Джованни Боккаччо Про славних жінок



Сторінка4/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

15. Ніоба, цариця Фів
Ніоба була, мабуть, найвизначнішою з поміж усіх відомих жінок. Була вона донькою дуже відомого Тантала, давнього царя фрігійців, та сестрою Пелопи. Побралася з Амфіоном, царем Фів,34 який тоді дуже славився своїм родоводом, що брав початок від Юпітера, а також даром красномовства. Від Амфіона в період розквіту його правління Ніоба народила сімох синів і стількох же доньок. Однак те, що розумний використає на свою користь, для погордливого стане погибеллю: Ніоба, загордившись і своїми дітьми, і славою своїх предків, наважилася виступити навіть супроти богів.

Якось одного дня фіванці за наказом Мантони, доньки віщуна Тіресія, давніми ідолопоклонними обрядами приносили жертви Латоні, матері Аполлона і Діани. Раптом увірвалася посеред них Ніоба, наче підбурювана фуріями – в царських одежах і в супроводі своїх дітей, вигукуючи: «Яке безумство спонукає вас, фіванці, приносити жертви Латоні, цій жінці іноземці, доньці Цея, Титанового сина, яка породила тільки двох синів, зачатих перелюбом, вшановувати її, а не мене, вашу царицю, доньку царя Тантала, що має чотирнадцять дітей, яких ви бачите, і всіх породила у подружжі – мені, набагато достойнішій, слід присвячувати ці обряди!»

Але сталося так, що невдовзі після цього сама вона стала свідком смерті усіх своїх дітей – усіх до одного, квітучих чудесною молодістю, від смертельної хвороби. Афіон, який раптово із чотирнадцятидітного батька зробився зовсім бездітним, вражений болем, власноруч встромив собі меча в груди. Фіванці вважали, що ці нещастя були покаранням розгніваних богів за образу святості божества.

Ніоба, переживши стільки похоронів, залишилася на самоті вдовою і поринула в таку глибоку мовчанку, що стала схожою не на жінку, а радше на скелю. Саме через це поети згодом написали, що у Сипилі, де поховані всі її діти, Ніоба перетворилася на кам’яну статую.35

Погордливих людей дуже важко і неприємно навіть споглядати, не скажу вже терпіти, але жінки – найогидніші та найнестерпніші в погордливості. Природа здебільшого створює чоловіків огнистих духом, а жінок – м’яких і смиренних, і вони більше надаються до розкошування, аніж до владарювання. Саме тому й менше дивуємося, коли і гнів Божий сходить швидше, і суд його суворіший щодо погордливих жінок: адже вони часто переходять межі своєї немічності, як зробила і нерозумна Ніоба. Оманлива доля підманула її: Ніоба не розуміла, що кількість дітей не є заслугою батьків, що їх народжують, а творінням природи, яка проливає на них благодіяння неба.

Тож слід було, та й навіть була вона зобов’язана дякувати Богові, а не вишукувати для себе якихось божественних почестей, наче народження стількох чудових дітей було її власною заслугою. Ніоба вчинила погордливо, не те щоб розважливо: вчинивши так, нещасна плакала все життя, так що навіть через багато століть її ім’я буде ненависне для нащадків.
16. Гіпсипіла, цариця Лемносу
Гіпсипіла, видатна жінка, прославилася відданістю своєму батькові, нещасливим вигнанням, смертю свого вихованця Архемора, а також допомогою своїх дітей, які віднайшлися у догідний час.

Була вона донькою Тоанта, царя Лемносу.36 Під час його владарювання на острові у голови жінок увійшов якийсь сказ – надумали вони повністю скинути чоловіче ярмо із своїх неприборканих ший. Зневажаючи закон старого правителя, переманивши Гіпсипілу на свій бік, вони дійшли спільного рішення – наступної ночі простромити мечем кожного чоловіка; за словами не забарилася справа. Коли всі інші шаленіли від жорстокості, розважливе рішення спало Гіпсипілі на думку: вважаючи негуманним забруднюватися батьківською кров’ю, вона розповіла батькові про замисли інших жінок і посадила його на корабель, який відправлявся на Хіос, аби батько уникнув загального гніву. Потім розклала велике багаття, вдаючи, що віддає батькові останні почесті.37 Всі інші у це повірили; Гіпсипіла зайняла батьківський трон і почала владарювати над нечестивими жінками замість самого царя.

Любов дітей до батьків є найсвятішою. Що є поряднішим, справедливішим, гіднішим похвали, аніж винагороджувати добротою і шануванням тих, чиєю працею ми отримували поживу, коли були безпомічними, хто турботливо доглядав за нами і з незгасаючою любов’ю допровадив до зрілого віку, навчивши звичаїв та давши освіту, збагативши чеснотами і вміннями, укріпивши розум та вдачу? Зрозуміло – ніщо! За все це Гіпсипіла належно відплатила батькові, за це цілком заслужено її зарахували до видатних жінок.

Чи то поривом вітру, чи то за власним бажанням в період її правління до берега пристав Ясон, прямуючи з аргонавтами в Колхіду, і хоча жінки були проти, цариця гостинно прийняла його й розділила з ним ложе. Після того, як він відплив, за певний час Гіпсипіла народила двох синів близнюків, але за лемнійським законом була змушена їх вислати; тож, як деякі джерела переповідають, відіслала їх на Хіос до діда, щоб він їх виховував. Так жінки й довідалися, що Гіпсипіла всіх обдурила, зберігши батька, і почали її переслідувати. Втікаючи від загального гніву, вона заледве встигла сісти на корабель. Шукаючи свого батька і синів, потрапила в полон до піратів, а вони віддали Гіпсипілу в рабство. Після численних поневірянь її подарували Лікургові, немейському38 цареві: там їй доручили піклуватися про єдиного Лікургового сина, хлопчика Офелта.

В той час, коли Гіпсипіла служила в Лікурга, через країну, потерпаючи від жахливої спраги, проходив разом із військом Адраст, цар Аргівів, направляючись походом на Фіви. Коли воїни запитали Гіпсипілу, чи є неподалік якесь джерело, вона залишила свого вихованця на лугу поміж квітів, аби показати їм дорогу до потічка Лангії. Принагідно Адраст почав розпитувати, хто вона така, і вже дорослі сини, Евной і Тоант, які служили у царевому війську, впізнали свою матір. Лише плекаючи надію на краще, Гіпсипіла пішла шукати свого вихованця, який забавлявся в траві, однак знайшла хлопчину мертвого: його вкусила гримуча змія. Своїм плачем вона розчулила все військо; сини забрали Гіпсипілу від Лікурга, який від горя збожеволів. Так Гіпсипіла врятувалася для подальшої долі та смерті, яка мені невідома.
17. Медея, цариця Колхіди
Медея, найжорстокіший взірець античної зради, донька Еєта, славного царя Колхіди,39 та його дружини Персеї, була дуже гарною і вельми обізнаною у злодіяннях. Адже який би вчитель її не навчав, усе ж була такою обізнаною із властивостями трав, як жоден з них; докладно знала, яку заспівати пісню, аби сколихнути небо, викликати вітри з печери, підняти бурі, стримати ріки, приготувати отруту, зробити світильники для будь якого підпалу і всяке подібне. А що найгірше – її дух був одноголосний із цими мистецтвами: адже коли їх було недостатньо, вона легко вдавалася до меча.

Вподобала вона собі фессалійця Ясона, гарного юнака, що на той час прославився мужністю. Пелій,40 брат батька, готуючи підступ супроти хлопця, відправив його в Колхіду – під приводом звитяжної експедиції для здобуття золотого руна. Медея, зачарована красою Ясона, палко його покохала. Щоб здобути його прихильність, вона, використовуючи народне повстання, розпалила війну супроти свого батька, в такий спосіб надаючи Ясонові можливість досягнути мети.

Чи міг би якийсь розумний чоловік подумати, що наслідком лише одного погляду може бути повалення могутнього царства? Тож здійснивши такий злочин, Медея отримала обійми коханого. Разом з ним, прихопивши всі батькові статки, таємно втекла; однак не вдовольнившись навіть таким злим вчинком, рішалася на ще більший підступ.

Здогадувалася Медея, що Еєт переслідуватиме втікачів; аби спинити його, вигадала ось що. Знала, що батьків шлях пролягатиме через острів Томітанія, що на ріці Фазис. Під час втечі вона прихопила з собою Абсирція, чи Егіалея, свого брата. Тож наказала розчленити його, а всі частини тіла розкидати скрізь по полях, сподіваючись, що допоки згорьований батько збиратиме його рештки, оплакуватиме та хоронитиме сина, їм буде достатньо часу для втечі. Злий геній не зрадив і цього разу: саме так і трапилося.

Коли ж після багатьох поневірянь Медея і Ясон таки потрапили до Фессалії, то Езон, її свекор, так втішився, що син повернувся з перемогою, здобиччю та чудовою дружиною, що здавалося, наче він знову отримав свою квітучу молодість. Прагнучи, щоб Ясон отримав царство, Медея своїм умінням посіяла ворожнечу між дітьми і Пелієм, нацькувавши їх, на превеликий жаль, застосувати зброю проти батька.

З плином часу Ясон зненавидів Медею; замість неї припала йому до серця Кревза, донька Креонта, царя Коринфа. Медея не могла цього стерпіти, вигадуючи багато лютих підступів супроти Ясона. У нападі гніву вона знищила вогнем Креонтський палац, у якому згоріла й Кревза, на очах у Ясона вбила двох своїх синів, народжених від нього, і втекла в Афіни. Там вона побралася з царем Егеєм і від нього згодом народила сина Меда, якого назвала за своїм іменем. Безуспішно намагаючись отруїти Тесея, що повертався до міста, втекла, уже втретє, і знову повернулася до Ясона, здобувши його прихильність. Коли Егіалей, син Пелія, вигнав їх обох із Фессалії, вони подалися в Колхіду, на батьківщину Медеї, і вона повернула трон своєму старому батькові вигнанцю. Що Медея робила після того, де і як завершила свої дні – не пам’ятаю, щоб читав чи чув щось про це.

Не хочу пропустити одного: не потрібно занадто довіряти своїм очам. Адже споглядаючи очима, бачимо тільки блиск, розпалюємо свою заздрість, збуджуємо хтивість; очі лише побільшують жадібність, вихваляють зовнішність, принизливо засуджують вбогість та бідність. Оскільки очі є нерозумними суддями і вірять лише зовнішнім прикметам, то часто надають перевагу ганебному над святим, надуманому над істинним, турботам над спокоєм. Очі часто вірять у те, що слід засуджувати, і в те, що швидко минає, тому часто ввергають душу в ганебний бруд. Через відсутність глибини пізнання очі часто потрапляють на гострі гачки привабливості – здебільшого нечестивої, похітливих вибриків, молодечої безсоромності, яка їх притягує, захоплює і міцно тримає. Через них, як через ворота душі, похітливість засилає посланців до розуму, через них стремління вливає подих і запалює невидимі вогні, через них серце видає стогони і виказує свої спокусливі почуття.

Якщо хтось є розумний, то або закриває очі, або піднімає їх до неба, або втуплює в землю. Немає інших безпечних шляхів для очей, окрім цих: якщо хтось хоче ними послуговуватися, то мусить міцно їх тримати, аби не потрапили в блуд. Природа передбачила повіки, і не тільки для того, щоб закривати очі на сон, але й щоб не пускати в них негідне. Якби могутня Медея закрила свої очі або ж звернула їх на щось інше, перш ніж пристрасно прикипіти до Ясона, то влада її батька була б міцна і довготривала, життя брата і її власна дівоча краса не були б зламані; усе це загинуло через безсоромність її очей.
18. Арахна, жінка з Колофона
Арахна, азійська жінка з простолюду, була донькою Ідмонія, колофонського41 фарбувальника вовни. Хоча вона й не була славна від народження, все ж її заслуги гідні похвали. Деякі давні літописці стверджують, що вона винайшла спосіб виготовлення полотна з льону, а також перша зробила сіті, щоб ловити чи птахів, чи риб – достеменно невідомо. Разом з нею прославився і її син, що звався Клостер, за винайдення веретена для вовнопрядіння. Багато хто вважав, що на той час Арахна була найвправнішою у своєму мистецтві, адже такий мала талант у ткацтві, що пальцями, нитками, човником та іншими інструментами таке створювала, як художник пензлем: ніхто не зневажатиме жінку, таку вправну в мистецтві.

Незабаром не тільки в Гіфеї, де жила ткаля, але й по всіх усюдах Арахна чула відгомін своєї гучної слави. Тож вона так загордилася, що зважилася розпочати змагання із самою Палладою,42 винахідницею цього мистецтва; переможена Арахна не змогла спокійно перенести поразку і закінчила життя в петлі.

Це й дало поживу для створення міфу, адже павук як словом, так і своїм заняттям дуже подібний до Арахни – навіть висить на нитці, як вона висіла на мотузці. Тож говорять, що боги змилостивилися й обернули Арахну на павука, що старанно і неустанно займається своїм колишнім заняттям.

Інші ж говорять, що тільки но Арахна надягнула петлю, як увірвалися слуги і не дали їй померти. Але як тільки вона покинула своє мистецтво, тут же позбулася й болю.

Якщо зараз є хтось такий, що в чомусь вважає себе кращим за інших, то благаю – нехай скаже мені або ж, якщо захоче, нехай скаже сама Арахна: чи вона вважала, що можна було перевернути небо та перебрати всі чесноти на себе, чи благаннями і заслугами можна було настільки зробити прихильним до себе Бога, Творця всіх речей, що, розгорнувши лоно своєї щедроти, він пролляв би на неї всю свою милість, оминувши всіх інших? Але чому ж питаю? Вона й справді так вважала: була це немудра думка. Природа обертає небо за вічним законом, надаючи кожній речі належні вміння. Ці вміння занепадають через байдужість і лінивість, а завдяки наполегливості та старанню розвиваються, сягаючи довершеності. І хоча єдина природа спонукає всіх нас до пізнання речей, все ж вміння і доля для кожного різні.

І якщо так є, то що перешкоджає багатьом людям бути однаково вправними в однакових мистецтвах? І тому тільки немудрий вважатиме лише себе з поміж незчисленної кількості смертних таким, що перевершить інших на шляху до слави. Хотілося б, щоб Арахна була єдиною, що виставила себе на посміховисько, але у зашморгу великого безумства є надзвичайно багато таких людей, що стрімголов кидаються в нерозумну самовпевненість, тим самим роблячи Арахну вже не такою аж сміху гідною.
19 – 20. Оритія і Антіопа, цариці амазонок
Оритія була донькою Марпезії. Разом з Антіопою, яку мала собі за сестру, вона була наступною царицею амазонок після Марпезії. Поміж іншим, прославилася своєю незайманістю, що заслуговує особливої похвали. Разом зі своєю союзницею Антіопою проводила такі успішні військові походи, що значно побільшила славу імперії амазонок. Поголос про військову підготовку Оритії був настільки гучним, що Евристей, мікенський цар, вважав непростим завданням у бою отримати її пояс. Тому й існує переказ, що це завдання отримав Геркулес, Евристеїв боржник, і це вважається його великим подвигом.43

Ця жінка мала надзвичайну славу завдяки блискучому володінню зброєю – і тому проти неї послали Геркулеса, який уже все можливе пройшов. Тож він почав похід, спорядивши дев’ять військових кораблів, і висадився на амазонський берег, коли Оритії не було в країні. Легко здобувши перемогу над нечисленними розгубленими амазонками, що не подбали про належний захист, захопив Меналіпу і Гіполіту, сестер Антіопи, в полон, а згодом як викуп за Меналіпу отримав пояс.

Коли ж Оритія довідалася, що Тесей, учасник походу, забрав з собою Гіполіту, то, скликавши допомогу, зважилася піти війною на всю Грецію. Але виникла незгода, союзники покинули її, афіняни перемогли амазонок, і Оритія відправилася назад у свої володіння. Не пригадую, чи я знаходив якісь свідчення про подальші дії Оритії.
21. Еритея, або Ерифіла, сивіла
Еритея, або Ерифіла, одна із сивіл,44 була дуже відомою жінкою. Деякі літописці вважають, що сивіл було приблизно десять і що в них були окремі імена. Своє прізвисько вони отримали за пророчі здібності: адже «сиос» на еолійському діалекті означає те саме, що латинською «бог», а «вілес» означає «розум». Тож і «сивіла» значить «з божим розумом» чи «бог перебуває у розумі».

З усіх цих шанованих жінок саме вона була найславнішою, як говорять джерела. Народилася Еритея поблизу Вавилона десь перед Троянською війною. Дехто навіть говорить, що вона практикувала пророкування ще в ті часи, коли царем римлян був Ромул. На думку літописців, називалася вона Ерифілою, але кликали її Еритеєю тому, що вона впродовж тривалого часу жила на острові Еритея, де знайшли багато її віршів. Талант її передбачення був настільки могутній, а молитвами і присвяченнями вона так вислужилася перед Богом, що наполегливим навчанням та з Божим даром заслужила таке просвітлення в описуванні майбутнього, що видається радше Євангелієм, а не пророцтвом, якщо те, що читаємо про її сказання, є правдивим.

У відповідь на запитання греків щодо майбутнього вона так яскраво у віршах описала їхні поневіряння і загибель Іліона,45 що навіть пізніше ніхто не розповів про них краще. Також у кількох віршах вона повідала про всі перипетії Римської імперії ще задовго до її утворення; і це виглядає радше як стислий виклад подій, писаний в наш час, а не як пророцтво. А що видається мені ще неймовірнішим, Еритея передбачила таїнство Божого розуму, яке було відоме древнім тільки завдяки знакам і висловлюванням пророків, чи радше завдяки Святому Духові, що говорив словами пророків; передбачила вона і таїнство втілення Слова, життя і творіння народженого Сина, зраду, схоплення, висміювання та жахливу смерть, торжество Воскресіння, Вознесіння та повернення на Останній суд. Описує вона ці події як історичний факт, а не як пророкування майбутнього.

Вважаю, що за ці заслуги жінка отримала ласку Божу та велику пошану в народах. Дехто до того ж стверджує, що вона зберігала дівочу цноту, і я в це легко вірю: адже в заплямоване серце не змогло б увіллятися таке світле пізнання майбутнього. Однак забулося, коли і в якому краю вона померла.
22. Медуза, донька Форка
Медуза була донькою надзвичайно багатого царя Форка, розкішне царство якого було в Атлантичному океані; деякі джерела ототожнюють його з островом Геспериди.46

Якщо вірити давнім переказам, Медуза була такої дивовижної краси, що не лише перевершувала всіх інших жінок, а як щось надприродно дивовижне притягувала до себе погляди багатьох чоловіків. Адже волосся у неї було золоте та пишне, лице виняткової краси, постава струнка і горда. А її очі мали таку силу возвишення і вмиротворення, що варто було їй лише на когось прихильно поглянути, як він заледве міг рухатися і забував про всі свої клопоти. Багато хто стверджує, що вона мала знаменитий досвід у землеробстві, це й пояснює, чому отримала прізвисько Ґорґона. Завдяки цим умінням вона з дивовижною кмітливістю не лише зберегла батьківські багатства, але й незмірно їх примножила, так що обізнані були переконані, що її скарби були найбільшими із скарбів усіх царств на Заході. І тому гучна слава її надзвичайної краси, багатства та кмітливості дійшла аж до найвіддаленіших народів.

Відгомін її слави, попри інші народи, сягнув аж до Аргівів, з поміж яких вирізнявся Персей, юнак у розквіті сил. Почувши такі розповіді, він відчув нестримне бажання як побачити чудесну жінку, так і заволодіти незмірними скарбами. Тож спорядивши корабель, на знамені якого був зображений Пегас, юнак з неймовірним запалом подався на Захід; там, застосовуючи свою хитрість та зброю, захопив і царицю, і все її золото й повернувся додому з великою здобиччю.

З цієї події поети виснували неймовірні розповіді, з яких довідуємося, що Медуза Ґорґона обертала на скелю кожного, на кого б не кинула оком; що розлючена Мінерва перетворила її волосся на змій за те, що Медуза осквернила її храм, переспавши у ньому з Нептуном; що наслідком цього поєднання був Пегас; що Персей, осідлавши цього крилатого коня, полетів у царство Медузи і завоював його завдяки щитові Паллади, якого мав при собі.

Володіння скарбами приносить нещастя: якщо їх приховувати, то вони не приносять жодної користі власникові; якщо ж ними хизуватися, то вони породжують тисячі заздрісних підступів. Навіть якщо зловмисник не накладе руку на них, все одно це не позбавить їх власника турбот: він втратить спокій душі, від нього втече сон, страх охопить його, надії покинуть, зросте підозріливість – недоля завадить нещасному насолодитися коротким життям. Якщо ж випадок забере статки його, мучитиме неспокій жадібного бідняка: хтось розважливий вихвалятиме його, заздрісний насміхатиметься, бідняк втішатиме, а весь народ оспівуватиме в піснях долю нещасного.
23. Іола, донька царя Етолії
Іола, донька Еврита, царя Етолії,47 була найкрасивішою дівчиною з поміж усіх дівчат у царстві. Дехто навіть вважає, що її покохав Геркулес, володар світу. Говорять також, що Еврит пообіцяв Геркулесові віддати за нього свою доньку, але не зробив цього, бо його відмовив син. Через це розгніваний Геркулес рушив проти царя, у жорстокій битві вбив його, захопив провінцію і забрав кохану Іолу з собою.

Іола ж була більше схвильована вбивством свого батька, аніж коханням до чоловіка, і тому прагнула помсти. З дивовижною і мудрою хитрістю вона приховувала справжні почуття вдаваним коханням. Своїми пестощами і навіть вдаваною грайливістю настільки палко закохала Геркулеса в себе, що була переконана: жодному її проханню він не відмовить. Тож, наче жахаючись дикого вигляду свого коханця, Іола спочатку попросила цього міцного чоловіка викинути булаву, якою він упокорював чудовиськ, потім попросила зняти шкіру немейського лева, що була знаком його мужності, а відтак тополевий вінок, сагайдак і стріли.

Однак навіть це не втихомирило запалу її душі: вона заповзято готувала свою зброю супроти беззахисного ворога. Насамперед наполягла, щоб він одягнув на пальці персні, буйну чуприну намастив запашною кіпрською оливою і розчесав гребінцем непокірні кучері, на густу бороду налив нарду,48 надягнув на себе дівочі віночки та меонійські митри, а тоді забажала, щоб він носив пурпуровий плащ і вишуканий одяг. Молода дівчина, обдарована підступом, вважала, що такого могутнього чоловіка набагато вишуканіше буде розжіночити розбещеністю, аніж убити мечем чи отрутою.

Але навіть це Іола не вважала достатнім для вдоволення свого гніву. Розжіночення сягнуло аж до того, що Геркулес за жіночим звичаєм сидів межи служниць і розповідав історії про свої подвиги, з веретеном в руках сукаючи вовну; і ті ж пальці, які загартував, душачи змій ще немовлям у колисці, вже у цілком зрілому віці розніжив, висновуючи нитки. Для тих, хто хоче замислитися, ця історія є переконливим свідченням як чоловічого безсилля, так і жіночого лукавства.

Тож молодиця така вміла на вигадливість, на вічну неславу Геркулеса, не зброєю, а підступом та лукавством помстилася за батькову смерть, а своє ім’я прославила навічно. Адже скільки славних перемог над потворами здобув Алкід49 за наказом Еврисфея, все ж Іола, його переможниця, здобула їх ще більше.

Така згубна пристрасть зазвичай находить на пристрастелюбних дівчат, часто захоплює похітливих і бездіяльних юнаків: адже Купідон – винятковий зневажувач достоїнства і сівач розніженості. Тому й те, що він увійшов у тверді груди Геркулеса, є незмірно жахливішим від усіх чудовиськ, яких Геркулес часто сам приборкував. Очевидно, що нам загрожує могутній та підступний ворог, тому той, хто піклується про своє здоров’я, повинен побільшувати свій острах і позбавляти себе байдужості. Тож потрібно пильно прислухатися, серця свої скріплюючи мужністю: не увійде він в того, хто не бажатиме. Опиратися потрібно від самого початку: закривати очі, аби не бачили вони суєти, міцно затуляти вуха, як робить єхидна, похіть потрібно придушувати постійною працею.

Кохання для необережних, на перший погляд, видається приємним і спокійним; і якщо приймають його з гарними сподіваннями, то з першими кроками отримують насолоду: адже переконує гарний одяг, вишукані манери, міська дотепність, танці, співи, вірші, ігри, бенкети та всіляке інше. Але після того, як чоловік необачно погодиться, кохання повністю захоплює його: відбирає свободу, накладає пута і кайдани на розум, виносить побажання понад сподівання, збуджує дихання, придушує таланти в мистецтвах; допоки йде за своїм прагненням, зовсім не розрізняє чесноти від пороків, зараховуючи будь які перепони до ворогів.

Поки вогонь палає в серцях нещасних, людина перебуває у постійному пошуку коханого: невпинно ходить вперед назад та довкола, і від постійних зустрічей часто розпалюється новий вогонь. Оскільки ж тут немає місця для розважливості, то проливають сльози, висловлюють присолоджені спокусливими лестощами благання, навчають звідництва, обіцяють дарунки, дарують, відкидають. Але часом вводять в оману охоронців, захоплюючи добре захищені серця, і здобувають довгоочікувані обійми. Тоді ненависник сорому і натхненник пороків, розігнавши сором’язливий рум’янець, готує хлів для свиней, заганяючи туди рохкаючих коханців для зваблень і злягань. Тоді, забувши про тверезість, із запалом віддаючись Церері та Вакхові,50 вони викликають Венеру і цілу ніч віддаються ницій розпусті.

Однак усе це не вгамовує гніву: часто він переростає у велике безумство. Тож зрозуміло, чому Геркулес потрапив у таку нечестиву підлеглість, адже з цієї ж причини люди забувають свої чесноти, покидають маєтки, озброюються гнівом та часто наражаються на життєві небезпеки. Таке задоволення не позбавлене страждань: починаються сварки, непевні домовленості, а потім знову виникають підозріливість та заздрість, пожирачі душі й тіла. Бо якщо коханці не здобувають бажаного, тоді малорозумна любов, додаючи до батога ще й остроги, побільшує страхи, помножує прагнення, наносячи нестерпні рани, які лікуються хіба що слізьми та сварками, а часом навіть смертю. Тоді закохані шукають помочі у старців, радяться з астрологами, випробовують силу трав, заклинань та відьомства; тоді улесливість перетворюють в погрози, готують підступ і проклинають своє марне кохання. Нерідко трапляється, що в пориві гніву цей злий митець пропонує бідолахам шнура чи меча.

Яке ж солодке, яке приємне кохання! Адже того, кого слід було боятися та уникати, возносимо попід небеса, шануємо, співаємо йому дифірамби, приносимо жертви із сліз та зітхань, пропонуємо йому безчесні перелюби та кровозмішення, покладаючи на нього вінець нашої непристойності.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка