Джон Гарднер помста професора моріарті



Сторінка9/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ЛОНДОН — ПАРИЖ
Вівторок, 4 травня — п'ятниця, 14 травня 1897 року
УСЕ НАВПАКИ


 

— Дозвольте розважити вас історією, що, можливо, декому з вас уже відома, — сказав Моріарті, звертаючись до тих, кому міг звірити свої найпотаємніші думки. У залі будинку на Бермондсі зібрались Ембер, Лі Чао, Берт Спір, Гаррі Аллен та брати Джекобси. — А потім я покажу вам маленьке диво, — вів далі Моріарті. — Ви, звісно, пам'ятаєте: невдовзі після повернення з Америки я просив повідомляти мене про все, що стосуватиметься жінки на ім'я Ірена Адлер. Так от, — Ембер може це потвердити, — місіс Адлер тепер у Лондоні, вигідно влаштована у невеличкому котеджі на Мейда-Вейлі. Ембер кивнув. Його лисяче обличчя виражало самовдоволення людини, втаємниченої в найделікатніші плани зверхника. — Ірена Адлер — жінка з минулим, якщо ви розумієте, що я маю на увазі, — чаруючим голосом говорив Моріарті. — Свого часу — відома співачка, мала чудове контральто, виступала навіть у Ла-Скалі й деякий час була примадонною Імперіал-опери у Варшаві. В той же час Ірена Адлер удалася трохи авантюристкою. — Професор побіжно посміхнувся. — Її не дуже важко привернути до нашого табору. Вона стала б гідним членом сім'ї. Моріарті багатозначно помовчав, тоді сказав: — Хочу, щоб ви знали: цю жінку я дуже поважаю за її сильне, подібне моєму, почуття власної гідності. Вісім чи дев'ять років тому вона перехитрувала містера Шерлока Холмса. Містер Холмс, хоча й відомий своїм стриманим ставленням до прекрасної статі, тут також перейнявся великою повагою. В той період, коли інтереси Ірени Адлер і Холмса зіткнулися, вона вийшла заміж. Її чоловік, Годфрі Нортон, був адвокат. Після того дещо квапливого одруження вони одразу переїхали до Швейцарії, тоді до Франції й прожили там три чи чотири роки. Потім сталася трагедія. На південних схилах Монблану їх зненацька захопила снігова лавина. Містер Нортон загинув, а його дружина кілька місяців була між життям і смертю, хоча газети повідомили, ніби вона теж загинула. На жаль, містер Нортон залишив удову не дуже забезпеченою. Вона втратила свій винятковий голос, була майже зламана морально, жила останні роки дуже ощадливо й не мала бажання повертатися до вищого світу. Вам буде приємно почути, панове, — посміхнувся Моріарті до своєї аудиторії, — що все це змінилося завдяки старанням взірцево доброзичливої людини, холодного аналітика Шерлока Холмса. Ембер порозуміло кивнув, інші здивовано втупились у Моріарті. — Якщо ви не заперечуєте, — задоволений справленим враженням, вів далі він, — я хотів би відрекомендувати вас нашому гостю, який ушанував нас, скромних людей, своїми відвідинами. Я приведу його, але це забере двадцять-тридцять хвилин. Тим часом випийте по чарці. Будьте терплячі! — Вклоняючись, мов актор, професор подався до тієї частини відремонтованого будинку, де подовгу затримувавсь останнім часом. Члени «преторіанської гвардії» розмовляли наповнювали свої чарки, намагалися випитати у Ембера додаткові подробиці до того, що їм розповів професор, але хитрий Ембер мовчав. Минуло хвилин двадцять п'ять. — Панове, — почули вони за дверима голос професора. — Маю честь відрекомендувати вам містера Шерлока Холмса з Бейкер-стріт. Двері відчинились, і до кімнати ввійшов Шерлок Холмс. Всім аж заціпило. Перед злочинцями справді стояв смертельний ворог Джеймса Моріарті — висока, худа постать, проникливий погляд, горбкуватий ніс, квадратне підборіддя, знайомі жести пещених рук. — Ось ми й зустрілися, добродії. Бачу, Лі Чао, ви задоволені, щойно скуштувавши вашої національної страви. А ви, Спіре, якщо це ваше справжнє прізвище, потішені ранковою прогулянкою біля річки? А наші добрі друзі, брати Джекобси, здається, саме зіграли партію в більярд. Бертрам Джекобс рвучко сіпнувся, ладний кинутися на гостя, але Холмс голосом Моріарті зупинив його: — Спокійно, Бертраме, вам нічого не загрожує. — Голова Шерлока Холмса ледь хиталася, губи зламались в усмішці, притаманній професорові Моріарті. — Хіба це не вершина мого перевтілення? — запитав він гордо.  

Ірена Адлер була в захваті від будинку на Мейда-Вейлі — маленький, чепурний, затишний, зі смаком умебльований. Тут було все, чого могла бажати жінка, в тім числі й чудова служниця, яку звали Гарріет. Уже тут Ірена Адлер одержала ще' одного, дуже ніжного листа від містера Шерлока Холмса. У вазах стояли свіжі квіти. Маленький екіпаж був у її розпорядженні о будь-якій годині дня і ночі. В кінці листа Холмс писав: «Зараз я надзвичайно заклопотаний важливими справами, але відвідаю вас при першій же нагоді». З'явився великий детектив за три дні. Прибув він надвечір. Ірена саме лаштувалась покататися своїм екіпажем, коли ввійшла схвильована Гарріет і повідомила, що гість уже чекає на неї у вітальні. Привітатися із своїм добродійником Ірена зійшла за чверть години. У простій сірій сукні, з осяйним обличчям, вона зовсім не здавалася тридцятидев'ятирічною. жінкою. — Містере Холмс, не знаю, як мені вам дякувати. Я вражена вашою добрістю. Чи не буде надто зухвало з мого боку поцілувати вас? — Моя люба пані! — Гість узяв її руки в свої. — Я довго чекав цієї хвилини і щасливий, що ви зважилися прийняти мою пропозицію. — Тверді риси чоловічого обличчя наче аж пом'якшали від утіхи. — Містере Холмс, — обняла його Ірена, — я не можу повірити… Всі знають, що ви радше погодитеся пройти сто миль пішки, ніж скомпрометувати себе жіночим товариством. — Це так, — лагідно обійнявши її, погодився Холмс, — але після зустрічі з вами, хоча й за незвичайних обставин, моє серце розтануло. Всі ці роки я мріяв якось вам допомогти. Не розумію, чому, опинившись у скруті, ви не повернулися на сцену. Вона зітхнула, взяла його за руку, підвела до оббитої оксамитом канапи біля вікна, сіла й кивнула йому рукою сісти поруч. — Голос я втратила, містере Холмс. Шок після тієї жахливої лавини та смерті Годфрі, мого чоловіка. — Її очі наповнилися слізьми, і вона одвернулась. — Я так вам співчуваю… — Холмс пестливо погладив її. — Я людина холоднокровна, але розумію, що означає така втрата, й уявляю порожнечу та біль, що залишилися після неї. Якщо в моїх силах полегшити цей біль, вам досить лише натякнути. — Спочатку я повинна подякувати за те, що ви вже для мене зробили. За все оце! — Жінка повела рукою довкола. — І за одяг, і за все інше. Ви справді пробачили мені оту свою давню поразку? — В її повних сліз очах спалахнула іскринка. — Я ніколи не відчував до вас нічого, крім захоплення. Вибачатися вам нема чого. — Але чим я можу віддячити за вашу добрість, містере Холмс? Я так мало можу запропонувати… — Коли б я міг запропонувати вам одруження, то зробив би це відразу! — Холмс підсунувся ближче. — Але, як вам відомо, я запеклий парубок. Тим часом… — Він провів язиком по губах, немов зволожуючи їх. — Що може запропонувати жінка зголоднілому за жіночою ласкою? — О, містере Холмс! — Ірена Адлер звела до нього обличчя, обняла за шию і притягла до себе. — Потім ми, можливо, вип'ємо шампанського й повечеряємо в «Моніко». — Чудово, любий Шерлоку. Чудово… — Голос жінки був лагідний, очі заплющилися, губи розтулились.  

Кроу спізнювався й усвідомлював це. Після раптового від'їзду Холмса з Парижа він уздовж і впоперек прочісував квартали Монмартру в пошуках циганки Сюзанни. Знало дівчину багато людей, але давно ніхто її не бачив. За два дні до того, як він мав повертатися до виконання своїх обов'язків у Скотленд-Ярді, надійшла телеграма від Холмса. Всього чбтири слова: «СПРОБУЙТЕ СЬОГОДНІ «ФОЛІ БЕРЖЕР». Заінтригований цією несподівано чіткою вказівкою, Кроу ледве дочекався кінця дня, повечеряв і, схвильований, пішов до «Фолі-Бержер». Останнім часом він уже побував тут кілька разів і цілком звик до гамору та доброї програми, не кажучи вже про парад молодих жінок на вільній від столиків центральній доріжці. Годину чи й більше Кроу розпитував заклопотаних офіціантів, а потім вирішив сам пройтись центральною доріжкою, де вже зазнав був образи від дам, що пропонували себе. Наслідки не забарилися. Майже відразу його зупинила дівчина, модно вдягнена, але, як на його смак, надто нафарбована й напудрена. — Це не ви розшукуєте Сюзанну, циганку? — запитала вона, водночас намагаючись не проґавити можливого, клієнта. — Так, я. Ви знаєте, де вона? — Вам пощастило. Вона щойно повернулася до Парижа й зараз тут. Кроу розгледівся в натовпі. — Сюди! — потягла його за рукав повія. — Сюзанно, ось для тебе приятель, якщо ти не надто запишалася серед своїх подруг-акторок. Кроу несподівано опинився перед чорноволосою красунею, чиї риси безперечно свідчили про те, що в її жилах струмує циганська кров. — Ви бажаєте почастувати мене чаркою? — кокетливо запитала вона. — Якщо ви справді циганка Сюзанна, то я вас шукаю по всьому Парижі. — Так, це я, — засміялася дівчина, — але сьогодні не прихопила з дому бубна. Доведеться грати на іншому інструменті. — Я просто хочу поговорити з вами, — поважно мовив Кроу. — Справа дуже важлива. — Час — гроші, добродію. — Я заплачу. — Коли так, то почастуйте мене шампанським. — Я довго розшукував вас, — сказав Кроу, коли знайшли вільний столик. — Мене не було в Парижі, — засміялася Сюзанна, повівши своїми гарними плечима. — Мосьє Мельєс знімав мене для кіно. Ви бували в кіно? — Так… Тобто ні, але дещо про нього чув. — Я грала для мосьє Мельєса. Він знімав фільм у своєму сільському будинку в Монтереї. — Чудово, але… — Звичайно, чудово. Він перебрав кількох дівчат під циганок. А я справжня циганка. Він сам так сказав. Розповісти, як він знімав? — Я хотів би поговорити про інше. — Про що саме? — Сюзанно, згадайте, будь ласка, дні після Різдва. — Та що ви! — підняла руки циганка. — Це важко. Я часом не можу згадати, що робилося вчора, а від Різдва уже скільки минуло… — Ви були тоді в «Мулен Ружі»? — Я часто буваю в «Мулен Ружі»… Може, все-таки краще поговоримо про. мосьє Мельєса? Він сьогодні сюди прийде. Вся його компанія прийде. Ви зможете з ними познайомитися. — Раптом, глянувши на нього, Сюзанна замовкла. — Не знаю, як вас звати. — Моє прізвище Кроу. — Ти ба! Я називатиму вас Вороном[4], можна? — Сюзанна каркнула й замахали руками, наче крилами. — Згадайте той вечір, коли ви розмовляли там з одним американцем! — твердо сказав Кроу, вирішивши, що випите шампанське трохи вдарило їй у голову. — Гадаю, він розпитував вас про пана Жана Гризомбра. — То вас цікавить Гризомбр? — навдивовижу швидко протверезіла Сюзанна. — Ні. Ви згадали того американця? — Не знаю… Можливо. Це як я захочу. А навіщо він вам? — Він мій друг. Я намагаюся знайти його. Його прізвище Мор-нінгдейл. Коли він вийшов з «Мулен-Ружа», в нього було якесь непорозуміння з котроюсь із тамтешніх дівчат. — Ну добре, я його пригадала, того американця. Неприємний тип. Зате його приятель Гаррі добре мені догодив… Циганка стенула плечима. — Хоча заплатив за нього той американець. — І вони розшукували Гризомбра? — Так. — Ви їм допомогли? — Я відіслала їх до «Порожнього дому». Жан Гризомбр найчастіше буває там. Цебто бував досі: сьогодні його там немає, десь подорожує. Отже, якщо ви мали намір з ним зустрітися, вам не повелося. — Американець тоді з ним зустрівся? — Звичайно, якщо туди пішов. — А сам американець і той його приятель звідки приїхали? — З Лондона. Гадаю, з Лондона. — Сюзанна звела докупи брови, немов їй коштувало великих зусиль пригадати. — Так. Він говорив щось Гаррі, називав адресу… Дивно… — Яку адресу? — Налийте ще шампанського. Кроу налив, не зводячи з неї ока. Навколо них вирували голоси, сміх, музика, танці, юрми людей, які вирішили будь-що розважитися. — Скільки ви мені заплатите? — спитала циганка. — Добре заплачу. — Бажаєте переспати зі мною? — Ні. — Я вам не подобаюсь? — Моя люба, — зітхнув Кроу, — ви мені дуже подобаєтесь, але я дав собі маленьку клятву. — Клятви дають, щоб їх порушувати. — Що казав американець? — Гроші. Кроу поклав на стіл кілька золотих монет, і вони миттю зникли, наче масло на гарячій сковороді. Циганка посміхнулася й підвелась. — Ви не пам'ятаєте? Чи вирішили мене обдурити? — занепокоївся Кроу. — Я все пам'ятаю. — Циганка знову посміхнулася. — Він сказав… Заплатив мені, щоб я перебула з Гаррі, й сказав: «Я не вибовкаю служничці на Алберт-сквері. Кажуть, циганка Сюзанна варта кожного витраченого на неї су». І я справді варта кожного витраченого на мене су, мосьє. — Алберт-сквер? Ви певні? — Я варта кожного су! — Циганка жартівливо посміхнулась і зникла в натовпі. Заграв оркестр. Гучні звуки музики, тупотіння і вигуки дівчат, які танцювали канкан, заглушили все інше. Кроу вирішив знайти модну нафарбовану дівчину, що допомогла йому знайти Сюзанну, дати їй за це трохи грошей і якнайшвидше, першим же пароплавом — додому. В Лондоні Кроу був увечері наступного дня, стомлений, але задоволений з того, що має нарешті якісь відомості для Холмса. Турбувати великого детектива цього вечора здалося запізно. До того ж Сильвія зустріла його, як зустрічала колись до одруження. Кроу навіть подумав, чи не замислила вона знову якесь безглуздя. Але його тривога невдовзі минулася — Сильвія засвоїла урок і постановила собі бути просто шанобливою дружиною. Втішаючись затишком власного дому та ліжка, Кроу вирішив піти на Бейкер-стріт завтра, відразу після звіту в Скотленд-Ярді про своє відрядження. У службовому кабінеті Кроу був задовго до пів на дев'яту. На столі знайшов записку, в якій повідомлялося, що рівно о дев'ятій на нього чекає Комісар. Кроу вже збирався йти, коли до кабінету заглянув Тернер. — Маєте добрий вигляд, сер. Зовсім одужали? — весело запитав він. — Ніколи не почувався краще, — відказав Кроу й подумав, що це справді так. Тепер його зовсім не гнітила зрада Гарріет. — Отже, краще, ніж містер Холмс, — майже сердито кинув Тернер. — До чого тут містер Холмс? — насторожився Кроу. — Ви зустрічалися з ним, сер, правда ж? — Два чи три рази. Але що сталося? — Ви нічого не чули? — Анічогісінько. — Великий містер Холмс ставить себе в кумедне становище з тією жінкою. Скандал. Про це балакає пів-Лондона. — Вигадка… — Це правда, сер. Кажуть, колишня співачка. Ірена Адлер. Він буває з нею повсюди. Кроу поспішив до Комісара, аби якнайшвидше розв'язати собі руки. — Вигляд у вас здоровий, — коротко відзначив Комісар. — Почуваєте себе добре? — Готовий виконувати будь-яке завдання. — Доведеться виконувати. Майте на увазі, Кроу, це ваш останній шанс. Я розмовляв з Муром Агаром, він запевнив мене, що ви цілком відновили своє здоров'я й самопочуття. Вірю, що так воно і є, хоча, як я чув, декотрим його пацієнтам ведеться не так добре. — Невже? — Кроу змусив себе виказати подив. — Між нами кажучи, — нахилився до нього Комісар, — я маю на увазі Шерлока Холмса. Пам'ятаєте, який він був завжди стриманий? До жінок навіть близько не підходив. — Звичайно, пам'ятаю. — Таке в його віці трапляється. Чоловік опиняється в руках молодої спритної жіночки й втрачає розум. — Містер Холмс? — Кроу по-справжньому розхвилювався. Тернер міг перебільшити, але Комісар — ніколи. — Так. Попався на гачок саме такій жіночці. — Важко повірити. — Я бачив на власні очі. Щовечора буває в «Моніко», «Крійоні» або «Трокадеро». Обнімається з нею в усіх на очах. Неприємне видовище. У моєму клубі кажуть, що бачили їх добре напідпитку в «Амбасадорі», а з рідним братом Майкрофтом Холмс не бажає навіть розмовляти. Одне слово ганьба, і, на жаль, таке трапляється часто. Коли людина збочує з прямої дороги… — Комісар не доказав речення, і Кроу перевів розмову на справу, задля якої той його викликав. Розмова тривала добру годину. Йшлося про вибух на Прейд-стріт і ту людину, яка там постраждала. Звільнившись, Кроу найняв екіпаж і погнав на Бейкер-стріт, не знаючи, що його там чекає.  

— Дякувати Богові, це ви, сер! — вигукнула місіс Гадсон, відчинивши двері на схвильований стукіт Кроу. — Він звелів, крім вас, нікого не приймати, навіть не дозволив дати телеграму докторові Ватсону. — Що, зрештою, сталося, місіс Гадсон? — Він такий хворий, сер… Таким я ніколи досі його не бачила. Думала, помре, але лікаря не викликали. А те, що про нього плетуть, — неправда. Перестрибуючи через два східці, Кроу поспішив нагору, звідки долинали високі сумні звуки скрипки. Постукавши й не чекаючи відповіді, він майже вдерся до кімнати. Холмс, зі скрипкою біля підборіддя, заплющивши очі, сидів у своєму улюбленому кріслі. Вигляд великого детектива вразив Кроу до глибини душі. Холмс був наче висушений — щоки втяглися, очі позападали. Кроу бачив, що рука, в якій той тримає смичок, далеко не така тверда, як звикле. — Що з вами, Холмсе? Холмс розплющив очі, перестав грати й відкинувся в кріслі. — Радий вас бачити, Кроу. Ви одержали мою телеграму? Є новини? — Дещо є, але що з вами? — Про мене не турбуйтеся, дорогий мій друже. Я переміг і вже майже видужав. Ним раптом стало так тіпати, що він кілька хвилин не міг говорити. Обличчя вкрилося рясним потом. — Боюся, Кроу, що ця хвороба — мій власний витвір, — кволим голосом мовив трохи згодом Холмс. — Але я справді майже видужав. Трохи курячого бульйону місіс Гадсон — і все прийде до норми. — Що з вами, Холмсе? — Це довга історія. Одна з примх, що дорого коштують. Але спочатку новини. Ми його схопимо. Чули, що він виробляє по ресторанах і готелях? — Маєте на увазі розмови про вас та Ірену Адлер? — Так. — Чув. Вам треба їх негайно спростувати. — Не раніше, ніж зовсім одужаю. Це буде диво сьомого дня, побачите. Ну, то які новини? — Я знайшов ту дівчину. — Я був певний, що знайдете. Якось, коли хвороба була трохи попустила, я прочитав у газеті, що Жорж Мельєс знімає в Монтреї молодих циганок для кіно і влаштовує для них вечерю в «Порожньому домі». Отже, я не мав сумніву, що там неодмінно буде й наша невловна Сюзанна. — Я певен, що Гризомбра вони тоді розшукали, принаймні Морнінгдейл з ним зустрічався. А ще Сюзанна каже, що вони згадували в розмові одну лондонську адресу: Алберт-сквер. — Передайте мені, будь ласка, довідник «Лондон», — кивнув Шерлок Холмс на книжкову полицю. — Подивимось… Ага, ось: Алберт-сквер, поряд з Ноттінг-Гіллом. — Знайомий блиск з'явився в очах великого детектива. — Цього разу Джеймс Моріарті знайшов собі пристойніше місце порівняно з його останньою норою… Я почуваю себе значно краще. Мабуть, скуштую бульйону. Будь ласка, Кроу, гукніть місіс Гадсон. Холмс іще був кволий, але після бульйону відразу зник сумнів, що його організм обов'язково подолає недугу. — Чи можу я вам довіритись, Кроу? — запитав він. — Ви можете довірити мені навіть своє життя. — Дякую. Я молю Бога, щоб нічого не стало відомо Ватсонові. Ватсон чудова людина, і я не хочу його образити, але він може зопалу все опублікувати. Хоча це й спокусливо, я б ніколи не дозволив йому згадувати в своїх записках Ірену Адлер. — Я розумію. — Але дозвольте мені розповісти вам повчальну історію, що стосується мене особисто. — Слухаю вас. — Я завжди перепрацьовував, гадаю, це вам відомо. Не люблю байдикувати, нудьгую й не можу погодитися з перешкодами, які мені часом ставить власний організм. Отже, ще в студентські роки я вдався до медикаментозних засобів, щоб підвищити можливості організму, стимулювати розумові здібності й мати змогу більше працювати й менше відпочивати. Тим засобом був, мушу визнати, кокаїн. Я не вбачав у ньому нічого поганого, користувався ним, як і багато інших. Вам, гадаю, відомо, що на континенті провадилося багато експериментів щодо використання кокаїну для підвищення боєздатності військ на полі бою? Але незабаром я звернув увагу на деякі його побічні дії, які тепер добре відомі медицині… — Холмс майже ніяково усміхнувся, немов вибачаючись за те, що вони йому стали відомі набагато раніше, ніж медичній науці. — Коли я усвідомив небезпеку, було запізно. Мій організм уже страждав без цих страшних ліків, я став ще одним наркоманом. Ви, мабуть, знаєте, що лише рік чи, може, трохи більше тому, медичні світила почали обмежувати користування деякими ліками, а доти придбати цей клятий порошок було зовсім не важко. Але друзяка Ватсон хотів покінчити з цією проблемою якомога швидше. Він постійно благав мене, наводячи багато доказів. Я розумів, що Ватсон має рацію, але кокаїн забрав наді мною таку владу, що я не міг навіть подумати, щоб від нього відмовитись. Нарешті розум переміг, і я погодився, щоб Ватсон, з допомогою Мура Агара, відучили мене від цього руйнівного засобу. Це одна з причин, чому я не бажаю, щоб він довідався про мій стан. — Холмс засміявся коротким, стомленим сміхом. — Ватсон і Агар перекрили всі мої джерела постачання. Жодна аптека в Лондоні не давала мені ні грану наркотику, навіть «Куртіс і Компанія» на моїй вулиці чи «Джон Тейлор», що на розі Джордж-стріт. Можна сказати, мене добре притисли. Принаймні «гак вони вважали. — Холмс ніби заспокоївсь, усівся зручніше в кріслі й повів далі: — Бачите, наркомани дуже хитрі. Повірте мені, я знаю це по собі. Спочатку Ватсон і наш приятель з Гарлі-стріт почали потроху зменшувати дозу, і я з цим мирився, потім, не боюся зізнатись, перелякався. Бувши певним, що завжди можна знайти джерело постачання і при потребі доповнити мізерну дозу, дозволену мені нашими медиками, я знайшов чоловіка на Орчард-стріт, і він систематично забезпечував мене, нехтуючи забороною медиків. Погляд Кроу свідчив про те, що він цілком розуміє свого славетного друга. — Мені дуже ніяково… — Холмс потупив зір і похитав головою. — Вони вважали, ніби вилікували мене, звівши дозу до мінімуму, але не знали, що я вживав кокаїн таємно від них. Так було до Парижа. — Ото тоді ваша хвороба й далася була взнаки? — Точно. Я опинився без наркотику в лещатах жахливих мук. — Вам потрібні були наркотики? — Дуже. — Чому ж ви не придбали їх у Франції? — Існують деякі обмеження. Гадаю, я подолав би їх, але розум викинув дивного коника. Я міг думати лише про те, щоб повернутися до Лондона й до того знайомого аптекаря з Орчард-стріт. — І що ж? — Він не дав мені наркотику. Думайте що завгодно, але в цьому я теж убачаю жорстоку руку Джеймса Моріарті. Я був фізичною й розумовою руїною, Кроу, але десь у глибині моєї свідомості ще не згасла сила волі. Коли мені трохи полегшало, я твердо поклав собі відмовитись від кокаїну, хоч би як важко це було. Не можу передати вам усього словами… — Я й так бачу, Холмсе. — Очевидно. Це — немов боротьба з самим дияволом. Але я все витримав і назавжди звільнився від цієї напасті. — А поки ви страждали, Моріарті зробив вам погану послугу. — Так, і він за це дорого заплатить. — А як ви переконаєте тих, хто повірив йому й поширює плітки? — Слово-друге в належному місці, натяк тут, натяк там зроблять свою справу. Мій брат Майкрофт запаливсь бажанням діяти, але я послав йому телеграму, щоб не хвилювався, й запевнив, що незабаром усьому цьому буде покладено край. Ще день-два відпочинку, доброго харчування — і я буду на ногах. Недарма ж я, мій друже, наділений залізним організмом. — Я можу схопити того негідника сьогодні ж увечері, коли він буде з Іреною Адлер! — Обличчя Кроу почервоніло від гніву. — І позбавити мене можливості зробити це самому? Ні, Кроу, ні. — Я давно присягався скрутити його, а ви тоді мені казали, що не маєте бажання займатися справою Моріарті. — Не бійтесь, останнє слово буде за вами, — приязно всміхнувся Холмс до інспектора. — Маю план загнати Моріарті в його власну пастку, Кроу.  

Моріарті вважав, що його схожість із Холмсом полягає не в дрібних деталях. Важлива була загальна подібність — зріст, голос, манери, і все це при легкому акторському гримі обличчя. Якби він, наприклад, зустрівся з братом детектива Майкрофтом, то не витримав би й п'яти хвилин. Зате для Ірени Адлер він був Холмсом. Холмсом він був і для всіх, хто бачив його з Іреною Адлер у різних місцях Лондона. Люди чекали побачити Холмса, отже, перед ними був Холмс. Моріарті взув черевики, якими користувався, приймаючи подобу свого померлого брата, зручно всівся біля туалетного столика й почав формувати ніс з горбочком. Він розпорядився, щоб на час цієї гри тут, у будинку на Алберт-сквері, не було нікого, крім Марти Пірсон і молодої служниці. Всі інші перебрались на Бермондсі. Бриджіт Спір, яка мала незабаром народити дитину, — у найкращий дім Селлі Годжес; господиня дому теж була там. Решта крали, шахрували, грабували. Відроджений клан міцнів день у день. Внизу подзвонили. Своїм з'являтись у будинку дозволялося лише в разі нагальної потреби. Можливо, це прийшов торговець. Але то виявився Берт Спір. — Кроу… — видихнув він, увійшовши до спальні. — Що — Кроу? — перепитав Моріарті, проводячи червоним соболиним пензликом, змоченим у розчині, що мав надати тілесного кольору штучному горбочкові на носі. — Він повернувся з відпустки. Пензлик на мить затримався в повітрі — єдина ознака хвилювання Моріарті. — Виходить, його не звільнено з роботи? — Голос професора деякими інтонаціями нагадував голос Холмса. — Виходить так. Від сьогодні Кроу знову виконує свої обов'язки у Скотленд-Ярді. На тій самій посаді. Моріарті непристойно вилаявся — це означало провал. — За ним стежать? — Я негайно послав Ембера до жебраків. За годину вони будуть на місцях. Моріарті знову вилаявся. Потім, немов до нього повернулась упевненість, проказав: — Спокійно, Спіре. Ми цього нишпорку приборкаємо… Бриджіт скоро стане матір'ю? — спрямував він розмову в інше річище, тим часом, міркуючи, які проблеми можуть виникнути з поверненням Кроу до Скотленд-Ярду. — Ось-ось. Біля неї Сел і повитуха. — А на інших поверхах правлять свою службу безпутні жінки, — посміхнувся професор. — Атож, там нічого не змінилося. Це добра хата. Поки Моріарті мастив підборіддя, обидва мовчали, потім Спір запитав: — Може, хай хтось із нас повернеться сюди? Чи хай весь час буде неподалік од вас… — Ні, зі мною нічого не станеться! — рішуче відказав професор. — Ще два-три таких веселих вечори з Іреною Адлер — і добре ім'я містера Шерлока Холмса буде назавжди знеславлено. Останні кілька днів були для мене, Спіре, мов різдвяний карнавал. Спір невдовзі зник, а ще за годину подав екіпаж Гаркнесс. Моріарті, в образі Шерлока Холмса, вийшов з будинку, збіг східцями вриз, і Гаркнесс повіз його з Алберт-скверу на Мейда-Вейл, де на нього завжди чекала Ірена Адлер. Звертаючи з площі на головну магістраль, ні Гаркнесс, ні Моріарті не помітили Кроу, що причаївся в під'їзді одного з будинків. Коли екіпаж від'їхав, Кроу вийшов і, не криючись, подався в тому ж напрямку. Помітивши вільний кеб, що непоспіхом їхав вулицею, Кроу підняв руку. — Я інспектор поліції, — сказав він похмурому візникові. — Їдьте за отим екіпажем, але не випереджайте і робіть те, що я звелю. Вражений кучер торкнувся рукою шапки й погнав коня вперед.  

Наступного ранку Кроу прибув на Бейкер-стріт з підсвідомим відчуттям, ніби за ним стежать. Відчуття з'явилось дорогою з Кінг-стріт до Скотленд-Ярду й геть зіпсувало йому настрій. Холмс і досі був змарнілий і виснажений, але очі в нього жваво блищали. — Розповідайте мені все, не пропускайте щонайменшої дрібниці, — попросив великий детектив. Кроу всівся біля каміна й почав з подій минулого вечора, і Холмс, поки він розповідав, ні на мить не зводив з нього погляду. — Моріарті мешкає в будинку з вересня минулого року як американський професор Карл Нікол. При собі тримає цілу команду харцизяк. — Давні знайомі? — Китаєць, якого ми давно розшукуємо, Ембер, Спір… — Уся «преторіанська гвардія»? — Так. Але є ще й жінки. — Невже? — Але, що цікаво, останнім часом там нікого немає. Лише Моріарті та дві служниці. Це вже з тиждень. — Ви його бачили, Кроу? — Правильніше було б сказати, що я бачив вас. — Он як?! — Схожість дивовижна. — Я ніколи не применшував здібностей Моріарті. І ніколи не вважав його за аматора. Ви за ним прослідкували? — До котеджу на Мейда-Вейлі, там тепер мешкає Ірена Адлер. — Ви її бачили? — з помітним зацікавленням спитав Холмс. — Атож, бачив. Моріарті пробув у будинку зо дві години, потім вони обоє поїхали в «Трокадеро». — Добре старе «Троко», — задумливо мовив Холмс. Гостя втішав його стан, господар уже справді нагадував колишнього Холмса. — Там вони вечеряли, перед усім людом демонструючи свої взаємини — потиски рук, цілунки здаля, символічні жести, гучний сміх. Бридко було дивитися, Холмсе, і я, коли б не знав, міг би заприсягтися, що то були ви. — А потім, гадаю, вони повернулися на Мейда-Вейл? — Авжеж. На Алберт-сквер професор приїхав годині о четвертій ранку. Боюся, моя любляча Сильвія подумає, що я знову скочив у гречку. — Скажіть щ, хай не боїться. До завтра все закінчиться. Як у вас із замками, Кроу? — В якому розумінні, Холмсе? — Замка вмієте відмикати? Ну, та дарма, я маю власний набір відмичок, із замками проблем не буде. — Ви маєте намір… — Ми змушені проникнути в той будинок, інспекторе. Ви заперечуєте? — Ні, якщо це допоможе прищучити професора. — Чудово. Вам відомо, що сьогодні вранці за вами стежили? — Я підозрював. — Слушно. За мною також стежать: унизу під моїм будинком стовбичить жебрак. Його, здається, звуть Фред, і він удає сліпого. За вами ходить двоє — Обідранець Сим та Бен Таффнелл. Сьогодні звечора нам доведеться позбутись їхнього нагляду, але дозвольте подбати про це мені. Я маю кількох шибайголів, здатних перехитрувати найдосвідченіших жебраків професора. Займайтеся своїми справами, Кроу. Бажано, щоб ви були тут о дев'ятій, навіть трохи раніше. На Алберт-сквері затримаємось довгенько, але, гадаю, витрачений час буде того вартий. — Я приїду, — кивнув Кроу. — І не забудьте револьвер.  



14 травня, у п'ятницю, о шостій годині вечора Бриджіт Спір породила гарного хлопчика, вагою вісім фунтів. Сповнений радощів, гордий своїм батьківством, порушуючи всі правила, Спір увечері того самого дня вдруге з'явився на Алберт-сквері. Професора він знову застав біля туалетного столика, і той привітав його не дуже приязно. — Я радий чути про Бриджіт, — мовив він холодно, — але був би більше задоволений, якби, поки гра не закінчиться, ви трималися на віддалі, Спіре. Сьогодні я поїду до Ірени Адлер востаннє. Після цього буде дана вказівка Лі Чао. Сьогодні все закінчиться значно швидше: я скажу їй, що маю невідкладні справи. — Незабаром ви самі довідаєтеся, що таке бути батьком, — похмуро дивлячись на килим під ногами, сказав Спір. — Про Кроу що-небудь чути? — Приходив хлопець. Кроу відвідав Холмса, але того бідолаху так спаплюжено, що його вже нічого не врятує. — Схоже на те. — Я певен, Холмса вибито з колії надовго, отож ми спокійно можемо робити своє діло. Завтра на Бермондсі обговоримо наші першочергові справи. А тепер, Спіре, йдіть до вашої Бриджіт і перекажіть їй мої найкращі побажання. Я буду хрещеним батьком. — Незабаром ще одне весілля: Аллена й Поллі. Вони вже готовенькі. — Поблагословлю і їх, — засміявся професор. У належний час під'їхав Гаркнесс. Моріарті вирядив Спіра, а сам поїхав. Годині о десятій Марта й молода служниця погасили в домі світло, крім однієї лампи у вестибюлі, залишеної до повернення господаря, і полягали спати.  

Кроу, як і домовились, прибув на Бейкер-стріт рівно о дев'ятій, але, зайшовши до Холмсової кімнати, нікого там не побачив. Він тихо погукав господаря, а не діставши відповіді, всівся біля палаючого каміна й видобув свій старий американський револьвер, щоб пересвідчитись у його доброму стані. Знадвору почувся гуркіт коліс. Ангус Кроу підійшов до вікна. Людей на вулиці було мало, але він міг заприсягтися, що помітив тіні, які чаїлися на протилежному боці, й постать, що, скрадаючись, рухалася від під'їзду до під'їзду. Кеб зупинивсь, і з нього на тротуар ступив пасажир — високий, худий і сутулий чолов'яга. Коли світло газового ліхтаря впало на його обличчя, Ангусові Кроу перехопило подих. Він двічі бачив цього чоловіка раніше, а словесний портрет знав, мов свою долоню. Кроу був певен, що капелюх прикриває високий опуклий лоб та запалі очі професора Моріарті, «Наполеона злочинного світу», що в цій подобі часто з'являвся перед своїм «військом». Кроу стиснув у руці револьвер, одступив од вікна й став чекати, що буде далі. Моріарті перейшов на протилежний бік вулиці, до під'їзду, де Кроу раніше помітив був тінь жебрака. Там професор постояв кілька хвилин, киваючи головою, — як видно, з кимось розмовляв, — потім обернувсь, і світло впало на його обличчя. Це був, безперечно, Моріарті. Тепер він ішов назад, до будинку 221-Б. Внизу стукнули двері, і Кроу почув кроки, що весь час виразнішали. Він кинувся до дверей і, тримаючи револьвер напоготові, затамував віддих. Двері відчинились, і Моріарті ввійшов до Холмсової кімнати. — Стояти, сер! Ані руш! — вигукнув Кроу. — А то стрілятиму. — Благаю вас, любий Кроу, не будьте таким агресивним! — голосом Холмса мовив той, хто, безперечно, був його ворогом. Очі в Кроу полізли на лоба, щелепа одвисла, револьвер зробився важким і потяг руку додолу. — Холмс?! — вигукнув Кроу. — Власною персоною, — відказав Холмс, знімаючи капелюха, під яким, як і думав Кроу, був високий опуклий лоб. — Викапаний Моріарті! — розглядав Кроу детектива, що стояв перед ним. — Сподіваюсь, це так і є, — посміхнувся Холмс. — Якщо Моріарті може прибрати мою подобу, то чому мені не вільно перевтілитись у нього? Протистояння буде на рівних, еге ж? — Ну просто дива Господні! Холмсе, це ж таке мистецтво! — Елементарно, Кроу. Звична майстерність доброго актора. Хоча, мушу зізнатися, в мене це виходить краще, ніж у багатьох із них. Підійдіть до вікна. Гадаю, я пошив у дурні отих бевзів унизу. Він поманив Кроу до високого вікна. — Я бачив вас на вулиці. Що ви там робили? — запитав Кроу. — Перемовився зі «сліпим» Фредом. Він, звичайно, взяв мене за свого хазяїна. Я попередив його, що після того, як увійду в цей будинок, звідси за кілька хвилин один по одному вийде троє хлопців. Наш приятель Фред, а також Обідранець Сим та Бен Таффнел мають піти назирці за кожним із них. А хлопці, певен, поводять їх містом. Гляньте, онде вони. Як Холмс і казав, три патлаті підлітки вийшли з будинку й розміреною ходою подалися в різних напрямках. Холмс і Кроу бачили: три постаті вислизнули із своїх схованок і пішли назирці. — На ніч їм роботи вистачить, — потираючи руки, мовив Холмс. — Можемо їхати на Алберт-сквер, не боячись хвоста. На прохання Холмса, місіс Гадсон подала їм пива та холодного м'яса, і вони добре повечеряли. Жуючи м'ясо, Кроу раз по раз зиркав на свого компаньйона, ледве вірячи, що це справді Холмс, — так майстерно замаскувався великий аналітик. Виїхали вони відразу по півночі, залишили кеб на Ноттінг-Гіллі, подолали решту відстані пішки й були на Алберт-сквері за п'ятнадцять хвилин до першої. — Ходімте в підвальне приміщення, — прошепотів Холмс, коли вони попід стінами наблизились до будинку. — Слуги, гадаю, сплять, але все одно прошу вас — якомога тихіше. Біля дверей Холмс видобув з кишені відмичку, вставив у замок і відчинив двері. — Постіймо хвилину, — знову прошепотів він, коли вони ввійшли. — Дамо очам звикнути до темряви. У кухні, де вони опинилися, пахло свіжим печивом і смажениною. — Професор непогано харчується, — буркнув Холмс. — Хай я провалюся на цьому місці, коли м'ясо не найвищого гатунку. Поступово Кроу почав розрізняти обриси предметів довкола. — Сходи — там, — кивнув Холмс. — Ви помітили відсвіт лампи? Вона — у вестибюлі. У нас є час обшукати кабінет Моріарті, хоча, гадаю, ми не знайдемо там нічого вартого уваги. Кілька років тому я вже якось переглядав його папери. Вони піднялись сходами нагору. Світло лампи допомагало їм орієнтуватися. Пішло на другу годину ночі. — Гадаю, ми маємо дві-три години, — тихо мовив Холмс. — Часу досить, тож, аби не нудьгувати чекаючи, займімося чимось. Раптом на вулиці загуркотіли колеса, повіз зупинився біля будинку. Почулись голоси — принаймні один з них знайомий. — Він стомився грати мою роль з цією жінкою, — прошепотів Холмс. — І, здається, вчасно. Мерщій нагору! Ми візьмемо його на першій площадці. Спритно й безгучно, мов кіт, Холмс кинувся широкими сходами нагору, Кроу поспішив за ним. Вони ледве досягли площадки, коли вхідні двері відчинились і стало виразно чути кроки Моріарті. Детективи принишкли на темному п'ятачку і прислухалися. Кроу ледве стримував дихання. Моріарті мугикав із закритим ротом набридливу мелодію «Дівчисько-дівчисько», яку співали всі хлопчаки, чи якусь іншу подібну нісенітницю. Він повісив на вішалку пальто, взяв лампу й почав підійматися сходами нагору. Кроу напружився й повільно підняв руку з револьвером. Холмс приклав палець до губів. Високо тримаючи лампу, Моріарті минув поворот на сходах. Лампа осявала його обличчя — обличчя Шерлока Холмса. Коли Моріарті ступив на площадку, Холмс ступив крок уперед. — Містер Шерлок Холмс, якщо не помиляюсь? — м'яко, але з погрозливими нотками в голосі, запитав він. Моріарті відсахнувся, схопивсь за поруччя, аби не впасти, й підняв лампу вище. Кроу, тримаючи револьвер напоготові, став поряд із Холмсом. Такого видовища йому бачити не траплялось — Холмс і Моріарті стояли один навпроти одного, один в образі другого. Професор сердито вигукнув: — Гра, Холмсе! Мені слід було подбати про вас ще в Райхенбаху, а не грати далі. — Смію нагадати, — заперечив Холмс, — що ви самі тоді, здається, мало не опинились у руках присутнього тут мого друга, містера Кроу. Сподіваюсь, він вам знайомий? Та вже цього разу, за якийсь місяць, на вас таки чекає шибениця. А зараз, будь ласка, пройдіть до вітальні, зітріть з обличчя фарбу, зніміть мастику і дайте змогу інспекторові надіти на вас наручники. Маю вас поздоровити: ви досягли чудової подібності! Моріарті нічого не лишалось, як під дулом револьвера, попереду двох детективів, пройти до вітальні. Холмс підійшов до каміна, в якому ще жеврів вогонь. Моріарті стояв посеред кімнати, і губи його ворушилися, шепочучи брудні прокльони. — Надіньте на цього мерзотника наручники, Кроу, — весело промовив Холмс. — А тоді продовжимо. — Потримайте револьвера, Холмсе, — відказав Кроу, дістаючи наручники, що були в нього напоготові у задній кишені. — А ви, добродію, поставте лампу на піаніно. — Він ледь обернувся до Холмса, аби передати йому револьвер, і на секунду втратив пильність. — Ставлю! — вигукнув Моріарті й щосили пожбурив мідний світильник, так що він брязнув об стіну, пролетівши за якихось кілька сантиметрів од голови Холмса. — Стріляйте, Кроу! Стріляйте! — вигукнув Холмс, відскочивши від розбитої лампи, з якої виливався гас і вогнем розтікався по килимі. Кроу вистрілив, але не влучив. А Моріарті був уже в дверях. — За ним! Двері грюкнули. Моріарті зовні обернув ключ, клацнув замок, і вони лишилися в охопленій полум'ям кімнаті. — Двері, Кроу! Ламайте двері! За дверима почувся глузливий сміх, а затим кроки Моріарті на сходах. — Бога ради, двері, Кроу! — гукав Холмс. — А то ми тут засмажимося живцем! Проклинаючи себе за дурість, Кроу вдарив плечем у двері. Плече пронизав біль, але двері навіть не здригнулися. Для дубових дощок та міцного замка ваги тіла Кроу було не досить.  

На площадці Моріарті зупинився й обперсь об стіну. Він важко дихав і вже не сміявся. Гуготіння полум'я у вітальні ставало гучнішим. Моріарті заходився здирати мастику й приклеєне волосся, щоб позбутися подоби свого ворога. «Мастика на обличчі Холмса ось-ось почне пузиритися», — майнуло йому в голові. Він потягнув носом повітря й відчув запах диму. Переляк від зустрічі на сходовій площадці з двійником ще не минув. На мить професорові здалося, ніби його переслідує привид рідного брата. Важкі удари в двері почастішали. «Ага, щури, попалися!» — зловтішно подумав він і, вже ступивши на східці, раптом згадав про Марту. «А може, біс із нею, з прислугою?..» Почулися крики, тепер уже з вулиці: «Пожежа! Пожежа!..» Марті було дещо відомо про Бермондсі. Якби її врятували, вона могла б навести на нього поліцію. Професор повернув назад і, перестрибуючи через три східці, побіг нагору, до мансарди. Він безцеремонно стяг обох жінок з ліжок, наказуючи не турбуватись про свій вигляд, а хапати одіж і бігти за ним, рятуватись. Приголомшені Марта й друга служниця навпомацки йшли за професором. Коли всі троє досягли нижньої площадки, у вітальні почувся брязкіт розбитого скла. — Швидше! — поквапив Моріарті. У вестибюлі вже було чути знадвору людський гомін, кінське іржання, стукіт коліс, калатання дзвону — то пожежна команда прибула боротися з вогнем, що, мабуть, уже шаленів у будинку. Моріарті ривком відчинив двері й вискочив на вулицю, служниці — за ним. Поліцаї стримували невеликий натовп чоловіків і жінок, що зібрався біля під'їзду. Мешканці Алберт-скверу, хто в чому, стояли у навстіж розчинених дверях своїх будинків чи на вулиці, коли під'їхали два пожежні повози. Хропли коні, чоловіки в шоломах кинулися до помп. Коли Моріарті та його служниці вибігли з будинку, почулося кілька схвальних вигуків: «Він урятував їх!.. Добрий вчинок, сер!..» їм пропонували ковдри та притулок. Але професорові нічого того не було потрібно. Він ухилився від обіймів, ледве визволив Марту й ту, молодшу, обхопив обох за плечі й подався з ними якнайдалі від будинку. Вони були вже в центрі площі, коли він почув, як хтось вигукнув: «Стрибайте на брезент, не бійтеся!» — Моріарті не озирнувся.  

Жарота ставала нестерпною, дим заповнив кімнату, дихати було дедалі важче. Ні Кроу, ні Холмс не могли впоратися з дверима. — Стривайте, Кроу! — вигукнув Холмс. — Відійдіть! — Він підняв револьвер, що лежав посеред кімнати, й прицілився просто в замок. Кроу чекав пострілу, але постріл не прозвучав. — Заїло!.. — Холмс відкинув револьвера. — Вікно! Єдиний вихід! Кроу роззирнувся, взяв дзиґлика від піаніно й з усієї сили метнув його у найближче вікно. Дзиґлик висадив вікно й вилетів разом з частиною рами. Кочергою від каміна Холмс вибив рештки скла. Знизу було чути крики й гуркіт пожежних повозів, що в'їжджали на площу. Кроу відчув, як полум'я лизнуло його по спині та стриженій потилиці. Глянувши на Холмса, він побачив, що той зірвав з голови перуку й здирає грим з обличчя. До землі було добрих двадцять футів. Гудів натовп, пожежники в мідних шоломах тягли шланги й ставали до помп. У центрі площі Кроу помітив Моріарті. Обхопивши за плечі двох жінок, професор поспішав геть від натовпу. — Затримайте його! — гукнув Кроу чимдуж. — Хапайте його! — Від ядучого диму він закашлявся і знесилено нахиливсь уперед. Знизу кричали пожежники, підохочували їх стрибати. Шестеро чоловіків тримали туго напнутий чорний брезент. — Ви перший!.. — задихаючись, гукнув Холмс. — Стрибайте! Кроу став на підвіконня й стрибнув. За кілька секунд унизу був і Холмс. У димному повітрі літали іскри. Натовп відтіснили, і пожежники хоробро боролися з вогнем, щоб урятувати від повного знищення весь квартал. — Мені дуже жаль, Холмсе… — дивлячись на вкрите кіптявою обличчя детектива, сказав Кроу. — Він був майже в наших руках. — Наш час настане, Кроу. — Холмс поклав руку на плече шотландцеві. — Моя провина не менша від вашої, але не впадаймо в розпач. Маю таке відчуття, що про Моріарті ми ще почуємо. — Він насупився й ніяково запитав: — Ви, Кроу, напевне ухвалите якесь офіційне рішення щодо жінки з Мейда-Вейла? Кроу кивнув і знову закашлявся. Йому здавалось, що його легені ось-ось розірвуться. — Поставтеся до неї зі співчуттям, Кроу… У другому кінці міста, на Бермондсі, Джеймс Моріарті провів рукою по шкіряній оправі щоденника. Мабуть, якесь передчуття змусило його перенести щоденник до цього лігва. Він посміхнувся. Жаль, що не привіз сюди й Жана-Батиста Грьоза та Джоконду. Дивлячись у щоденник, він жалкував, що не може перекреслити записів про Холмса. Хоча все могло обернутися куди гірше. Тепер принаймні люди його клану в безпеці, а сам він контролює злочинний світ Франції, Німеччини та Італії. Настане час, і він ще зітнеться і з Шерлоком Холмсом, і з Ангусом Мак-Криді Кроу.  

У книзі реєстрації шлюбів та хрестин нині вже не існуючої церкви Святого короля Едмунда на Бермондсі збереглися записи трьох цікавих подій, що сталися в суботу, 14 серпня 1897 року:  

Одруження Гарольда Вільяма Аллена та Поллі Пірсон. Хрещення Вільяма Альберта Спіра. Хрещення Артура Джеймса Моріарті.  

Свіжа кров для професорового клану.  



notes

Примітки


1

Не перед прислугою (фр.).



2

Французька карна поліція.



3

Adler — орел (нім.).



4


Кроу (англ. crow) — ворона.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка