглися, як на ваш вік!
— Іронізуєте, мій молодий друже? Даремно!.. От якщо ви згадаєте про нашу домовленість і замовите мені попоїсти — я розповім вам таке, що у вас одразу ж зникне бажання кепкувати з мене.
— Перепрошую!.. — я подався до буфетниці замовляти страви.
Хто він, оцей “нащадок Мафусаїла”? Циркач-пенсіонер, якийсь там колишній “маг і чаклун Бен-Алі”? Аматор-гіпнотизер, що звик морочити голову своїм довірливим знайомим?.. Чи просто дрібний аферист?.. На божевільного він не скидається; навпаки, його очі свідчать про гострий аналітичний розум і сильну волю. А вгадав він усе точно аж по дірку в талоні.
Аби “Мафусаїлів нащадок” не закинув мені скупості, я замовив здивованій буфетниці потрійний комплект усіх страв убогого меню і повернувся до свого столика. “Найстаріший мешканець Землі” доїдав мій шніцель.
— Сподіваюсь, ви мені пробачите, — сказав він соромливо. — Я дуже хотів їсти. Мені треба надзвичайно багато їсти, це моє найбільше лихо.
Ясна ж річ, я сказав, що це — дрібниця і що зараз принесуть обід.
“Мафусаїлів нащадок” доїв, утерся засмальцьованою хустинкою і ще раз блискавичним поглядом пробіг по моєму обличчю, ніби зважуючи, що саме і в яких межах можна мені розповісти.
— Я почну здалеку, — промовив він неголосно. — Скажіть, чи замислювалися ви над питанням про час і простір? Ні, не в звичайному розумінні і не в аспекті теорії Ейнштейна, а, так би мовити, в ідеальному плані як відбиваються час і простір в людській свідомості? Ось ви вже чоловік немолодий. Скажіть, хіба ви не повторювали вслід за своїми батьками “Ой, як швидко збігають літа!”?
— Повторював, звісно.
— А чи не здається вам, що з кожним роком час прискорює свій рух? У дитинстві день довжелезний-предовжелезний і набігаєшся, і напрацюєшся, і насмієшся, і наплачешся, а сонечко все ще теліпається понад обрієм. Дуже хочеться вирости, а воно — не ростеться… Та ось ви виросли — і все пішло по-іншому. Не встиг озирнутись — та й день минув; сюди-туди — а тиждень мов корова язиком злизала; тиждень по тижню — та й місяця немає. І отак рік за роком немов скочуєшся з гори на ґринджолах усе швидше, швидше й швидше. А коли надійде остання мить, схопишся за сиву голову і заволаєш “Господи, та хіба ж я жив?! Промчали літа, немов коні буйногриві!” Кажете, час тепер такий прудкий?.. Е, ні і прадіди наші зітхали, що життя збігло швидко, і правнуки зітхатимуть, коли постаріються… Кажете, дорослому більше клопоту. А спробуйте-но відтворити день першого-ліпшого хлопчиська. Та з вас сім потів зійде, а ви так і не встигнете і в школі побувати, і уроки приготувати, і яблук накрасти, і сусідові морду набити, і книжку прочитати, і в річці покупатись, і… Е, та хіба все перелічиш!.. Але, може, дорослий не помічає плину часу тому, що надто захоплюється працею?.. То можу сказати вам як це не дивно, а найшвидше час лине там, де, здавалося б, мав повзти слимаком, — у в’язниці! Строк попереду довгий-предовгий, сидиш-сидиш, а він, клятий, ніяк не зменшується. А озирнешся назад — ніби вчора потрапив сюди.
— І як же ви це пояснюєте? — не втримався я.
— Стривайте, я ще не закінчив преамбули… Отож люди весь час нарікають, що життя — надто коротке. Сімдесят — замало, давай нам сто! Але запитайте сторічного — і він так само відповість, що й незчувся, як збігли літа… То ж який сенс має довголіття, якщо людина нездатна раціонально використати час свого існування?
“Мафусаїлів нащадок” урвав свою лекцію, бо до нас підходила офіціантка з першою партією замовлених мною страв. Він пожадливо з’їв повну тарілку борщу і аж тоді заговорив.
— Скажіть, чи не співчували ви метеликові-одноденці? Мовляв, бідолашний не встиг народитись — і помирай.
— Не замислювався над цим питанням, — засміявся я.
— Шкода. Письменник мусить замислюватись. І мав би зрозуміти, що для такого метелика оті кілька годин існування цілком адекватні довжелезному життю людини; його кожна секунда така ж змістовна, як для нас з вами доба… Починаєте розуміти, в чому суть?
— Щиро кажучи, ні.
— Тоді — з іншого боку. Чому в дитинстві час тягнеться повільно? Та тому, що для дитини все незвідане, нове. її пам’ять пожадливо вбирає все побачене й почуте; ще не захаращений мозок працює чітко і на першу вимогу може відтворити весь ланцюг подій. На оце відтворення асоціацій нервовій системі потрібні тисячні частки секунди, але саме вони і є масштабом часу для нашої свідомості… А тепер візьміть дорослого. Для ньою несподіванок вже немає. Увага нехтує давно відомими деталями, в пам’яті фіксуються тільки найважливіші події дня. А їх обмаль, процес пригадування триває вже не тисячну, а мільйонну частку секунди. От і здається, ніби день промчав, як метеор… І що одноманітніше ваше життя, то швидше воно промчить. Згодні?
Я слухав, мов зачарований. Оцей миршавий чоловічок, який так пожадливо й неохайно глитає несмачний обід у негостинному буфеті автобусної станції, вдирався у святая святих філософії та психології. Я ще не міг осмислити, наскільки правильні його твердження, але висловлене ним — вражало.
— Життя нам здається коротким тільки тому, що ми з літами втрачаємо свіжість сприйняття, тобто у нас слабшає пам’ять. Пам’ять! Це — найцінніший дар вищого розуму, його найгостріший інструмент. А ми її зовсім не цінуємо, не бережемо… Ось ви здивувались, коли я “вгадав” кілька фактів з вашої біографії. А це тому, що ви просто забули, як, шукаючи автобусний квиток, — якого ви за хвилину перед тим поклали в блокнот, — ви витрусили на стіл з кишень і гроші, і запрошення на нараду фантастів, і два використані квитки в кінотеатр. Ви розгорнули посвідчення шофера-аматора і поморщились, дивлячись на пробиту автоінспектором дірку в талоні. Саме в ту мить з репродуктора долетіли слова про відкриття професора Чернова. Ви прислухались, роздратовано пхикнули і почухали потилицю. Чи пам’ятаєте ви все оце? Ні, ви забули! Забули все. А я — пам’ятаю. Я можу відтворити в своїй пам’яті кожен ваш рух відтоді, як ви сюди зайшли. І коли я починаю пригадувати, мені здається, що я вас знаю давним-давно. Оця година, яка пізніше для вас видасться хіба секундою, розтягнулась для мене на тиждень… Тож скажіть, чи не правий я, коли стверджую, що я — найстаріший з мешканців Землі і що я проживу найдовше, навіть якби мені судилося загинути сьогодні?
— Це справді цікаво! — я був такий збуджений, що аж схопився. — Однак, на жаль, бездоганну пам’ять може мати…
— …хто завгодно! — сказав він з глузливою вищістю. — Я дам вам кілька краплин свого препарату, і ви пересвідчитесь, що я не маніак, а найвидатніший вчений світу. Не боїтесь?
Може, це було й нерозсудливо з мого боку, але я погодився на експеримент.
“Мафусаїлів нащадок” витяг з кишені загорнуту в ганчірку пляшечку з прозорою рідиною, скупо накрапав з неї спочатку в свою склянку, потім у мою. Долив водою. Випив.
— Це я, щоб розвіяти ваші сумніви. Пийте.
Випив і я. Трошки запекло в горлі, та й усе.
— Дію препарату ви помітите незабаром. А я тим часом закінчу свою розповідь… Так от, я недарма посилався на метелика-одноденку. В організмі комах виробляється надзвичайно активний біокаталізатор, який у сотні разів прискорює всі нервові процеси і надзвичайно загострює пам’ять людини. Ваші так звані “вчені” навіть гадки не мають про існування такої хімічної сполуки. А я зумів одержати її в чистому вигляді. Оце й усе моє відкриття… Ну?
Він дивився на мене гострими, пронизливими очима, і мені на мить стало моторошно. Однак я зразу опанував себе.
— Ще довго чекати?
— Чекати? — перепитав він з усмішкою. — Краще скажіть, скільки ґудзиків на сукні в дівчини, що стоїть біля дверей? Ні, не треба дивитись, ви щойно позирнули на неї.
— П’ять, — відповів я цілком машинально, і з подивом усвідомив, що бачу в своїй уяві оту дівчину всю до найдрібніших деталей. У неї у руках підручник з фізики, зачіска — “кобилячий хвіст”; дівчина трохи збуджена, бо якось дивно поглянула на хлопця, що п’є пиво в кутку. І цього хлопця я теж побачив, як на екрані, хоч і не дивився в той бік сині очі, буйна чуприна; розстебнута сорочка, — не вистачає одного гудзика; він удає, що не помічає дівчини, а його сусіда, веснянкуватий юнак, підморгнув йому і щось сказав.
Але найдивніше те, що, пригадуючи оці подробиці, я водночас цілком підсвідомо запам’ятовував усе нові й нові. Повз автобусну станцію промчав бензовоз, і я крізь вікно встиг помітити і його номер, і червоне обличчя шофера. Разом з тим у моїй пам’яті зафіксувалось кахикання бабусі біля вікна, уважний і насмішкуватий погляд “Мафусаїлового нащадка”, музична фраза, що лунала з гучномовця, і сам гучномовець, газета “Правда” в руках чоловіка за сусіднім столиком, — з усіма заголовками, номером і датою, — колір стін і підлоги приміщення.
Потік найяскравіших вражень був такий могутній, що в мене аж запаморочилась голова. Я відчував щось схоже на дивне сп’яніння свідомість лишалася кришталево-прозорою, але довколишній світ невпізнанно змінився. Він став зовсім новим, ніби побаченим уперше. Час і простір змінили свої масштаби, пересунулись в іншу, незнану досі площину. А потім мені почало здаватися, ніби я сиджу в оцьому буфеті вже кілька днів, знаю все довкола, однак усе знаходжу й знаходжу дедалі нові й нові подробиці, які фіксуються в моїй пам’яті намертво, навічно.
Відтоді минуло понад три з половиною роки, але все, що трапилось зі мною того дня, я можу відтворити так, ніби це було щойно.
Ми довго розмовляли з “Мафусаїловим нащадком”. Довго?.. Власне, за “часом звичайної людини” хвилин сорок. Але для мене це тривало не менш як добу.
Відчувши мою повну підтримку, “Мафусаїлів нащадок” почав описувати рожеве майбутнє людей, що скористаються з його “еліксиру безсмертя”, як він назвав свій препарат. Я погоджувався, що новий біокаталізатор, безперечно, можна буде використати на благо людства, однак вважав, що забудькуватість, на жаль, просто необхідна, бо коли людина запам’ятовуватиме все, нічого не забуваючи, місткість мозку швидко вичерпається і індивідум втратить здатність до подальшого розвитку.
Ми не встигли докінчити суперечку, бо надійшов мій експрес. На жаль, “Мафусаїлів нащадок” їхав у протилежному напрямку. Своєї адреси він не дав, бо, мовляв, ще ніде не влаштувався. Ми домовилися, що зустрінемось рівно через місяць о десятій ранку на площі Калініна в Києві.
З незалежних від мене причин я не зміг прийти на побачення в призначений час. А “Мафусаїлів нащадок” не завітав до мене, хоч, звичайно, пам’ятав названу мною адресу. Всі мої спроби розшукати його згодом були марні.
Де він зараз, отой гостроносенький, миршавий чоловічок з пильними, жвавими, надто молодими очима?.. Може, ще не закінчив свої дослідження, — якщо він таки справжній, хоч і нетитулований вчений? А може, загинув, бо не можна ж отак нерозсудливо експериментувати з власним мозком… А може, блукає десь автострадами країни і заробляє на шматок хліба своїм філософствуванням? Я не знаю цього, але сподіваюсь, що рано чи пізно, а таки зустрінуся з ним вдруге.

Радіоцвіркун”


[SECTION]


Цвіркун ускочив у одчинене вікно, вмостився, освітлений променями призахідного сонця, на купі радіодеталей посеред мого столу, скептично покрутив головою, презирливо поворушив вусами і застрекотів
— Скрип-скрип, — от так радіоаматор! Скрип-скрип, — три місяці будує радіоприймач!.. Скрип-скрип, — казано ж тобі, роби спочатку детекторний!.. Скрип-скрип, — хвалько!
Така атестація з боку цвіркуна була нетактовна, але, на жаль, відповідала дійсності. І я сказав
— Комахо типу членистоногих, критикувати завжди легко, а от спробуй-но знайти пошкодження! Чи ти гадаєш, що я дурніший за тебе?
Зберігаючи погордливе мовчання, цвіркун кинув на мене повний образливого співчуття погляд, перестрибнув на акумулятор, схилив набік голову і торкнувся лівим вусом клеми, наче запитав “А це — що?!”
— Ой, дурень! — вигукнув я у великому збудженні. — Дурень!
Це прозвучало самокритично, але все ж надто ліберально, і я вів далі
— Дурень! Осел! Нездара! Та тобі не приймачі будувати, а пасочки з піску ліпити! Три дні перевіряє схему, а анодну напругу забув увімкнути! Дякую тобі, комахо!
Цвіркун промовчав і цього разу. З заклопотаним виглядом, наче й справді перевіряючи якість моєї роботи, він стрибав по дротах приймача, зупинявся біля котушок, зазирав у кожну шпарку, — мов курка, що збирається клюнути зернятко, — нарешті вибрався аж на вершечок рамкової антени і весело затріскотів, ніби приказуючи “От тепер — гаразд! От тепер — гаразд!”
— Як гаразд, то й добре! — задоволено сказав я. — Отже, спробуємо.
Обережно, щоб не злякати комаху, я приєднав дріт до акумулятора. Басовито, благодушно загув динамік. І ось, нарешті, залунала музика.
Друзі мої, з чим можна порівняти почуття радіоаматора, коли його перший приймач промовляє перший звук?! Це почуття в десятки разів перекриє радість Колумба адже його каравели тягло собі через океан, і до берегів Америки принесло цілком випадково. Може, порівняєте з піднесенням композитора або письменника, що закінчують свої твори?.. Та де там у них в мозкові увесь час звучать мелодії чи пропливають картини, — встигай тільки записувати. А от коли ви з дротинок, залізяччя, з непоказних деталей створюєте прилад, здатний подолати простір і час, коли, до того ж, вам тільки п’ятнадцять років, а ваш старший брат щодня запитує “Не виходить?” — і зловтішно пропонує допомогти розібратися в схемі, то перший звук вашого приймача стане для вас таким, яким буває для матері перший скрик немовляти!
Я крутив ручки настройки, досліджуючи роботу приймача, і сповнювався гордістю мій первісток виправдав мої сподівання. На довгих хвилях він “ловив” п’ять станцій, на середніх — дванадцять. І тільки на коротких не було нічого чути, хоч ти йому що!
Цвіркун з висоти антени поглядав на мене з цікавістю. Почухавши потилицю, я знову звернувся до нього з жартівливим запитанням
— Шановна комахо, чому не працює десятиметровий діапазон?
Цвіркун мовчав досить довго, — занурившись у вивчення схеми, я вже й забув про нього — аж раптом затріскотів
— Скрип-скрип… скрип-скрип… скрип-скрип…
І уявіть ту ж мить з репродуктора тоненько запищало
— Ті-ті… ті-ті… ті-ті…
Це було так несподівано, що я аж сахнувся. Антена хитнулася, цвіркун стрибнув до печі і зразу ж зацвіркотів, ображений
— Скрип-скрип-скрип… скрип-скрип… скрип… скрип-скрип…
А репродуктор, ледве встигаючи за цвіркуном, пищав
— Ті-ті-ті… та-та… ті-та-ті…
Ці звуки дуже нагадували морзянку, але до чого тут цвіркун? Клята комаха тріскотіла — аж роздиралася — і мій приймач теж пищав щодуху.
Слово честі, цієї присмеркової години мені стало трохи моторошно. Я тепер пригадав цвіркун, який так несподівано завітав до мене в гості, був незвичайний на вигляд — занадто великий, смугасто-сірий, з дуже довгими ногами. А що, як він справді, ото… розуміє людську мову, чи що?
При цій думці в мене спалахнули вуха тьху, дурниця яка! Жодна тварина, не кажучи вже про комах, не може мислити!
Нагадую мені було п’ятнадцять років і я вчився у восьмому класі, а восьмикласники — люди рішучі, з цілком усталеними матеріалістичними переконаннями.
— Так ось, комахо, — вигукнув я після недовгого роздуму. — Я розкрив твою таємницю ти — радіоцвіркун!.. Коли ти дирчиш зубчиками ніг по надкриллю, від тертя виникає електрика. Потім відбуваються розряди, і навколо тебе поширюються радіоколивання, як од примітивного іскрового телеграфу. Все зрозуміло! Я зробив надзвичайне відкриття!
Я вже ладен був кричати всім про дивне явище, але вчасно згадав свого старшого брата. О, мій брат був природжений скептик! Я зразу ж уявив його реакцію
— Перш аніж ляпнути дурницю, — скаже він, — зваж кожне слово. Ех ти… радіоцвіркун!
Ні, з братом можна сперечатись тільки тоді, коли маєш факти. Передусім треба спіймати комаху і дослідити її.
Я ганявся за цвіркуном годин зо дві, та все марно. Спочатку він насмішкувато диркав по черзі з усіх кутків, а потім, коли я зовсім засапався, раптово замовк. Ні тієї ночі, ні наступного дня я його не чув. Мовчав також і короткохвильовий діапазон мого приймача, і я вже ладен був повірити, що історія з радіоцвіркуном мені просто приснилася.
Проте увечері я знову почув знайоме дирчання, — тепер уже за вікном. Цвіркун, певно, боявся заскочити до кімнати, де його зустріли так непривітно.
Я притьмом кинувся до приймача.
Так, і цього разу динамік пискляво виводив свою пісеньку услід за комахою! Але цвіркун тепер почав удаватись до хитрощів він або ховався кудись, або приглушував звуки так, що подеколи його не було чути зовсім. А з динаміка все одно линули незрозумілі сигнали, які я не тямив розшифрувати, хоч і знав трошки азбуку Морзе.
Єдине, що я міг зробити, — визначити, де знаходиться цвіркун. Приймач, який я зробив, мав рамкову антену. Повертаючи її навколо осі, можна визначити напрямок, у якому сигнали чуються найголосніше. В тій стороні і мусить бути радіоцвіркун.
За допомогою двох короткохвильових приймачів, розташованих на певній віддалі один від одного, я зміг би визначити перебування комахи точно, — саме за таким принципом працюють радіопеленгатори. Але другого приймача в мене не було, а звертатися до брата я не хотів.
Комаха поводилася дивно. Свої “радіопередачі” вона починала смерком, щораз з іншого напрямку. Скидалося, що цвіркун просто мандрує навколо моєї хати на якійсь певній віддалі. Але на якій? Вже кілька днів я не чув знайомого дирчання.
Нарешті я не витримав.
— Слухай, Васько, — заторохтів я, коли брат повернувся з міста і зайшов до мене. — Я відкрив радіоцвіркуна. Це — комаха, яка випромінює радіоколивання на хвилі щось із десять метрів. її сигнали чути смерком — мабуть, у цей час провідність ефіру найбільша…
Василь дуже серйозно помацав мій лоб, потім потилицю.
— Здається, нормальна, — сказав він здивовано. — Ну, то що ж тобі надирчав радіоцвіркун?
Почули б ви, друзі, отой уїдливий тон, побачили б ви оту скептичну посмішечку! В мені аж кипіло все подумаєш, скінчив другий курс радіофакультету, а вдає з себе мало не академіка! Так ось же — переконайся, що н восьмикласники на дещо здатні!
— Вмикаю! — промовив я урочисто. — Вечоріє — отже, цвіркун зараз говоритиме!
Минула хвилина, друга… Динамік мовчав. Брат, зберігаючи олімпійський спокій, мугикав пісеньку. Я гарячково крутив ручки настройки.
І раптом залунали неголосні звуки
— Та-та-та-ті… ті-ті-та…
Василь нашорошив вуха, довго прислухався, а потім сказав
— Твій радіо цвіркун — звичайнісінька короткохвильова радіостанція, та ще й досить потужна.
— Радіостанція?! — перебив я його зловтішно. — А розрізни хоч один знак Морзе!
Брат промовчав. О, я добре вивчив його характер мовчить — значить, визнає свою поразку! Але я приготував ще дошкульніший удар
— А до того ж, що це за радіостанція, яка весь час крутиться навколо нашої хати? Вчора рамка була спрямована на північ. Сьогодні — на схід. А позавчора — он у той куток. Ну?
І знову брат не відповів. Він сидів, насупивши брови, і слухав сигнали.
— Твій радіоцвіркун дирчить щодня?
— Щодня, — ствердив я з гордістю. — Власне, щовечора.
— Гм… — сказав Василь і пішов геть. Та через кілька хвилин з його кімнати почулися ті ж знайомі мені сигнали, проте куди голосніші, — адже у Василя був двадцятиламповий супер вищого класу.
Того вечора ми з братом на цю тему більш не розмовляли. А наступного дня, повернувшись з міста, він простягнув мені гарненьку пластмасову скриньку — портативний приймач власної конструкції — і сказав
— Візьми. Преміюю за наполегливість та спостережливість. А це одоробло, — кивнув він на зроблений мною приймач, — викинь геть. За такий монтаж тобі не те що двійку, а навіть одиницю не можна поставити!
— Дякую, — відповів я стримано, пропускаючи повз вуха останнє зауваження. Однак моя радість вирвалась назовні такий коштовний подарунок! Про нього я не міг навіть мріяти.
— Дякую, Васько! — промовив я, цього разу щиро. — Ти — хороший брат.
— Гаразд, гаразд… — брат не любив, щоб його хвалили. — Давай-но краще поміркуємо, як нам спіймати твого радіоцвіркуна.
Цвіркун, мабуть, ховався десь у лісі, — я забув вам сказати, що наш виселок стоїть посеред чудового соснового бору; він не дуже великий, той ліс, має форму трикутника, обмеженого автострадою та шосейними дорогами. Погано, що шукати доведеться вночі, але ми з братом орієнтувалися там дуже добре, та й ночі були місячні.
Ми ледве дочекалися вечора. Цього разу цвіркун засигналив з півночі.
— Ходімо, — сказав брат. — Тільки попереджаю треба рухатись дуже тихо, бо цвіркун може злякатися і втекти.
Ми швидко просувалися вперед, подеколи зупиняючись і перевіряючи напрямок по рамці портативного радіоприймача. Сигнали в навушниках лунали все голосніше й голосніше.
Не знаю, чи то від надмірного напруження слуху, чи то так кортіло мені спіймати кляту комаху, але мені враз почулося знайоме “скрип-скрип”.
— Ти чуєш? — запитав я пошепки.
Замість відповіді Василь міцно стиснув мою руку і знаком наказав лягати. Він дихав уривчасто і дивився не праворуч, звідки мені причулось дирчання, а ліворуч. Там, під великим дубом, майже біля автостради, стояла легкова машина.
— Ну, що ти там помітив? — незадоволено почав я. — Чи мало там хто…
Василь затулив мені рота долонею
— Цить! Номер розрізнити можеш?
Тепер уже й я насторожився. Номер?.. Ні, номера не було видно. Місячні промені ледь-ледь продиралися крізь густу крону дерева.
— Я підповзу ближче.
— Зачекай! — пошепки відповів брат.
Хряпнули дверцята машини. Якийсь чоловік вийшов з неї, закурив, поглянув на годинник. Потім сів за кермо і поїхав, не вмикаючи світла. Навпростець, через чагарник, я кинувся услід за машиною, але номера так і не зміг розібрати.
— Ну, нічого, — сказав брат. — Він далеко не втече.
Наступної ночі “цвіркуна” ми вже не шукали. Ми сиділи в хаті біля приймача і слухали — востаннє, — як десь швидко-швидко пищала морзянка. Вона урвалась раптово; пролунало кілька пострілів у лісі, і настала тиша. А через півгодини до нас зайшов чоловік у форменому одязі і сказав
— Все гаразд “радіоцвіркуна” спіймали. Це був шпигун, який передавав за кордон шифровані зведення. Радіостанцію він влаштував на машині, і, побоюючись наших пеленгаторів, міняв увесь час місце передач.

…Я пишу ці рядки, а цвіркун — звичайний, хатній, — дирчить собі з-за шафи “Скрип-скрип… скрип-скрип… скрип-скрип”…


А мені вчувається в його скрипінні
— Отакі трапляються історії!.. А чи в цю хвилину часом не дирчить десь якийсь “радіоцвіркун”?.. Пильнуйте, люди!
А втім, може, він виспівує і щось інше — запевняти не буду.

Каталог: download
download -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
download -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
download -> Охорона природи в Україні
download -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
download -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
download -> О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл
download -> Післямова


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка