Ено Рауд І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько жахлива пригода у лісі



Сторінка2/3
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.21 Mb.
1   2   3

МОХОБОРОДЬКО ПОЧИНАЄ ДІЯТИ


Тільки-но почався ранок. Вийшло сонце. Мохобородько чув завивання сіроманців. Усю ніч він пильнував на верховітті височенної ялини, притиснувшись спиною до стовбура, бороду намотавши на товсту гілляку, щоб не гупнути, бува, донизу, коли ненароком засне. Тепер він розмотав бороду. Що сталося з Муфтиком і Півчеревичком? Із-за кущів він бачив їхню зустріч, як пізніше Півчеревичок продирався крізь чагарі. А далі? Проминула довга ніч, а від Муфтика й Півчеревичка немає ні вістоньки. Стурбований Мохобородько почав спускатися з дерева. Він не був хвацьким верхолазом і тому ступив на землю через півгодини. Тоді перевів подих і, щоб потамувати голод, сунув до рота кілька брусничок. Кумедний чоловічок зірвав їх із куща, а не з бороди. Життя навчило його, що ягоди з бороди не варто розтринькувати. В житті можуть настати й такі дні, коли матінка-земля відмовить тобі у харчі. І тоді допоможе улюблена борода, в якій доведеться шукати допомоги, щоб підтримати в собі бодай на крапельку життя. Тим часом вовки перестали завивати, одначе Мохобородько вже і так пам’ятав місце розташування їхнього лігвища. Як увечері, так і вранці підвивання чулося з однієї і тієї ж місцини, куди Мохобородько і подріботів. Звичайно, при цьому він сповна розумів, що зараз перебуває в неабиякій скруті. Адже перед вовками був абсолютно беззахисний. У Муфтика принаймні була муфта, яка хоч трохи рятувала від гострющих іклів сіроманців. У Півчеревичка був жерстяний панцир. А в нього? «Що буде — те буде, — думав Мохобородько. — Коли так закрутиться, що вовки потребуватимуть мого життя, то саме так заведено в природі. Якщо мене загризуть, то від моєї смерті буде користь, хоч невеличка, вовченятам. Я покажу їм, як найкраще загризати. Образно кажучи, я своєю смертю вимощу їм шлях, по якому малі сірі хижаки побіжать упевнено вперед, назустріч новому дню, осяяному сонцем…» Та спочатку назустріч отакому дню крокував усе-таки він сам. Перейшов галявину, потому долав чагарі. Сонце пробивалося крізь густе гілля, і увесь ліс наповнювався світлом. Завдяки сонячному промінню, Мохобородько помітив під кущем загублений кимось пасок, мідна пряжка якого виблискувала під світлом. Він зупинився і підняв його. Цей пасок був чи від куртки, чи куценького пальта. Зважаючи на його довжину, неважко було зрозуміти, що цей пасок належав людині. Якій саме? Ремінь явно провалявся на землі недовго, бо шкіра ще навіть не взялася цвіллю. Мохобородько стояв на тому місці, де напередодні пройшли краєзнавці. І Півчеревичок ходив тут, але у вечірніх сутінках не помітив паска. Мохобородько нічого не знав про краєзнавців, він не помітив їх зі свого спостережного пункту і через це перебував у цілковитій розгубленості. Людина! Людина тут, у пралісі, поблизу вовчого кубла! Цікаво, яка ж людина тут була? Та як не думав-гадав Мохобородько, що не припускав — мудрішим од цього не став. Схоже, в цієї людини тут були свої справи, які взагалі його, Мохобородька, не стосувалися. Якою б ця людина не була, зараз розшукувати її в лісі — діло абсолютно безнадійне. А пасок? Трохи подумавши, Мохобородько вирішив, що ним можна чудово скористатися. Він просунув пальці правої руки крізь пряжку й обмотав ремінь до самого ліктя. Прекрасно! Коли вовк розчепірить пащеку, Мохобородьку не залишиться нічого іншого, як сміливо засунути йому руку в пельку. Шкіряний пояс, безумовно, захистить од вовчих іклів! А в пряжки теж своє призначення. Адже, образно кажучи, мідна пряжка — буцімто штучні ікла. Від неї вовкулаці принаймні треба бути подалі, інакше, диви, обкришить собі ікла. Мохобородько ступав далі. Зараз, коли почувався не таким уже й беззахисним, його думки явно набули певної чіткості. Хай і так, він може розпрощатися з життям, коли цього вимагають закони природи. Одначе без боротьби не підкориться. Ніякого смиренства! Адже вся природа сповнена безперервної боротьби не на життя, а на смерть. Загибель слабшого — є життям для сильнішого. Незважаючи на те, що перемагає сильніший, усе одно і слабіший навіть із останніх сил до кінця чинить опір дужчому. Несподівано в кущах знову щось зблиснуло. Якийсь металевий предмет. Але сонячне проміння, відбившись у ньому, так різко вдарило в обличчя Мохобородькові, що той спочатку не збагнув у чому річ. Він замружився і поставив долоню дашком, ніби закривав очі від сонця. І тут його осяйнуло: це ж бо молочний бідон! Молочний бідон — чудовий панцир Півчеревичка — лежав бочком на землі! Мохобородько чимдуж кинувся до посудини. — Півчеревичку! — скрикнув він. — Невже ти в бідоні?! І пролунав знайомий, але своєрідно глухий голос: — У бідоні, у бідоні! Скоро мені тут каюк, дорогий друже! Смисл Півчеревичкових слів видався Мохобородькові туманним. Що ж тут, власне, сталося? Чому Півчеревичок не підхоплюється і радісно не вітає його? Лише тоді, коли Мохобородько опинився зовсім близько коло молочного бідона, він ураз домислив у чому річ. Вовки! Двоє старих і четверо молодих. Уся вовча сімейка зібралася навколо молочного бідона! А Муфтик? Мохобородько зупинився і почережно оглянув сіроманців. Вони лежали спокійно й байдуже дивилися на нього. І навіть не ворушилися! У вовчих очах не було ніякої ворожнечі. Вони спозирали Мохобородька не як якогось нападника, а скоріше, — немов якусь рослину. Ця думка розсмішила Мохобородька. Рослина! Невже й справді сіроманці сприйняли його за рослину? Нараз йому спало на думку: вовки визнали його за свого. Він не був їм чужий, тому що поставився до них із розумінням. Хижаки сповна відчували це. У Мохобородька не було нічого такого, що могло б викликати у вовків озлобленість. І запах маленької істоти видався їм знайомим: адже Мохобородько не пахнув чимось іншим, а лісом. Десь, певно, його довга мохова борода була для сіроманців наче приємною купинкою, вкритою мохом. Напевне, хижаки мали його за малесеньку незвичайну мохову купинку! Виснувавши це, Мохобородько підступив до молочного бідона. — Як почуваєшся? — запитав у Півчеревичка. Замість того, щоб розводитися про своє самопочуття, Півчеревичок у свою чергу здивовано спитав: — Хіба вовки на тебе не напали? — Та ні, — сказав Мохобородько. — Де ж Муфтик? Півчеревичок мусив зізнатися, що йому про Муфтика нічого не відомо. — Коли я тут опинився, лігвище було порожнє, — розповідав він. — А через деякий час вигулькнув здоровецький вовк і перекинув бідон, так що я ніяк не міг уже порятуватися. Варто було відкрити покришку на посудині, як вовкулака блискавично нападав. Небавом на галяві з’явилася і вовчиця зі щенятами, проте Муфтика з ними не було. — Бідолашний Муфтик, — тяжко зітхнув Мохобородько. — Невже тепер його страждання завершились назавжди? Півчеревичок теж зітхнув, і з молочного бідона його зітхання пролунало ніби повів вітру. — І все-таки мусимо й надалі шукати Муфтика, — продовжив Мохобородько. — Коли, на превелике нещастя, нашого друга немає вже серед живих, наш священний обов’язок поховати його останки. — Мене до уваги не бери, — сказав Півчеревичок. — Звідси мене вовки не випустять, тож цей молочний бідон стане моєю труною. Тільки дурень битий може припустити, що я самохіть заліз до цієї домовини. Мохобородько поринув у роздуми. Ну й пригодонька… Жах! А що робитимуть вовки, якщо він, Мохобородько, спробує відтягти молочний бідон? Разом із Півчеревичком, безумовно… Йому, очевидячки, дозволено більше, ніж будь-кому… Усе-таки не варто бути занадто самовпевненим! Мохобородько пригадав, що недавно сіроманець спробував зграбастати і його, інакше навіщо він намагався залити вогонь водою із струмка. Ставлення вовків може, зрозуміло, змінюватись. Якщо так, треба поспішати! Але як же забрати молочний бідон? Півчеревичок не якийсь там здоровань, проте і не пір’їна. А пасок? Навіщо цю річ подарувала йому доля? І, коли ця думка осяйнула Мохобородька, він не збирався зволікати. Умить одмотав ремінь із правиці й прив’язав кінчик до ручки посудини. Тоді спробував чи міцно припасував і поволік. По глиці, вистеленій по землі, молочний бідон ковзав легко, буцімто санчата по снігу. — Що, що сталося? — стривожився Півчеревичок. — Спокійно! — кинув Мохобородько. — Поговоримо опісля! Зараз усе залежало від вовків. Мохобородько просувався вперед, тягнучи за собою молочний бідон. І диво дивне: вовки й не збиралися його утримувати! Так що як-не-як, а Мохобородькові дозволено більше, ніж будь-кому. Вовки лежали нерухомо, наче нічого особливого не трапилось. Напевне, хижаки не мали й наміру перешкоджати кумедному чоловічкові. Вони позирали на нього абсолютно байдуже. Либонь, навіть вдоволено. Тому що нарешті в такий спосіб спекалися жерстяного бідона. МІЖ НЕБОМ І ЗЕМЛЕЮ


Мохобородько знайшов вузеньку стежину й потяг далі молочний бідон із Півчеревичком. Він уже далеченько відійшов од сіроманців; посудина ковзала вельми легко. Доля і цього разу була милостива до Мохобородька й Півчеревичка, і Мохобородько пристав на те, що ніколи не можна втрачати віри в щасливу зорю. І стосовно Муфтика не варто снувати жахливих припущень, принаймні доти, поки вони не побачать пустої муфти Муфтика. — Куди ми прямуємо? — запитав Півчеревичок із бідона. — Не маю уявлення, — зізнався Мохобородько. — Куди стежина веде, туди й триматимемо курс. Та, власне, зараз було все одно, куди прошкувати. Головне, щоб швидше відірватися од вовчого лігва. Коли небезпека мине, тоді вже буде час обговорити план і вирішити як слід, що робити далі. По хвилі Півчеревичок сказав: — Гадаю, мені вже час вибиратися із оцієї проклятущої жерстяної труни. Мохобородько зупинився. Здавалося, що небезпеки вже не було. Принаймні сіроманці вже не давали знати про себе. — Ну, вилізай на галяву, — сказав Мохобородько. — Скільки я можу тебе тягти?! Із посудини з’явилася Півчеревичкова голова, а за якусь мить — тіло. І нарешті він увесь вивільнився зі своїх спершу хвалених, а зараз таких остогидлих жерстяних лат. — Кістоньки мої вимучені! — простогнав він. — Я зовсім заціпенів, навіть пальці на ногах до пуття не ворушаться. Він ледве тримався на ногах. Лежання у своєму панцирі — молочному бідоні — і справді страшенно вимучило його. — Ворушити лише пальцями ніг — пусте, — припустив Мохобородько. — Ти повинен розворушитися з голови до ніг, щоб стала добре циркулювати кров. Півчеревичок намагався сповнити Мохобородькову пораду, але його руки були неймовірно безпорадні. Можливо, він би ще довго понад силу тупцював на місці, коли б його не охопив лютий гнів. Він сердився на молочний бідон, оцю проклятущу жерстяну домовину, яка обернула його в жалюгідну істоту! І спересердя стусонув ногою посудину. І тієї ж миті з його уст вирвався несамовитий скрик. Голі пальці на його ногах буцімто обпалило вогнем, і дикий біль пронизав усе тіло. Півчеревичок підстрибував-звивався від болю, кинувся на землю, де перекочувався, небавом підхопився і знову почав підскакувати. І весь цей моторошний танок супроводжував нелюдський лемент. Та все одно біль угамувався настільки, що Півчеревичок міг стояти на місці, і його розпачливі крики змінилися тихим ойканням. — Мудра ти голова! — похвалив спокійно Мохобородько. — Цей удар ногою — просто неперевершений. Тепер у тебе циркулюватиме кров, так що знову твої ніжки чеберятимуть. Півчеревичок анічогісінько не промовив. Він підступив до молочного бідона, підняв його обома руками над головою і, стоячи на лісовій стежині, щосили кинув його в гущавину кущів. — З мене вже годі, — пробубонів він. — Нехай там кубляться миші, якщо захочуть. Мохобородькові не жаль було молочного бідона, адже використовувати його вже не могли, бо, як недавній панцир, мав отвори для рук і ніг. А від паска кумедний чоловічок не хотів одмовлятися. Це була непогана річ, до того ж знайдена. А що, як випаде чудова нагода зустрітися із власником ременя. І Мохобородько підійшов до молочного бідона й відв’язав од ручки пасок. — Де це ти його доп’яв? — поцікавився Півчеревичок. — Знайшов у лісі, — відповів Мохобородько. — Поблизу вовчого лігва. Півчеревичок зосередився. — Відчуваю, що я про дещо здогадуюсь, —мовив задумливо він. І він розповів Мохобородькові про двох страхітливих людиноподібних істот, яких випадково зустрів увечері. — З їхніх розмов склалося враження, що вони зросли серед вовків, — сказав Півчеревичок. — Принаймні вони, коли йшлося про сире м’ясо, смачно ковтали слинку. — Про сире м’ясо? — з жахом повторив Мохобородько. Одначе цієї миті сталося таке, що вони геть-чисто забули про двох людиноподібних і сире м’ясо. А Півчеревичок мимоволі озирнувся. — Вовки! — скрикнув він. Кинув погляд назад і Мохобородько. Так. Це були хижаки-сіроманці. Вони, видима річ, продовжували так звані навчання. Вони лише трохи передихнули, щоб знову жадібно накинутися на свої жертви, відшліфовуючи навички нападу. Півчеревичка наче вітром здуло — кинувся вперед. І кості вже, здалося, не крутили аніскілечки. «Ну, куди це він летить, — подумав Мохобородько. — Невже і справді у такий спосіб сподівається порятуватись од вовків? Марне сподівання. Чи в Півчеревичка так заграла кров, що він просто не може опанувати собою? Чи це голос крові змушує мого друга пориватися вперед, наче наввипередки з вітром». Мохобородько не хотів відставати від Півчеревичка. «Треба триматися разом, — подумав він, — Разом за життя і по смерті!» І з цією думкою він помчав услід за Півчеревичком. За спиною почулися легкі вовчі кроки. Начебто граючись, хижаки наближалися до втікачів. Від шаленого бігу Мохобородькові забракло повітря, і він почав задихатися. Ну що за тип оцей Півчеревичок! Яке пуття з того, що він мчить навпрямці! Хіба його друг не розуміє, що сіроманці будь-якої миті можуть схопити його?! Єдина можливість порятуватися — якомога швидше залізти на дерево… Та ледве Мохобородько подумав про це, як сталося щось украй дивовижне. Ф’ю! Єдина секунда! А може, й менше… І Півчеревичок опинився на дереві. Його туди закинула, наче якась небачена пружина. Невже Півчеревичок потрапив між гілля завдяки своєму безмежному бажанню? Чи це оптична облуда? Не припиняючи бігу, Мохобородько протер очі і знову зиркнув на дерево, де побачив Півчеревичка, який злетів догори. Ні, оптичної облуди не було. Півчеревичок висів у верховітті молодої берези, що росла над стежиною. Саме висів. Головою донизу. І тут Мохобородько відчув на своїй потилиці палючий подих. Намагався ухилитись, але марно. Його нога об щось перечепилася. Напевне, через якесь коріння… Мохобородько впав. Обличчям до землі. І нараз відчув на своїй шиї доторк передніх вовчих лапищ. Невже гризтиме?! Мохобородько зіщулився. І за мить якась незвідана сила вирвала його з пазурів хижака. Він полинув угору. І коли знову розплющив очі, виявив, що висить поблизу Півчеревичка на гілці іншої стрункої берези. Минув час, перш ніж Мохобородько отямився настільки, що спромігся думати. Що сталося? Яка сила підкинула його на самісіньке верховіття, де він тепер незбагненним чином висить догори ногами? Мохобородько напружено міркував. Усілякі надприродні здогадки не варто брати до уваги. Наприклад, самим прагненням цього не поясниш. Адже зрозуміло, при допомозі неабиякого бажання можна підстрибнути лише трохи вище, ніж звичайно, але саме бажання усе-таки на верхівку дерева не занесе. Земне тяжіння у будь-якому випадку могутніше, ніж сили навіювання, стосовно цього не може бути ніякого сумніву. Зараз доречно було б подумати про буденні речі, ось хоч би про пастки чи сильця. І зненацька Мохобородько все зрозумів. Заяча пастка! Вони обоє потрапили в заячу пастку — один за одним. Саме пастки на зайців влаштовують так, що верхівку молодого дерева нагинають і з’єднують із петлею, котру залишають на землі. І якщо косоокий потрапляє у пастку, верхівка, розгинаючись, затягує у петлі здобич і тієї ж миті підкидає її вгору. Вельми проста штука. Ще з давніх-давен подібні пастки мисливці влаштовували на лісових стежинах. І зараз у такій опинилися Півчеревичок і Мохобородько. Чимдуж тікаючи, жоден не звернув уваги на мотузку пастки. І все одно щастя, що так вийшло. Безумовно, маючи на увазі те, що в такий спосіб спекалися сіроманців. — Як почуваєшся? — пролунав Півчеревичків голос із сусідньої берези. — Кров у тебе не застоялась? Кров уже стугонить у голові, — зітхнув Мохобородько. — Наше становище тяжке, дорогий друже. Півчеревичок не заперечив: — Тут, напевне, і завершиться наш життєвий шлях. Між небом і землею. У небі пролітали ворони. Ось уже ціла зграя закружляла над Півчеревичком і Мохобородьком. Чи вони передчували щось? Може, очікували на здобич? — Начебто стерв’ятники, — похмуро кинув Мохобородько. А внизу навколо беріз туди-сюди нетерпляче сновигали вовки. І все позирали вгору, їхнє навчання несподівано урвалося, і це вельми не сподобалося хижакам. Здавалося, що вони радяться, домовляються про щось. А про що? Ні Мохобородько, ні Півчеревичок не могли знати. І небавом це їх взагалі не цікавило. Байдуже. Що буде, те буде. У головах кумедних чоловічків неприємно гуло. Думки наче блукали казна-де й не складалися докупи. Лише одна-єдина думка не давала їм спокою: схоже тут вони і завершать життєвий шлях, тут, між небом і землею. СЕРДЕЧНА ЗУСТРІЧ


Коли краєзнавці прошкували від вовчого лігва до свого намету, серця обох усе більше повнилися радістю. Ну яка це винагорода у порівнянні з вивченням у лісі вовчих повадок! А вихованець сіроманців! Дитя людське, яке взялося шерстю! Овва! Яке відкриття, оце так знахідка! Тепер вони подарують оцю дитинку суспільству. Але не варто поспішати. Що скажуть батьки маленького, коли побачать такого розпатланого дикунця?! Перш за все треба навчити дитя розмовляти і, можливо, щоб воно під час їжі користувалося ножем і виделкою. І все повинно відбуватися терпляче й мудро. Від вовчих витребеньок дивний чоловічок мусить позбуватися поступово. Адже не слід, наприклад, годувати його казна-чим, коли він досі споживав тільки… Ну, що ж він їв? Зрозуміло, сире м’ясо. Бородатий краєзнавець стосовно цього голосно проказав: — Ми повинні роздобути свіжини. Той, хто зріс поміж вовків, навряд чи тамуватиме голод іншою їжею. Голомозий згідливо кивнув. Але де вони візьмуть сирого м’яса тут, у лісі. Без рушниці, на думку лисого, навіть спроба дістати в лісі свіжого м’яса — просто неможлива річ. — На жаль, ми не прихопили рушниці, — бідкався він. Одначе бородань вважав, що зовсім не обов’язково мати зброю. — Нічого, придумаємо щось, — безтурботно гадав він і по хвилі додав: — Між іншим, у моєму рюкзаці є кілька пасток на зайців. Ця звістка була новиною для лисаня, і він забажав негайно побачити капкани. Одначе бородатий, випробовуючи терпіння свого друга, безмовно крокував лісовою стежиною далі. Лише тоді, коли до їхнього намету залишилося близько півгодини, він, зрештою, зупинився і розв’язав рюкзак. — Ці пастки я виявив під час однієї нашої експедиції, понишпоривши на горищі полишеного лісового хутірця, — пояснював бородань при цьому. — Нині таких пасток ніде вже не роблять та й не вміють робити. Сьогодні здебільше користуються фабричними, залізними. Голомозий з неабияким інтересом спостерігав, як бородатий ставить пастки, як згинає верхівки двох молодих беріз, щоб з’єднати їх петлями, і як старанно розкидає мотуззя по стежці. І Муфтик, який тепер жив у рюкзаку лисого, теж пильнував за його діями. Він, правда, нічого не бачив, але з розмови краєзнавців цілком ясно уявляв становище. Яке страхіття! Ці краєзнавці не гребують анічим, щоб роздобути йому, нещасному, сирого м’яса й нагодувати. Вони бажають, щоб він, Муфтик, наче божевільний, вп’явся у шмат свіжини, і цього їм досить. Адже вони від щирого серця хочуть, щоб він, Муфтик, будь-що відповідав їхньому уявленню про вовчого вихованця. Вони, скоріше всього, не можуть і гадати, що він міг би мати якісь бажання! І Муфтик з жахом подумав, що, не доведи Боже, він, перебуваючи в краєзнавців, перетвориться в якесь страховисько, яке ледве вмітиме розмовляти і залюбки розриватиме сирі шматки м’яса. Якщо так посуватиметься й далі, хтозна, до чого все це може призвести. Якщо бажання краєзнавців виявиться сильнішим, ніж Муфтикове, тоді він своє відспівав… Муфтикові стало моторошно. Намагався подалі віднадити похмурі думки, але марно. Тому що ніяк не міг дати раду своїй уяві. Муфтик уявив себе вже справжнім вовчим вихованцем: як гасає по лісу рачки, полюючи зайців. І тоді, у глибокому відчаї, кумедний чоловічок щосили завовтузився у рюкзаку. — Ну-ну, — буркнув лисий. — Оце заборсався! Дай такому жити на горбі, то й самому ніякого просвітку це буде! — Його треба б зв’язати, — запропонував бородань. На думку голомозого це була слушна порада, і він мацнув свого паска, щоб стягти Муфтикові руки й ноги. Проте ременя не виявилось. — Я його загубив, — скрушно видихнув лисий. Звичайно, паска було жаль, та все одно назад вони не поверталися. Як-не-як, а у вечірньому лісі не було особливої надії його віднайти. Краєзнавчі досліди інколи потребують і жертв. Тож голомозий обійдеться і без паска, і, окрім цього, Муфтик у рюкзаку вже не вовтузився. Муфтик зрозумів, що з його протесту в заплічнику ніякого пуття не буде. Тільки зв’яжуть — і ку-ку… Ліпше вже принишкнути і чекати, що станеться далі. Не можна втрачати голову! Адже, незважаючи ні на що, він ще такий, як і був. Ані на крихітку не здичавів, хоч краєзнавці страшенно жадали цього. І нехай вони вважають його ким заманеться, він же сам усе-таки знає, хто він насправді. Я — Муфтик. Це в моїй засіло голові,
І Муфтиком залишуся повік.

Непомітно для себе він почав складати рядки. Віршування подіяло вельми заспокійливо. Поезія дала йому нових душевних сил, а це в нинішньому становищі було чи не найсуттєвіше. Краєзнавці верстали свою дорогу, і, коли нарешті дісталися намету, навколо панувала безмежна темрява. Одначе в тому місці, де палало вогнище, була напохваті купка хмизу, і невдовзі намет осяяло привітне полум’я. Лисань готував на вогні чай, а бородатий приніс із намету буханця і голівку сиру. Скоро вони можуть підкріпитися. — А що ми запропонуємо своєму підопічному? — безпорадно мовив лисий. — Адже свіжини у нас немає. — Може, він собі щось дістане? — припустив бородань. — Наприклад, вириє з-під землі крота. Після цього лисий розв’язав заплічник і, схопивши Муфтика за зашийок, опустив кумедного чоловічка на землю. — Ну, маля, як справи? — поцікавився він. — Чи вполюєш собі крота? Муфтик мовчав. Це питання він вважав занадто принизливим, щоб взагалі відповідати. — Чи, може, спіймаєш бодай мишеня? —підбадьорливо вів далі голомозий. — Хіба тебе сіроманці не навчили ловити мишей? Муфтик, як і щойно, — ні пари з уст. Адже він сам був для вовків, буцімто мишеня. Сірі хижаки гралися ним, так би мовити, у вовка — мишки. Але як про це розтлумачити краєзнавцям? Голова його йшла обертом. Певне, вплинуло свіже повітря: адже Муфтик сидів у задушливому рюкзаку. А можливо, паморочилося від голоду? Як-не-як у вовчому полоні він не мав у роті й рісочки. Голод вельми дошкуляв Муфтикові, і він не міг одвести погляду від хлібини й сиру. Маленькому чоловічкові дуже хотілося шматочок хліба або кружальце сиру. Якби потамувати лютий голод, то вже неодмінно знайшов би доречні слова, такі слова, які б змусили врешті-решт прислухатися до нього краєзнавців. О Боже! Як хочеться їсти, голодний, наче вовк… Саме це він їм і скаже! — Я дуже… голодний… голоднісінький, —проскімлив Муфтик. — Голодний вовк! Як часто-густо від хвилювання Муфтиків язик викидав колінця… Це ж треба — голодний вовк! Це ж мимоволі зірвалося з губ, і тієї ж миті голомозий схопився за ці слова. — Насправді ти не вовк, — усміхнувся він приязно. — Це тобі лише видається. І бородань додав: — Ти ось ріс серед вовків, однак все-таки не вовк. Муфтик просто зітхнув у відчаї: що з ним коїться — саме цієї хвилини знову плутає слова… Почуття неймовірної самоти заповзло в душу кумедного чоловічка. Люди були поряд, а він, як на зло, почувався страшенно самотнім, можливо, навіть самотнішим, ніж раніше. Його не розуміли, і це було найжахливіше, саме це відчуття самоти пригнічувало його до краю. А тим часом щосекунди голод давався взнаки. — Я прошу…— надтріснутим голосочком прошелестів Муфтик і сумно поглянув на краєзнавців. Він хотів попрохати шматочок хліба. Та речення урвалося. — Комірчику! — Муфтиків скрик (він-бо назвав улюблене ім’я!) розкраяв лісову тишу. В голосі його лунала невимовна радість, його обличчя випромінювало захват. Комірець! Собача вигулькнуло з пітьми і постало в колі світла, що падало від багаття. Маленький вірний і славний Комірець! Радість зустрічі була взаємною. Неймовірно довгими стрибками Комірчик метнувся до Муфтика й заходився облизувати йому руки й обличчя. Він щасливо повискував, без угаву метляв хвостиком і нетерпляче поклав лапи Муфтикові на плечі. Той, геть слабий од голоду, упав долі, але й це не стримало пориву ніжності Комірця. Краєзнавці дивилися на цю зустріч з неабиякою цікавістю. — Комірчику, ой милий Комірчику! — розчулено ще і ще повторював Муфтик. — Він називає собача комірцем, — усміхнувся бородань. — Здається, у нього є навіть почуття гумору. — Просто неймовірно, як вони подобаються одне одному, — здивувався голомозий. Бородай замислився. — Не варто забувати, що собака походить від вовків, — почав нарешті він. — А оскільки маленький — вовчий вихованець, то, очевидячки, вони знаходять одне в одному те спільне, що їх споріднює. — Так-так, — кивнув лисань. — Щось спільне у них справді є. Ось хоч би наявність шерсті. — Маєш рацію, їхня шерсть майже однакова, — погодився бородань. — Гадаю, що ми повинні використати це собача в своїх інтересах. Адже воно набагато легше знайде спільну мову з вовчим вихованцем, ніж ми самі. — Ото ж бо й воно, — погодився лисий. — Він міг би стати наче якимось посередником між нами і вихованцем сірих. Бородатий відломив кусень хліба. — Куть-куть-куть! — погукав він і мовив голомозому: — Найпряміша дорога до собачого серця лежить через шлунок. Комірець нашорошився і пильно поглянув на бороданя. Він був зголоднілий, як і Муфтик, можливо, навіть ще голодніший. Всю попередню ніч і протягом наступної довгої ночі блукав у великому й незнайомому лісі. Тоді за наказом улюбленого хазяїна Комірчик блискавично зник у гущавині, бо поряд були вовки, і, не вибираючи напрямку, гасав туди-сюди й нарешті остаточно заблукав у цьому велетенському пралісі. Пізніше йому все не таланило знайти сліди своїх трьох друзів. Він довго тинявсь, та, на щастя, все-таки помітив яскраві омахи багаття, які вказали йому шлях до милого хазяїна. І протягом оцього часу бідна істота не з’їла навіть крихтини. Бородань кинув Комірчику окраєць, і той спритно спіймав його на льоту. — Молодець! — похвалив голомозий і в свою чергу відщипнув знову й підкинув у повітря. Ого-о! Тепер кусень підхопив Муфтик. І сам заходився жадібно гризти. — Наша справа поліпшується, — зрадів бородань. — Уже їсть хліб! Можливо, поверне так, що це мале взагалі забуде про свіжину. — Диви, через тижнів два можемо йому запропонувати овочі, — додав лисань. — Овочі найкраще відучують від дикунства. Тому зараз вони годували хлібом як Муфтика, так і собача, не забуваючи, звісно, й про себе. Нарешті всі потамували голод. — Час би й спочити, — запропонував бородань. — Ранок покаже. Лисань кивнув. Чи візьмемо вовчого вихованця до намету? — запитально поглянув він у сторону бороданя. Той вагався. — Нехай поспить біля вогнища, — мовив по хвилі. — Інакше розбудить нас удосвіта і скімлитиме в наметі. Це застереження мало вагомі підстави — як Муфтик може підвивати, краєзнавці знали чудово. Зрозуміло, треба потурбуватися, щоб кумедний чоловічок уночі не завіявся кудись. Через це чоловіки знову засунули Муфтика в рюкзак і міцно зав’язали. — Собача його чатуватиме, — сказав голомозий. І, безумовно, мав рацію. Комірець подрібцював до заплічника і розташувався біля свого улюбленого хазяїна. Поволі багаття згасло.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка