Джованни Боккаччо Про славних жінок


 Гармонія, донька Ґелона Сицилійського



Сторінка11/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18

68. Гармонія, донька Ґелона Сицилійського
Гармонія була дівчиною з Сицилії, донькою Ґелона, який був братом Гієрона, царя Сіракуз.132 Хоча вона й славилася своїм царським походженням, однак набагато більшої згадки дівчина заслуговує за свою безмежну відданість. Одні джерела повідомляють, що вона померла дівою, інші – що була дружиною якогось Темістія. З цих повідомлень кожен може обрати собі те, що йому до вподоби: розмаїтість відомостей аж ніяк не спричиниться до применшення мужньої відданості Гармонії.

В Сіракузах, коли розбушувався бездумний і нестримний бунт простолюду проти всіх нащадків царського роду і було вбито молодого царя Гієроніма, а також Андронодора і Темістія, зятів Герона і Ґелона, величезний натовп з оголеними мечами кинувся на Дамарату і Гераклію, доньок Герона, і на Гармонію, доньку Ґелона. Однак годувальниця Гармонії задумала хитрість: іншу дівчину, що була приблизно того ж самого віку, що й Гармонія, одягнули в царську одіж і виставили нападникам замість самої Гармонії. Ця дівчина зовсім не противилася задуманій вигадці, а навіть навпаки, коли побачила розлючений натовп з мечами і списами, що кинувся на неї, не злякалася і не стала втікати, не видала нападникам, хто вона насправді є, не звинувачувала Гармонію, замість якої мала померти: мовчазна й непорушна, прийнявши смертельні удари, вона загинула.

Гармонія була і щаслива, і нещасна водночас: щаслива через виявлену відданість, нещасна – через втрату відданої подруги. Заціпеніло дивилася вона зі свого сховку на витривалість і мужність невинної дівчини перед лицем смерті та на кров, що лилася з її ран. Коли дівчина загинула, а нападники подалися геть, Гармонія змогла вийти і з відкритою душею перейнятися загиблою. Захоплена таким неймовірним вчинком, вона розридалась, бо хоча й врятувалася, та все ж не могла більше споглядати невинно пролитої крові, не могла продовжувати далі свого життя, збереженого великою ціною чужої вірності. Тож вважала за краще дочасно відправитися на той світ з такою вірною подругою, аніж доживати до сивини в товаристві таких невірних співвітчизників.

Яка вірність, яка стародавня віра! Та, що вбереглася від смерті, добровільно відкрилася натовпові, викликавши на себе кровожерні мечі, виказавши хитрість годувальниці, вірність убитої дівчини і свою особу. Як жертвоприношення сама дозволила бунтівникам пролити свою кров за загиблу дівчину: вражена численними ударами, Гармонія впала якомога ближче до тіла нещодавно вбитої.

Роки, які відібрала у Гармонії відданість, щедро повернули їй описи у творах. Важко вирішити, що є важливішим: чи вірність тієї, що померла раніше, чи відданість тієї, що врятувалася, бо перша чеснота увіковічує мужність дівчини, друга – ім’я Гармонії.
69. Буза з Канузія Апулійського
Буза, яку деякі називають Павлиною, оскільки Буза – її прізвисько, була родом з Апулії,133 з міста Канузія. Один її неймовірний вчинок, який античність залишила прийдешнім поколінням, змушує мене повірити, що походила ця жінка з визначного роду і була відома також завдяки багатьом іншим чудовим заслугам.

Адже переповідають, що коли Ганнібал134 провадив спустошливу війну проти римлян, вогнем і мечем винищуючи весь італійський народ і поливаючи землю кров’ю, то у битві під Каннами, апулійським містечком, не тільки переміг свого ворога, а майже повністю розбив сили італійців. Тож усі, хто вийшов живим з того жахливого побоїща (а було їх близько десяти тисяч), поневіряючись і блукаючи, подалися вночі по бездоріжжю до міста Канузій, яке на той час було союзником римлян.

Усі втікачі були змордовані, виснажені, збіднілі, обеззброєні, голі та зранені. Не боячись ані будь якої біди, ні могутності переможця, Буза всім їм люб’язно надала притулок у своїх помешканнях. Насамперед вона наказала їм усім не падати духом. Потім прикликала лікарів і піклувалася про поранених з материнською турботливістю. Вона з дивовижною щедрістю забезпечила одягом повністю всіх, хто його потребував, дала зброю тим, хто її не мав. Щоденну плату за їхнє утримання вносила з власних коштів. А коли вони приходили до тями і, отримавши надію завдяки її піклуванню, збиралися піти своїм шляхом, вона давала кожному грошей на дорогу. Також Буза не відмовлялася простягнути руку допомоги будь кому з нових втікачів, що приходили до неї. Ця подиву гідна історія достойна ще більшої похвали тому, що вона розповідає про жінку, а не про чоловіка.

Цареві Александрові Македонському, завойовникові цілого світу, попри інші його достоїнства, історики приписують особливу щедрість: стверджують, що він, як і багато інших щедрих правителів, дуже часто не лише дарував дорогоцінні камені, великі суми грошей та інші коштовні речі, а навіть надавав у володіння землі, чудові царства, а то й величезні імперії – чи своїм друзям, чи навіть переможеним царям.

Такі добродійства, зрозуміло, є величними і заслуговують найбільшої похвали, однак вони, на мою думку, аж ніяк не дорівнюються до благочинства Бузи. Адже Александр був мужем, а Буза – жінка: їм скупість притаманна від народження, та й відвага у них значно менша. Александр був царем, до того ж великим, а Буза – звичайною жінкою; він володів тим, що нагарбав своєю жорстокістю, вона – тим, що дістала як законну спадщину; він роздавав те, що, можливо, не хотів більше мати, вона – те, що довго мала і хотіла надалі зберігати; він роздавав прислужникам і друзям, вона – невідомим чужинцям; він роздавав, коли його справи процвітали, вона – коли була у непевності і друзі були в небезпеці; він роздавав, коли був на чужині, вона – під небом батьківщини та посеред своїх; він роздавав, щоб заслужити собі славу благодійника, вона – щоб допомогти потребуючим.

Що ще маю сказати? Якщо зважити на мислення, стать і статус їх обох, то я не сумніваюся, що за справедливим судженням Буза заслуговує набагато більшої слави за своє милосердя, аніж Александр за свою щедрість.

Читач може вихваляти, кого забажає, але на мою думку, Буза знайшла найкраще застосування для своїх маєтків. Адже породжуюча природа вивела золото з надр землі на поверхню не для того, щоб його з материнського лона одразу ж закопали в могилу; саме так роблять жадібні, коли ховають його у скриню і розставляють пильних сторожів, немовби хотіли ще раз народитися. Золото існує для того, щоб сприяти загальному благу, а не для завойовування поваги та розважання друзів. А якщо нам його забагато, тоді з щирою душею роздаймо його тим, хто зазнав нещасливої долі, потерпає від гніву неба, несправедливо скривджений бідністю, закритий у в’язниці за чужий злочин, та й врешті всім тим, хто потерпає від нужди. Але використовувати такі статки потрібно не для того, щоб показати себе, а щоб допомогти; не для того, щоб нажитися, а щоб подарувати. Тому необхідно застосовувати здоровий глузд: щоб, допомагаючи іншим, не збідніти самому і тоді не зазіхати на статки інших, не кажучи вже про те, щоб здобувати їх силоміць чи заздрісно на них споглядати.
70. Софонісба, цариця Нумідії
Знаємо, що Софонісба135 була дуже відомою царицею Нумідії, однак найбільше вона прославилася своєю страшною загибеллю, яку прийняла безстрашно і добровільно. Була вона донькою Газдрубала, сина Ґізґона, великого карфагенського вождя, і жила в час, коли Ганнібал спустошував Італію.

У квітучому віці, коли вона була чудовою красунею, батько видав Софонісбу заміж за Сифакса, могутнього царя Нумідії. Цим він прагнув не лише поріднитися з царем; у той час, коли постійно велася війна з Римом, хитрий чоловік намагався не тільки відвернути варварського царя від римлян, але й красою своєї доньки зробити його союзником Карфагена у війні проти Рима; його плани здійснилися.

Дівчина отримала попередньо настанови, а ще й краса цьому дуже сприяла, тож щойно відсвяткували одруження, Сифакс так палко закохався, що нічого іншого для себе не мав дорожчого чи солодшого, аніж Софонісба. Врешті, коли нещасний палав у коханні, Корнелій Сципіон переправився зі своїм військом із Сицилії в Африку, і Софонісба, на прохання Газдрубала, лестощами та проханнями настільки схилила волю Сифакса на свою сторону, що той не лише покинув римлян, яким давав клятву вірності та дружби, і приєднався до карфагенян, а навіть перебрав на себе керівництво чужою війною. Тому й порушив угоду, яку нещодавно уклав зі своїм гостем Сципіоном, і відіслав йому листа, забороняючи переходити в Африку, ще задовго до того, як той перейшов.

Однак Сципіон, молодий чоловік з могутнім духом, зневажаючи підлість варварського царя, вивів свої війська неподалік від Карфагена і насамперед розправився із Сифаксом, пославши на нього свого союзника Масиніссу і легата Лелія. Вони, розбивши військо Сифакса, його самого схопили, закували в кайдани і відвели до Цитри, головного міста Нумідії. Однак місто не здалося Масиніссі доти, доки громадянам не показали царя, закованого в кайдани.

Лелій ще навіть не прибув, коли Масинісса ввійшов у місто, яке від такого перебігу подій повністю збунтувалося. Він увірвався у царські палати – так, як був, при зброї, і тут же зустрів Софонісбу. Вона ж, розуміючи своє становище, як тільки побачила його в передпокої, одразу ж за зброєю розпізнала визначного полководця. Припавши йому до колін, мовила, все ще з духом давньої гордості: «Так, славний царю, хотів бог і твоя фортуна, що ти зараз можеш зробити з нами, які нещодавно були царями, все, що забажаєш. Але якщо полоненим дозволено перед лицем переможця, владаря життя й смерті, мовити слово прохання, торкнутися колін і правиці переможця, я, нещасна, благаю твою величність, якою сама була нещодавно, благаю тебе царським родом і нашим спільним нумідійським походженням, хоча й воно в тебе під кращим знаменням, аніж було у Сифакса, коли він вийшов, – зі мною, що потрапила під твою владу завдяки нещасливій долі, вчини так, як твоєму серцю видається належно і вірно, допоки, могутній владарю, мене живу не передали ненависному і чванливому римському судові. Адже можеш легко зрозуміти, що я, карфагенянка і донька Газдрубала, – ворог для римлян, навіть не беручи до уваги те, що я – дружина Сифакса, тому й повинна боятися. І якщо немає іншого шляху, то прошу тебе і благаю: я воліла б померти від твоєї руки, аніж дістатися живою в руки ворогові».

Масинісса і сам був родом з Нумідії, а до того ж, як усі інші, був ласий на любощі. Заворожений привабливістю лиця благаючої, якому нещастя додало особливо невимовної краси і витонченості, зворушений людяністю й охоплений пристрастю, Масинісса, як був, озброєний, оскільки Лелій ще не прийшов, подав правицю Софонісбі. Тут же, серед жалісливих жіночих плачів, серед безладно сновигаючих туди й сюди воїнів, підвів з колін благаючу і негайно одружився з нею. Святкування відбулося тут же, під брязкіт зброї. Вважаю, що таким чином він хотів задовольнити і свою пристрасть, і благання Софонісби.

Наступного ж дня Масинісса зустрів новоприбулого Лелія, і той наказав йому забиратися у військовий табір з усім награбованим царським крамом і з новою дружиною. Насамперед Сципіон привітав їх з успішно виконаною справою, а відтак по дружньому дорікнув Масиніссі за святкування одруження з полонянкою римського народу. Сципіон опісля подався до свого намету, і коли всі присутні розійшлися, звідти ще довго розносилися схлипування, плачі й ридання, так що було чути всім довколишнім. Тож усі були переконані, що причиною цього може бути Софонісба: Масинісса наказав прикликати до себе найвірнішого свого слугу, якому довіряв на зберігання отруту, щоб мати на крайній випадок життя, і доручив йому розчинити її в келихові й віднести Софонісбі, повідомивши їй таке: Масинісса охоче дотримувався б, якби міг, своєї вірності, яку дав добровільно; але оскільки ті, хто мали такі повноваження, відібрали у нього право рішення, то він може надати, на превеликий свій жаль, тільки те, що вона сама просила, якщо й далі цього бажає: а саме, що не хоче живою потрапити до рук римлян; однак зважаючи на свого батька, батьківщину та двох царів, з якими вона нещодавно святкувала весілля, може приймати рішення на свій вибір.

Почувши такі слова, Софонісба з незворушним обличчям відповіла служникові: «Приймаю весільний дарунок, і якщо нічого іншого чоловік не може подарувати, дякуватиму йому й за це; однак повідом йому, що я воліла б померти, аніж одружуватися в день своєї смерті». Не мовивши більш гіркого слова, як той келих, що прийняла, не виказавши й найменшого страху, перехилила й випила одразу. Розпухнувши, нещасна швидко повалилася і відправилася на той світ, чого й сама бажала.

Справді, так безстрашно зустріти певну смерть велично, дивовижно і достойно пам’яті навіть літньому чоловікові, втомленому життям, у якого немає жодної іншої надії, окрім смерті, не те що молодій цариці, яка, говорячи про загальне пізнання речей, тільки но входить у життя і тільки но починає довідуватися про його насолоди.
71. Теоксена, донька вельможі Геродика
Теоксена, фессалійка, жінка з відомого роду, залишила для нащадків чудові свідчення як ніжної вірності, з одного боку, так і жорстокої суворості, з іншого.

Була вона донькою Геродика, фессалійського вельможі, жила в час, коли Філіпп, син Деметрія, правив Македонією.136 Мала вона сестру від тих же батьків, що називалася Архо. Спершу їхнього батька підступно вбив Філіпп, а згодом віроломство цього ж чоловіка злочинно відібрало у них мужів, так що дві сестри залишилися кожна з єдиним сином.

З обох вдів Архо першою побралася з Порисом, чоловіком, що походив з панівної касти їхнього народу, народивши від нього багато синів. Теоксена з твердим духом довше зберігала вдівство, хоча багато знатних чоловіків даремно сваталися до неї.

Коли смерть забрала Архо, Теоксена щиро перейнялася долею своїх племінників – не хотіла, щоб вони потрапили до рук іншої мачухи чи щоб не занедбав їхнього виховання батько; тож, оскільки тогочасні закони не перешкоджали, вона вийшла заміж за Пориса. Так Теоксена почала доглядати своїх племінників з надзвичайною турботливістю, наче вона сама їх породила. Було цілком очевидно, що вона саме задля цього, а не задля власної вигоди вийшла заміж за Пориса.

Згодом трапилося так, що Філіпп, македонський цар, чоловік невтримного запалу, розпочав нову війну проти римлян, які в той час бурхливо розцвітали на очах у цілого світу. Тому він здійняв неймовірний рух по всьому царству, наказавши приморським містам давніх колоній майже всієї Фессалії невеликими групами переселитися у центральні землі Пеонії, яку згодом почали називати Ематією, а їхнє побережжя і спорожнілі міста призначив для фракійців, оскільки вони були вірнішими і придатнішими для майбутньої війни. А коли почув, що вигнанці клянуть його за це, вирішив, що не буде він у безпеці доти, доки не позбудеться синів усіх тих, кого жорстоко повбивав раніше. Тож наказав усіх схопити і тримати під вартою, щоб він міг знищити їх по одному впродовж якогось часу, а не всіх одночасно. Теоксена довідалася про едикт зловмисного царя і, все ще пам’ятаючи про вбивство свого і сестриного чоловіків, розуміла, що він посягатиме і на її сина й племінників. Вона також передбачала, що коли вони потраплять до рук царя, то не тільки він буде виливати на них свою злість та насміхання, але й сторожа не відмовлятиме собі у жорстокості й чванливості щодо них. Щоб уникнути цього, Теоксена швидко вигадала хитрість, відважившись сказати своєму чоловікові, а їхньому батькові, що у разі, якщо немає іншого виходу, вона власноруч умертвить усіх дітей, аніж віддасть їх у владу Філіппа.

Порис, жахнувшись від такого страшного злочину, на втіху дружині та для порятунку синів пообіцяв забрати їх із собою й доручити вірному чужинцеві, особисто супроводжуючи всіх у втечі.

Не втрачаючи ані дня, Порис вирушив із Тессалонік у місто Енеї, прикриваючись відвідинами святкувань щорічних жертвоприношень з нагоди вшанування Енея, його засновника. Присвятивши цілий день урочистим зібранням та бенкетам, таємно, близько третьої години ночі, коли всі міцно спали, разом із дружиною та дітьми зійшли вони на приготований корабель і, вдаючи, що повертаються в Тессалоніки, подалися в Евбоею.

Але не так сталося, як гадалося. Як тільки вони покинули берег Енеї, раптово вітер змінив напрямок і в темряві ночі погнав їх не туди, куди вони намірилися, а проти їхньої волі – туди, звідки й вийшли. Веслярі даремно намагалися веслувати супроти вітру, і світанок показав, що берег дуже близько. Царська сторожа з порту помітила корабель, що боровся з хвилями, і, підозрюючи, що вони намагаються втекти, вислала військове судно, щоб наздогнати втікачів, суворо наказавши не повертатися в порт без перехопленого корабля. Порис, розуміючи, яка біда нависає над ними, коли побачив лемб,137 що наближався, почав уклінно просити веслярів та моряків, щоб налягали на весла, благати богів, щоб допомогли їм у годину небезпеки.

Теоксена бачила, що відбувається, чула, як Порис молиться, й усвідомлювала небезпеку. Розуміючи, що надходить час її первинного плану, так наче боги спонукали здійснити його, негайно принесла отруту, розвела її в келихові, добула мечі, розклала це все перед очима свого сина й племінників і сказала: «Тільки смерть може принести нам волю і спасіння. Шлях до неї – келих або меч; кожен має обрати, як він хоче втекти від жорстокості царя. Тож кріпіться духом, любі діти, і нехай старший із вас вчинить мужньо: беріть меча, надпийте з келиха, якщо волієте жорстокішої смерті, – маєте вибір, як втікати, бо лють розбурханого моря закриває нам відступ до життя».

Ворог був уже близько, і невблаганна жінка невпинно штовхала розгублених юнаків до смерті. Тих, що, прийнявши отруту чи наразившись на меча, все ще билися в муках, Теоксена наказала повикидати з корабля.

Так усі, кого вона ніжно виховувала, заради свободи перейшли в руки смерті; та й сама вона не хотіла зазнати тієї жорстокості, від якої завбачливо відмовляла інших. Обійнявши свого чоловіка, який ще й досі молився, ані хвилі не вагаючись, взяла його з собою в останню путь, стрімголов кинувшись у розлючене море. Теоксена була переконана, що краще померти на свободі, аніж доживати віку в ганебному рабстві. Тож, залишивши ворогам порожнього корабля, відібрала у Філіппа втіху жорстокості, а собі сувора жінка заслужила гідну згадку в пам’яті нащадків.
72. Бероніка, цариця Каппадокії
Бероніка з Понту,138 відома також під іменем Лаодіка, як видавалося б, заслужила своє місце поміж відомих жінок завдяки знатному походженню. Але дослідники вважають, що найбільшої слави ця жінка зажила не так за свою палку любов до сина (таким вогнем зазвичай палають більшість матерів), як за нечувану рішучість, з якою вона помстилася за нього. Про це слід сказати докладніше, аби чогось не пропустити в описах.

Була вона донькою Мітридата, царя Понту,139 який незадовго перед своєю раптовою смертю воював на стороні римлян проти Аристоніка. Її братом був Мітридат, син попередньо згаданого Мітридата, який багато років воював проти римлян, а чоловіком був Аріаракт, цар Каппадокії.

Однак підступний Мітридат, брат Бероніки, підіслав спільника Гордія, і той убив Аріаракта; тож залишилися два сини наступники. Тоді Нікомед, що в той час був царем Бітинії, захопив Каппадокію, а оскільки трон залишався вільним після смерті царя, спраглий влади Мітридат з удаваною прихильністю пообіцяв повернути царство своїм племінникам і спрямував зброю проти Нікомеда. Але як тільки Мітридат довідався, що вдова Лаодіка побралася з Нікомедом, то змінив удавану прихильність на справжню: вигнавши Нікомеда з Каппадокії силою зброї, посадив на батьківський трон Аріаракта, старшого з двох братів. Однак згодом, жаліючи, що так вчинив, Мітридат підступно вбив його. Коли ж друзі викликали з Азії молодшого брата, який також звався Аріарактом, щоб тепер він посів трон, то Мітридат вигадав підступ, убивши і його, як стверджують деякі джерела.

Нещасна жінка, позбавлена двох синів, тяжко переживала втрату. Охоплена горем, вона забула про свою стать, шаленіючи, схопила зброю і, скочивши на колісницю, запряжену швидкими кіньми, не зупинилася доти, доки не наздогнала Ценея, царського служника, який вчинив цей злочин і тепер втікав щодуху. Не здолавши ворога списом, Бероніка повалила його на землю каменем і в пориві шаленства пустила колісницю по неживому тілу. Прорвавшись через ворожі стріли до будинку свого брата, тепер ворога, якого вона вже не боялася, де, на її думку, мало бути тіло вбитого юнака, обливала його, нещасна, материнськими слізьми і здійснювала похоронні обряди.

Благий Боже! Які непереможні сили природи і могутність нестримної любові! Що більше, що неймовірніше могли вони вчинити? Адже сталося так, що безстрашна жінка, недосвідчена у володінні зброєю, пройшла через ворожі війська – ті, від яких тремтіли всі війська Азії, та навіть й Італії. Зневажаючи силу і гнів страшного царя, ці сили надали їй відвагу, розум і силу, щоб знищити сильнішого і вдалішого переможця.

Інші джерела, натомість, стверджують, що юнак помер сам по собі, від тяжкої недуги, а той, про якого розповідаємо, що його вбив Мітридат, і був тим, за кого з усіх сил мстилася матір.
73. Дружина галата Орґіаґонта
Заслужену похвалу й особливу славу дружини Орґіаґонта, вождя галатів,140 могло применшити те, що до нас не дійшло її ім’я. Думаю, що ненависть варварів до чужих мов забрала в її імені можливість дійти до латинян і отримати нашу похвалу, заховавши його між далекими урвищами і печерами Азії. Однак цей несприятливий стан речей не перешкодив їй, хоча й під іменем свого чоловіка, отримати належну славу, яку викладає моя скромна праця.

Коли римляни під проводом Сципіона Азійського141 перемогли Антіоха Великого, царя Сирії й Азії,142 провінцію Азію отримав консул Ґней Манлій Торкват. Щоб не переправляти війська даремно чи щоб не давати забагато відпочинку воїнам, він очистив довколишні побережжя від решти військ неприятеля, а відтак на власний розсуд рушив нищівним походом у віддалені гірські райони Азії проти диких варварських племен галатів під приводом, що вони допомагали Антіохові у війні проти римлян, а також що постійно докучали всій Азії частими наскоками.

Зневірившись у важкій боротьбі, галати покинули свої міста і подалися разом із жінками, дітьми і всім своїм скарбом у важкодоступні гори, де природа сама створила для них укріплення: там вони могли краще захиститися від надокучливого ворога. Однак нестримна сила римського війська все ж взяла гору, їх вигнали з гірських ущелин і майже винищили. Решта, здавшись, визнала перемогу Манлія.

Полонених різного віку і різної статі назбиралася величезна кількість. Сторожити їх призначили центуріона. Той, уздрівши дружину вождя Орґіаґонта, жінку квітучого віку та виняткової краси тіла, поклав на неї своє хтиве око, забувши про честь римлянина: хоча жінка з усіх сил відбивалася, він усе ж поглумився над нею. Це для неї було таким ударом, що принижена жінка почала прагнути помсти так само, як і свободи, однак розважливо не поспішала втілювати свої наміри.

Коли ж центуріон прийшов купувати в’язнів за встановленою ціною, новий вибух гніву охопив хоробре серце жінки, тож вона заздалегідь продумала свої дії. Звільнена з кайданів, відійшла зі своїми служниками вбік і сказала, щоб відміряли золото зацікавленому центуріонові. Поки його очі й думки повністю були зайняті важливою справою, жінка своєю мовою, невідомою римлянам, дала знак своїм, щоб вони вбили центуріона і негайно відрізали голову. Заховавши її за пазуху, пішла назад до своїх. Прийшовши до свого чоловіка, розповіла, що трапилося з нею в полоні, кинувши йому до ніг те, що принесла, – наче очищення і плату, хоч незначну, за вчинену зневагу і нанесений сором.

Чи ж не хотілося б нам сказати, що ця жінка була не варваркою, а радше римлянкою, та ще й типу Лукреції? Адже на неї тиснули в’язниця і кайдани, довкола брязкотіла зброя ворога переможця, над нею нависала сокира жорстокого месника – вона ще не повернула собі свободу. Але наруга над тілом викликала таку велику бурю в благочестивих грудях, що мужня жінка більше не боялася знову, якщо випаде, потрапити в кайдани, потрапити до в’язниці, підставити шию під сокиру ката. Прославлена месниця за зухвалу наругу над собою твердо наказала служникам відрізати голову безчесного ґвалтівника.

Чи знайдеться твердіший чоловік, мужніший полководець, суворіший імператор недоброї слави? Чи знайдеться спритніша і відважніша жінка, чи така невсипуща сторожа подружньої чесноти? Жінка з дивовижно проникливим розумом усвідомлювала, що краще наважитися на певну смерть, аніж повертатися до дому свого чоловіка з непевною честю. Так, відважно вдавшись до рішучого вчинку, вона довела непорочність свого розуму в збезчещеному тілі.

Так вона вберегла свою жіночу честь, відкупила те, що пережила, повернула доказ чистоти свого серця. І тому нехай уважно дивляться ті жінки, які в своєму серці турбуються про дорогоцінну чесноту: для засвідчення чистоти серця не достатньо слізно і плачевно називати себе насильно потерпілою – якщо відомщення можливе, воно буде почесним.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка