До збірки ввійшли твори представників детективного жанру пнр, чсср, Куби



Сторінка4/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Середа


 

Поручик Грудзінський протер почервонілі від неспання очі. На столі перед ним лежали всі конфісковані на квартирі Антоніни Рутко речі. А саме: списані нерозбірливим письмом Жучка настінний календар, три тисячі у п'ятсотзлотових купюрах, що їх, як запевняла господиня, ще у вівторок вранці у схованці не було. Поруч лежали чудовий комплект відмикачок на металевому кільці і пара гумових рукавиць. Окремо Грудзінський розклав речі, знайдені в кишенях убитого. Їх було небагато, очевидно, убивця Гайдн встиг перетрусити його кишені, щоб знищити все, що могло навести на слід. Поручик глянув на другу, маленьку купку. Нічого особливого, але були, проте, якісь підстави для роздумів. Ось хоча б ще одна п'ятисотка, надійно схована Жучком, мабуть, від подруги життя, у маленькій кишеньці штанів, в якій звичайно носять годинник, і рахунок з кав'ярні. На носовичок можна було не зважати, як і на розкидані на столі дрібняки та напильничок для нігтів. Але на рахунку з кав'ярні був виразний штамп: «Дануся» — кав'ярня першої категорії». Грудзінський ще раз протер очі і, натиснувши клавішу диктофона, звелів: — Попросіть до мене Рутко. Хай прийде також і Крепінський для оформлення протоколу. Вона увійшла згорблена, змарніла. Грудзінський мимоволі подумав, що, можливо, ця жінка по-своєму любила екс-виламувача. А може, й не екс… однаково. В усякому разі за ніч Рутко дуже постаріла. Попросив її сісти перед собою, виконав усі формальності: попередив про відповідальність за неправдиві свідчення, з'ясував деякі факти біографії, уточнив місце проживання… Був здивований, коли почув, що їй всього сорок вісім років. — Хочемо якнайшвидше знайти убивцю, — пояснив жінці. — Вночі проведено експертизу. Вашого чоловіка убили злочинець чи злочинці, ударили по голові ломом або ж залізною трубою, — говорив співчутливо, дивлячись, як вона мовчки киває головою. — Почнемо, мабуть, з того, що з'ясуємо, що робив ваш чоловік учора, про що говорив, чи мав з кимось зустрітись… Розповідайте про все, бо навіть дрібниці важливі. Антоніна Рутко розповідала спокійно і логічно, але з її свідчень не можна було зробити якихось певних висновків. — Хіба ж такого, пане поручик, можна пильнувати? Наче й був зі мною, наче допомагав, але як щось на нього находило, то йшов» до знайомих і лише через день або й через цілу добу бачила його вдома… — Змовлявся з кимось про зустріч? — Ніби так, вранці, як виходив на ринок, на роботу. Була либонь, сьома година. «Ходи, — кажу до нього, — товар привезуть, допоможеш». А він на те: мовляв, товар не заєць, не втече, а в мене може лопнути діло. «Що за діло?» — питаю. Та він лише вилаявся, навіть обурився, що «суну носа в чужий город». — І ви не спитали, з ким він умовився зустрітись? — Та ні, питала… — вона завагалася. — Але це неможливо. — Що неможливо? — підхопив Грудзінський. — Ні, неможливо, щоб це зробив Подвійний… — Подвійний? Який Подвійний?! — перепитав здивовано. — Це давня історія, пане поручик. Ще з окупації, як була я щаслива… — вона замовкла і знову почала схлипувати. Грудзінський подав їй склянку води. Згодом повернувся до розмови: — То що з тим Подвійним? — А було це так… — Жінка зітхнула і зручніше вмостилася в кріслі. Приготувалася до довгої розповіді. Сержант Крепінський не переставав записувати. Із спогадів Антоніни Рутко виходило, що Антон Гайда до 1944 року мешкав у будинку на вулиці Грибовській, на першому поверсі, вона ж займала кімнатку на четвертому поверсі. Там, власне, вони й познайомилися, там і зійшлися. Жучок не дуже нарікав на окупаційні порядки, завдяки різним злодійським махінаціям жилося йому непогано. Відповідно до поговірки «Про небіжчиків говорять або добре, або ж нічого», Рутко намагалася надати всій цій історії невинного вигляду. Але Грудзінський вже не мав сумнівів щодо особи та совісті Жучка. Вмів лейтенант і оцінити, і витлумачити подані йому факти. — Отож, пане, коли німці оточили муром гетто і загнали туди кілька тисяч євреїв, Антон і далі мешкав сам-один у двох кімнатах з кухнею. Ні… — завагалася, — ні, я тоді вже там жила. І якось прийшов до нього такий собі… — Хто? — Ну, такий собі… прізвища не знаю. Всі називали його Льольо. От як він прийшов, то обоє добре випили, і Льольо сказав, що гетто — це вигідне діло. Грудзінський відвів погляд від дашка настільної лампи і сказав з неприхованим обуренням: — Як це?! Там люди гинули… Вигідне діло… Вона низько опустила голову. — Я розповідаю, як воно було. Зрештою, це не я говорила, а Льольо. Тим більше, що ви питаєте… Я і так не мала що сказати… — намагалася вона виправдатись і замовкла, відчуваючи неприязнь Грудзінського. — Продовжуйте… — Прийшов Льольо і сказав Антосеві, що той будинок на Грибовській стоїть поблизу муру. Отже, там можна буде відкрити склад, таку собі крамничку, і за долари продавати товари тим, хто перебуває на території гетто. Антось спочатку противився, а потім погодивсь. — Але ви казали, про якогось Подвійного… — Саме так… Річ у тім, що Льольо через кілька місяців, десь у сорок третьому році, сказав, що вони зможуть заробляти ще більше, якщо візьмуться за певну платню таємно виводити євреїв з території гетто. Але для цього була потрібна чиясь допомога, бо ж мур охороняється, а вони не хотіли ризикувати. Тоді-то Льольо й привів Подвійного. Це був наглядач з гетто. Всі називали його Подвійним, бо. коли нервувався, то так смішно говорив… — Прізвища його не знаєте? — перебив Грудзінський. — Ні, називали його Подвійний або пан Альберт. Але частіше Подвійний… — Як же він, наприклад, розмовляв? — поцікавився офіцер. — Ось так: «То зараз, зараз, поділимо гроші». Або: «Пане, пане Жучок, коли зробимо той наскок?» — Можете описати його зовнішність? Вона кивнула головою. — Стільки років… Середній на зріст, не худий не товстий, звичайний собі… — І що ж далі було з тим Льольо, Подвійним і вашим чоловіком? — Заробляли. Багато. І переводили євреїв в арійську зону. Тільки це тривало недовго. Через якийсь місяць Антось забрав мене, і ми виїхали до Юзефова. Не хотів жити у Варшаві. — Так, так… Що ж, власне, сталося? — Вбили, — мовила зовсім тихо. — Кого? Сержант Крепінський писав у протоколі: «Взимку 1943 року Льольо було вбито. Здається мені, що цей вирок виконала польська підпільна організація. Льольо разом з Подвійним, який був у єврейській порядковій поліції, мали на совісті якісь нечисті справи. Виказали німцям якогось громадського діяча, чи що… Коли застрелили Льольо, Антось, тобто Антон Гайда, перелякався. А Подвійний порвав з ним зв'язок». По годині допиту Грудзінський відітхнув і сказав: — На сьогодні досить. Вас викличуть завтра… — Почекав, поки Рутко, підписавши протокол, вийде з кабінету, і простяг руку до телефону. — Капітан Тржаска? Маю частину свідчень Антоніни Рутко. Так… Це та, що жила з Жучком… Якщо ви цікавитеся справою, то запрошую. Це починає бути з біса цікавим. Тржаска пообіцяв приїхати у відділ по обіді. Грудзінський дістав із шухляди велику фотокартку. Це була сфотографована поверхня столу на квартирі Шиманських. Поручик уважно оглянув відбиток. На ньому виразно відтінялися заглибини, залишені твердим графітом олівця і кульковою авторучкою. «А може, це все ж таки лото?» — подумав недовірливо і наказав негайно передати фото з відбитками фахівцям.  

Касир відділу бюро подорожей «Глобус» Генрік — Генріх Гірше, сторожко озираючись, ішов вулицею Скелястою. Знав, що до призначеної зустрічі, лишається ще майже година. Глянув на дітей, що гралися у сквері, і посміхнувся. Зупинився біля стенда з оголошеннями і майже чверть години витратив на докладне вивчення нових реклам. Потім сів на лавку і запалив цигарку. Зробив кілька глибоких затяжок і недбало кинув недопалок. Простяг руку до картонної теки, вийняв з неї кілька фотографій, деякі з них були пожовклі, з пошарпаними, позагинаними краями. Потім знімки відклав і став поволі й уважно вчитуватись в якісь документи. Якби хтось у цю мить глянув Генрікові — Генріхові через плече, то на більшості друкованих і розмножених на машинці матеріалів побачив би фіолетовий штемпель «Гехейм» і різні дати в межах до 1944 року. Гірше акуратно склав до теки свій крам і рвучко підвівся з лавки. На його обличчі відбилося розчарування. Швидко минув сквер і через кілька хвилин підійшов до готелю бюро подорожей «Глобус». Уклонився знайомому портьє і підійшов до реєстраторки. — Пан Грюнн уже повернувся? — Грюнн? — перепитала дівчина і, не покладаючись на пам'ять, почала гортати облікову книгу. — Побачу, який у нього номер кімнати. Гірше нервово тарабанив пальцями по бар'єру. — Знайшла! — сказала реєстраторка. — Номер двісті тринадцять на третьому поверсі. Він у себе, ключа немає. Касир наче не чув останніх слів. Побіг через вестибюль до сходів. Не чекав на ліфт. Перед номером з табличкою «213» завагався. Потім постукав і, почувши дозвіл, поволі натиснув на клямку. Юнак, що сидів за столом, пильно подивився на гостя. — Чим можу служити? — запитав. Гірше був дуже блідий. Мовчки розгорнув теку, вийняв звідти папери та фотографії. — Це для вас, — сказав.  

Портьє запам'ятав, що незвичайний візит Гірше до західнонімецького студента Грюна, прибулого з групою туристів на тиждень до Варшави, тривав надзвичайно довго. Він закінчив уже роботу, привітався зі зміною, вже рушив до виходу з готелю, а касир ще не виходив з номера 213. «Комбінує», — подумав портьє з погордою, яку завжди відчував до людей, що збивали капітал не вельми праведними шляхами.  

Розмова, яку проводили Арндт і Бургер у фірмі «Ліс», була досить запальна. Західнонімецькі комерсанти намагалися не лише емоційно посилювати свої позиції, а й фінансово урезонити своїх польських партнерів. Вольфганг Арндт, щоправда, хвалив і певні переваги торгового обміну, сипав медоточивими слівцями, але, коли справа доходила до встановлення цін і визначення термінів, непохитно стояв на своєму. «Не можемо заплатити більше, не можемо погодитися на розтягнення терміну довозу», — цими словами закінчував кожну пропозицію. Коли нарешті нетерплячі представники «Лісу» висловили сумнів щодо доцільності ведення подальших переговорів, Арндт змінив курс на 180 градусів. Раптом став з усім погоджуватись, беззаперечно схвалив ціни й час на транспортування товару за кордон. — Щось змінилося? — не витримав один з поляків. Арндт закліпав очима, а його високо зведені брови виражали подив: — Змінилося? Нічогісінько. Але, ви розумієте, мушу дбати про інтереси фірми. Цього разу ваша взяла. — Треба торгуватись, — розсміявся Гельмут Бургер. — Завжди треба знати собі ціну, тоді й товар можна уцінити… Всі засміялися з цього каламбуру, гідного справжнього крамаря. Серед взаємних милих речей, звичайних при підписанні угоди, панові Арндтові пообіцяли також зразки польських лісових та польових рослин. Колекцію флори мала надіслати посилкою до готелю одна із зразкових станцій юних натуралістів. Чи треба говорити, що ботанік-аматор був до глибини душі розчулений, що його прохання не забули, що його мрія про поповнення гербарію збувається. Пожвавішав навіть мовчазний партнер. Виявив таку зацікавленість майбутньою посилкою, що, повернувшись до готелю, не гаючи часу, спитав у реєстратурі, чи не надійшло чогось на ім'я пана Арндта. На заперечну відповідь Бургер лише всміхнувся: — Знаєш таку примовку: «Обіцянка-цяцянка…» — … а дурневі радість, — докінчив Арндт, якого аж ніяк не засмутила невдача. — Це ще нічого не означає. Така посилка йде три-чотири дні. Якщо обіцяли, то зроблять. Він більше не думав про гербарій і знову пішов до кав'ярні, щоб скористатися з нагоди погуляти «на волі».  



Тржаска відрекомендувався й терпляче чекав на слово чи бодай на жест полковника Рогалі. Татусь, як і можна було сподіватися, був не в гуморі. — І що ж? Сьогодні середа — третій день тижня. А ви все ще тупцюєте на місці. Чи треба нагадувати, що, згідно з одержаною інформацією, кур'єр звідти пробуде у нас лише сім днів… — Рогаля пильно подивився на капітана, який стояв непорушно і, здавалося, сприймав докори цілком спокійно. — Може, щось вже маєте для мене? — Він кинув заохотливо головою — Розкажіть, як склалася на даний момент ситуація. — Як повідомили контрольні пости, — Мацей говорив спокійно й розважливо, — порушень кордону не було вже давно. У зв'язку з цим я був змушений звернути увагу на офіційних туристів. Цікавлять нас, звичайно, тільки ті, хто збирається пробути у Польщі лише тиждень. Полковник жестом ствердив слушність таких міркувань, і Тржаска провадив далі: — Ось дані з відділу реєстрації чужоземців. З Федеративної Республіки Німеччини на сім днів до Польщі приїхало шість осіб. Це, — він простяг руку до кишені і витяг звідти аркуш списаного паперу, — якась Зигфріда Умер, сімдесят вісім років, яка гостює в Лодзі. Її дочка вийшла заміж за поляка. Можна бути певним, що вона не має нічого спільного з розвідкою. — Чому? — здивувався Рогаля. — Невже молоді офіцери нашої служби вважають, що для розвідника існує пенсійний вік? Тржаска не зумів надати обличчю серйозного вигляду. — Та ні ж бо, товаришу полковник. Родина, з якої походить Умер, з покоління в покоління дотримується традиційно лівих поглядів. Її батько й чоловік належали до соціал-демократичної, а згодом до комуністичної партії. Обоє загинули в концтаборі. Можна ще додати, що дочка Умер, нині Костревська, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком також в одному з концентраційних таборів. Нам здається, що… — Згоден. Зигфріду Умер з нашого списку можна викреслити. А інші? Капітан по черзі перебирав кожного з туристів ФРН, що приїхали в Польщу лише на тиждень. Не було жодних підстав для найменшої підозри щодо доктора Фреда Зієра, який прибув на міжнародний симпозіум з питань медицини. Тржаска вважав, що поза підозрою також Ернст Долевангер, сорока. трьох років, інженер-хімік, представник фабрики «Гехст», колишній в'язень Освенціму. — Отже, вже троє відпали. Є ще два комерсанти: Вольфганг Арндт і Гельмут Бургер. Приїхали у фірму «Ліс», мають підписати торговельну угоду. Разом живуть у готелі «Орбісу». Арндт у нас був уже двічі. Бургер приїхав уперше. Полковник поцікавився, чи представники західнонімецької торгової фірми не виїжджають нікуди з Варшави, а переконавшись, що ні, слухав уважно далі. — Спочатку німці попросили візу тільки для Арндта, — розповідав далі капітан Тржаска, — а через два тижні і для Бургера. Обидва фахівці-лісівники. Нічого підозрілого. — Виходить, усі поза підозрою? — Є ще шостий. Випадково ми натрапили на інформацію про нього у пресі. — Капітан, очевидячки, намагався розтягти розмову. — Приїхав до нас на тиждень і сидить у туристському готелі «Глобус». Він з молодих, та ранніх… — затнувся, бо брови полковника грізно насупилися, що означало близьку бурю. — Ви що, письменник? Трилогії мені оповідаєте! — Його прізвище Рудольф Грюнн, мешкає у Нюрнберзі, вчиться в Монахіумі на відділі політичних наук. Йому двадцять п'ять років. Член профашистської організації «Дойчлянд Югенд-Ост», яка відкрито виявляє свою ненависть до сучасного політичного ладу в Європі… — Кажучи простіше, молоді реваншисти? — Саме так, товаришу полковник. Грюнн виконує функції керівника однієї з таких груп в Монахіумі. — Хтось же його до нас запросив? Тржаска скривився: — І так і ні. Все це трохи дивно… Полковник насупив брови: — Ви дуже полюбляєте театральні ефекти. Говоріть навпростець. Маєте якісь дані? З інформації Мацея Тржаска виходило, що студент Рудольф Грюнн приїхав до Варшави як турист на час вакацій. Візу на в'їзд отримав без перешкод, очевидно, махнули рукою на його неприхильне ставлення до Польщі. Враховано, мабуть, що й так західні кореспонденти, акредитовані в Польщі, багато пишуть нісенітниць про наш край, тому «сенсації» Трюмна будуть хіба ще одним камінцем, кинутим з ревізіоністського городу. Тим часом відмова у візі західнонімецькому студентові могла б бути використана в антипольській пропаганді. А так Грюнн приїде і не матиме жодних перешкод, щоб оглянути те, що хоче, щоб вести розмови та дискусії. Це так, але ви говорили щось і про запрошення. — Річ у тім, що до документів на одержання закордонного паспорта Грюнн додав ще листа, автор якого запрошував його приїхати, пропонував навіть у разі якихось ускладнень допомогти фінансово. — На скільки днів запрошувався Грюнн у листі? — На тиждень. — Хто автор листа? — Грюнн подав лише листа, а детальної адреси того, хто до нього писав, не повідомив. На конверті є лише ім'я та прізвище адресата. І примітка, щоб Грюнн зупинився в готелі «Глобус». — Ясно. Прізвище, ім'я… — Автор листа Генріх Гірше. — Маєте конкретні дані? Це справжнє прізвище чи вигадане? Капітан сказав, що десь за годину матиме всі дані, що стосуються автора листа. — Гаразд, — погодився Рогаля. — Якщо такий існує насправді, то перевірте, чи підтримує він зв'язок із Грюнном. Не буду вас вчити, але принагідно поцікавтеся і тими крамарями, що приїхали до фірми «Ліс». Про решту теж не забувайте. Можливо, це справді хтось інший? Через хвилину полковник Рогаля одержав повідомлення з Константинова: «Незадовго після втечі «механіка» з допомогою міліції Бялої Подляски проведено обстеження місцевості. Завдання полковника, передане вчора по телефону, я виконав. З часу події в палаці все спокійно. Виявлено сліди коліс мотоцикла. Інших даних немає. Чекаю подальших розпоряджень. Т. Середа. Година 12.30». Рогаля перечитав текст донесення, мабуть, не раз, бо кілька хвилин не відривав погляду від аркуша. — Пошуки можуть затягнутися, а ми маємо лише чотири дні часу. Добре, якщо «механік» не виявиться звичайним собі шукачем скарбів у палаці… — Мені можна йти, товаришу полковник? — капітан Тржаска вирішив, що розмову вичерпано, отож можна й попрощатись. — Що сталося? Горить? Пояснив, що мусить зустрітися з поручиком Грудзінським, який веде слідство у справі крадіжки на квартирі його знайомих Шиманських. Про себе подумав, що негайно повинен відкласти всю побічну роботу і зайнятися виключно довіреною йому справою. Одначе з досвіду знав: коли надмірно сушить голову — це теж не дає наслідків. Мусив, як завжди, чекати, нагромаджувати факти, збирати дані. Дійшов висновку, що півгодини, проведені у відділі, не пропадуть марно. Все ж таки подія, мимовільним свідком і героєм якої став старий Шиманський, його зацікавила. Слухаючи цей монолог, полковник Рогаля іронічно посміхнувся: — Вам би бути Шерлоком Холмсом, а не працювати у нашому управлінні. Тільки щоб через годину я бачив вас у кабінеті!  

Поручик Томашевська сиділа поруч з капітаном міліції Морозом, що допитував свідка, механіка водоканалу з Нової Подляски Яворського. Низький, згорблений, той тупо дивився на людей, що сиділи за столом. Фіолетово-буряковий ніс красномовно свідчив про односторонні захоплення Яворського. Він не відзначався ні інтелігентністю, ані даром говорити. Насилу розповів про себе, говорив уривчастими фразами, свої скупі пояснення перебивав затяжним бухиканням. Очевидно, ніч, проведена під арештом, не була з приємних. — Отже, пане Яворський, — Мороз намагався повернути розмову в річище визначеної теми, — ви зустріли незнайомця… Яворський ствердно кивнув головою. — Як це було? — Запитав… — Про що запитав? — Ну, запитав, котра година… — А ви що на це? — Сказав, — механік знову забухикав, — … що не знаю, бо в мене годинник зупинився. — Ви б могли пізнати того чоловіка? — Чому б мав не пізнати… Людина звичайна, як усі інші… Мороз глибоко зітхнув і полічив подумки до десяти. — Опишіть, який він мав вигляд. — А хіба я знаю? — завагався Яворський. — Такий собі, високий чи середній на зріст… А років мав десь близько сорока або трохи більше. Обличчя худе… — Можете описати костюм? — Одягнений був пристойно. — Але як? Однакові були піджак і штани чи різні? — В мундирі був, — видушив із себе Яворський. Запала важка тиша. — Чоловіче! — спересердя вигукнув Мороз. Ось уже годину вас питаємо, як був одягнений, а ви своє правите: «пристойно» і «пристойно». — Бо ж таки пристойно, — спокійно підтвердив Яворський. — А про мундир ніхто мене не питав. — У якому був мундирі? — вела далі Томашевська. — Лісника. Я ці мундири знаю. З подальших зізнань Яворського випливала така картина. У вівторок увечері він, як звичайно, шукав «нагоди». І коли чоловік, що запитував, котра година, несподівано запросив його у бар, механік пішов з ним не вагаючись. Випадковий колега замовив спочатку півлітра горілки, потім ще стільки і ще… Яворський, хоч і звиклий до подібних пиятик, не витримав заданого темпу і, як засвідчила офіціантка, почав бешкетувати. Отож мусили вивести його з зали. У вгамуванні бешкетника взяв участь його товариш по столу. «Той пан, — сказав директор ресторану, — не тільки заплатив, а й допоміг офіціантам вивести пияка». Характерна деталь: ніхто із свідків не запам'ятав, чи був «приятель» Яворського у мундирі лісника. Та це й не дивно, бо близько другої години ночі у ресторані годі було знайти тверезого. — Треба негайно розшукати цю людину, — сказала наприкінці Єва Томашевська. — Але як? — замислився Мороз. — Телефонувати до всіх лісництв краю? Постановили на першому етапі пошуків зробити найпростіший крок. Дільничні міліціонери заходилися обережно випитувати мешканців містечка, чи хтось із них напередодні випадково не зустрічав лісника. Відповіді були переважно заперечні. Дехто бачив, але після зіставлення відомих фактів виявилося, що мова йшла зовсім про іншу людину. …Єва Томашевська сиділа в кабінеті повітового відділка міліції як на голках. Кожен новий слід, кожна надія виявлялися оманливими. Надвечір зненацька залунав телефонний дзвінок. Ще більшою несподіванкою було те, що просили саме її. Взяла трубку. — Поручик Томашевська? — голос звучав невиразно, перебивався монотонним шумом і різким тріскотінням. — Говорить Васяк, директор рільничого господарства у Константанові. У мене тут сидить хлопчина, Мацеяк, знаєте, той школяр… Хоче з вами побалакати. — А-а-а… Мацеяк… — надії на інформацію, яка допомогла б їй розв'язати головоломку, зникли так швидко, як і з'явилися. — Передайте йому привіт, але зараз я не маю часу, та й не можу займати телефонну лінію. — Але він говорить, що має сказати вам щось важливе. Мені не хоче, тільки вам… — Добре, дайте йому трубку, — неохоче погодилася. У трубці зашемрало: — Це я, Мацеяк… — Добридень, але я дуже зайнята, то може, іншим разом пороз… — Знаю, — перебив хлопчик, — але я хочу скласти вам рапорт. — Рапорт? — здивувалася Томашевська. — Так. Ви знаєте, як це буває на селі. Коли з'явиться хтось чужий, всі до нього придивляються. Наприклад, пастухи, котрі корови пасуть. Один з них бачив, але здалеку… Це був, власне, один з багатьох випадків, які їх цікавили. Відчувала, ні, була певна, що нарешті одержить потрібні відомості. — Він пас корів біля лісу, — пояснював схвильовано хлопець, — і бачив, як на мотоциклі приїхав якийсь лісник. Мотоцикла поставив, а сам пішов. А потім з'явився інший чоловік, сів на мотоцикла і поїхав. — А той лісничий? — Він більше не приходив. А той, другий, поїхав. Це, напевне, той, що хотів убити Боржника, бо кажуть, що він також був на мотоциклі. — Вітку, почекай біля телефону, не клади трубки, — звеліла Томашевська і почала квапливо переповідати новину зацікавленому розмовою капітанові Морозу. Десятирічний хлопчак, як і всі в його віці, захоплювався машинами, отож на відстані кільканадцяти метрів добре розгледів мотоцикл. Здивувався, що водій залишив ключ у машині. Ще більше був вражений, коли інший чоловік почав впевнено біля неї поратись. Хлопчак заховався і стежив далі. Номера мотоцикла не запам'ятав, але в його пам'ять запали літери. Перша була «Р», щодо другої не мав певності: «С» чи «Г». — Це вже щось… — зраділа Єва Томашевська, але капітан Мороз залишався байдужим. — Якщо навіть це був «наш» лісничий, то ще роботи… — він замовк, побачивши сержанта, що входив до кабінету. — Щось нове? Сержант подав теку з паперами. Були в них свідчення працівників Константинівського рільничого господарства. Двоє з них запевняли, що мотоцикл марки СГЛ, яким приїхав двійник Яворського, мав місцевий реєстраційний номер. — Не завадить розшукати лісничого — власника мотоцикла ідентичної марки, — вирішила Томашевська. — А водночас подзвонити до Жешува. Цікавить мене СГЛ, а також мотоцикл із номерами з літерами РС чи РГ… Капітан Мороз усміхнувся, здивований Євиним завзяттям. — Бажаю вам успіхів… Ми теж, як і ваші колеги, шукатимемо і лісника, і СГЛ. Попрощалися вони, як давні знайомі, хоч це була їхня перша зустріч. Лише спільна праця може так зблизити людей, різних віком і характерами. Томашевська попросила, щоб про все якнайшвидше поінформували управління, сама ж із сержантом Костжевою поїхала «по гарячих слідах». Палац залишився під пильним наглядом місцевого відділу міліції. В середу до обіду Арндт і Бургер оглядали пам'ятні місця Варшави. Були сповнені вдячності, про що не забули наголосити в принагідній розмові, надто ж за те, що весь час їх супроводжував як гід представник фірми «Ліс». Після обіду обоє повернулися до готелю. І коли Арндт на запитання, чи не надійшла на його ім'я бандероль, дістав негативну відповідь, він не міг приховати свого розчарування. Очевидно, він справді був природжений колекціонер.  

Грудзінський не зводив очей з Тржаски, заглибленого в матеріали до рапорту про вбивство Гайди, який був «гостем» на квартирі Шиманських. — Бракує докладних фактів, — зітхнув нарешті Мацей, а Грудзінський додав: — Той, Подвійний… Хто його знає? Можливо, тут зведення якихось особистих порахунків між злочинцями, які зовсім непричетні до «скарбів» палацу. — Жучок уже давно не мав контактів з тим середовищем, — підсумував свої здогади лейтенант. — Можемо зупинитися хіба що на двох деталях. По-перше, звідки в Гайди могло бути стільки грошей, якщо відкинути, що ці гроші не були сховані його дружиною? По-друге, з ким так невідкладно мав зустрітися Жучок у місті? І хто такий Подвійний? І тут, власне, шановний колего капітан, ми можемо похвалитися певними успіхами в наших пошуках, — поручик підвищив голос і чекав, що Тржаска зацікавиться його повідомленням. — Маєте свідків? — Ми розмовляли з кількома знайомими Гайди, які ще нічого не знають про його смерть. Від них довідались, у якому місці можна було його знайти, де він любив бувати… — А саме? Виявилось, що один із свідків, як тільки йому показали фото Гайди — Жучка, не вагаючись впізнав у ньому постійного клієнта кав'ярні «Дануся» в Єрусалимських алеях. Інші також ствердили, що найчастіше бачили його саме там. З цього можна зробити висновок, що зустріч, про яку згадувала на допиті Рутко, відбувалася саме в «Данусі». Окрім цього, в кишені мертвого Гайди знайдено рахунок… Припущення невдовзі справдилися. Одна з офіціанток «Данусі» заявила, що гості за столиком виказали незвичайну щедрість, а Гайдин співрозмовник — його прізвища вона, певна річ, не знала — був у картатому піджаку. «На вигляд мав років сорок», — визначила вона вік Гайдиного товариша. І не назвала жодних інших подробиць, окрім того, що розплачувалися з нею п'ятсотзлотовою асигнацією і що розраховувався саме Гайда. Це її й здивувало, бо ж він ніколи не мав гроша за душею. Висловила також думку, що Жучок, мабуть, користувався грішми з гамана свого колеги по столику. — Оце такі відомості з кав'ярні, — закінчив Грудзінський. — А чи не пробували при нагоді ворожити на кавовій гущі? — зіронізував Тржаска. Потім, трохи заспокоївшись, почав розпитувати про гроші, знайдені на квартирі у Гайди. Проте і тут його чекало розчарування: молодий поручик міліції твердив, що на банкнотах були лише відбитки пальців Гайди. Щоправда, на п'ятсотзлотівках ще залишились якісь сліди нотаток від олівця. Проте це не означало, що вони мали якусь дотичність до розслідуваної справи. — Може, так, а може, й ні, — сказав Тржаска. — Але про всяк випадок… Не гнівайтесь на мене… маю трохи більше досвіду в таких справах. Чи не могли б ми ще раз поглянути на ці гроші? — Гаразд! — поручик дістав із шухляди великий конверт. — Є ідея! — підхопився з крісла Тржаска. — Треба встановити, де останнім часом ці гроші перебували… Грудзінський кивнув головою, ніби здивувався наївності висловленої пропозиції. — Ми також про це думали… — В банку… — Так, у банку. Та вся біда в тім, що в банку занотовуються лише номери тисячозлотових банкнотів, а в нашому ж розпорядженні п'ятсотзлотівки. Такі купюри піддаються контролю лише тоді, коли виникає підозра, що грошові знаки фальшиві. — Так, так… — Тржаска стис міцно губи, передчуваючи поразку. — Ну гаразд, погляньмо ще раз на ці папірці… Обоє схилилися над розкладеними на столі грішми. Грудзінський взяв одну з асигнацій: — О, тут записані якісь рахунки! Сліди від олівця стерлись, але ще можна прочитати. Погляньте… Збоку на березі асигнації виднілося кілька цифр. Тржаска взяв чистий аркуш і почав переписувати «рахунки». — То що ви про це думаєте? — звернувся до Грудзінського, який глянув на аркуш з недовірливою усмішкою і тільки знизав плечима: — Що ж, хтось собі множив і додавав… Нічого дивного… — А може, все-таки трохи помізкуємо! — Тржаска сказав це з виразним притиском. Хоч-не-хоч, а Грудзінський мусив знову глянути на аркуш з нотатками Тржаски. Те, що він побачив, мало звичайнісінький вигляд:  

460 3 1750 3 3700 11960 26 26 26 45500 -- —- - —--- 276 1050 222 96200 92 350 74 1750 -- —- - —--- 11960 45500 96200 154410  

— Ви цікавилися, чи останнім часом до банку не було внесено такої суми? — запитав Тржаска. Поручик здивувався. — Звичайно, цікавились. Такого внеску не значиться» А перевіряли ми за останні тижні і в банку, і на пошті всюди. — А внесків часткових? — Таких безліч… — То, може, хтось вніс таку суму одного й того ж дня, але на різні рахунки? — І такого збігу не виявлено. Втім, можна звернутися до фінансових експертів. — Обійдемось без експертів, — Тржаска приязно поплескав по плечу свого співрозмовника. — Мислення, дорогий поручику, має колосальні переваги. Отож думаймо… Через кілька хвилин Грудзінському стало шкода, що морочить голову і собі і іншим. Але Тржаска не звернув на це уваги. Вираз його обличчя раптом змінився. — Чи не переселився у вас дух Питії? — Знайшов, слово честі, знайшов! Є за що зачепитись! — говорив Тржаска і заходився ставити Грудзінському питання за питанням: — При множенні всюди фігурує цифра 26, правда ж? — Правда, — погодився Грудзінський. — При першому множенні одним множником є цифра 460, правда ж? — Суща правда. — При другому множник цифра 1750, правда ж? — І це сходиться. — А скажіть-но мені, поручику, — на обличчі Тржаски з'явився хитрий вираз, — скільки коштує закордонний паспорт? — Чотириста шістдесят злотих, — не вагаючись відповів Грудзінський. Хоч його все ще не полишав подив, але він уже починав схоплювати хід думок Тржаски. — А по скільки злотих обмінюють туристам? — Як кому, буває навіть, що й по три з половиною тисячі злотих. — Добре, — кивнув головою Тржаска. — Але, коли подорожі групові і на обмежений час, то обмін грошей, певно, лімітований. Скажімо, обмінюється… — Тисяча сімсот п'ятдесят злотих, — підказав поручик. — Ось воно! — тріумфував Тржаска. — А кошти на подорож однієї людини становлять 3700 злотих. Зрештою, погляньте на останню колонку, там у додатковій позиції вирізняється одноразове 1750. Що це означає, знаєте? Гроші, які обмінює супровідник, або керівник, даної групи. — Вітаю! — в церемонному поклоні поручик схилився перед Тржаскою. — Якщо, звичайно, все це правда. Треба було заглянути до паспортного столу. Де-де, а там мусять знати про таку велику групу. Перевіримо, зрештою, і в бюро подорожей… Тільки що це нам дасть? — зненацька спитав він. — Новий слід! — Тржаска, підвівшись із крісла, почав прощатись. Час, що його він міг присвятити розмові з Грудзінський, скінчився.  

Пообідні години роботи в бюро агентства «Глобус» здавалися вкрай наелектризованими. Знервований був касир Гірше, у гнітючому настрої перебував магістр Тржасковський, навіть Альбін Цільманек, завжди поштивий і привітний, бурмотів щось невдоволено на адресу панни Гражинки, що, як завжди, сиділа за машинкою.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка