Ено Рауд І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько жахлива пригода у лісі



Сторінка3/3
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.21 Mb.
1   2   3
ПОВЕРНЕННЯ НА ЗЕМЛЮ


Повіяв легкий вітерець, од якого верховіття ледве-ледве заколихалося. — Оце так влипли, — сказав Мохобородько. — Може, пісня якось зарадить нашій біді? — припустив Півчеревичок і спробував затягти: — «Гойдаємось-гойдаємось, туди-сюди, туди-сюди…» Але Мохобородькові співати не хотілося. — Образно кажучи, наша пісня, нібито вже виспівана, — зітхнув він. — Коли вже образно, то картина, звичайно, вельми сумна, — погодився Півчеревичок. — Якби я міг, то перевернув би умить оцю картину, щоб тільки нам не висіти догори ногами. Мохобородько не відгукнувся на мудре слово друга, і Півчеревичок небавом проказав: — Мені теж на цій картині вовки не до вподоби. Тепер і Мохобородько почав уважніше роздивлятися вовків. Що вони очікують? Про що вони мізкують? Було схоже, сіроманці не хотіли визнати, що спіймали облизня. Вони не погоджувались так просто відмовитися од здобичі, що майже вислизнула з їхніх лапищ. Хижаки явно не могли змиритися зі становищем, коли ласа здобич якимось незбагненним чином спокійнесенько загойдалася на дереві. Але що ж у них все-таки на думці? Мало-помалу почало окреслюватись. Вовчиця з двома щенятами підбігла до берези, на якій погойдувався Мохобородько, а вовк із двома іншими націлився на Півчеревичка. І тут почалось… Вовчиця розбіглася і зметнулася в повітря, широко розкривши пащу, мало не вчепилася в бороду Мохобородькові. — Просто літає! — перелякано буркнув Мохобородько. — Підбери свою бороду, — порадив Півчеревичок. — Якщо сіроманці вчепляться в неї, пригнуть верховіття, тоді буде капець. Мохобородько прислухався до поради й обмотав бороду навколо своєї шиї. — Тепер твоя борода, ніби кашне, — мовив, усміхнувшись, Півчеревичок. — Тобі вже не варто боятися, що застудиш горло. Щенята стали наслідувати приклад вовчиці, але, на щастя, вони стрибали ще нижче. І тоді знову стрибонула їхня мати. Ой леле! Мохобородько був безмежно вдячний, що послухався Півчеревичкової поради, інакше ця спритна звірина скоріше всього стягла б його додолу. — Здається, у них знову почався новий урок, — сказав Мохобородько, тремтливим од переляку голосом. — Старі навчають щенят стрибати. — Скоріше, це вже спортивне змагання, — припустив Півчеревичок. — А ми, звичайно, є своєрідними призами. Одначе він урвав базікання, бо тепер і під його березою почалися підстриби-скоки Вовк прогарчав, ніби вимагаючи у щенят уваги. Щоб стрибонути вище, він щонайнижче сів. І тоді злетів угору. Гарячий подих сіроманця вдарив Півчеревичкові в обличчя. Хижакові не вистачило трішечки. Вовчисько ось-ось міг, якби дуже захотів, язиком торкнути маківку маленького чоловічка. — Гра пішла на сантиметри! — жахнувсь Півчеревичок. — Бачу, я недалечко-недалечко від пекла! Тим часом вовченята продовжували підстрибувати, але, слава Богові, аніскілечки не загрожували. Незабаром знову наспіла черга вовка. — Ти посильніше себе розгойдай! — порадив Мохобородько. — Що рухоміша якась річ, то важче її спіймати. Півчеревичок шпарко замахав руками. У далекому дитинстві він хвацько злітав на сільській гойдалці, і нині це вміння так йому згодилося. Так він і став погойдуватись, наче маятник. Величезний сіроманець стрибонув знову. Відчувалося, з неймовірною люттю, вкладаючи у свій стрибок всі сили, які тільки мав. Півчеревичок од безумного страху закричав. Вовча морда промайнула перед його очима. Здавалося, ще мить — і вовчисько встромить йому ікла в горло. Проте маятник погойдувався, ніби нічого не сталося: Півчеревичок одхитнувся подалі від сіроманця, і тієї миті хижак бухнувся на землю. — Врятувався! — безмежно радів Півчеревичок. — Чи надовго? — запитав Мохобородько. Тим часом і його становище знову стало загрозливим. Вовчиця із двома щенятами, трохи відпочивши, пильно позирала на Мохобородька й налаштовувалась для стрибка. Чого ж вона вичікує? Нехай би вже хоч єдиний раз! Але вовчиця не злетіла вгору. Сиділа на місці. Вона взагалі ні з того ні з сього втратила до кумедного чоловічка будь-який інтерес. Заціпенів на місці й вовк. — До чогось принюхались, — мовив Півчеревичок. Вовченята зрозуміли, що тут не все гаразд, і нашорошились. — Очевидячки, щось, їй-бо, сталося, —пожвавішав Мохобородько. Що ж саме? Що означає тривога сіроманців? Добре чи зле? Небавом усі хижаки взагалі запропали. На чолі з вовком усі підхопилися й кудись побігли. Минула хвилина-друга, а вони вже нічим не давали про себе знати — ані голосочка, ані шелесту… Тишу порушив Півчеревичок: — Нібито чуються голоси. Обидва прислухались. Так і є — голоси. Чиясь розмова… Тріск зламаної гілки… Знову гул голосів… Кроки. І тоді з’явилися люди. Ну, звичайно, від кого б ще отак щодуху тікали вовки! Люди були ще вельми далеко, однак із верхівки берези Півчеревичок їх помітив. І нараз у його душу закрався холодок вагання. — Можливо, це вони? — прошепотів ошелешено він. — Оті самі, які говорили про сире м’ясо! Взагалі раніше, зустрівшись із краєзнавцями, Півчеревичок до пуття їх не роздивився. Тоді між дерев промайнули дві невиразні постаті. Одначе їхню розмову він чув. Ще й як! І добре запам’ятав голоси незнайомців. І що гучніше лунали голоси, які все наближалися, то Півчеревичок переконувався: це ті самі люди! — Десь тут мають бути наші пастки, — почувся глухуватий голос. — Ще кілька кроків, якщо я не помиляюсь, — обізвався дзвінкіший голос. Ніякого сумніву! Вони! Краєзнавці прокинулись удосвіта разом зі сходом сонця. Правда, не від підвивань Муфтика, а прокинулись — і все. Вони, незважаючи на нетривалий сон, почувалися бадьорими й діяльними. Краєзнавці залюбки зайнялись би Муфтиком. Рюкзак спокійнесенько лежав на місці коло пригаслого багаття, і вони вирішили: нехай кумедний чоловічок виспиться скільки йому заманеться. Повернення до людей, без найменшого сумніву, дуже вразило Муфтика. Тож бородань і голомозий дали йому спати, скільки захоче. А вони тим часом оглянуть пастки. Так і вирушили в дорогу. Собачати не було, але двоє мандрівників були переконані, що до сніданку воно з’явиться. Настрій у людей був чудовий. Ось відшукати б ще капкани! Вони наддали ходи й невдовзі опинилися біля дерев, на яких влаштовували пастки. — Диви! —раптом вигукнув голомозий. — На обох березах щось висить! — Точнісіньке влучання! — зрадів бородань. Але по хвилі краєзнавців огорнув подив. — Що завгодно, але це не зайці, — пробубонів лисань і протер окуляри. — А ти що гадаєш? Бородатий у свою чергу протер очі, оскільки окулярів у нього не було. — Хтось, певне, недобре пожартував над нами, — припустив він. — У заячих пастках — якісь дивні ляльки. — Адже вони ворушаться, — висловив здогад лисий. — Тоді вони заводні, — запевнив бородань. — А можливо, працюють на батарейках. Краєзнавці зупинилися під березами. Лисий помітив свій пасок, який Мохобородько зронив з переляку, підняв його й підперезав свою куртку. — Отакої, — мовив задоволено. — Тільки я загубив його не тут. Та несподівано з верховіття берези пролунав Мохобородьків голос: — Я знайшов ваш ремінь у лісі, поблизу вовчого лігва. Краєзнавці були ошелешені. Розбірлива людська мова! — Допоможіть нам спуститися, — кинув сердито Півчеревичок. — Що ви чекаєте?! — Балакають! — прошепотів голомозий. — Вони взагалі не якісь там ляльки, а навіть… Його фраза повисла в повітрі. — Ну? — сказав із притиском бородань. — Хто ж вони тоді по-твоєму? Лисий мовчав. Та й що він міг одповісти? — Очевидячки, у їхніх нутрощах магнітофонна стрічка, — вперто вів своєї бородатий, хоча, власне, й сам більше не вірив, що мають справу з ляльками. — Кров уже стугонить у голові! — забідкався Півчеревичок. — Хіба ви не розумієте? Ми ось-ось знепритомніємо. — Напевне, їм улито штучну кров, —глузливо докинув лисань. — Усе-таки двадцяте століття! Бородань не звернув уваги на цю шпильку. — Давай уже опустимо їх додолу, — буркнув він. По хвилі бородань нагнув верхівку берези, обережно вивільнив Півчеревичка з петлі, і те саме голомозий зробив із Мохобородьком. За мить потому двоє кумедних чоловічків стояли на землі. — Вітаємо, матінко-земле! — урочисто вигукнув Півчеревичок. — Як хороше відчути знову під ногами рідну землю! Та зненацька він гойднувся, змахнув руками й розпластався перед краєзнавцями. — І не ворушиться, — сторопів голомозий. — І все ж вони — заводні! — переможно вигукнув бородань. — В одного пружина вже не діє! — Та він просто знепритомнів, — співчутливо кинув Мохобородько. — Скільки пережив бідолашний. Якби ви тільки уявили… Речення кумедний чоловічок не завершив: від запаморочення упав поряд із Півчеревичком. — Красненько дякую! — Бородатий безпорадно поглянув на голомозого. — А де ж тепер візьмемо ключа, яким би знову їх завести? ПІВЧЕРЕВИЧОК ПОЛИШАЄ МОХОБОРОДЬКА


Коли Півчеревичок і Мохобородько нарешті отямились, вони побачили, що лежать один біля одного перед наметом краєзнавців. А ті саме готували сніданок. Над вогнищем парував чайник. — Диви, вже заворушились! — вигукнув лисий, показуючи на кумедних чоловічків. — Очевидячки, все-таки вони працюють на батарейках, — байдуже кинув бородань. — Або навіть на сонячних батарейках. І, помітивши подив свого напарника, пояснив: — Адже вони вилежувались на осонні. Сонце знову зарядило порожні батарейки, і ті запрацювали. Чи ти не віриш? Голомозий не відповів. Із наростаючим інтересом він усе дивився на Півчеревичка й Мохобородька. Буцімто хлопчики-мізинчики. Тільки трохи більші. У дитинстві він сприйняв би їх неодмінно як хлопчиків-мізинчиків. У другого є навіть борода. А може, вони є подібні до таких? Наче хлопчики-мізинчики двадцятого століття або, як би це висловитись… І коли ще помізкувати, то й вихованець вовків завбільшки з дитя людське. Раптом і він не хто інший, як оті… У лисаня задріботіли мурашки по спині. «Здається, я знов стаю дитиною, — подумав перелякано він і спробував одігнати думки про хлопчика-мізинчика. — Яка нісенітниця! А ще сам хочу бути краєзнавцем…» — Де я? — урвав тишу Півчеревичок. Півчеревичок зовсім оговтався і зацікавлено підвів голову. — Ну, бачиш! — Бородатий переможно поглянув на лисого. — У нього знову запрацювала плівка. А вихованець сіроманців усе ще спить у рюкзаку, наче грудка. Не звертаючи уваги на Півчеревичка, бородань підступив до заплічника, що валявся на траві, присів навпочіпки і ніжно поплескав по ньому. — Час прокидатися, — мовив лагідно. —Чайник уже закипає. Час вибиратися із рюкзака і ставати людиною. Повне мовчання. Ані жодного звуку. Ні найменшого поруху в рюкзаку, — хоч дивися на нього чи ні. —А що як з ним щось сталося, — занепокоївся голомозий. — Чи не задихнувся, не доведи Боже? Стривожився і бородань. Він став похапцем розплутувати зав’язку рюкзака. Ще кілька напружених секунд, і тоді… — Повен трави! — У чому річ? — не розшолопав лисий. Бородатий підхопився. — Накивав п’ятами! — вигукнув він. — Заплічник набитий травою! Обидва стояли, мов громом прибиті. — Це — кінець, — зітхнув лисань. — Ми самі в цьому винні. Чому ж залишили його без догляду? Цілковита безпорадність і пригніченість. — Я хотів би дізнатися, кого ж ми тепер будемо навчати! — буркнув бородань. —Оцих, чи що? Він показав пальцем на кумедних чоловічків. Голомозий пожвавішав. — Їх би й справді варто було б пізнати ближче, — вирішив він. — Таких-бо зустрінеш не кожного дня. Але бородатий скрушно змахнув рукою: — Не варто глузувати, — насупився він. — Ми врешті-решт краєзнавці, а не якісь режисери лялькового театру. Ми повинні мати ясну мету, до якої треба прагнути. — Так-так, — погодився лисань дещо розчаровано. — Ось лише наша мета зникла з рюкзака. — Мусимо знову отримати її, — рішуче підкреслив бородатий. — Мусимо його розшукати. Можливо, він утік під крило своїх батьків — до вовчого кубла? Адже він їхній вихованець. Очевидячки, хоче й надалі жити по-вовчому, бо до нашого життя явно ще не звик. І, зрозуміло, йому кортіло сирого м’яса. Мохобородько сів. Кумедний чоловічок уже остаточно прийшов до тями. — Ти чував? — пошепки запитав у Півчеревичка. — Вовче лігво… Вихованець вовків… Невже той, про кого вони говорять, раптом виявиться нашим любим Муфтиком? Просто вони полонили його і через це й не виявили у вовчому лігвищі! — Безумовно, — знічев’я кивнув Півчеревичок. — Муфтик? Так-так, звичайно, Муфтик… Його осяяла вельми суттєва думка, але перш ніж її мовити, він хотів трохи обмізкувати. Мохобородько підхопився й підійшов до краєзнавців. — Перепрошую, — чемно вклонився він. —Чи не змогли б ви бодай у кількох словах описати, який має вигляд оцей так званий вовчий вихованець? Бородань мов і не помічав Мохобородька. Оцей хлопчик-мізинчик з бородою і Півчеревичок дратували його, тому що він не міг до пуття розтлумачити собі їхнє існування. Вони просто грали йому на нервах, і через це він і не хотів їх слухати. Лисий був приязніший. — Вовчий вихованець дуже волохатий, — заходився пояснювати Мохобородькові. — Він приблизно такого зросту, як і ти. Я навіть сказав би, що у вас є щось спільне. — Що спільне?! — вигукнув Мохобородько. — Авжеж! Адже той Муфтик — є той самий, про кого весь час ви точите розмову! — Муфтик? — здивувався лисань. Тепер і бородатий не міг залишатися байдужим і весело зареготав. — Муфтик! — захихотів він. — Вельми образно сказано! Якщо подумати, то вовчий вихованець і справді нагадує велику й м’яку муфту. Бородань ще трохи розсипався сміхом. А тоді рішуче повернувся до голомозого: — Ходімо! Я не зможу їсти-пити, допоки цей живий Муфтик знову не сидітиме, як голубець, у нашому таборі. Мохобородько не встигнув кинути й слівця, як краєзнавці хутко полишили їх. Запала тиша. Мохобородько безпорадно поглянув на Півчеревичка. Хвилину-другу тривало мовчання, і несподівано Півчеревичок сказав: — Ось коли з’ясувалося, що собою уявляє наш коханий друг! Вовчий вихованець! Помилуй, Боже! Це й була ота суттєва думка. Над нею і сушив голову Півчеревичок. Ошелешений Мохобородько не міг вимовити й слова, а його друг додав: — Я добре розумію, чому Муфтик із такою радістю майнув од нас до вовчого кубла! — Невже з радістю?! — вибухнув Мохобородько. — Ось так ти баляндрасиш про свого друга! Адже вовкулака затягнув його силоміць, ми ж бачили це на власні очі! Півчеревичок промовисто усміхнувся. — Хтозна, хтозна, — засумнівався він. — Сіроманець, можливо, впізнав у ньому свого колишнього вихованця. І Муфтик, до речі, й не опинався, бо, схоже, подумував про свіжину! Мохобородько був обурений. Як отаке могло збрести в голову Півчеревичкові! Вовчий вихованець! Як тільки краєзнавці зронили кілька необдуманих слів, Півчеревичка наче підмінили. Неймовірно! І врешті-решт… І що б це значило, якби й справді Муфтик у дитинстві жив серед вовків? Це немає ніякого значення. Хто-хто, а вони знають його чи не найліпше. І куди там краєзнавцям або комусь іншому. І ось Мохобородько виснував: — Якщо Муфтик і зріс поміж вовків, то це аніскілечки не вплинуло на його лагідну вдачу. — Досі ми нічим не могли дорікнути йому, — кивнув Півчеревичок. — Та варто було йому єдиний раз стрітися з вовком, як у ньому заклекотіла вовча кров. — Облиш, — зітхнув Мохобородько. — Ти вельми довго висів догори ногами, ось чому зараз у тебе каша в голові. Півчеревичкове обличчя геть спохмурніло. — Я принаймні довіряти Муфтикові більше не можу, — заявив він. — Адже невідомо, коли в ньому знов прокинуться-заграють вовчі пристрасті. — І далі? — запитав Мохобородько. — Що в тебе ще? Півчеревичок мав що сказати: — Я був битим дурнем, коли дозволив Муфтикові заманити себе до лісу. Ох, мені паморочиться в голові. Я чудово проживу й без Муфтика. На мене чекає море. Мені пора вирушати. Мохобородько був остаточно прибитий. Яка несправедливість! Хіба ж Муфтик заманив їх до лісу? Зовсім ні. Саме вони хотіли їхати через ліс, а Муфтик віддавав перевагу шосе. І в чому, власне, Муфтик винен? Ні в чому. А Півчеревичок… — Я зараз же йду, — сказав Півчеревичок. — У мене дві ноги, і я рушаю. Це чудернацьке Муфтикове авто мені більше не потрібне! — Ти з глузду з’їхав! — вигукнув Мохобородько. — Я зараз же піду, — повторив Півчеревичок. — Ти підеш зі мною чи ні? — Ні, — відповів Мохобородько. Як він міг полишити Муфтика напризволяще? Хіба Муфтик повівся б отак? Ніколи! А Півчеревичок… — На все добре, — кинув Півчеревичок. — Отямся! — порадив Мохобородько. Але Півчеревичок уже пішов. Вирушив і все. Що це в нього закралося? Що це все має означати? Буцімто кошмарний сон… — Півчеревичку! — крикнув Мохобородько. Той не відповів. — Півчеревичку! — заволав Мохобородько удруге. — Повернись! Але у відповідь лише дзвеніла тиша. Мохобородько підступив до багаття і заходився гасити. Оці дивакуваті краєзнавці так необачно полишили вогнище. Мохобородько затоптував жарини, а сам позирав у той бік, куди попрошкував Півчеревичок. Багаття вже давно примерхло, а маленький чоловічок усе ще тупцював по містинці, де палав вогонь. Він не йняв віри, що Півчеревичок так просто полишив його. Та зрештою Мохобородько повірив у це. І тоді, скрушно зітхнувши, пішов під лісові шати. ЩО СТАЛОСЯ З МУФТИКОМ?



Що ж таки сталося з Муфтиком? Після того як краєзнавці запхнули його в рюкзак, кумедний чоловічок одразу намагався заснути. Він був змучений до краю і потребував гарного відпочинку, проте сон усе не приходив. Муфтик не міг зручно розташуватися. Йому було задушливо. І його думки снували, снували… Отже, знов у заплічнику… Як і раніше, він у полоні краєзнавців. Хіба й справді ніяк не можна порятуватися з рюкзака? Із намету чулося похропування краєзнавців, так що звідтіля небезпека не загрожувала. У нього була можливість діяти. А як? — Комірчику! — приглухувато гукнув Муфтик. Собача дзявкнуло у відповідь, але допомогти своєму господареві не могло. Мотуззя рюкзака зав’язано тугим вузлом, і, зрозуміло, Комірцю, щоб зарадити в цьому, бракувало розуму й сили. Адже він лише був звичайнісінькою твариною. Єдине, що він міг зараз, — сидіти біля свого хазяїна й пильнувати. Муфтик почав обмацувати руками навколо себе в заплічнику. Рюкзак було пошито з цупкої брезентової тканини. Ох, як би згодився зараз ніж, бо такого міцного матеріалу голіруч не пропороти. Одначе Муфтик ні ножа, ні якогось іншого предмета не мав. Що ж робити? У такій тканині й зубами дірку не прогризти; із цим би не впорався навіть істинний вовчий вихованець, зуби якого вигострювались-гартувались під час полювання на здобич. Певна річ, сидітимеш сиднем у рюкзаку, то й не втечеш нікуди. А може, все-таки? «Варто спробувати всі можливості», — вирішив Муфтик і став дибки. Ну! І диво дивне, йому пощастило пересунутися на кілька кроків уперед. Але все одно було ясно, що таким чином далеко не відійти. Напевне, до ранку сягнув би лісу, і тоді настав би кінець. Тому що там аніхто його не знайшов би і крику про допомогу ніхто не почув би. Як би там не було, а він залишиться в лісі. Раптом Муфтик відчув, що йому стало набагато тепліше, ніж досі. Ага — вогнище! Рухаючись наосліп у мішку, він наблизився до багаття. Обережніше, не варто гарячкувати. Інакше, дивись, так можна й підсмажитися разом із рюкзаком. І тут Муфтика осяяла думка. Що коли своїм спільником зробити вогонь? Якщо спробувати жариною пропалити дірку в рюкзаку? Це був небезпечний намір, але нічого кращого кумедний чоловічок намислити не міг. Муфтик просувався все ближче до багаття і ось йому стало зовсім жарко. Та іншого способу звільнитися не було, тож мусив терпіти спекоту. Ще кілька кроків… Що за незвичайний запах? Без сумніву, запах горілого. Ага-а, справа просувається. Ох, тільки б раптово не спалахнути! Тільки б самому не згоріти разом із рюкзаком! У Муфтика почався напад кашлю. Допоможи, Боже! Ой леле, дим огидно проникав у легені, з очей котилися сльози. Кумедний чоловічок дуже добре знав, що від диму можна навіть задихнутися. А тим часом ставало все спекотніше, нестерпніше. Витримати! Вистояти за будь-яку ціну! І нарешті — жарини виправдали Муфтикове сподівання! У рюкзаку утворилася дірка з тліючими краями. Муфтик відчув, що дихати стало вільніше. Отвір збільшувався щомиті, проте кумедний чоловічок ще не міг вилізти на поверхню. Що за голоси? Вірогідно, Комірець! Собача, повискуючи, дрібцювало навколо багаття. Воно хвилювалося, бо вельми переживало за Муфтика. — Не бійся, Комірчику! — пересилюючи кашель, Муфтик намагався заспокоїти собача. — Зараз усе буде гаразд! І по хвилі заплічник було пропалено настільки, що Муфтикові вдалося нарешті звільнитися. Вільний! Живий, здоровий і вільний! Муфтик хотів горлати з радощів, але боявся збудити краєзнавців. І окрім цього, з’ясувалося, що все-таки вигукувати ще рано — Муфтикова муфта зайнялася в кількох місцях. Треба води! Але води не було. Ох, яке нещастя! Нібито Муфтикова муфта замало постраждала від вовчих іклів! І так її добряче шматували й роздирали,, і тепер ось ще й облизували язики багаття. Жаховисько! Муфтик раптово відчув, що повинен скинути свою муфту, проте несподівано якийсь потаємний голос прошепотів йому на вухо: «Лягай!» Правильно! І Муфтик упав долі. Хвилину-другу він качався по землі, і омахи вогню пригасали, нібито їх збивала чаклунська сила. Муфтикову муфту було врятовано. Навіть і після вогненного виру Муфтикові пощастило залишитися самим собою. Він зостався справжнім Муфтиком, який і в безвиході не відмовиться від своєї муфти. Знесилений кумедний чоловічок нерухомо лежав на землі. До нього причеберяв Комірець, метляючи хвостиком і турботливо облизав із його обличчя кіптяву. Ну, суще тобі раювання… Як хороше було б зараз бодай трішечки спочити, бодай на кілька хвилин закрити очі й заснути… Заснути на цій же місцині — на голій землі.. Саме так, як Мохобородько… Та все ж Муфтик знайшов у собі стільки сил, щоб одігнати від себе згубні бажання. Він має якомога швидше тікати від намету, в цьому він аніскілечки не сумнівався. Муфтик зібрався з силами і підхопився на ноги. Поглянув на рюкзак. Майже півзаплічника згоріло. Отакої… Але ж краєзнавці, помітивши вигоріле на рюкзаку, відразу зрозуміють, що їхній полоненик утік! Кумедний чоловічок трохи подумав і заходився рвати траву. Тоді прилаштував рюкзак, який набив травою, на колишнє місце так, що вигорілим обернув до землі. Чудово! Коли рано-пораненьку краєзнавці виберуться з намету, вони спочатку не помітять анічого підозрілого. Зауважать лише, що вовчий вихованець спить мов убитий! Отже, він, Муфтик, виграє трохи часу. Ну, ось, здається, Муфтик зробив усе, що зараз міг. — Ходімо, Комірчику! І пішов, Комірчик радісно подріботів услід. Муфтик, звичайно, пам’ятав, що страх перед вовчим лігвом не дозволяє йому повернути до хижаків. Маленький чоловічок аніяк не хотів зустрічатися з сіроманцями. Зрозуміла річ, прошкувати у темному лісі не дуже приємно. Плентати вперед майже навпомацки, перечіпатися на кожному кроці і весь час бути насторожі, щоб гілля боляче не стьобало в обличчя. Та принаймні Муфтика не діймало те, що сіроманці могли накинутися ззаду. Замість вовків за ним біг вірний друг — Комірчик. І доти, поки собача не виявлятиме занепокоєння, боятися нічого. Яка радість, що він здибався з Комірцем! Яке щастя, що в нього такий вірний і славний спільник! Після двох годин швидкої ходи Муфтик почув попереду тихе дзюрчання. Безумовно, це струмок! І нараз відчув, як уже давно тамував у собі бажання напитися. Він наддав ходи. Струмок, твоє дзюрчання я почув, нап’юсь нарешті досхочу! Ці рядки спали на думку Муфтикові мимоволі. Він пішов швидше і невдовзі стояв біля води. О струмочку! Муфтик припав до струмка і почав пити. Яка живлюща свіжа вода! І Комірчик залюбки хлебтав воду. Від струмка була ще й така велика допомога: тепер Муфтикові не треба було пробиратися майже наосліп через ліс. Він уже знав, куди йому треба прошкувати. Адже від оцього струмка розпочалася його блуканина, і саме цей струмок повинен вказати кумедному чоловічкові зворотну дорогу. Він поспішить до свого авто. Потічок допоможе йому не заблукати. Муфтик дуже боявся заблукати. З новим запалом Муфтик рушив у дорогу. Він знав, що спочивати довго не може. Варто було лише сісти на хвилину-другу, як тілі огорнула непереборна втома. Тож мусив підхопитися. Раз-два-три… раз-два-три… Тільки вперед, понад струмком вперед! Ніч уже на спаді. Видноколо світлішало Де-не-де між дерев чулися пташині голоси І раптом закрут струмка видався Муфтикові знайомим. Ну, звичайно, саме тут він про гарцював із вовком на спині! Незважаючи на страшенну втому, Муфти миттю підхопився. Йому ж бо все навколо виявилось знайоме. Так-так, нарешті, нарешті! Доріжка… Та сама доріжка, по якій вони проїздили фургончиком. Десь отут, саме поблизу доріжки має стояти їхнє авто… Муфтик біг далі. Неждано-негадано він перечепився об щось. Болюче забив ногу. Що ж це було? Уявіть собі, якесь свердло. Викинули обіч дороги. Невідомо, кому тут у лісі, потрібне свердло? А куди запропало авто? Муфтик зупинивсь і роззирнувся. Паленище… Поблизу — курінь із гілля. Але раніше тут не було куреня! Хто ж це його влаштував! Ну, зрозуміло, для його влаштування і знадобилося свердло. Очевидячки, будівничий і ночував у цій халупі. А вранці… вранці він зник разом із машиною! Муфтика охопив відчай. Фургончик! Адже для нього він був не машиною, а домівкою! І був домівкою також Півчеревичкові й Мохобородькові. Хто знає, чи залишаться з ним Півчеревичок і Мохобородько після того, як авто — ця домівка — зникло? На щастя, неймовірна втома пом’якшила Муфтиків відчай. Так або інакше зараз він був дуже сонливий для того, щоб обмислити становище до пуття. Очевидячки, курінь згодиться йому для притулку, де міг би трохи покуняти. Ось тоді вже подумає, що робити далі. Муфтик притюпав до халабуди. Де ж двері? Невже немає? Ага-а, є все-таки. Тут же, між гіллям, виднілося щось подібне до ручки. Муфтик одчинив двері. Ступив до куреня. Темрява. Він мусив просуватися навпомацки. Так-так… Ліжко. Вельми підхоже по довжині ліжко. Йому, Муфтику, як раз впору. І м’яке. А втім, як це полишили таку гарну постіль у цьому лісовому курені? За мить Муфтик вивернувся на постелі. Комірчик прокрався до нього, проте Муфтик цього вже не помічав. Він спав найміцнішим у своєму житті сном. РАДІСТЬ І СМУТОК


Муфтик прокидався. Сон полишав його повільно, і пережиті вночі події не зовсім пригадувались кумедному чоловічкові. Зненацька перед його зором постав курінь. Той самий, у якому він спав. Той самий, де він перебував зараз. І Муфтик просто затремтів од переляку. У нього немає більше авто. Він — самотній і бездомний! У нього немає більше нічого крім муфти, і та покуськана і тхне горілим. Ох, за що його доля покарала отак? Муфтик обережно розплющив очі. Пітьма. Та все ж погляд кумедного чоловічка зупинився на холодильнику. Що ж це означає? Холодильник! Як він опинився тут, у лісовому курені? І раптом Муфтика кинуло в дрож. Невже? Невже це правда? Маленький чоловічок підхопився. Кинувся до шафи. Ну, звичайно. Тут і комод, як і має бути. Муфтик висунув шухляду й знайшов там листи. Це були його власні листи, які він писав сам собі! Та ось усе з’ясувалося: курінь і не був куренем! Це ж було авто, його власне авто, лише вкрите гілками. А в холодильнику його поличка. І комод… І ліжко… Він спав у власній постелі! Яка радість! Досі незвідана, просто радість, яка здіймала до хмар! Вона сповнила не лише серце, а все єство, навіть кінчики пальців і ніг! Муфтик одчинив дверцята холодильника. Овва! Там красувалися кільце ковбаси й кілька сирків. Усе-таки іноді може повезти! Муфтик, поділившись ковбасою з Комірчиком і закусивши двома сирками, вибрався з машини. Настав полудень. З високості неба світило сонце, і осінній ліс радісно сіяв. «Можливо, сонячне проміння зігріває зараз і море», — подумав Муфтик. Та, на жаль, він взагалі не міг передбачити, коли йому поталанить дістатися до моря. Де Півчеревичок і Мохобородько? Чи очікувати їх отут, чи посигналити, розпочати в лісі пошуки друзів? Чекати, безумовно, простіше. Простіше й зручніше. Та в глибині серця Муфтик знав достеменно, що як не крути, все одно він вирішить за потрібне шукати друзів. Він прагнув діяти, і саме пошук і означав діяння. Ждати зараз Муфтик просто не міг: був дуже збентежений за долю своїх друзів. І ще одне — коли вовк зграбастав його, хіба ж Мохобородько й Півчеревичок сиділи, склавши руки? О ні, саме навпаки! Вони його шукали! Вони його навіть знайшли. І, очевидячки, зараз усі втрьох млосно вилежувалися б на прибережному морському пісочку, якби тоді краєзнавці не встромили свого носа… Півчеревичок і Мохобородько ні в якому разі не кинули його напризволяще. Півчеревичок навіть ставив на карту своє життя, щоб звільнити його з вовчої неволі. Ох, дорогий, любий Мохобородьку! Ох, дорогі, милі друзі, де ж ви зараз?! Муфтик одкинув гілля з машини і поспішив усістися за кермо. — Рушаймо, Комірчику! Собача згідливо заметляло хвостиком, і Муфтик завів мотора. Авто помалу покотилося. Кумедний чоловічок стримувався, щоб не занадто газувати. Не поспішати! Треба їхати стиха й мудро! Якщо поспішатиме, не зможе роздивитися до пуття; поспішаючи, міг би легко проминути Півчеревичка й Мохобородька та й взагалі не помітити їх. Муфтик часто зупиняв авто, давав довгі гудки й потому прислухався. Тиша. Стояла тиша. Проте маленький чоловічок не занепадав духом. «Сирена фургончика відлунює, звісно, далі, ніж вигукування, — думав він. — Цілком можливо, що друзі почують його тутукання, а він їхніх голосів — ні. Варто бути терплячим. І головне — не поспішати!» Поїздка тривала. Боже, поможи, щоб тільки на сирени фургончика не вигулькнули краєзнавці! Та які ж бо вони взагалі краєзнавці — сприйняли його, Муфтика, за вовчого вихованця! Сміховина та й годі! У них же має бути могутня уява! Невже й справді уява може настільки засліплювати людину, що вона починає бачити лише те, що жадає бачити? Можливо, й справді. Але він, Муфтик, просто згоряє від нетерпіння зустріти Мохобородька й Півчеревичка, та нічого не бачить, окрім безлюдної лісової стежини, що звивається між дерев. Коли уява робить дивні дива, мав би з’явитися за наступним закрутом дороги хоч один із його дорогих друзів. І хоч би він знав, що це лише уява, він дуже зрадів би. Небавом дісталися до повороту. Муфтик зменшив швидкість. Адже повороти завжди небезпечні навіть при повільній їзді, бо ніхто ніколи не знає, що чекає тебе за вигином дороги. Ось так. Нарешті закрут шляху лишився позаду. І тоді скреготнули гальма. Муфтик пополотнів. Його руки судомно стиснули кружало керма. Він був вражений силою своєї уяви. Яка ж бо правдива картина, породжена уявою! Посеред дороги, за якихось десять кроків попереду, стояв Мохобородько. Стояв, наче живий. Буцімто справжній. Немов справжній колишній Мохобородько, Муфтик непорушно сидів за кермом, не відводячи свого погляду ні на мить од постаті Мохобородька. Точнісінько він! Хто міг би подумати, що сила уяви може мати неймовірну силу! Але це просто надприродна пригода! Мохобородько радісно всміхався і в той же час якось сумно. Муфтик уже цілком опанував собою від першого переляку й усміхнувся Мохобородькові. В його усмішці були радість і смуток. Він був радий, що може дивитися на свого друга. А зажурений Муфтик був тому, що боявся, якби уявний образ не зник будь-якої миті. А може, цього разу витанцюється так: він зуміє настільки напружити уяву, що Мохобородько маячитиме в нього перед очима? Чи не змогла б сила думки перетворити видіння в дійсність? Якби зараз Мохобородько підійшов… Підійшов і сів у машину… Заговорив би з ним… Якби він, Муфтик, дуже-дуже цього захотів, чи не стало б це можливе? Ледве Муфтик так подумав, як Мохобородько попрямував до фургончика. Муфтикове серце мало не вискакувало від радощів! Таки вплинула сила думки! Ой любий Мохобородьку, ой дорогий друже! Нарешті Мохобородько опинився біля авто. Він підняв руку. І дверцята фургончика відчинились. Дверцята відчинились! Муфтика охопило сум’яття. Невже уявний образ здатен одчинити дверцята? Навряд. Уявний образ просто зумів би ввійти крізь зачинені дверцята. Адже вони були навстіж, і Мохобородько прошмигнув у машину. — Нарешті, нарешті! — вигукнув Мохобородько. — Я уже майже втратив надію. — Я теж, — зронив Муфтик. — Тобі сяйнула гарна думка — посигналити, — вів далі Мохобородько. — Інакше навряд чи ми зустрілися б. Муфтик мовчав. Нарешті він зрозумів, що перед ним стоїть не хто інший, а справжній Мохобородько. Це не був уявний образ, а живий-живісінький Мохобородько. І щоб остаточно переконатися у цьому, Муфтик міцно обійняв свого друга. — Бідолашний Муфтику, — розчулився Мохобородько, побачивши обшарпану Муфтикову муфту. — Ох і настраждався ти! — Та вже нічого страшного, — стримано мовив Муфтик. — А де Півчеревичок? Мохобородько не відповів на це. — Може, поїдемо далі, — тихо запропонував він. Але Муфтика охопила тривога. — Хіба ви з Півчеревичком були не разом? — запитав він. — А що як з ним щось трапилось? — Спочатку ми були разом, — пробубонів Мохобородько. — А потім… Він просто не міг казати правду Муфтикові. Адже не міг просто так розповісти, що Півчеревичок почав вважати Муфтика вовчим вихованцем і через це вирішив покинути їх. Це завдало б Муфтикові страшного удару. — А потім? — збуджено вимагав Муфтик. — Потім ми розійшлися. У голосі Мохобородька звучав чужий тон, який насторожив Муфтика. Його занепокоєння не минало, а ще більше зросло. — Чому ви розійшлися? — Тому, що… Мохобородько підшукував слова. — прошу тебе! — вигукнув Муфтик. — Не приховуй від мене нічого! Моє серце віщує зле, і від невідомості просто божеволію. — Коли ми розійшлися, принаймні Півчеревичок був при здоров'ї, — Мохобородько намагався вгамувати Муфтика. — А чому ж ви розійшлися? — повторив Муфтик своє запитання. Мохобородькові стало не по собі. — Їдьмо далі, — безпорадно кинув він. — Це мудрована річ, яку я, власне, й сам до пуття не збагну. Муфтик дав газ, але на його серці, як і раніше, лежав камінь. Як це можливо, що Мохобородько й Півчеревичок полишили одне одного і самі не розуміють цього до пуття? Тут щось темне… По хвилі Муфтик почав сигналити з фургончика. — Немає рації тутукати, — сказав Мохобородько. — Я не вірю, що Півчеревичок поблизу. — Де ж тоді він? — пригнічено запитав Муфтик. — Куди він пішов? Що сталося? Адже я бачу, що ти від мене щось приховуєш! Мохобородько зітхнув. Нарешті він зрозумів, що не може так мучити Муфтика. Певна річ, невідомість справді може пригнічувати більше, ніж найгірша правда. І він сказав: — Півчеревичок пішов до моря один. Він полишив нас. — Як?! — вибухнув Муфтик. Цієї миті він остаточно втратив рівновагу й через це, випустивши кермо, ще більше дав газу. — Що ти сказав?! — знову скрикнув він. І тут сталося страшне. Неначе божевільний звір, авто на повній швидкості звернуло з дороги. Мотор мало не розсипався. Кущі тріщали. Все навколо двигтіло. — Прошу вибачити, — мовив тихо Муфтик. Диво дивне, але саме переляк повернув кумедному чоловічкові душевну рівновагу. — Прошу вибачити, — повторив Муфтик. — Але те, що ти сказав… Мохобородько урвав його: — Не варто пояснювати. Я розумію. — Треба здати назад, — виснував Муфтик. На щастя, мотор не вийшов з ладу. Муфтик хотів від'їхати назад. Та ба, фургончик і не рухався з місця. Лише колеса заоберталися — і все. Тоді Муфтик спробував їхати вперед. Сталося те саме. Було ясно, що сила мотора не зрушить машину з місця. — Я піду й підпихну, — запропонував Мохобородько. Муфтик був стурбований не на жарт. — Певне, тільки це не допоможе, — кивнув він головою. Та ледве Мохобородько ковзнув поглядом по дверцятах, збагнув: передні відчинити неможливо! Дверцята затисло між стовбурів. А втім, слава Богові, був ще один вихід. Мохобородько метнувся до задніх дверцят. Натиснув на ручку. Але й вони не відчинялись. Очевидячки, авто, звертаючи з дороги, так струсонуло, що замок дверцят зіпсувався. Мохобородько наліг плечем. Тиснув на дверцята скільки мав сили. Марно. — Ти спробуй опустити якусь шибку, —порадив Муфтик. Мохобородько послухався. І знову нічого не вийшло! Річ у тому, що стіни у фургончику біля вікон були вельми нерівні, подекуди наче скарлючені. Ось чому шибки наглухо заклинило. — Треба розбити вітрове скло, — запропонував Мохобородько. Муфтик заперечливо поводив головою. — Нічогісінько не вийде. Усі шибки з небиткого скла. Та, на щастя, в мене є гарне свердло, яким ми спокійнесенько висвердлимося з полону жерстяних стін авто. Муфтик почав негайно нишпорити в інструментальній скриньці, але по хвилі стривожено вигукнув: — Немає! Зникло! Невдовзі Мохобородьку пригадалося: за допомогою цього свердла Півчеревичок виготовляв собі панцир. Для захисту від сіроманців… Муфтикові пригадалося свердло, об яке він боляче перечепився. Ясно. Півчеревичок забув свердло долі, ось таке просте пояснення. І тоді Муфтиків погляд упав туди, де звично стояв молочний бідон із водою про запас. Зараз посудини не було. З неї Півчеревичок змайстрував собі лати… — Так що свердла у нас немає, — спохмурнів Муфтик. — І окрім цього, ми не маємо й краплини води. Тепер обом стало ясно, в якому незавидному становищі вони опинилися. Не зоставалося нічого іншого, як чекати й сподіватися, що якийсь випадковий мандрівник зарадить їхній біді. Час од часу можуть тутукати, це ж бо зараз найдоцільніше. Муфтик і Мохобородько поглянули одне на одного. Яке лихо! Яке жахливе нещастя! СМЕРТЬ СТУКАЄ У ВІКНО


— У мене в горлі пеком пече, — пожалівся Муфтик. — А води немає ні крапельки. А Мохобородько сказав: — Моя борода без води настільки висохла, що стала ламкою, і будь-якої миті обсиплеться долі. Окрім цього, висушену бороду голодні кумедні чоловічки об’їли настільки, що в ній залишилося всього-на-всього чотири брусничини. Мохобородько зірвав дві ягідки й одну запропонував Муфтикові. — Залишилося ще дві, — зауважив він. —Кожному по одній. Вони лежали поряд на ліжку і вже втратили лік часу. їхнє самопочуття гіршало щогодини. Вони вельми ослабли. Навіть розмовляти було важко, лише коли-не-коли ронили слова. — Образно кажучи, мабуть, смерть уже скоро постукає у вікно, — зітхнув Мохобородько. — Маєш рацію, — погодився Муфтик. — Спершу з увічливості постукає у віконце, а тоді, не питаючи дозволу, увійде до фургончика. Кирпату свашку дверцята не зупинять, вона проникне й крізь шибу з небиткого скла. Деякий час вони лежали мовчки. Адже їм не було що робити, хіба що вилежуватись і чекати фатальної миті, коли їх загребе смерть. Усі спроби вибратися з авто виявились марними. За допомогою інструменту, який був у машині в інструментальній скриньці, не вдалося відчинити двері, а розбити віконце не могли навіть сокирним обухом. Муфтик кілька разів сигналив, але розпачливого тутукання, крику про допомогу явно ніхто не чув. — Не знаю, де нас поховають, — заговорив нарешті знову Муфтик. — Я хочу, щоб моя могила була в лісі, — сказав Мохобородько. — І хочу, щоб на ній зростав оленячий мох. Це — найкрасивіший пам’ятник, який можна собі побажати. — Правда? — здивувався Муфтик. — Це стало б виразником вічного коловороту, який безперервно триває в природі, — вів далі Мохобородько. — Ти уяви лишень — твоя борода зотліє, але, обернувшись землею, буде поживою для нового оленячого моху. І колись, можливо, хтось приготує собі чай з оленячого моху й спекається кашлю. — А мене можна поховати разом з машиною, — кинув Муфтик. — Так що й домовини не треба. І на могилці можна б написати: «Тут спочиває у вічній самоті Муфтик». Згадка про самоту настільки розчулила Муфтика, що в його очах закрутилися дві великі сльозини. Мохобородько перелякано вигукнув: — Не проливай сліз! Адже ти витрачаєш воду! Муфтик чекав, поки сльози покотяться по щоках і кінчиком язика намагався їх злизнути. — Так-так, самота і є — найжахливіше в смерті, — вирвалося в нього. — А можливо, нас не знайдуть взагалі, — припустив Мохобородько. — Тоді нас і не поховають. Тоді ми спатимемо тут удвох вічним сном і з твоєї самотності нічого не вийде. Муфтик зрозумів, що Мохобородько намагається його занепокоєння обернути на жарт, одначе зараз йому аніскілечки не хотілося жартувати. Він ображено сів. Комірчик підбіг до Муфтика й поклав йому голову на коліна. — Бідолашний Комірчику, — розчулився Муфтик, голублячи собача. — Ти пов’язав свою долю з моєю і бачиш, що з цього вийшло. З моєї вини зараз і тобі загрожує смерть. Несподівано Муфтика охопив нестерпний біль. Комірець довірився йому, сподівався на краще. Та він… Адже він відповідає й за життя собачати! І ледве Муфтик подумав про відповідальність, як відчув повноводдя свіжих сил. Не варто все-таки добровільно підкорятися смерті. Він підхопився з ліжка й подибуляв до керма. «Ту-ту-ту-у… ту-ту-ту-у… ту-ту-ту!» Це Муфтик подавав сирену про біду: тричі-коротко, тричі — довго і ще тричі. І знову: — «Ту-ту-ту-у… ту-ту-ту-у… ту-ту-ту! » Але як і раніше, так і цього разу заклики про допомогу залишилися порожніми звуками, і скоро Муфтик зневірився до краю. Невже немає ніякої надії на порятунок? Чи справді він мусить полишити цей світ у розквіті своїх літ, на вершині своїх здібностей? Муфтик подумки поринув у минуле і уявив себе Муфтиком-дитям, яке сидить на колінах своєї дорогої сивомуфтої Муфти-бабусі. Ага-а… Точнісінько так він виглядав на одній давній фотокартці! Кумедний чоловічок уже давно не гортав свого фотоальбому, і тепер відчув непереборне бажання знову побачити знімки. Він повернувся до ліжка, відгорнув краєчок матраца і витягнув з-під нього великий альбом у квітчастій обкладинці. — Хочеш, Комірчику, поглянути мої фотокартки? Собача, зворушене увагою господаря, заметляло хвостиком. Муфтик сів за стіл, а Комірчик стрибнув йому на коліна. — Ну, дивися, — припросив Муфтик, розгортаючи альбом. — Це ось сімейна фотокартка. Тут мої мати й батько, бабуся і дідусь, і ще одна бабуся, і ще один дідусь. У всіх — розкішні муфти. А те крихітне курчатко на маминих руках — я сам. Сфотографовано невдовзі після мого народження. Комірчик вдоволено гавкнув. — Я тут вельми гарнесенький, еге? — запитав Муфтик. — У мене, власне, й волосся немає на голові, а муфта, в яку одягнуто, взагалі не шерстяна, а пошита з м’якої фланелі. Мохобородько закашляв. — Чи можна й мені поглянути на твої дитячі фотокартки? — запитав він, допитливо підвівши голову. — Прошу, прошу, — мовив Муфтик, у голосі якого ще виразно лунала недавня образа. — Я ніскілечки не забороняю. Та й не кидаюсь тобі на шию. Просто через ввічливість тобі не варто принаймні турбуватися. — Ну, що ти, — приязно пробубонів Мохобородько. — Твої фото дуже цікавлять мене. Він устав, ступив до столу і з-за Муфтикового плеча став роздивлятися альбом. Муфтик тим часом перегорнув сторінку. — Це я сиджу в дитячій колясочці, — почав пояснювати він. — А той, хто її котить, —мій дідусь. Він, подейкували, часто прогулювався зі мною, тому що в сім’ї мав найбільше часу. І під час прогулянок, розповідали, завжди читав мені вірші. — Так от звідкіля у тебе поетичний талан! — вигукнув Мохобородько. — Якщо ти вже змалечку чув поезії, то, образно кажучи, віршований ритм у тебе в крові! — Можливо, маєш рацію, — не заперечив Муфтик. — Я про це раніше не думав. Деякий час вони мовчки роздивлялися фото. — А тут ось — мій дідусь ще молодий, — сказав Муфтик, гортаючи аркуші фотоальбому. — Це весільний знімок бабусі й дідуся. Дідусь сидить, а бабуся стоїть і ніжно тримає свою руку на його плечі. — Яка гарна фотокартка, — розчулився Мохобородько. — І яка білосніжна муфта у твоєї бабусі! — Адже це — весільна муфта, — пояснив Муфтик, усміхаючись. — Пошито зі шкури білого ведмедя. Він знову перегорнув сторінку. — Тут я вже трохи більшенький. Удвох із татом під час риболовлі. А це ось новорічне фото. Вся щаслива сім’я сидить під новорічною ялинкою. — Яка славна сімейка! — тихо зронив Мохобородько. І по хвилі додав, майже заволавши: — Ох, дорогий Муфтику! Чому ти лише зараз видобув свій альбом? Чому ти ніколи не показував його Півчеревичку? Муфтик підвів голову й нерозуміюче поглянув на Мохобородька. — Півчеревичкові? — повторив він. —Просто не випадало нагоди. А чому ці фотокартки так схвилювали тебе? Адже в них немає нічого особливого. — Ага, ти вважаєш, немає? Мохобородько почав нервово ходити у автофургончику туди-сюди, туди-сюди. Та ось раптово зупинився й відрізав: — Якби Півчеревичок побачив оці фотознімки, то, зрозуміло, ніколи не вважав би тебе вовчим вихованцем! — Вовчим вихованцем? — здивувався Муфтик. — Вовчим вихованцем мене вважали краєзнавці. Але щоб Півчеревичок… Мохобородько важко зітхнув і сказав, сідаючи на краєчок ліжка: — І він теж… Фотоальбом у Муфтикових руках затремтів і бубухнувся на підлогу. — Я не збираюся взагалі розповідати про це тобі, — продовжив похмуро Мохобородько. — Одначе тепер, коли побачив твої сімейні фотокартки, оці слова самі якось мимоволі вихопилися з уст. Так, і Півчеревичок теж… Він уже чув розмови краєзнавців. І тоді й собі втовкмачив у голову, що ти виростав поміж вовків, що з тобою… Мохобородько замовк. Чи не занадто все-таки він наговорив? — Що зі мною?.. — запитав тихо Муфтик. — Що, зі мною небезпечно знатися? Чи не так? — Приблизно так, — ще важче, ніж раніше, зітхнув Мохобородько. — Перед лицем смерті я не приховуватиму нічого. Приблизно так він сказав. — І через це він покинув? — Через це він і покинув. Запанувала гнітюча тиша. Навіть Комірчик зрозумів, що сталося щось зле, і втішливо лизнув Муфтикові лице. А кумедний чоловічок відчув, як його сили знову підупадають. Він більше взагалі не міг відповідати ні за Комірчика, ні за будь-що. Для цього він був страшенно вражений. Альбом із фотокартками валявся на підлозі. Муфтик приліг на ліжечко й уткнувся в подушку. І Мохобородько відчув, як у нього слабнуть руки й ноги. Голод і спрага терзали його, як і раніше, а тепер ось накинулись і душевні муки. Чи варто було про все розповідати Муфтикові? Можливо, повинен би все-таки промовчати? Але ж правда мимоволі вислизнула з його уст. Перед лицем смерті… Невже і в цей час він повинен був приховувати правду? Мохобородько не міг дати собі ради. Та що вдієш — правду вже сказано і поліпшити становище було ніяк. Він підійшов і влігся поруч Муфтика. Його друг схлипував, і, коли Мохобородько почув плач, його серце болюче стиснулось. Він зірвав з бороди останні брусничини й простягнув Муфтикові: — Візьми, будь ласка. Нічого іншого запропонувати нещасному другові він не міг. Тепер в його бороді не лишилося жодної ягідки. — Дякую, — сказав Муфтик, засовуючи ягоди до рота, проте все ще схлипуючи. Мохобородько лежав і думав: скільки ж це триватиме? Скільки ж отак триватиме? І раптом: «Тук-тук-тук!» Муфтик перестав схлипувати. І знову: «Тук-тук-тук!» «Ось нарешті прибула й стара з косою, — подумав Мохобородько. — Стукає у вікно. Зараз увійде…» Він заплющив очі й став напружено чекати. ПІВЧЕРЕВИЧКОВІ БЛУКАННЯ


Коли Півчеревичок розпрощався з Мохобородьком і пішов геть од намету краєзнавців, він був сповнений рішучості розпочати нове, самостійне життя. «Врешті-решт я все-таки особистість, — думав він. — Чому я повинен увесь час плентатися за кимось хвостиком? Я і сам почуватимуся чудово, принаймні набагато ліпше, ніж разом з оцими так званими кумедними чоловічками». — Півчеревичку! — долинув до нього тривожний вигук Мохобородька, одначе Півчеревичкове серце озлобилося, і він, не зупиняючись, крокував далі. Якщо Мохобородько бажає неодмінно провести своє життя з вихованцем вовків, то, будь ласка, він аніскілечки не перечитиме. Адже в Мохобородька якісь вельми чудернацькі захоплення. Його приваблюють змії, вовчі вихованці тощо. А він, Півчеревичок, не хотів до кінця життя пов’язувати себе з таким товариством. Він обере іншу, свою самостійну дорогу… — Півчеревичку! — знову гукнув Мохобородько. Але той не відповів. Півчеревичок зробив свій вибір. Завдяки краєзнавцям, його очі відкрито, завдяки їм він побачив Муфтика наскрізь. Вихованець вовків, саме так. Усе-таки краєзнавці розбираються в такій справі. Нині, коли збігло чимало часу, Півчеревичку було дивно, що він одразу не збагнув якого роду-племені Муфтик. Хтозна, з якої шкури пошито його муфту… «Ні і ще раз ні, — міркував розгніваний Півчеревичок. — Йому, Півчеревичку, Муфтик не потрібен. Ні Муфтик, ні Мохобородько. Він і самотою почуватиметься добре. Він-бо не якийсь там Муфтик, який через свою самоту ллє сльози. Не знаю, звідки взагалі причепився до Муфтика страх самотності? Напевне, звідтіля ж… із вовчого кубла. Напевне, в нього, так би мовити, стадний інстинкт у крові, не інакше. Якщо тебе постійно батожить стадний інстинкт, зрозуміло, не побажаєш жити осібно…» Досі Півчеревичок ступав навмання. Та і ось зупинився, щоб визначити напрямок. Де ж море? Очевидячки, десь попереду. Саме до моря він і вирушить. Купить пару пляшок смачного пінистого лимонаду, зариється в пісок і час од часу відпиватиме по ковточку або по два. Розчудесно! Лимонад бульбашить, а море шумить. Справжній відпочинок. Такий відпочинок він давно заслужив. Сонце, повітря, пісок, вода й лимонад! Що ти ще жадаєш, душо?! Півчеревичок продовжував мандрувати далі. Йому почав дошкуляти голод. Біля моря можна б, звичайно, спіймати риби. Безумовно, було б вельми непогано поласувати на березі смаженою рибкою. А втім, до моря, напевне, ще далеченько, а в лісі ж риба не клює. У лісі треба задовольнятися його дарами. Подумавши про це, Півчеревичок кинув погляд на землю, щоб нагледіти лісові дари, і тієї ж миті скрикнув. Змія! Отрутна змія, звиваючись, повзала просто перед його ногами. Ще крок-другий і наступив би на гадюку! Всього єдиний крок, і тоді… Тоді змія неодмінно впилася б отруйним зубом у його босі ноги! І що після цього сталося б із ним? Сам у лісі, уражений змією… Жахливо! «Треба б трохи перевести подих», — подумав Півчеревичок. Від переляку в нього заслабли ноги, а серце мало не вистрибувало з грудей. Він озирнувся і трохи віддалік поміж розкішної пухівки помітив, гладесенький пеньок. Чудово! Він сидітиме на ньому, спочине й набереться сил і намітить, куди йти далі. Але діставшись до пенька, Півчеревичок мало не закричав. Знову змія! Звернулася клубком на пеньку й гріється на осонні. Півчеревичка мов обсипало жаром. Що це йому, який майже босоніж, увесь час трапляються, змії?! Краще б вони вже шукали Мохобородька. Адже він — неабиякий друг усілякого гаддя. Невідомо, що він робить зараз. Чи знайшов Муфтика? Та що йому, Півчеревичку, до цього. У нього тепер свої турботи. Півчеревичок не хотів більше спочивати. Змії на кожному кроці, де ж тут одпочинеш. Ох, як хочеться їсти! Кумедний чоловічок попрямував далі й несподівано зауважив, що земля під ногами буцімто хитається. «Здається, що я змучений голодом, — подумав він. — Схоже, голова йде обертом. Конче треба щось під’їсти…» І начебто на замовлення, Півчеревичок попереду помітив такі перестиглі ягоди — аж слинки потекли. Подібних ще ніколи не бачив. Яке щастя, що ягоди не подзьобало птаство! Вони як ожина, тільки жовті. Чоловічок нахилився, зірвав одну й поклав до рота. Вона розтавала на язиці, наче мед. Ура-а-а! Отже, питання про голод знято! Він їв і їв. Чудово! Півчеревичок просто занурювався в блаженство. І з кожною з’їденою ягодою його настрій поліпшувався. Які ягоди! Які солодкі й соковиті! Як хороше! Погано, правда, що ні Мохобородько, ні Муфтик не можуть покуштувати цих ягід. Що як назбирати для Мохобородька й Муфтика? Але ж він сам полишив Мохобородька й Муфтика? Невже це сталося? Як він міг утнути таку неймовірну дурницю? Таку тупу штуку! Півчеревичок остаточно потамував голод. А що далі? Поміркувавши якусь хвилину, кумедний чоловічок майстерно зробив із лопухового листка кульок і почав збирати туди ягоди. Невеличкий запас, безумовно, завжди стане в пригоді. Отже, Муфтик, як не крути, а може-таки, вовчий вихованець! Ну то й що? Нехай чий завгодно вихованець, головне, що він — Муфтик. А те, що Муфтик — це Муфтик — у цьому немає ні найменшого сумніву й бути не може. До речі, і він, Півчеревичок, у дитинстві не виховувався ангелами. Саме навпаки. Він поціляв із рогатки куди заманеться. І якщо помізкувати, якщо бути до останку щирим, то із Муфтика, оцього вовчого вихованця, вийшла б навіть більш сердечніша особа, ніж із нього самого. І раптом Півчеревичкові спало на думку — він повинен якомога швидше знайти Муфтика й Мохобородька. Вовчий вихованець?! Хіба ж отака дрібниця може когось збентежити? Аніскілечки! Адже всі вони, кумедні чоловічки, зі своїми дивацтвами й витребеньками! Кульок наповнився до вінця. Ці неабиякі ягоди треба б неодмінно запропонувати Муфтикові й Мохобородьку. Варто лише, щоб сам через свою неуважність не з’їв усе з кулька до бубки! Але дивно, що земля буцімто пливе під ногами. Адже він уже не голодний. Чому ж тоді голова йде обертом? Дивна пригода… І знагла Півчеревичок зрозумів — земля справді коливається. З кожним його кроком земля ледь-ледь погойдувалась. Овва! Він же потрапив на болото! Ну, звичайно, вода проступає між пальців. Болото є болото. І змії. Де ж іще плазувати гаддю, як не в мочарах. І ці на диво смачні ягоди… Чи це не морошка, про яку розповідав Мохобородько, коли вони вивчали карту перед тим, як в’їхати до лісу? Безумовно, це були ягоди морошки. З розмов Мохобородька морошка зростає переважно на болоті… Тепер Півчеревичкові згадалося ще дещо. Муфтик говорив, що в лісі з одного боку — хлюпоче море, а з другого — простирається болото. Отже… Ти диви, що за чортовиння! Півчеревичок зрозумів, що він переплутав напрямок і замість того, щоб дістатися до моря, опинився в болоті. Добре, що вчасно це збагнув, інакше… Хтозна, що могло б статися, якби він ще далі забрів на болото. У будь-якому болоті завжди є трясовини, бездонні трясовини, які з невідворотною силою затягують свої жертви. Півчеревичок рішуче повернув назад і пішов у зворотному напрямі. Земля ставала сухішою і вже не вгиналася під ногами. Чи все-таки ледь-ледь хитається? Що ж це, власне, було? Тепер вже справді Півчеревичкові паморочиться в голові через втому й безсоння. Його хода стала непевною, кумедного чоловічка просто погойдувало. Очі, як не силкувався, заплющувались і край. «Що є солодше за мед?» — спала на думку Півчеревичку прадавня загадка. Одначе він був настільки сонний, що зараз аніяк не міг пригадати відповіді. Не вибираючи місця, Півчеревичок кинувся і простерся на купинці, яка йому трапилась. Він і не помітив навіть, як одна змія з пістрявою спинкою виповзла з-під тієї купинки й перелякано-по-спішно сховалася. Півчеревичок солодко зітхнув і тієї миті поринув у глибокий сон… Коли кумедний чоловічок нарешті прокинувся, деякий час не міг розшолопати, чи нині ранок, чи вечір. Але сонце поступово підбивалося над верховіттям, і Півчеревичкові нарешті дійшло, що день тільки-но розпочинається. Напевне, він безпробудно проспав майже цілу добу. Чи навіть дві?! Де тут добереш, коли час остаточно переплутано. Він поклав до рота із кулька дві морошкові ягоди і дещо потамував голод. І тоді рушив у дорогу. Сон буцімто обернув Півчеревичка на нового кумедного чоловічка. Він відчув, як ноги налилися силою, думка стала ясною, а настрій — бадьорим. Де ж Мохобородько? Де ж Муфтик? Тепер надовго вони не сховаються від нього. Незабаром знайде їх. І тоді вони всі троє знов будуть разом! Півчеревичок ступав далі й далі. Світило сонце, співали птахи, а Півчеревичок просто згоряв од нетерпіння побачити Муфтика й Мохобородька. Та по хвилі відчув, що в цьому величезному пралісі нелегко буде знайти своїх друзів. І взагалі, чи вони зараз у пралісі? Може, Муфтик і Мохобородько вилежуються собі на пісочку морського узбережжя і вже не згадують про нього, Півчеревичка? Е, ні, хіба таке можливе?.. Він наддав ходи. Вперед, вперед! Іноді він зупинявся і вигукував друзів на ім’я. Марно. Тільки вишумовував ліс. Настав полудень, потому, коли звечоріло, у повітрі війнуло прохолодою. Та Півчеревичок, як і раніше, ступав далі пралісом, хоч і не уявляв до пуття, де ж саме шукати своїх улюблених друзів. І ось він раптово урвав ходу. «Ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту! ту-у-у!» Чи не тутукає в його вухах? Ні, це не те. Невже йому причулося? Сигнал біди… О, яка знайома сирена! «Ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту-ту-у-у!» Так, ніякого сумніву. Муфтикове авто! Така сирена тільки в Муфтикового фургончика! Півчеревичок хотів запам’ятати більш-менш точно напрямок, звідки долинав сигнал. Міцно притиснувши кульок з ягодами до грудей, він поспішив туди, звідкіля чувся тривожний сигнал біди. Гілля стьобало йому обличчя. Півчеревичок не звертав на це уваги. Від шаленого бігу йому шпигонуло в бік. Та й на це не звертав уваги, а біг усе далі. Чому вони тривожно тутукають? Невже знову сіроманці? Чи краєзнавці? Чи щось гірше? Адже ліс сповнений несподіванок. Півчеревичкові бракувало повітря від шаленого бігу. Вперед! Напевне, авто не виїхало з лісу. Ні, цього скоріше всього боятися не слід. Певна річ, тим, хто потребує допомоги, машину простіше, знайти, коли вона стоїть на місці. Більше тривожних сирен не чулося. Та Півчеревичкові здавалося, що він біжить у потрібному напрямку… Кумедний чоловічок дістався стежини. Нарешті! Вірогідно було вважати, що авто саме й стояло на доріжці. Та куди ж воно звернуло? Важко уявити. Знагла в Півчеревичка ноги немов зів’яли — його погляд прикипів до місцини, де стояло… Муфтикове авто! Але в якому вигляді! Воно було затиснуте між двома деревами! Півчеревичок метнувся до фургончика. Схопився за ручку задніх дверцят. Вони не відчинялись. Він постукав у віконце. Тиша. Постукав знову. Знову тиша. Він припав до шибки і вдивлявся у салон машини. І тоді зненацька радісно загавкав Комірець. ПОРЯТУНОК


Мохобородько й Муфтик чули дзявкання Комірчика, начебто крізь сон. — Ну облиш це, колись іншим разом, — буркнув Мохобородько. — Не дасть, чортяко, й померти спокійно. Але Комірець усе підгавкував і до того ж вельми весело, ніби смерть була його кращим другом. Стукання повторилося. Цього разу воно вже було настирливіше. Муфтик одкрив очі. Витріщився на вікно. І не повірив зору своєму. — Півчеревичку! Наступної миті він уже стояв коло ліжка, підхопився і Мохобородько. Ніякого сумніву — їй-бо, це — Півчеревичок! Крізь шибку на кумедного чоловічка позирало славне Півчеревичкове лице, на якому можна було прочитати водночас і радість, і заклопотаність. Ох, дорогий, милий, на віки вічні вірний друг! Як же вчасно ти опинився тут! Та, на жаль, Муфтик і Мохобородько бачили свого друга лише крізь небитке скло. Рукотискання мусили облишити, не кажучи вже про обійми. І для Півчеревичка двері й вікна були зачинені, ні забратися до фургончика, ні вийти з нього не було можливості. Що робити? Муфтик сів за кермо. — Штовхай! — вигукнув він Півчеревичкові. — Штовхай щосили! Я здам назад! Півчеревичок, звісно, не був таким уже й дужанем, одначе інколи достатньо й щонайменшого зусилля, щоб справа зрушила. У горах, наприклад, навіть од вигуку може покотитися снігова лавина, а Півчеревичок мав дуже сильний голос, незважаючи на свою хирляву поставу. Мотор завуркотів. Півчеревичок, схоже, миттю зрозумів, що від нього чекають. Він поклав долі кульок із ягодами і поспішив стати попереду машини. І за хвилю вже тиснув на неї плечем. Ну, ось-ось… Мотор гудів, як божевільний. Але марно: фургончик і не зрушився з місця. Затиск між дерев виявився сильнішим, ніж намагання Півчеревичка й кінські сили машинного мотора. Задні колеса оберталися на місці. За фургончиком здіймалася хмара пилюги. І більше нічого. — Здається, пуття не буде, — зітхнув Муфтик і вимкнув мотор. Але Півчеревичок усе-таки не здавався. Він озирнувся навколо, знайшов поблизу машини кілька валунців, поклав їх під задні колеса й гукнув Муфтикові: — Газуй! Вони спробували ще раз. Півчеревичок підштовхував щосили, а Муфтик намагався видобути з машини все, на що вона тільки здатна. — Натискуй, натискуй! — вигукнув Муфтик. А Мохобородько горлав теж: — Натискуй, друже, натискуй! Крізь татакання мотора Півчеревичок не чув жодного слова, але й сам розумів, що треба натискувати й штовхати. Скільки має моці, до останньої крапелини. На його чолі виступили горошини поту. Півчеревичкові ноги вгрузли в землю. Його кості просто тріщали від нелюдської напруги. Та все одно — машина не зрушувала. Авто намертво заклинило між стовбурами. — Нічого не вийде, — сказав Муфтик і вимкнув мотор. І тоді Мохобородько вигукнув: — А свердло! А сталеве свердло! Адже Півчеревичок міг би його принести! Муфтик плеснув себе долонею по лобі. — Звичайно! Він-бо може майнути по свердло! Все Муфтикове обличчя пойнялося усмішкою, і він гукнув Півчеревичкові: — Принеси свердло! Воно там, ну… там, де ти його забув! Півчеревичок почув і хвилину-другу думав. Ага! Він згадав про оту річ. Коли виготовляв лати, настільки захопився своєю майстерністю, що забув покласти інструмент на місце. Звісно, це непростиме нехлюйство, одначе зараз таке доречне. Півчеревичок майнув на пошуки. Правда, бігти він не міг, але простував так швидко, настільки дозволяли сили, що зосталися після недавньої гонитви. Небавом маленький чоловічок зник з поля зору Муфтика й Мохобородька. — Знову доведеться чекати, — зітхнув Мохобородько. Прибуття Півчеревичка на деякий час оживило двох кумедних чоловічків, та вони знову відчули пекучу спрагу й хворобливу слабкість. — Принаймні ми вже чекаємо не смерті, а нашого улюбленого друга Півчеревичка, —сказав Муфтик. Півчеревичок повернувся, і Муфтикове серце сповнилося радісною полегкістю. І не лише через те, що в них з’явилася надія порятуватися від смерті. Півчеревичок не полишив їх. Як добре, що вони не помилилися в Півчеревичкові. І якщо він і вважав його, Муфтика, небезпечним типом і вовчим вихованцем, то що з цього. Він залюбки пробачить Півчеревичка. Як-не-як Півчеревичок повернувся, а це найважливіше. Від чекання можна збожеволіти, коли нічого робити, — знову став розумувати Мохобородько. — Коли чекати й нічого не робити, час не тече, а просто начебто повзе… Маєш рацію, — погодився Муфтик. — Що ж нам теперечки робити? Його погляд ковзнув по салону фургончика. Під час їхнього бідування-полону деякі речі опинилися не на своєму місці. Чи розпочати прибирання? Е, ні. З цим не варто квапитися. Адже взагалі невідомо, що станеться з машиною. А втім… А він сам? Вельми перепрошую, але й він сам, так би мовити, наче обпатраний. Його муфта пошматована і в багатьох місцях ще й прогоріла наскрізь. У такій муфті жоден порядний водій не сяде за кермо, оскільки це було б майже порушенням правил руху. І в такій муфті жодному кумедному чоловічкові негоже перебувати в товаристві славних друзів. Трохи перегодом Муфтик і Мохобородько, взявши голки, почали ревно зашивати муфту: Муфтик — спереду, а Мохобородько — ззаду. І що ліпше посувалася робота, то далі відступали похмурі думки й бентега. Нарешті Муфтикова муфта набула пристойного вигляду. Тільки прямо над пупом у муфті зяяла велика дірка, крізь яку виднілося ніжне тіло кумедного чоловічка. — Ну й пригодонька, — сумно зронив Муфтик. — Тепер, коли я знову в одежі, ця діра справляє особливо неприємне враження. Слово честі, буцімто я із задоволенням виставляю на розглядини свого пупа! Та Мохобородько заспокійливо всміхнувся. — Нічого, — сказав він і вийняв із кишені шматочок муфти, який Комірчик знайшов поблизу вовчого лігва. — Зараз пришиємо на місце! Цього разу так і полагодили муфту знайденою шматиною. Що це за потріскування? Муфтик і Мохобородько прислухались. Тріскотіння повторилося, і тоді обоє кумедних чоловічків стрімголов кинулися до задніх дверцят авто. Півчеревичок! Уже повернувся! За лагодженням муфти як усе-таки швидко промайнув час! Авжеж, зрозуміло, звідкіля оце скреготіння — Півчеревичок свердлом старанно розширював замковий отвір у дверцятах фургончика. І ось вони відчинилися. Порятунок! Свобода! — Урра-а-а! — вигукнув Мохобородько, вистрибуючи з машини, а Муфтик теж негайно зробив те саме. А Комірець прошмигнув повз обох і встиг першим привітати Півчеревичка. Його обличчя шаріло від щастя, а водночас ніби дещо ніяковіло; Півчеревичок поклав свердло і взяв із землі кульок з ягодами. — Прошу, — запропонував він, простягуючи кульок Муфтикові й Мохобородьку. —Смачного. Це, здається, морошка, якщо не помиляюсь. Мохобородько й Муфтик прикипіли до ягід. Які смачні й соковиті! Водночас тамують і голод, і спрагу! Просто благословенна морошка! — Правда, ці ягідки виросли не в бороді, — всміхнувся Півчеревичок, — та, певне, в них є щось таке… Кульок уже спорожнів, і Мохобородько сказав: — Жити, їй-бо, варто, коли є такі ягоди. Я вважаю, що повинен зволожувати свою бороду, тоді, може, і в ній зросте якась морошечка. Чудова думка, — похвалив Муфтик і тильною стороною долоні витер губи. — Де ти знайшов такі ягоди, Півчеревичку? Півчеревичкові стало ніяково. Він відчув, що не з’ясувалося щось вельми важливе. Це стосувалося Муфтика… І як він звинуватив Муфтика, і як вирішив піти сам мандрувати. Очевидячки, це вимагало пояснення. Але як ти поясниш таку мудровану штуку? — А, ти про морошку, еге? — Півчеревичок намагався зберегти бадьорий тон. — Це, це… я знайшов на болоті, де ж іще. Адже морошка зростає переважно на вологих місцинах, це, так би мовити, давня істина. Чи не так, Мохобородьку? Той не відповів. Тепер ніяковість охопила і його. Так що Півчеревичок потрапив на болото. Що тут дивуватися, помилився і все. А помилятися, як подейкують, властиве людині. Та чи тільки через це він повернувся, що не подолав болота? Невже тільки через це? — Я зібрав для вас, — пробурмотів Півчеревичок. — Та спершу їв трохи сам. Муфтикові стало ніяково. Нібито читаючи думки своїх спільників, він пригадав те, що Мохобородько розповів йому про поводження Півчеревичка. Але ж зараз він знову тут. Він, Півчеревичок, врятував їхнє життя. Хто давнє пом’яне, той лиха не мине! Мені в морошці більше всього подобається її смак, — сказав Муфтик, щоб тільки не мовчати. Так-так, — поспішив ствердити Півчеревичок. — Морошкові ягоди вельми смачні. Мохобородько мовчав, як і досі. «Хтозна, чи вони й далі говоритимуть лише про морошку», — подумав він. Я вважаю, що в лісі могло б рости набагато більше морошки, — вів далі Півчеревичок. — І не лише через те, що такі ягоди приємно збагачують стіл. Певною мірою жовті ягоди є окрасою одноманітного болота. Окрім цього… Окрім цього, ти вважаєш, як на мене, Муфтика вовчим вихованцем! — раптом урвав Мохобородько патякання Півчеревичка. Тепер це було сказано. — Що правда, то правда, — пробубонів Півчеревичок і тут же обернувся до Муфтика. — Чи це відповідає дійсності? Адже краєзнавці вважали, що ти виріс поміж вовків. Муфтикові щоки зашарілися. І тоді Мохобородько відповів за Муфтика: — Це припущення сповна заперечується фотодокументами. — Он воно що, — мовив Півчеревичок і здивовано звів брови. — Прикро… На це Мохобородько промовчав і все. ГОМІН МОРЯ


Муфтик і Мохобородько пішли до струмка напитися й повернулися з кількома пригорщами горіхів. Щоправда, морошкою вони потамували неабияку жадобу під’їсти, але й смачні вилежані горіхи були до речі, оскільки після змушеного постування кумедні чоловічки потребували відновлення сил. Незважаючи на щасливий порятунок, настрій у чоловічків був поганенький. Після докорів Мохобородька Півчеревичок став сумний і мовчазний. Між друзями виникла дивна ніяковість, якій ніхто не міг зарадити. Звичайно, не поліпшувало настрій і те, що авто наче приварили до обох дерев. Уже кілька разів вони гуртом намагалися зрушити машину з місця, але все марно. — Якщо у нас нічого путнього не вийде з фургончиком, доведеться, скоріше всього, жити в лісі, — припустив Мохобородько. Про себе він думав, що це, певне, ще й не найгірше. Вони жили б тут просто й щиро в гармонії з усіма законами природи. А машина слугувала б їм за маленьку хатину. А втім, нині саме найкращий час для життя в лісі: горіхи достигли, у лісі повно ягід і грибів. А по весні можна б посадити якісь овочі… Проте Муфтик і чути не хотів про те, щоб залишитися в лісі. — Краще все-таки рушати, — порадив він. — Рушати — означає просуватися вперед. І окрім цього, в лісі ми потерпатимемо від лютого холоду. Дрова, зрозуміла річ, маємо припасати заздалегідь, — Мохобородько все-таки спробував захистити свою точку зору. — У лісі дров ого-го! Ці слова наштовхнули Муфтика на таку несподівану думку. — Ну, звичайно! — просяяв він і показав на дерева, між яких заклинило авто. — Ви тільки погляньте, як ці дерева чекають не дочекаються пилки! Оте, тонше й сухіше ми спиляємо без особливого клопоту. Яка проста думка — зітнути одне з дерев. Просто дивовижно, як вони раніше не докумекали до такого рішення. Тепер вони не квапились. Муфтик шмигнув до фургончика, де знайшов велику дворучну пилу. І робота почалася. Спочатку пиляли Муфтик і Мохобородько, тоді Муфтик і Півчеревичок, тоді Півчеревичок і Мохобородько, а тоді знову Мохобородько і Муфтик. І коли Півчеревичок підійшов, щоб удруге змінити Мохобородька, з’ясувалося, що стинати вже нічого: сухе дерево з тріском стало падати й гугухнуло на землю. Від нього залишився тільки кривий пень. Мохобородько повагом оглянув стовбур і пробубонів: — Добули палива на всю зиму. Але він і сам розумів, що цього разу вони в лісі не залишаться. Прохід до передніх дверцят був вільний, і Муфтик кинув стурбований погляд на ручку. Чи відкриється? Дверцята фургончика відчинились. — Машина конче потребує ремонту, —сказав Муфтик і сів за кермо. — До моря, певне, якось доїде. Може, воно й недалечко. Мохобородько теж забрався у машину. Ну, рушаймо? — запитав він і відчув, що його охоплює непереборна жага до мандрівки. Авжеж, — кинув Муфтик. І Комірчик нібито зрозумів, що знову розпочинається спільна мандрівка, і радісно заскочив у авто. — А ти чого чекаєш? — здивовано зиркнув Муфтик на Півчеревичка. Той стояв за кілька кроків од машини. Стояв нерухомо на одному місці, і обличчя його було непроникне. Він міцно стиснув зуби, тримався на місці й пригасливим поглядом дивився на фургончик. — Слухай-но! — вигукнув Мохобородько. — Море кличе нас, стрибай до нас! Півчеревичок не відповів. Стояв, як і досі. Що ж це мало означати? Адже весь час Півчеревичок страшенно поривався до моря. Скільки базікав, як зариється в пісок. А зараз… Що це з ним стряслося? Начебто дрімає стоячки… — Тобі погано? — запитав Муфтик. Півчеревичок кивнув. — У мене болить душа, — зронив він. — Душа? — здивувався Мохобородько. А Півчеревичок зауважив: — Я не вартий вашої дружби, я остаточно це збагнув. Їдьте, друзі мої. Нехай самота стане мені покарою! Муфтик і Мохобородько здригнулися. — Немає такого злочину, щоб тебе карати самотою, — відповів Муфтик. — Можна твердити, що я знаю, що означає самотність. — Ти врятував нам життя, Півчеревичку, — додав Мохобородько, і в його голосі вчувалася щира розчуленість. — І не для того все-таки, щоб нині так покинути нас? Півчеревичкове лице пересмикнулося. Він стримував сльози. — На жаль, я не для вас, — ледве чутно пробубонів він. — Моя провина тяжка, одначе все ж не згадуйте мене лихим словом… — Півчеревичку! — скрикнув Муфтик. — Не мели дурниць! Це я в усьому винен! — Ти? — здійняв голову Півчеревичок. — Звичайно, я, — вів далі Муфтик. — Адже цілком природно, що ти мене вважав вовчим вихованцем. Ти лише поглянь, який я волохатий, волохатий і негарний! — Я б таке не сказав, — буркнув Мохобородько. — А хіба ми з Півчеревичком — красені, еге? Повертало на зле — кожен з кумедних чоловічків навперебій звинувачував себе. Півчеревичок нерішуче ступив до авто. — Дорогий Муфтику, — мовив він. — По-моєму, ти міг би бути чиїм завгодно вихованцем. Ти ж бо такий шляхетний і великодушний, і тим важче мені дивитися тобі в очі. — Заходь уже сюди, — запропонував Муфтик ламким голосом. — Я тебе дуже прошу. Нарешті й Півчеревичок усівся в машину.  

Муфтик увімкнув мотора й фургончик задки виїхав на лісову доріжку. Кумедні чоловічки мовчали. Кожен думав про своє. Авто рухалося вперед, поступово збільшуючи швидкість. З мотором, здається, все було гаразд. — Якщо так буде й надалі, можливо, надвечір дістанемося моря, — сказав Муфтик. — Дорогою треба б звернути й заскочити в якусь лавку, — зауважив Мохобородько. — Комірчик вельми й вельми голодний, адже він, бідолашний, не їв ягід. — Що правда, то правда, — додав Півчеревичок. — І купимо про запас і лимонаду. Так вони розмовляли, відчуваючи, що напруженість поміж ними все ще не минає. Слова лунали якось неприродно й пустопорожньо. Невже так триватиме надалі? Минуло дві години чи трохи більше, і тоді Муфтик украй насторожився. — На дорозі люди! — вигукнув і зменшив швидкість. Мохобородько й Півчеревичок ввіткнулись у переднє віконце фургончика. Дві людини. Двоє чоловіків з нав’юченими до краю подорожніми обладунками. — Послухайте! — скрикнув Півчеревичок — Адже це краєзнавці! Так і є — бородань і голомозий. Вони спакували свої речі й, очевидячки, збиралися полишити ліс. Муфтик натиснув на гальма, щоб обговорити становище. Але краєзнавці вже помітили авто й замахали руками. — Щось хочуть, — припустив Мохобородько. Муфтик набурмосився. Він не мав особливого бажання зустрічатися з краєзнавцями, та що вдієш, треба ж їхати далі. Авто підкотило до краєзнавців. Зупинитися? Ні! Муфтик лише показав пальцем назад, даючи зрозуміти, що в машині немає місця. Та при цьому крізь вітрове скло пильно поглянув в очі краєзнавцям. Ну, звичайно, впізнали! І з яким виглядом вони зиркнули на Муфтика! Зрозуміло, вони нізащо не могли уявити, що так званого вовчого вихованця побачать за кермом! Безмежно тупий подив надав обличчям краєзнавців такого вигляду, що Муфтик вибухнув сміхом. — Ну, після цього не вважатимуть тебе вовчим вихованцем, — сказав Мохобородько. І він теж не стримався і зареготав. Це був заразливий сміх; незабаром сміявся і Півчеревичок. І раптом вони всі відчули: напруга, яка щойно панувала між ними, — цілком зникла. Краєзнавці лишилися позаду. Мандрівка тривала. Ліс поступово рідшав. Нарешті, нарешті! Важко було точно сказати, де саме закінчувався ліс і де починається широке поле. Принаймні нарешті кумедні чоловічки вирвалися на рівнину. Вдалині виднілося шосе. Муфтик зупинив авто, щоб вони перед зустріччю з людьми дещо причепурилися. І ледве замовкло татакання мотора, як Мохобородько випалив: — Послухайте! Вони сторожко вслухалися. Муфтик одчинив навіть дверцята машини. Дивовижний далекий гомін… І Півчеревичок сказав тремтливим од хвилювання голосом: — Море гомонить. Ніхто з кумедних чоловічків не вимовив і слова. Майже побожно усі троє вслухалися в таємничий гомін моря.  





І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько ПОВІСТЬ-КАЗКА Для молодшого шкільного віку КНИГА ЧЕТВЕРТА  

Переклав з естонської Олександр Завгородній Художник Едгар Вальтер Київ «ВЕСЕЛКА» 1992 ББК 84 Р25 Четверта книжка повісті-казки відомого естонського письменника, лауреата Літературної премії ім. Ю. Смуула про захоплюючі пригоди трьох веселих чоловічків. Перша і друга книжки вийшли у «Веселці» 1983, третя — 1988 року.  



Перекладено за виданням: Raud Eno. Jalle need naksitrallid. — Tallin: Eesti Raamat, 1982  

Рауд Ено. Р25 І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько: Повість Для мол. шк. віку / Пер. з ест. О. С. Завгороднього; Худож. Е. Вальтер. —Кн. 4. —К.: Веселка, 1992. — 128с: іл. ISBN 5-301-00892-7 (укр.) Четверта книжка повісті-казки відомого естонського письменника, лауреата Літературної премії ім. Ю. Смуула про захоплюючі пригоди трьох веселих чоловічків. Перша і друга книжки вийшли у Веселці 1983, третя — 1988 року. ББК84 © Eesti Raamat, 1982 © Олександр Завгородній, переклад українською мовою, 1992 ISBN 5-301-00892-7 (укр.)  
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка