Галатея” Микола Дашкієв [section] оповідання художнє оформлення анатолія силаєва об’єкт “Ікс”



Скачати 318.87 Kb.
Сторінка2/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір318.87 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Пролісок

[SECTION]


Море кипіло.
Ще годину тому воно лагідно лизало похмурі скелясті береги, неголосно мурчало, знічев’я перемиваючи камінці, хизувалося багряною смугою, що пролягла через нього аж ген до призахідного сонця. То було мирне, щире море — зовсім не таке, яким його звикли бачити на північно-західному узбережжі Норвегії.
Та ось наповзли сутінки, і море занудьгувало. М’яко, мов кицька лапкою, воно штовхнуло гранітні скелі, ніби запрошуючи побавитися вкупі, потанцювати під музику шквалу, який котився з півночі. Потім, ображене, випустило пазури, почало дряпати берег чимраз дужче і, зрештою, скаженіючи, полізло вперед, на штурм кам’яних фортець.
Отут в Нурлані — одній з північних областей Норвегії — вітер з моря приносить узимку тепло й дощі. Та цього разу шторм примчав, певно, з боку крижаної Гренландії. Він сипонув сухого снігу, застугонів над голими скелями, шугнув уздовж фіордів, вишукуючи все, що можна заморозити, придушити, скинути геть у прірву. Ось він учепився в якусь постать на крутому схилі фіорду, штурнув її і покотив до моря.
— Та-а-ту! — пролунав услід одчайдушний дівочий зойк.
— Ніч-чого… ніч-чого… — той, падаючи, встиг ухопитися за виступ над проваллям і тепер повільно виповзав на безпечніше місце. — Інгрід, а де мішок?
Висока струнка дівчина в благенькій жакетці злякано озирнулася.
Мішка не було.
З мовчання дівчини чоловік зрозумів, що сталося. Він прискорив рух, добрався до стежки, безнадійно провів поглядом по стрімкому схилові гори й зітхнув
— Ходімо…
Старий Гуннар Нільсен та його вісімнадцятилітня донька Інгрід ішли далі мовчки. Все ясно без слів на Новий тисяча дев’ятсот сорок третій рік у халупі не буде ані крихти хліба. Мішок ячменю, який дістався так дорого, щойно шубовснув у крижані хвилі Глом-фіорду.
На кого нарікати за прикру подію?.. На шалений норд-вест?.. На себе, немічного?.. Чи, може, на гітлерівців, які пограбували, сплюндрували Норвегію, змусили норвежців подаватися в далекі мандри на пошуки чогось їстівного?.. Хто видирався б узимку, вночі, оцією небезпечною стежкою над фіордом, якби на шосе не сновигали нахабні й брутальні гітлерівські солдати?!
— Клята погода!.. — Нільсен спинився, видобув люльку, спробував її припалити. — Ач, як шаленіє!
Шторм ще посилився. Вітер вже не стугонів, а верещав, гудів, гримів. Велетенські вали гупали об скелі, аж земля здригалась.
— Бомблять… — стурбовано сказала Інгрід, дослухаючись до чогось у хаосі звуків.
Старий витяг люльку з рота, приклав долоню до вуха.
В одну з пауз між подувами вітру почулося глухе гуркотіння літака.
— Чого це вони сюди внадились? — Нільсен занепокоєно поглянув уздовж фіорду в бік затемненого висілка Гломф’юр.
— Кажуть, на Гломф’юрській гідростанції фашисти видобувають з морської води якусь страшну отруту. Одного кухля цієї отрути нібито вистачить, щоб знищити всіх людей на Землі… Але…
Інгрід не докінчила. Гуркотіння двигунів усе наближалось, посилювалось, і ось, прорвавши хмарну запону, низько над скелями шугнув літак, його сигнальні вогні було ввімкнено, з вихлопних патрубків струменіли пасма голубуватого полум’я.
Старий од несподіванки впав, а коли підвівся — літак був уже далеко. Та гуркотіння не вщухало. Скидалося на те, що сталевий птах кружляє над хмарами, не знаючи, куди податись.
— Заблудив… — сумно сказала Інгрід. — Загине… Я встигла помітити це — рус. З червоною зіркою.
Нільсен промовчав.
— Підемо лісом, тату?
— Так.
До халупи на околиці Гломф’юра навпростець було кілометрів п’ять, але стежка тут спускалась майже до моря. Під час шторму нею не пройдеш. Дорога через ліс давала гаку, зате була цілком безпечна. Хижих звірів тут не водилося, а гітлерівці сюди боялись потикати носа, та й не мали в цьому потреби.
І все одно батько з дочкою мимохіть намагалися ступати якнайтихіше і озирались на всі боки.
— Тс-с-с!.. — Інгрід вхопила старого за рукав і вказала пальцем на дерево край галявини. Там серед гілок вовтузилося щось велике, темне. Може, ведмідь?
Нільсен схопився за ніж. Але нараз у гущавині блиснув електричний ліхтарик. Промінчик перебіг по зеленій блискучій тканині, на мить освітив обличчя незнайомого чоловіка і зупинився на переплутаних мотузках над його головою.
Міцно стискаючи доньчину руку, старий позадкував у кущі, і тільки відійшовши від того місця з кілометр, а то й більше, прошепотів
— Затям, Інгрід ти нічого не бачила, нічого не чула!.. Ти забула все!

Може, згодом і забула б Інгрід оту нічну пригоду й того парашутиста, якби він сам не завітав до їхньої хати вранці наступного дня.


Високий, широкоплечий, в латаній одежині лісоруба, він став на порозі хижки і ніяково кахикнув. Інгрід хутко обернулась, одразу ж упізнала його, чомусь спаленіла, підхопила напівзаплетені золоті коси і чкурнула в комірчину.
— Сідайте, чоловіче добрий! — старий Нільсен вказав рукою на лаву біля вогню і простягнув незнайомому скриньку з тютюном. — Здалеку?
— Даруйте… Де живе механік пан Фарстад?.. — незнайомий вимовляв слова якось чудно, розтягуючи на фінський манір.
— Пан Фарстад?.. — Нільсен неквапно натоптав люльку, припалив її, випустив чималу хмару диму і аж тоді сказав — Не запитуйте про пана Фарстада. Його вчора заарештували гестапівці.
— Он як… — незнайомий був прикро вражений. — А мені радили звернутись до нього. Я з Фінмарка. У нас голодують. От я й подався сюди. Кажуть, тут можна влаштуватися на заводі в німців. Мене звуть Сігурд. Сігурд Корхонен. Мій батько фіни…
Інгрід стояла за дверима комірчини, притиснувши руки до грудей. Її серце стукотіло шалено ні, це не лісоруб, не фіни, а росіянин, парашутист, — отой, що стрибнув учора з літака в темну прірву ночі над чужою країною і тільки випадково не потрапив у фіорд або до рук гітлерівців… Так от чому літак кружляв над лісом!.. Льотчик чекав на сигнал. А сигналу не було, бо дядька Фарстада заарештовано.
— Кепська справа… — долетіло до Інгрід. — Куди ж тепер податися?
“А й справді, — подумала дівчина. — Куди подінеться зараз оце сміливе русяве хлоп’я, коли воно навіть не втне до ладу норвезької мови?”
Інгрід забула в цю мить, що той, кого вона назвала хлоп’ям, був старший за неї років на п’ять, вищий на цілу голову і, напевно, далеко досвідченіший. Вона знала тільки одне його треба врятувати за всяку Ціну.
— Тату… — дівчина вийшла з комірчини і підійшла до батька. — Дідусь Екеланд відбудовує тартак. Чи не візьме він на роботу й пана Сігурда?
— Можна поспитати… — неохоче відповів Нільсен, кинувши на дочку невдоволений погляд.
А вона нібито й не помітила цього
— Ну, то я зараз побіжу запитаю. Скажу, що Сігурд — твій небіж з Фінмарка.
Не чекаючи дозволу, Інгрід вибігла з хати і повернулась за годину сяюча все влаштувалося гаразд.
Старий Нільсен сумовито похитав головою отака була і її небіжчиця-мати. Сорок років тому й вона влаштувала його, приблудного безбатченка, на роботу в Гломф’юрі, а через рік вони побралися… Кров — не вода. Нільсени всі такі закохуються раптово і назавжди… Тепер надійшла черга Інгрід… Та що ж — дівчина на порі, хай шукає свого щастя сама.
На мить у грудях старого ворухнувся сумнів а чи це часом не той парашутист, що завис на сосні в лісі за Гломф’юром?.. Але, позирнувши на Сігурдові руки, Нільсен заспокоївся на них були тверді, мов кістка, мозолі сильної роботящої людини… Та й що треба парашутистові тут, у цій глушині?.. Той, мабуть, уже подався кудись на Тронхейм чи на Осло…
Ось так першого дня нового тисяча дев’ятсот сорок третього року сім’я інваліда Нільсена поповнялася ще одним членом.
Сігурд був компанійським хлопцем і дбайливим хазяїном. Після цілоденної роботи на тартаку він брався за сокиру й лагодив халупу або ж морочився до глупої ночі над якоюсь там хитромудрою поличкою для Інгрід. І все це з жартами, з примовками, з пісеньками.
Старий Нільсен, неквапно смокчучи люльку, сидів отакими вечорами біля вогню, грів покручені ревматизмом ноги, поглядав на Інгрід з Сігурдом і думав про те, що, може, оце й надійшло нехитре бідацьке щастя, якого він так давно прагнув… Поберуться молодята. З’являться онуки… Чого ще треба старому?.. Війна гримить десь далеко-далеко, тільки вряди-годи її відгомін докочується до Глом-фіорду, коли над ним у нічному небі проповзають бомбовози… Скрутнувато, голоднувато, зате спокійно. А пізніше скінчиться війна — все на світі кінчається свого часу…
Інгрід поралася біля печі або плела рукавички, і теж раз по раз кидала погляд на Сі-гурда. Та в цьому погляді було вже зовсім інше. Вона покохала веселого русявого хлопця, — покохала не як того, хто був скинутий над чужою територією для виконання важкого й відповідального завдання, а як Сігурда, лісоруба, — і сама не знала, коли і як це сталося.
То була дивна любов. Інгрід сама не впізнавала себе. Ще зовсім недавно їй здавалося, що любов повинна бути такою… такою… ну, щоб усе співало, танцювало; щоб квіти розцвітали на морозі, щоб усе було не таким як завжди, а в тисячу разів красивішим, яскравішим, величнішим… А от прийшла справжня любов, і виявилось, що вона проста й світла, — не райдуга, що на хвильку блисне в небі та й розтане, а ніжний і сильний пролісок, який пробиває собі шлях крізь сніги.
Може, в цьому й було щастя — полюбити саме так. Інгрід заплющувала очі на те, що Сігурд, — коли його справді так звуть, — довіку не стане її чоловіком. Із спостережливістю закоханої жінки вона помічала, як Сігурд нашорошує вуха, коли крізь стугоніння зимового вітру долітає гуркіт літака; фіксувала в своїй пам’яті кожну з дальніх прогулянок коханого в хащі, нібито на полювання. Ще тиждень чи місяць — і зникне русявий хлопець з її життя назавжди. Хай так. Але досить йому тільки сказати “Будь моєю!” — і вона одразу ж твердо відповість “Я твоя!” Він цього ще не сказав уголос, — отже, не настав час. Сказали очі. Цього досить.
Отак минули три місяці. Спадали на силі зимові вітри. Яснішало небо. Задзюрчали перші несміливі струмки.
Серце в Інгрід чомусь почало стукати сильніше, хотілося дихати глибоко, на повні груди, сміятися, співати. А Сігурд, навпаки, щодень хмурнішав. Він нудив білим світом, змарнів; крадькома тоскно позирав на небо.
Інгрід відчувала ось-ось надійде неминуче. Їй хотілося плакати, але вона забивала сум буйними веселощами, дитячими витівками, жартами. А вранці четвертого квітня вона зрозуміла сьогодні!
До Сігурда прийшов якийсь незнайомий підстаркуватий чоловік. Це була, власне, не дивина русявий лісоруб за якихось там два тижні познайомився з усіма мешканцями невеликого Гломф’юра і навіть з кількома німцями. До хатини старого Нільсена почали вчащати різні люди — погомоніти, порадитись пограти в шахи. У Сігурда виявилось безліч земляків. Заходив такий собі, передавав вітання від якогось там Жормі Віталла чи пакунок від Хенріка Гретте та її мандрував далі.
Сьогоднішній гість затримався надовго. Вони з Сігурдом неголосно радились про щось, а потім пішли стежкою в ліс.
Інгрід кинулась за ними. їй здалося оце й усе — Сігурд зникне так само несподівано, як і з’явився.
Але він стояв на пагорбку під густою ялиною і дивився в хащі, за якими зник незнайомий.
Інгрід підійшла ближче, сповільнила ходу, сіла на галявині. Важко дихаючи, покликала
— Ходи сюди…
Сігурд дивився на неї якось чудно — і радісно, і сумовито, — але не рухався з місця.
— Ходи…
Він підійшов, сів поруч, рвучко притис її до грудей, поцілував.
У Інгрід млосно зайшлося серце. Зм’якло, обважніло тіло…
— Заспокойся, люба! — Сігурд випустив дівчину з обіймів, потер долонею лоба, зірвав і простягнув їй один-єдиний пролісок… — Збережи! Віддаси мені після війни.
Вона обережно, як найдорожчу річ, узяла квіточку, загорнула в хустинку, сховала на серці.
— Пробач, любий… Кров — не вода, як каже мій батько… Скажи, яке ти повинен виконати завдання. Я знаю все. Я бачила, як ти спустився на парашуті вночі під Новий рік… Може, тобі важко буде одному — я допоможу…
Сігурд не здивувався з її слів, — так, наче сподівався на них, і тільки повторив задумливо
— Кров — не вода… Інгрід, гітлерівці добувають у підземній гідростанції за Гломф’юром так звану “важку воду”. Запам’ятай цю назву!.. Німці не наважуються переправляти “важку воду” залізницею… Сьогодні вночі з підземного сховища випливе баржа. — Якщо тільки оця баржа дійде до Німеччини неушкоджена — проллється кров сотень тисяч людей. Не питай більш нічого. Я був змушений розповісти дещо, бо самотужки не впорався б із завданням.
І вона зрозуміла так, він не скаже більше нічого — ні під страхом смерті, ні в ім’я кохання.
— Гаразд, любий… Коли?
— О дванадцятій ночі.
В них ще лишалося чи не з десять вільних юдин, — ціла вічність!
— Любий, давай одсвяткуємо заручини. Хочеш?.. Не знатиме ніхто, тільки ми з тобою.
— Хочу!.. — він схопив її на руки, закрутив млинка, аж у обох запаморочилась голова, крикнув — Лови! — і подався навтьоки.
Це й справді був незабутній день. Вони побачили й відчули протягом нього стільки, що іншим часом на це не вистачило б і тижня.
Весна вступала в свої права. Дзвінко гомоніли струмки. Тяглася до світла несмілива зелень. В усіх тридцяти тисячах озерець Нурлану хлюпалося яскраве сонце… Тільки в такі дні й личить справляти заручини!
О десятій вечора молодята на хвильку забігли додому.
— Татусю! — закричала Інгрід з порога. — Ми ще погуляємо.
Старий Нільсен побурчав для годиться і вмостився спати. Не тягло вже його на вулицю — одгуляв своє. Хай шаліють інші, молодші, у них ще вітер в голові…
А молодші в ці хвилини пробиралися потаємними стежками до Глом-фіорду, — під ту скелю, з якої три місяці тому мало не шубовснув слідом за мішком ячменю старий Нільсен.
Там, у глибокій розколині, лежить привалене камінням хитромудре спорядження легкого водолаза та плескаті магнітні міни, кожна з яких може висадити в повітря чималий пароплав.
— Ну, Інгрід, попрощаймося! — Сігурд застебнув на собі ранець з кисневими балонами, перевірив маску та повітряні подушки з прикріпленими до них мінами, і підійшов до дівчини.
Вона відчула це кінець. Ніколи, ніколи більше не побачить вона лагідних і веселих сірих очей, не почує басовитого любого голосу, не відчує дотику гарячих сильних рук. їй хотілося вчепитися в коханого, не відпустити ані на крок, закричати на всі груди “Не дам! Не дам!”
Та вона притамувала в собі смертельний жах і пекучу тоскноту, змусила себе говорити спокійно
— Іди, мій любий! Іди, рідний!.. Я чекатиму на тебе отут…
Вони поцілувалися похапцем, — так, наче саме на прощання і не вистачило часу, — Сігурд натягнув маску й ступнув у воду.
Плеснулась об берег легенька хвиля. По гладесенькій поверхні Глом-фіорду пішли кола. Ось зникли й вони.
І тільки тепер Інгрід похопилася, що так і не запитала Сігурда, як його звуть насправді, звідки він… Але хай пізніше. Він розповість їй все, все!
Вона лягла на камінь, підперла голову руками, до болю в очах дивилась туди, на протилежний берег, біля якого ось-ось мала з’явитися баржа з “важкою водою”.
— Кров — не вода… — згадалось їй зовсім недавнє. — А якщо баржа дійде до Німеччини неушкоджена — проллється кров сотень тисяч людей…
Аж ось у пітьмі вималювалась темна пляма… Баржа!.. Вона сунула повільно, невблаганно… Ще трохи, ще — і вона вийде за сталеву сітку, яка перетинає фіорд на всю глибину… Де ж Сігурд? Поспішай, любий, поспішай!
І він ніби почув її заклик.
Блимнув сліпучий спалах. Потім ще і ще. Прокотився громохкий вибух, задвигтіла земля. На поверхню води впали промені прожектора, заторохтіли кулемети.
Баржа зникла. Три міни розвернули її борти. Кілька тонн “важкої води” — речовини, яка призначалася для виготовлення першої німецької атомної бомби, — змішалися з солоною водою Атлантики, — змішалися назавжди.

Море шумить.


Воно і не лагідне, і не любе, а саме таке, як і завжди на північно-західному узбережжі Норвегії зосереджене й похмуре.
Скиглять чайки. Сутеніє. Небо рожевіє на вітер.
На крутому схилі Глом-фіорду стоїть жінка в чорному вбранні. Вона дивиться на протилежний берег так, наче там от-от має з’явитись той, кого вона так давно й нетерпляче дожидає. її губи шепочуть тихо-тихо, ледве чутно
— Як же його звали?.. Як?
Та хвилі їй не відповідають. Вони методично й настирливо жують дрібні камінці, незадоволено дряпають гранітні береги.
А жінка стоїть, тримаючи в руці загорнутий у хустинку жовтий засушений пролісок.

Амулет Енкамая

[SECTION]


— Ти оспівуєш знахарство!
— А ти зневажаєш народну медицину!
— Теж мені медицина шахраюватий шаман, вигукуючи безглузді слова, гатить у бубон, щоб прогнати “злих духів”!
— Не поспішай з висновками. Народна медицина — зовсім не шахрайство.
У світлій просторій палаті були двоє вилицюватий чорноокий лікар-чукча Хітто і хворий геолог Іван Черкас — давні приятелі, що несподівано зустрілися після тривалої розлуки.
— Не поспішай з висновками, — повторив Хітто. — Скажи мені, прошу чи погодився б ти двадцять років тому на пропозицію лікувати твою рану пліснявою?.. Я певен, ти б зарепетував “Забобони! Знахарство!” А чим врятували тебе від смерті ми? Пеніциліном, який видобувається з тієї ж таки зеленої плісняви!
— Ну, це річ зовсім інша! — Черкас підвівся з ліжка, обома руками підважив закуту в гіпсовий панцир ногу і обережно поставив її на килимок біля ліжка. — Тут — наука!
— Правда! — посміхнувся Хітто. — А поглянь-но, прошу, сюди!
Він розстебнув халат і оголив груди. Від правого плеча навскіс вниз ішов великий, застарілий шрам, а прямо проти серця виднілись сизувато-білі рубці.
— Отак пошматував мене ведмідь тридцять років тому, коли я вперше пішов з батьком на полювання. Ти бачиш — справді страшна була рана. І я вижив. Лікував мене мій дід Енкамай.
…Пригадую ніч, палахкотить багаття. Енкамай, оголений до пояса, хилитається з боку на бік, наспівуючи щось одноманітне, незрозуміле. Потім він підвівся, пішов у темряву і незабаром повернувся, несучи перед себе велику, грубо обтесану кам’яну скриньку. Поставив її просто на сніг і, важко одсапуючи, витер піт. Розкидав багаття. Затоптав головешки. Розкрив скриньку.
До цього я мав лише одну турботу — не закричати. Це було дуже важко, бо моє тіло роздирав нестерпний біль. Але тепер я забув про все на світі.
“Камінне шаманство! — сяйнула в мене думка. — Це значить, що моя справа зовсім кепська!”
Всі в нашому стійбищі знали, що мій дід якимсь дивним чином врятував п’ять чи шість безнадійно хворих. Від його “пацієнтів” годі було вирвати й слово, а сам Енкамай запевняв, що ніякого “камінного шаманства” не знає і взагалі шаманити не вміє. Навіть мені, своєму улюбленцю, він не хотів розповісти нічого. І ось тепер я побачив усе на власні очі.
Енкамай щось витяг зі скриньки, потім почувся легенький звук, ніби клацнули вовчі шелепи. І зразу ж у руках мого діда з’явився клубок мерехтливого блакитного вогню.
— Що це, Енкамаю?! — перелякано прошепотів я.
— Лежи, лежи! — відповів він зосереджено. — Я закрию тобі обличчя, але то так треба. Тобі зараз полегшає. Спи. Спи.
Підмостивши опори, він накрив мою голову кам’яною скринькою так, що я не бачив нічого. Лише коли до моєї рани на грудях торкнулося щось холодне, мені в очі вдарило блакитне сяйво. Я помітив світився великий плескатий камінь. По ньому перебігали швидкі іскринки, — згасали і знов спалахували, — і це тривожне мерехтливе світло проходило навіть крізь закриті повіки. А на цьому камені лежав інший, — він теж світився, але тьмянкувато, заспокійливо, зеленаво.
Чотири рази перекладав Енкамай обидва камені з місця на місце, аж доки обійшов усі мої рани. При цьому він мимрив щось собі під ніс, але що саме — я не міг збагнути. Та — дивна річ! — у мене з кожною хвилиною зменшувався біль; мною оволодівав незвичайний стан, — мені здавалось, що я став легесенький, немов хмаринка, і ось-ось зрину у височінь, — а в той же час не міг навіть поворухнутись. Я наче спав з розплющеними очима. А потім я чи й справді заснув, чи просто втратив свідомість.
Прокинувся я, кажуть, через два дні, коли мої рани вже почали загоюватись. Енкамай сидів біля мене почіпки, курив і лагідно всміхався.
— Камінне шаманство! — прошепотів я через силу.
— То тобі приснилося, хлопче! — сказав Енкамай. Він моргнув мені по-змовницькому, і я зрозумів ні, то було насправді — і урвище біля озера, і палахкотливе багаття, і сяючі камінці, що повернули мені життя.
Проте Енкамай і цього разу не розповів мені нічого. Він пообіцяв розкрити таємницю пізніше, коли я виросту…
Геолог, який слухав цю розповідь з напруженою увагою, вигукнув
— Ну, то далі, далі!.. Невже на цьому й скінчилась історія з Енкамаєвим амулетом?
— Ні, не скінчилася! — хитнув головою Хітто. — Я сподіваюсь, що саме ти й допоможеш мені розкрити цю таємницю до кінця.
…Років через два після отого мого невдалого полювання до нас приїхав російський лікар, Григорій Петрович Колобков. йому доводилось не тільки лікувати, а й вчити нас грамоті, боротися проти забобонів, насаджувати культурні навички, — взагалі, виконувати найскладніші обов’язки нечисленних тоді на Чукотці комуністів. Він був розумний і чуйний, — незабаром усі полюбили його від щирого серця. І тільки мій дід ставився до нього з незрозумілою для мене упередженістю.
Не знаю, чим я сподобався Григорієві Петровичу, але йому спало на думку, що я можу стати лікарем. І він таки захопив мене медициною. Я почав допомагати йому, навчився виконувати найпростіші медичні процедури, познайомився з властивостями ліків. Тоді мені здавалося, що наука вже розкрила всі таємниці, і треба тільки засвоїти досягнуте, щоб скрізь і завжди перемагати смерть.
Та ось до нашої “лікарні” прийшов мисливець Суанка із скаргою на якусь чудну хворобу. Рік тому на руці в нього з’явилась виразка, він припік її розпеченим залізом, але від цього по всьому його тілі розкидало пухирі, які потім тріскалися, оголюючи м’ясо.
Я тоді ще не знав, що це за хвороба, але вже поведінка мого вчителя розкрила мені, що справа кепська. Він, як ніколи до того, метушився, заспокоював хворого, дав йому кілька пляшечок ліків. А коли Суанка пішов, Григорій Петрович вдарив кулаком по столу, сів, довго мовчав, куйовдячи волосся, а потім сказав
— Хітто, цей мисливець загине… Ех, якби радіоактивні препарати, — можна було б спробувати… Але де їх узяти, коли навіть йоду не вистачає?
Від наших ліків Суанці не покращало, а гіршало з кожним днем. Мін дід кепкував з Колобкова, запевняючи, що російський шаман здатний виліковувати лише ті хвороби, які минають самі собою.
Ми дуже посперечалися з дідом. Я доводив йому, що все лихо в тому, що немає “препарату”, — до речі, я тоді дуже тьмяно уявляв, що це таке. А Енкамай кричав, що я — дурне, сліпе щеня, нездатне розрізнити погане й хороше. Ліки — добре. Але насамперед з тіла треба вигнати злого духа, а злі духи бувають різні, і до кожного треба вміти підійти…
— Ну, от і підійди до того духа, що засів у Суанці! — запропонував я зловтішно. — Чи виженеш?
— Вижену! — відповів розлючений Енкамай. — Ти побачиш це на власні очі, але заприсягнись, що до моєї смерті не розповіси нікому нічого!
— Гаразд! — погодився я. Григорій Петрович радив мені вивчати народну медицину, розпитувати про лікувальні трави, які використовуються в нас. А от про лікування камінням він навіть не згадував. Може, й це придасться?
Хітто замовк, припалюючи люльку. А Черкас раптом засміявся
— Послухай, друже, а я теж знаю про лікування камінням! І, як не дивно, з курсу мінералогії. Існує такий собі давно відомий мінерал — антимоніт. В перекладі на нашу мову це означає “протимонашний”. Історія цієї назви така в одному монастирі, літ чотириста тому, комусь спало на думку використати цей мінерал для лікування. Так от, уяви від цих “ліків” монахи почали мерти, як мухи від мухомора!
— Непогані ліки! — зареготав Хітто. — Але не перебивай, я ще не скінчив.
…Так само вночі, потай від усіх, ми з Енкамаєм повели хворого Суанку до Блакитного озера, і дід розпочав лікування. Він не дозволив мені наближатись, але звелів уважно слухати і запам’ятовувати його заклинання.
— І ти запам’ятав? — поцікавився Черкас.
— Хоч і не зразу, а запам’ятав, — серйозно відповів Хітто. — Та ось послухай.
Монотонно, ритмічно, він почав швидко-швидко вимовляти якісь незрозумілі слова.
— Тьху, ну й тарабарщина! — похитав головою геолог. — І досі пам’ятаєш?
— І не забуду до кінця життя! — відповів Хітто. — Я зубрив цей безглуздий набір слів, аж доки склав Енкамаєві залік на “відмінно”. Дід запевняв, що варт забути або додати до заклинання бодай одне слово — і лікування камінням, замість користі, заподіє хворому великої шкоди. Як не дивно, але Енкамай мав рацію.
— Стривай, стривай! — Черкас встав з ліжка, прошкандибав по кімнаті на милицях і знову сів. — Ти, пробач, не п’яний?
— Як бачиш — ні. І при тверезому глузді… А от скажи, ти не засік по годиннику, скільки часу забирає оце заклинання?.. А я засікав. Точно тридцять дві секунди! І якби Енкамай замість незрозумілої навіть для нього самого тарабарщини тридцять дві секунди повторював би “у попа була собака” — результат був би однаковісінький.
— Зрозуміло! — вигукнув геолог. — Не закликання — а своєрідний секундомір!
— Так, — ствердив Хітто. — До кожної виразки на тілі хворого Енкамай — у даному разі — прикладав оті загадкові камінці не більш як на тридцять дві секунди… І уяви п’яти сеансів вистачило, щоб Суанка відчув значне полегшення. А після двадцяти — виразки загоїлися зовсім. Правда, чи надійним було вилікування, я не знаю, бо Суанка через рік втопився на полюванні. Але Енкамаєві ліки таки подіяли.
Дід святкував перемогу наді мною і над медициною. А я ходив наче сам не свій як це могло статися? Невже й справді існують злі духи? Невже й справді можна заклинаннями подолати невиліковну хворобу?
Я таки не дотримав слова і розповів Григорію Петровичу про все. Він дуже зацікавився і запропонував насамперед дослідити Енкамаєві камінці.
Я обшукав усю місцевість біля Блакитного озера, але пам’ятної мені кам’яної скриньки ніде не знайшов. Тільки в одному закапелку мені трапився під руки плескатий білий камінь. Про всяк випадок я захопив його з собою, але оскільки ні вдень, ні вночі він ніякого сяйва не випромінював, я скоро викинув його геть.
Минули ще рік чи два. Я готувався до вступу на робітфак Інституту народів Півночі. Дід Енкамай одряхлів і збирався помирати. Єдиним його заняттям були відвідини нашої лікарні, де він довгі години мовчки стежив за кожним рухом Григорія Петровича. Дід, мабуть, хотів збагнути, яким саме чином лікує “шаман” Колобков. Григорій Петрович сумлінно пояснював усе Енкамаєві, той кивав головою, і навіть я не знав, які думки снуються у нього в голові. Проте мені здалося, що Енкамай ось-ось почне розмову з Колобковим про “камінне шаманство”.
Може, він так і зробив би. Але тут, зовсім несподівано, нас спіткало лихо захворів Григорій Петрович. Він сам встановив собі діагноз гнійний плеврит.
Е, друже, тоді було не те, що тепер, коли ми з допомогою найновітніших препаратів виліковуємо майже сто процентів хворих. Тоді в нашій лікарні не було навіть кисневої подушки, — точніше, кисню, щоб її наповнити. Григорій Петрович задихався, а я сидів біля нього і плакав. Це було напровесні. Природа розквітала. А чоловік, який врятував від смерті багатьох людей, — гинув.
Прийшов Енкамай — суворий, рішучий.
— Руського шамана зараз можу врятувати тільки я, — сказав він. — Слід було б перенести його до Блакитного озера, але хай уже і тут. Чекай на мене.
Він подався за своїми “препаратами”, але повернувся дуже швидко, в розпачі. Виявляється, хтось украв Білий амулет.
Так он який камінець я викинув так непередбачливо!.. У мене аж мороз по спині пробіг. Мене так налякала хвороба Григорія Петровича, що я ладен був навіть шаманити, аби повернути його до життя.
— Енкамаю, любий, — благав я діда, — в тебе ж лишився головний камінь, треба рискнути. Ти ж бачиш — Григорієві Петровичу дуже зле, він навіть не впізнає мене…
І Енкамай таки зглянувся. Він приніс у кам’яній скриньці Головний амулет і приклав його до грудей хворого. Але це не допомогло тієї ж ночі Григорій Петрович Колобков помер, так і не прийшовши до пам’яті.
Енкамай рвав на собі волосся. Він запевняв, що забив чоловіка, проклинав себе, що погано заховав Білий амулет, побоювався, що переплутав заклинання. Даремно я заспокоював його — старий нічого не хотів слухати.
Наступного ранку він покликав мене з собою до Блакитного озера. Там, одсунувши вбік один з каменів, він видобув скриньку з амулетом, притулив його до серця, довго сидів так, щось шепочучи. Потім підвівся і промовив урочисто
— Хітто, “кам’яне шаманство” зрадило мене. Воно вмерло. А від нього незабаром помру й я. Ніколи не пробуй розкрити таємницю Головного амулета. Я кину його в безодню Блакитного озера, і хай він там лежить вічно, щоб не трапилось лиха!
З цими словами, перше ніж я встиг його перепинити, він кинув у озеро зеленкуватий камінець, а потім і скриньку.
Черкас у великому збудженні скочив з ліжка, ступив на хвору ногу, зойкнув, і, кривлячись од болю, скрикнув
— В оте озеро, де три місяці тому працювали аквалангісти?
— Так, так, — посміхнувся Хітто. — Ти можеш уточнити в те озеро, біля якого ти злетів з кручі й поламав собі ногу. Щастя твоє, що ми тоді ще не закінчили роботу, а то довгенько довелося б тобі чекати на “швидку допомогу”.
— Ну, а той камінь знайшли?
— Знайшли, — відповів Хітто. — Ходімо, покажу. Дозволяю тобі зробити невеличку прогулянку.
Довгим світлим коридором лікар та геолог пройшли до крайньої кімнати, — напевне, лабораторії, — і там Хітто витяг з шафи свинцеву, дуже важку, скриньку.
— Поглянь!
На оксамитовій подушечці лежав непоказний зеленкуватий камінь. Якби він потрапив комусь на очі, на нього звернули б увагу хіба що через форму це була грубо витесана подоба людської руки з випростаними, стиснутими докупи пальцями.
Хітто спустив чорну запону на вікні і підніс до каменя звичайний екран рентгенівського апарата. Коли очі призвичаїлись до темряви, стало видно на склі вималювалась розпливчаста світла пляма у формі руки. Мерехтливі іскринки виблискували блакитним сяйвом, спалахували і одразу ж згасали, і здавалося, не буде кінця й краю оцій картині.
— Радіоактивність! — прошепотів Черкас. Він був такий вражений, що аж втратив голос. — Мінерал — радіоактивний!.. Ну, а Білий амулет, якого ти вкрав у діда?.. Для чого він призначався?
— Гадаю, то був своєрідний екран, захисний екран з якоїсь сульфідної сполуки, що світиться під впливом радіоактивного випромінювання.
— Захисний екран?! То, може, лікар Колобков і загинув тому, що без захисного екрана випромінювання стало шкідливим і навіть руїнницьким?
Хітто сидів якийсь час мовчки. Мабуть, не один раз спадало йому на думку таке припущення, завдаючи нестерпної муки.
— Ні, — сказав він нарешті. — Я провів численні досліди на тваринах і встановив, що при інфекційних хворобах, а отже і при запаленні легенів, цей мінерал не допомагає. Його можна використовувати лише при лікуванні ран та шкіряних хвороб. Але й це вже велика знахідка… Чудес на світі не буває, і в заклинання мого діда я не вірю. Але я вірю в те, що наш народ, — можливо, ціною багатьох життів, наосліп, з величезними труднощами, — встановив лікувальні властивості цього мінералу. Нам, лікарям, не можна зневажати народну медицину, нам треба вивчати її. Звичайно, відкидаючи все, що йде від неуцтва… А щодо амулета… Я вже десять років тому був певний, що знайду саме радіоактивний мінерал.
Хітто замовк, запалив, а потім лукаво поглянув на Черкаса
— Ну, то хто був правий у нашій суперечці?.. Але я розказав тобі цю історію, власне, з ділових міркувань. Перед смертю Енкамай розповів мені, нібито каміння, з якого його батько, а мій прадід, витесав отой амулет, є в нашій місцевості. Тільки його дуже важко знайти Чи не допоможеш ти розшукати родовище радіоактивного мінералу?
Черкас уважно вивчав зеленкуватий камінь, — непоказний, з сірими прожилками, грубо обтесаний у формі людської руки.
— Гаразд! — він підвівся, міцно потис лікареві руку і повторив — Гаразд. Знайдемо цей мінерал, — ще ніким не описаний, як мені здається. І назвемо його, на честь твого діда, енкамітом. Згода?
— Згода! — відповів Хітто.

Бацила карбоната”


[SECTION]


Мій давній приятель Анатолій Іванович Вовчик, доктор медичних наук, ще й досі стверджує, начебто “бацилу карбонату” я знайшов цілком випадково. Це нетактовно й несправедливо з його боку, але я з ним не сперечаюсь і відповідаю тільки одне випадок приходить на допомогу тому, хто його шукає. А я цю бацилу шукав. І знайшов!
Але перед тим, як розповісти історію мого відкриття, я скажу кілька слів про себе.
Я народився на шахті “Червона” і, як стверджують родичі, ще змалечку виявив нахил до шахтарської праці — тобто зранку до вечора гасав з хлопцями по терикониках та завжди канючив, щоб батько взяв мене з собою на шахту. Пам’ятаю тато казав, що і він був отаким шибайголовою, але порозумнішав і став шахтарем.
А я — каюсь! — не виправдав сподівань своєї рідні.
Так, я люблю вугілля! Коли я тримаю в руках шматок антрациту, в мене аж серце кров’ю обливається при одній тільки думці, що цю надзвичайно цінну хімічну сировину, з якої можна одержати буквально всі органічні сполуки, — можуть бездумно, безжально спалити в печі, — так собі, аби тільки одержати тепло!.. Я ладен закричати до наших енергетиків прошу, будуйте гідростанції, використовуйте енергію атома, конструюйте сонячні турбоагрегати, — тільки не чіпайте вугілля!.. Менделєєв казав, що топити печі нафтою таке ж безумство, як і опалюватися асигнаціями. Я певен, що, кажучи це, він мав на увазі й вугілля, бо вугілля…
Але я ухилився від теми, хоча й розкрив у ліричному відступі своє покликання. Так, я хімік-органік і докладаю всіх зусиль, аби вугілля, що видобувають мої брати та батько, використовувалося якнайдоцільніше.
Історія “бацили карбонати” почалася чудового серпневого — нині вже дуже далекого — дня, коли батько проводжав мене, щойноспеченого першокурсника хіміко-технологічного інституту, до залізничної станції.
Ми йшли степом навпростець. Під ногами шурхотіла руда, попалена сонцем трава. Вечоріло. Батько мовчав. Його лівий вус тоскно похилився донизу, а правий ще стирчав задерикувато, і це означало, що суперечку не закінчено.
— Поглянь, батьку, — вказав я на залитий багрянцем териконик нашої шахти. — Правда, скидається на єгипетську піраміду?
— Може, кому й скидається, — відповів він сумно, — а я лише пригадую, що десь аж на споді цього териконика лежить та порода, яку видобув ще твій дід… Ти, певно, хотів би сидіти на печі, а вугілля хай іде на-гора самотужки?.. Не знав, не знав, що син у мене просто…
Він не докінчив і почав смикати себе вже за правий вус.
— Не ображайся, тату, — сказав я, обіймаючи його за плечі. — Ваш труд дуже важливий, дуже почесний… але все одно його треба полегшити.
— От-от! — підхопив батько. — А я хіба про що? Ще не пізно, синку, переходь у гірничий, станеш інженером. Це ж не те, що нам, обушком Машинами керуватимеш!
— А підземна газифікація? Ще краще пробив два стволи, підпалив вугілля, та й одержуй готовий газ!
— Не дам! — сказав батько з такою рішучістю, наче саме від нього залежало вирішення цієї проблеми. — Буре вугілля чи там тонкі пласти — можеш. А в нас — антрацит!.. Антрацит! — повторив він, ніби я не знав цього. — Сто двадцять сантиметрів!
Я жартівливо підняв руки догори
— Нашу шахту не чіпатиму, тату!
Він сумно посміхнувся
— Ну, що мені робити з таким шибеником?
Ми помирилися.
Поїзд запізнювався, і нам довелося чекати довго. І ось там, на станції, батько й розповів історію, яка глибоко запала мені в душу.
На невеликій шахті “Олександрівка”, де мій батько колись давно працював коногоном, трапився нещасний випадок у штрек прорвалась вода. Кілька чоловік загинуло при цьому, а роботу довелося припинити. Коли ж встановили потужні насоси та стали викачувати воду, на ній помітили масні райдужні плями, схожі на нафтові.
Шахтне начальство заметушилось в тій місцевості нафти й близько не було. Невже нове родовище?
Негайно запросили геологів, почали розвідкові роботи — без будь-якого наслідку. А лабораторні дослідження показували у викачаній з шахти воді міститься певна кількість нафти, — правда, низькоякісної. Ще дивнішим було те, що нафта, здавалось, просочує вугілля й породу у лавах стало працювати значно важче, звідкись увесь час виділявся смердючий газ. Такий же запах почав з’являтись і у вуглесховищах.
Саме тоді й поповзла чутка, ніби виробіток наблизився до так званого “гиблого місця”, і добра тепер не чекати. Справді від невідомого газу незабаром отруїлося кілька чоловік, а вугілля — і без того низькоякісне — почало псуватися просто на очах. Свіжовідрубана брила за три—чотири дні ставала крихкою, ніздрюватою, мов губка, і масною. Під нею збиралось озерце рідини, схожої на нафту.
Отут би й дослідити незвичайне явище. Але хто цим тоді цікавився? Нез’ясовне в ті часи тільки лякало неграмотних шахтарів. А начальству було байдуже, як і коли створюється нафта, — їм хотілося мати готове родовище, та й годі. І тільки дід мого батька — старий досвідчений шахтар, — кинув короткий присуд “Вугілля захворіло!”, та й подався зі своєю родиною геть на іншу шахту.
“Вугілля захворіло!” — як часто я згадував ці слова мого пращура!
Вступаючи до інституту, я мав стати фахівцем підземної газифікації. Але тут переді мною виникло прекрасне завдання дослідити, чи немає часом і справді бактерій, здатних перетворювати вугілля на нафту?
У цій думці нічого неприродного не було. Існують же сіркобактерії, які, перероблюючи хімічні сполуки, виділяють чисту сірку? Адже це факт, що болотна залізна руда, яку використовували ще древньослов’янські металурги, виникла й виникає саме внаслідок безперервної діяльності незліченної кількості мікроскопічних залізобактерій. Є бактерії, що живуть у кип’ятку, і такі, для яких непотрібне повітря. Тисячі й тисячі видів мікробів є на Землі, а мікробіологи відкривають усе нові й нові.
Все це я знав з книжок. А от щодо бактерій, які могли б живитись вугіллям, — ніде нічого не читав.
Саме шукаючи відповідь на це питання у бібліотеці медичного інституту, я й познайомився з Анатолієм Вовчиком, — тоді ще студентом-медиком. Він зацікавився проблемою і запропонував свою допомогу.
Я не зношу медицини, і мене аж нудить від самого запаху йодоформу, але побачили б ви, з яким запалом я взявся за мікробіологію! Я визубрив найменування сотень видів мікроорганізмів, навчився готувати препарати, слухняно розтинав дохлих пацюків, прослухав спецкурс у медичному інституті і склав його моєму другові на трійку з плюсом. Я зробив усе, що міг.
І от після такої підготовки ми, два студенти, вирушили в експедицію, маючи два чемодани з посудом та хімікатами, поганенький мікроскоп і невичерпний запас юнацької енергії.
Перш за все ми подалися в Олександрівку. Але шахти там уже не було вугілля вичерпалося і її затопило під час громадянської війни. Зате ми відшукали дідуся, який пам’ятав історію, що трапилась на шахті майже півстоліття тому. Він теж сказав “Вугілля захворіло”.
Однак встановити наявність хвороби — замало. Треба відшукати ще й її збудника.
Оту “бацилу карбонату”, як я назвав вугільного мікроба ще задовго до його відкриття, ми шукали в Олександрівці аж два місяці — майже всі канікули!
Ми викопували з породи шматки вугілля, які лежали там десятиріччя, вивчали під мікроскопом, розтирали в порошок, додавали води та солей, жадібно зазираючи в пробірки, чи не з’являться часом масні плями на поверхні рідини… Ні, їх не було.
Ми пробували змінювати температуру й тиск, будували прилади надзвичайно оригінальні за ідеєю — та неймовірно незграбні на вигляд. Ці прилади старанно оббризкували нас кислотами і мастилом, ошпарювали парою, а подеколи навіть розривалися, але жодної краплини нафти нам не дали.
Засмучені, і все ж повні віри в “бацилу карбонату”, ми вирішили припинити дослідження в Олександрівці, а наступного літа перебратися на сусідню шахту.
І знову нас спіткала невдача, та ми не втрачали надії. Чотири роки ми з Анатолієм мандрували по вугільних басейнах країни, цікавились тільки найгіршим, найнестійкішим вугіллям, вишукували його вади — і люди часом поглядали на нас з підозрою.
Запал мого друга поступово спадав. Я вже бачив, що Анатолій ладен зрадити “бацилу карбонату”. І я не помилився.
— Все! — рішуче сказав він, коли ми, повертаючись з Караганди, заїхали до мене в гості. — Все!.. Я віддав тобі чотири літа, через твою кляту бацилу я не встиг дослідити токсичні властивості холерного вібріона, через тебе я відмовився асистувати професорові Кляпіну. Тепер я порозумнішав. Шукай сам.
Ми попрощалися стримано. Я був глибоко ображений назвати “бацилу карбонату” клятою! Чудову, загадкову, невідому бацилу!.. Він міняє її на якогось мізерного вібріона, що його кожен студент знає, мов облупленого!.. Гаразд, гаразд, — я таки доведу справу до кінця!
Прикро було в мене на душі, коли я зайшов у наш “геологічний музей” — в комірчину, яку відвоював у матері для зберігання зразків вугілля з усіх басейнів країни. Спочатку ми з Анатолієм підтримували в “музеї” бездоганний лад на кожен експонат наклеювали табличку з зазначенням, де, коли його було знайдено; кожен сорт вугілля розташовувався окремо. Згодом експонатів стало так багато, що наш “музей” перетворився на звичайне вуглесховище. Зараз я оглядав його востаннє хай мати використовує вугілля за призначенням — буде чим топити місяців зо два.
Шматок по шматку перебирав я свою колекцію, марно намагаючись поновити в душі світле піднесення першого періоду наших шукань. Тоді здавалося ще одне зусилля, ще один експеримент — і буде зроблено чудесне відкриття. Тоді кожен новий зразок вугілля був для нас прекрасною загадкою, і ми з Анатолієм не спали й не їли, аби тільки дослідити якнайшвидше…
Ось цей шматок, наприклад. Якби це ще рік тому, то…
Я придивився до вугілля в моїх руках уважніше. Тепер уже не пригадаєш, звідки ми його привезли, а ярлик чи згубився, чи його й не було. Вугілля — низькоякісне шершаве й брудне, трошки маснувате. Саме такі зразки викликали в нас вибух телячого оптимізму… і давали неодмінно негативний результат.
А може, перевірити ще раз?
Скоріше за звичкою, аніж від бажання досліджувати далі, я розтер шматок вугілля в ступці, зсипав у склянку, налив водою з водопроводу і поставив у запічок. Наступного дня поїхав у інститут та й забув про свій експеримент. Але через кілька місяців моя мати в одному листі написала “…А ще я давно хотіла тебе запитати, що робити з отим слоїком, що стоїть у запічку. Від нього страшенно тхне, і я хотіла викинути геть, але тато не дав. Він каже, що ти проводиш якийсь дослід…”
Я аж підскочив, прочитавши оці рядки. “Тхне!” Та мені цей запах буде любіший над усі пахощі парфумів!
Того ж дня я виїхав додому. І одразу пересвідчився на поверхні брудно-жовтої води в склянці плавали масні плями, плями нафти!
Уявляєте, як реагував на цю подію мій друг Толя Вовчик?
Він скептично захитав головою і сказав “Ну, що ж — це просто щасливий випадок!”
Випадок!.. Анатолій Іванович тепер професор, чоловік поважний, але й досі не позбувся дитячих заздрощів. Одначе слід віддати йому належне, він зразу ж кинув своїх вібріонів і гаряче взявся допомагати мені в дослідженнях.
“Бацила карбоната” виявилась примхливим мікробом. Взагалі, вона була ледацюгою любила тепло й вологу, харчувалась вугільним пилом, та й то міцний антрацит обминала. А от буре вугілля припало їй до смаку. Але для нас це було й краще перетворювати низькоякісне вугілля на нафту — хіба не чудово?!
Ми з Анатолієм Івановичем склали проект майбутнього бактеріологічного заводу. Це дуже проста споруда млин, де подрібнюється вугілля, та величезні резервуари з нагрівниками, в яких вирощується “бацила карбоната”, — оце й усе.
…В суміші води й вугільного порошку ворушаться бактерії. Кожна з них за своє коротке життя виділяє так мало нафти, що й під мікроскопом важко помітити. Але їх так багато, і розмножуються вони так швидко, що встигай тільки додавати сировини. А на поверхні води в резервуарах збирається нафта, — забирай її звідти, пересилай на ректифікаційний завод і одержуй бензин, смоли, кислоти — все те, з чого в наш час виробляють пластмаси, ліки, хімікати.
Чудовий проект? Так, чудовий. Дуже шкода, що він ще нездійсненний.
Ми з Анатолієм Івановичем робили досліди в одній спеціальній лабораторії і досягли непоганих успіхів. За допомогою бактерій ми вже одержували з вугілля понад кілограм нафти на добу.
Але трапилось лихо. На початку війни, з липні 1941 року, фашистська бомба влучила в нашу лабораторію. В пожежі загинули всі зразки “бацили карбонати”, всі записи досліджень.
Моя чарівна незнайомка “бацила карбоната” з’явилась на мить, щоб одразу ж зникнути.
Кажуть, важко розшукати голку в копиці сіна. Дурниці! Візьміть потужний електромагніт, і та голка сама вистрибне до вас. А спробуйте-но відшукати один, певний вид бактерій серед сотень тисяч інших!
Щоліта ми з Анатолієм Івановичем їздимо в бактеріологічні експедиції, ретельно перевіряємо найглухіші закутки старих шахт, шукаємо хоча б якісь сліди “вугільної хвороби”, але наші зусилля все ще не дали бажаного результату.
Анатолій Іванович кепкує з мене, але то — про людське око. Він, професор-мікробіолог, не забуває наших юнацьких мрій і потай від мене виводить нову породу мікробів, які матимуть здатність перетворювати вугілля на нафту. Про свої досліди він не розповідає і тільки значущо мгикає у відповідь на мої розпити. Але нещодавно я помітив у його лабораторії в колбі з емульсією вугільного пилу з’явилися на поверхні води слабенькі, масні, дуже схожі на нафтові, плями.
“Бацила карбоната”, мабуть, таки служитиме людям!

Каталог: download
download -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
download -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
download -> Охорона природи в Україні
download -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
download -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
download -> О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл
download -> Післямова


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка