До збірки ввійшли твори представників детективного жанру пнр, чсср, Куби



Сторінка7/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22
    Навігація по даній сторінці:
  • Субота

Написи
Що, заперечуючи, визнаю, викриваючи, приховую,
Оце і є добро, неоціненний скарб.
Тому звіряюсь скелі я, нехай нагадує самітна,
Чим ощасливлює мене і світ, і самота.

 

— Це переклад, — пояснила професорка. — Ви записали? — Так, дуже вам вдячний, дуже… — Ну, тоді на добраніч. А надалі розпитуйте краще про такі речі після лекції або й під час моїх консультацій… — Професорка поклала трубку. Не гаючи часу, Тржаска знову взяв трубку. — Це ти? — долинув до нього здивований голос Томашевської. — Так. Я хотів спитати, чи в Константанові поблизу палацу є скелі? — Скелі? Ти що? Схаменися! Немає там ніяких скель, це ж рівнинна околиця. Хоч… стривай… Є щось подібне. У парку. Щось на кшталт штучного гроту. Така собі фанаберія пана графа. Каміння, скріплене цементом, і лавка. І нічого більше. — Тоді ми напали на слід. Будь в управлінні рівно о восьмій ранку! — вигукнув Тржаска. — Ти що — знайшов тайник? — Знайшов, але не скажу, яким чином. Догадайся сама. Для пояснень матимемо час завтра… Висвистуючи, він пішов у ванну. Холодний душ справді зняв утому.  



Субота


 

— Що це за новий спосіб? — привітав Тржаску полковник Рогаля. — Томашевська ось сидить мов на голках, чекає… Чи ви вже відмовились від своїх методів? — Я завжди казав, що жінки, удаючи з себе слабшу стать, спекулюють на наших почуттях, — прикинувся ображеним Тржаска. — А кажучи без жартів, гадаю, що в моїх руках ключ до тайника, що його досі марно розшукували і ми, і наші гості… Не приховуючи нічого з подій останньої ночі, він розповів про незвичайну телефонну розмову з професором Анною Баковською, чиї праці в галузі германістики широко відомі не лише фахівцям. Полковник уважно слухав. — Думаю, що поки що це тільки лише чергова гіпотеза. Дуже цікава, але тільки гіпотеза. Треба перевірити на місці події… Ви також хочете поїхати до Константинова? Тржаска постановив не вдаватися в амбіцію. — Якщо зважити на всі деталі, то тут найбільша заслуга Томашевської. Думаю, що буде краще, коли поїде саме вона. Але час… — Машинально почав заводити годинника. — Час летить нестримно. Я добре пам'ятаю, що в нашому розпорядженні лише тиждень, а сьогодні — субота, тобто передостанній день. Рогаля замислився. — Спробую, чим можу, допомогти вам. Ви літали вертольотом? — звернувся він до Томашевської. — Бачу, що ні. Отже, це буде ваш дебют. Там, на місці, до вас приєднаються ще два наші представники. Постарайтеся зробити все якнайшвидше. Зараз у цій справі я зателефоную… — Мусиш повернутися назад найпізніше по обіді. Повертайся, якщо навіть нічого не виявиш. Тоді думатимемо над іншими можливостями… — додав Тржаска… Вона кивнула головою: — Бачу, що ти влучив у десятку. — Я теж гадаю, — відповів він пошепки, щоб не заважати полковникові, який саме розмовляв по телефону з аеропортом. — Узгоджено! — Рогаля швидко підписав наказ про відрядження. — Нам допоможуть з внутрішніх військ. Зголоситеся до товариша, чиє прізвище записане ось тут, — подав Томашевській аркуш. — Бажаю успіху… Коли Томашевська вийшла, полковник звернувся до Тржаски: — Але це ще не все, що маємо зробити! Справді, ще треба було, і то якнайшвидше, розв'язати кілька важливих питань. Тржаска ділився своїми сумнівами і припущеннями, вносив ділові пропозиції, робив висновки, що випливали з оцінки цієї справи. — Вранці я одержав цікаві дані від поручика Совінського, я доручив йому зібрати відомості про двох крамарів з ФРН, які перебувають у нас на запрошення фірми «Ліс». Совінський обнюхав усі закутки, побував скрізь, де тільки міг. Його рапорт вносить у справу кілька нових моментів… — Так, слухаю… — Виявляється, що особа, яка супроводжує гостей, Ернст Малиновський, працівник торгового відділу фірми «Ліс», досконало володіє німецькою мовою. Варте уваги й те, що Малиновський здебільшого ходить у картатій куртці. А офіціантка з «Данусі» сказала, що на співрозмовникові Жучка, убитого виламувача, був також картатий костюм. Можливо, це лише випадковий збіг. Та й це ще не все… Вчора, як доповідає Совінський, один із крамарів Вольфганг Арндт у товаристві Малиновського їздив до Волі Желязової. Другий, Бургер, оглядав Варшаву, не намагаючись зав'язувати жодних, навіть випадкових, контактів. Тим часом Совінський, який супроводжував Малиновського, зазначав у рапорті, що перед тим, як попрощатися біля готелю з Арндтом, Бургер вручив останньому невеличку коробочку, на кшталт сірникової. Що в ній було, невідомо. Поручик підкреслює, однак, що той «подарунок» буз вручений непомітно для стороннього ока. — Може, тут якась комерція? — зауважив Рогаля. — Можливо, але й це ще не все. Третя звістка, мушу признатися, насторожила мене. Виявляється, Арндт в одній з розмов просив, щоб йому, якщо хочуть щось подарувати, дістали лісові рослини, очевидно, він… — … має гербарій, так? — вгадав його думку Рогаля. — Очко на вашу користь. — Мацей зручніше вмостився у кріслі. — Саме так. Арндт збирає всілякі рослини для гербарію. — А ти часом, — Рогаля перейшов безпосередньо на «ти», — нічого не колекціонуєш? — Збираю марки… — А Томашевська? — Поручик Томашевська любить кактуси. — Совінський? — Завзятий рибалка… — Що ж… Колектив, гідний жалю, — підсумував з удаваним розпачем Рогаля. — Філателіст разом з рибалкою і збирачем рослин з родини кактусових іде по сліду людини, яка збирає гербарій. Співчувати можна. А якщо додати, що ваш шеф, — він сумно похитав головою, — вже давно колекціонує японську порцеляну… Та що там!.. — махнув Рогаля рукою і поглянув на Тржаску. — Втім, давай-но по суті… — Гадаю, товаришу полковник, що коло осіб, якими ми повинні цікавитися, вже замкнулося. Отже: лісничий Каша, касир бюро подорожей «Глобус» Гірше, молодий німець Грюнн, що так таємниче зник, і Вольфганг Арндт, комерсант з Федеративної Республіки Німеччини. — І це всі? — Існує ще одна категорія людей, про яких не слід забувати: Малиновський з фірми «Ліс», невідомий «механік» з рільничого господарства в Константинові, колега Арндта Бургер і якийсь таємничий незнайомець, що доручив хлопчакові витинати літери та цифри з театральних афіш. Тут має бути очевидний зв'язок, бо в противному разі не дійшло б до пограбування квартири Шиманських та до вбивства Жучка — Гайди. Рогаля занотував собі прізвища на аркуші паперу. — Так, але є ще інші прибульці з ФРН, які приїхали до нас лише на тиждень, чи, може, їх слід виключити зі списку? Тржаска пояснив, що решта туристів не має тут інших зв'язків, крім родинних, і вони ні в чому не запідозрені. — Що ж у такому разі думаєте робити? — полковник очікував на план операції. — Я хотів би розглянути ще один варіант. У зізнаннях Рутко, давньої подруги Гайди, є цікава деталь. Вона зізнається, що за часів окупації Гайда підтримував зв'язок із кількома особами. Був серед них і Льольо, ліквідований польським рухом Опору за якісь нечисті справи в роки війни. Був також і Подвійний, член єврейської порядкової поліції, якому Жучок постачав солідні партії живого товару. Як стало ясно далі з розповіді Тржаски, в архівах «Же-готи» — спеціального відділу польського підпілля, який допомагав мешканцям міста єврейського походження, збереглася деяка інформація, що стосується зв'язків Льоля. Знайдено також донесення однієї з груп Народної гвардії, яка за рішенням свого керівництва виконала вирок над зрадником польського народу, що переховувався під кличкою Льольо. Його ліквідував гвардієць Жбік о вісімнадцятій годині тридцять хвилин перед будинком № 12 по вулиці Грибовській. — Думаю, — провадив далі Тржаска, — що Жучка було вбито лише тому, що він випадково зустрів Подвійного. Може, вони мали якісь спільні інтереси? Чи, може, Гайда забагато знав? Запитання можна ставити й ставити. Але відповідей на них, на жаль, ми не маємо. Рогаля почав розкручувати пальцями млинок вентилятора. — Це дуже давні справи, і важко буде довести їх до успішного завершення. А може, доцільніше зробити очну ставку Рутко з Кашею та Гірше? Якщо хтось із них є тим Подвійним, то все стане ясно… — Вчора ми показували їй фотокартки обох підозрілих, але це нічого не дало. Сказала, що жоден з них не схожий на Подвійного. — Може, чогось боїться? — Ні, заявила, що ці люди їй зовсім незнані. — А поручик Грудзінський вів пошуки серед злочинців? ;— Так, але туди також не ведуть жодні сліди. — Тоді чи немає чогось в архівах? Якщо Подвійний служив у поліції гетто, то, може, гітлерівці залишили щось цікаве на пам'ять? Тржаска заперечив. Подвійний був замалим пішаком у системі фашистських злочинів. А якщо навіть і фігурував у якихось документах, то вони вже давно пропали. — Мене цікавить, — Рогаля малював у розгорнутому записнику геометричні фігури, — хто передав посилку Арндту? Чи не Малиновський? І ще одне: наслідки обстеження квартири, де жив Гірше. Тржаска пояснив, що подарунок для Арндта було надіслано поштою на адресу готелю. — Зроблено це так, щоб німець сприйняв пакет як несподіванку, а не як просте виконання його замовлення. Совінський дізнався, що посилку вислав торговий відділ фірми «Ліс», якому підпорядкована секція реклами. — У всякому разі, це треба докладно перевірити. — Звичайно, — погодився Тржаска. — Постараюся зараз же це зробити. — А як Гірше, він щось сказав? Виявилося, що стан касира не поліпшився. Проведена операція врятувала йому життя, але висновки лікарів не були втішними. Як сказав ординатор, організм хворого був надто виснажений, а серце перебувало у відчайдушному стані. «Очевидно, пережив якийсь нервовий струс», — пояснив лікар одному з працівників управління держбезпеки, який весь час чергував біля хворого. — А зараз візьміть у роботу лісника Кашу, — порадив Рогаля. — Гадаю, в нього є багато чого цікавого, щоб розповісти нам. — Допит Каші я призначив на десяту годину. — Гаразд, ви вільні. Тобто беріться до роботи. І пам'ятайте, що сьогодні субота… Тржаска зітхнув. — І ще одне, — звернувся до нього полковник. — Подумайте над дивним збігом обставин: в колі підозрілих є особи, які або збирають гербарії, або навіщось використовують кольоровий картон. Чи не є той картон їхнім умовним знаком?  

Вольфганг був задоволений. Торгові суперечки скінчилися підписанням угоди. Залишилось ще два дні. І дві ночі, що також не будуть змарновані. Арндт з неприязню подумав про дружину. Оті зморшки, оті плечі, які вже давно перестали його збуджувати… Отже, цей вільний час можна зарахувати як додатковий зиск до комерційних успіхів. Плюс ці чудові експонати рослин, надіслані гостинними поляками! Із приємністю відзначив, що партнери не забули про його принагідно висловлене прохання… Одягаючись, говорив Бургерові: — Отже, дорогий колего, наше перебування тут наближається до кінця. Я задоволений, мені навіть трохи жаль, що мушу їхати. А наш провідник — це справді неоціненна людина! — зненацька він вибухнув сміхом. — Уявіть собі, що… — Він нахилився до Бургера і почав йому щось оповідати, не знати для чого стишивши голос, адже в кімнаті, крім них, нікого не було. — …І в слушний момент подумав, що треба буде його про це попросити. І що ж гадаєте? Сказав, що добре мене розуміє і все зробить. Капітально, чи не правда? Бургер усміхнувся. — Так, наш опікун цілком заслуговує на вдячність. Ну що ж, вас супроводжували тільки успіхи. Угоду підписано, ви збагатили свою зелену колекцію, не кажучи вже про дівчат… Арндт знову голосно розсміявся. — Ви жартуєте, колего. Якихось кілька пригод у наші роки! Принаймні буде що згадувати! Бургер вже давно був готовий вирушити в дорогу. Сьогодні їх обох запросили на прощальну зустріч у фірму «Ліс». Чекають там на дванадцяту годину. — На вашому місці, — не переставав жартувати Бургер, — я б не залишав у номері подарованого вам гербарію. Ще хтось поцупить, тоді матимемо клопіт. А так буде нагода ще раз подякувати полякам за подарунок… — Радите взяти з собою? — завагався Арндт. — Хто-зна… А, нехай залишається тут. Я вже сховав його у валізку. Звідти ніхто не візьме. Удвох вийшли з номера Арндта. Спускалися ліфтом. Бургер раптом ляснув себе долонею по лобі. — Але ж і осел! Забув у вас свій блокнот. Можна ключ? Почекайте мене хвилинку у вестибюлі. Незабаром Бюргер повернувся. Зі свого номера взяв так само забутий гаман. Як пояснив, ніколи не любив тримати дріб'язок у жмені…  



Каша сидів перед Тржаскою похнюплений, обхопивши руками коліна. Навіть не здригався, чуючи запитання, звернені до нього. Твердив, що все, що мав сказати, вже сказав раніше «тій з міліції» і не збирається нічого ні додавати, ні зміняти. Якщо хтось хоче, щоб він ще раз усе повторив, то даремно сподівається. Він, Каша, сказав усе. — Мовчанням ви лише погіршуєте своє становище, — пояснював йому капітан. — Мусили б визнати, що для будь-якого, навіть необізнаного спостерігача, всі ваші вчинки щонайменше дивні. Оці виїзди невідомо куди… — Оглядав ліс, — буркнув Каша. — А цей знайдений вами план? — І що ж? Самі бачили, скільки на горищі залишилося того мотлоху після німців. — Треба було про це заявити відповідним органам. — І в цьому вся моя провина? Тржаска глянув пильно на лісника. — Ви Гірше знаєте? — Ні. — А Подвійного? — Ні. — А Жучка? — Ні, ні і ще раз ні! — Каша схопився з крісла і знову важко сів, спираючись руками об край столу. — Я все вже сказав. — Не знаєте людини, яка вкрала у вас мотоцикл? — А звідки міг би знати? Якби я його знав, то він би не крав мого мотоцикла. — Хто вам порадив розшукувати сховок у Константинов!? Лісник опустив голову і мовчав. — Добре, почекаємо. — Тржаска натис кнопку. — Вивести! — сказав конвоїрові. «Подвійний… Хто з них Подвійний?» — думав Тржаска. Рутко пояснила, що його так називали, бо повторював двічі деякі слова у реченні. Але ж так не розмовляв ніхто з тих, з ким досі він мав діло. Треба побалакати з Грудзінським. Можливо, він щось помітив. Почав вчитуватися в матеріали слідства. Час минав непомітно. — Принесіть мені магнітофон, — попросив по телефону технічний відділ. — Хочу прослухати записи. І кілька бобін плівки. Так, дякую… Наладнав магнітофон. З бобіни на бобіну перемотувалася плівка. До слуху долинали тоненький писк, шум, тріскотіння. Магнітофон дуже чутливий. Глянув на диски з записами. Було їх на добрих дві години. Задзеленчав телефон. — Капітан Тржаска? — почув знайомий голос полковника Рогалі. — Щиро вітаю! Хвилину тому я одержав інформацію з Константинова. Першу частину завдання виконано бездоганно. Поручик Томашевська розкрила тайник і зі знайденими там матеріалами повертається назад. — Це добре, — голос Тржаски звучав глухо. Не радів, не міг тішитися. Знайдення захованих матеріалів було лише частиною завдання. А люди? А ті, що так невідступно полювали за таємничою схованкою? Хто вони? Поки що не мав про це жодного уявлення… — Як тільки приїде Томашевська… — Рогаля завагався. — Та Єва справді бойова дівчина, адже так?.. Отож, коли вона приїде, зайдіть до мене удвох. Буду в себе до пізнього вечора. Ще раз вітаю! — поклав трубку. Шиманський зайшов до кабінету Тржаски без стуку. Енергійним жестом поплескав його по плечах. — Ну що? Мені переказали, що хочеш зі мною побалакати. Говори, дорогий. А може, знаєш, що там зі слідством у справі пограбування квартири Шиманських? — Ви бачилися з тим хлопцем? — З тим, що псував афіші? Ні, він не приходив більше. Маєш щось до хлопчака? Та це ж дитина, і, зрештою, він не вчинив нічого поганого… — Маю до вас прохання. Коли з'явиться, повідомте мене негайно. Якщо мене не буде, будь ласка, перекажіть Томашевській або поручику Совінському. Ось, запишіть номери телефонів. Це хоч і дрібниця, але важлива. Розмовляли ще хвилину. Шиманський пообіцяв не забувати прохання Тржаски.  

Перед будинком відділка міліції в Ополе прогулювався парубійко. Час від часу поглядав на вхідні двері. Щось сам до себе бурмотів і перекладав з руки в руку теку. Нарешті, очевидно, одважився, бо, не чекаючи більше, підійшов до головного входу. Опинився у невеликому приміщенні. З віконця виглядав черговий. — Ви до кого? Молодик підійшов до віконця і сказав кілька слів німецькою мовою. — Ein moment! — підпоручик пригадав шкільні уроки німецької і з'єднався внутрішнім телефоном л начальством. — Тут прийшов якийсь німець. Не розумію, що йому потрібно. Може, хтось знає німецьку… — Каже, що хоче розмовляти з начальником міліції… — Це вже, звертаючись по інстанції, доповідав капітан. — Якась нагальна й важлива справа, що стосується не лише його. Але яка саме — не говорить. Може, провести його до шефа? Він, правда, зайнятий, але спробуємо, адже це чужоземець… — Гаразд, — підтримав пропозицію капітана черговий. — Видно, це його дуже бентежить. Капітан провів незнайомця на перший поверх. Через кілька хвилин вони вдвох увійшли до кабінету начальника відділу реєстрації чужоземців. — Каже, — швидко перекладав капітан, — що його прізвище Рудольф Грюнн, він підданий Федеративної Республіки Німеччини. Разом з групою студентів приїхав на тиждень у Польщу. — Грюнн?! — майор пильно поглянув на молодика. — Позавчора, позавчора, якщо мене не зраджує пам'ять, цікавилися таким з Варшави… Говоріть далі, слухаю. — Рудольф Грюнн каже, — капітан був явно зворушений, — що йому, як студентові відділення суспільних наук, доручено зав'язати спеціальні контакти в Польщі і написати рапорт, який би характеризував політичні настрої в студентському середовищі. Каже також, що згодився на те, бо він член організації «Адлер» і «Дойче Югенд-Ост», в яких антипольські політичні орієнтації закладені вже в самому статуті. — Запитайте, від кого він одержав завдання написати рапорт про своє перебування у Польщі. Німець усе докладно пояснив. Капітан поставив ще кілька додаткових запитань і почав перекладати: — Грюнн мешкає в Мюнхені, у гуртожитку. З минулого року підтримує щільні зв'язки з працівниками радіостанції «Вільна Європа», яка в його місті найбільш популярна. Зрештою, це всім відомо…. Так ось, на одній товариській зустрічі до нього звернувся заступник директора польської секції «Вільної Європи» з пропозицією, щоб він, скориставшись перебуванням у Польщі, зібрав для них деякі матеріали. — Це мали бути матеріали для передач радіостанцій? Грюнн не був у тому певний. Просто його попросили зібрати матеріал, який характеризував би настрій в студентському середовищі, в якому були б висвітлені скарги, претензії. Порадили також йому поцікавитися особами, які не визнають соціального ладу у Польщі, орієнтуються на Захід, і повідомити їхні прізвища, адреси. — Одне слово, заручитися такою собі мережею дисидентів… — усміхнувся майор. — Хай продовжує. Цікаво, чи за цю роботу йому було призначено гонорар? Капітан переклав запитання німецькою. Так, Грюнну обіцяли винагороду. За політичний рапорт — 1750 марок, а за кожну адресу та прізвище ще по 250 марок. Капітан дивився на молодого німця з неприхованою відразою. Перед ним був звичайнісінький шпигун. Старший офіцер звернувся до капітана: — Розпорядіться, щоб у Варшаву передали телеграмою інформацію, що до нас звернувся розшукуваний Рудольф Грюнн; він визнав, що за дорученням керівництва «Вільної Європи», яке перебуває у щільному контакті з розвідкою ФРН, під час свого перебування в нашій країні мав збирати шпигунські матеріали… І хай принесуть нам каву…  

Стрілки годинника показували другу. — Виконуючи одержане завдання, — сказав Грудзінєький, — я зацікавився групою працівників бюро подорожей «Глобус». Виявив, зокрема, що керівник відділу Тржасковський і його заступник Цільманек мають службові закордонні паспорти. Сьогодні вранці Цільманек подав документи на одержання візи для поїздки в Австрію з групою туристів. Він має замінити хворого керівника. Я перевірив, — додав швидко, щоб випередити запитання, — керівник справді лежить у лікарні. Заглиблений у вивчення матеріалів, Тржаска кивав головою. — Ясно… — Секретарка, яка там працює, типова гуска. Тільки в неї й думок, що про ганчірки та моду. — Грудзінський махнув рукою. — А потім… — Зараз послухаємо… — Тржаска увімкнув магнітофон. — Оскільки прийшли раніше, ніж Совінський, послухаємо спочатку ваші записи. З динаміка долинули слова. Голос Грудзінського: — Прошу, ось моє посвідчення… Голос співрозмовника: — Та-ак, та-ак… Розумію, розумію… Грудзінський: — Скажімо, вівторок. Позавчора… Співрозмовник: — Чудово! Хай буде вівторок. Ось він, вівторок… Грудзінський: — Чи не ховає він гроші під сейф?.. Співрозмовник: — Що ви, пане поручику! Я тут працюю не перший рік і не знаю жодного такого випадку… Грудзінський: — А може, це якісь залишки з попереднього дня, з понеділка? Співрозмовник: — Та-ак… Є! Можна не дивуватись, що саме ви займаєтеся розкриттям фінансових злочинів. Так, фінансових… Тржаска вимкнув магнітофон. — Ваш пан Цільманек напевно не належить до родини Яна Златоустого, — сказав не усміхаючись. — Нібито має якийсь мовний дефект… Як ви гадаєте, поручику? Га? — Повторюється… — кивнув головою Грудзінський. — Дублює фрази… Дворазово… Вимовляє двічі одні й ті самі слова! — Він схопився з крісла і схилився над магнітофоном. — Двічі! Чи це не Подвійний, якого ми шукаємо? Той, про кого розповідала Рутко? — Знаєте, що кажуть у таких випадках росіяни? «Поживемо — побачимо». В усякому разі надалі візьміть під свою пильну опіку пана Цільманека. Бо він останнім часом надміру непосидючий. І до Австрії його пускати не слід. Займіться цим негайно. У дверях Грудзінський зустрівся з Томашевською, яка несла дві невеликі металеві скриньки. — Оце знахідка! — радісно озвалася до Тржаски, що кинувся їй назустріч. Грудзінського її прихід теж зацікавив, але він лише знизав плечима і помахав на прощання рукою.  



Цільманек без потреби бігав по кабінету. — Я збираю цей картон, панно Гражинко! Куди ви його діли? — Він у шафі на полиці. — А це що таке? — вигукнув, здивований, побачивши, що один аркуш надірвано. — Це ваша робота? Гражинка мала вигляд ображеної невинності. — Ще що скажіть! Ви ж наказували не чіпати цього картону. Чи, може… — вона на мить замислилася. — Був якось у нас один клієнт у справі поїздки за кордон. Тоді, коли у вас так довго сидів якийсь гість. Я на хвилинку одвернулася, а коли знову глянула на нього, він уже стояв біля шафи і зробив якийсь дивний рух рукою, наче щось сховав у кишеню… — Дівчина була задоволена, що спрямувала гнів Цільманека в інший бік. — Який вигляд мав той тип? Як він виглядав, га? Випросталася. — Молодий, порядний, середній на зріст, — голос її набирав оксамитового забарвлення. — З тих, що подобаються жінкам… — Це бордель, бордель! — вигукнув Цільманек. — Ніхто нічого не пильнує. Я ж наказав добре сховати… Зараз же їду. Так, їду. По службі. Якщо хтось до мене прийде, хай почекає…  

Всі троє з цікавістю розглядали знайдені у скриньці документи. Рогаля задоволено посапував. Євине волосся торкалося обличчя Тржаски і розсіювало його увагу. А тим часом треба було поспішати. — Погляньте! Таких тек є кілька! — Томашевська розгорнула сірий картонний скорозшивач з написом «Артур» і взяла кілька аркушів паперу. На кожному була печатка: Streng geheim[3]. — Це ще з часів окупації… Рогаля півголосом перекладав текст матеріалів: «Зобов'язуюся співпрацювати з державними установами Великої Німеччини і сумлінно виконувати їхні доручення. Я поінформований про те, що за розголошення таємниць, про які дізнався за час співпраці, і за невиконання зобов'язань буду притягнутий до відповідальності згідно з правовими законами Великої Німеччини». — Підписав якийсь Вільгельм Рост, — розшифрував підпис Тржаска. Рогаля перекладав далі: «Мене повідомлено, що рапорти до німецьких державних установ я підписуватиму псевдонімом Артур». — І знову підпис Роста… — Перегляньте по черзі всі теки. А я тим часом ознайомлюся з іншими документами, — полковник нахилився над купою паперів, добутих з іншої скриньки. Томашевська і Тржаска потрошили теку за текою, — зміст паперів у них був тотожний: зобов'язання на співпрацю з гестапо, повідомлення про псевдоніми, бланки розрахунків і відомість на виплату грошей. «Бяла Подляска. 14 вересня 1943 року. Розрахунок. Підтверджую одержання 400 (чотирьохсот) марок від штурмбанфюрера К. — Артур». Повторювалися зобов'язання і розрахунки. Зобов'язання на зраду, розрахунки за завдані терпіння, біль і смерть… Обоє думали про одне й те саме. Чи можна окупити тими сотнями марок і окупаційних злотих людське життя? Чи можна все забути і простити?! Тржаска розкрив одну з останніх тек. Агент носив псевдо Дубельт. Під стандартним текстом зобов'язання був підпис. Альберт Цільманн. На березі бланку дописане німецькою зауваження: «Polnishev Jude»[4]. — Дивний збіг, — звернувся Тржаска до полковника: — Що це може означати, товаришу полковник? Рогаля поглянув на приписку: — В роки окупації було створено спеціальний відділ гестапо, який діяв у гетто. Мали свій криптонім, штаб містився в будинку під номером тринадцять. Керував тим відділом якийсь Гансвайх. Це, мабуть, функціонер з їхнього кола. — Чи не дивно, товаришу полковник, — провадив далі Тржаска, — що тут фігурує Альберт Цільманн? — Чому дивно? У кожного народу є свої виродки… — Так, але в нашій справі є особа з такими ж особистими даними. Заступник керуючого відділом бюро подорожей «Глобус» — Альбін Цільманек. Тут Альберт, а там Альбін. Цей Цільманн, а наш Цільманек… І до всього цього він, мабуть, і є Подвійний. Адже ясно написано: «Дубельт». — Я вас знаю, — посміхнувся Рогаля, — ви ще можете й не те довести… Відкладіть цю теку вбік. А я, мій любий, маю тут справжню копальню цінних для нас матеріалів, — показував накази і розпорядження гестапо різних рангів, донесення і затверджені проекти акцій, які називалися «пацифікаційними», протоколи судів і вироків, всілякі службові нотатки. — Зверніть увагу на прізвище, — Рогаля підкреслював підписи. — Ось цей — активний діяч партії Штрауса, цей — також сидить в уряді. Досі ми не мали проти них жодних компрометуючих документів, хоча й знали, що під час окупації вони верховодили вбивцями… А ось знову маєте пана, який стоїть біля керма державної машини. Ну, це стріляний гітлерівець… Хоч ці матеріали й архівні, але й сьогодні дуже потрібні. Не тільки нам, щоб мати докази фашистських злочинів, але їм, щоб замести сліди… — Іду… - раптом підхопився Тржаска. — Мушу владнати кілька важливих справ. — Що маєте на увазі? — Довідатися, чи вже може, давати свідчення Гірше, провести допит Каші, віддати наказ затримати Цільманека. Одночасно маю одержати донесення, чи знайдено гербарій і Арндта… Треба також викликати на розмову того перекладача з фірми «Ліс», що ходить у картатому піджаку. А ще мушу довідатись, що з Грюнном, може, знайшовся… Оце і все. Ага, ще одне. Якщо пошуки Совінського не дали наслідків, мені сьогодні увечері потрібна Томашевська, — кинув на неї теплий погляд. — Заглянь до мого кабінету десь о шостій.  

На столі лежала телеграма. Районний відділок міліції з Ополе доповідав, що зголосився Рудольф Грюнн. Він зізнався, що мав займатися у Польщі шпигунською діяльністю. Грюнна мали привезти до Варшави вночі проти неділі. «Отож коло потроху замикається», — подумав Тржаска і попросив до себе Совінського. Проте візит поручика приніс розчарування. — У всьому цьому є щось дивне, — Совінський пригладжував непокірну чорну чуприну. — У книзі, де реєструються посилки, записано, що Арндтові щось адресували двічі. Уперше, очевидно, він одержав карти гербарію, а вдруге… Не знаю що, але гадаю, напевно, не шинку… — А може, у другій посилці були саме ті карти, які ми розшукуємо? — зауважив Тржаска. — Але ж їх ніде немає. Ні у Арндта, ні у Бургера… — Вони пішли обидва на прийом до «Лісу», так? — Так. — І взяли щось із собою? — У Бургера був портфель. — Ось-ось! І в ньому могла бути й та, друга, посилка. — Не будемо ж їх обшукувати? — заперечив поручик. — Якось незручно. І неприємно буде, якщо нічого не знайдемо. — Щиро кажучи, — Тржаска розвів руками, — це лише наше припущення, що аркуші, які вирвав Каша зі свого гербарію, переслано поштою. Він міг їх просто знищити чи викинути, як. непотріб. Поки що ми розшукуємо їх просто для спортивного інтересу. Але мусимо якось пояснити вчинки цих людей. Каші і Гірше, Грюнна і Цільманека, всіх… — Я думав учора вночі про одного з них, — несміливо перебив Грудзінський. — Оті цифри, що відбилися на столі у Шиманських, можуть бути номерами сторінок гербарію Каші. — Мені теж це спадало на думку, але що з того? На біса їм здався той гербарій? — щодо цього Тржаска не мав жодного припущення. Знав тільки, що аркуші того гербарію треба розшукати. Мали ж бо якусь вартість, невідому їм, але реальну. Яку саме, цього він ще не знав.  

Арндт і Бургер повернувся з прийому пополудні. Останній день свого перебування в Польщі постановили відзначити обідом у «Каменярнях». — Встигнемо виспатися, — запевняв Арндт, збуджений наближенням вечора, що обіцяв розкоші інтимних розваг. — Відлітаємо аж завтра після обіду.  

Альбін Цільманек гарячково запихав до валізи потрібні в дорозі речі. На столі лежав паспорт з австрійською візою. Тішився думкою про Відень. Дедалі менше годин відділяло його од столиці вальсів. Вільного часу залишалося небагато… На перший дзвоник дверей не відчинив. На цей вечір він ні з ким не умовлявся про зустріч. Але гість був упертий. Невдоволено бурмочучи щось собі під ніс, Цільманек підійшов до дверей і виглянув у вічко. Побачив лише темний одяг. — Хто там? — Пам Цільманек? — спитали з коридора. — Ми з електростанції… Відчинив двері. Один з прибулих, молодий брюнет, вийняв з кишені посвідчення. — Служба безпеки. Ви дозволите?.. Сидів у кріслі приголомшений, не помічаючи навіть, що один з «електриків», оглядаючи паспорт і розкриту валізу, тихо висвистував мелодію полонезу «Прощання з Вітчизною». Поручик Совінський, крім риболовлі, захоплювався ще й музикою.  



Касир Гірше, опритомнівши, вперше поглянув на двох чоловіків, що сиділи біля його ліжка. — Де мій Руді? — запитав тихо і знову заплющив очі. Шум у голові був нестерпний.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка