До збірки ввійшли твори представників детективного жанру пнр, чсср, Куби



Сторінка16/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.74 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22

Початок

 

У одному з кабінетів ЦРУ в Майамі настінний годинник показував вісімнадцяту, коли Майк, старший офіцер і керівник операції, що мала розпочатися за п'ятнадцять хвилин, натис кнопку селектора й мовив чудовою іспанською: — Заходьте. У дверях з'явився високий, під метр вісімдесят, чоловік міцної статури, аж бронзовий від засмаги, в елегантному темному костюмі. Глибоко насунутий капелюх, трохи збитий набік, та темні окуляри заважали роздивитися його. — Сідайте, Роберто, — сказав Майк. — Дякую. — Ви усвідомлюєте, що ваше завдання винятково важливе? — Так, усвідомлюю. — Від певного часу можна вважати, що нам досить складно закидати агентів на Кубу. Здебільшого кубинська держбезпека вже чекає їх або затримує, щойно вони починають діяти. Або ще гірше — вони самі здаються. А якщо взяти до уваги, що вони добре проінформовані про наші дії, то можна дійти досить невтішних висновків. Поки Майк говорив, Роберто налив сигарету й дивився, як звиваються вгору струмочки тютюнового диму. — Запитання є? — Лише одне. Як я виберуся з Куби? На обличчі Майка проступила посмішка: — Про ваше завдання знає тільки Д-45; ви повідомите йому, що прибули, ось по цьому телефону. Роберто мовчки взяв папірець, пробіг очима; запам'ятавши номер, спалив аркушик. — Це добре, — мовив він, — але ви не відповіли на моє запитання. Майк примружив очі: — Д-45 доручено вивезти вас із Куби. Але затямте: після першого ж дзвінка Одразу забудьте про нього. Це — запорука успіху, а відтак — і вашого повернення. Майк підвівся з крісла й глянув на годинник: — Що ще? — Все. Він обійшов стіл і, тиснучи Роберто руку, пильно подивився в очі. — Відтепер ви — Д-54. І вирушаєте на Кубу через двадцять чотири години. Бажаю успіху. — Дякую.  



Роберто вийшов з кабінету задуманий. Сів у машину. Зосереджено дивлячись на берег моря, припалив сигарету й мовив сам собі: — От і настала пора.  

Майк із вікна свого кабінету спостерігав за Роберто. Щойно машина рушила, він підійшов до селектора й натиснув кнопку. — Їдьте за ним. Минуло півгодини. За цей час Майк устиг перечитати досьє на чоловіка, який вийшов з його кабінету. Пролунав довгий телефонний дзвінок. — Слухаю… Так… Майк… Гаразд, до побачення. Розмова тривала не більше хвилини. Майк був збуджений, навіть аж трохи нервувався. Хоч трубку й поклав, але так і застиг, утупившись в одну точку. У вухах лунав голос, повторюючи телефонограму… «Замовлені квіти будуть надіслані за адресою 24-го». Це означало, що сьогодні до 24.00 агент Ф-1 висадиться на Кубі. Майк опустився в крісло й набрав номер: — Черговий? — Так. — З'єднайте мене з Доктором. — Хто просить? — Майк. — Хвилинку. Минуло кілька секунд. Майк дедалі більше хвилювався. — Усе гаразд? — почувся голос. — Так. Вирушаю через двадцять чотири години. — Ще одне, Майку. З паспортами нема ускладнень? — Жодного, шефе. — Тоді вперед. — Привезу вам з Куби пляшку «Канею». До побачення. Майк поклав трубку й заходився складати документи в теку. Кожна тека була замкнена й опечатана. Впевнившись, що все гаразд, вимкнув світло й зачинив кабінет. Йдучи до автомобіля, Майк думав: «Все поки що як слід. Побачимо, як буде мені на Кубі туристом. Але нічого, не вперше, та, мабуть, і не востаннє». Коли доктор поклав трубку, слуга, що стояв біля нього, спитав: — Може, сеньйор вип'є коньяку? — Авжеж, Хасінто, принеси чарочку… — погодився Доктор і спитав: — Хасінто, а що, ром «Каней» смачний? Хасінто пильно глянув на Доктора. — Сеньйоре, коли я жив на Кубі, то пив «Бакарді». Зараз, як я розумію, комуністи намагаються робити схожий на «Бакарді» ром «Каней» — золотистої та білої марок. Кажуть, досить непоганий. — Дякую, Хасінто. Приятель пообіцяв мені привезти з Куби пляшку «Канею», то я вирішив спитати в тебе, що воно таке.  

Судно вимкнуло двигуни за двадцять миль від гаванського порту, і двоє чоловіків спустили на воду швидкохідний катер. Високий чоловік років тридцяти п'яти, з сивим пасмом у волоссі, в синіх штанях, картатій синій сорочці й чорному піджаку сидів на кормі й дивився на берег, що швидко наближався. Катер різко взяв праворуч, і від несподіванки чоловік схопився за борт. Довкола було тихо й темно. На катері заглушили мотор, і стало, чути, як борти м'яко обмиває вода. Чоловік глянув на годинник: за чверть дванадцята ночі. Катер ледь здригнувся — знову запрацювали двигуни. Минуло п'ять хвилин. Чоловіки потисли руки, й судно рвонуло на північ, курсом на США.  

На пляжі, за пагорбком, причаївся чоловік з пістолетом у руці, намагаючись вгамувати калатання серця. Хвилини зо дві він вдивлявся в темінь, потім метнувся до шосе, що було метрів за триста, зупинив автобус і сів у нього.  

До відділення державної безпеки Гавани надійшла шифровка: «До вас вирушає Кмітливий. Х-23».  

Обстановка ускладнюється

 

— Товаришу лейтенант, за двадцять миль від берега, в зоні гаванського порту; нерозпізнаний об'єкт, курсом з півночі, — доповів молодший лейтенант Бетанкур, черговий прикордонної частини. — Негайно уточніть курс, швидкість і тип об'єкта, — розпорядився офіцер. Через десять хвилин знову почувся голос Бетанкура: — Товаришу лейтенант, об'єкт схожий на швидкохідний катер, швидкість двадцять дев'ять вузлів, курс — двісті тридцять п'ять; за шість миль від берега. — Бойова тривога! «Сокіл» — курсом двісті вісімдесят, її «Чайка» — триста сорок. Через п'ять хвилин чекаю вас на борту «Сокола». Черговий офіцер поклав трубку, швидко набрав номер: — Товаришу капітан, здається, намагаються закинути агента в квадраті три тисячі дев'ятсот вісімдесят три. Я вже віддав необхідні розпорядження. — Негайно виходьте в море і підтримуйте зі мною постійний зв'язок. О 23.45 двоє суден з прикордонниками відпливли від берега з різних місць, але з одним завданням захопити ворога. План чергового офіцера полягав у тому, щоб узяти швидкохідний катер у лещата. Для цього кожне судно мало описати півколо з радіусом двадцять п'ять миль. Чоловік, що лишився на катері, глянув на дві переносні рації, які лежали поряд, узяв одну й передав на корабель-порушник: — Завдання виконане. Катер був за шість миль від берега, коли вдалині, по правому борту, з'явилася маленька світла цяточка. Мабуть, рибальське судно чи катер, бо досі ніщо не віщувало небезпеки. Минуло десять хвилин. Чоловік побачив, що цятка поволі наближається, а водночас на обрії з лівого борту швидко рухалась назустріч друга цятка. Чоловік занепокоївся, бо зрозумів, що, оскільки дві світні цятки помітно наближаються, це не рибалки, як гадав він спершу. Тоді, звіривши курс катера й тих цяток, він збагнув, що вони описують півколо, і якщо всі три судна ітимуть своїм курсом, вони неодмінно скоро зустрінуться. Хоч було прохолодно, лоб чоловіка рясно вкрився потом; спітнілі руки ковзнули по стерну. Він здригнувся всім тілом.  



Під крилами літака побігла злітна смуга. За характерним гулом та за язиком полум'я ясно — це реактивний. Щойно він розтав у небі, як услід за ним піднявся вертоліт з десятьма бійцями внутрішніх військ.  

Капітан корабля-порушника побачив, що до нього наближаються двоє суден. Катер уже був на борту, а машина працювала на повну потужність, тримаючи курс на Флорі-ду. З одного судна подали сигнал зупинитись. Водночас капітан почув у небі гул реактивного літака. Не зволікаючи, він наказав: — Всі по місцях! Радисте, передай на базу, що ми готуємось до бою. А водночас на борту «Сокола» лейтенант наказав: — Сержанте Мендес, погасити вогні! — Потім, обернувшись до бійця при носовій гарматі, гукнув: — Вогонь! Снаряд ударив метри за три перед носом корабля-по-рушника. З другого прикордонного судна ревнув залп з усіх гармат. Зненацька над морем зависла освітлювальна ракета, і з неба, плюючись вогнем, ринув сріблястий літак. Екіпаж судна-порушника огризався. Дві гармати били без упину, крупнокаліберний кулемет розтинав повітря трасуючими кулями. Одне прикордонне судно запалало. Л' так вів нищівний вогонь; нарешті один із його снаряді улучив у шпигунський корабель.  

Після хвилин двадцяти запеклої стрілянини на воді плавали уламки шпигунського корабля. І в тиші, що запала, почувся гул вертольота. На борт машини поклали поранених, а ще за півгодини вертоліт приземлився на території морського госпіталю імені Луїса Діаса Сото.  

— Я «Сокіл»! Я «Сокіл»!.. — гукав лейтенант у мікрофон. — Прийом. — Чую вас, «Сокіл», чую, — відповіли з командного пункту. — Ціль знищена. З екіпажу живих не лишилося. Наших поранених відправлено до морського госпіталю. Прийом. — Добре.  



Перший удар

 

Агент Ф-1 їхав на задньому сидінні 62-го автобуса. О цій порі Гавана спала, проте він бачив численні нові споруди, школи, піонерські табори, кафетерії. Десять років тому він нелегально виїхав з цієї країни, бо, заборонивши азартні ігри, комуністи забрали в нього ігорний будинок, відтак позбавивши «роботи», а братися до чогось іншого йому не хотілося. Агент тричі пересідав з автобуса в автобус, перш ніж десь о восьмій ранку набрав номер телефону. З трубки почулося: — Слухаю вас. — У вас є зелені лимони? — Ні. Тільки жовті. — Тоді я зайду завтра. На протилежному кінці дроту Пабло — так звали чоловіка, що підійшов до телефону, знеможено опустився на стілець. Десять років тому він одержав завдання чекати когось, щоб потім допомогти йому вибратися з Куби. І відтоді щомісяця одержував 200 песо. Пабло жив сам. Його родина виїхала в Штати, і двоповерховий будинок на чотири кімнати видався йому холодним і непривітним. Пабло обвів поглядом маленьку кімнату, глянув на телефон і тихо мовив: — Тепер уже кінець самоті. Перебувши ніч у залі чекання автостанції, Ф-1 уранці пішов на зупинку 34-го автобуса. Він розглядав Громадянську площу, вивчав зміни, що відбулися на ній, поки його не було в Гавані. З автобуса вийшов на бульварі Сальвадора Альєнде, припалив сигарету. І зненацька почув за спиною: — Альберто, це ти! На нього здивовано дивився мілісьяно. Агент зніяковів: — Ви помилилися. Моє ім'я Рамон. — Ти диви, якщо ви не Альберто, власник ігорного дому на Палатіно, то його брат-близнюк. А я ж знаю, що Альберто не мав брата. — А я вам кажу, що ви обізналися. Підійшов автобус, і Рамон сів у нього. Мілісьяно лишився на зупинці, тручи рукою підборіддя й ошелешено хитаючи головою. — Це таки Альберто, — прошепотів він. Ф-1 піднявся в автобус, та настрій у нього зіпсувався. Він тремтів. Страх змушував весь час позирати в заднє вікно. Звичайно, він упізнав мілісьяно: то був Хуан Хосе, якого прозивали Хуанхо. Не витримавши, агент вийшов на першій зупинці. На випадок непередбачених ситуацій у нього був заздалегідь розроблений план, а те, що тільки-но сталося, і було саме такою ситуацією. Він узяв таксі й кинув водієві: — Їдьте за цим автобусом. Шофер пильно глянув на нього: — Знаєте, товаришу, це — таксі, а я водій. Тобто хочу сказати, що це не патрульна машина, а я не поліцейський. Агент скрушно пояснив: — Бачте, товаришу, моя дружина сказала, ніби нікуди не піде, а я щойно бачив, як вона сідала в цей автобус. Обличчя водія враз перемінилося. Він іронічно всміхнувся: — Все ясно. Таксі рушило, агент кілька разів прошепотів: — Ти — послідующий недоумок.  

Хуанхо почекав наступного 34-го, доїхав до рогу вулиць Рейна і Амістад, там швидко перетнув вулицю й зайшов до управління. Ф-1 підійшов до дверей, у які зайшов Хуанхо, і спитав у чергової: — Щойно сюди заходив мілісьяно? — Авжеж, це — Хуанхо. — Я недавно працюю разом з ним у військовому комітеті, він мені сказав, щоб я йшов до нього додому, там ми зберемося з кількома товаришами. Але я забув адресу. Співробітниця знайшла адресу в картотеці й назвала її, порушивши інструкцію.  

Коли Хуанхо виходив, чергова сказала: — Тут тебе питали. — Хто? — Товариш, він чекає у тебе вдома. — А-а, гаразд. Дякую. Хуанхо вийшов і попростував до найближчого відділення поліції. Вислухавши Хуанхо, черговий офіцер подзвонив по телефону. Через півгодини Хуанхо був у капітана державної безпеки Рамоса.  

Уздовж шосе Віа Бланка, від Тарари до Бока-Сієга, через кожні три метри стояли бійці міністерства внутрішніх справ. Офіцер, що керував цією операцією, розпорядився: — Командире пошуку, починайте. Темряву розітнула червона ракета. Бійці величезною дугою рушили до пляжу. — Товаришу лейтенант, гляньте! — покликав боєць. На піску виразно виднілися людські сліди. Вівчарка занепокоїлася й кинулась до піщаного пагорба. Підбігши туди, бійці побачили, що тут хтось лежав, і знайшли ґудзик. Коли його піднесли собаці до носа, кмітлива тварина стрілою майнула до Віа Бланка. Командир пошуку все зрозумів. Капітан Рамос у своєму кабінеті розмовляв з капітаном Агіларом. Раптом пролунав довгий телефонний дзвінок. Агілар зняв трубку: — Слухаю. — Говорить лейтенант Ортіс. Капітан Рамос є? — Так, хвилинку. — Слухаю, Ортісе. — Капітане, схоже, ворог зумів закинути агента. — Посилаю до тебе капітана Агілара. Подробиці повідомиш йому. До побачення. — Здається, прибув Кмітливий, про якого повідомляв Х-23, — сказав Рамос. Знову задзвонив телефон. — Так, я, — мовив у трубку Рамос. — Що?.. Ви впевнені? Негайно його сюди! Черговий офіцер повідомив, що внизу знаходиться громадянин на ймення Роберто. Він — агент ЦРУ Д-54, щойно прибув на Кубу. — Що сталось? — спитав Агілар. Рамос переповів повідомлення чергового офіцера. — Невже це Кмітливий? А може, їх двоє? Двері прочинив лейтенант Ортега. — Дозвольте зайти. — Прошу. — Товаришу капітан, повідомлення від Х-23, — він простягнув Рамосу аркуш паперу. У повідомленні говорилося: «Кмітливий прибуде в понеділок. Х-23». А сьогодні четвер, отже… — Що сталося, командире? — спитав Агілар. — Усе складніше, Агіларе. Вкрай складно. Рамос відкинувся в кріслі й задумався: «Троє? Двоє? Один?» З задуми його вивів голос секретарки Ілеани, що пролунав по селектору: — Капітан Каньяс із поліції по прямому телефону. Рамос узяв трубку: — Що сталося, Каньясе? — Він перемінився на обличчі, нервово провів рукою по голові. — Коли?.. Так… Негайно пришліть мені слідчого. — І повільно поклав трубку. — Що ще? — знову спитав Агілар. — Мілісьяно, що був у мене, Хуан Хосе Фуентес Менендес, на прізвисько Хуанхо… Його, здається, вбито на околиці Санта-Фе…  

Насичений ефір

 

Вийшовши з кабінету Майка, Д-54 здогадався, що його життя розіграли, наче карту. Він знав, що нелегально проникнути на Кубу зараз нелегко, а виконати завдання і потім вибратись — то й поготів. Не дуже припав йому до смаку й варіант повернення, бо все залежало тільки від агента Д-45. Правда, трохи втішала думка, що то людина розумна, здібна і з надійним «дахом». Це дозволило їй діяти на Кубі шість років. Роберто прибув на місце посадки. Одержавши потрібні документи, він сів у легкий літак, подивився в віконце й ледь усміхнувся: неподалік побачив автомобіль, що не відставав від нього, відколи він вийшов від Майка. Стояла непроглядна ніч. Тільки на морі відсвічували вогні літака на водяних лижах. Через дві години агент Д-54 висадили недалеко від берега, південніше острова Пінос. Діставшись уплав до суходолу, він швидко скинув і себе спеціальний костюм, побризкав його жовтою рідино з різким запахом і закопав у пісок. Роберто глянув на годинник. Щоб устигнути на пором з Нуева-Херони, лишалося дві години. Він дістався до шосе, пройшов трохи, сів на автобус і за тридцять хвилин уже був на поромному причалі. Наближалося перше випробування: перевірка документів. Ті, хто його відправляв, знали про зміни, внесені в службові посвідчення, і про те, що запроваджено паспорти. Він підійшов до віконця: — Один квиток, будь ласка. — Посвідчення. Агент Д-54 дістав документ із задньої кишені штанів. Жінка повернула його, ледь глянувши. Роберто заплатив за квиток і пішов до порома. Морська подорож відбулася спокійно, Роберто одразу заснув. Він зійшов у Батобано і, помилувавшись довершеними лініями судна, яким сюди приплив, пішов довгим молом. Потім сів на автобус і доїхав до кінцевої зупинки біля зоопарку. Там зайшов у телефонну будку й набрав номер. — Як справи, Пеке? — Що? — почулося у відповідь. — Як справи, Пеке? — А-а, добре. Дякую. — У мене теж добре. — До побачення, — відповіли йому. Чоловік, якому телефонував Роберто, сів у зручне крісло й довго думав. Згодом піднявся сходами в одну з горішніх кімнат, обставлену дорогими сучасними меблями. Біля великої книжкової полиці він натис на виступ, секція обернулась, і він витяг чемодан, де був потужний передавач американського виробництва. Агент Д-45 встановив антену, приєднав дроти. Усе було готове, але залишалося ввімкнути апаратуру. «Хто рано встає, тому бог дає, — подумав чоловік. — Так я казав тоді, коли мав власну аптеку, і велося тоді мені непогано. Аби не прийшли ці людці, хто знає…» Агент відійшов убік, подивився на свою роботу і вдоволено потер руки. Очі за товстими скельцями примружилися від утіхи.  



На Кальсада-де-Пуентес Грандес Роберто сів до столика, де продавали морозиво. Поки не принесли морозиво, він спостерігав за різними автобусами, що проїжджали вулицею, і думав: «А тут не так і погано, як твердять там». З'ївши морозиво, Роберто пішов до найближчої автобусної зупинки, розпитавши в перехожого, який автобус іде на Лос-Пінос.  

Саме в цей час у відділі радіоперехоплень записали радіограму підпільного передавача. Капітан Ферра не міг усидіти на місці. Він перебігав поглядом з одного оператора на другого, навіть не чуючи шуму численної апаратури. Після перехоплення минуло дві години, а розшифрувати радіограму не вдавалося. Нарешті за годину капітанові доповіли: — Радіопеленгатори повідомляють, що передавали з Маріанао. Ось текст. Ферра взяв аркуш і прочитав: «Завтра прибуде ОД-54». Ферра всміхнувся: — Побачимо, як це йому вдасться. Він подякував співробітникам і швидко пішов до себе в кабінет. Не встиг причинити двері, як задзвонив телефон. — Слухаю. Як?.. За схожими характеристиками?.. Тільки-но розшифруєте, пришліть мені. Ферра сів у крісло, поволі дістав сигарету й задумався. Хтось постукав у двері, відриваючи його від думок. — Зайдіть. — Товаришу капітан, повідомлення від Х-23. Ферра наче пружиною підкинуло. Він узяв повідомлення й прочитав: «Курдупель. Х-23». Співробітник пішов, і Ферра знову лишився сам. Задзвонив телефон. Ферра взяв трубку. — Слухаю. — Товаришу капітан, остання перехоплена радіограма передана тим самим почерком, що й попередня, але розшифрувати її не можемо; схоже, застосували інший шифр, — доповіли дешифрувальники. — Гаразд. Розшифруєте — негайно повідомте. Ферра поклав трубку й опустився в крісло. «Затівають щось серйозне», — подумав він. Годинник показував, що пора обідати. Повертаючись з їдальні, він зайшов до бібліотеки замовити книжку, звідти вирушив у відділ дешифрування. Там усі були поглинуті роботою. Оператори не відходили від своїх робочих місць, намагаючись розшифрувати останню перехоплену передачу, навіть забувши про обід. Ферра лишився у відділі. Нарешті за годину повідомлення таки розшифрували. Ферра прочитав: «Самець Ф-1 здоровий». Він зняв трубку і сказав: — З'єднайте мене з капітаном Рамосом!  



Доктор п'є коктейль


 

У Докторовому кабінеті сиділи двоє людей. Після від'їзду Майка візити скоротили до мінімуму. Та ці двоє були в Доктора вже три години. — Я вас викликав, щоб проаналізувати останні події, — сказав Доктор. Просторий кабінет містився на верхньому поверсі. Свіжий вітер, долітаючи від недалекого берега, вривався в двоє великих вікон, на яких були підняті штори, і створював у приміщенні приємну прохолоду. Навпроти вікон були подвійні двері. З коридора вони зафанеровані під дерево твердої породи, внутрішні — металеві. На всю стіну за письмовим столом стояла меблева стінка з сейфом: в ньому зберігалися досьє на всіх агентів з групи Доктора. На протилежній стіні висіли дві великі картини. Вікна, сейф, двері були підключені до системи сигналізації, що з'єднувалася з оперативним центром ЦРУ. Сторонній сюди не міг проникнути непомітно. Якщо припинити подачу струму, система сигналізації працюватиме на батареях. Вона спрацює навіть тоді, якщо котрийсь із кабелів перерізати. Перед попелясто-сірим письмовим столом стояли три крісла з чорної шкіри. Докторове крісло було з червоного вінілу. Праворуч розмістився столик з приймачем. Внутрішня система безпеки кабінету складалася з кількох прихованих мікрофонів, за допомогою яких Доктор записував усі розмови, що тут велися. А говорили тут виключно англійською мовою, бо Хасінто, Докторів слуга, помічник і охоронець, був кубинець і знав тільки іспанську. Праворуч на столі стояли три різноколірних телефони. Посередині — кришталева попільничка. Збоку на кожному кріслі були лампи-попільнички. Доктор припалив сигарету і, вказуючи на чоловіка, що сидів ближче до дверей, сказав: — Починайте ви. Той розкрив на колінах чорну теку й гортанним голосом почав: — Після чотиримісячної підготовки агент Ф-1 у передбачений день і час відплив на СК-321, що мав на борту чотири чоловіки команди та швидкохідний катер У-20. — Судно вийшло під своїм номером? — спитав Доктор. — Номер був стертий. — Далі. — Близько 24.00 агент висадився. Кубинські прикордонники помітили наше судно тоді, коли катер вертався на СК-321. Капітан судна встиг передати по радіо, що вони вступають у бій з двома кораблями й літаком. — Що сталося далі? — Усі загинули. Доктор знаком звелів продовжувати. — Ф-1 установив контакт з радистом і… Доктор знову перебив його: — Хто радист і що йому відомо про агента Ф-1? Агент пильно глянув на Доктора й охоче відповів: — Радист кілька років був заморожений. — Заморожений? — Так. Тобто він повинен був жити, як усі, не вирізняючись ні в гарний, ні в поганий бік, а в разі необхідності вислужитися перед владою. Йому залишили апаратуру на майбутнє, щомісяця він одержує двісті песо, водночас тут на його рахунок у «Ферст нейшнл сіті бенк» надходить сто доларів. Сім'я агента живе в США й час від часу інформує його про збільшення банківського рахунку. Вступивши в контакт з Ф-1, агент щомісяця одержуватиме триста песо там і двісті доларів тут. Треба підкреслити, за шість місяців до контакту з Ф-1 радиста таємно взяли під суворий контроль з метою перевірки. Зрештою, його родина тут, і неважко уявити, що станеться, якщо він надумає… Можна продовжувати? Доктор не кліпаючи дивився на чоловіка. — Ви не відповіли на другу частину мого питання. Той заглянув у свої папери і сказав: — Радистові нічого не відомо про Ф-1. Він має лише виконувати накази Ф-1. — Далі, — мовив Доктор. — Ф-1 встановив зв'язок з радистом, ми вже одержали повідомлення, що агент добрався благополучно. Це все. Доктор трохи помовчав, потім спитав: — Де житиме агент Ф-1? — У радиста. Доктор зблід. З його очей ніби бризнули іскри. Наче тигр, що готується кинутись на свою жертву, він поволі підвівся й вигукнув: — Це — помилка! Де й коли ви бачили, щоб радист і агент жили разом? Раптом щось — і вони обидва практично приречені. Чоловік, що доповідав, усміхнувся: — Радист не веде передач з дому. Крім того, якби агент поселився не в нього, довелося б залучати ще одну людину, а це нам не підходить. Доктор знову сів, обережно припалив сигарету і сказав: — Все одно це мені не подобається, та назад не вернеш. Щодо екіпажу, то слід знайти групове фото, де вони працюють на риболовецькому судні. Цей знімок повинен вийти в газетах і засвідчити, що Кастро нападає на наших рибалок. Наголосіть зокрема, що означає для родин загиблих утрата батьків, братів тощо. — Ясно, не первина, — відповів агент. Другий чоловік, що досі мовчав, промовив: — Д-45 повідомляє, що Д-54 прибув без ускладнень. Обидва зацікавлено дивилися на Доктора, бо досі кожен знав лише своє. Той зрозумів їхні погляди й пояснив. — Це операція ведеться за наказом верховного командування. Кожен учасник знає тільки свою частину. Сьогодні я викликав вас разом, бо в другій частині операції «Пента» вам треба працювати разом. Доктор натиснув кнопку й за мить почув голос Хасінто. — Слухаю, сеньйоре. — Приготуйте три коктейлі. — Уже готую, сеньйоре. За кілька хвилин, випивши по смачному, якщо можна сказати про спиртне, коктейлю, відвідувачі пішли. Лишившись один, Доктор опустився в крісло, де перед цим сидів один з відвідувачів, і ненароком зачепив лампу-попільничку. Те, що він побачив серед розсипаного попелу, кинуло його в холодний піт.  

Самець діє

 

Дізнавшись адресу Хуанхо, Ф-1 узявся виконувати заздалегідь розроблений для такого випадку план. Він перейшов вулицю й сів на 30-й автобус, що довіз його до пляжу Маріанао. Звідти на таксі доїхав до Санта-Фе. Ф-1 вийшов з машини, мугикаючи пісеньку, й опустився на лаву біля автобусної зупинки. Подивився на годинник. Пів на восьму вечора. Чекати лишалося недовго. Хуанхо вийшов з роботи о пів на сьому, випив на розі пива й вирушив додому. Агент бачив, як Хуанхо вийшов з автобуса. Він припалив сигарету і якусь мить спостерігав, як химерно в'ється дим. Повагом діставши з кишені сорочки різнокольорову кулькову ручку, він натиснув на кнопку, і з кінчика ручки висунулася тонка голка.  



Пабло, налаштувавши апаратуру та магнітофон, тримав у руках записник і напружено дослухався до шуму ефіру… Нарешті на обумовленій частоті почулася пісня «Естрельїта». Пабло ввімкнув магнітофон і взяв олівець, що стримів за вухом. Пісня закінчилась, і жіночий голос почав диктувати цифри: «Чотири, шість, вісім, дев'ять, чотири, шість, два, п'ять, нуль…» Згодом розшифрувавши повідомлення, Пабло прочитав: «Починайте. У-2».  

Хуанхо, зійшовши з автобуса, мимохіть глянув на зупинку по той бік вулиці. В гурті, що зібрався там, одні розмовляли про пелоту, інші слухали музику, що линула з чийогось приймача. Саме тут до зупинки під'їхав автобус, і Хуанхо не міг побачити, як з лави на зупинці підвівся чоловік і попрямував у тому напрямку, що й він. У правій руці Ф-1 тримав сріблясту авторучку. Хуанхо перетнув вулицю й тільки тепер помітив попереду чоловіка. Той дійшов до рогу й звернув туди, куди треба було й Хуанхо. Ось вони вже обидва проминули єдиний ліхтар, що ледь освітлював вулицю. Хуанхо поступово наближався до незнайомця, той, здавалося, не помічав його. Ф-1 зупинився і, нагнувшись, заходився поправляти шкарпетку. Хуанхо пройшов поряд із ним. Уже минаючи його, помітив у незнайомця в руці авторучку. Раптом йому в шию щось укололо. Пекельний вогонь пойняв усе тіло. Хуанхо здалося, наче в нього закипає кров. Забракло повітря, погляд затьмарився. Він силкувався покликати на допомогу незнайомця, та не зміг. Ноги підломились, і Хуанхо впав. Він хотів підвестися. Нестерпно боліла голова. Все навкруги попливло. Він лише звівся на коліно, та це було останнє, на що він спромігся. Ф-1 не гаявся жодної хвилини. Навіть не озирнувся. Він знав, що крихітний пластиковий двоміліметровий наконечник після удару стане прозорий, а через п'ять секунд, коли подіє отрута, жертва вже буде трупом. Він подивився на свої довгі нігті й, натиснувши на синю кнопку, сховав ручку в кишеню сорочки. Озирнувся лише біля рогу. Тіло вбитого закривали кущі. В темряві Ф-1 усміхнувся і, наспівуючи, пішов. Перепона, що могла завадити успішно виконати завдання, усунута.  



Агентові Х-23, незважаючи на вкрай складні умови після подій останніх днів, удалося послати в Гавану шифроване повідомлення. Хоч уся розпочата ворогом операція трималася в найсуворішій таємниці, Х-23 вивідав, що в ній беруть участь п'ять агентів. У його шифровці значилося: «Півник. Х-23». Він був цілком певний, що в комітеті державної безпеки зрозуміють значення цього слова.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка