Джованни Боккаччо Про славних жінок



Сторінка9/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

52. Клелія, римська діва
Клелія була відомою римською дівою, але античність не залишила свідчень, або ж затерлося з часом, від яких батьків вона походила. Однак можна сміливо вважати, що Клелія походила з відомого роду, що засвідчується її благородним духом, а також тим, що під час війни з Тарквінієм Гордим104 вона була, разом з іншими відомими римлянами, серед заручників, яких видали Порсенні,105 цареві етрусків, як гарантію миру.

Аби докладніше дізнатися про визначну відвагу цієї дівчини, слід згадати історію з Тарквінієм Гордим, якого вигнали з Рима за злочин, скоєний проти Лукреції. Коли його таємний план повернення до міста провалився, він вдався до відкритої війни. З цією метою Тарквіній намовив Порсенну, царя міста Клузій, розпочати бойові дії. Однак етруски не змогли перейти через Субліційський міст, бо його мужньо захищав Горацій Кохліт, а згодом відвага і рішучість Муція Сцеволи ввергли Порсенну в страх, і він уклав договір з римлянами.106 Як підкріплення миру, прийняв багато заручників. І сталося так, що разом з багатьма іншими дівчатами в заручниці потрапила й Клелія.

Мабуть, вона вважала, що для республіки принизливо віддавати стільки молодих дівчат чужоземному цареві; тому, озброївши своє дівоче серце чоловічою відвагою, однієї ночі дівчина перехитрила сторожу і вивела багатьох заручників на берег Тибру. Можливо, вперше у житті заскочивши на коня, що пасся неподалік, не злякавшись ані глибини ріки, ані швидкості течії, вона благополучно перевезла їх на інший берег, повернувши дівчат родинам.

Порсенна, довідавшись вранці про те, що сталося, подався скаржитися; на багатолюдному зібранні сенат ухвалив рішення повернути провідника втікачів, додавши, що через певний час цар має повернути її неушкодженою до своїх. Тим часом цар, заворожений відвагою і дивуючись мужності дівчини, не тільки дозволив їй повернутися до своїх, але й надав їй можливість вивести будь кого із решти заручників. З усіх, що залишилися, Клелія вибрала тільки молодих юнаків: очевидно, це узгоджувалося з її дівочою чеснотою, а також було найприйнятнішим для міста, оскільки вона звільнила саме тих, які були найвразливішими з огляду на вік.

Саме тому від вдячних громадян Клелія отримала незвичайну почесть: на найвищому місці Святого Шляху107 їй поставили кінну статую, яка простояла там довгий час.
53. Гіппона, грецька жінка
Гіппона була жінкою грецького походження, як довідуємося з давніх книг. Я не думаю, що вона вважається відомою завдяки якомусь одному найкращому вчинку: адже сягаємо вершин поступово і ніхто не стає найбільшим раптово. Оскільки підступна давнина позбавила нас відомостей про її рід, край та інші вчинки, спало мені на думку описати те, що дійшло до нас – щоб і воно не кануло в небуття, позбавивши її заслуженої хвали.

Ось маємо переказ про те, як Гіппону викрали пірати. Була вона дуже гарна і розуміла, що пірати зазіхатимуть на її цноту. Однак Гіппона дуже високо цінувала свою невинність: навіть коли бачила, що можна зберегти її лише смертю, то, не чекаючи насильства, одразу кинулася у хвилі, і вони забрали її життя, врятувавши невинність.

Хто не схвалить такого твердого рішення цієї дівчини? Замість кількох років, на які могла б мати довше життя, вона відкупила свою чесноту, передчасною смертю здобувши собі віковічну славу. Її відважний вчинок не змогло приховати розбурхане море, навіть покинутий берег не зміг відібрати того, щоб вічні літературні постаменти зберегли цей вчинок у величному світлі.

Потім її тілом довго бавилися хвилі, наче забавкою, аж доки не викинули його на берег Еритеї, і місцеві жителі поховали її так, як загиблих мореплавців. Згодом пірати розпустили поголос, хто вона така і чому загинула; тоді еритейці з усіма належними почестями звели на березі, на місці її поховання, величезну могилу. Вона довго залишалася свідченням чесноти, яку зберегла Гіппона, щоб усі знали: жодна темрява недолі не може затьмарити світла чесноти.
54. Меґулія Доната
Меґулія, якій давні римляни дали прізвисько Доната, як я вважаю, походила з відомого римського роду. У цей примітивний, чи, можна сказати, святий вік, коли країна ще не ринулася з обіймів бідності, найкращої виховательки до пошуків азійських розкошів і царських багатств, Меґулія була дуже відомою. Вважаю, що вона отримала таке прізвисько радше через щедрість своїх родичів, а не через якісь особливі заслуги. Адже у той час для чоловіка придане у п’ятсот тисяч асів108 видавалося неймовірно величезним: так вона й отримала своє прізвисько – Доната. Воно протрималося довгий час, і якщо згодом якійсь дівчині давали придане більше, аніж звичайне, її також одразу називали Донатою Меґулією.

Яка чудова простота, яка похвальна бідність! Що колись вважалося неймовірно величезним, те видається смішним для сьогоденної захланності. Адже ми вже настільки перейшли міру у всьому, що не впевнений, чи можна знайти робітника, столяра, торговця чи селянина, який привів би додому дівчину за таке мале придане.

І це не дивно, адже навіть жіночки з простолюду приписують собі царські вінці, золоті каблучки, браслети та інші прикраси: вони користуються ними погордливо, не говорю навіть, що безсоромно.

Авжеж! Не знаю, чи сказав би я: «Величнішими стають душі наші, коли навзаєм даруємо великі дарунки», бо зовсім інше вважаю правильнішим: «Своїми злими вчинками культивуємо вади, низькопоклонства і ненаситні прагнення смертних».
55. Ветурія, римська матрона
Ветурія була відомою римською жінкою поважного віку, яка похвальною працею зробила свої роки вічно молодими. Мала вона сина, Ґнея Марція, сильного духом, бистрого думкою та ділом юнака. Коли римляни брали приступом Коріоли, місто вольсків, то здобули його, як знаємо, виключно завдяки відвазі Ґнея, і відтоді він отримав прізвисько Коріолан.109 З того часу Ґней користувався великою повагою серед знаті за те, що наважувався все робити і говорити.

Одного разу, коли Рим потерпав від сильного голоду, за распорядженням сенату туди відправляли багато зерна із Сицилії. Ґней різкою промовою заборонив роздавати зерно простолюдові доти, доки вони не дозволять поновити права знаті, відібрані при поверненні зі Святого Пагорба. Простолюд дуже розгнівався, адже всі потерпали від голоду, і був би кинувся на нього, якби трибун вчасно не призначив день розгляду справи, яку, до речі, програв.

Розгніваний Ґней не підкорився і був покараний вигнанням; тож він подався до вольсків, нещодавніх ворогів римлян. Вони його щиро прийняли як почесного гостя: адже мужність всюди цінується. Хитрощі, які він вигадав разом з Акцієм Тулієм, спровокували нову війну між вольсками і римлянами, у якій вождем був сам Ґней. Він привів військо до Клелійського рову, що за чотири милі від Рима, і своїми діями поставив римлян у таке становище, що сенат був змушений вислати до вигнанця перемовців, щоб просити про перемир’я на вигідних умовах.

Марцій, різко відповівши, відіслав їх назад. Перемовців послали ще раз, однак той навіть не прийняв їх. Прийшли вони й утретє, разом з понтифіками в інфулах, зі своїми поважаними прохачами, однак повернулися додому зневірені. Тоді зневіра увійшла в серця всіх римлян, і юрба матрон подалася до Ветурії, матері Коріолана, і Волюмнії, його дружини. Вони почали жалібно просити стару жінку, щоб вона разом з дружиною Марція подалася у ворожий табір й ублагала свого сина змилостивитися, оскільки склалася така ситуація, що воїни вже не могли захистити республіку зброєю. Їх супроводжував величезний натовп жінок.

Коріолан, довідавшись про їх прихід, дуже розхвилювався і збентежився появою матері – піднявся з крісла і вийшов із шатра, щоб зустріти її.

Ветурія, тримаючи з одного боку його дружину, а з іншого дітей, сповнена почуття патріотизму, кинулася з гнівом на сина, щойно побачивши його. Вона виходила з міста як прохач, але тільки но увійшла в табір ворога, перетворилася у звинувачувача, тож у старечих грудях пробудилася велика сила, і вона промовила: «Негайно зупинися, ненависний чоловіче! Перш ніж обійняти тебе, я хочу знати, чи ти прийшов, щоб прийняти мене як матір, чи як полоненого ворога? Бачу, що як ворога. Яка ж я нещасна! Чи моє довголіття, якого так прагнуть смертні, мало мене привести до того, що я бачу тебе, засудженого до вигнання ворога республіки? Питаю тебе: чи знаєш ти, озброєний вороже, на якому ґрунті стоїш? Чи ти впізнаєш батьківщину, яку бачиш перед собою? Певно ж, упізнаєш. А якщо ж ні, то нагадаю, що це земля, на якій ти був зачатий, народився і був вихований моєю працею.

Тож з яким духом, з якими думками, з якими намірами ти можеш наставляти на неї ворожу зброю? Чи повага, що належить матері, любов до милої дружини, ніжність до дітей не зустрічалися тобі на дорозі, коли ти нападав? Чи не зворушилося тобі серце в грудях, чи це все не угамувало твого гніву, який би він не був виправданий? Чи коли ти вперше побачив ці мури, не спало тобі на думку, що там твій дім і домашні пенати, дружина і діти, там твоя мати, нещаслива своєю недолею і твоїми вчинками?

Сенатори приходили до тебе, приходили й понтифіки – не змогли зворушити твоє скам’яніле серце, щоб ти на їх прохання зробив те, що мав би зробити добровільно. Тепер, нещасна, я бачу, що мій плід обернувся проти мене і моєї батьківщини: я вважала, що породила сина і громадянина, однак бачу, що породила ненависного і невблаганного ворога.

Було б краще, якби я взагалі не зачала, бо якби я була бездітна, то Рим не стояв би в облозі, а я, нещасна і стара, померла б у вільній батьківщині. Але я вже не можу перенести щось гірше для мене, ані ж ганебне для тебе, і в такому нещасті я довго не зможу існувати. Що ж до твоїх дітей, то ти зрозумієш, що, продовжуючи своє, забезпечиш їм або передчасну загибель, або довготривале рабство».

За словами ринули сльози, а відтак прохання дружини і дітей, взаємні обійми, схлипування плачучих і благаючих матрон. Ці слова, плачі та прохання зробили те, чого не змогла зробити поважність перемовників та величність понтифіків: повага до матері переламала гнів жорстокого вождя, і він змінив своє рішення. Обійнявши рідних, відіслав їх додому і забрав з під міста ворожий табір.

Згодом, аби невдячністю не применшити славу жінки, сенат постановив, щоб на тому місці, де Ветурія розтопила гнів свого сина, звести на вічну пам’ять храм Фортуни Жінки і жертовник з випаленого каменя. Цей храм у майже незміненому вигляді достояв аж до нашого часу. Також сенат прийняв рішення, щоб коли жінка проходить поряд, чоловіки вставали і пропускали її: таких почестей чоловіки до того часу майже ніколи не віддавали. Цей давній звичай зберігся в нашому краї до сьогодні. Окрім того, жінкам дозволили носити у вухах сережки – прикраси, які віддавна носили східні жінки, а також одяг з пурпуру, золоті браслети і каблучки. Деякі джерела засвідчують, що за тим самим рішенням сенату жінкам дозволили приймати спадщину від кого завгодно, чого раніше не дозволялося.

Дехто вважає спірним питання, чи цю заслугу Ветурії чоловіки зневажають, а жінки поважають; я вважаю її якнайдостойнішою. Адже коли чоловічі засоби вичерпуються, жінки завдяки своїм перевагам виступають, виблискуючи царським одягом: чоловіки, позбавлені спадщини предків, бідніють, а жінки, отримуючи її, збагачуються; вшановують видатних, а поряд із ними – й незначних; від цього постають розмаїті невигоди для чоловіків і вигоди для жінок.

Я злословив би на Ветурію за її жіночу зверхність, що виявилася у її вчинкові, якби це не врятувало свободу Рима. Однак надмірну щедрість сенату, а також ганебний звичай, що протривав стільки часу, похвалити не можу. Адже могла б вдовольнитися й скромнішими відзнаками: присвячення їй храму Фортуни Жінки видається надмірним.

Що тут сказати? Цей світ належить жінкам, і чоловіки також ожіночуються. Вік, що пожирає багато корисного, не зміг зруйнувати те, що було шкідливим для чоловіків, як і не зменшив жіночої впертості, з якою вони тримаються за свої права.

Тож нехай жінки плескають Ветурії та вшановують її ім’я щоразу, коли прикрашають себе дорогоцінними камінцями і золотими каблучками, чи коли чоловіки встають і пропускають їх, чи коли вони на дозвіллі підраховують гроші померлих.
56. Тамірис, донька Мікона
Тамірис була відомою художницею своєї епохи. Хоча у віках загубилося багато її творів, але унікальність і талант жінки непідвладні часові. Є відомості, що вона жила в період дев’ятнадцятої олімпіади і була донькою художника Мікона. Читаємо, що в той час в Афінах було два Мікони, обоє – відомі художники, і відрізнялися вони лише короткою вказівкою – що одна з них донька Мікона, і було додане уточнення «молодша».

Постійно спостірегаючи за роботою батька, Тамірис, відкинувши жіночі турботи, з великим ентузіазмом взялася наслідувати його мистецтво, виявивши неабиякий талант. Коли Архелай був македонським царем, вона здобула славу видатного художника, так що навіть в Ефесі, де Діану вшановують особливим культом, довго зберігали її зображення, яке власноруч намалювала Тамірис на дошці, вважаючи його священним. Ця картина зберігалася там упродовж віків, будучи свідченням чудового вміння митця, і залишається гідною згадки й до сьогодні, навіть якщо порівнювати її з мистецтвом ткацтва і прядіння інших жінок.
57. Артемізія, цариця Карії
Артемізія, цариця Карії,110 була великодушною жінкою. Для нащадків вона залишилася рідкісним і вічним зразком найсвятішої любові та незаплямованого вдівства. До наших днів не дійшли відомості ані про її батьків, ані про батьківщину, однак задля оспівування її слави вже достатньо знати, що вона була дружиною Мавзола, могутнього на той час царя Карії. За життя вона так його любила, що коли він помер, не могла забути мужа до кінця своїх днів.

Пам’яткою її любові був чудовий монумент, що довго простояв. Адже якщо вірити відомим історикам, як тільки коханий чоловік скінчив свої дні, вона справила виняткові почесті для його тіла. Після церемонії спалення, коли прах дбайливо зібрали, не дозволила засипати його на зберігання в золоту урну: вважала, що для жінки, яка так сильно любила свого чоловіка, жодне інше вмістилише не буде надійнішим, аніж її власні груди, в яких полум’я давньої любові після його смерті горіло значно яскравіше. Тому, щоб його прах покоївся там, де міститься вічна пам’ять про минуле життя, зібрала увесь, розчинила й потроху пила, допоки не випила все. Решту життя провела у слізних оплакуваннях. Споживши рідину, вірила, що йде до мужа, і, згорьована, згодом відійшла у небуття; але перед тим вдова здійснила неймовірні вчинки.

Звичай зводити видатним людям грандіозні поховальні монументи походить з давніх часів. Артемізія, не маючи й краплі жадібності, задумала неймовірно пишний та коштовний монумент, аби виглядав співмірним з її почуттями. Невдоволена жодним з місцевих майстрів і не довіряючи якомусь одному, наказала послати за Скопасом, Бріаксом, Тимотеєм та Леокаром, яких у Греції на той час вважали за найкращих будівничих у цілому світі. Під їх керівництвом для Мавзола був створений величний мавзолей, зведений з мармуру, видобутого саме для нього: аби цим неймовірним творінням, якщо не було іншого способу, увіковічити ім’я коханого мужа.

Мавзолей перевершив майже всі будівлі світу – як мистецтвом, так і коштами: його зарахували до семи чудес світу і довго берегли пам’ять про нього. Тож згадка про будівлю не була даремною: адже з нею розквітала і слава митців, і прославлялася величність знаменитої жінки.

Отже за наказом жінки архітектори заклали підвалини гробівця прямокутної форми поблизу Галікарнаса, головного міста Карії. Південна і північна сторони мали шістдесят три стопи у довжину, дві інші були коротшими. У висоту гробівець вивищувався на сто сорок стіп і мав тридцять шість мармурових колон довкола. Як згадують джерела, східну сторону будівлі проектував Скопас, північну – Бріакс, за західну сторону взявся Леокар, а четверту залишили для Тимотея. Митці намагалися перевершити один одного у вирізьблюванні статуй, фресок та інших окрас, виявляючи таку майстерність і силу таланту, що споглядаючі не раз дивувалися, що майстри створили з мармуру наче живі обличчя. Схоже, руки митців боролися за славу не лише для того часу, але й для наступних століть.

Артемізії не випало побачити завершення цього дивовижного творіння: їй перешкодила смерть. Говорять, що, незважаючи на смерть цариці, архітектори не покинули своєї праці, довівши задум до кінця, оскільки вважали, що для нащадків цей витвір буде чудовим свідченням їхнього таланту. До роботи, однак, залучили Гітерона, п’ятого архітектора, який додав до будівлі рівнобічну піраміду в двадцять чотири стопи;111 шостий митець, скульптор Пітій, увінчав будівлю мармуровою колісницею, запряженою четвіркою коней. Коли цю будівлю завершили, то назвали її по імені царя Мавзола – мавзолей. З того часу всі царські поховання називають мавзолеями – від назви цієї видатної споруди.

Велику славу здобула любов Артемізії, щире визнання отримали її незламне вдівство і плачі, не менш відомим стало величне поховання – чи то завдяки скульпторам, чи завдяки Артемізії, що, випивши, помістила прах чоловіка у своїх грудях. Але чеснота Артемізії не обмежується лише цими величними діяннями: жінка, щедро наділена чоловічою витривалістю, відвагою та військовим хистом, окрасила тріумфами своє величне ім’я.

Адже читаємо, що вже після смерті мужа вона щонайменше двічі, а то й частіше, бралася за зброю, відкладаючи на деякий час оплакування: вперше, коли захищала безпеку своєї країни, і вдруге, зберігаючи вірність союзникам, на їх прохання. Коли Мавзол помер, жителі Родосу, що неподалік від Галікарнаса, озлобилися на те, що жінка очолює царство Карію; сподіваючись захопити владу, вони зібрали флот і з великою кількістю війська напали на царство.

Місто Галікарнас розташоване над Ікаровим морем і має природні укріплення; є там два порти, один з яких, що зветься Малий, звужуючись, наче потаємно входить в глиб міста і розташований так, що з царського палацу, зведеного над ним, можна приготувати і позносити все необхідне, причому цього не помітили ні охорона палацу, ні чужинці; другий порт, більший, розташований поза мурами міста і виходить у відкрите море.

Артемізія, знаючи, що ворог із Родосу заходитиме у великий порт, наказала своїм громадянам озброюватися. Взявши з собою моряків і веслярів, вона заховала їх у палаці для здійснення свого таємного задуму. Всіх громадян попередила, щоб, допоки не подасть знаку, аплодували родосцям з мурів і, подаючи їм надію на капітуляцію, закликали їх, якщо зможуть, усім зібратися на форумі.

Сама ж відразу, тишком нишком, потай від ворожого ока вийшла у відкрите море з малого порту. Коли подала умовлений знак, громадяни виманили родосців, і ті, покинувши свій флот, поспіхом попрямували на форум, наче переможці. Тоді Артемізія скерувала свої кораблі та рішуче налаштованих воїнів на покинутий флот родосців і захопила його. За наказом здійнявши галас, громадяни звідусіль накинулися на ворогів. Так галікарнасці винищили всіх нападників, позбавивши їх можливості втекти.

Здобувши перемогу, Артемізія увінчала захоплені кораблі лавром і взяла курс на Родос. Родосці, побачивши із сторожових веж, що наближаються їхні увінчані кораблі, повірили у перемогу своїх. Відкривши порт і ворота міста, зовсім несподівано для себе прийняли переможного ворога замість своїх. Так Артемізія швидко підкорила місто і наказала винищити всю старшину Родосу. А для прославляння своєї перемоги дала вказівку звести пам’ятник на родоському форумі: на місці Народних зборів поставили дві мідні статуї, одна з яких зображала Артемізію, інша – переможене родоське місто. На статую наклали ганебні вінки, що позначали поразку. Артемізія, зібравши данину, залишила острів і повернулася додому.

Іншого разу, коли Ксеркс,112 могутній цар Персів, рушив на Спарту, всю землю покривши своїм військом, а флотом зайнявши весь берег, прагнучи не те щоб завоювати, а проковтнути всю Грецію, то попросив Артемізію долучити свій військовий флот до його армади. Але сухопутні сили Ксеркса вже захиталися, коли її флот біля Саламіна зустрівся у битві з флотом афінян під керівництвом Темістокла. Ксеркс споглядав битву з безпечного місця і бачив, як Артемізія відважно боролася поряд з усіма своїми вождями, закликаючи їх до бою, ніби помінялася із Ксерксом статтю. Якби Ксеркс був такий відважний і мав такий хоробрий дух, то його флот не так легко було б навернути до втечі.

Деякі джерела говорять, що це була не Артемізія, а Артемідора, також цариця Галікарнаса, і на підтвердження свого здогаду вказують, що морська битва з Ксерксом біля Саламіна відбувалася в рік сімдесят четвертої олімпіади, а мавзолей Артемізія побудувала в рік сотої.113

Однак я приєднуюся до тих, які ототожнюють Артемізію й Артемідору, а достовірні свідчення, що їх розповідають про Артемізію, породжують багато недостовірних, і це зменшує нашу довіру до них.

А читач нехай вірить у те, що йому більше до вподоби: чи була задіяна вона одна, чи дві – все ж діяла жінка. Тож бачачи діяння Артемізії, чи можемо вважати, що через помилку природи сталося так, що тілу, яке Бог наповнив мужнім і величним духом, було надано жіночу стать?
58. Діва Віргінія, донька Віргінія
Віргінія, римська діва114 як на ім’я, так і за вчинками, гідна шанобливої згадки. Вирізнялася вона чудовою красою і була донькою Авла Віргінія, порядного чоловіка, незважаючи на те, що походив він з простолюду. Хоча Віргінія мала чудовий талант, все ж вона прославилася не стільки своєю стриманістю, скільки жорстокістю свого коханця і непомірною суворістю батька, що й дало поштовх для здобуття нових вільностей для римлян.115

Коли децемвіри правили у Римі вже другий рік, батько заручив Віргінію з Луцієм Іцилієм, колишнім трибуном,116 відважним юнаком. Їх одруження випадково відклалося через військовий похід римлян в Альгід117 проти Еквів, у якому брав участь Віргіній. Обставини склалися так, що, на нещастя Віргінії, її краса так припала до серця децемвірові Аппію Клавдію, що він у неї безнадійно закохався; коли всі подалися в похід, він один залишився охороняти місто разом із Спурієм Аппієм.

Але ніжна дівчина не відповіла на його лестощі: ані вони, ані щедрі дарунки, ані благання чи погрози не переконали грудей, налитих чистотою. Тоді Аппій запалився таким божевільним гнівом, що, подумки перебравши різні можливості, але все ж не вважаючи достатньо безпечним застосовувати силу привселюдно, надумав застосувати підступ. Він взяв у спільники свого вільновідпущеника Марка Клавдія, чоловіка неймовірно зухвалого; той повинен був, коли дівчина проходитиме повз форум, як тільки випаде нагода, схопити її під виглядом, що вона його невільниця втікачка, і відвести до свого дому. А якщо дівчина чинитиме опір, то мав привести її до Аппія – для судочинства.

За кілька днів після того, коли Віргінія проходила неподалік, вільновідпущеник нахабно схопив її і сказав, що вона належить йому. Дівчина почала з усіх сил кричати, намагаючись відбитися від нечестивого чоловіка, матрони, що йшли з нею, спробували допомогти їй – тож швидко зібрався великий натовп людей, серед яких був також Іцилій. Коли вже в обох сторін вичерпалися всі аргументи, Віргінію повели в преторію, до судді, закоханого в неї; від гнівливого Аппія ледве добилися дозволу на відтермінування слухання на один день.

Клавдій тут же помчався в табір і намагався дати вказівку воєначальникам, щоб вони перешкодили Віргінієві вийти до міста, хитрість, однак, не вдалася. Бо як тільки Віргінієві повідомили, він одразу ж, не знявши навіть брудного одягу, разом з донькою, кількома друзями й Іцилієм подався до курії.118 Віроломний суддя, не вважаючи за необхідне вислуховувати Віргінія, виніс рішення на користь позивача Марка Клавдія, який стверджував, що дівчина є його власністю, невільницею втікачкою. Марк хотів забрати дівчину, а Віргіній марно намагався переконати Аппія, що це неправда; врешті розгніваний батько випросив для себе і для доглядальниці дозвіл ненадовго перекинутися словом з донькою, щоб у разі викриття правди про вчинену помилку невільницю повернули з меншою неславою для себе.

Підійшовши разом з донькою до храму Венери Очистительниці, де були невеличкі крамнички, все ще на очах у курії, вихопив ножа у м’ясника і, вигукнувши: «Дорога донечко, повертаю тобі свободу тим шляхом, яким лиш можу!», простромив груди дівчині; всі, хто споглядав, заціпеніли від жаху.119 Нещасна дівчина повалилася на землю і на очах у всіх присутніх пролила всю свою кров і випустила душу. Так з убивством невинної дівчини лопнула ганебна мрія похітливого Аппія. Вчинок Віргінія й Іцилія спричинив друге усунення плебеїв, децемвіри були змушені відійти від влади і повернути права, відібрані у римського народу.

Невдовзі після цього Віргіній був призначений народним трибуном, Аппія Клавдія притягнули до суду. Коли той прийшов, щоб відповідати у справі, за наказом Віргінія його закували в кайдани і кинули до в’язниці. Щоб уникнути свого заслуженого знеславлення, винний у смерті невинної Віргінії відкупив свою провину, позбавивши себе життя чи то петлею, чи мечем, чи отрутою. Однак його зухвалий клієнт, Марк Клавдій, не відповів належним чином, а врятувавшись втечею, оплакував свій злочин у вигнанні: все його майно, а також майно його патрона конфіскувала республіка.

Нічого немає ганебнішого, аніж упереджений суддя. Адже він, виконуючи вказівки свого злочинного розуму, обов’язково перевертає належний порядок законів, нівелює силу права, паралізує силу чесноти, попускає повіддя злочинності, тим самим невблаганно призводячи всенародне благо до руїни.

Якщо це не зовсім очевидно випливає з іншого, то злий вчинок Аппія і те, що за ним послідувало, достатньо висвітлюють справу. Адже цей могутній чоловік не стримав своєї нечестивої похоті. Заручившись підтримкою нечесного вільновідпущеника, намагався зробити з вільної – рабу, з дівчини – перелюбницю, і з зарученої – коханку. Завдяки його нечестивому рішенню сталося так, що батько накинувся на доньку, обернувши свою любов на жорстокість; а щоб неправдивим рішенням не скористався нечестивий чоловік, загинула невинна дівчина, піднявся заколот у місті, розпалився бунт у військовому таборі, виникло розділення між плебеями і патриціями – майже вся римська республіка потрапила в небезпечну круговерть.

Який чудовий захисник і видатний законодавець! Адже те, що повинен був карати твердою рукою, не завагався здійснити сам.

Авжеж! Наскільки часто ми, смертні, наражаємося на таку заразу, потрапляємо, невинні, у смертельну пастку і терпимо ярмо ганьби! Скільки нас переслідують, грабують і вбивають з примусу такої підлості! Наскільки поганими є такі вчинки? Посадовці, взагалі не маючи страху перед Богом, не вагаючись, обертають у злочинну вседозволеність те, що винайдене для вгамування похітливості. Адже очі та розум посадовців повинні бути розважливо скромними, мова виваженою, манери поважні та бездоганні, руки повністю захищені від хабарів. Однак чинять вони навпаки: розпусні в них не лише очі, але й помутнілі розуми, вони керуються не законами, а спокусами, завжди погордливі й ніколи не м’якнуть, хіба коли повія попросить, злість заспокоюють лише золотом. Дарунки вони не тільки приймають, але й випрошують, вимагають, відбирають їх. Врешті, запалені гнівом, вдаються до жорстокості, якщо не можуть здобути іншим шляхом того, чого бажають.

Тому золото і гроші стали найкращими тлумачами закону: даремно з трибуни вимагати справедливості, якщо не заручитися підтримкою принаймні чимось одним з них, а краще двома.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка