Філософська система Г. Сковороди


"Скрізь любов та віру людина пізнає себе", – твердить Сковорода



Скачати 61.29 Kb.
Сторінка3/3
Дата конвертації28.01.2021
Розмір61.29 Kb.
1   2   3
"Скрізь любов та віру людина пізнає себе", – твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування – віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини.

У пізнанні для нього головне — розкриття й усвідомлення сутності людини, а пізнання себе в гармонії світу є осягненням істини буття. [1]

Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі – її радість, кураж.

Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

Сковорода своїм власним життям Утверджує оригінальну думку, що заклик "Пізнай себе" – це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. А суть її в тому, що найкраще себе може пізнати сама людина, бо шлях пізнання – це не тільки раціональне осягнення людського життя, це насамперед переживання його. Мабуть, і тому Г.Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі. Г.Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення. [4]
3.3 Філософія щастя

Григорій Сковорода велику увагу приділяє розумінню людського щастя та загальних засад моральності.

На грунті об'єднання сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Г.Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості.

Зміст буття людини не може бути нічим іншим як "пошуком себе", пошуком щастя, досягнення якого залежить тільки від самої людини. Усі люди створені для щастя, але не всі отримують його. Сковорода спростував примарне розуміння щастя, що вбачається в опануванні речами світу. Люди шукають спокою і миру самими немирними засобами, в зовнішньому світі. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, отримують не щастя, а його привид. Прагнення до чинів, багатства є джерелом нещастя, духовного занепокоєння і незадоволеності людей. Справжнє щастя незалежне від зовнішніх факторів життя: “Не ищи щастя за морем…, не странствуй по планетам, не волочись за дворцами”. Насправді його треба шукати усередині людини. Досягти щастя можна лише через моральне самовдосконалення кожної людини, через пізнання Бога.

Щастя не приходить саме. Для усвідомлення його необхідно оволодіти вищою з усіх наук – філософією, яка і є наукою про людину, про людське щастя, вона дає “життя духу нашому, шляхетність серцю, світло думкам”. “Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія”, - стверджував Сковорода.

Досягти щастя означає досягти душевного спокою. Про це йдеться у діалозі “Разговор пяти путников о истинном счастіи в жизни”. Щастя полягає у відповідності власній природі, в творчості, в праці над самовизначенням в житті. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, яка приносить внутрішнє задоволення, душевну гармонію, є обов’язковою умовою самореалізації людини. Сенс буття він бачив у праці, а істинне щастя – у вільній праці за покликанням, у “сродній праці”. Цю концепцію Сковорода виклав у роботі “Алфавіт, або буквар світу”. Досягти щастя можна, пізнавши свою власну природу. Поглянь у себе, тобто пізнай себе – головна вимога філософії Сковороди. У кожну людину Бог вкладає “тайний закон сродности” – призначений тільки для неї, персональний шлях до щастя та душевного спокою, котрий полягає у праці. [3]

Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою. [4]

Перед нами постає образ просвітителя, який мріє про суспільство вільне й щасливе, але усвідомлює що соціальна рівність усе ж не може бути запорукою рівності розумової. Тому й висуває філософську тезу про «нерівність рівності», яка добре узгоджується з його гуманістичним світосприйняттям, з повагою до людині будь-яких талантів, будь-якої праці, незалежно від соціального стану й походження. Прогресивним є утвердження ним корисності й почесності всякої потрібної суспільству професії і трудового заняття, захоплення «сродными» трудівниками. [1]
3.4 Філософія серця
Григорій Сковорода створив свою “філософію серця”, звертаючи увагу на обмеженість розуму, його схематизм та однобокість у пізнанні світу, неможливість збагнути живий зв’язок людини зі світом і головне – саму людину. Він вважав, що головне в людині – не стільки її “теоретичні” пізнавальні можливості, скільки емоційно-вольове єство її духу – серце, з якого виростає і думка, і прагнення, і світовідчування. “Вищу істину”, вважав Сковорода, можна пізнати не розумом, а серцем, душею у щирому, відвертому спілкуванні з іншими людьми. [3]

Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода. [4]

Таким чином, Сковорода розробляє вчення про серце як основне знаряддя пізнання. Пізнаючи себе, людина, в першу чергу, пізнає своє серце, яке є, таким чином, органом самопізнання та самовдосконалення. І кожна людина має своє серце, свій духовний світ, в якому виражена її істинність. [3] Воно є осередком духовного життя в людині, саме воно єднає раціональні й почуттєві складники світу людини, а також гармонізує знання та віру, що дає опору людині в плинному і непевному світі. Людина у власному серці повинна знайти останній критерій, основу пізнання і життя. Більше їх ніде шукати. Сковорода ототожнював серце з душею як рушійною силою людини. Керуючись “чистим серцем”, людина може творити власне буття через здійснення свободи вибору між добром та злом. [3]
3.5 Виховання як шлях до самовдосконалення
Основна мета просвітництва Г. С. Сковороди — навчання людей науки щасливого буття. Нещастя в суспільстві він тлумачив як наслідок поганого виховання. Тож позбутися суспільного зла, на його думку, можна через «спасительное» виховання, зміст якого — реалізація принципу природо-відповідності, тобто сприяння розвиткові природних нахилів і здібностей кожної дитини. Саме природа є «матір’ю виховання і науки», «учителькою» «провідницею» педагога. Розвиваючи своє антропоцентричне бачення принципів природовідповідного виховання, яке проголошувало істиною необхідність «жити згідно з природою», що ототожнювалася з Богом, Г. С. Сковорода словами байки «Собака і Кобила» переконує: без урахування «природи» людина не зможе досягти успіху в житті, бо «без природы, как без пути: чем далее успеваеш, тем безпутнее заблуждаеш». У поняття природи Григорій Савич вкладає значення індивідуального хисту, вроджених нахилів, розвиток яких має, на його думку, здійснюватись у процесі самопізнання, а щастя досягалося б у «сродній праці», тобто праці за покликанням, що виступає в його виховній теорії практичним шляхом досягнення гармонії.

На життєвих реаліях філософ доводить, що основою «природовідповідного» виховання є виховання родинне, бо перші природні вихователі й наставники молоді — батьки. Діти мають зростати в атмосфері глибокої пошани й любові до батька й матері ставлячись до них як до «ікон божих». Водночас батьки повинні піклуватися не лише про народження здорових спадкоємців, а й про їхнє правильне («благое») виховання.

Український філософ наголошував не на пасивно-споглядацькій ролі вчителя, а на необхідності педагогічного керівництва процесом самовиявлення натури дитини, тобто наділяв наставника роллю її провідника на шляху самовдосконалення. А щоб учитель досягав успіхів у своїй роботі, він повинен був мати «сродность» з обраною діяльністю, вбачати в ній насолоду бо тільки праця за покликанням може мати успіх. Учительське щастя ж, за Г. С. Сковородою, полягає в щирій любові до дітей: «Начало всему и вкус єсть любовь. Как пища, так и наука не действительна от нелюбимаго». Високо цінував Григорій Савич науку словесного спілкування вчителя з учнем, вбачаючи у слові силу, що може засівати голову дитини добрими знаннями й любов’ю, а може розлити в дитячій душі зміїну отруту й мучити її. [1]

Педагогічні ідеї Г. Сковороди відіграли значну роль у подальшому розвитку вітчизняної науки про виховання і освіту. Українці із вдячністю згадують його як свого мудрого вчителя. За його книжками вчився читати Тарас Шевченко. Думки великого просвітителя, втілені у віршах, у піснях, розносилися по землі кобзарями й лірниками, полонячи людські душі.

І. Франко писав: «Григорій Сковорода — явище вельми помітне в історії розвитку українського народу, мабуть, найпомітніше поміж усіх духовних діячів наших XVIII ст.». [4]


Історіографія педагогічної спадщини славетного українського філософа досить вагома. його педагогічні ідеї по-різному тлумачились і використовувались у різні періоди існування українського суспільства: у XIX ст. зверталася велика увага на Г. С. Сковороду як педагога, а на початку XX ст. українські культурологи-народники вбачали у ньому мислителя, який виступав за розвиток народної культури, традицій виховання. На новому етапі розвитку педагогічної думки ми знову віднаходимо в Г. С. Сковороди народні корені, черпаємо ідеї патріотизму, духовного самовдосконалення. [1]

Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок.

Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший ступінь – це пізнання себе як самосущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь – це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь – це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.

Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного.

Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.

Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії. [4]

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Національна академія педагогічних наук України/Державна науково-педагогічна бібліотека України ім. В. О. Сухомлинського. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:https://dnpb.gov.ua/ua/informatsiyno-bibliohrafichni-resursy/vydatni-pedahohy/10839-2/%D0%B1%D1%96%D0%BE%D0%B3% D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%8F-%D0%B3-%D1%81-%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0% B4%D0%B8/

2. «Незвична» філософія Григорія Сковороди. Національний університет. ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.oa.edu.ua/ua/info/news/2012/11-22-1



3. Філософське вчення Григорія Сковороди, с. 22/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://studfile.net/ preview/5594655/ page:22/.

4. Філософські погляди Г.Сковороди/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kimo.univ.kiev.ua/Phil/31.htm.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка