Галатея” Микола Дашкієв [section] оповідання художнє оформлення анатолія силаєва об’єкт “Ікс”



Скачати 318.87 Kb.
Сторінка10/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір318.87 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Три дні!.. Борисові чомусь стало моторошно. Зараз, коли він був цілком тверезий, події останніх трьох тижнів постали в зовсім іншому освітленні. Оцю комедію з “екзаменами” влаштовано тільки для того, щоб приспати його настороженість. Мабуть, для Хілла — чи хто там ще стоїть за ним — було цілком достатньо інформації, що безробітний Боб Керроун, — колишній радянський громадянин, падлюка, що зрадив свою батьківщину, — зайшов у безвихідь і намагався вкоротити собі віку. А коли так — ідеться не менше як про життя. Невідомо, що вони там замислили, але треба тікати. Тікати світ за очі, доки ще не пізно. Після сплати боргу лишиться дві тисячі доларів та непоганий “фордик”. Цього вистачить на рік безтурботного життя.
“Ну, а потім?.. Знову длубатися на смітниках, щоб знайти якийсь недогризок? І знову той же фінал — з мосту та в воду?.. А якщо так, то чи не краще піти на риск, який підготували для нього Хілл з своїми посіпаками?.. Або пан, або пропав!.. Коли вріжеш дуба — ніщо не буде потрібно, а якщо виживеш… О, тут пахне не однією тисячею доларів!”
Він перехопив пильний погляд товстунця Джо і скипів
— Ну, чого витріщився?.. Цікавишся емоціями барана, якого тягнуть до різниці?
Джо загальмував машину, потім з серйозним виглядом помацав йому лоба.
— Гм… холодний. Любенький мій, та ти не баран, а стопроцентовий осел!.. Чи ти гадаєш, що Хіллові потрібне твоє м’ясо?.. Його цікавить твій розум!.. Запевняю тебе ти будеш цілісінький і здоровісінький!.. Та ще й з грошиками в кишені… А ходімо-но краще хильнемо по чарчині!
Якийсь час Борис Коровін понуро міркував, чи слід вірити товстунцеві Джо, чи, може, скоритись велінню розуму і рятуватися, доки цілий, але так і не розв’язавши цього питання, махнув рукою
— Гаразд, ходімо.
Наступні три дні промчали, як шалений напівпримарний сон. Лише подеколи Борис Коровін отямлювався повністю, але одразу ж кричав
— Наливай!.. Цілуй!.. Співай!.. — він бенкетував як приречений, бо відчував себе саме таким.
А надвечір четвертого дня — абсолютно тверезий і байдужий — він зайшов до кабінету містера Хілла і сказав
— Я слухаю вас, шеф.
— Прошу, сідайте.
Цього разу Хілл навіть вийшов йому назустріч, потиснув руку.
— Отже, містер Коровін, ваші об’єктивні дані влаштовують нас цілком і повністю. А чи влаштує вас моя пропозиція — судіть самі…
Він замовк, уважно обвів поглядом постать Коровіна, наче востаннє зважуючи, наскільки претендент відповідає висунутим щодо нього вимогам. І майже так само глянув на нього Борис хто ти, чого хочеш, куди завертаєш?
Голос — приємний, зовнішність — імпозантна, очі — розумні й зосереджені. Сухуватий. Знає собі ціну. Мабуть, не скупий, але й не марнотрат. Словом, бізнесмен, з яким можна мати справу.
— Я слухаю вас, містер Хілл.
— Так от… Ви, мабуть, здогадуєтесь, що робота, яку я можу вам запропонувати — небезпечна. Дуже небезпечна!
— Здогадуюсь, але хотів би знати, в чому вона полягає.
— Ми досліджуємо можливість встановлення безпосереднього контакту людини з електронно-обчислювальною машиною…
— Ну, і…
— Ваш попередник — збожеволів. Правда, згодом його вилікували, проте факт лишається фактом. Я міг би зараз не згадувати про це, тим паче, що електронний мозок машини перебудовано докорінним чином, але я хочу повної ясності у взаєминах. Бізнес є бізнес великі гроші платять за великий риск. Мені ви потрібні лише в тому разі, якщо підете на риск цілком свідомо і підпишете відповідну угоду.
— Гм, так…
Борисові стало моторошно, немов на хисткій кладці над проваллям. Він заздалегідь привчив себе до думки, що майбутнє випробовування вимагатиме надлюдського напруження, хоробрості й рішучості… Подорож у розжарені надра Землі на кібернетичному підземоході?.. Двобій з крижаними хуртовинами Антарктиди?.. Мозок не знав, що й думати, але прагнув одного коли вже судилося гинути — то хоча б у момент найзапеклішої боротьби… А тут ідеться зовсім не про життя і смерть, а про можливість стати твариною в людській подобі.
“Ні! — зойкнув мозок. — Ні в якому разі! Краще смерть!”
— Я згодний! — сухо сказав Коровій. — Божевільний не усвідомлює свого стану, отже й трагедії ніякої не буде… Скільки?
— Двадцять тисяч доларів одноразово, і щодня по сто протягом місяця — за участь в експериментах.
— Гаразд. Складайте угоду.
— Складена. Треба тільки підписати… — Хілл узяв зі столу аркуші паперу, подав Коровіну. — Перечитайте якнайуважніше. Всі непорозуміння краще усунути зараз.
— Так.
Борис ще раз зважив двадцять три тисячі за місяць, справді, варті риску. Однак чи не прослизнула в текст якась хитра заковика, через яку одержиш не зиск, а клопіт? Ні, все гаразд. Угода стисла, чітка, не дає підстав для різнотлумачень.
— Що таке “віброзонд”, містер Хілл?
— Платино-іридієвий електрод, який будуть вводити в ваш мозок крізь кістки черепа.
— Це боляче?
— Як легенький укол голкою.
— Це безпечно?
— Абсолютно. Перечитайте пункт восьмий, там якраз сказано, що ми несемо повну відповідальність за всі інструментальні втручання у ваш організм.
— Гаразд… — Коровін видобув авторучку, підписав обидва примірники угоди. — Коли ми почнемо?
— Завтра о дев’ятій ранку. Тільки прошу не зловживайте алкоголем. Зо два коктейлі — не більше. У вас мусить бути ясна свідомість.
— Звичайно.
Борис навіть сам дивувався з свого спокою та розсудливості. Наче й не він щойно підписав оту смертельно небезпечну угоду, наче не він зазнав казкового перетворення з жалюгідного злидаря на шановану людину з чековою книжкою в кишені. Думалося, що варто, мабуть, почати свій власний бізнес заснувати невеличку радіомайстерню чи придбати гараж. Або зважитись на біржові спекуляції, — адже іншим щастить?.. А насамперед треба підшукати затишну квартиру з пухкенькою служницею…
Але ні, це був не спокій, а граничне перенапруження всіх внутрішніх сил. Щойно Борис Коровін випив келих коктейлю, як на нього задушливою хвилею поповз безнадійний розпач. Який там гараж, яка там служниця?! За місяць, а то й раніше, йому буде цілком байдуже, хто і що навколо нього, — адже він власноручно продав найдорожче, що є в людини, — свідомість! Та ще й за якісь жалюгідні двадцять три тисячі доларів!.. Кому вони лишаться, коли містера Керроуна потягнуть до божевільні?!
— Бармен — віскі!
— Боб, не треба… — товстунець Джо взяв його за руку, потяг до виходу.
— Облиш, мерзотнику… Я хочу впитися до нестями.
— Любенький мій, дорогенький мій… — інтонації голосу товстунця набували погрозливості. — Я теж роблю свій маленький бізнес… і не радив би тобі порушувати угоду… — блискавичним рухом пальців він стиснув зап’ястя руки Коровіна, аж той зойкнув від болю. — Між іншим, я непогано знаю джіу-джитсу.
Вовком зиркнув на нього Коровін, але промовчав. Мовчав і товстунець Джо. Аж біля самого дому він сказав
— Вір мені, Боб, що з тобою нічого не станеться. Потримайся місяць, а коли скінчаться досліди, ми з тобою гульнемо так, що аж чортам стане моторошно!.. Якби ти тільки знав… Адже два роки тому і я отам, на Бруклінському мосту… Е, та що згадувати!
Джо подав руку на знак миру, і Борис в’яло потис її. Що ж — товстунець не винуватий. Кожен робить свій маленький бізнес. Кожен хоче жити…
Досліди, на які запродав себе Борис Коровій, — і яких він так боявся, — вразили його своєю надзвичайною прозовістю. Напівтемна кабіна, обшита звукоізоляційним матеріалом, крісло на кшталт зуболікарського та екран осцилографа над кількома рядами важельків і кнопок — оце і вся обстановка. Коли сядеш у крісло — на голову насувається щось схоже на водолазний шолом. Важельки м’яко, але владно, повертають вилиці і щелепу, аж доки зафіксують у потрібній позиції. А потім Хілл чи його помічник Ваулс промовить неголосно “Почали!” — і можеш ти дрімати, чи пригадувати, чи мріяти — байдуже. В шоломі щось тихесенько, по-комариному, дзижчить, — аж кортить прогнати капосну комаху, що раз по раз кусає в начисто поголену голову. Але то не комар. То в живий мозок втинається віброзонд — тонший за найтоншу волосинку, неймовірно пружний і міцний монокристал платино-іридієвого сплаву. Для нього не існує перепон. Він пронизує шкіру, черепну коробку, занурюється все глибше й глибше у хитросплетення нервових кліток. Його руху навіть не помічаєш, бо сам мозок не сприймає ніяких подразнень, але на екрані осцилографа видно, як вихиляється, витанцьовує, шалено гасає яскраво-зелена химерна лінія. Про що вона розповідає? Невідомо. Клацають перемикачі, вправні руки крутять якісь важельки, натискають на якісь кнопки… І ось уже лінія загальмовує свій рух, перетворюється на мляву змійку, а та, у свою чергу, випростується в нерухому пряму лінію. Це значить, що десь там, у підземеллі, де розташована найграндіозніша електронно-обчислювальна машина світу, до-сягли резонансу струмів, і що ще одна довжелезна послідовність логічних елементів схеми готова для безпосереднього контакту з людиною.
Як він буде здійснюватись, отой контакт?.. Борис якось запитав про це містера Хілла, але той відбувся чемним жартом з простим підтекстом мовляв, не твого розуму справа!.. І ця, здавалося б, дрібниця дошкульно вразила, хлюпнула в груди пекучої отрути. А втім— що ж продався, то й мовчи!
Збігали день по дню. Досліди поступово почали ускладнюватися. На вимогу Хілла, — рудий Ваулс тепер майже не потикався в лабораторію, — Коровін мусив то думати про щось цілком певне, то читати формули й таблиці, а то й просто ворушити кінцівками. І якщо досі зондування мозку не сприймалось абсолютно, то нині все частіше виникали несподівані, загадкові ефекти. То перед Борисовими очима раптом спалахувало яскраве світло, то вчувалися знайомі голоси, то знемагала спрага, то трусила лихоманка. І хоч Хілл пояснив, що це так і має бути, бо віброзонд торкається відповідних ділянок мозку, Коровіну часом ставало моторошно.
Одного разу його раптом охопив шалений напад люті. Трощити! Вбивати! Нищити! Душити!.. Байдуже кого, аби тільки зараз, негайно!.. Він смикнувся, щоб вирватися, — тепер його руки й ноги прив’язували до крісла… і раптом схаменувся та що це? Звідки?.. Може, так настає божевілля?
— Заспокойтеся, містер Коровін!.. — Хілл турботливо подав йому склянку води. — То був центр агресії — найважливіша… і найшкідливіша! — ділянка мозку людини… Заспокойтесь. А я зараз ввімкну ваш центр насолоди…
Він пішов до пульта, поклацав якимись перемикачами. Трошки голосніше задзижчало в шоломі. Легенький укол… Очікування. Стривай чому це все довкола стало таким яскравим? Чому так легко й приємно на душі?.. А це… Що це за почуття, — радість, задоволення, насолода?.. Ні, ні, — щось в тисячі разів сильніше, всеосяжне і безіменне, — екстаз і блаженство, їжа для помираючого з голоду, вода для спраглого! Бракувало слів, не вистачало образів, кожен нерв трепетно благав ще… ще… хай триває оцей стан солодкої нестями… не уривайте його… не уривайте…
Та раптом згасло неземне сяйво, розтало піднесення, насунувся тоскний неспокій. І пролунав спокійний голос Хілла
— На сьогодні досить, містер Коровін… Ви вільні.
Борис підвівся, похитуючись. Ні, долари таки не дістаються задарма! За оці шість годин він втомився так, наче розвантажив вагон вугілля.
А далі стало ще важче. Щойно віброзонд втинався у мозок і Хілл клацав вимикачем, Коровін одразу ж починав відчувати, що в його свідомість настирливо вдирається якась чужа, тупа сила. Здавалося, її головним завданням було протидіяти всьому, що він робив. Важко поворухнути рукою — вона, як свинцева. Важко вимовити слово — не скоряється язик. Навіть процес мислення вимагав великого фізичного напруження.
Хілл скоротив “робочий день” піддослідного спочатку до чотирьох годин, потім до двох. І все одно Коровін вставав з крісла виснажений вщент. Він плентався до своєї кімнати, — вони з товстунцем Джо жили тут же, в лабораторії, — і падав на ліжко, щоб одразу ж заснути на півдоби. Джо щиро піклувався про нього, силоміць примушував їсти, але апетиту не було, і шматок не ліз у горло.
Та ось, нарешті, настав день, коли Хілл сказав з задоволенням
— Ну, містер Коровін, завтра — останній експеримент… Дозволяю вам хильнути сьогодні — скільки душа прагне.
Борис повільно похитав головою йому не те що пити, а навіть дихати не хотілося.
— Але ж, містер Коровін, це просто необхідно! Не виключено, що якийсь із операторів підійде до нашої машини п’яний, а вона… — Хілл урвав мову, співчутливо пробіг очима по понурій постаті Коровіна. — Гм, ви таки й справді перевтомилися… Вам слід було б дати відпочити. Але… Ну, ось що, — він витяг чекову книжку, швидко виписав чек, подав Борисові. — Тисяча доларів. На додатковий відпочинок. А завтра — прошу. Це буде недовго, з півгодини, не більше.
— Дякую… — байдуже сказав Коровін, ховаючи чек до кишені. Йому стало цілком ясно, що саме завтра назавжди зникне жалюгідний боягуз, зрадник своєї батьківщини Борис Іванович Коровін, а натомість з’явиться ще один бідолаха-божевільний, — Нью-Ейнштейн, Навуходоносор чи просто тупий, зашмарканий ідіот… Тож швидше, швидше!
Він пив — і не п’янів. Глитав ром і коньяк, шампанське й горілку.
— Досить! — благав його товстунець Джо. — Не пий, Боб!
— Геть! — гримів Коровін. — Я пропиваю свою душу!.. Пий за продажну душу колишнього комсомольця, колишнього офіцера, колишнього радянського підданого Бориса Коровіна!.. Пий, я плачу за все!
Він шпурнув келих геть і охопив голову руками.
Борис прокинувся раптово, як від поштовху. Голова була ясна и свіжа — наче зовсім не пив. Але щось змінилося в його свідомості, і що саме — не давалося визначити.
Темінь і тиша довкола, — незвичайна, моторошна тиша. Борис хотів увімкнути торшер та подивитись, чи не врізав дуба товстунець Джо, але рука не скорилася. Мало того, він не відчував її, не відчував власного тіла.
“Паралізований! — подумав він з жахом. — Боявся втратити життя чи розум, а втратив ще дорожче здатність рухатись!.. Краще б смерть!”
А може, це сон?.. Алкогольне маячіння?.. Видозміна шизофренії?
А може, він сидить собі у кріслі, і оце йде останній дослід?
Думка тріпотіла, як спіймана в тенета пташка, і не могла виплутатись. А Борис Ко-ровін напружував усю свою волю, аби струснути з себе оце жахливе оціпеніння, поворухнутись, підхопитися з ліжка.
І — о чудо! — в очі раптом ринув потік світла, в вуха — різноголосиця звуків. Просто перед Борисом стояв чудно спотворений містер Хілл і посміхався
— Ну, здрастуй, Боб! Вітаю з народженням.
— З народженням? — здивовано перепитав Борис. — Ви краще скажіть, що зі мною сталося? Я не можу поворухнути ні рукою, ні ногою…
— А вони в тебе є?.. — лукаво запитав Хілл. — Ану, поглянь!.. — він клацнув вимикачем, і Борис відчув, що спроможний водити очима.
Ой, леле… Куди поділося його тіло?! Навколо — тільки дроти, пластмаса, метал, радіодеталі. Легенько гудуть трансформатори. Клацають реле. Мерехтять сигнальні лампочки.
— Що ти зо мною зробив, мерзотнику?! — зойкнув Борис. — Адже я людина, жива людина!.. Що ти зо мною зробив, виродку?
— Заспокойся, Боб! Вислухай мене… — Хілл сів на стілець біля пульта, припалив сигару. — Любий друже, ти — машина. І людиною ніколи не був.
— Брешеш!.. Брешеш!.. Ти вийняв мій мозок і пересадив у цю страшну в’язницю!
— Ні, Боб… Ти — абсолютно точна психокопія людини, на ім’я Борис Коровін. Ти — його кібернетичний двійник, та й усе… Вір мені, це правда.
Борис слухав його, нездатний вимовити й слова. А в його неіснуючих грудях наростав нестримний розпачливий зойк, в якому ніби поєдналися всі трагедії світу, всі найтяжчі муки незліченних поколінь живих істот, од хробака аж до людини. І коли терпіти далі було несила — Борис застогнав, та ще й так страшно, що Хілл аж здригнувся і похапливо вимкнув гучномовці.
— Заспокойся, Боб! — сказав він дещо збентежено. — Я зовсім не бажаю тобі лиха… Звичайно, я міг би раз і назавжди вимкнути твій блок емоцій і перетворити тебе на абсолютно сухий логічний апарат, але це було б надто жорстоко… Тобі будуть доступні всі насолоди реального буття… Хочеш чарчину коньячку?
Хілл подлубався в якихось записах, натиснув на одну з кнопок на пульті, покрутив важельок…
…і Борис відчув, як ПО ГОРЛУ В ШЛУНОК ПРОКОТИЛАСЯ ГАРЯЧА ХВИЛЯ. СМАЧНО ЗАПАХЛО ДОРОГИМ, ВИСОКОЯКІСНИМ КОНЬЯКОМ…
Легенько запаморочилась голова… (Прослизнула думка “Чудно що може паморочитися, коли голови — НЕМАЄ?!”)… Притупився біль. Наповзла дивна байдужість до власної долі.
— Ну, як?.. — Хілл знову ввімкнув гучномовці, поплескав долонею по покришці пульта. — Боб, нам з тобою ще працювати та працювати!.. Давай складемо джентльменську угоду я…
— Знову угода?.. — мляво перебив його Борис. — Ти вже порушив одну. Досить.
Хілл знизав плечима
— Порушив?.. А ти, мабуть, гадаєш, що містера Коровіна немає в живих?.. То зараз ти побачиш його на власні очі. Тільки — пробач! — я вимкну твій звуковий апарат.
Він підійшов до відеофона, натиснув на кнопку, а коли на екрані з’явилося обличчя рудого Ваулса, сказав
— Приведіть обох. Негайно.
— Шеф, містер Керроун п’яний вщент.
— Байдуже.
“Він знову п’яний… — тупо подумав Борис, уперше відокремлюючи себе від того чоловіка, якого мав зараз побачити. — Він пропив мене… Пропив, і сам не знає про це… І все — законно, всіх пунктів угоди дотримано… Жоден суд не зможе закинути Хіллові нічого, бо що я таке — фікція? Примхливий танок електронів?”
І знову чорною брилою навалився невимовний розпач фікція чи не фікція, але ж свідомість — живе, страждає, б’ється в тенетах… І так триватиме безмежно довго, бо свої двадцять чотири тисячі доларів Хілл видавить з нього, примусить працювати день і ніч без перепочинку, — адже машина втоми не знає… Це буде рабство, найстрашніше рабство, з якого виходу немає…
— Хілл, сто чортів, дай ще коньяку!
— Ого, Боб, ти вже запанібрата?.. Ну, гаразд. Дам… — він ще трохи підкрутив важельок. — Тільки не зловживай алкоголем, а то він перестане збуджувати тебе.
— Скажи, Хілл, як звали мого попередника?
— Джо, — як ти вже, мабуть, догадався.
— Він справді збожеволів?
— Так…
— Отже, Джо-людина знав усе наперед?
— Знав. Але… — Хілл урвав на півслові, прислухався і швидким рухом вимкнув гучномовці машини.
Одчинилися двері. На порозі став розпатланий немолодий мужчина з каламутними байдужими очима, з одутлим жовтим обличчям.
“Я!.. — з жахом подумав Борис. — Тобто він!.. Такий жалюгідний, такий зашарпаний, такий… такий… — йому бракувало слів, щоб виразити нестерпну тугу, сором, огиду, які враз опекли його неіснуюче серце. — Хлопче, хлопче, до чого ти докотився?! Адже ти був красивий і дужий, самолюбивий і розумний; ти мріяв будувати ракетні кораблі… а перетворився на піддослідну тварину. Чому ти не повернувся на батьківщину? Побоявся Сибіру?.. Але ж то був би рай проти каторги, яку ти тягнеш ось уже чверть віку!”
— Н-ну, д-де ж в-вона, ота м-машина?.. — Коровін поточився, схопився за плече товстунця Джо. — Що в-вона… вміє робити?
Хілл посміхнувся, сказав багатозначно
— Все, що вмієте робити ви… і навіть трошки більше.
— Н-не… вірю!.. — Коровін зробив кілька кроків до пульта і зупинився, вражений. — М-містер Хілл… вона на мене дивиться!
Справді банькаті, як у рака, опуклі “очі” злагоди повільно пересувалися услід за ним, і од цього йому аж морозом по спині сипнуло.
— Гей, ти!.. Ти мене чуєш?.. Відповідай — чуєш?.. Містер Хілл, вона що — німа чи глуха?
— Гм… Ще не відрегульовано звукову апаратуру.
“Брешеш! Брешеш!.. — безмовно кричав Борис. — Ти боїшся, що Коровін дізнається правду!.. Він — мерзотник, але ж у нього ще лишилася крихта сумління… Коровін! Коровін!.. Клацни вимикачем, що на пульті з правого боку!.. Ввімкни мій голос!.. Благаю тебе, ввімкни!!.. Ввімкни!!!”
І — чи то, може, й справді в мозку його психодвійника індуктувалися біоструми, чи просто збуджений алкоголем, прокинувся отой загадковий “центр агресивності”, — Коровій раптом скривився, замахнувся кулаком
— Брехня!.. Ви знову мене обдурюєте?.. Навіщо?!.. — він хотів гримнути по фотоелементу, але поточився, схопився рукою за пульт…
…і Борис відчув, що динаміки — ввімкнено.
— Не вір, Борисе! — зойкнув він розпачливо. — Зруйнуй цю машину! В ній я, твоя свідомість!.. Ти продав ме…
Голос перехопило. Обрушилась пітьма. Ще якийсь час Борис чув гупання, сопіння, лайку. А потім враз настало небуття.

Вечорами, коли більшість мешканців Нью-Йорка заповзає в свої закутки, а ті, кому море по коліна, перебираються на Бродвей та на П’яту авеню, до Бруклінського мосту, сторожко озираючись на всі боки, наближається нужденний чолов’яга в дранті, яке ось-ось розпадеться на клапті. Він підтюпцем минає поліцая, сахається перехожих і скрадається все далі й далі, аж доки досягне середини мосту. Тут він зупиняється і зосереджено тре пальцями лоба, ніби намагаючись пригадати щось надзвичайно важливе, — таке, без чого навіть існувати не можна.


І раптом, — це повторюється щовечора! — він “пригадує”.
— Так, так… — мимрить він розсудливо. — Дешевше ніяк не можна!.. Вона ще майже зовсім нова… Дешевше не можна!
Звідкілясь з-за пазухи він видобуває аркушик цупкого паперу з написом, чіпляє собі на груди і вже з настороженою солідністю комерсанта йде мостом назустріч негустому потокові перехожих.
Більшість минають його байдуже, — можливо, навіть не помічаючи. Деякі цікавляться табличкою.
“ПРОДАЄТЬСЯ ДУША! — написано на ній кривулястими незграбними літерами. — ЦІНА — 24 000 ДОЛАРІВ”.
Цікавий знизує плечима і йде собі далі. Що ж — у Америці кожен може продати все, що має.
Каталог: download
download -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
download -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
download -> Охорона природи в Україні
download -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
download -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
download -> О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл
download -> Післямова


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка