Джованни Боккаччо Про славних жінок


 Терція Емілія, дружина Африкана Старшого



Сторінка12/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18

74. Терція Емілія, дружина Африкана Старшого
Терція Емілія прославилася відомим родом Еміліїв, з якого виводить своє знатне походження, оскільки була дружиною Сципіона Африкана Старшого,143 чоловіка надзвичайно відважного. Але у світлі свого вчинку стала вона ще відомішою.

Ще замолоду Сципіон повернув неторкнутою наречену вельможі Лютея, дівчину квітучого віку та дивовижно чудової краси, разом з безліччю коштовностей, які надали батьки для її відкуплення. Однак у старшому віці він уже не міг утриматися від принизливої спокуси розпусти, тож розпочав полюбовні стосунки зі своєю служницею. А оскільки приховати таке від справжнього кохання дуже важко, то йому не вдалося перехитрити Терцію, і вона згодом про все довідалася.

І хто б дивувався, що вона це важко перенесла? Багато хто без ніякого сором’язливого рум’янцю стверджує, що нічого несправедливішого, нічого нестерпнішого не може статися для одруженої жінки, як те, що у постіль, яку вона законно вважає своєю, чоловік притягне іншу. І я справді легко в це вірю. Адже чи через ніжність її породи, чи то через низьку думку про саму себе жінка є надзвичайно недовірливим створінням: як тільки чоловік поглядає на іншу, вона тут же вважає, що це вражає любов, яка їй належить.

Але як би важко все це не виглядало, знаменита жінка незворушно перенесла і затаїла в собі звістку про злий вчинок свого чоловіка, так що не те щоб хтось інший, а навіть Сципіон сам не здогадувався, що вона все знає. Поміркована жінка вважала надто непристойним повідомити широкому загалу, що чоловіка, який з надзвичайною мужністю підкорював могутніх царів і великі народи, здолала коханням якась служниця. А також святій жінці не видавалося достатнім зберігати таємницю лише доти, доки Сципіон був живий, навіть навпаки: щоб не дати неславі заплямувати пам’ять про мужа, адже як вчинок, так і вся справа могла викритися, одразу після його смерті Терція добровільно спочатку зробила служницю вільновідпущеницею, а потім видала її заміж за свого вільновідпущеника – щоб не сталося так, що жінку, яка мала стосунки з таким відомим чоловіком, зганьбили докорами щодо її рабства, чи щоб вона згодом не зійшлася з іншим чоловіком у ще гіршій розпусті, а це могло б осквернити вподобання визначного чоловіка.

З найбільшою хвалою, аж під небеса потрібно прославляти Терцію. З одного боку, жінка з виваженим духом перетерпіла таку несправедливість, а з другого – добровільно повернула служниці, своїй суперниці, всі заборгованості свого померлого чоловіка. Такий вчинок доволі рідко трапляється, тому й потрібно давати йому щонайвищу оцінку. Якась жінка вигукуватиме, скликатиме своїх родичів, близьких сусідів і всіх знайомих жінок на нараду, довго патетично скаржитиметься і виливатиме на них свій нескінченний жалісливий тягар, називатиме себе покинутою, залишеною, зневаженою, знеціненою в очах мужа, вдовою при живому чоловікові, що її місце зайняла служниця, раба і повія. Вона тут же вигнала б служницю чи взагалі продала б її у рабство, а чоловіка привселюдно збезчестила б, плачучи й обмовляючи, балаканиною захищаючи свої права, не турбувалася б, що заплямовує неславою чоловіка, який у всьому іншому був найчесніший.
75. Дріпетруа, цариця Лаодіцеї
Читаємо, що Дріпетруа була царицею Лаодіцеї144 та донькою величного Мітридата. Хоча вона й заслуговує похвали за вірність, яка нас пов’язує з батьками, однак, на мою думку, набагато більше її пам’ятають завдяки нечуваному творінню Природи.

Адже, якщо можна довіряти давнім книгам, народилася вона з подвійним рядом зубів, що стало чудовою виставою для всього населення тогочасної Азії. Хоча така незвичайна кількість зубів аж ніяк не перешкоджала споживанню їжі, все ж значно спотворила її зовнішність; однак вона ставилася до цього з належною стриманістю, як я вже говорив. Адже коли Помпей Великий переміг Мітридата, її батька, Дріпетруа завжди була поруч із ним, зневажаючи найбільші небезпеки і труднощі, засвідчивши цією вірністю, що несправедливість природи не повинна перешкоджати почуттям до батьків.
76. Семпронія, донька Гракха
Семпронія була донькою Тита Семпронія Гракха, славного у свій час чоловіка; її мати, Корнелія, була донькою Сципіона Африкана Старшого. Була вона дружиною славнозвісного мужа Сципіона Еміліана, який успадкував прізвисько свого дідуся завдяки зруйнуванню Карфагена. А також була сестрою Тиберія і Гая Гракхів. Величчю і твердістю духу Семпронія ні в чому не поступалася своїм родичам.

Говорять, що після того, як убили братів через бунт, який вони підготували,145 народний трибун привів Семпронію до народного суду, що стало великим потрясінням для неї. Там він став наполягати, а народ його підтримав, щоб вона поцілувала Еквіція, чоловіка з міста Фірм,146 що в Піцені, і прийняти його у свою родину як племінника, тобто сина свого брата, Тиберія Гракха.

Але вона, хоча й стояла на місці, на якому зазвичай тремтять навіть вожді, коли з одного боку вигукував різноголосий неосвічений натовп, засуджуючи і погрожуючи, а з іншого зверхній і владний трибун із шаленством на обличчі, навіть не похитнулася у своєму рішенні. Семпронія пам’ятала, що її брат Тиберій мав лише трьох синів, один з яких ще молодим загинув на службі в Сардинії, а другий ще в молоді роки закінчив свої дні незадовго перед батьковою поразкою в Римі, третій же, немовля, народився після смерті батька – його виховувала годувальниця. Тож вона з незламним переконанням, суворим виразом обличчя, анітрохи не боячись, назвала Еквіція випадковим чужинцем, який намагається заплямувати славний рід Гракхів неправдивими свідченнями, і з ганьбою відкинула його від себе. Жодні накази та погрози не змогли схилити її виконати розпорядження.

Коли жінка дала таку хоробру відсіч Еквіцієві та зруйнувала наглість знахабнілого чоловіка, трибуни вигадали кращий спосіб, який дав можливість переконатися у благородності духу жінки і прославити її непохитність.

Мабуть, знайдуться такі, що скажуть: хоча Семпронія за правом своїх родичів і заслужила, все ж її не слід було зараховувати до славних жінок за непохитність, оскільки жінки від природи є впертими і непоступливими у всьому. Я не заперечую цього, однак вважаю це гідним похвали в тому разі, коли вони покладаються на істину: саме на цьому наполягала Семпронія.

Деякі автори говорять, що Семпронія була настільки непокірною, що нічого з вчиненого супроти її волі не залишила невідомщеним, якщо тільки мала для цього нагоду. Вважають, що вона дала згоду на смерть Сципіона, свого чоловіка: адже після зруйнування Нуманції його запитали, чи вважає він вбивство Тиберія Гракха справедливим – і він виправдав жорстоке вбивство бунтівного чоловіка.
77. Клавдія Квінта, римська жінка
Клавдія Квінта була жінкою з Рима. Достеменно невідомо, яких батьків була вона донькою, але вічну славу заслужила собі своєю винятковою відвагою.

За те, що Клавдія завжди ходила в чудовому різноманітному вбранні та використовувала дуже багато косметики, поважні матрони вважали її не те що не скромною, а навіть розбещеною.

За консульства Марка Корнелія і Публія Семпронія, у п’ятнадцятий рік Другої Пунічної війни,147 статую матері богів,148 як знаємо, перевозили з Пессинунта149 до Рима, прямуючи по гирлу ріки Тибр. Прийняти статую, коли прибуде корабель, згідно з відповіддю оракула, призначили Сципіона Навсика, якого сенат проголосив найкращим чоловіком у місті. Тож він разом з багатьма матронами і вийшов зустрічати вантаж. Моряки скерували корабель зі статуєю на борту до берега, та, наближаючись, сіли на мілину при гирлі ріки.

Коли стало зрозуміло, що зусиллями навіть великої кількості юнаків неможливо стягнути корабель з мілини, Клавдія, котра була разом з іншими матронами, усвідомлюючи свою силу, на очах у всіх присутніх опустилася на коліна і почала смиренно благати богиню, щоб вона дозволила потягнути себе її паском, якщо вважає Клавдію непорочною.

Гордо підвівшись, Клавдія щиро надіялася на здійснення своїх молитовних благань, тож наказала прив’язати корабель до її паска і розступитися всім юнакам. Як тільки вони це зробили, Клавдія легко стягнула корабель з мілини і, на превеликий подив усіх присутніх, затягла його туди, куди було потрібно. Такий дивовижний успіх негайно забезпечив Клавдії щонайбільшу похвалу: ті, що вважали її не надто скромною особою, негайно змінили свою думку на протилежну. Так прийшла на берег жінка, заплямована непевною репутацією, а повернулася додому осяяна красою виняткової скромності.

Хоча все й сталося так, як бажала того Клавдія, однак я не вважаю, що розумно зважуватися на такі вчинки, хоча вони зовсім нешкідливі. Адже якщо хтось прагне довести, що він безгрішний, зробивши щось надприродне, то цим лише спокушає Бога, а не очищає бруд закиненого злого вчинку. Нам личить і поводитися, і жити достойно. І якщо нас вважають не надто добрими, то Бог дозволяє це для нашого ж блага: прагне укріпити наше терпіння, поменшити нашу зверхність, випробувати чесність. Прагне, щоб ми були щасливими самі у собі, незважаючи на те, що іншим не подобаємося.

Цього має бути достатньо для нас, та навіть і забагато; але, мабуть, найголовніше – щоб ми перед Богом жили праведно. І саме тому не турбуймося, якщо люди думають про нас гірше, а ми діємо краще. Якщо ж діємо гірше, то мусимо з усіх сил старатися, щоб виправитися, адже краще, щоб люди думали про нас погано, аніж щоб ми діяли погано.
78. Гіпсикратея, цариця Понту
Гіпсикратея,150 хоча нічого не знаємо про її походження, була дружиною Мітридата Великого і відомою царицею Понту. Неймовірної краси жінка настільки присвятила себе любові до свого чоловіка, що саме цим заслужила вічну славу для свого імені.

Навіть коли Мітридат провадив довгорічну і виснажливу війну проти римлян, коли небезпека нависала над кожним його кроком, незважаючи на те, що у нього, за варварським звичаєм, було багато інших жінок і коханок, все ж вона палала нестримним вогнем кохання: чи то долаючи неозорі території, чи вступаючи в бій, чи готуючись до морських подорожей – вона завжди була найвірнішим і невіддільним його супутником.

Загалом, Гіпсикратея важко переносила розлуку з чоловіком і вважала, що ніхто краще, ніж вона, не зможе належно догодити йому, а до того ж, прислузі рідко можна довіряти. Тож Гіпсикратея, аби мати змогу надати все необхідне своєму коханому чоловікові, хоча іноді це було зовсім нелегко, вирішила завжди бути при ньому. А оскільки присутність жінки в таких справах видавалася недоречною і не виглядало пристойним для жінки слідувати при боці войовничого царя, то Гіпсикратея, щоб прибрати чоловічого вигляду, насамперед ножицями обрізала свої золоті локони, якими так пишалися б жінки, а потім не тільки покрила шоломом своє лице невимовної зоряної краси і решту волосся, а навіть дозволила, щоб її лице, спотворивши, вкрили порох, піт та іржа зброї. Золоті браслети, намисто, пурпурову одіж, що спадає до п’ят, – усе відклала чи обрізала до колін, груди кольору слонової кості вкрила панциром, на гомілки одягнула поножі, зняла персні та найдорожчі прикраси з рук, замість них взяла щита і ясенового списа, зняла коралі й одягнула парфійський лук і сагайдак. Гіпсикратея настільки доладно все прилаштувала, що з погордливої цариці справді перетворилася в досвідченого воїна.

Так виглядає, наче це не було важко. Але жінка, звикла до царських палаців, дозвілля й розніженості, котра рідко бачила небо, враз полишила все і перейнялася войовничим духом, навчилася неперевершено їздити верхи. Важко озброєна, вона за своїм чоловіком долала високі вершини і непевні низини, як вдень, так і вночі терпіла холод і спеку. Шмигаючи туди й сюди, зміцніла тілом; часто замість царського ложа не боялася вдовольнятися голою землею або ж лігвищами диких звірів. Як у перемозі, так і у втечі Гіпсикратея завжди була нерозлучним супутником свого чоловіка, допомагала у справах, була учасником нарад.

Що ще сказати? Свої чудові очі вона навчила дивитися, не жахаючись, на рани, вбивства і кров, яку проливали її стріли в бою; вуха, що звикли до співу, змусила без заціпеніння розуму слухати іржання коней, крики воїнів і звук сурм.

Врешті, перетерпівши незмірно багато, що було б складно навіть для могутнього воїна, Гіпсикратея супроводжувала виснаженого Мітридата після того, як Гней Помпей розбив його війська. Через ліси Вірменії, по таємних місцях Понту, поміж диких племен втікали вони разом з небагатьма друзями, що залишилися. То розраджуючи свого чоловіка надією на краще, то втішаючи його радощами, яких знала і яких він прагнув, незалежно від того, в який пустельний край вони потрапляли, Гіпсикратея створювала цареві такий затишок, що він завжди почувався, наче у своїй спочивальні.

Яке любляче серце, сховище подружнього затишку! Яка невичерпна чеснота дружби, що укріпляє жіночий дух такими святими силами! Мабуть, ніяка жінка не витримувала нічого більшого, та навіть чогось подібного заради свого чоловіка. Тому нащадки не повинні дивуватися, що за такі заслуги античність наділила Гіпсикратею вічною славою.

Однак за такі старання і за таку дивовижну відданість достойна жінка не отримала належної плати від свого чоловіка. У похилому віці Мітридат у пориві гніву вбив свого сина, якого вона йому народила. Коли війська римлян почали натискати, він засів не те що в своєму царстві, а зовсім закрився в палаці, вигадуючи плани і посилаючи легатів до різних і навіть найвіддаленіших народів, намагаючись підбурити їх до війни проти Рима. Там і обступив його з облогою власний син Фарнак, повставши супроти батька через жорстокість, яку той виявляв до своїх дітей та друзів.

Бачачи, що він обложений, розуміючи, що не зможе домовитися з ворогом, усвідомлюючи, що його справа наближається до краху, Мітридат не хотів, щоб Гіпсикратея пережила його. Тож разом з усіма своїми іншими жінками, наложницями та доньками отруїв її, ту, яка своєю турботою так надійно підтримувала його впродовж усього життя.151

Але невдячність Мітридата аж ніяк не може применшити тієї слави, яку заслужила Гіпсикратея. Смертне тіло передчасно вбила отрута, однак ім’я жінки дожило аж до наших часів у почесних пам’ятках писемності, його вічна невгасаюча слава не поблякне у прийдешніх віках.
79. Семпронія, римська жінка
Семпронія, що відрізняється від тієї, про яку говорилося раніше, славилася своїм розумом, однак була схильна до нечестивих вчинків. Про це часто доводилося мені читати. За свідченнями давніх авторів, Семпронія славилася як своїм родом, так і вродою, а також їй поталанило як з мужем, так і з дітьми. Але оскільки я не пам’ятаю їхніх імен, то насамперед звернімося до того, що можна знайти похвального в цієї жінки та від чого її ім’я набуло розголосу.

Була вона такою кмітливою і бистрою розумом, що і розуміла, і могла наслідувати все, що тільки бачила, як хтось говорить чи робить. Тому знала не тільки латину, але й греку, і наважувалася навіть складати вірші – хоча й не на жіночий лад. Її вірші були настільки вартими уваги, що читаючи їх, кожен дивувався: майстерність сягала рівня видатного вченого поета. До того ж, її красномовність була такою вишуканою, що за власним бажанням могла заохотити скромність, закинути жарт, пробудити сміх, спровокувати розпусту чи безсоромність. А що ще цікавіше, стиль мовлення Семпронії був такий витончений, що незалежно від теми промови вона повністю зачаровувала слухачів дотепністю і витонченістю. А ще вона чудово співала і танцювала: ці вміння, якщо ними правильно користуватися, заслуговують особливої похвали серед жіночих дарів.

Однак усі свої вміння Семпронія використовувала з найгіршою метою. Підбурювана своєю надмірною зухвалістю, вона дуже часто зважувалася на таке, за що засуджуємо навіть чоловіків. Співи і танці, які насамперед є засобами ніжності, використовувала для розпусти: щоб вдовольнити свою вогненну хтивість, зовсім забула про загальноприйняті норми поведінки, частіше сама потребувала чоловіків, аніж вони її.

Де б ви думали, вкорінюється таке зло, що так буйно квітне в багатьох людях? Я не звинувачуватиму природу: адже наскільки потужними є наші сили, та на самих початках вони є настільки ж мінливими, і тому найменшими зусиллями вроджені здатності можна повертати в той чи інший бік; але, занедбані, вони завжди тяжіють до гіршого.

Особисто я вважаю, що надмірна поблажливість батьків до молодих доньок часто позбавляє їх власної вдачі. Тому розбещеність часто переростає у розпусту: жіноча теплота поволі убуває, натомість наростає зухвалість, посилена нерозумним враженням, що все, чого лиш забажаєш, годиться робити. А тоді вже стається так, що блякне дівоча краса, зникає рум’янець з лиця, і будь які намагання врятувати дівчину зводяться нанівець. Відтоді такі жінки не тільки знаходять розпусних чоловіків, а навіть закликають їх до розпусти.

До того ж, Семпронія неймовірно прагнула грошей. Заради збагачення вона жадібно вдавалася до найганебніших способів, а потім була безмірно щедрою в оплаті своїх злих вчинків, так що не було в неї жодної міри ані в жадібності, ані в марнотратстві.

Прагнення багатства для жінки – смертельне зло і красномовне свідчення розбещеного характеру. Так само необхідно засуджувати й марнотратство. Адже коли воно входить у розуми, які за природою не пристосовані до нього, як от жіночі, яким притаманна ощадливість, від нього не може бути іншого порятунку, окрім бідності. Те ж саме відбувається з їхньою честю, як і з маєтками: адже дехто не може зупинитися доти, доки не опуститься на саме дно неслави і злиднів.

Жінка повинна бути ощадливою; її обов’язок – вірно зберігати в господі все добро, яке наживає чоловік. Тому ощадливість потрібно настільки вихваляти, наскільки слід засуджувати жадібність до грошей і непомірне марнотратство: адже саме ощадливість належним чином поступово збільшує статки, укріплює добробут сімейства, свідчить про здоровий глузд, є втіхою від праці та непохитною основою для чудового потомства.

Всі злі вчинки Семпронії можна підсумувати одним і, думаю, заключним діянням. Було це під час розпалу згубного заворушення підступного чоловіка Луція Катиліни. Своїми шкідливими задумами разом з багатьма учасниками змови та невпинно зростаючими силами він прагнув довести римську республіку до цілковитого розвалу. А ця зловмисна жінка задля отримання більшої волі для свого розгулу прагнула чогось такого, що викликало б жах навіть у найнебезпечніших людей. Тож вона долучилася до рядів змовників і при першій потребі надавала їм у розпорядження найглибші закутки свого будинку для таємних розмов. Однак це неподобство припинив Бог: завдяки прозірливості Цицерона плани змовників було розкрито, і коли Катиліна втік у Фезули, Семпронія зникла разом з іншими, втративши надію на здійснення планів.152

Незважаючи на те, що можемо прославляти Семпронію, вихваляючи її талант, все ж необхідно засудити його ганебне застосування. Адже стола153 матрони, заплямована постійною розпустою, цілком знеславила Семпронію: якби жінка сповідувала скромність, то вочевидь була б славнозвісною.
80. Жінки кимбрійців
Після того як Гай Марій154 у важкій війні переміг кимбрів,155 залишилося багато жінок з цього народу: їхню стійкість у збереженні святої чесноти необхідно не те що схвалити, а навіть особливо звеличити. Адже наскільки цих жінок було багато, настільки вищими почестями їх можна возвеличувати. А вважаю так тому, що скільки я не читав про тих, які зберігають свою непорочність, були вони поодинокими жінками, а от про велику кількість жінок, які разом зберігають чесноту, ніколи не чув або дуже рідко.

У час розквіту Римської республіки тевтони, кимбри та деякі інші північні варварські народності змовилися проти римського народу. Зібравшись в одному місці, вони притягнули з собою всіх дружин, дітей та все своє майно незліченною кількістю возів, так щоб ніхто не сподівався навернути їх до втечі. Відтак, щоб завоювати цілу Італію єдиним наскоком, вирішили розділитися на три групи й увійти в країну трьома шляхами.

Римляни, стривожившись їхніми діями, вислали їм назустріч консула Гая Марція: видавалося, що в такий важкий момент на нього поклали всю надію республіки. Першими він зустрів зухвалих вождів тевтонів. Коли вони відхилили запропоновані умови, Гай вступив з ними в бій і, після довгої запеклої боротьби, хоча гору брала то одна, то інша сторона, все таки навернув тевтонців до втечі. Згодом вирушив на кимбрів. Двічі вступаючи з ними в бій на рівнині Равдій, Гай врешті подолав і їх, як і тевтонців при Акві Секстії.156 Полягло тоді дуже багато людей.

Жінки кимбрів, що увесь час були осторонь поля бою, довідавшись про поразку, не кинулися втікати разом з чоловіками, а вдалися до немудрого, але відважного захисту: зібравши всі вози, яких була величезна кількість, у барикаду, відбивалися палаючими палицями, камінням і мечами, якомога довше зберігаючи свою свободу і недоторканість. Але воїни Марція згрупувалися, сформувавши бойовий стрій, і жінки, зрозумівши марність своїх зусиль, припинили оборонятися; натомість вони намагалися домовитися з імператором. Для себе вони вже вирішили: втративши у битві чоловіків, дідівські оселі та все майно, для них прийнятним залишається одне – зберегти свою волю і честь.

І тому всі вони одноголосно вимагали не прощення для своїх чоловіків утікачів, не повернення на батьківщину, не відшкодування втраченого майна, вони просили, щоб їм усім дозволили долучитися до римських дів весталок. Це було почесне рішення, яке, як бачимо, свідчило про щирість їхніх сердець; але цього їм не дозволили. І тоді, палаючи гнівом, задля дотримання своєї обітниці, жінки вдалися до жорстокого вчинку. Насамперед вони розбили об землю своїх діточок – це був єдиний шлях врятувати їх від ганебного рабства; тієї ж ночі, щоб самим не зазнати знеславлення своєї чесноти, скуштувавши насильства ворога, на барикадах, які самі зробили, заподіяли собі смерть, повішавшись на шнурках і вуздечках. Так для пожадливих воїнів залишилася лише одна здобич – висячі трупи.

Одні жінки, якби їхні чоловіки зазнали поразки, зустріли б ворога благаннями, розпущеним волоссям, простягнутими руками, виповнюючи все довкола слізним плачем; інші, що було б ще ганебніше, навіть не згадуючи про якусь жіночу честь, лестощами й обіймами намагалися б добитися збереження свого майна чи повернення на батьківщину, або ж дозволили б переможцеві волочити себе, наче худобу. Але кимбрійки з твердим серцем зберегли себе для кращої долі, не дозволивши заплямувати славу свого народу навіть найменшим приниженням. Тож петлею врятувавшись від рабства і ганьби, вони переконливо довели, що їх чоловіків перемогли не завдяки силі, а завдяки несприятливій долі. Тому, відмовившись від кількох своїх років, які могли б ще проіснувати, не повішавшись, вони здобули значно довше життя для своєї чесноти. А для нащадків залишили подив, що так багато жінок, охоплені єдиним духом, а не за чиїмось розпорядженням чи за вказівкою народу, вночі в одному місці заподіяли собі однакову смерть.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка