Галатея” Микола Дашкієв [section] оповідання художнє оформлення анатолія силаєва об’єкт “Ікс”



Скачати 318.87 Kb.
Сторінка3/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір318.87 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Украдений голос

[SECTION]


Я, щасливий власник “зайвого квитка”, стояв біля воріт стадіону, а навколо мене метушились, зітхали, бідкались люди.
Сповнений почуття власної гідності, я з безсторонністю справедливого судді вибирав з численних безбілетних болільників одного, найдостойнішого. Погодьтесь це була нелегка справа—надати перевагу будь-кому, заздалегідь знаючи, що цим жорстоко вразиш інших, бо всі були однаково гарні і всім я гаряче співчував.
Певно, я зволікав би з вирішенням цього питання до найостаннішої хвилини і віддав би зайвий квиток першому-ліпшому. Але…
Читач уже, певно, догадується, що я побачив дівчину.
Не буду змальовувати її зовнішність, бо мій опис не відтворить і краплинки її краси. Скажу тільки одне якщо ви коли-небудь закохувались, то ця дівчина в блакитній сукні обов’язково нагадала б вам ту, яку ви покохали вперше.
її сірі очі були сумні. Вона вже, мабуть, втратила надію потрапити на стадіон і лише зрідка обводила поглядом натовп, немов чекаючи появи казкового лицаря з рожевим квитком у руках.
І я відчув це вона, достойніша з юних болільниць, — та, якій я мушу вручити коштовний подарунок. Не гайнуючи часу, я попрямував до дівчини. А вона, немов відчуваючи моє наближення, підвела голову і радо скрикнула
— Володю, дістав?
Я сторопів звідки дівчина взнала моє ім’я! Але не встиг я їй відповісти, як за моєю спиною пролунав задоволений бас.
— Звісно, дістав! Адже ми — гвардія! — кремезний моряк, урочисто простягаючи квитки, протовпився до дівчини і потім разом з нею пішов до стадіону.
Засмучений і злий, я дивився їм услід. Ще не покохавши, я вже ревнував, майже з ненавистю позираючи на широку морякову спину. Я бажав йому всякого лиха, аж до найстрашнішого загубити вхідні квитки.
Але мої сподівання не здійснились. Моряк з дівчиною проминули заповітну рису без перешкоди. Болільники провели їх заздрісними очима, а високий худорлявий юнак, що стояв біля бар’єра, гукнув
— Наталко, “болій” і за мене, гаразд?
Дівчина посміхнулась і кивнула головою.
“Наталка!” — повторив я подумки. Отже, я вже знаю її ймення. Вже за одне це слід віддячити худорлявому юнакові. Я підійшов до нього, поклав йому на долоню квиток і шепнув
— Північна трибуна!
Він кинув на мене погляд, повний палкої вдячності і зразу ж рушив до стадіону.
Отак ми й познайомились із Климом Твердохлібом, студентом інституту кіноінженерів.
Визнаю болільник з мене, мабуть, кепський. Під час найцікавішого футбольного змагання я дивився не на ворота “Торпедо”, де раз по раз спалахувала жорстока боротьба за м’яч, а лівіше, на східну трибуну, де сиділа Наталка. Ледве дочекавшись кінця змагання, я помчав до виходу. Але де вже там серед тисяч людей відшукати одну, хоч і найкращу в світі?!
Я вже втратив надію і збирався піти геть зі стадіону, коли раптом почув голос мого нового знайомого
— Куди ж ти подівся, друже?.. Шукаю тебе, шукаю… Ну, то підемо до мене?
— Так, так, ходімо! — зрадів я, згадавши, що про Наталку можна розпитати саме в Клима. — А що ж то за чудеса, які ти обіцяв показати?
— Розповідати довго, — посміхнувся Клим. — Краще побачити на власні очі.
“Чудеса” почалися, ледве ми підійшли до його квартири. Замість ключа Клим витяг з кишені якусь трубочку, подув у неї, і двері одразу ж відчинились. У передпокої спалахнуло світло. Голос, що дуже скидався на Климів, промовив
— Прошу до вітальні. Прямо. Обережніше — двері автоматичні.
Ці двері відчинилися самі собою і справді легенько, але рішуче підштовхнули мене в спину, коли я трохи затримався. Одночасно якийсь колінчастий важіль досить неввічливо зірвав з мене кепку і втягнув у якусь нішу.
— Дякую, — збентежено промимрив я.
— Будь ласка, — посміхнувся Клим. — Ну, то як тобі подобаються мої автомати?
— Непогані, — стримано відповів я, сторожко позираючи на стіл, де раптом щось клацнуло, загуло і спалахнули різнобарвні лампочки.
— Непогані? — перепитав Клим, прикро вражений. — Ти, мабуть, мало знайомий з технікою?
— Дуже мало, — признався я. — Та мені вона й ні до чого. Я — філолог.
— І початкуючий поет, до того ж?
— Так.
— Гм…
Він вимовив це “гм” з таким презирством, наче піймав мене на якомусь дуже неприємному вчинкові. Я не витримав
— То що ж, по-твоєму, кожен поет повинен бути інженером?
— Техніку мусить знати кожна освічена людина, — переконано відповів Клим.
— Он як! — спалахнув я. — Замість того, щоб наближатися до літератури, я маю іти у протилежний бік?! Замість вивчення класичної спадщини минулого — зубрити нікому непотрібні формули?! Ні, красненько дякую за таку пораду!
Назрівала суперечка. Наша дружба, ледве народившись, вже була в небезпеці. І тут Клим зробив благородний жест
— Не варто сперечатись — майбутнє покаже, хто з нас правий. Я тільки зобов’язуюсь захопити тебе радіотехнікою. А ти… Втім, це твоя особиста справа… От скажи чи повіриш ти, що я можу прочитати твої думки?
— Чаклун двадцятого сторіччя? Ні, брат, — дзуськи! Тут навіть техніка тобі не допоможе!
— Побачимо! — загадково посміхнувся Клим. — Сідай-но до оцієї машини, — він присунув до мене складну споруду з численними приладами на передній стінці. — Апарат запише твої думки, а згодом промовить їх уголос.
— Ну-ну! — задерикувато сказав я, одверто глузуючи з дивацтва мого друга.
Після сеансу “записування думок” Клим пояснив, що плівку з “думками”, через недосконалість технологічного процесу, можна буде прослухати не раніше як за кілька місяців, але дещо вдасться розібрати й зараз.
Він надів навушники, ввімкнув якісь сигнальні лампи, довго прислухався до чогось, позираючи на прилади, а потім урочисто проголосив
— Її звати Наталка!
— Наталка?! — перепитав я, вражений.
— Так, так, — тільки не перебивай запис нечіткий, ти дуже хвилювався, і я не все можу розібрати. Ось, наприклад, у тебе промайнула думка про моряка… Який моряк?.. Яка блакитна сукня?..
І раптом Клим шпурнув на диван навушники й зареготав
— Зрозумів! Тепер усе зрозумів!.. Тобі сподобалась Наталя Кузьміна, наша студентка!.. І ревнощі?! Ой-йой!.. Та то ж її рідний брат!.. На щастя, я добре знаю Наталку, можу познайомити й тебе. Ну, то що — прочитав твої думки?
— Прочитати не штука, — збентежено промимрив я. — По-перше, вона дуже й дуже красива, а по-друге, — я увесь час дивився на неї.
— Цілком можливо, — досить байдуже відповів Клим, і я не міг зрозуміти, чи це стосується якостей дівчини, чи, може, висловленого мною припущення.
Не буду описувати, як я познайомився з Наталкою і покохав її. А ось те, як я збирався освідчитись їй в коханні — слід описати. Дивна недорікуватість охоплювала мене в її присутності я наче перетворювався на якийсь автомат, заряджений чужими віршами. Я читав їй Пушкіна й Байрона, Блока і Твардовського, багатьох інших поетів, видобував з закапелків пам’яті неопубліковане й незакінчене, захлинався сонетами, упивався баладами, сипав каламбурами та епіграмами, але все то були чужі твори А свої власні, вистраждані безсонними ночами, здавалися мені жалюгідними й немічними.
Я декламував по кілька годин поспіль, а вона слухала мовчки, збуджена, і дивилась на мене лагідним ніжним поглядом. І мені здавалось, що вона чекає від мене всього тільки три звичайних слова “Я вас люблю!” Та я цього вимовити не міг. Мені здавалось, що я не гідний її кохання, і краще вже мовчки страждати, але хоч бачити щодня ці сірі задумливі очі, чути цей м’який, задушевний голос, аніж одержати сувору відповідь “Ні!”
І раптом — ви тільки уявіть! — вона перша освідчилась мені, хоч це й трапилося дуже своєрідно.
Напередодні Нового року я одержав рекомендованого листа, в якому була невелика пластмасова патефонна пластинка з написом на етикетці “Володі. Секретно. Прослухай на патефоні”.
Природно було б припустити, що це — якийсь черговий жарт наших хлопців, але я однак побіг до сусідів по патефон. І от уявіть щойно диск почав крутитись і голка побігла по пластинці, в кімнаті виразно залунав Наталчин голос
— Володю! Мій любий! Ти дуже добре читаєш чужі твори, але чому ти нічого не напишеш про мене? Хіба ти не бачиш, що я тебе люблю?.. Я читала твої вірші в університетській багатотиражці. Вони хороші. Ти, напевне, будеш справжнім поетом. Але якщо кохаєш мене — я тебе дуже прошу вивчай радіотехніку. Радянський громадянин, — хто б він не був, — повинен знати техніку, хоч основи її. Так, мій любий?
— Так! — збентежено відповів я патефонові й почервонів от так штука! Тепер уже хоч-не-хоч, а техніку вивчати доведеться!
Того вечора я написав чотири вірші, присвячених Наталці, і встиг визубрити з підручника радіотехніки два з половиною розділи. А наступного ранку я помчав до Клима Твердохліба по консультацію з розділу “Електронні лампи”.
Я вихором влетів до його кімнати, але не встиг і рота одкрити, як Клим замахав руками
— Знаю, знаю! Все знаю! Я вдосконалив свій апарат, і записував твої думки протягом останніх кількох днів, а ти навіть і підозри не мав. Учора ти одержав листа, в якому Наталка написала, що любить тебе, і зараз ти хочеш відповісти.
Повірте, друзі, — я роззявив рота від подиву. Можна, зрештою, вгадати, що хлопець закоханий в якусь дівчину — слід тільки перехопити його занадто палкий погляд. Можна надіслати фальшивого листа, підробити почерк. Але ж голосу не підробиш?.. Не змовкаючи ані на мить, у мене у вухах лунали слова “Володю! Мій любий!..” Адже це її інтонація, її тембр, — я міг би відрізнити їх од тисяч інших!.. Вона, мабуть, продиктувала цей лист в інститутській лабораторії звукозапису, і, ясно, коли нікого поблизу не було… Яким же чином довідався про це Клим?
У повній розгубленості, безвільно скоряючись наказові, я сів до “апарата записування думок”. Клим надів навушники, клацнув вимикачем, почав настроювати прилади. Щось у нього не ладналося, — він злостився, а потім сказав
— Та заспокойся, хлопче! Записувати неможливо — ти занадто схвильований. Подивись он на прилади.
І справді — стрілки на циферблатах танцювали.
— Ні, — сказав Клим і махнув рукою. — Нічого не вийде. Доведеться використати вчорашній запис твоїх думок. Адже ти вчора збирався написати Наталці листа?
Чи збирався я?! Та я навіть написав листів з десять, але знищив, бо переконався у власній нездатності висловити свої почуття на папері.
— Я передбачав твій стан, — хитро підморгнув до мене Клим, — тому й зберіг плівку. Ну, прослухаємо?
Він увімкнув магнітофон, і в ту ж мить залунав мій власний голос
— Наталко! Люба моя! Я тебе люблю, люблю од щирого серця!.. Мені трудно було вимовити ці слова вголос, але я щодня, щохвилини повторював їх у душі!..
Я був остаточно переможений справді, саме так я думав про неї, про свою кохану! І ось тепер мої найінтимніші думки, записані на плівку, звучать з репродуктора?! Майже злякано я дивився на Клима. “Чаклун двадцятого сторіччя!” — спливло в моїй пам’яті. Так, це й справді нагадувало якесь наукове чаклунство!
А Клим реготав
— Ну то що? Чи варто вивчати радіотехніку?.. Правильно я записав твої думки?.. Отакого тільки листа й можна надіслати Наталці — адже вона майбутній інженер звукозапису!
Виявилось, що “машина для записування думок” могла також переписувати звуки на чисті патефонні пластинки. Доки в кімнаті звучав мій “лист”, ця машина, тихенько поскрипуючи різцем, креслила на чорному пластмасовому диску звукову доріжку.
Ось і скінчилось переписування. Ми ще раз прослухали “лист”, вклали його в конверт, написали адресу і понесли на пошту.
— Все! — зітхнув я з полегшенням. Тепер усі шляхи до відступу було відрізано.
— Ні, не все! — посміхнувся Клим. — Завтра ти одержиш від Наталки другий лист. Що ти хотів би почути?
Я спалахнув
— Знаєш, друже, для жартів є межі! Сподіваюсь, не за твоїм же замовленням написала вона першого листа?
— Та то вже як сказати! — знизав він плечима. — Послухай, через тебе я спізнився в лабораторію. Тому допоможи мені виконати дуже термінове завдання. Згода?
— Прошу, — сердито відповів я.
Мої обов’язки виявились нескладними з великого пакета, звіряючи з спеціальною таблицею, треба було вибирати вирізані з цупкого чорного паперу гостроверхі силуети, що скидалися на профілі скелястих гір. Клим наклеював ці силуети на довгу білу паперову стрічку, збільшував і підфарбовував тушшю деякі вершини, зменшував або поширював ущелини, — загалом, робив щось незрозуміле, і на мої запитання не відповідав. Внаслідок двогодинної праці ми одержали щось схоже на зображення довжелезного гірського хребта чи силует дуже пощербленої пилки.
— Чудово! — захоплено сказав Клим. — А тепер прослухаємо.
Він вставив цю паперову стрічку в якийсь апарат, ввімкнув струм і…
Друзі, я почув голос моєї Наталки, — любий, рідний голос! Вона повідомляла, що листа мого одержала й дуже, дуже…
Але що саме “дуже” — я так і не довідався надто мало було наклеєно “силуетів” на паперову стрічку!
Отак обдурив мене Клим! Все виявилось дуже простим оці “зубчики” на стрічці були “звуковою доріжкою”, — майже такою, як на кіноплівці звукового кіно. За допомогою спеціального апарата Клим фотографував записані на плівку звуки, а потім збільшував зображення і одержав таким чином “звукову абетку” — мою й Наталчину. Затративши певний час, він міг створити якого завгодно листа— від найніжнішого до лайливого!.. А я, дурень, повірив “чаклунові двадцятого сторіччя”! Я надіслав дівчині, яка нічого навіть не підозрює, нахабного, зухвалого листа! Що я наробив?! Що я наробив?!
Тієї миті я майже ненавидів Клима, проклинав нашу з ним зустріч біля воріт стадіону, дорікав собі за незнання техніки, за довірливість, за безліч існуючих і неіснуючих провин.
Клим спочатку заспокоював мене, а потім розлютився
— Чого ти скис? Що трапилось? Та чи знаєш ти, що тобі першому я показав винахід надзвичайної ваги? Ти гадаєш, що це так собі — тяп-ляп, наклеїв на папір звукові значки, та й маєш живу мову? А ось бачиш? — шпурнув він на стіл списаний формулами зошит. — Я бився над цим кілька років. Щоб написати тобі листа від Наталки, я просидів за оцим столом чотири вечори! А ти… Ех, ти!.. Ти сліпий, як сива кобила-всім, крім тебе, відомо, що Наталка тебе кохає. То хіба ж вона перша має сказати тобі про це? Ти дякувати мені повинен, ось що!.. А якщо вже Наталка розгнівається на тебе за цього листа — я готовий понести кару. Я… я поступлю на філологічний факультет! Якщо ж не розгнівається — ти мусиш скласти мені курс радіотехніки на “відмінно”. Гаразд?
— Гаразд! — злісно відповів я. — Хай буде так!
Друзі мої, я таки програв. І я дуже радий, що програв, бо Наталка любить мене. Але мені доводиться тепер пріти над формулами з радіотехніки, і, одверто кажучи, це аж ніяк не заважає мені писати вірші!
А Клим Твердохліб ще раз обдарив мене. Навіть якби він програв заклад, то нічого страшного для нього не сталося б він уже давно готувався до вступу на заочний відділ філологічного факультету, бо теж пише вірші, та ще й непогані.
Ми сперечаємось з ним про літературу, відвідуємо футбольні змагання, конструюємо приймачі і, зберігаючи в глибокій таємниці, працюємо над спільним дипломним проектом. Ми мріємо про той час, коли на екрани країни вийде створений нами кінофільм “Володимир Маяковський”, у якому звучатиме справжній, “живий” голос нашого чудового поета. “Звукову абетку” Маяковського за нечисленними грамофонними записами його виступів ми вже склали.
І повірте щоб відтворити промову, яка ніколи ніким не була проголошена, треба бути не лише кваліфікованим кіноінженером, але й добрим філологом!

Незвичайне інтерв’ю

[SECTION]


— Який у нього титул?.. — перепитав професор Лобачов з усмішкою. — …Бачите, він ніде не вчився… і навіть неписьменний.
— Неписьменний?.. У наш час? — мені здалося, що професор просто глузує з мене. — Отже, це просто знахар?
— Гм… Певною мірою, так.
— І молодий?
— Не старий.
— Нічого не розумію!
Я припустився найгрубішої помилки кореспондента замість терпляче слухати, дряпаючи щось у блокноті, доки людина захопиться і почне розповідати по-справжньому цікаве, я встряв у монолог своїм дурним запитанням і тепер не знав, як урятувати становище.
— І саме він створив оті чудесні ліки?
— Гм… Не зовсім так. Він зробив початок. А наш інститут, витративши чимало зусиль, довів справу до кінця.
Мабуть, у мене був дуже розгублений вигляд, бо професор посміхнувся і підвівся з-за столу
— Гаразд, я вас познайомлю з ним.
Доки ми йшли довгим коридором Інституту експериментальної медицини, я хапливо обмірковував, як побудувати інтерв’ю та якими питаннями цікавитися. З оцими вченими взагалі клопіт їм усе здається само собою зрозумілим, а добути від них більш-менш цікаві деталі історії відкриття не легше, аніж витиснути бодай краплину води з гранітної брили. Правда, цього разу матеріал був цікавий сам по собі. Можна заінтригувати читача з першого ж рядка молодого вродливого юнака вдячні пацієнти вважають за найвидатнішого вченого, а він навіть…
Я не встиг домислити, чому ж саме той юнак лишився неписьменним, бо професор Лобачов одчинив двері якоїсь кімнати і сказав
— Прошу! Ось він, той славетний дослідник.
Я закліпав очима. У великому приміщенні не було нікого. Лише з клітки, нашорошивши вуха і висолопивши червоний язик, на нас пильно дивився собака, — навіть не якийсь там дог чи сенбернар, а звичайнісінький Сірко або Рябко.
— Оце? Він? — хоч-не-хоч, а довелося засміятись, аби приховати збентеження. — Даруйте, професоре, однак нарис про успіхи вашого інституту мені доручив написати не “Перець”, а…
— Я не жартую, товаришу, — серйозно відповів Лобачов. — Оті чудесні ліки, про які ви збираєтеся писати, знайшов саме цей пес. Звуть його Пірат.
— Стривайте, стривайте! — вихопився я. — То це на його честь новий антибіотик названо пірациліном?
— Атож, — кивнув головою професор. — А параскозин — на честь баби Параски, яка вигодувала Пірата…
— І неписьменний?.. — схопився я за жартівливий тон розмови.
— Неписьменний, — скрушно погодився Лобачов. — Але вихований і чемний. Кореспондентів не кусає. Хоч і лається, коли вони перекручують факти.
Пес уважно прислухався до нашої розмови. Далебі, мені здалося, що він розуміє все і поглядає на мене з таким же лукавством, як і професор. Ну, то стривайте ж! Ви довго морочили мені голову, а тепер я перехоплю ініціативу! “Дослідник” не тільки неписьменний, а й німий. На всі запитання доведеться відповідати Лобачову.
— Вітаю вас, шановний досліднику! — жартівливо вклонився я собаці. — Чи не дозволите взяти у вас невеличке інтерв’ю?
Пес почухав задньою лапою вухо, але нічого не відповів.
— Погоджуйся, Пірат! — сказав Лобачов. — Правда, товариш кореспондент сьогодні ковбаси не прихопив, але за ним не пропаде.
— Звичайно! — ствердив я солідно. — Мене цікавить історія вашого відкриття. Чи не можете ви розповісти, як…
— Ні, не може, — втрутився професор. — Він краще покаже.
Не встиг Лобачов відчинити клітку, як Пірат прожогом вискочив з неї і помчав у протилежний куток лабораторії, до великої білої шафи. Професор пішов услід за ним, зняв з полиці щось схоже на акваланг і припасував його собаці на спину й груди.
— Можете сфотографувати нас, товаришу кореспондент. Ми в повному бойовому спорядженні.
Слово честі, я й досі нічого не розумів! Цілком машинально клацаючи бліцом, я придивлявся до амуніції пса, намагаючись збагнути її призначення. Я бачив на спині у Пірата, напевно, ультракороткохвильова радіостанція, на грудях — щось схоже на мініатюрну телевізійну камеру.
Капосна тварина, мабуть, уже звикла фотографуватись і, звісно, вже не раз допомагала професорові кепкувати з надто довірливих представників преси. Побачили б ви, з яким серйозним виглядом стояв Пірат на задніх лапах та як гордовито повертав голову то праворуч, то ліворуч.
— Отак ми й блукаємо луками та полями, аж доки натрапимо на чудесне цілюще зілля. А телевізійна камера на наших грудях фіксує, Де ми його знайшли та яке воно…
Цілюще зілля!.. Давно минув той час, коли твердолобі консерватори гоноровито перекреслювали всі досягнення народної медицини, забуваючи, що більше половини найвипробуваніших ліків одержують саме з отих трав та корінців. Нинішні фармакологи нишпорять по всій планеті, шукаючи нові цілющі рослини… Але яким чином знаходить їх оцей собака?
— Гадаю, ви пробачите мені деяку незвичайність початку нашого інтерв’ю, — сказав Лобачов. — Це я навмисне, аби ваш майбутній нарис був цікавішим. Але годі. Зараз ви дізнаєтесь про все… Пірат, попрощайся з товаришем кореспондентом… і нагадай йому про двісті грамів ковбаси.
Вже без щонайменшої іронії, а навіть з якоюсь підсвідомою шанобливістю я потиснув шорстку собачу лапу, і ми з Лобачовим попрямували до невеличкої кінопроекції в другому корпусі інституту. Дорогою професор розповів мені історію Пірата.
Це було восени позаминулого року. Однієї суботи Лобачов, аби розважитись, поїхав на полювання у давно відомий йому хутірець Суху Балку на Чернігівщині. Як там йому полювалось — не варто розповідати, але якось вранці до нього примчав хлопчисько і залементував, що в діда Максима, пасічника, сказився Пірат, і цуцика негайно треба застрелити.
Доки Лобачов зібрав свої мисливські причандали та доки добіг до пасіки, Пірат перекусав сусідських собак та й чкурнув геть із хутора.
Покусаних тварин знищили; усім, кому могла загрожувати небезпека захворіти на сказ, зробили щеплення. І тільки дід Максим та баба Параска, яким належав Пірат, навідріз відмовились од уколів. Даремно лякав їх професор, що сказ в останніх стадіях — невиліковний.
— Ат, дурниця! — одмахувався дід. — Пірат нас не покусав, а дохтурам я не вірю. Ви кажете — “невиліковний”! Ось побачите не мине й двох тижнів, як Пірат прибіжить додому цілісінький та здоровісінький. Ото так і знайте якщо хворий собака забіг десь із дому — він собі цілюще зілля шукає. І знайде, анахтемська личина!.. А лікарі ніяк не можуть знайти… То давайте поб’ємось об заклад на вашу рушницю, що Пірат вилікується, його мати, кумова сучка тобто, яку вовки розірвали позаторік, теж отак сказилась — і одужала.
— Гаразд, гаразд, — неуважно погодився Лобачов. — Я над’їду сюди через два тижні.
Звичайно ж, він не надав дідовим словам ніякого значення, але дуже непокоївся долею двох старих, що через свою впертість можуть захворіти і загинути в муках.
То як же був здивований Лобачов, коли, завітавши в Суху Балку через півмісяця, дізнався, що Пірат не так давно приплентався додому — миршавий і кволий, але живий та здоровий.
Те, що собака справді хворів, доведено точно одна з покусаних тварин, яку лишили для контролю, загинула саме від сказу. Те, що Пірат одужав повністю, — довели якнайстаранніші дослідження.
І професора Лобачова осяяла думка. Це було боязке припущення, професор не наважився розповісти про свою ідею навіть найближчим друзям. Та все ж він вирішив ризикнути.
Не шкодуючи анітрохи, Лобачов віддав дідові свою рушницю, на яку задивлявся не один мисливець, а натомість одержав у подарунок простацького й товариського Пірата.
Професор Лобачов помовчав, а потім сказав задумливо
— Як не дивно, але багатьом з нас притаманний упертий і шкідливий консерватизм мислення… Адже чув я раніше про самолікування тварин?.. Чув І відмахувався недбало “А, інстинкт!” Знав, що пташка, навіть народившись на чужині, за тисячі й тисячі кілометрів, знаходить свою домівку? Знав. “Інстинкт, та й годі…” А те, що тварини в пустелі безпомилково знаходять джерела води на відстані сотень кілометрів, те, що всіляка нерозумна дрібнота за кілька днів передчуває стихійні лиха? Знову ж — інстинкт! Під це слово ми загнали все, що неспроможна пояснити наука, — та й заспокоїлись. Замість того, щоб дослідити й використати на благо людства отой могутній, вигострений за сотні мільйонів літ еволюції засіб боротьби за існування, інстинкти з чиєїсь легкої руки було визнано чимось надто примітивним, архаїчним, а вченого, який у своїх дослідженнях базувався б на інстинктах тварин, здійняли б на глум…
— І здіймали? — спитав я, коли пауза затяглася.
— Ще й як! — похитав головою Лобачов. — Для експериментів була потрібна спеціальна надпортативна телевізійна камера і вертоліт, щоб супроводжувати піддослідну тварину. Це все коштувало великих грошей. І якби не мої учні-студенти та не самовідданість працівників нашої лабораторії, що працювали по дві зміни і не сподівалися винагород, навряд чи були б створені пірацилін та параскозин, які врятували вже так багато людей… Але той час уже позаду… А тепер — дивіться…
Спалахнув екран. По ньому швиденько перебігли кадри з Піратової передісторії, а потім я побачив, як його виряджали в перший рейс.
Видно було, що пес уже звик до своєї амуніції. Але поводився він дивно скімлив, полохливо озирався на всі боки. Нарешті вирвався з рук Лобачова і стрімголов кудись помчав. Одразу ж у повітря піднявся вертоліт і неквапно поплив слідом за ним.
— Його щойно покусав скажений собака, — неголосно коментував професор. — Піратові це не загрожувало, бо в нього вже виробився проти сказу імунітет. Однак він цілком інстинктивно мчить туди, де знайшов порятунок першого разу, — як бачите, ми спеціально привезли його в Суху Балку… То що ж він шукатиме? Траву? Мінерали? Чи, може, наші сподівання були безглуздою фантасмагорією,[1] і колосальні зусилля всього нашого колективу підуть нанівець?
Перед нами на екрані миготіли стежки й кущі, болота й баюри. Коли-не-коли з верхньої точки, з вертольота, показували рухому темну цятку — Пірата, який уперто мчав усе далі й далі від Сухої Балки. Ось він зник — шугнув у якийсь байрак…
Чимало бачив я фільмів на своєму віку, але жоден з них не хвилював мене так, як оця недосконала з технічного боку документальна стрічка. Знайде чи не знайде? Я знав, що знайде, знайде з першого ж разу. Я вірив у це, не бажаючи навіть припускати нічого іншого… І коли на весь екран вималювалось зірчасте листячко якоїсь непоказної, невідомої мені рослини, і Пірат заходився пожадливо глитати це листячко, — мені аж подих перехопило.
Я не буду переказувати подальший зміст цього документального кінофільму. Слід сподіватись, що його трохи підчистять, прикрасять і незабаром випустять на екрани країни. Ви на власні очі побачите, як бідолашного Пірата навмисне заражали різними хворобами і як він, аби врятуватись від смерті, кудись мчав, гнаний могутнім інстинктом самозбереження, шукаючи того, чого й сам не знав. Ви довідаєтесь, яких велетенських зусиль коштувало створення отих чудесних ліків, бо цілюще зілля — ще не препарат, а сировина, і не все те, що корисно собаці, допомагає людині.
Про все це напише хтось інший. А мене цікавив людський геній, отой невтомний Розум, який вічно бореться й шукає, ламає застарілі уявлення і йде все далі й далі вперед. І я дуже радий, що познайомився з професором Лобачовим.
На закінчення хочу сказати Пірат, як виявляється, вже “на пенсії”. Його справу продовжують кілька десятків собак різних порід. А він — “дає інтерв’ю” і дуже охоче позує перед фотокореспондентами. До речі, свій борг — двісті грамів ковбаси — я йому повернув.

Каталог: download
download -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
download -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
download -> Охорона природи в Україні
download -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
download -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
download -> О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл
download -> Післямова


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка