Джованни Боккаччо Про славних жінок



Сторінка8/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

45. Рея Ілія, діва весталка
Рея Ілія колись поміж італійців славилася своїм знатним походженням. Її родовід бере початок від Сильвіїв, династії царів Албанії та нащадків Енея, визначного вождя троянців. Була вона донькою Нумітора, видатного царя з династії албанських правителів.

Коли Рея була ще маленькою, склалося так, що Амулій, молодший брат Нумітора, засліплений прагненням влади, порушив народний закон і силою позбавив Нумітора влади. Однак жорстоко повестися з Нумітором перешкодило йому почуття братерства: він вдовольнився лише тим, що вислав брата якнайдалі в сільську місцевість і полишив на самоті, усунувши його від справ. Лавза, малого сина Нумітора, жорстоко і підступно прибрав як наслідника престолу, однак зберіг Ілію, яка була ще маленькою дівчинкою. Але щоб у неї не було навіть найменшої надії на заміжжя і на потомство, віддав її до дів весталок, змусивши сповідувати довічну дівочість.

Коли ж вона доросла до старшого віку, Венера з невідомої причини запалила її почуття: Рея скуштувала чоловічих обіймів, і розплата не забарилася. Завагітнівши, одночасно породила Ромула і Рема, засновників міста Рима. За цей злочин, дарма що жінка була царської крові, давній закон і царський наказ велів закопати її живцем, а дітей кинути напризволяще. Заледве тіло встигли закидали землею, видатні вчинки її синів піднесли ім’я жінки до найвищих вершин слави, а також зробили шанованим для нащадків те, що жорстокий правитель намагався зруйнувати, прикриваючись святим законом.

Подумки уявляючи собі цей випадок, бачу святі одежі та плащі монахинь, якими вони постійно прикривають потаємне кохання, і не можу не сміятися з безумства деяких людей. Адже є й такі, що з жадібності відбирають частину приданого у своєї доньки чи, прикриваючись віруванням, силою віддають своїх маленьких або навіть уже старших донечок до монастирських келій – не знаю, як правильніше сказати: закривають чи засуджують. Говорять, що присвячують дівчину Богові, аби її молитвами покращити свої власні справи та щоб заробити почесне місце після смерті для себе самого.

Наскільки це смішно і глупо! Адже не відають, що жінки на дозвіллі служать Венері та жахливо ненавидять публічних блудниць, прагнучи перебратися зі своєї келії у їхні кімнатки. Споглядаючи мирські вінчання, різні одежі та прикраси, танці та дні святкувань, розуміють, що самі ніколи не матимуть усього цього; тому й гірко плачуть, що входять у це життя незаміжніми. Подумки проклинають свою долю, душі батьків, свій одяг та келії. Ніде інакше не шукають вони втіхи для своїх сердець, як у вимислюванні способу вирватися зі своєї клітки чи хоча б провести туди коханців, прагнучи потай здобути вдоволення, оскільки відкрите подружжя їм заборонили.

Саме такими є (не скажу, що у всіх, однак у більшості) молитви до Бога, що возносяться у висоти – на хвалу тим, хто вкинув дівчат у карцер. Які нещасні батьки, родичі та всі ті, хто вважає, що інші можуть стерпіти те, чого вони, нещасні, не змогли і від чого самі втекли. Дуже часто вони оплакують ганебний перелюб, безчесне народження, покинутих онуків чи умертвлення їх нечуваними способами, принизливе вигнання чи втечу своїх доньок. І врешті слід згадати про збезчещення незайманих дівчат, яких можуть пов’язувати подружжям пожадливі батьки.

Нехай немудрі зважать: якщо вони не хочуть міряти чужі сили своїми, то Богові не слід з примусу присвячувати необізнаних та зовсім юних дівчаток, а навпаки: їх необхідно щонайпильніше замолоду виховувати в батьківському домі, напоюючи чеснотою та порядними звичаями. І лише як зростуть, діятимуть незалежно і керуватимуться розумом, нехай тоді добровільно, а не з примусу приймають на себе ярмо довічної дівочості. Однак я думаю, що таких буде небагато; але краще, нехай буде мало, аніж великою кількістю розпусниць принижувати святість Бога.
46. Гая Кирилла, дружина царя Тарквінія Приска
Гая Кирилла була, як я гадаю, жінкою з римським або етруським корінням, хоча я не знайшов жодної відомості про її походження. Давні джерела засвідчують, що була вона коханою дружиною Тарквінія Приска, римського царя.88

Будучи жінкою з надзвичайними розумовими здібностями, дружиною царя, і проживаючи в царському домі, Гая не розтрачувала свій час у бездіяльності. Поринувши у мистецтво вовнопрядіння (а воно було на той час, наскільки мені відомо, поважаним заняттям), здобула таку вправність і майстерність, що слава донесла її ім’я аж до наших днів; не бракувало їй уваги від народу і за життя. Римляни, ще не зіпсовані азійськими розкошами, вважали її дивовижною і чудовою жінкою. Народний декрет постановляв, щоб усіляку нову наречену, яка входила в будинок свого нареченого, насамперед запитували її ім’я; у відповідь кожна мала відповісти – «Гая», наче приймаючи цим печать майбутньої господарності.

Хоча це може видатися незвичним для гордого новітнього духу, але я не сумніваюся, що розумні люди, зважаючи на тогочасну простоту, розглядатимуть це як чудовий і дуже похвальний приклад жінки.
47. Сапфо, дівчина з Лесбосу, поетеса
Сапфо89 була дівчиною з міста Митілени, що на острові Лесбос; ніяких більше відомостей про її походження не дійшло до нащадків. Але як тільки поглянемо на її мистецтво, то зможемо відновити дещо з того, що відібрала вічність: очевидно, що народили її поважні та славні батьки, адже приземлений дух не може творити поезію – принаймні ніхто з простолюду цього не робив.

Хоча невідомо, коли жила Сапфо, однак її талант був настільки потужний, що у свій квітучий красою вік вона не вдовольнилася однією прозою; спонукувана великим душевним вогнем і незмірною життєдайною силою, наполегливими студіюваннями вона піднялася крутими схилами на вершину Парнасу і там у щасливому пориві поєдналася з Музами, які радо її прийняли. Походжаючи лавровим гаєм, Сапфо дійшла до Аполлонової печери, викупалася в Кастальському джерелі,90 знайшла плектр91 Феба. Зустрівши хор святих німф, не вагаючись, торкнулася ним кифари й добула пісню, і була вона такою, що видалася неймовірно складною навіть для найдосвідченіших чоловіків.

Що ще сказати? Її мистецтво сягнуло таких висот, що поезія Сапфо, відома у древніх рукописах, славиться аж до сьогодні. Їй воздвигнули й присвятили бронзову статую, зарахували до числа видатних поетів: ані діадеми правителів, ані інфули92 понтифіків, ані лаври тріумфаторів не перевершать такої слави.

Однак, якщо можна цьому вірити, наскільки Сапфо була щасливою в мистецтві, настільки була нещасливою в коханні. Чи то через жарт, чи через красу, чи через іншу принаду припав їй до серця якийсь юнак, і заполонила її ця непереборна хвороба; але той не поділяв її почуттів. Говорять, що Сапфо, важко переживаючи його вперту незворушність, складала слізні вірші. Я вважав, що це елегії, оскільки матеріал відповідає цьому віршеві, однак згодом дочитався, що поетеса, порушивши усталену форму строфи, винайшла нову, що відрізнялася розміром від інших, яку й до сьогодні називають сапфічною, від її імені.

Але що тут скажеш? Залишається звинувачувати Піеридів,93 які могли зрушити скелі Огігії, коли Амфіон грав на лірі, однак не могли розтопити серце юнака, коли співала Сапфо.
48. Лукреція, дружина Коллатина
Лукреція, провідний зразок римської скромності та найсвятіша окраса давньої стриманості, була донькою Лукреція Спурія Триципітина, славного римського громадянина, і дружиною Тарквінія Коллатина, який був сином Еґерія, покійного брата Тарквінія Приска. Невідомо, чи Лукреція вирізнялася з поміж римських матрон гарними рисами обличчя або вишуканими манерами.

Коли Тарквіній Гордий94 тримав місто Адрею в облозі, Лукреція перебувала в будинку свого чоловіка поблизу Коллація, містечка, що неподалік від Рима. Облога затягнулася надовго; одного разу молодики царського походження, між яких був і Коллатин, обідали у військових таборах; через надмір випитого вина зав’язалася розмова про чеснотність їхніх дружин. Звичайно, кожен почав понад усе вихваляти свою подругу. Тож постановили, щоб уночі, швидко скочивши на коней, помчати й поглянути, що ж поробляють їхні дружини, які нічого про це не підозрювали, у той час, коли чоловіки воюють; так мали наочно переконатися в їхній добропорядності.

У Римі всі чоловіки застали своїх дружин, коли ті розважалися в товаристві своїх подруг. Тоді, повернувши коней, подалися до Коллатина; там вони побачили Лукрецію в скромному вбранні, яка разом зі своїми служницями пряла пряжу. Так усі дійшли згоди, що вона найбільше заслуговувала похвали. Коллатин радо прийняв усіх друзів у своєму домі. Секст, син Гордого, під час гостини кидав безсоромні погляди на благочестиву і бездоганної краси жінку. Запалавши зловіщим вогнем, він таємно надумав силою заволодіти такою красою, якщо не зможе отримати її іншим шляхом.

Тож палаючи безумством, одразу за кілька днів по тому Секст таємно залишив табір і подався вночі до Коллація. Оскільки він був родичем чоловіка, Лукреція гостинно і люб’язно прийняла його. Дочекавшись, поки весь дім порине в тишу, і переконавшись, що всі міцно сплять, Секст добув свого меча і проник у спочивальню Лукреції. Розповівши, хто він такий і чого хоче, пригрозив жінці смертю, якщо та почне голосити або не підкориться його волі. Однак побачивши, що жінка не пристане на його вимогу, бо не боїться смерті, вдався до підступної хитрості: сказав, що вб’є її разом з якимось прислужником, а всім розповість, що вона вбила і себе, і прислужника, бо їх застали на перелюбі. Заціпеніла жінка, почувши його слова, затремтіла, налякавшись такої непристойної неслави; боячись, що загинувши в такий спосіб, зовсім не матиме свідків, щоб очистити свою заплямовану невинність, знехотя віддала своє тіло перелюбникові.

Секст, вдовольнивши нечестиву жагу, подався своєю дорогою, вважаючи себе переможцем. Страждаючи від такої жахливої наруги, тільки но засіріло, Лукреція тут же послала за Триципітином, своїм батьком, Брутом, родичем Коллатина, якого досі вважали безумним, за іншими родичами і за своїм чоловіком. Як тільки вони прибули, гірко плачучи, розповіла їм все по порядку, що заподіяв їй Секст цієї ночі. Коли родичі намагалися втішити нещасну заплакану жінку, вона вихопила кинджал, якого заховала під одягом, і сказала: «Хоча я звільняю себе від гріха, все ж не звільняю від покарання: щоб надалі жодна жінка не жила безчесно, як зробила Лукреція».

Щойно прозвучали ці слова, кинджал простромив невинні груди. Зігнувшись навпіл, поглянула Лукреція на батька і чоловіка й повалилася, вмираючи; невдовзі й душа вилетіла з безкровного тіла.

Нещасливою була її врода, і тому її невинність, яку ніколи неможливо перехвалити, потрібно настільки возносити славними співами, наскільки суворо вона спокутувала насильне безчестя. Адже своїм вчинком Лукреція не тільки відновила свою чесноту, над якою поглумився молодик ницим вчинком, але й спричинилася до свободи Римської республіки.95
49. Тамірис, цариця скіфів
Тамірис була царицею скіфів.96 Цей народ населяє безлюдну місцевість під холодним небом Рифейських та Гіперборейських97 гір і тому знається тільки поміж себе. Невідомо, ані ким були батьки Тамірис, ані ким був її чоловік. Щодо її знатності, то відома вона лише одним: тим, що правила цим диким і непереможним народом у часи, коли Кір володів царствами в Азії.98

Краще запізнати Тамірис допоможе нам ось що. Кір запалився бажанням захопити скіфське царство – мабуть, більше задля вгамування своєї слави, аніж задля розширення імперії: адже чув, що скіфи – бідний лісовий народ, але ніхто з великих царів ще ніколи їх не завойовував. Тож захопившись таким прагненням, повів своє військо на Тамірис, царицю вдову.

Тамірис довідалася про його наміри. Незважаючи на те, що вся Азія і майже увесь світ боявся Кіра через розмах його походів, Тамірис не шукала сховку, як перелякана жінка, не засилала послів, не випрошувала договору про мир. Навпаки, зібравши військо, сама його очолила. І хоча могла чинити опір на кордоні, все ж дозволила Кірові з усім військом перейти ріку Аракс й увійти в межі країни. Розумна жінка вважала, що набагато легше буде вгамувати запал Кіра у глибині країни, аніж ззовні.

Довідавшись, що Кір проник в глиб країни, Тамірис вислала третину війська на чолі зі своїм єдиним, ще зовсім юним сином99 і наказала вступити в бій. Кір, зваживши недоліки місцевості та звичаї скіфів, про які багато чув, і знаючи, що наближається юнак з військом, вирішив перемогти не битвою, а обманом. Тож, вдаючи втечу, залишив у таборі багато вина, якого скіфи ще не знали, повно вишуканої їжі та всіляких солодощів.

Юнак, увійшовши в покинутий табір наче переможець, заповзявся веселитися з утечі ворога, який нібито запрошував скіфів не до бою, а до гостини; тож вони почали пригощатися невідомими стравами і напоями і згодом, зовсім забувши про військовий порядок, поринули в сон. Коли вони мирно дрімали, Кір напав на них і винищив усіх: загинув і юнак. Після того, впевнившись у перемозі, він попрямував далі в глиб країни.

Тамірис, довідавшись про загибель свого війська, сильно тужила за єдиним сином, адже й так була вдовою. Але не впадала у сльози, як зазвичай роблять жінки, а навпаки, вгамувавши їх гнівом та прагненням помсти, з рештою війська, застосувавши ту ж саму хитрість, через яку, як довідалася, загинув її син, хоча й не залишала табір, повний вина, зважилася перехитрити ворога, незважаючи на його винахідливість. Добре знаючи місцевість, вдавала, що втікає: коротким шляхом завела ненаситного переслідувача поміж голих засніжених стрімких вершин, звідки не було вороття. Тоді вона й накинулася на ворога, позбавленого навіть найменшої можливості на порятунок між вузьких та крутих гірських урвищ, і знищила майже все військо. Навіть сам Кір не зміг втекти: його кривава смерть вдовольнила вдовиний гнів.

Тоді Тамірис дала вказівку відшукати поміж трупів тіло Кіра. Відтявши йому голову, наказала кинути в шкіряний міх, повний крові її воїнів, і тоді, наче влаштовуючи гідне поховання гордовитому цареві, мовила: «Напийся крові, якої був спраглий».100

Що ще можу сказати? Про Тамірис не знаємо нічого іншого, крім цього вчинку: настільки він славний, наскільки величною була імперія Кіра.
50. Леена, повія
Вважаю, що Леена була грекинею; хоча вона й була далеко не чеснотною, але з дозволу чеснотних матрон і відомих цариць я хотів би зарахувати її до славних жінок. Адже, як було сказано раніше, до славних жінок я обіцяв зараховувати за будь який вчинок, а не лише за скромність.

До того ж, ми настільки залежні від чесноти, що прославляємо не лише те, що засіяне в чудовому місці, але й висвітлюємо все, що лежить під покривалом ганебності. Адже чеснота всюди цінується: торкаючись злочину, вона забруднюється не більше, аніж сонячний промінь, торкаючись нечистот. Якщо часом помічаємо, що чеснота вкорінюється у серці, перейнятому нечестивими справами, то повинні так засуджувати ці справи, щоб не принизити похвалу чесноти, адже вона настільки є дивовижнішою і гіднішою в таких серцях, наскільки ми вважали її непритаманною для них.

Тому не завжди потрібно нехтувати згадками про повій, а навпаки, якщо вони заслужили згадку навіть за якийсь почесний вчинок, то необхідно щонайширше і щонайповніше їх вихваляти. Адже чеснота, яку віднаходимо в цих жінок, змушує червоніти розбещених цариць: їхня малодушність виправдовує сумнівне розкошування повій. Також очевидно, що величний дух не завжди поєднується з високими титулами; хто прагне чесноти, ніколи її не збезчестить: Леену справді варто зараховувати до числа славних жінок – адже те, на що вона зважилася одного разу, заслуговує великої хвали.

Тож Леена, віддаючись ганебному заняттю, негідним ремеслом добилася того, що ніхто не знає, ані звідки вона походить, ані де її батьківщина. Ще коли Амінта правив Македонією,101 сталося так, що Армоній і Аристон, юнаки знатного роду, вбили Гіпарха, жорстокого тирана – чи то задля звільнення батьківщини від покори безчесному правителю, чи то спонукувані якоюсь іншою метою. Леену разом з іншими схопили наступники правителя, підозрюючи у причетності до вбивства, оскільки вона злягалася з бунтівниками. Жінку жорстоко катували, аби довідатися імена змовників. Але розпусниця благочестиво зважала на святе і шановане почуття дружби: щоб, виборовши собі прощення, не накликати помсту на інших. Спочатку дуже довго не відповідала на жодне запитання, з дивовижною стійкістю володіючи собою. Згодом, коли катування стали жорстокішими, а сила тіла почала занепадати, мужня жінка занепокоїлася, що з упадком сили ослабне також її рішення. Тоді, зібравши всю могутність, зробила так, щоб разом із силами втратила й можливість говорити: сильним укусом перекусила собі язика і виплюнула його. Так одним, але неймовірним вчинком вона позбавила катів надії тортурами добитися відповіді.

Тож хто скаже, що Леена потрапила в бордель не завдяки злочину долі? Очевидно, не знали її ті, хто говорить, що жінки не розкажуть лише того, чого не знають.

Авжеж! Дуже часто розмаїте багатство будинку і надмірна турботливість батьків доводить дівчат до слизького майбутнього. Якщо їхню небезпечну легковажність не стримувати гіркими вуздечками, якщо матері не будуть постійно і неустанно їх пильнувати, то врешті вони послизнуться – навіть без поштовху. А якщо їх падіння спричинене розпукою через втрату незайманості, то вже ніяка сила його не поновить.

Тому я вважаю, що Леена послизнулася через гультяйство, а не через свою погану натуру: доходжу до такого висновку, роздумуючи про її мужню витримку на тортурах. Вважаю, що спочатку своєю мовчанкою, а потім відкушеним язиком ця жінка могла заслужити не меншу славу, аніж Демосфен заслужив блискучими промовами у своїй країні.
51. Аталія, цариця Єрусалима
Лютий норов Аталії102 зробив її значно славнішою в Сирії та Єгипті, аніж був Давидів рід. Численні вбивства і кров її родичів, що лилася всюди, додали до її імені не менше гіркої слави, аніж царські діадеми додали їй знаменитості.

Була вона донькою Ахаба,103 царя Ізраїлю, і цариці Єзабели, непутящої жінки; побралася з Йорамом, сином Йосафата, ізраїльського царя. Після смерті Йосафата і Озія, його старшого сина, якому мало перейти законне право на престол, царем Ізраїлю, всупереч очікуваному, коронували Йорама: він хотів, щоб його дружина була царицею. Коли помер батько Ахаб, престол одразу ж зайняв Йорам, брат Аталії, що додало чимало блиску до її слави. З плином часу Аталія зазнала багато незгод. Коли помер її чоловік, на престол зійшов син Окозіяс, відтоді жінка почала всебічно сяяти царською славою.

Коли ж Окозіяс відійшов на той світ від удару стріли, грізна жінка запалилася прагненням влади. Тоді й вигадала злочин, про який не можемо не згадати, і зібрала весь свій дух для його здійснення. Забувши про жіночу ніжність, не тільки не оплакувала свого загиблого сина, а навіть забезпечила причину для ще більших сліз – якби мала жіноче серце. Ще земля була мокра від крові її сина, як Аталія пішла з мечем на всіх нащадків Давида, і не заспокоїлася доти, доки всі хлопчики не загинули від кровожерного меча. Один єдиний Йоас, малесенький синочок царя Окозіяса, уникнув смерті, бо Аталія його не знайшла. Йосаба, донька царя Окозіяса, сестра небіжчика Озія, таємно забрала хлопчика до будинку свого чоловіка, понтифіка Йоада, аби врятувати його і виховати.

Зухвала жінка завдяки крові стількох підступно вбитих людей зважилася посісти трон, який вона власноруч звільнила, щоб керувати цілим царством.

Чому ж дивуємося Атреєві, Діонісієві, Югурті – чоловікам із жорстоким характером, коли чуємо, що вони, спонукувані прагненням влади, заступають на керівні посади ціною життя оточуючих? Чи не бачимо, що задля цієї ж мети жінка винищила все царське потомство, не пощадивши навіть своїх близьких?

Неймовірно виблискували царські діадеми Аталії, однак пурпур пролитої крові був значно помітніший, аніж царські відзнаки. Оскільки вона мечем зігнала свою жорстокість на невинних душах нащадків Давида, тож могла відчути злість всіх інших до її близьких. Якби вона захотіла, то могла б легко побачити свого брата Йорама, царя Ізраїлю, котрий лежав у землі Набаот, стікаючи кров’ю, що лилася з безлічі ран, покинутий собакам; а також матір Єзабелу, яку в царських одежах скинули з високої вежі під ноги перехожим і так затоптали ногами, розтерли копитами і колесами возів, що тіло цілком перетворилося на болото, і не залишилося жодного сліду від нещасної; а також сімдесят своїх братів, убитих впродовж однієї години біля міста Самарія, і їхні відтяті голови, настромлені на палі довкола міста Єрусалим як найбільший доказ неймовірно злого вчинку; а також могла бачити смерть інших родичів, з яких ніхто не уникнув меча вбивці.

Але врешті, щоб жінка, винна у величезних кровопролиттях, не залишилася непокараною, по семи роках панування Аталія сама стала свідком того, як з допомогою вищого понтифіка Йоада її онук Йоас, якого вона хибно зараховувала до числа вбитих, силою зіпхнув її з царського престолу. Її, що даремно кричала і погрожувала, під вигуки народу раби і хулігани ганебно волокли аж до Воріт Мула, де заслужено покарали: щоб почвара покотилася у підземне царство тим самим шляхом, яким змушувала йти невинних.

Так вчинила Божа справедливість: хоча вона й не поспішає, однак нічого не забуває; тому й накладає жорстокіше покарання на тих, у кого не бачить довгоочікуваних змін у звичках. Якщо ми не роздумуємо над цим, не хочемо вірити, а тим більше не збираємося виправлятися, то самі себе прирікаємо на ще більші гріхи. Нас захоплює буря, коли ми найменше цього сподіваємося, і в нещасті оплакуємо свої вчинки, хоча це й не допомагає.

Огидним є прагнення незаконного здобуття влади: як правило, воно вимагає крові. Рідко досягають мети волею випадку, частіше доводиться вдаватися до підступності або жорстокості. Якщо замислюєш підступність, то тебе заполоняють думки про обман, засідки, хитрощі, зраду й тому подібне; якщо хочеш вдатися до жорстокості, то постійно будеш охоплений пошестю заколотів, бунтів, звинувачень, жорстокості, помсти. І яким шляхом збираєшся йти, такі повинен готувати й сили. Усі ці засоби притаманні зловмисним людям, і якщо ти не станеш їхнім служником, то не зможеш бути правителем царства.

Що ж далі? Скажімо, здобув ти трон. Тоді мусиш закривати вуха на скарги, відвертати очі від сліз, злочинів та вбивств; серце обернути на камінь; озброїти жорстокість і забути про милість; нехтувати здоровим глуздом і плекати несправедливість; знівелювати силу святих законів, підтримувати хтивість та сіяти злість; насміхатися над простотою; пропагувати пожадливість, розкошування і ненажерливість: усе це – передвісники славного правителя. Не зберігається ані Боже, ані людське; змішується святе і грішне, оскільки милосердя утискається, а злочинність переходить у кровопролиття. Принижують благочестивих людей, нечестивих возносять, безчестять дівчат, затягають до насильства невинних юнаків, розтоптують чесноту і вихваляють пороки. Задушивши згоду, всюди тріумфує розбрат. Який же чудовий прихід царя!

То що ж? Якщо дістався хтось трону через кровопролиття і ганебні вчинки, міг би, незалежно від того, як це сталося, жити непорочно! Тут же виникають підозри, лідери йдуть на вигнання, багаті обертаються в бідних, висилають давніх друзів; братів, синів, онуків і батьків кидають у в’язниці або вбивають, наче суперників; немає ані віри, ані святості; відсутня будь яка справедливість; тривожність наростає, заснути стає важко, без страху неможливо навіть пообідати. Ті, кому можна було довіряти, у вигнанні, і виходить, що все життя в руках негідників.

Яка чудова, яка бажана, яка похвальна влада, здобута таким клопотом! Було б достатньо увійти в хижку бідняка, що сповнена спокоєм, скріплена безпекою і позбавлена тривог. Висоти, які здобувають ціною крові, утримують з таким самим страхом. Коли через підозри усуваємо тих, кому можемо довіряти, то самі себе доручаємо негідникам, відкупляючи злочин; тому часто так і стається, що з їхньою допомогою наш кінець стає таким, яким був початок, а то й ще гіршим. Адже в одну мить, коли гинемо, втрачаємо все те, що збирали впродовж багатьох ганебних років.

Аталія зрозуміла це, однак надто пізно.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка