Джованни Боккаччо Про славних жінок


 Деяніра, Геркулесова дружина



Сторінка5/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

24. Деяніра, Геркулесова дружина
Деяніра, як говорять древні, була донькою етолійського царя Енея та сестрою Мелеагра: дівчина вирізнялася такою красою, що за її руку Ахелой змагався з Геркулесом. Коли ж Геркулес виграв змагання, в неї закохався кентавр Несс; а коли Геркулес забирав Деяніру з Каледонії на батьківщину, то затримався біля ріки Евен, що в Каледонії, бо вона розлилася через рясні дощі попередніх днів. Тут йому й трапився Несс, і оскільки він був вершником, то запропонував Геркулесові, що перевезе Деяніру на протилежний берег ріки.

Геркулес, погодившись на пропозицію, поплив самотужки за дружиною. Але кентавр, отримавши омріяне, як тільки переплив ріку, кинувся втікати разом зі своєю коханою. Піший Геркулес не міг наздогнати втікачів, тому й послав навздогін стрілу, вимочену в отруті лернейської гідри. Несс, відчуваючи, що помирає від смертельної рани, тут же скропив плаща отруєною кров’ю, віддав його Деянірі й переконав, що надягнувши цього закривавленого плаща на Геркулеса, вона зможе навернути його до себе від будь якого іншого кохання. Жінка, повіривши йому, прийняла плащ як величезний дарунок і потай зберігала його тривалий час; коли ж Геркулес покохав Омфалу чи Іолу, Деяніра таємно передала плащ служникові Ліхасу.

Як тільки заражена кров плаща змішалася з потом, тіло всіма порами всмоктало отруту: Геркулес, втративши розум, власною волею кинувся у вогонь. Так Деяніра стала вдовою по такому великому чоловікові: сподіваючись відвоювати, вбила свого чоловіка і так спокутувала смерть Несса.
25. Йокаста, цариця Фів
Йокаста, цариця Фів, більше прославилася своїм нещастям, аніж заслугами чи царством. Вона виводить свій славний рід аж від першозасновників Фів. Ще юною дівчиною Йокаста вийшла заміж за Лая, царя Фів, і від нього зачала сина; однак Лай отримав погане пророцтво від оракула і тому наказав одразу ж після народження віддати дитя звірям.

Жінка думала, що дитя зжерли звірі, але його забрав до себе на виховання цар Коринфа. Змужнівши, юнак убив Лая у Фокеї51 й одружився зі своєю матір’ю, вже вдовою, яка ні про що не здогадувалася. Від нього Йокаста народила двох синів – Етіокла і Полініка та стількох же доньок – Ісмену й Антігону.

Живучи щасливо у царстві разом з дітьми, Йокаста запитала в оракула, хто насправді її чоловік; так жінка довідалася, що це її син. Такого удару долі вона не сподівалася, але він – ще менше, тож за вчинений гріх забажав постійної темряви – виколов собі очі й покинув царство.

Це породило незгоду між синами: знехтувавши всіма угодами, вони розпочали війну. Хоча великий жаль охоплював Йокасту за синів, котрі часто йшли походами один супроти одного, але найбільшим горем для неї було бачити обох синів, що загинули від взаємно нанесених ран. Цей біль не могла перенести жінка, що була і матір’ю, і бабусею водночас. Креонт, її брат, був тепер царем, осиротілий син чоловік залишився у неволі, доньок Ісмену й Антігону полонила своїми сітями доля. Не маючи сил для спротиву, втомлена важким тягарем, стара жінка встромила собі меча в груди, припинивши і страждання, і життя.

Дехто стверджує, що вона не могла так довго зносити свої стражденні гріхи, й одразу ж, як побачила, що Едіп виколов собі очі, вбила себе тут же на місці.
26. Амалтея, або Деїфоба, сивіла
Діву Амалтею деякі джерела ще називають Деїфобою, донькою Ґлавка. Говорять, що народилася вона в давньому калхедонському місті Куми, що в Кампанії. Оскільки була вона однією із сивіл, то дехто вважає, що розквіт її сил припадає на час зруйнування Трої; а прожила вона так довго, що застала ще Приска Тарквінія, римського царя.

За свідченнями древніх, свою непорочність Амалтея пронесла через багато століть, не забруднивши її стосунками з жодним чоловіком. В поетичних творах є свідчення, що її покохав Феб і від нього як дарунок вона отримала довговічність та пророчі здібності. Особисто я вважаю, що Амалтея завдяки своїй непорочності отримала світло ясновидіння від самого Сонця, яке осяває кожну людину, котра приходить на цей світ, і тому пророчила й описувала багато майбутніх подій.

Говорять, що на Байському52 побережжі поблизу Авернського озера був знаний оракул; його навіть я бачив і чув, що аж до сьогодні там сповідують її ім’я. І хоча це святилище вже майже зруйноване через старість та занехаяне через недбальство, все ж навіть руїни зберігають давню могутність та своєю величністю викликають подив тих, хто на них дивиться.

Є навіть такі, що вірять, наче Еней, втікаючи, мав її за провідника у підземному царстві, хоч я в це не вірю; але про це дещо пізніше.

Ті, хто приписує Амалтеї довгий вік, стверджують, що вона прийшла до Рима і принесла Тарквінію Приску дев’ять книг. Коли той відмовився заплатити за них встановлену ціну, вона спалила три з них у нього на очах; наступного ж дня Амалтея принесла решту шість книг і запросила за них таку ж ціну, яку просила за дев’ять, попередивши, що спалить ще три, якщо той не заплатить, а наступного дня – й три останні. Тарквіній врешті заплатив, що та просила. Збережені книги, як виявили нащадки, містили всю історію Рима. Тому римляни завжди ревно берегли ці книги і зверталися до них за пророцтвами як до оракула, якщо цього вимагали обставини.

Мені важко повірити, що Амалтея і Деїфоба – одна особа, оскільки я читав, що остання закінчила свої дні на Сицилії: місцеві жителі довго ще показували там її поховання.

Здобуваємо славу завдяки власному заповзяттю та Божій милості: нікому гідному не відмовлено в цих чеснотах. Усвідомивши це, зрозуміємо, що ті, хто просиджує в бездіяльності, намарно розтрачують свої роки від лона матері аж до самої могили, навіть якщо помирають у поважному віці.

Врешті, якщо жінки здатні сягнути таких висот завдяки власному розуму та дарові пророкування, то що мають думати бідні чоловіки, які наділені могутнішими задатками для всього? Якщо відкинуть бездіяльність, чи сягнуть такої ж богоподібності? Нехай плачуть і пропадають усі ті, хто через бездіяльність втрачає такий дар, і нехай визнають, що вони є каменями посеред одухотворених людей. І так буде, допоки вони, безмовні, не висповідають свої гріхи.
27. Нікострата, або Кармента, донька царя Іонія
Нікострата, яку згодом в Італії стали називати Карментою, була донькою Іонія, царя Аркадії. Одні джерела говорять, що вона вийшла заміж за аркадійця Паллантія, інші ж твердять, що вона була його невісткою. Прославилася вона не лише завдяки величі свого царства, а й тим, що була вельми обізнана з грекою, її мислення було настільки різнобічно розвиненим, що невтомним навчанням вона осягнула навіть науку пророцтва, ставши відомою ясновидицею. Іноді на запит, а іноді сама по собі вона виголошувала пророчі вірші кармени:53 за що латиняни стали називати її Карментою, а не Нікостратою.

Вона була матір’ю Евандра, царя Аркадії; за давніми переказами, його вважали зачатим від Меркурія – чи то за красномовство і розум, чи то за хитрість. Як говорить дехто, він убив свого рідного батька – чи то волею випадку, чи, як вважає дехто, через незгоду між громадянами, що випадково тоді сталася; за це дід вигнав Евандра із царства. Мати, напророкувавши синові великі звершення, переконала Евандра податися у край, який вона йому покаже. Тож, сівши на корабель, взявши матір із собою, разом з деякими зі своїх людей та з попутним вітром він подався з Пелопоннесу до гирла Тибру. Звідти мати провела його до гори Палатин, яку назвали так за іменем батька чи сина, адже обоє називалися Палатинами; осівши там з матір’ю та своїми людьми, Евандр звів містечко, назвавши його Палатином, а згодом на цьому місці був заснований величний Рим.

Хоча місцеві жителі вміли засівати поля завдяки Сатурнові, який, втікаючи, осів на цих землях,54 все ж Кармента бачила, які вони дикі, бо майже зовсім не мали писемності, хіба лише трохи були обізнані з грецькою. Володіючи проникливою божественною далекоглядністю, Кармента розуміла, яку славу матимуть цей край і це місце у майбутньому, і вважала негідним послуговуватися іноземними письменами для того, щоб нащадкам розповідати про свої великі діяння. Тоді Кармента застосувала всю силу свого мислення, щоб створити для цього народу повністю автентичну писемність, що відрізнялася від усіх інших народів; і тут не обійшлося без Божої помочі. Адже завдяки Його милості вона змогла створити нові знаки писемності, що відповідали італійській мові, та навчити їх поєднувати, вдовольнившись лише шістнадцятьма знаками, як зробив колись Кадм, засновник Фів, винайшовши грецьке письмо. Ці літери ми й до сьогодні звемо латинськими та користуємося ними і жодної з них не відкинули, хоча мудрі люди додали до них також інші задля зручності користування.

Хоча латиняни й дивувалися пророчому дарові цієї жінки, все ж цей винахід видавався настільки дивовижним, що простолюд справді вірив, що Кармента радше є богинею, а не людиною. Тому ще за життя віддавали їй почесті як богині, а коли жінка померла, то біля підніжжя Капітолійського пагорба, де вона жила, встановили їй капличку, а місцевість почали називати Карменталією – на вічну пам’ять її імені. Про святилище не забули навіть тоді, коли Рим сягнув апогею своєї слави, адже навіть браму до міста, яку за необхідності збудували громадяни з цього боку, впродовж багатьох століть називали Карментальською, від імені Карменти.

В той час Італія з Божими благословеннями була найквітучішою країною в цілому світі, осяяна майже небесним світлом; але не лише під її небом сяяло таке світло. З Азії походила розкіш та вишуканий царський побут; шляхетна кров припливала насамперед із Трої, хоча до неї додавалася грецька; єгиптяни розвивали арифметику та геометрію; філософію, красномовство та мистецтво механіки було перейнято від греків; землеробства навчив вигнанець Сатурн, хоча воно ще й не було широко відоме; поганські обряди були перейняті від етрусків та Нуми Помпілія;55 народні закони походили насамперед з Афін, а вже від них бере початок сенат і цезарі; Симон Петро приніс із Єрусалима священицтво та істинну релігію; а от військову науку винайшли древні римляни, які силою зброї, мужністю духу і відданістю республіці здобули панування над цілим світом.

Як випливає із сказаного, знаки письма для наших предків створила Кармента, коли прийшла з Аркадії в Італію. Стверджують, що саме вона й посіяла перші зерна граматики, які з плином часу зібрали наші предки. Бог був настільки прихильний до її праці, що відібрав частину великої слави у гебрейської та грецької мов, виділивши велику територію, що покриває майже всю Європу, для нашого письма.

Незліченна кількість книг завдяки літерам чудово викладає різні події – діяння людей і чуда Божі записані для вічної пам’яті, щоб ми з їх допомогою могли довідатися про те, чого не могли бачити. За допомогою латинських літер ми посилаємо наші листи і з довірою приймаємо відповіді, завдяки літерам поєднуємося дружбою з тими, хто перебуває дуже далеко, та зберігаємо взаємні стосунки. Літери, наскільки вони це можуть робити, описують нам Бога; ними позначаємо небесні тіла, континенти, моря і всіх істот; немає нічого такого, про що не можна довідатися, наполегливо вивчаючи літери; під їхню пильну охорону віддаємо все те, що не можемо охопити і втримати силою свого розуму. І хоча всі ці достоїнства притаманні й іншим абеткам, все ж це не відбирає жодної достойності від латинської.

З таких визначних дарів історії ми дещо втратили, щось навіть віддарували, але багато чого пам’ятаємо радше на письмі, аніж на ділі. Незважаючи на інші вчинки та на замисли долі, ані хижість германців, ані лютість галлів, ані хитрість англійців, ані жорстокість іспанців, ані дике варварство чи надмірність жодного іншого народу ніколи так і не змогли відібрати такої величної, такої дивовижної, такої сприятливої слави імені латинян. Адже ці нації не могли, та навіть і не зважилися привласнити собі право на славу першовинаходу писемних знаків, і ще менше могли привласнити собі винахід граматики. Цими знаками користаємося самі, а також надаємо їх іншим – однак вони завжди позначені нашим іменем. Тому, що довше вони існують, то більшає хвала і честь імені латинян; вони яскравіше возносять свідчення давньої слави, знатності й таланту, зберігають свідчення нашої незнищенної проникливості, хоча варвари й шаленіють.

За таку виняткову славу ми повинні складати подяку Богові, подателю цієї ласки, однак також зобов’язані складати велику похвалу і вдячність Карменті. Саме тому, аби хтось заслужено не назвав нас невдячними, всіма силами намагаємося справедливо вознести її ім’я до вічної слави.
28. Прокріда, дружина Цефала
Прокріда була донькою Пандіона, царя Афін; згодом вона побралася із Цефалом, сином царя Еола. Своєю жадібністю Прокріда здобула як ненависть праведних жінок, так і прихильність чоловіків, оскільки завдяки їй відкрилися вади решти жіноцтва.

Молоде подружжя втішалося взаємним та відданим коханням, однак трапилося нещастя: Авра, чи Аврора, як її зве дехто, жінка надзвичайної краси, вподобала собі Цефала. Довго і безуспішно всілякими благаннями намагалася вона перетягнути чоловіка на свою сторону, однак він залишався вірним Прокріді. Тоді вона озлоблено гукнула: «Ще жалітимеш, Цефале, що так палко покохав Прокріду: побачиш, якщо хтось захоче її спокусити, то вона вибере золото, а не твою любов».

Юнак, почувши такі слова, забажав їх перевірити; тож покинув дім під прикриттям довгої подорожі, а повертаючись, підіслав звідника, щоб дарунками спокусити жіночу вірність. Та хоч Прокріді обіцяли великі дари, вона відмовилася від пропозиції за першим разом; однак звідник продовжував наполягати, щоразу додаючи ще коштовностей, і врешті намовив її, хоч як вона вагалася. Так Прокріда погодилася на ніч обіймів, про які той просив, якщо дістане обіцяне золото.

Тож Цефал, збентежений горем, розповів, яким чином він виявив мізерність кохання Прокріди; вона ж, почервонівши від сорому, спонукувана усвідомленням злого вчинку, негайно подалася до лісу й усамітнилася. Але юнак не міг пережити розлуки, пробачив коханій та вблагав повернутися, хоча вона й противилася.

Та що ж з того? Великодушність не має сили супроти мук совісті. Прокріда перебувала у замішанні; охоплена ревністю, домислювала, що це Аврора своїми ластощами підбила чоловіка на таке, що вона і влаштувала йому задля грошей. Тоді й почала таємно стежити за ним, коли він полював по скелях, стрімких вершинах гір і непоказних галявинах. Коли Прокріда за ним слідкувала, трапилося так, що, переховуючись на лузі поміж трав та серед очерету на болоті, випадково ворухнулася, а той, подумавши, що це дика тварина, випустив стрілу й убив її.

Не знаю, що маю сказати: чи що немає на землі нічого могутнішого, аніж золото, чи що зовсім немудро шукати те, чого не хочеш знайти. Ця немудра жінка випробувала відразу обидві фрази, знайшовши собі вічну неславу та смерть, яку шукала найменше. Облишивши непомірне прагнення золота, яке притаманне всім нам, нерозумним, я хотів би запитати у тих, хто захоплений такою впертою ревністю, що вони скажуть: яку наміряються добути із цього користь, яку честь, яку похвалу чи славу? Я вважаю, що це – сміхотворна недуга мозку, яка бере свій початок із малодушності недужого; бачимо її лише в тих нещасних, які вважають себе настільки непотрібними, що легко припускають, наче їх може будь хто перевершити.
29. Аргія, дружина Полініка і донька царя Адраста
Аргія, грецька жінка, що походить з давнього знатного роду аргівських царів, була донькою царя Адраста. З поміж інших вона вирізнялася такою красою, що лише від одного погляду на неї сучасники отримували велику радість; а для нащадків Аргія навічно залишила бездоганне та блискуче свідчення подружньої любові. Тому її ім’я, освітлене винятковим сяйвом, дійшло аж до наших днів.

Одружившись із Полініком, сином фіванського царя Едіпа, Аргія народила сина Тессандра, коли чоловік був у вигнанні. Будучи свідком гірких страждань свого чоловіка через підступність рідного брата, вона розділяла з ним його нещастя. Слізними благаннями не тільки схилила на свій бік старого батька, але й переконала його підняти зброю проти Етіокла, який, знехтувавши правилами угоди з братом, утримував своєю тиранією Фіванське царство. А щоб не зашкодила фатальна відповідь оракула, всупереч жіночій природі піддобрилася до Евридіки, дружини віщуна Амфіорая, подарувавши їй дорогоцінне намисто, яке колись принесло нещастя фіванським жінкам. Однак Амфіорай, непомітно спостерігаючи за її діями, викрив задум, і військо вирушило супроти Фів під несприятливе віщування.

Після численних сутичок військо потерпіло поразку, багато вождів було вбито, Адраст залишився без допомоги і став майже вигнанцем. Коли згорьована дружина довідалася, що тіло Полініка лежить непоховане поміж інших невшанованих тіл, то, покинувши царські роскоші, забувши про м’яку спочивальню та жіночу слабкість, взяла із собою лише кількох друзів і негайно подалася на поле бою. Не страшила її ані рука зловмисника, що засів при дорозі, ані дикі звірі, ані птаство, що клює тіла вбитих людей, ані душі померлих, що, як немудро вважали древні, сновигають довкола, ані те, що видавалося ще страшнішим, – едикт Креонта, за яким було заборонено хоронити загиблих під страхом смертної кари. Тож із хоробрістю та запалом, посеред темної ночі, незважаючи на жахливий сморід, ступила вона на поле бою; перевертаючи то тут, то там тіла полеглих, з невеличким факелом у руках шукала напіврозкладене обличчя свого коханого чоловіка і не припинила пошуків, доки не знайшла, що шукала.

Яке чудо! Обличчя, вже наполовину обгризене поржавілим і надщербленим залізом, присипане порохом та полите потемнілою кров’ю, ніхто не міг розпізнати, але не змогло воно приховатися від люблячої дружини. Ані бруд на спотвореному обличчі не перешкодив поцілункам жінки, ані едикт Креонта не перешкодив плачам, сльозам та спаленню. Аргія намагалася поцілунками вдихнути життя в уста, омивала слізьми тіло, що вже мало поганий запах, раз по раз кликала померлого у свої обійми. Врешті, не пропускаючи нічого із священних обрядів, передала тіло палаючому вогню, а спаливши, поклала прах до урни. Вогонь повідомив про її благочестивий вчинок, однак Аргія не боялася ані меча, ані суворого правителя, ані кайданів.

Часом, коли зникає велика небезпека і залишається надія на кращу долю, жінки оплакують або недуги своїх чоловіків, або ув’язнення, або бідність, або щось подібне. Це хоча й може видаватися похвальним, однак не може прийматися за найвищий доказ любові, як останні почесті, що їх Аргія склала своєму чоловікові. Адже вона подалася на ворожі землі, коли могла спати вдома; тягнула смердючий труп, хоча могла наказати робити це іншим; не знехтувала почесним спаленням, хоча й могла потай поховати, зваживши на обставини; відправила жіночий плач, хоча й могла відбутися мовчанкою. Не мала чого сподіватися від чоловіка, що загинув у вигнанні, а лише боятися ворога, який чигав звідусіль.

Тільки істинна любов, тільки чиста віра, тільки святість подружжя та непорочна цнота можуть спонукати до такої звитяги. За такі вчинки Аргія заслуговує похвали, почестей та найгучнішої слави.
30. Мантона, донька Тіресія
Мантона, донька Тіресія, найвідомішого фіванського віщуна, була дуже відомою в часи царя Едіпа та його синів. Під керівництвом свого батька вона здобула таке бистре і могутнє мислення, що блискуче оволоділа мистецтвом піромантії, яке винайшли ще давні халкедонці чи Немрод, як говорять інші. Жінка була настільки обізнана з цим мистецтвом, що ніхто з її сучасників не вмів краще розпізнавати рух полум’я, його колір та звук, в яких крилися майбутні події, – не знаю тільки, за яким диявольським діянням. До того ж, Мантона вміла читати майбутнє за нутрощами овець, печінкою биків та органами всіх інших тварин. Також говорять, що своїми уміннями вона часто викликала нечистих духів та підземних привидів, примушуючи їх говорити й відповідати на всілякі питання.

Як тільки царі Аргіву взяли Фіви в облогу, місто битви не витримало, і Креонт прибрав до рук владу. Мантона, як засвідчують деякі джерела, втікаючи від нового царя, подалася в Азію; там вона побудувала храм Аполлона Клароського, який згодом прославився своїм оракулом. Там же вона й народила Мопса, знаменитого у свій час пророка, однак античні дослідники не вказують імені його батька.

Інші джерела, натомість, стверджують, що вона одразу після фіванської війни довго мандрувала з деякими із своїх наближених і врешті добулася до Італії. Там побралася з якимось Тиберіном і від нього зачала й народила сина, якого назвала Цитеоном, дехто ще називає його Біанором. Відтак Мантона разом із сином перейшла в Цисальпійську Галлію, поблизу болотистих місцин озера Бенако,56 де отримала свій природний прихисток: там вона могла вільніше присвятити себе своїм віршам, чи взагалі – провадити спокійніше життя посеред боліт на горбочку, що підносився над водами. Там влаштувала свою обитель, там же згодом померла, і там її й поховали. Говорять, що Цитеон побудував місто для своїх послідовників і назвав його Мантуя, на честь матері.

Ще інші джерела говорять, що вона зберігала недоторканість аж до самої смерті; це був би чудовий та достойний вчинок, гідний найвищої похвали, якби вона не забруднила його своїми недостойними заняттями та якби зберігала свою недоторканість задля істинного Бога, якому її слід присвячувати.
31. Про жінок меніанців
Кількість меніанських57 жінок, а також їхні імена залишилися для нас невідомими – чи через неуважність тогочасних літописців, чи через плинність часу, однак даремно: адже вони неабиякими вчинками зажили собі особливої слави. Але оскільки заздрісна доля так розпорядилася, то я з усіх сил намагатимуся окрасити безіменних жінок належними похвалами, щонайбільше возвеличивши їх для пам’яті нащадків, оскільки вони цього справді заслужили.

Меніанці були союзниками Ясона і аргонавтів, це були чудові юнаки неабиякого походження. Після колхідської експедиції вони повернулися до Греції, покинувши рідні місця, й обрали Лакедемон58 як свою обитель. Лакедемоняни не лише люб’язно надали їм громадянство, але й прийняли до числа старійшин і керівництва республіки. Однак їхні нащадки вже не пам’ятали цієї виняткової щедрості й намагалися примусити вільних громадян до ганебного рабства.

На той час меніанці були багатими юнаками, відомими не лише власними заслугами, але й своїми зв’язками із знатними лакедемонянами. Попри все інше, вони мали прекрасних жінок, що походили з визначних родин міста, а це справді не остання з чеснот цього світу; до цього додавалася також велика свита. Однак вони не відчували вдячності до батьківщини за це, а приписували все виключно своїм заслугам. Врешті вони дозволили собі піднестися до такої немудрості, що почали вважати себе вищими за інших, а це привело їх до прагнення влади; і так вони почали радитися, як швидко захопити республіку. Але змову було викрито: їх усіх схопили, посадили під варту і засудили всенародною постановою до смертної кари як ворогів держави.

Коли ж наступної ночі, за лакедемонським звичаєм, кат повинен був їх стратити, жінки, вбиті горем, плачучи, вигадали нечуваний план спасіння засуджених і без вагань взялися за його виконання. Як тільки ніч змінила день, вони одягнули простий одяг, прикрили заплакані обличчя і, оскільки були знатного походження, легко отримали дозвіл увійти до в’язниці для побачення з чоловіками. Прийшовши до них, не гаючи часу на сльози та плачі, тут же пояснили їм свій план: помінялися з чоловіками одягом, і ті, прикривши, за жіночим звичаєм, обличчя, втупивши погляд у землю, вдавали, що вони в жалобі. Під прикриттям ночі та використавши пошану до шляхетних жінок, чоловіки, які мали померти, прослизнули повз сторожу, а їхні жінки залишилися на місці засуджених. Обман виявили тільки тоді, коли прийшли виконавці кари, щоб скарати засуджених на смерть, і побачили жінок, а не чоловіків.

Зрозуміло, що у цих жінок велична віра та висока любов. Тому облишмо те, що вони хитро підманули сторожу, що врятували життя засуджених, а також те, що про це подумали правителі та що трапилося далі; погляньмо докладніше на силу святої подружньої любові та на відважність жінок.

Оскільки подружжя є древнім та нерозривним зв’язком, який встановила природа, то багато хто вважає, що немає нічого смертельно ненависнішого, аніж невірна дружина, і навпаки, немає нічого вищого, аніж любов жінок, що поважають своїх чоловіків. Адже цей вогонь запалює розум, і тому він не палає до безумства, а лише приємно зігріває та поєднує серця такою милістю, що чоловік і дружина завжди разом до чогось однаково прагнуть і чогось уникають. Звикла до такого приємного поєднання, любов не пропускає нічого, що потрібне для її продовження: нічого не робить абияк чи мляво, і якщо навіть доля не сприяє, вона наполегливо переборює труднощі й небезпеки, невтомно вигадує плани порятунку, знаходить ліки, а то й замислює хитрощі, якщо виникає необхідність.

Це й була саме така ніжна любов, підкріплена лагідною взаємністю, що з великим запалом спонукувала душі меніанок. Жінки самі не знали, на що здатні; адже коли їхні чоловіки потрапили в небезпеку, то, зібравши всі сили свого таланту, вони вигадали хитрість: підготували все необхідне, склали план, підібрали відповідний час, придумали спосіб перехитрити пильну та сувору сторожу. Відкинувши туман почуттєвості, вони зважили, що нічим почесним не слід нехтувати задля порятунку друга; тож, діставши почуття обов’язку із глибин своїх сердець, зважилися на відчайдушний вчинок, аби врятувати чоловіків із біди. І тих, кого засудила публічна влада, врятувала ніжна подружня любов; випустила тих, кого зачинили у в’язниці; тих, кому загрожувала жахлива смертна кара, визволила з катових рук і повернула до безпечного життя. А що найпоказовіше, перехитривши силу законів, всенародний декрет і владу старійшин, звівши нанівець волевиявлення усього міста задля здійснення свого прагнення, не побоялися самі, замість засуджених, залишитися під обманутою сторожею.

Справді, я не можу не дивуватися такій глибокій вірі, такій чистій любові, тому й вважаю, що якби їхня любов була меншою, якби слабшими ниточками були вони пов’язані зі своїми чоловіками, якби спокійно залишилися вдома, що й могли зробити, то вони не здійснили б такого знаменитого вчинку.

Врешті, узагальнюючи кількома словами, зважуся ствердити, що ці жінки були справжніми і перевіреними чоловіками, а меніанські юнаки, яких вони вдавали, були жінками.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка