До третього тому «Книги пригод» увійшли гостросюжетні повісті та оповідання письменників різних часів і народів



Сторінка4/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.81 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

НАПАД

 

Лейтенант Леоне делла Рота був як у себе вдома не тільки в «Гербі Алькантари», але й у решті численних таверн міста Антверпена. Цього вечора він потяг із собою до шинку «Під золотим левом» і свого товариша, капітана Антоніо Валані, що пішов за ним, як завжди, неохоче. Та хто міг перечити лейтенантові Леоне делла Роті, коли вже той задумав чогось домогтися?!



Не стільки лихий, скільки легковажний на вдачу молодий лейтенант дивився на світ як на велику сцену, а на війну — як на чудову нагоду безперешкодно здійснити безглузді свої заміри. Викрадення бідної, самотньої сирітки для нього було теж однією з безглуздих, веселих забав; у легковажній, навіженій лейтенантовій голові народився план, і здійснити його після того, як він ледве вмовив на це товариша, стало для Леоне справою честі. Що генуезькому гультіпаці до боротьби повсталих провінцій і католицького короля Іспанії? Адже єретички бувають вельми вродливі, а прихильниці єдинорятівної католицької церкви вкрай потворні. Леоне надавав перевагу привабливим єретичкам перед потворними католичками, ба більше — він робив усе для того, щоб підтвердити давнє італійське прислів'я про його рідне місто: «В Генуї море без риби, земля без дерев, чоловіки без честі й віри». У шинку «Під золотим левом», як ми вже знаємо з розповіді Яна Норріса, Леоне остаточно обговорив із капітаном Антоніо Валані план викрадення. Якщо його пощастить здійснити й «Андреа Доріа» щасливо повернеться з походу, то це означатиме, що чорну галеру захоплено або знищено, і хто наважиться тоді засуджувати переможців? А якщо галіон не повернеться, тоді… тоді що ж, хай цей останній вчинок буде гідний їхнього трагічного кінця! Думати про ще одну можливість — про те, що «Андреа Доріа» повернеться, навіть не побачивши ворожого судна, — отож думати про це Леоне делла Рота вважав за приниження власної гідності. А капітан тепер ладен був іти за своїм лейтенантом куди завгодно. Взяти участь у переслідуванні відважного морського геза обидва генуезці й не спробували. Рука в руку вони чвалали вуличками, де штовхалися збуджені юрби, до набережної. — Хіба ми дурні, щоб ганятися за тим негідником?! — сміявся Леоне. — Хай зухвалого геза ловлять інші. Присягаюся Афродітиними голубочками, відколи в чарівному королівстві кохання я служу поводирем загалом такому холодному чоловікові, як Антоніо Валаці, моя душа ширяє високо над цією країною туманів. О Амуре, що викликаєш у серці щем, я йду за твоїм бойовим стягом! О богине Цітеро, візьми нас під свій неземний захисток! — Прошу тебе, Леоне, май же розум, не будь дурнем! Сьогодні на душі в мене якесь дивне відчуття. Зроду ще я нічого такого не відчував. Леоне, у мене… Леоне, цілий день, цілий вечір у голові в мене зринають такі тривожні думки… Леоне, будь розважливий, може, скоро ти станеш замість мене капітаном «Андреа Доріа». — А ти — vizeadmiraglio[31] у його превосходительства дона Федеріко Спіноли.. — Або трупом на дні морському! — тільки й пробурмотів Антоніо Валані. — Що?! Думати про смерть? Під вікном у дівчини, в яку закоханий?! — засміявся лейтенант. — Присягаюсь усім, що діється на світі, на таке здатні лише боги! О, якби я був Франческо Петрарка, то склав би зараз сонета про оцей твій чудовий душевний стан! Поглянь, мрійнику, ми вже якраз під вікном у твоєї коханої! І в неї ще світиться… О, послухай, що мені спало на думку! Антоніо Валані, товаришу дитинства, щоб розвіяти твоє передчуття смерті, давай… давай зараз, негайно, цієї ж хвилини навідаємося нагору до того чарівного дитяти. Давай ми… — Леоне! — Влаштуємо в неї обшук. Слава божевільним задумам! Уперед в ім'я короля, вперед в ім'я кохання! — Леоне, Леоне! — Ет, облиш! — засміявся лейтенант. — Подумай, хіба не може морський гез, якого оті йолопи шукають десь там, спокійненько сховатися собі в оселі нашої крихітки, як і в будь-якому іншому будинку в місті? Ну ж бо, пророче Антоніо, вперед, ми влаштуємо в твоєї красуні обшук, а заразом і вивчимо, що, де і як розташовано в будинку — на завтрашню ніч. І не встиг капітан стримати свого невгамовного товариша, як той підскочив до дверей Міги, загупав у них кулаком і заволав: — Відчиніть! Відчиніть, ім'ям його католицької величності короля Іспанії! Відчиніть! У цьому будинку переховуються зрадники й вороги! Ту ж мить до дверей, що вела в оселю Міги, збіглися зусібіч солдати, матроси, антверпенські громадяни. З хвилини на хвилину натовп зростав. Капітан Валані мало не в розпачі силкувався припинити гармидер, який здійняв його навіжений товариш. Та було вже пізно. Вхідні двері відчинились, і сусіди Міги — столяр, швець, писар із міської управи, їхні сім'ї та помічники, вдова з чотирма дітьми — поховалися по своїх кутках, нажахані вже самою думкою про те, що один із нідерландських бунтівників, можливо, сховався під їхнім дахом. І тільки згорблена, старезна баба з лампою в тремтячій руці сміливо виступила назустріч непроханим гостям і рипучим голосом рішуче заявила, що в будинок ніхто не проникав, а голландський морський диявол — тим більше. Не приведи Господи, сказала стара, переховувати морського геза; хіба ж, мовляв, не викинули ті люті страховиська її чоловіка, її нещасного покійного чоловіка з рибальського човна в море, де він так жалюгідно загинув?! Але її запевнення не допомогли. Ніхто старої не слухав, до будинку вже напхалося повно іспанських солдатів, італійських моряків та всілякого наброду з вулиці. Незабаром з усіх помешкань почали долинати крики жаху й болю; видно, людей там били й мучили, а декого вже й грабували. — Вперед, Антоніо! Не спиняйся! — вигукував Леоне. — Вперед, нагору — до царства небесного! — Він тримав стару за комір і жартівливими погрозами змушував її присвічувати їм дорогу. — Веселіше, бабусю, веселіше! Одні шукають унизу, а ми пошукаємо тут, нагорі. Вперед, і не ламайтеся, я на ваші литки не дивлюсь. Агов, Антоніо, не відставай!.. — Леоне, прошу тебе… — Ет, облиш! Вперед, уперед, мадонно! Га-га, Антоніо, чого ти боїшся — це ж не пригода, а чудо! Що б із тобою було, якби не я? О, здається, вже останній східець… Victoria! Victoria! Mille grazie[32], старенька сивіло. Сюди, сюди, Антоніо… Ім'ям короля, відчиніть! Відчиніть! Тут сховалися зрадники й гарненькі дівчата. Відчиніть, ім'ям короля, відчиніть! Ім'ям його католицької величності короля Іспанії, виходь із свого гніздечка, чарівна пташко! Відчини й віддай своє солодке бунтарське серденько! Регочучи, шаленець схопив капітана за плечі й підштовхнув до дверей, які рвучко розчахнув… І обидва генуезці розгублено заклякли на порозі! З дедалі більшою тривогою і страхом прислухалися Ян і Міга до криків надворі. А коли дике ревище ввірвалося до будинку, Міга в розпачі стала благати нареченого, щоб він сховався. Та що могло їх тепер урятувати? Наступної хвилини було вже пізно. Надто швидко вибіг Леоне делла Рота сходами нагору. Лівою рукою Ян Норріс підтримував непритомну наречену, правою судомно стискав холодну зброю. Він не знав, що діяти, в цю жахливу мить самовладання покинуло його. Та й чи допомогло б йому самовладання? Ні, хоч скільки суши мізки, а порятунку для Яна Норріса та Міги ван Берген не було. — Сто чортів, а це що?! — вигукнув генуезький лейтенант. — Отакої! Оце зустріч! Як то кажуть, убили двох зайців! Чуєш, Антоніо Валані, хапай свою чарівну голубку! Тобі, мабуть, і не снилось, який у себе суперник? Смерть гезові! На шибеницю його! І генуезці повихоплювали з піхов шпаги. — Хай береже тебе Господь, Міго! — вигукнув Ян Норріс, розмахуючи клинком. — Назад, італійська сволото! З несамовитим гезьким викриком: «Краще турок, аніж піп» — штурман чорної галери ухилився від шпаги Леоне делла Роти. Удар!.. Капітан «Андреа Доріа» зойкнув і похитнувся; шпага випала, брязнувши, у нього з руки… Антоніо Валані повалився на підлогу. Морський гез перескочив через тіло генуезця, але другим ударом тільки трохи зачепив ліве лейтенантове плече. А сходами нагору вже бігли, розмахуючи морськими ножами, матроси з галіона «Андреа Доріа». На невеликому п'ятачку спалахнула жорстока, кривава сутичка; Міга ван Берген лежала непритомна на підлозі. Іспанські та албанські солдати лише додали метушні. Погаслі лампи та смолоскипи, які ще тліли під ногами, знов позасвічували. Мало хто знав, що тут, власне, діється, і коли в будинку пролунав зненацька крик: «Пожежа! Пожежа!» — безладний людський клубок у панічному жаху розпався й ринув сходами вниз. Увесь будинок сповнився задушливим димом, і крізь нього генуезькі моряки тягли свого смертельно пораненого капітана і зв'язаного морського геза Яна Норріса! Крізь дим Леоне делла Рота зносив на вулицю непритомну Мігу ван Берген. Тут знов ось-ось мала спалахнути бійка — цього разу між матросами з «Андреа Доріа» та іспанськими солдатами, що хотіли вирвати в моряків бранців. Але цієї миті пролунав барабанний дріб — прибув старший начальник, і Леоне в своєму безтямному стані доповів, як міг, про те, що сталося. Начальник з поважним виглядом розпорядився доправити пораненого капітана, геза й дівку на судно — тоді завтра вранці, мовляв, коли почнуть допит, усі будуть під рукою. А втім, геза, цього морського розбійника, однаково треба буде повісити на реях, отож його так чи так слід відіслати на галіон.  

Юрба повалила вниз до набережної. Смолоскипи освітлювати цей похмурий похід, кидали мерехтливі відблиски на пораненого Антоніо, непритомну Мігу та зв'язаного Яна Норріса. Морський гез безтямно й німо дав своїм ворогам тягти себе. Леоне делла Рота ступав із Мігою на руках, не розуміючи до пуття, як це сталося. У голові в нього все йшло обертом: наче вві сні виніс лейтенант свою легеньку ношу на борт галіона. В каюті пораненому капітанові приготували постіль. Прийшов військовий лікар; він оглянув у все ще непритомного Антоніо рану й мовчки похитав головою. Міга ван Берген, на яку тепер ніхто не звертав уваги, сиділа, зіщулившись, у кутку каюти. А штурмана з чорної галери прив'язали до великої щогли, і довкола з нього глузували та насміхалися жорстокі вороги. Веремія в місті тривала ще довго і вляглась аж тоді, як погасили пожежу в будинку за міським муром. Раніше запала тиша на борту галіона «Андреа Доріа». Нерухомо лежав у каюті Антоніо, нерухомо сидів біля нього Леоне, нерухомо щулилась у найтемнішому, найдальшому кутку Міга. На всьому судні не було чути нічого, крім плюскоту води, порипування снастей на вітрі та кроків чатового, що походжав туди-сюди із зарядженою рушницею та тліючим артилерійським ґнотом коло прив'язаного до щогли бранця і ні на мить не спускав з нього очей. О другій ранку вітер зовсім ущух, і тепер навіть снасті вже не рипіли. Мертва тиша панувала на борту галіона «Андреа Доріа»… І — о жах! — цю моторошну тишу зненацька розітнув несамовитий крик і гуркіт рушничного пострілу. З каюти на палубу вискочив лейтенант Леоне делла Рота, з ліжок і гамаків посхоплювалися матроси.



Під великою щоглою, де прив'язали бранця, нікого не було. Чатовий стояв із розрядженою рушницею і на запитання та на лайку офіцерів і команди тільки озирався божевільними очима навсібіч. — Отам, отам! Через борт! — вихопився нарешті з грудей приголомшеного чатового хрипкий вигук. — Де? Де? Де? Всі кинулися до борту. — Шлюпки на воду! Швидше, швидше! — пролунав владний лейтенантів голос. На річці все завирувало, в нічній пітьмі спалахували вогні; та в листопаді ночі дуже темні. Щоправда, згодом з води виловили якогось трупа, що плив за течією, але то був труп не Яна Норріса. На обох берегах вниз за течією полетіли сигнали тривоги; однак марні були зусилля моряків на тих шлюпках, що їх вислали з усіх суден на причалах під Антверпеном. Що ж сталося з Яном Норрісом — урятувався він чи знайшов смерть у хвилях Щельди? Хто міг це знати! Але як випросталась і насторожилася в своєму кутку Міга ван Берген, коли почула, що гез звільнився від мотузків і скочив за борт!.. Засірів світанок; але він не приніс жодної звістки про втеклого морського геза. На верхній палубі «Андреа Доріа» снував туди-сюди, згорнувши на грудях руки, Леоне делла Рота й бурмотів собі під ніс: — Ох, нащо він сказав про це!.. Він помре через мене!.. О Антоніо, нещасний Антоніо!.. Він передчував: я стану капітаном «Андреа Доріа», а він… а він — трупом на морському дні. — Лейтенант зупинився. — Одначе, Леоне, може, й тебе дуже скоро… завтра… позавтра чекає така сама доля? Та хто ж боїться смерті? Смерть — це небуття. Хай живе смерть!.. Ось уже сходить сонце, я знов дихаю вільно… і кривава пелена спадає мені з очей! Вогненним сиракузьким вином я привітаю новий день, хай навіть він — останній у моєму житті! Юнга приніс йому повен келих вишуканого напою. Леоне делла Рота підніс келиха назустріч червоному сонцю, вихилив його одним духом і відкинув далеко в річку. Потім став твердо на палубі й вигукнув: — Капітан галіона «Андреа Доріа»! — А тоді ледве чутно додав: — Капітан «Андреа Доріа», і Міга, найвродливіша серед усіх фландрійок, — моя!  

МАРЕННЯ


 

Втретє після тієї ночі, коли залога у ліфкенгекському форту чула гарматну стрілянину чорної галери та «Іммаколата кончецьйоне» й коли це прекрасне судно злетіло в повітря, на землю спускався вечір, безвітряний і на диво теплий. Ті, хто вмів тлумачити природу, стверджували, що зима буде сніжна, і вони, певно, мали рацію. Ясне вранішнє сонце на майже чистому небі над полудень сховалося за важкими сірими хмарами. Ці хмари чимдалі дужче затягували небо, і ввечері налягли на Антверпен, на землю, річку й море. І знов ми — на генуезькому судні «Андреа Доріа», в капітанській каюті. Лампа під стелею осяває все довкіл червонуватим світлом — саму каюту, зброю, карти на стінах, підлогу, де валяються закривавлені ганчірки, постіль, на якій стогне й марить у лихоманці Антоніо Валані, Мігу ван Берген, що вклякла в узголів'ї, лейтенанта Леоне делла Роту; Леоне стоїть край ліжка вмирущого товариша і переводить дивний, безтямний погляд з пораненого на викрадену дівчину. Опівдні Леоне делла Рота байдуже вислухав зауваження адмірала Спіноли та губернатора Антверпена про те, що втеча морського геза — це підступи диявола, і винен тут він, Леоне. Вже не так байдуже він довідався, що йому, оскільки кращого кандидата нема, довірять командувати галіоном «Андреа Доріа» в поході, який має початися другого дня вранці. Про дівчину на борту судна ні адмірал, ні губернатор не спитав. Цілий день лейтенант провів у клопотах, яких було багато на судні й на березі, і лише кілька хвилин зміг побути біля вмирущого товариша. Та хоч би де Леоне був, на судні чи на березі, скрізь молодому генуезцеві ввижався образ вродливої юної фламандки, яку він тримав на своєму судні полонянкою і яка, зоставшись беззахисною, після смерті Антоніо дістанеться йому, Леоне Делла Роті. Спочатку він намагався гнати такі думки геть, та вони знов і знов посідали його, він уже ледве впирався їм, а невдовзі й зовсім кинув з ними боротись. Це чарівне дитя в своєму розпачі здавалося йому ще привабливішим; і хоч би де він був — серед матросів чи гармашів, в адміраловім передпокої чи на міських вуличках, — ніде Міга не полишала його серце, всюди він бачив, як вона стоїть навколішки з заломленими руками в капітанській каюті на борту «Андреа Доріа»… Гарячими хвилями вирувала в ньому непогамовна пристрасть, і він намагався знайти собі найбезглуздіші виправдання, притлумити в душі голос обуреного сумління. Та й чи допомогло б це, зрештою, його товаришеві, якби він, Леоне, відпустив дівчину з судна?! В уяві Леоне поставали тепер хвилини, коли він тримав на руках прекрасне дівоче тіло, коли ніс те непритомне дитя крізь дим міськими вуличками. Вітер кидав тоді йому в обличчя біляві дівочі кучері… Ні, ні, ні, Антоніо Валані, твоє право на цю чарівну здобич кінчається разом із твоїм життям! Нічого не вдієш — право переможця, Антоніо Валані, спускай стяг — і на дно. Сьогодні твоє щастя всміхається мені, а завтра я зазнаю поразки й перемога дістанеться іншому! Одне слово, право переможця, воєнна удача, бідолашний Антоніо Валані! Отак міркуючи, лейтенант увійшов у вечірніх сутінках до капітанської каюти й тепер стояв, як уже сказано, між умирущим товаришем та тремтячою Мігою, у тьмяному світлі від суднової лампи. Пораненого капітана хотіли перенести на берег, проте Антоніо Валані з усієї сили вже згасаючого життя став цьому на перешкоді; померти він хотів на своєму судні, а не в шпиталі. В лихоманці він, однак, не забув про те, що Леоне привів на борт «Андреа Доріа» фламандську дівчину, яку він, Антоніо, кохав. І що ближче підступала смерть, то міцніше він чіплявся за це кохання, то дужче воно полонило його. В житті він щосили потамував би це кохання в собі й не дав би втручатися своєму шаленому товаришеві. Але тепер, коли Антоніо лежав у передсмертному маренні, його свідомість звільнилася від усіх пут, і він уже не приховував того, що доти відчував і таїв у серці. Бідолашна Міга! Вона стоїть навколішки, з розпущеними косами біля постелі смертельно пораненого капітана — примарно бліда, зі зціпленими до болю руками! Нема порятунку, нема!.. Хвилі Шельди поглинули її друга, що несамовито боронив свою кохану і зрештою кинувсь у холодні води, щоб не побачити її ганьби. А Бог? Гай-гай, надто темна ніч, надто похмурі думки в безталанної, щоб вона згадала про великого спасителя від усіх небезпек. Немає такої сили на землі й на небі, яка врятувала б дівчину від ганьби й безчестя. О горе тобі, Міго ван Берген! Глухо долинають із соборної вежі одинадцять ударів годинника, повільно пливе важке бемкання, відлунюючи в дівочій свідомості. І знов поволі завмирає міський гомін, знов гаснуть один по одному вогні в оселях за муром Пачіотті, що дістав назву від імені італійського інженера, свого будівничого. Тиша стає чимдалі глибшою й глибшою. Тільки зрідка її розітне несамовитий крик чи переможний вигук, тільки зрідка пролунає хрипкий спів п'яного гурту солдатів чи оклик нічної сторожі або дозорців. І знову б'є прадавній годинник на вежі собору Пресвятої Богородиці. Північ! Антоніо Валані звівся на подушках і в лихоманці оглядівся довкола божевільними, збудженими очима. — Де вона? Леоне, Леоне… Вина, свічок і кохання! Леоне, де ти? Куди ти її подів? Де ти її сховав? Вона моя… О зраднику… зрадливий Леоне… Дівчина моя, моя… Ха-ха-ха, я не мертвий, як ти собі гадаєш, Леоне… Я живий і втримаю в своїх руках те, що належить мені… Міга ван Берген торкнулася чолом підлоги; лейтенант делла Рота лагідно вклав безтямного капітана знов на подушки, всіляко намагаючись його вгамувати; але вся сила, вся пристрасть, здавалося, ще раз яскраво спалахнула в умирущому, перше ніж навік погаснути. Знов і знов пробував капітан у своєму шаленстві скинути з себе руки Леоне. — Всі на палубу! До штурвала, до штурвала! Слава королю!.. Он вони здіймають прапора — то гезький прапор! Вогонь, вогонь, вогонь! Evviva Genova!..[33] Вибухає адміральське судно… Вогонь, вогонь… пекло, пекло… Леоне, захищай судно! Захищай судно, Леоне!.. Всьому край… Ох, гезький прапор… на гарматах… поразка… Поразка! Захищай судно, захищай судно, Леоне! Хворий знесилено змовк; лейтенант поправив йому подушки й підійшов до дівчини, що все ще стояла навколішки. — Що вас так налякало, люба? Встаньте ж… Чому ви колінкуєте на підлозі? Голубонько, не тужи. Ти повинна стати королевою, необмеженою володаркою на цьому чудовому судні. Йде війна… один мусить опустити свій стяг, а другий високо здіймає його на щоглі. Бідолашний Антоніо!.. Він це передбачав: йому судилася могила, мені — прекрасна здобич… Я люблю тебе! Я люблю тебе, зоре фландрійська, біла антверпенська трояндо! Я люблю тебе й нікому не віддам. Годі тобі впиратися… Не дивись на мене такими дикими очима… Ти моя, і ніхто не вирве тебе з моїх рук! — Яне!.. Допоможи, врятуй! — закричала дівчина, не тямлячи своїх слів. — Забудь про того теза! — прошепотів Леоне. — Хіба він не помстився за себе, хіба не помре через годину нещасний Антоніо? Що тобі до мертвого геза, нехай його труп пливе собі за водою… Устань, устань, кажу! Не варто більше бити до крові білосніжним чолом у підлогу! Чого ти домагаєшся? Вже мертвий гез, помирає Антоніо Валані. То обійми ж Леоне — живого Леоне своїми п'янкими руками, о чарівна, горда володарко! — Згляньтеся наді мною, згляньтеся! — простогнала дівчина. Та лейтенант тільки засміявся. — Чуєш? Перша година ночі! О п'ятій ми знімаємося з якоря. Доти ти маєш час виплакатись. Але потім не смій мені голосити та зітхати! До п'ятої ранку досить часу, щоб померти, бідолашний Антоніо, нещасний мій друже. Не вставай, твої рани знову кривавляться… Ляж… Ну нащо тобі ця дівчина? — Леоне, Леоне, захищай судно! Чорна галера… Захищай судно! — пронизливо кричав у лихоманці вмирущий. — Ага, чорна галера! — пробурмотів Леоне делла Рота. — Лови почнуться аж о п'ятій ранку… Спокійно, спокійно, Антоніо, — на судні все гаразд. Не турбуйся, спи, засинай. Капітан знов опустився на подушки й заплющив очі. Після цього останнього несамовитого збудження всі сили, здавалося, покинули його. Життя Антоніо Валані, капітана «Андреа Доріа», добігало кінця. Лейтенант добре це бачив; він зітхнув і похитав головою: — Бідний Антоніо! Нещасний мій друже… Невже тобі так скоро доведеться згорнути вітрила? Ох, що тут голосити… І все ж таки мені хочеться, щоб скоріше минула ця ніч, щоб скоріше настав світанок! А у відкритому морі, коли… коли труп уже буде за бортом, на душі в мене знов стане легше. І справді, як же мені хочеться, щоб скоріше настав світанок! Леоне все ходив туди-сюди по невеличкій каюті; час від часу він зачіпав ненароком нещасну Мігу, і дівчина щоразу здригалася й ще дужче притискалась до стіни. — Померти, померти! — шепотіла вона. — О смерте, прийди й урятуй мене!.. Забери мене, смерте, як ти. забрала мого коханого! Лампа почала гаснути. Леоне делла Рота гукнув, щоб принесли нову, а також вина. Цієї ночі йому потрібно й світло, й вино; тривожно й порожньо в нього на душі.  

ЧОРНА ГАЛЕРА


 

Над фортом Ліфкенгек гордо має стяг із левом Леона та вежами Кастілії[34]. Такий самий стяг майорить над фортом Лілло й усіма іншими укріпленнями обабіч Шельди, що понаставляли на річку жерла своїх гармат, аж до могутніх мурів антверпенської фортеці. Пильно стоять дозорці на всіх цих мурах та валах, і ні вдень, ні вночі не змовкають оклики та відгуки чатових. Але не далеко й ворог, і він теж пильнує. З'явитись він може будь-якої хвилини. І хто знає, коли ця хвилина настане! Біля голландських берегів вирує Північне море. Тут, на Толені, Валхерені й Шувені, на островах Північний Бевеленд і Південний Бевеленд живе нездоланне, залізне людське плем'я, яке раніше від решти заприсяглося прийняти швидше турецьку, ніж папістську віру, яке носить на капелюхах срібний півмісяць, а в серцях — незгасну смертельну ненависть до іспанців. А яку молодь народжують на цих оточених морем піщаних дюнах! Захищайтеся ж, кастільські вежі, пильніше чатуй на фландрійських бастіонах, леонський леве! «Краще свою країну зруйнувати, ніж втратити!» — казали моряки-гези. Це вони під Вере й під Лейденом виривали з грудей переможених іспанців серця, надкушували їх і кидали собакам: — Жеріть, але вони гіркі! На фортах Ліфкенгек і Лілло, на Круїському укріпленні, на фортах Перле, Сент-Філіппо, Марія, Фернанд та Ізабелла раз у раз лунає заклик: — Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше! Гарматні жерла на брабантському березі, гарматні жерла на фландрійському березі щомить ладні вивергнути смерть і загибель на будь-яке відважне судно, що наперекір їм спробує пройти вгору проти течії до Антверпена. — Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше! Але ніч темна, ні місячне сяйво, ні мерехтіння зірок не освітлює її. Важко такої ночі чатувати пильно. Як тихо й тепло! Тільки шум повноводої річки супроводжує застережливі оклики воїнів на валах. — Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше! Але що це перетинає з боку Південного Бевеленда Західну Шельду — там, де море й річка стрічаються і зливаються в одно? Що то лине в такій пітьмі на хвилях? Сотні зловорожих рук штовхають судно вперед, і воно летить, мов стріла, неначе примарне, неначе Летючий Голландець. Могутній його корпус розтинає хвилі, а за ним посуваються ще кілька суден, трохи менших. Що цим гезам нічний морок! Вони вміють знаходити шлях на водах, що належать їхній вітчизні. Одна за одною сунуть темні тіні; вони йдуть в одну лінію, і жодного звуку не чути на судах, навіть весла занурюються у хвилі нечутно. Пошепки переказують моряки з уст в уста слова команди; кожен знає своє місце, кожен склав смертельну присягу встромити ножа у горло сусідові, якщо той необережним шарудінням чи необачним викриком наразить їхню святу справу на небезпеку. І кожен неодмінно додержить присяги й заколе в такому разі будь-кого, хай це буде навіть брат, батько чи син. Світло ліворуч! То — форт Лілло. Світло праворуч! Це — форт Ліфкенгек. Лунко й виразно долинають оклики іспанської варти до матросів на борту… чорної галери й суден, що йдуть услід за нею. Кожен ніж, кожна абордажна сокира напоготові… Біля гармат тліють замасковані артилерійські ґноти, збуджено калатають серця у відважних гезів. — Чатуйте пильніше! — лунає вдалині. Жахлива небезпека загрожує хоробрим морякам. Боже, пошли гезам удачу! Що то блимає праворуч? Це вогні в селі й у форту Каллао. Що то зблискує з боку Брабанта? Це вогні у селі Ордам. Як тихо тепер у цьому страшному місці! Колись тут здіймався міст, естакада Александра Фарнезе — чудо будівельної техніки свого сторіччя. Який геній тут сяяв! Скільки крові тут пролилося!.. Тут творили Йоганн Баптіста Плато й Бароччі; а цьому місці вибухнув брандер Федеріко Джянібеллі й сповнив повітря, землю та воду уламками та покаліченими людськими тілами. Ще й тепер, через багато років, дехто з антверпенських громадян, прихильників республіки, підхоплюється серед ночі з постелі, гадаючи спросоння, що його розбудив гуркіт потужного вибуху, який міг урятувати, але не врятував цього великого міста. Нечутно лине вперед чорна галера, а за нею, мов тіні, решта суден повз це згубне місце… — Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше! — лунає на укріпленнях Сен-Педро та Санта Барбара. Вогні Предігергофа, вогні форту Марія, вогні форту Фердінанда… Удари дзвонів… Глухо й урочисто пливуть вони в темряві — то дзвін на вежі собору Пресвятої Богородиці в Антверпені… Друга година! Капітан чорної галери стоїть на своєму посту з оголеним мечем у руці; але цієї ночі судно веде інший, інший орудує командою. Якби на цього командира впав бодай промінчик світла, ви б його обличчя злякалися. Ян Норріс, наречений Міги, полонянки на борту «Андреа Доріа»; Ян Норріс, морський гез, що залишив наречену в руках смертельних своїх ворогів; Ян Норріс, що плигнув з палуби генуезького галіона й зостався живий, — так, саме Ян Норріс орудує цієї ночі судном! Очі в Яна Норріса бачать у темряві, вони бачать крізь нічну пітьму, мов ясного дня… Порятунок — помста! Глядися, Леоне делла Рото, ця ніч несе загибель! Майся на бачності, Леоне делла Рото, не час нині дурманити собі голову коханням до жінки та сицилійським вином! Бережи своє судно, Леоне делла Рото, остерігайся — остерігайся чорної галери!  

На «Андреа Доріа» виконано всі команди й розпорядження. Ще три години, і генуезький галі он зніметься з якоря, щоб приєднатися біля Бірвліта до решти чотирьох суден, — ті вийшли в море раніше, — і вирушити на пошуки чорної галери. Команда мала ще трохи часу, й усі полягали спати; поснули навіть вахтові на палубі. Погас, як і всі ґноти на галіоні, артилерійський гніт у вахтового біля трапа. Та й що може загрожувати судну під міськими мурами та фортечними валами! Ліхтар на головній щоглі осяває палубу нерівним миготливим світлом. Із вікон капітанської каюти на темні води Шельди, що котяться за бортом, падає тьмяний відблиск лампи. Леоне делла Рота випростується біля ліжка Антоніо Валані. — Все, кінець, — каже лейтенант. — Він помер. Ти чуєш, bella fiamminga, Антоніо помер, і тепер капітаном на судні став Леоне делла Рота! Ти чуєш, красуне?! Я стаю власником своєї спадщини — і ти теж належиш мені! Мій товариш сконав, і ти стала моєю! І знову Спінолин лейтенант наповнив келиха вином. — Чому ти відвертаєшся й тремтиш, красуне? Він помер… Його серце перестало битись. Але моє серце ще б'ється — несамовито, шалено! Це правда, він був моїм товаришем, та я покохаюся з тобою — і це буде помста за його смерть. — Леоне підніс келиха й вихилив його до дна. — Я п'ю за тебе, бідний Антоніо… У відкритому морі буде твоя могила, гідна справжнього моряка. Тебе не закопають у землю; ти спочиватимеш серед грайливих хвиль, як і личить синові Генуї. В обіймах русалок ти спатимеш вічним сном… — Зглянься наді мною, святий Боже, пошли мені смерть, врятуй мене, врятуй! — голосила дівчина. Але п'яний Леоне тільки дико реготав. — Не дивись так на мене, королево! Сьогодні ти моя, а завтра належатимеш іншому — така вже війна, таке вже життя… Гадаєш, я повинен тужити й бурмотіти, як піп, молитви над тілом свого товариша? Ха! Якби ми зараз були на березі Лігурійського моря, т заквітчали б собі чуб та коси трояндами й миртами і відсвяткували б цю прекрасну ніч! В ім'я помсти, в ім'я перемоги, іди ж у мої обійми, о дика гезочко, іди й стань моєю, чарівна єретичко! Міга ван Берген пронизливо закричала й учепилася за ніжку від ліжка, на якому лежало випростане, бліде й закривавлене тіло Антоніо Валані. Дівчина шукала захисту в мерця! Та Леоне делла Рота, несамовито зареготавши, силоміць згріб нещасну в обійми й почав укривати палкими поцілунками її вуста й голі плечі. І раптом над головою в нього щось глухо гупнуло — таке важке, що аж лампа під стелею гойднулася. Крик… Якась боротьба… Знов щось упало… Тупотіння й важкі людські кроки… Дикий зойк… Різкий тріск рушничного пострілу… І нарешті — сповнений жаху, фатальний крик: — Гези! Гези! На борту гези! Зрада! Зрада! All'arme! All'arme![35] — Що там таке? Diavolo! — вигукнув лейтенант, випускаючи дівчину й хапаючись за меча. Із заюшеної кров'ю постелі ще раз підвелося тіло Антоніо Валані; ще раз широко розплющені очі заціпеніло втупилися в лейтенантове обличчя. — Захищай судно… Зраднику! Підлий… — Цівка чорної крові вдарила з капітанового рота. Антоніо Валані відкинувся навзнак. Нарешті смерть таки заволоділа своєю здобиччю. Після того, як упав перший вахтовий, сутичка на палубі чимдалі розгорялася й ставала все гучнішою. Команда, яку заскочили зненацька, безладно бігла нагору, хапаючи в руки першу-ліпшу зброю… — До зброї! Зрада! Гези! Прокльони… Стогін… Благання пощадити… Міга ван Берген упала навколішки, а лейтенант, вихопивши з піхов меча, подався східцями нагору. На палубі він одразу спіткнувся об тіла поранених. Довкола безтямно металися люди, в переможних криках нідерландців та страшному гезькому кличі: «Краще турок, аніж піп!» — уже тонув бойовий заклик генуезці, що їх так нагло розбуркали зі сну. А через борт «Андреа Доріа» по-котячому спритно дерлися все нові й нові гези. Мабуть, вони напали й на сусідні торгівельні та невеликі військові судна, бо й на них чулися бойові кличі, ляскали постріли, палали смолоскипи. Леоне делла Рота розпачливо кинувся на перших-ліпших ворогів, словом і ділом запалюючи своїх людей до опору. На набережній, біля вартівні, вдарив барабанний дріб — іспанський сигнал тривоги. — ГезиІ Гези! Під Антверпеном гези! Зрада, зрада, в місті гези! На березі миготіли смолоскипи, в будинках за міським муром спалахували вогні. — Краще турок, аніж піп! Victoria! Victoria! Чорна галера! Чорна галера! Victoria! Victoria! — кричали гези на генуезькому галіоні, змітаючи все на своєму шляху. Пощади не давали нікому; кого не заколювали чи не зарубували, того викидали за борт. Слова «Чорна галера!» сповнювали серця в італійців диким жахом і остаточно зламали в них бойовий дух. Дехто з них утік на берег, але більшість їх стали жертвами нападників у перші ж таки хвилини; тільки круг головної щогли, в колі світла від суднового ліхтаря ще бився зневірений гурт людей. Тут стійко тримався лейтенант делла Рота й найхоробріші з його команди, і кінець кінцем увесь бій перемістився саме сюди. Палуба вже була слизька від крові й устелена трупами; не один шалений гез упав тут від меча італійського лейтенанта. — Сміливіше, сміливіше, відважні мої друзяки! Ближче до мене! З фортеці вже йде підмога! Сміливіше! Сміливіше! — кричав Леоне, звалюючи на палубу одного з ворогів; але замість нього постав, переступивши через труп убитого, новий воїн. — Уперед, уперед, морські гези! Смерть італійським тиранам!.. Геть ганебний прапор! Стягніть його зі щогли! Впізнаєш мене, ти, італійський негіднику, боягузе, який тільки й уміє, що красти чужих дівчат?! — Diavolo! — вигукнув лейтенант і застиг від жаху та подиву, але відразу й схаменувся. — То ти не потонув, єретику?! Ха, тим краще! Тоді на ось, жери холодне залізо! — Ще чого! Міга! Порятунок! Помста! На ось, собако, забирайся до пекла й перекажи вітання своєму поплічникові од Яна Норріса, морського теза! І генуезець Леоне делла Рота впав у калюжу власної крові. А Ян Норріс, поставивши ногу на груди переможеному, прокричав йому в обличчя: — Мігу врятовано! Ми захопили судно! Розкажеш про це в пеклі! — І встромив у горло своєму смертельному ворогові морського ножа. Тим часом попадали мертві й решта генуезців, що не встигли врятуватися втечею; бій на борту «Андреа Доріа» завершився, і гези кинулись до ланцюгів, якими судно було пришвартоване до причалу. А в капітанській каюті Міга ван Берген лежала безтямна на руках у Яна; потім юнак поніс наречену геть із цього жахливого місця, де вона була в товаристві мертвого капітана Антоніо Валані, — нагору, на свіже повітря. На кількох суднах, що також стали жертвами нападу, сутички ще тривали, але декотрі з них, захоплені тезами, вже рушили річкою вниз, і крізь ніч несамовито, але злагоджено лунала пісня переможців:  

Вільгельм я фон Насау,


Німецька в мене кров –
Слуга вітчизни вірний
Від вух до підошов.

 

Цю саму мелодію награвав тепер з корми «Андреа Доріа», стоячи обличчям до міста, й сурмач чорної галери; суворі голоси переможців несамовито підхоплювали:  



Ти стогнеш від іспанців,
Голландіє моя!
Країно вічних бранців,
Тужу з тобою я.

 

Під ці врочисті доладні звуки з палуби підводилися навіть смертельно поранені гези, а ті, кому співати було вже несила, ворушили самими губами, ніби проказуючи слова пісні. Прийшла до тями від цих звуків і Міга ван Берген; сміючись і плачучи, вона разом з усіма співала в Янових обіймах пісню свободи. — Бачиш, я додержав слова і тепер під гарматний гуркіт, бемкання дзвонів і звуки сурм везу тебе додому! Ти врятована, Міго, врятована! — радів Ян Норріс. З боку фортеці один по одному гримнули залпи тривоги. На міських мурах і фортечних валах барабанний дріб злився з першими зляканими криками в порту. Чимдалі гучнішав гамір за мурами й валами цього великого фландрійського міста; не одне пригнічене, охоплене гнівом серце закалатало частіше від цих гордих заборонених звуків, що так зухвало летіли назустріч іспанському барабанному дробу; і що дужче намагалися їх заглушити, то гучнішими вони ставали. Дзвони на всіх вежах били на сполох. Тепер у місті, від фортеці й до самої набережної, все вирувало й дзвеніло; до міського муру, вниз, у бік річки попливли військові прапори. Але й далі гррдо лунала, перекриваючи цей гармидер, пісня:  



Ти — щит мій, моя мрія,
Мене ти не покинь…
На тебе вся надія,
О Господи! Амінь!

Служитиму до скону


Я, Господи, тобі,
Тирана скину з трону
В нерівній боротьбі!

 

Сотні, тисячі сердець за мурами, що їх Пачіотті звів довкола Антверпена, з солодким трепетом дослухалися до цих звуків; у сотень, тисяч людей на очі наверталися сльози. Та розмірковувати часу не було; чорна галера здійснила свій найславетніший воєнний подвиг, і захоплену здобич належало сховати в безпечному місці. Під прикриттям гармат чорної галери Ян Норріс, тепер командир на галіоні «Андреа Доріа», вивів судно на середину Шельди й повільно поплив попід містом униз за течією. Сім захоплених менших суден уже йшли разом з іншими гезькими суднами попереду; замикала цю процесію чорна галера. Як зблискували й гуркали гармати на антверпенських укріпленнях! Як жваво відповідали на їхню стрілянину гезькі судна й «Андреа Доріа», який тепер — уже під стягом «злидарів» — плив униз за течією, весело напнувши вітрила на вранішньому вітрі! Як рвав на собі волосся дон Федеріко, довідавшись про таку нечувану подію! Вогонь з усіх укріплень і фортів уздовж цілої річки! Ух-ха-ха, ух-ха-ха! Сьогодні в гезів удача, сьогодні в гезів удача! Що морським гезам до того, добре чи погано стріляють іспанці? Поранених — у трюм, убитих — за борт. Ух-ха-ха, ух-ха-ха! Ось знов ударив залп із чорної галери навпроти форту Філіппа! Гух, гу-гух, — це Круйське укріплення на брабантському боці. Але тримайтеся добре, нідерландські хлопці, залишилась остання, але найважча перешкода. Там, нижче за течією, у вранішньому тумані здіймається форт Ліфкенгек. Там, нижче за течією, у вранішньому тумані — форт Лілло. Тепер, гези, усі, хто ще може поворухнути рукою чи ногою, — до гармат. Хай щастить гезам! Хай щастить гезам!  

У Ліфкенгеку все було напоготові; комендант мав досить часу, щоб дати потрібні розпорядження: капітан Херонімо розбудив його ще о другій годині ночі. «Що сталося, сеньйоре?» — запитав полковник, і старий, знизавши плечима, сказав: «Може, заколот у Каллао, а може, бунт в Антверпені. Так чи так, а я прошу вас, сеньйоре, вийти на укріплення». Роздратований з'явився комендант на південно-східний бастіон свого форту й довго стояв, прислухаючись. За чверть години барабани знов закликали залогу на фортечні вали, а ще через годину капітан промовив: — Сеньйоре полковнику, я наказав би розстріляти всіх вартових, що стояли на чатах сьогодні вночі… Скільки часу тривала вже гарматна канонада вниз за течією Шельди? Не дивно, що в ліфкенгекському форту все якнайкраще підготували до зустрічі чорної галери! Насуплений походжав капітан Херонімо туди-сюди перед своєю ротою, і що ближче лунала канонада, то дужче він супився — така вже була в нього вдача. Він грав у цій грі вже так довго, що вона йому просто надокучила — а в тім, ні, не надокучила, а зробилася така сама байдужа, як… як власне дихання. Отож коли з форту Перле примчав верхи навпрошки гонець і привіз перші подробиці про те, що сталося під Антверпеном, капітан Херонімо тільки знизав, за звичаєм, плечима. Як же люто сприйняли цю звістку його товариші! А старий воїн Альби, Реквезена й Фарнезе тільки відвернувся від гінця й пішов до своєї роти. — І вони й досі сподіваються надіти цьому народові ярмо?! — бурмотів він. — Скільки вже років найкращі сини Іспанії, опора її могутності, складають голови на цій землі! Горе тобі, нещасна батьківщино!.. Гармати на Круйському укріпленні урвали його розмову з самим собою. У вранішньому тумані тихо почав трусити сніг; за три кроки вже нічого не було видно. — Ну звісно! — й далі бурмотів старий воїн. — Стріляй собі наосліп та прислухайся! Знову вона, ця Богом проклята музика, похоронна пісня могутності й честі Іспанії! Бабах, бабах! Та побережіть же порох, однаково ви їх не знищите!.. Атож, стріляйте собі, стріляйте, а пісня лунає ще голосніше! Чорт, я вже знаю її напам'ять! І капітан Херонімо під гарматний гуркіт та звуки нідерландських сурм почав нишком наспівувати:  

Я — принц Вільгельм Оранський,


Пройшов крізь сто вогнів;
Завжди король іспанський
Як батько був мені.

 

Не встиг він доспівати цих слів, як поруч із ним, посеред його роти, вибухнуло ядро, і шестеро воїнів, убитих, чи поранених, упало на землю. Це ядро прилетіло з генуезького галіона. Судно Яна Норріса, проходячи повз ліфкенгекський форт, відкрило вогонь. Форт одразу ж відповів ураганною стріляниною, проте відчутної шкоди гезам не завдав. На палубі «Андреа Доріа» стояла поруч із своїм коханим Міга ван Берген. Очі в неї блищали — що їй до іспанських гарматних ядер! Над головами в цієї юної пари переможно маяв гезький стяг, а зірваний Спінолин прапор валявся в них під ногами. — Ще один повний заряд, хлопці! Вогонь, вогонь! Вогонь на честь Міги, моєї нареченої! — вигукував Ян Норріс, розмахуючи капелюхом. — Он падає за борт брамсель-стеньга! Дарма, не страшно! Ух-xa! Міго, голубко моя, ми вже у відкритому морі! Чуєш, як чорна галера робить своє діло біля форту Лілло?! Ух-xa! Ух-ха! Краще турок, аніж піп! Відкрите море! O Міго, люба моя Міго, дорога моя наречена, як я тебе кохаю! — О Яне, Яне, так славно своєї нареченої не завойовував іще ніхто! Як багато ти для мене зробив! — Та що там! — засміявся Ян Норріс. — Всього-на-всього зарубав одного італійського морського лейтенанта й викинув за борт труп італійського капітана. Це чорна галера врятувала тебе й мене! Слава у віках чорній галері! — Слава! Слава чорній галері! — раділи матроси на «Андреа Доріа», а віддалік ліворуч у відповідь прогримів гарматний залп із чорної галери, що саме проносилася повз мури форту Лілло. — Облиште мене, — промовив капітан Херонімо до своїх товаришів, що хотіли знести його з фортечного валу. — Дайте мені померти просто неба, так мені буде легше. Прощавайте, друзяки, живіть усі здорові і… і тримайтеся стійко. Я бачу довкола себе самі тільки молоді, юнацькі обличчя… Братове, зичу вам більшого щастя, ніж випало на долю старої армії. Ми свій обов'язок виконали… Розкопайте могили на Еммінгенському полі, на лугах під Мокером, Гембдоурсом і Антверпеном… Не ваша вина, що… ми ще… топчемося… на… одному місці! Живіть… здорові, дру… зі… Стара… армія… сходить у могилу! Прощавайте і… Іспаніє… навік… нещасна… Іспаніє!.. Капітан Херонімо помер. Німотно обступили його офіцери й солдати залоги ліфкенгекського форту. Гарматний гуркіт змовк. Нідерландські судна щасливо пройшли зі своєю здобиччю повз іспанські фортеці. Але вдалині все ще лунала пісня тисяча п'ятсот шістдесят восьмого року:  



Перед лицем Господнім
Признаюсь щиро я:
Огиду я сьогодні
Відчув до короля!

Бо хочу я служити


Всевишньому й добру!
За правду, гірко биту,
Як треба, то й помру!

 

Помалу пісня завмирала. Горда гезька ескадра зі своїми трофеями, з кривавими своїми ранами й славою виходила у відкрите море, ховаючись у дедалі густішому тумані.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка