Джон Гарднер помста професора моріарті



Сторінка7/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
ЛОНДОН — РИМ
Вівторок, 9 березня — понеділок, 19 квітня 1897 року
МОРАЛЬНЕ ПАДІННЯ ТА РИМСЬКИЙ ЕПІЗОД

 

— Розрахувати час — дуже важливо, але про це подбає Спір. А я хочу знати, Сел, чи готова наша італійська тигриця. — Звичайно, готова. — Селлі Годжес, удаючи, ніби їй байдуже до запитання професора, напіводягнена, розглядала себе у великому дзеркалі спальні. — Ці нові французькі панталони збуджують твою уяву, Джеймсе? — Торт із глазур'ю, — завжди добре, Сел. — Така ж смачна суміш, як і Карлотта? — Ще пікантніша. Розкажи мені ще про Карлотту. — Я все зробила — вона цілком готова. — Селлі підійшла до ліжка, де вже лежав професор. — Твої запитання свідчать про те, що ти збираєшся до Рима, Джеймсе? — Великдень — єдиний час, коли успіх цілком гарантований, — відказав він. — Дівчина добре вишколена. Дивись тільки, щоб ти не навчив її чогось іншого, поки вона буде з тобою. — Хіба ж я не буду її татом? — У такому разі це буде кровозмішення. . — Вона — спокуса, Сел, і, коли вже заговорили про спокусу, підем далі. Ти кажеш, Кроу впіймався на гачок? — Він заявив Гарріет, що не може без неї жити. — Чудово. Отже, Кроу, — в тому стані божевілля, в якому чоловіки бувають раз у житті. — Що ти надумав робити? — Коли обставини позбавляють чоловіка того, до чого він звик, Сел, чоловік часто занапащає власне життя. Я знаю багато таких прикладів. Кроу сам посіяв це насіння, тепер він мусить зібрати врожай. Скажи Гарріет, щоб пішла звідти: нишком, мовчки, нікому нічого не пояснюючи. Негайно. Нам робити більше нічого не треба, за нас усе зробить людська натура. — А ти поїдеш до Італії?.. — З двома масками, рубіновим намистом, що колись прикрашало шию леді Скоубі (здається, його називали спадщиною Скоубі), та нашою юною красунею Карлоттою.  



Зникнення Гарріет приголомшило Кроу. Чарівна, як завжди усміхнена, вона була в домі ще вранці, коли він ішов на службу. Навіть подала таємний сигнал, показуючи, яким прекрасним, хоч і забороненим, було все те, що вони обоє переживали. Увечері, коли Кроу під впливом розмови, що відбулася в нього з Комісаром, стомлений повернувся додому, її вже не було. — Лише записка на столі, — без упину говорила Сильвія. — Лише записка, Ангусе: «Я од вас пішла». І підпис: «Г. Варнс». Ніякого пояснення. Нічого. Я навіть не знала її прізвища. Нинішні слуги просто розбестилися… — без кінця торочила Сильвія, поки голова Кроу мало не розірвалася від болю. Для нього не було й слова, навіть натяку. Після вечері, нашвидкуруч стуленої Сильвією, Кроу сидів у вітальні, слухаючи базікання дружини, й був ладен розплакатись. У ліжку було ще гірше, уява малювала найнеймовірніше, що могло трапитися з Гарріет. Думки про неї витіснили з голови Кроу всі інші. Тому, коли надвечір наступного дня його вдруге за останні два дні викликав Комісар, було дуже важко зробити підсумок. Комісар лишився незадоволений. — Не розкрито три пограбування, не кажучи вже про ганебний випадок в Едмонтоні та вбивство Тома Боултона, — докоряв Комісар. — А тепер ще цей Морнінгдейл. — Морнінгдейл… — луною повторив Кроу. — Мені потрібні пояснення, добродію. Останні тижні ви, здається, витаєте думками десь дуже далеко. Якби я особисто не був у вас удома, то міг би подумати, що там не все гаразд або з'явилася якась інша жінка. Останнє слово Комісара просто-таки вжалило Кроу, і він судомно ковтнув повітря. — Тепер щодо Морнінгдейла. Ви, Кроу, написали до найкращих готелів Лондона, прохаючи повідомити вас, якщо він поселиться в котромусь із них. Вчора ви натякнули мені, що все це має якесь відношення до професора Моріарті, але нічого не розтлумачили. — Я… — почав був Кроу. — Навіть ваш сержант не знає, хто такий Морнінгдейл. Як наслідок, коли з готелю надійшов сигнал, вас не могли розшукати. Так розслідування не ведуть, інспекторе. Ну, а тепер розкажіть про того Морнінгдейла мені. Кроу стисло розповів про своє листування з Шансоном та свої підозри щодо дивних подій у «Гросвенор-Гаусі», усвідомлюючи, що розповідь не дуже переконлива. — Все це лише припущення, — зауважив Комісар. — Ви розшукуєте чоловіка на прізвище Морнінгдейл, бо бачили, що в Парижі з ним розмовляв колишній компаньйон Моріарті. Морнінгдейл опиняється в «Гросвенор-Гаусі». Там же з'являються якісь самозванці-детективи й три французи. Управитель намагався розшукати вас, але марно: ви нікого не попередили, де вас можна знайти. У готелі сталася сварка. Один з французів утік, а «детективи» кинулися його ловити. Морнінгдейл, залишаючи готель, належним чином сплатив усі рахунки. Управитель удруге спробував знайти вас: до вас додому послали службовця, а ваша дружина, виявляється, думала, ніби ви на роботі. Коли ж ви нарешті з'явились у готелі, пташки вже відлетіли. Ви достеменно не знаєте, хто ті люди й чи порушили вони закон, хіба що виявлено факт порушення порядку на громадському транспорті, що підлягає покаранню. Подібні випадки розглядаються судами щоденно, та поліція й сама приймає рішення з цього приводу. Чи, може, ви не чували про небезпечну гру в зайця та собаку на верхніх площадках омнібусів, яку часто заводять молоді бевзі? Можливо, інспекторе Кроу, знову надягши уніформу рядового поліцая й занурившись у повсякденні проблеми, ви перейметеся клопотами, що стоять перед поліцією? Кроу розумів, що це пряма погроза. Або роби свою справу як слід, або, зведений до становища новачка, сидітимеш у якомусь поліційному відділку, по вуха зарившись у папери та рутину повсякденних справ. Для честолюбного Кроу це було гірше від смерті. Навіть усе розуміючи, Кроу не міг здолати почуття байдужості до справ, самотності та постійного бажання, що заволоділо ним. Думки знову й знову повертались до Гарріет. Де вона? Чому зникла? Чи не образив він її чимось? В наступні тижні справи Кроу на службі стали катастрофічно гіршати. Він не міг уже проаналізувати найпростіших ситуацій, дедалі важче стало приймати рішення, накази його були нечіткі, у двох випадках він обрав хибний напрям розслідування, один арешт був такий несправедливий, що заарештованого було звільнено й довелося просити вибачення. Найгірше ж було те, що стало нікому звіритися. За тиждень до Великодня навіть у такому стані він зрозумів, що меч може опуститися будь-якої миті. І все ж він тужив, мріяв про Гарріет, мов закоханий юнак, сумував, ночами не міг заснути. Дійшовши до найвищого щабля розпачу, Кроу зголосився до Холмса з проханням побалакати. — Мій дорогий друже, — зустрів його Холмс, — у вас поганий вигляд. На жаль, не маю права показати вас докторові Ватсону, хоча не зашкодило б. У чому річ? Може, ви голодуєте? — Гірше, — відказав нещасний інспектор Кроу. — Я боюся, що потрапив у велику скруту, а звинувачувати, крім себе, нікого. — Отож ви прийшли про все щиро розповісти мені? — мовив Холмс, умощуючись у своє улюблене крісло й запалюючи люльку. Кроу розповідав, не приховуючи навіть найменших подробиць стосунків з гарненькою Гарріет. Похмуро вислухавши Кроу до кінця, Холмс глибоко затягся димом. — Історія ваша, Кроу, стара, як світ. Жінка, на мій погляд, заважає чоловікові ясно мислити. Особисто я уникав жінок, мов чуми, хоча проблеми мені зрозумілі. Була, правда, одна жінка, яка могла просто… — Холмс урвав мову — його серце, здавалось, підкорилося розумові. — Якби ви лишались неодруженим, дістаючи відомі втіхи без зайвого клопоту, все було б гаразд. І вам тут щастило досить довго. Поки місіс Кроу… Кроу сумно кивнув. — Щодо одруження, то ви людина доросла, аби розуміти: мистецтво подружнього життя не стільки в коханні, скільки в умінні себе поставити. Арабське прислів'я говорить: невдоволена жінка вимагає смаженого снігу. Вибачте, але, може, місіс Кроу саме така жінка? Вам треба вирішити — або ви забезпечите її смаженим снігом, або будете господарем у власному домі. Досі ви не зробили ні того, ні другого. Ви уникнули проблеми, прихилившись до жінки вельми нікчемної, та ще й примхливої. — Із Сильвією важко, — непереконливо мовив Кроу. — Я зовсім розчарований вами, інспекторе Кроу. Ви впали в один з найтяжчих гріхів — дозволили почуттям уплинути на вашу роботу, а для вас це може стати крахом. — Гадаю, Комісар може викликати мене в будь-який день. — Викиньте з голови нікчемну Гарріет і візьміться до діла. — Це не так просто. — В такому разі, Бог вам суддя, сер. А як наша з вами угода проти Моріарті? Розкажіть мені, що вам відомо про Морнінгдейла і Гризомбра. Я певен, ви не помиляєтесь: Морнінгдейл — це і є Моріарті. Зо п'ять хвилин Кроу викладав свою версію щодо Моріарті та його планів помсти ворогам. — Бачите, — зрадів Холмс, — ви таки чудово мислите, навіть у пригніченому стані. Після подій в Едмонтоні нічого не чути про німця і, я певен, тепер ми нічого не почуємо й про француза. Наскільки мені відома диявольська вдача Моріарті, обидва вони вже на дні річки… — Він раптом урвав себе на півслові. — Опишіть мені ще раз Гарріет, будь ласка. Ви сказали, їй за двадцять? Ангус Кроу детально змалював портрет коханої, хоча й трохи безладно, як це буває із закоханими. — Я бачу, ця клята хвороба зовсім здолала вас, — озвався Холмс. — Будь ласка, подайте мені отой талмуд. Може, ми якось зарадимо вашому горю. Кажете, її прізвище Барнс? Кроу подав Холмсові велику алфавітну книгу, до якої той занотував цікаві факти. — Барнс… — гортав сторінки Холмс. — Байкер… Балард… Балфур. Цьому Балфурові припаяли чотирнадцять років каторжних робіт. Далі… Банке, Ізабела — мене вона зацікавила лише своєю причетністю до справи лікаря-вбивці. Ага, ось, я так і думав… Барнс, Генрі, народився тисяча вісімсот п'ятдесятого року в Камбервеллі. Звичайний злодій. З вісімдесят дев'ятого року — волоцюга, хоча й має певні достатки. Пов'язаний з Паркером. Одна дочка, Гарріет, виросла в нічліжках. З дев'яносто четвертого року — повія в одному із будинків місіс Селлі Годжес. Це не зніме камінь з вашою душі, Кроу? — Я… — Паркер, як нам з вами відомо, довгий час керував шпигунською мережею Моріарті. Барнс також працював на нього, а якщо ви не маєте уявлення, хто така Селлі Годжес, то не маєте права обіймати вашу теперішню посаду. Професор стежить за кожним вашим кроком. Вас заманили, мов кролика, в сильце. Моріарті з біса розумний: використовує найелабкіші риси людської натури. Ви клюнули на його приманку — міс Гарріет, і цим Моріарті вплинув на ваш розум і вибив вас із колії. — Холмс підвівся і збуджено заходив по кімнаті. — Шкода, що не можна звернутися до Ватсона. Вам потрібен перепочинок, аби ви отямилися й убереглися від подальших неприємностей. Я б порадив доброго лікаря, хай би прописав вам тиждень-другий відпочинку. А потім би ми схопили б того диявола Моріарті. Ручуся — зараз він щось затіває в Італії або ж Іспанії. — Холмс перестав ходити й глянув на Кроу. — Я знаю чудового лікаря на Гарлі-стріт. Підете до нього? — Я зроблю все, щоб знову стати на ноги. І знищити Моріарті. Кроу ледве стримував свій гнів. Так по-дурному шугнути в пастку, підставлену йому під ноги професором! — Мур Агар вас вилікує, — всміхнувся Холмс, — хоча, мабуть, уже втратив надію вилікувати мене. Нещодавно був прописав мені відпочинок, але відпочити не пощастило. Нагадаєте мені колись, я розповім вам про корнуольське жахіття. — Гаразд, піду до того вашого Агара.  

Найнебезпечніший італієць Луїджі Санчіонаре був людиною звичок, особливо в справах релігії. Двічі на рік він ходив до меси — на Великдень і на день свого ангела, сповідався кожної страсної суботи в сповідальні однієї римської церкви. Незважаючи на плани, що могли залишитися невиконаними, на вдалі та невдалі крадіжки, на розпорядження, віддані чоловікам та жінкам, які вважали його своїм зверхником, час від Великодня до Вознесіння був для Луїджі Санчіонаре святим. Луїджі дбав про свою безсмертну душу. Його коханка, Адела Асконта, не була надто віруючою. Луїджі лишав її саму на віллі «Остія» кожної страсної п'ятниці й повертавсь аж великоднього ранку, після врочистої меси у ватиканському соборі святого Петра. Адела Асконта могла б спокійно перебути в своєму великому будинку на вулиці Банчі-Веччі, але її дратував святковий гармидер — у ці дні щороку наїжджало багато іноземців, і місто аж клекотало. Вона розуміла, що приїжджі — легка здобич, особливо для кишенькових і готельних злодіїв, які по своєму відзначали паломництво віруючих до Вічного міста. І так кожного страсного тижня Адела Асконта терзалася в «Остії», причому її непокоїла не безсмертна душа Луїджі, а його можлива зрада. Луїджі вмів підкотитися до жінки, а синьйора Асконта вдалася дуже ревнивою. Цього року виявилася навіть гірше, ніж завжди. Причиною стала телеграма з Англії.  

Телеграма надійшла страсного четверга, коли Луїджі готувався їхати до міста.  

ВИ НЕГАЙНО ПОТРІБНІ. ВЕЛИКИЙ ЗИСК ГАРАНТОВАНО. КІМНАТИ ОДНОМУ ЗАМОВЛЕНІ В ГОТЕЛІ «ЛЕНГЕМ». ВІЛЛІ, ЖАН.  



— Віллі Шляйфштайн і Жан Гризомбр, — пояснив Луїджі. — Знаю, хто вони. Гадаєш, я така тюхтійка, як ти? — Чарівна Адела Асконта мала бурхливу вдачу, а куценький товстун Луїджі Санчіонаре був рабом своєї коханки. — Ти поїдеш до них, Джі-Джі? Це вони самі мали б приїхати до тебе! — сапала вона вогнем. — Мене б не кликали, якби не було такої вигоди. Це дасть змогу придбати речі, які тобі так до вподоби. — Тобі вони теж до вподоби. Ти поїдеш сам? — Мабуть. Моє серце не заспокоїться, поки я не повернусь до тебе, Адело. Ти ж знаєш. — Нічого я не знаю. У Лондоні теж є жінки. Поїлеш сам, Луїджі? А це справді безпечно? Вона б хотіла, щоб з ним поїхав принаймні хтось із його наближених — або Бенно, або Джузеппе. Кожен з них доповів би їй про будь-які нерозсудливі дії Луїджі. — Бенно може супроводити мене до Парижа. Далі я поїду сам. — І ти відмовишся від великоднього свята в Римі? — Ніколи. Я поїду в понеділок. Гадаєш, я зміг би відмовитись від задоволення провести з тобою наш великодній вечір? — Зміг би, якби це давало більше влади й більше грошей. — Я поїду в понеділок. Ось тут є адреса. Я сьогодні ж дам їм телеграму. — Привези мені щось таке… справді гарне, — приховуючи роздратування, спробувала підлеститись Адела. — Привезу таке, що дарують раз у житті! — сказав Луїджі. Він уже й справді відчував потребу перепочити від своїх подвигів у Римі. Рим став огидним містом. Ще не затих відгомін політичних махінацій минулого року. В країні панував безлад, а поразка армії від ефіопів минулого березня спричинялася до падіння уряду. Відтоді минув рік, і додому верталися притихлі поранені й полонені, нагадуючи про нестабільність в Італії. Санчіонаре згадував свою останню поїздку до Лондона й зустріч із великим Моріарті. Професор закликав тоді сприяти безладові, бо для них безлад — це процвітання. Цікаво, чи мав він рацію? Від розбитої армії користі було небагато. Але потім Моріарті показав, що він ні на що не здатний. Справжній невдаха. А вибратися на певний час із Італії було б добре. Весну незабаром змінить літо, а в спеку Адела завжди мала не найкращий настрій і бувала надто вимогливою. Він поїхав до міста з Бенно, смаглявим, гострозорим, завжди готовим захистити від ворогів, а ворогів було багато, особливо серед сицилійців, які вирішили, ніби настала пора зміни влади. Страсної п'ятниці Санчіонаре віддав данину вірі й був видимо зворушений врочистим ритуалом та співом. Він молився за душі своїх батьків та загиблих друзів-однодумців. Молився й за свою власну душу, роздумуючи про гріхи, що коїлися в цій юдолі зітхання та сліз. Після відправи Санчіонаре повернувся до свого дому на вулиці Ванчі-Веччі, де прийняв кількох відвідувачів. Двом з них було доручено влаштувати пожежу у великому магазині на вулиці Венето. Підвищення цін стосувалося всіх, а власник цього магазину відмовився платити більше за честь бути під захистом людей Санчіонаре. — Потрібна невеличка пожежа, — сказав він двом «піротехнікам». — Аби лише нагадати. Ще один з його людей мав подбати про те, щоб було добре побито власника кав'ярні. — Це вже після Великодня, — уточнив Санчіонаре. — І мені не потрібно, щоб він помер, зрозуміло? — Так, хазяїне, — відповів гарний хлопець з міцними м'язами та кремезними, мов у статуї, плечима. — Убивства не буде. Санчіонаре всміхнувся й помахом руки відпустив хлопця. Він був задоволений, бо не любив позбавляти людей життя, хіба що уникнути цього не було ніякої можливості. Хвилину він думав про завтрашню сповідь. Він висповідається в крадіжці, й це перекриє всі гріхи — від грабунку до вбивства, тому що вбивство — це теж крадіжка, крадіжка життя, смертний гріх, що після його щирого каяття буде відпущений слугою Божим. До розкішної кімнати увійшов Бенно з тацею, на якій був срібний кавник та чашечки. — Ще хтось є? — знудьговано запитав Санчіонаре. — Лишилося двоє: капітан Регаліццо й капітан Мелдоцці. — Що потрібно Регаліццо, ми знаємо: доведеться трохи підмастити. — Санчіонаре зітхнув і зробив виразний рух, потерши трьома пучками правої руки. — А другого ми знаємо? Бенно заперечливо похитав головою. — Спершу поклич Регаліццо. А тому скажи, що ми і його швидко приймемо. Регаліццо був франт. Його стрій, мабуть, обходився йому в добру половину місячної платні. Він чемно запитав, як почуває себе синьйорина Асконта, поділився гнітючим враженням від тих, що повернулися з ефіопської кампанії й нині заполонили вулиці міста, поскаржився на високі ціни. Йому жаль, але два будинки — «Гадаю, вони вам відомі» — завдають багато неприємностей. Він думає, що доведеться їх прикрити… Коли капітан пішов, Санчіонаре запалив сигару, відкинувсь у кріслі й приготувався зустріти другого поліцая. Той виявивсь у цивільному і раніше тут ніколи не бував. — Ви, мабуть, приятель капітана Регаліццо? — запитав Санчіонаре, коли другий капітан сів. — Яз ним знайомий, і досить добре, — відповів Арнальдо Мелдоцці, — але сюди прийшов поговорити не про його проблеми, а про ваші, синьйоре. — Я не знав, що маю проблеми, — стенув плечима Санчіонаре. — Вони не серйозні. Принаймні можуть бути, скажімо так, легко усунені. — Познайомте мене з моїми проблемами. — Вами цікавиться поліція Лондона. — Лондона?.. — Санчіонаре скулився, немов од пронизливого болю. — Так. Ось лист. Вам не траплялося чути про інспектора Кроу? — Поліцай через стіл простяг Санчіонаре аркуш паперу. Той перебіг очима текст. — Що ви збираєтесь з цим робити, капітане? — запитав він, розтираючи похололу руку долонею. Долоня стала вологою. — Анічогісінько, синьйоре. Просто вам, певно, слід знати, що до вас, нашого визначного громадянина, виказує цікавість поліція іншої країни. — Скажіть мені, — почав Санчіонаре, вивчаючи свої добре доглянуті нігті, немов бажаючи знайти в них якийсь гандж, — ви вже відповіли на це дивне прохання? — Я повідомив, що одержав листа, та й годі, — посміхнувся Мелдоцці. Це був доволі молодий і, з усього судячи, вельми честолюбний служака. — І що ви пропонуєте? — допитувався Санчіонаре. — Той Кроу просить повідомити, якщо до мене приїдуть якісь незвичайні гості або якщо мене стосуватиметься якась незвичайна подія. — Мені нема чого їм повідомити, — коротко глянув Мелдоцці у вічі Санчіонаре й відвів погляд. — Мені нема чого повідомити. Поки що. — Капітане, — почав Санчіонаре, немов маючи намір обговорити дуже важливу проблему. — Яке ваше найбільше бажання? — Я чекав, що ви мене про це запитаєте, — кивнув Мелдоцці. — Маю дружину й троє дітей: таке лихо трапляється з більшістю чоловіків. Моя платня недостатня, і я подумав, що, можливо, міг би мати у вас додатковий заробіток. — Це можна влаштувати, — стомлено мовив Санчіонаре, думаючи, що доведеться годувати ще один рот, а точніше — п'ять ротів, і, можливо, одна з дівчат раз на тиждень працюватиме, не приносячи зиску. Так завжди робилося, щоб оплатити мир. Новина тим часом була невтішна. Те, що лондонська поліція ним зацікавилася, не провіщало нічого доброго, особливо тепер, коли він зібрався був поїхати до Англії. Санчіонаре довго роздумував, чи буде це розумно. Якщо він покличе, Шляйфштайн і Гризомбр приїдуть сюди. Аделі краще нічого не казати. Їхати треба самому. Страсної суботи місто з нетерпінням чекало свята, щоб задзвонити в дзвони й вигукнути: «Христос воскрес!» День видався ясний і погідно теплий. Луїджі Санчіонаре, приготувавшись до щорічної сповіді, вийшов з дому. Перш ніж іти до церкви, він мав залагодити деякі незначні справи, придбати квитки, зробити кілька дрібних покупок тощо. Вперше він побачив її вранці на сходах площі Іспанії. Висока, смаглява, чарівна, в лимонно-жовтій сукні й крислатому капелюшку. Елегантно тримаючи згорнуту парасольку, вона щось говорила своєму супутникові. Санчіонаре міг заприсягтися, що, помітивши його, вона раптом замовкла. Темні очі дівчини нагадали йому очі Адели, коли він її вперше побачив, — теплі, нічого не обіцяючі напевне, але такі, що подають надію. По потилиці Санчіонаре цівкою побіг холодний піт. Дівчина мала років з двадцять п'ять. Її супутник видавався набагато старшим за неї. Високий, сутулуватий, років під шістдесят чи, може, трохи за шістдесят. Коротке темне волосся, золоте пенсне, гарні манери. З дівчиною він поводився дбайливо, навіть по-батьківському. Чимось начебто нагадував англійця Моріарті, але схожість була побіжна. Вдруге Санчіонаре побачив їх під час обіду в своєму улюбленому ресторанчику на площі Кавур, неподалік від замку Сан-Анджело. Дівчина, здавалося, почувала себе непевно й майже не розмовляла. Санчіонаре тепер був переконаний, що її супутник — радше родич, ніж коханець. Кілька разів, зиркаючи на дівчину, Санчіонаре помічав, що дівчина теж позирає на нього. Кожного разу вона знічено потуплювала очі, і кожного разу на потилиці Санчіонаре виступав холодний піт. До кінця обіду холод перетворився на жар, що розлився по всьому його тілі. Санчіонаре знову підвів очі й побачив, що дівчина дивиться на нього вже прихильніше. Він ледь уклонивсь і всміхнувся. На мить вона, здавалося, розгубилась, потім теж усміхнулася. Санчіонаре був задоволений, усвідомлюючи, що й досі справляє враження на жінок, і це додало йому впевненості. Супутник дівчини, перехилившись через стіл, щось проказав, і дівчина заквапилась. Коли виходили з ресторану, вона вже від порога кинула в бік Санчіонаре швидкий погляд. Годиною пізніше Луїджі Санчіонаре, сповнений благочестя, ввійшов до побудованого в стилі бароко розкішного храму, аби дістати щорічне Боже прощення. В храмі було прохолодно й трохи чадно від безлічі свічок на ставниках перед статуями та образами. Шепотіння, кашель, човгання ніг луною відбивалося від стін, немов усі ці звуки конденсувалися там понад три століття. Санчіонаре вдихнув запах ладану — дух святості. Перехрестившись при вході, він уклякнув перед головним вівтарем і приєднався до групи людей біля сповідальні праворуч. Санчіонаре не знав, що з отцем Марком Негратті, який мав сповідати в цій сповідальні й чиє ім'я було там зазначено, трапилася маленька неприємність. Про це не знали навіть настоятелі храму. Не знали вони й священика, котрий сидів на його місці, спокійно даючи поради та відпускаючи гріхи сповідуваним. Священик був уважний і лагідний. Ніхто не міг знати, що він хотів почути крізь вишукану дротяну решітку голос лише одного віруючого. З легкою усмішкою, що грала в кутиках його вуст, пан-отець вислухував зізнання в майже однакових гріхах і, лише коли сповідувані шептали про якісь тяжкі гріхи, голова його повільно хиталася з боку на бік. У себе на колінах, яких ніхто не міг бачити, священик тримав колоду карт. Не дивлячись униз, він майстерно виконував різні фокуси. — Благословіть мене, отче, я грішний. Моріарті подумки посміхнувся. Найбільший злочинець Європи мав вислухати «щиру» сповідь найбільшого негідника Італії. Санчіонаре часто нехтував Богом, не молився ретельно, в гніві лаявся непристойними словами, обманював, крав, займався блудом, зазіхав на майно сусіда й на його жону. Коли перелік гріхів було закінчено і сповідуваний, покаявшись, попросив прощення, Моріарті тихо заговорив: — Ви розумієте, сину мій, що ваш найбільший гріх — нехтування Богом? — Так, отче. — Але я хочу знати більше про ваші гріхи. Санчіонаре насупився. Лицеміри іноді випитують. Це був не його, постійний священик. — Ви кажете — крали. Що ви крали? — Власність, що належала іншим, отче. — А саме? — Гроші й речі. — Так. А про блуд? Скільки раз ви згрішили блудом після минулого Великодня? — Я не можу сказати, отче. — Два-три рази? Чи багато разів? — Багато разів, отче. — Отже, плоть слабка. Ви не одружені? — Ні, отче. — Чи не вдаєтеся ви до протиприродних нахилів, віддаючись утіхам? — Ні, отче, — відповів приголомшений Санчіонаре. — Блуд має бути припинений, сину мій. Вам треба одружитись. Таїнство шлюбу допоможе вам приборкати свою плоть. Подумайте про це серйозно, бо дальший блуд накличе на вас вогонь вічного прокляття. Ви зрозуміли? — Так, отче. Санчіонаре занепокоївся. Цей священик підводив його до межі. Одруження? Він не міг одружитися з Аделою. Якби одружився, вона б ніколи не дала йому спокою. Адела може втручатися навіть у його справи. Хоча ціна теперішньому стану — вічне прокляття. — Гаразд, що ви можете мені ще сказати? Санчіонаре не був спокійний. Він увів в оману священика, відповідаючи на запитання про крадіжку. Чи це не вплине на прощення? Не повинно… Він знав, що має на увазі, отже, його зрозуміють і Бог, і Мати Божа. — Спокутою вам буде: тричі прочитати молитву Богові й тричі — Божій Матері, — підніс, благословляючи, руку Моріарті. — Ім'ям Отця, і Сина, і Святого Духа відпускаю гріхи. — Це був верх блюзнірства професора. На вулиці сяяло весняне сонце. Санчіонаре відчув бажання випити. Ні, треба бути обережним, не варто грішити до вранішнього причастя. Краще трохи пройтися. Може, до садів вілли Боргезе? Сьогодні вранці сади вабили око. Там буде приємно. Надійний Бенно теж тримався поряд. Раптом знову вона. Просто промайнули лимонно-жовта сукня й крислатий капелюшок. Санчіонаре подумав, що це схоже на гру в кота й мишки. Він ішов, роздумуючи над порадою священика. Був згоден, що такому чоловікові, як він, природно бути одруженим, але в нього були такі розмаїті вподобання. Та й тепер він усе одно що одружений. Адела завжди поводить себе, як дружина. Прискіпується до нього, як дружина. Дівчина в лимонній сукні… Якою б дружиною була вона? Можливо, після Великодня, їдучи до Лондона в якійсь ризикованій справі, він матиме час подумати про одруження. Ось головне — побути якнайдалі від пересиченої римської атмосфери. Близько шостої години Санчіонаре повернув на вулицю Венето. Трохи випити перед тим, як іти на цілий вечір додому. Один ковток, аби зросити пересохле горло. Дівчина зі своїм супутником сиділа за, столиком перед великим кафе і, потягуючи напій з високої склянки, розглядала перехожих. Їхні погляди зустрілись. Санчіонаре спробував приборкати почуття, що його охопили, і все-таки не міг утриматися від спроби якось підкотитися. Кафе було переповнене, офіціанти в білих фартухах майже бігали між столиками, приймаючи замовлення та балансуючи високо піднятими важкими тацями, наче циркові еквілібристи. Люди сунули тротуаром, немов виконуючи ритуал: жінки, молоді й старі, під руку одна з одною чи з чоловіками, дівчата під суворим наглядом, юнаки з дівчатами, прочани зі всіх кінців Європи й Америки, — щасливе, розмаїте сум'яття. Біля їхнього столика лишався підсунутий вільний металевий стілець. Хоча це було не дуже чемно, але Санчіонаре наважився. — Даруйте мені, — вклонився він, — усі місця зайнято, чи не здасться вам надто настирливим, якщо я підсяду до вашого столика? — Аж ніяк, — підвів очі чоловік. — Бо ми за хвилину рушаємо. — Дякую, ви такі добрі, — сказав Санчіонаре поважно, ховаючи почуття. Потім зупинив офіціанта, замовив туринського вермуту й запитав тих двох. — Не приєднаєтесь до мене? — Ні, дякуємо, — без усмішки відповів чоловік. Дівчина теж похитала головою, але її очі промовляли інше — що їй би хотілося сказати «так». — Дозвольте відрекомендуватись, — пішов у наступ римлянин. — Луїджі Санчіонаре, місцевий житель. — Мене звати Джошуа Сміт. — Супутник дівчини говорив з легким англійським приголосом. — А це — моя дочка Карлотта. — Ви не італійці? — розіграв здивування Санчіонаре. — Моя мама італійка, — відповіла дівчина з неаполітанським акцентом. — Але, — вона посміхнулась, — я вперше приїхала до її країни. — І вам тут подобається? — Дуже. Я б хотіла лишитись в Італії, але тато каже, що на нього чекає робота, отож ми мусимо повернутися до Англії. — Ви приїхали без дружини? — обернувся Санчіонаре до Сміта. — Моя дружина рік тому померла, сер. — О, пробачте… я не знав. Отож, ви прочани? — Мені хотілося показати Карлотті рідну землю її матері. Провівши кілька днів у Римі, повернемося до Лондона. — До Лондона… Гарне місто. Я добре його знаю, — брехав Санчіонаре. — Отже, ви проведете тут і Великдень? — А відразу після свята поїдемо, — зітхнула Карлотта, потроху підсуваючись ближче до Санчіонаре. — Мені так не хочеться їхати… — Шкода. Я б із задоволенням показав вам наші визначні місця. Ніхто не знає Рима так, як природжений римлянин. — Усі визначні місця ми вже відвідали, — категорично заявив батько Карлотти. — Може, вшануєте мене честю повечеряти зі мною? — Це було б… — почала Карлотта. — Виключено, — перебив її Сміт. — Нам ніколи. Дякуємо за люб'язність, але ми не маємо часу. — Але ж, тату… — Виключено, Карлотто. Нам треба вертатися до готелю вечеряти. — Даруйте мою нечемність, — поважно мовив Санчіонаре, підводячись. — Я не мав у думці набиватися. Перевіряючи, щоб офіціант не ошукав його, Сміт оплачував рахунок. — Сподіваюсь, ми ще зустрінемося, синьйорино, — цілуючи Карлотті руку, мовив Санчіонаре. — Я б дуже хотіла… — Карлоттині очі майже благали, немов їй була конче потрібна допомога. В уяві Санчіонаре виникли фантастичні картини. Дівчина в біді. Він відчув себе стародавнім лицарем, який поспішає рятувати даму. — Дуже, — повторила Карлотта, — але мені здається, це малоймовірно. Сміт узяв доньку під руку, вклонився, й вони злилися з потоком перехожих. Санчіонаре помітив, що один з його найкращих кишенькових злодіїв теж пірнув у натовп слідом за Смітами. Санчіонаре поманив Бенно, а коли той підійшов, наказав йому перейняти злодія. — Хай не чіпає цього англійця, бо переламаю руки. Бенно кивнув і зник у натовпі. Санчіонаре думав, що це одна з тих дивних зустрічей, які рідко трапляються в житті. За певних обставин вона могла б змінити весь уклад життя, принести довічне блаженство, але… Цьому явно не судилося бути, отже він і далі керуватиме злочинцями Італії й, мабуть, таки одружиться з Аделою. А може, ще побачить чарівну Карлотту в Лондоні?.. Та ні, краще там, у Лондоні, подумати над своїм, майбутнім. Якщо треба, він одружиться зі своєю коханкою. Бо зв'язок із такої жінкою, як Карлотта, здатний штовхнути людину в прірву. Великоднього ранку Санчіонаре відбув урочисту месу в соборі святого Петра, на площі разом з натовпом дістав благословення папи, щоб потім повернутися до «Остії» та ладної розплакатись Адели, дуже схвильованої його наступним від'їздом.  

Звільнившись від маски «англійця Сміта», Моріарті сидів за столом у своїй кімнаті готелю «Альберго-Гранде-Палаче» й складав листа. Карлотта, нудьгуючи, вийшла із суміжної кімнати, розляглася на ліжку й смакувала червоний виноград. «Синьйорино, — писав Моріарті зміненим почерком, — вважаю за свій обов'язок повідомити вас, що ваш покровитель, Луїджі Санчіонаре, разом з жінкою, набагато молодшою від нього, виїхав сьогодні поїздом до Парижа. Вона, міс Карлотта Сміт, наполовину англійка, наполовину неаполітанка. Гадаю, в Лондоні, що є кінцевою метою їхньої подорожі, вони мають намір таємно одружитися. Ваш доброзичливець». Посміхаючись, професор двічі прочитав листа, згорнув, уклав до конверта, заклеїв і написав адресу будинку Санчіонаре «Остія» та ім'я синьйорини Адели Асконти. Він вручить листа швейцарові завтра, перед від'їздом до Парижа. Для Асконти це буде бомба в м'якій оболонці, але з великою вибуховою силою. Професор підвівся, підійшов до дзеркала на важкому комоді між двома завішаними вікнами й почав розглядати своє обличчя під різними кутами зору. Протягом року чи трохи більше він приймав подоби багатьох людей, які мали різний вік, різні манери, говорили різними мовами: Мадіса, Муніра, американського професора Карла Нікола, фотографа Моуберлі, дебелого американця Морнінгдейла, священика, вдівця Сміта. Всі ролі були виконані бездоганно, але лишилася ще одна, яку йому належало зіграти, повернувшись до Лондона. Головну роль свого життя. Моріарті стенув плечима: ще трохи йому доведеться побути Смітом. — Рубіни залишаться мені назавжди? — запитала Карлотта з ліжка. Моріарті підійшов до дівчини й подивився на неї тим своїм дивним гіпнотизуючим поглядом, який вона вже добре знала. — Ні, моя люба дочко. У кожному разі, не ці. Можливо, я знайду для тебе якусь дрібничку. — Це буде чудово… — Карлотта хихикнула в подушку. — Знову займемося кровозмішанням, тату? Свого слова Холмс дотримав. Лікар Мур Агар з Гарлі-стріт ретельно оглянув Кроу й виснував, що тому потрібна принаймні місячна відпустка, бажано біля моря. Виконувати легку роботу можна, але працювати з повним навантаженням не слід. Він сьогодні ж увечері напише Комісарові, пояснить ситуацію й запевнить: після відпустки Кроу знову на сто відсотків буде тим інспектором, яким був раніше. Кроу спробував уявити майбутню сутичку з Сильвією. «Або ви забезпечите її смаженим снігом, або будете господарем у власному домі», — сказав йому Холмс. Кроу все розумів і мав тверді наміри. Підла Гарріет тяжко образила його гідність. Мусив пережити обставину, що не тільки пригрів у власному домі одну з повій Моріарті, але майже втратив через неї розум. Таке було нелегко пережити. Відпустка дасть можливість навести лад удома та зробити, за допомогою Шерлока Холмса, ще одне рішуче зусилля, щоб схопити Моріарті за комір і поставити перед судом. Коли Кроу прийшов додому, Сильвія забідкалася, що важко знайти добру прислугу. — Тільки сьогодні я перебрала з десяток дівчат, — ображено сказала вона, сидячи біля каміна. — Це жахливо. Лише дві з них могли б підійти. Я не знаю… — Зате я знаю! — рішуче заявив Кроу, ставши спиною до каміна. — Ангусе, ти не міг би трохи відступити, бо загородив од мене тепло, — невдоволено мовила Сильвія. — Я не зрушу ні з цього, ні з будь-якого іншого місця, а коли вже ми заговорили про тепло, подумай, пані, скільки тепла ти загородила від мене. — Ангусе… — Так, Сильвіє. Ми були цілком щасливі, коли я був твоїм квартирантом. Тоді ти готувала їжу, прибирала, зігрівала мене. Тепер, коли ми одружені, в домі почалася якась карусель, нам ні до чого манірничати. «Так, пані», «Ні, пані» — я від цього втомився. Сильвія розтулила була рота, щоб заперечити. — Помовч, жінко! — закомандував Кроу, наче суворий сержант. — Я не бажаю, щоб зі мною так говорили в моєму домі! — нетерпляче вигукнула Сильвія. — У нашому домі, місіс Кроу. У нашому. Все твоє тут належить і мені, а все моє — це й твоє. Більше того, тепер тут я господар. Хай йому абищо, я вже сьогодні мусив побувати в лікаря. — В лікаря? — перепитала приголомшена Сильвія. — Так, пані, в лікаря. Він сказав: мені потрібен відпочинок, а якщо ти й надалі позбавлятимеш мене права мати пристойне родинне життя, то заженеш мене в домовину. — Хіба я тобі не забезпечила пристойного сімейного життя, Ангусе? — схвильовано вигукнула Сильвія. — Ти забезпечила мені манірність. Служницю, яка подає пригоріле м'ясо до капустяної бовтанки. Ти забезпечила мене головним болем та званими вечерями, а сама поводилась, мов якась герцогиня. Цього більше не буде, Сильвіє. Край. Зараз я піду до ліжка, а незабаром хотів би мати на таці приготовлену тобою смачну страву — і подану тобою. А згодом ти можеш прийти до спальні й виконати ще один обов'язок, як і належить дружині. Не певен, буде він переможцем чи ні, Кроу важкою ходою вийшов з вітальні й подався східцями нагору, а Сильвія, з палаючими щоками, мовчки блимала на зачинені ним двері.  

Санчіонаре займав спальне купе у вагоні першого класу експресу Рим — Париж. Бенно їхав у сусідньому вагоні. Коли поїзд, минаючи околиці Вічного міста, почав набирати швидкості, ватажок італійських злочинців розслабився. Часинку подрімавши, він пішов до вагона-ресторану пообідати. Вирішив хильнути трохи більше, ніж звичайно, — після обіду можна було поспати. Потім — належно вдягтися до вечері. Не виключено, що там буде якась самотня жінка. Він міг би приємно провести час, перебуваючи далеко від Адели.  



У ресторані на Санчіонаре чекала легка, невимушена атмосфера, вправні офіціанти та чудові страви. Початок подорожі був добрий. Звичайно, він не знав, що в сусідньому з ним вагоні двоє спальних купе займають Джошуа та Карлотта Сміти. Ця пара сіла до вагона в Римі завчасно й відтоді жодне з них носа не показувало з купе. Не збиралися вони виходити звідти до самого вечора. Моріарті вважав, що найбільше враження справить їхня поява під час вечері. Саме тоді Карлотта зможе ефектно сяйнути коштовностями зі спадщини Скобі, а Луїджі Санчіонаре, якщо Моріарті розуміється на людській натурі, ще дужче зашпортається в розставлених для нього тенетах. Коли Рим лишився позаду, Моріарті викликав метрдотеля вагона-ресторану й досяг з ним певної домовленості щодо вечора. Решту дня він провів у доброму гуморі — його план мав елементи фарсу, що могли б задовольнити найталановитіших виконавців цього театрального жанру. Карлотта або дрімала, або ліниво гортала газети й журнали, якими Моріарті забезпечив її на дорогу. У Мілан прибудуть пізно. Там їх причеплять до французького поїзда. Отже, меню вечері буде виключно італійське, щоб дати змогу пасажирам ще раз відчути смак італійських страв перед тим, як зустрітися з екстравагантними витворами французького кулінарного мистецтва. У вагоні-ресторані до вечері готувались урочисто, мов до релігійного свята, — рано засвітили лампи, столи понакривали свіжими хрусткими скатерками, на столах виблискували начищені прибори. Все тут було на значно вищому рівні, ніж у скромному вагоні-ресторані другого класу, не кажучи вже про спартанські умови для пасажирів третього розряду. У коридорах вагонів першого класу гонг ударив незадовго до сьомої, і Санчіонаре, бездоганно вдягнений, причесаний і напахчений, з припудреними щоками, вже за хвилину сидів біля столика. Коли до ресторану ввійшли Сміти, він уже замовив копченого вугра із зеленим горошком та смажену курку з перцем і саме вагався, що вибрати на десерт: може, диню по-римськи? Їхню появу він радше відчув, ніж помітив. Підвівши очі, Санчіонаре побачив, що всі, мов на чиюсь команду, завмерли. Офіціанти поклякли й нагадували воскові фігури, дами замовкли на півслові, панів перестало цікавити, з якого сорту винограду виготовлене вино, повисли в повітрі руки з піднесеними келихами. Здавалось, недоречним був би навіть шепіт, складалося враження, ніби вагон теж зупинив свій біг. У дверях стояла Карлотта Сміт, а її татусь — трохи позаду. Карлотта була в білому, що бездоганно гармоніювало з її темним хвилястим волоссям. Простий крій сукні ще дужче увиразнював дівочу чарівність, і чоловікам аж подих перехопило. Карлотта була незрівнянна, та ще й на шиї в неї трьома разками висіло намисто із сполучених срібним ланцюжком рубінів та смарагдів, під якими сяяла рубінова підвіска. Світло Заламувалось у камінцях язичками червоного й зеленого полум'я, і здавалося, ніби шия дівчини палає вогнем. Вона, безперечно, знала, що на шиї в неї — ціле багатство. Жінка й коштовності ставали єдиним бажаним цілим. Санчіонаре, як і всі присутні чоловіки, не зміг би напевне сказати, до чого він найперше прикипів поглядом — до жінки чи до намиста. Перед ним було те, чого він завжди жадав, — багатство, вишуканість та звабна плоть під білим шовком. Задля цього можна було ризикнути всім — життям, волею, владою і навіть здоровим глуздом. Враження, яке справили Сміти, здавалося, ніколи не розвіється, хоча насправді за кілька секунд вагон-ресторан і його відвідувачі знову зажили своїм звичайним життям. До Смітів похопився метрдотель. Кланяючись їм, наче особам королівської родини, він попросив пробачення, що немає вільного столика, за яким панство могло б повечеряти лише вдвох. Він зиркав на всі боки, наче сподівався, що раптом, якимсь дивом, місце знайдеться. Потім, на превелику радість приголомшеного Санчіонаре, який не міг звести погляду з дівчини, метрдотель, мов посланець долі, повів Смітів до його столу. Низько вклоняючись Санчіонаре, а ще нижче — Смітам, він прошепотів: — Тисячу раз прошу вибачити. Панство не має місця. Чи не дозволили б ви розділити з вами ваш стіл? — Я вважатиму це за честь, містере Сміт і міс Сміт, — вклонився, підвівшись, Санчіонаре. Глянувши на дівчину, він схилив голову ще нижче. — Прошу вас, сідайте, зробіть ласку. — О, тату, це ж синьйор Санчіонаре! — широко розплющила очі Карлотта, видимо зрадівши. — Пригадуєте, ми зустрічалися з ним у суботу? — Атож, пригадую. — Видно було, що містер Сміт не має великого бажання згадувати ту зустріч. — А іншого столика немає? — востаннє глянув він на метрдотеля. — Ні, мілорде, жодного… — Отже, ми не маємо вибору, — стенув плечима Сміт, невдоволено дивлячись на Санчіонаре. — Ну, тату, треба подякувати синьйорові Санчіонаре за його доброту! — Карлотта всілася навпроти римлянина. — Це уже вдруге ви виявляєте до нас великодушність сер. Тату, не будьте нечемним. — Нікуди не дінешся, доводиться ділити з вами стіл, тож мушу вам подякувати, — пробурчав Сміт і зайняв своє місце. — Нема за що, — виливав свої почуття римлянин. — Нема за що. Це для мене справді велика честь. У суботу я просив вас повечеряти зі мною, але тоді ви не мали такої змоги. Отже, це доля. Мабуть, так судилося. Я вірю в долю. — Я теж, — з чарівною усмішкою сказала Карлотта. — Як приємно познайомитися з доброю людиною під час такої нудної подорожі!.. — Не хочу бути нечемним, синьйоре, — втрутився її татусь, — але прошу мене правильно зрозуміти. Я не прихильник надто близьких знайомств моєї доньки з італійцями. Пробачте мою відвертість, кажу як думаю. — Даруйте, сер, я не розумію. Ви ж самі казали, що її мати була неаполітанка… Карлотта нахилилася вперед, торкнувшись грудьми столу. Кров ударила в голову Санчіонаре. — Батько каже правду, — засмучено мовила вона. — Мамина родина дуже погано ставилася до неї після того, як, вийшовши заміж, мама переїхала жити до Англії. На жаль, тато своє ставлення до маминих родичів переніс на всіх італійців. Ось чому я й змушена була чекати стільки років, доки він дозволить цю маленьку подорож. — Я буду радий, коли ми повернемося до Англії й матимемо, нарешті, справді добру їжу, — прокашлявшись, мовив Сміт, з відразою переглядаючи меню. Говорив він дуже голосно, і дочка спробувала його заспокоїти. — Гадаю, їжа нагадує йому про маму, — поділилася вона думкою. — Тато дуже легко втрачає душевну рівновагу. — А мій шлунок розладнується від олії, яку вони ллють у страви, — буркнув Сміт. — Я теж міг би висловити свою думку, сер… — Санчіонаре починало дратувати ставлення цього зарозумілого англійця до рідної дочки. — Мені самому не дуже подобається англійська кухня. Англійці ллють у свої страви забагато води. Але, буваючи в Англії, я не нарікаю. Вам можу порадити обережно вибирати страви. Замовте собі сьогодні холодного м'яса та диню. — Ваше холодне м'ясо напхане часником і залите згірклим жиром. — В такому разі, візьміть здобу. — Крохмаль. А начинка без смаку. — Сміт роздратовано кинув меню на стіл. — Нічого пристойного, ні доброго бульйону, ні смажених бобів, ні нормальної смаженини. Та ще й стіл доводиться ділити. В цивілізованій країні такого не допускають. Вечеря минала напружено. Карлотта сяяла, як її намисто, а татусь, усім незадоволений, без кінця бурчав і нарікав. Урешті це стало так нестерпно, що незабаром Санчіонаре взагалі перестав звертатися до Сміта, приділяючи всю увагу доньці, яка просто поглинала його очима. За десертом Сміт раптом нахилився вперед і різко запитав італійця, з чого той живе. Запитання було поставлене таким тоном, що Санчіонаре розгубився. — Завдяки своєму становищу… я маю в Римі великі можливості, якщо вам це цікаво. — Політика? — розчаровано протяг Сміт. — Я не дуже довіряю політикам. Вони завжди ладні запустити руку до чужої кишені або втрутитися у чужі справи. Санчіонаре міг би сказати, що, навпаки, він запускає руку до кишень політиків, а ті вже — до кишень співвітчизників. — Я маю справу з цінностями, містере Сміт. — Гроші? Ви фінансист? — Моріарті сам собі посміхнувся з того, як Санчіонаре викручується. — Так, гроші, й не тільки гроші. Коштовні камінці й метали, твори мистецтва, антикваріат. — Такі коштовні камінці, як на шиї в моєї дочки, наприклад? — Це справді надзвичайно гарне намисто. — Гарне? — гримнув на ввесь ресторан Сміт. — Гарне? Боже мій, чоловіче, коли б ви справді були знавцем, ви б так не сказали. Воно неоціненне. Це ціле багатство. То ви маєте справу з коштовними камінцями? Може, з камінням із бруківки? Я не певен, що ви здатні відрізнити скло від граніту. Санчіонаре відчував, що в ньому закипає злість. У Римі він одним порухом розчавив би цього пихатого англійця. — Якщо воно таке коштовне, сер, — проказав він холодним тоном, — то вам належить краще його берегти. Виставляти напоказ такі коштовності під час подорожі — просто небезпечно. У будь-якій країні. — Ви мені погрожуєте? — аж спаленів Сміт. Кілька чоловіків за сусідніми столиками, незважаючи на стукіт коліс, могли чути розмову, бо вже здивовано на них позирали. — Я лише порадив. Було б шкода втратити таку цяцьку. — Ті, хто близько знав Санчіонаре, почувши від нього такий тон, затремтіли б зі страху. — Цяцьку… Ти чуєш, Карлотто? Цяцьку!.. — Відштовхнувши свій стілець, Сміт підвівся. — З мене досить. Це безтактно — примушувати людину вечеряти за одним столом з таким підозрілим типом, як ви. Я не бажаю, щоб мені тут погрожували. — Сміт помахав пальцем перед самим носом італійця. — Я бачив, як ви дивилися на мою доньку. Всі ви, латинці, однакові. Гадаєте, багата дівчина — легка здобич. Та ще й англійка… — Сер! — підхопився Санчіонаре, але Карлотта, стримуючи його, піднесла руку. — Пробачте моєму батькові, синьйоре Санчіонаре! — збентежено усміхаючись, промовила вона. — Приїхавши до Італії, він витримав таке напруження. Тут у нього стільки неприємних спогадів, і так багато нагадує йому про мою маму, яку він дуже любив. Будь ласка, пробачте йому. — Хай начувається! — Голос італійця тремтів. — Будь на моєму місці хтось інший, ваш батько мав би великі неприємності. — Ходімо, Карлотто! — покликав доньку Сміт, уже відійшовши на кілька кроків. — Саму тебе я тут не залишу. — Яв четвертому купе вагона «Д»… Приходьте після опівночі, щоб я могла якось відшкодувати вам цю жахливу сцену, — нахилившись до Санчіонаре, прошептала дівчина й з палаючими від сорому щоками подалася вслід за батьком.  

Санчіонаре опустився на стілець. «Сміт явно вибитий з колії, — подумав він. — Англійці здебільшого такі стримані. Для подібної сцени не було жодних підстав. — Потім він повернувся думкою до дівчини. — Чудова, чарівна, жадана… Але в що вона мені обійдеться, коли поряд увесь час буде її татусь?.. Ні, краще лишитися з дияволом, якого принаймні знаєш. Адела Асконта хоч не має припадочних родичів. Одружитися з чарівною Карлоттою чи бодай залицятися до неї — все одно що стати перед судом і бути публічно страченим. — Санчіонаре, хоробрий серед злочинців, у побуті прагнув домашнього затишку. — Але ж вона пообіцяла якусь винагороду…» Він замовив бренді й подумав про втіху, яку може одержати від Карлотти в тому її спальному купе. Потягуючи бренді, Санчіонаре наперед смакував наступну пригоду. Йому хотілося добре провчити Сміта. Та чи стане Карлотта достатньою винагородою? Поїзд так обмежує можливості… зате в Лондоні можна було підмовити Шляйфштайна й Гризомбра на ефектне пограбування. Ще, гляди, й повернеться до Адели з намистом. Думка про пограбування в Лондоні задля поповнення власної скарбниці та відплати Смітові за образу майже згасила його хтиве бажання. До півночі Санчіонаре сидів у своєму купе. Бенно пройшовся по вагонах і перевірив, чи все гаразд. — Бажаєте, щоб я зайнявся англійцем? — спитав він. — Дурню, сцена була прилюдна й закінчилась нічим. — Ви часом віддячували й за менші образи. — Якщо в англійця будуть неприємності в поїзді, всі звинуватять мене. Я не хочу привертати до себе увагу. Та й маю щодо нього інший план. — І щодо його дочки теж? — посміхнувся Бенно. Санчіонаре змовчав. Не варто було таким, як Бенно, давати поживу для роздумів. У злочинному світі Італії вистачало інтриг і суперництва. Досі щастило користатися з протиріч, що існували в ньому. Коли Санчіонаре вислизнув зі свого купе й пішов хитким коридором до сусіднього вагона, ніде нікого не було. Незважаючи на тьмяне освітлення, купе номер чотири він знайшов легко. Понад усякі сподівання, Карлотта чекала на нього лише в тонкому пеньюарі, під яким, як він розумів, було не багато. — Я така рада, що ви прийшли, — сказала вона тихим хрипкуватим голосом. «Добра ознака», — подумав Санчіонаре, а вголос, узявши дівчину за руку, сказав: — Як я міг відмовитися від такого запрошення! — Мій батько був непростимо грубий. Ви ж такий терплячий. Я б хотіла, щоб усі чоловіки були з ним такими. Під час цієї подорожі я часом по-справжньому боялася за нього. Сідайте, будь ласка. — Дівчина кивнула на підготовлену до ночі постіль. — Моя люба Карлотто… — підшукував слова Санчіонаре. — Чим я можу допомогти, щоб полегшити біль вашого серця? — Його рука обережно наблизилась до її грудей, де було серце. — Ваш батько поводиться з вами так нечемно. Я б не дозволив собі такого ставлення навіть до свого собаки. — Маєте собаку, синьйоре Санчіонаре? — трохи відхилившись, запитала вона. — Я завжди хотіла мати собаку. — Це — образно кажучи. Я бажаю допомогти вам. — Все ще тримаючи Карлотту за руку, він трохи відхилився на постелі й легенько спробував посадити її поряд. — Допомога мені не потрібна, синьйоре. — Карлотта не піддалася. — Ніякої допомоги не потрібно. Я лише хочу подякувати вам особисто за те, що ви мене зрозуміли. — Я знаю, моя люба. Знаю, що означає для такої жінки, як ви, не мати товариства справжнього чоловіка й бути під владою хворого батька. Він грубіян. — Ні, сер! — Карлотта на крок одступила. — Неправда. Я знаю, він досі переживає смерть моєї мами, але це минеться…  

Притулившись вухом до дверей, Моріарті послухав, усміхнувся, кивнув і пішов до того вагона, де було купе Санчіонаре. Карлотта мала ще на певний час затримати римлянина. У коридорі не було нікого, В темряві за вікном вагона вряди-годи пропливали далекі вогники. Дехто ще не спав і в тому світі. Професорові майнула думка, що бурчати сьогодні за вечерею йому було неважко. Італія не належала до його улюблених країн, італійська кухня теж не вельми подобалася. Щоправда, Рим із його фонтанами, вузькими вулицями та оповитими тінню кипарисів проспектами був гарним містом, але професор вважав, що жодне місто не може зрівнятися з Лондоном. Лише усвідомлення того, що він заманює Санчіонаре в пастку, допомагало зносити всі пов'язані з цим прикрощі. Моріарті підійшов до купе Санчіонаре. У тьмяно освітленому коридорі, як і раніше, не було ні душі. Він м'яко повернув ручку, натиснув плечем двері й проник досередини. — Побачивши вас у Римі вперше, я відчув, що наші душі споріднені, — воркував Санчіонаре. — Добре знати, що маєш друга… — Карлотта стояла на відстані, а він непомітно підсовувався, часто дихаючи, долоні його спітніли. — Я можу бути чимось більшим, ніж друг, Карлотто. Значно більшим. — Говоріть тихіше, — приклала вона палець до губів. — Не можна, щоб вас почув мій батько. Ви ж розумієте, я не звикла приймати чоловіків у таких умовах. — Повірте мені, я розумію… — Санчіонаре вже підсунувся до краю постелі, підвівся й широко розчепірив руки, наче хотів утримати її біля вікна. — Нічого не треба боятися. І не треба себе звинувачувати. Це часто буває сильніше за нашу волю. Йдіть до мене, Карлотто. — Синьйоре Санчіонаре!.. — Вона всім тілом притулилась до темного вікна. — Луїджі, дівчинко, називай мене просто Луїджі. Не треба соромитись. — Я не соромлюсь! — У Карлоттиному голосі з'явилися різкі нотки. — Ви, мабуть, мене неправильно зрозуміли. О!.. — Вона вирячила очі, ніби лише тепер раптом збагнула його наміри. Санчіонаре схилився, торкнувшись на мить її м'яких грудей, але вона вивернулась і, зойкнувши, швидко позадкувала до порога, тож, упавши навколішки, Санчіонаре схопив руками повітря. — Невже ви подумали, ніби я запросила вас сюди, щоб… — підвищила вона голос. — Тихо, Карлотто, тихо… Почує ваш батько, люба… — Може, хай краще почує. Невже ви подумали… — А що інше може подумати чоловік! — Ви ж такий старий!.. — Карлотта скривилася, немов сьорбнула оцту. — Я вважала, що ви, як людина добра й великодушна, перейнялися щирим співчуттям до двох нещасних іноземців. Мій батько правду каже про італійських чоловіків: вони прагнуть лише одного. Їм аби дістати своє задоволення… — Карлоттині очі набігли слізьми: цього мистецтва професор довго навчав її і сам, і з допомогою Селлі Годжес. Римлянин спробував заспокоїти дівчину. Карлотта назвала його старим, і цим уразила в самісіньке серце. Вона його відштовхнула. Його, Луїджі Санчіонаре, через якого жінки часто змагаються в темних завулках Вічного міста!.. І все ж здоровий глузд примусив Санчіонаре взяти себе в руки. Якби тепер дійшло до скандалу — це була б трагедія. Все тіло зболилося від пожадання. — Тисячу разів пробачте, синьйорино, — звівся він на ноги. — Я справді вас не так зрозумів. — Будь ласка, йдіть звідси… — Здавалося, Карлотті важко триматися на ногах. Вона стояла, спершись на двері й важко дихала. — Я не можу. — Тільки доторкніться до мене — і я закричу, — попередила вона. — Йдіть! — Карлотто, я йе можу піти. Прошу вас… — О Боже, ви мене збираєтеся ґвалтувати? — Це вже нагадувало сцену з водевілю. — Я не можу піти, — майже закричав Санчіонаре. — Ви заступили двері. — О!.. — Карлотта відступила вбік, її щоками котилися сльози. — Пробачте. Прошу вас, пробачте. — Приголомшений невдачею, Санчіонаре відчинив двері і вийшов у коридор. Сльози й досі текли щоками Карлотти, плечі її здригалися. Це було не від страху чи хвилювання. Всім своїм єством Карлотта раділа, згадуючи, як найстрашніша людина Італії злякано відступила, не знайшовши виходу із ситуації. Моріарті буде задоволений. Вона все зробила так, як він наставляв. Було не лише принижено гідність Санчіонаре — ображено його честь. Він думав: за інших обставин ота сучка була б його, верещала б вона чи мовчала. Все — і його минуле, й те оточення, в якому він виріс і жив тепер, — підказувало йому, що та напівіталійка має бути покарана і її татусь теж. Батько Санчіонаре був булочник і, хоча малому Луїджі на той час минало лише сьомий, він пам'ятав: коли дочка різника відмовила його старшому братові, це запалило іскру такої родинної ворожнечі, яка в їхньому кварталі тривала й дотепер. Та до почуття приниження додався й переляк, викликаний словами Карлотти: «Ви ж такий старий!» Багато хто вважав Санчіонаре досить привабливим чоловіком, через що навіть Адела, жінка серед жінок, постійно ревнувала. Чи, може, це вже початок кінця? Чоловічі стійності та чари Луїджі Санчіонаре починають в'янути, мов старе дерево, що хилиться й повільно вмирає? Санчіонаре лежав у темряві свого купе, у голові паморочилось від страху та усвідомлення поразки. Він неспокійно совався й метавсь у постелі, відчував найменшу зміну швидкості поїзда, здригався від різких свистків локомотива і міг, здавалося, порахувати шпали під колесами вагона. Надія спокійно відпочити в Мілані виявилася марною — вагони так часто штовхали, переганяючи з колії на колію, поки причепили до французького поїзда, що це ставало нестерпним. З почервонілими від безсоння очима зустрів він уранці Бенно й звелів принести сніданок у купе. В нього пропало бажання зустрітися з Карлоттою та з її батьком. На віллі «Остія», пізнього ранку, подаючи Аделі до ліжка сніданок, покоївка принесла також ранкові газети й листа. Адела Асконта підмостила під спину подушки й приготувалась, у відсутність коханця, поніжитися в постелі. Вона пила маленькими ковтками каву й уважно розглядала напис, немов перед тим, як узяти срібний ніж і розрізати конверт, хотіла впізнати почерк. Кількома хвилинами пізніше, мовою, щедро оздобленою перлами римських нетрищ, вона наказала покоївці пакувати речі, а Джузеппе послала впіймати екіпаж. Минули хвилини, і мешканці вілли та й сусіди пересвідчилися в тому, що Адела Асконта нагально від'їздить до Лондона. Першим у будинку на Алберт-сквері задоволених Карлотту й професора привітав Спір. — Успішно з'їздили? — спитав він, коли вони зачинились удвох з професором у кабінеті. — Чудово. Перекажіть Сел, щоб ощасливила нас своєю присутністю: вона мені буде потрібна. А нашій тигриці доведеться грати спектакль. Ми підрізали нашому римському приятелеві ніжки й крильця, мов різдвяному гусакові, хоча він про це ще й не знає. — У нас теж непогані новини, — всміхнувся Спір. — А саме? — Кроу. Професор різко обернувся до Спіра — все інше тепер не мало значення. — Він поїхав у відпустку! — з великим піднесенням мовив Спір. — Отже, ми його здолали. — На обличчі Моріарті промайнула посмішка, голова стиха захиталася. — Ці поліцаї — народ обережний. Ви звернули увагу, як рідко вони допускають, щоб скандал набув широкого розголосу? — Він, дуже задоволений, сів до столу. — Відпустка!.. Закладаюся своїми чоловічими здібностями, якщо в нього не відібрали його шматок хліба. Приємно знати, що цього настирного Кроу нарешті взято в шори. Все інше підготовлено? — Жебраки чатують на вокзалі. Тільки-но італійська дама прибуде, вони повідомлять про це нас. — Гаразд. З її появою нам треба діяти негайно. Гаррі Аллен готовий? Знає свою роль? — Вивчив, як ви веліли, й міг би зіграти її на сцені. — А лист? — Як ви й наказували, чекає на італійця в «Ленгемі». — За готелем спостереження ведеться? — Цілодобово. — Гаразд. А тепер розкажіть, як жила «сім'я», поки я був у Римі. Які прибутки, які крадіжки, скільки спорожнено кишень? Вислухавши розповідь Спіра про численні крадіжки, що було повсякденним життям відновленої імперії, професор Моріарті дістав свій щоденник, розгорнув сторінку, відведену Ангусу Мак-Криді Кроу і, мов закриваючи сплачений рахунок, закреслив її навскоси. Переглянув він також і сторінку, відведену Луїджі Санчіонаре, але, повагавшись, вирішальної лінії не провів. Це задоволення він залишив на потім.  

Минув тиждень, і містер Шерлок Холмс знову запросив Кроу до себе, на Бейкер-стріт. — Як ви себе почуваєте, друже Кроу? — весело запитав він, потираючи руки. — Все ще почуваю себе дурнем, — відповів той. — Свідомість того, що тебе ошукав триклятий Моріарті, настрою не підносить.  



— А ваші домашні справи, здається, налагоджуються. — Звідки це вам відомо? — здивовано запитав Кроу. — Бачу з вашого вигляду. Ви маєте вигляд чоловіка, про якого добре піклуються. Закладаюся, що ви зайняли міцну позицію. — Так. — Добре, добре… — Холмс узявся набивати свою люльку. — Певен, ви не заперечуватимете проти отруйного впливу нікотину? — всміхнувся він. — Та звісно, що ні. Я й сам належу до прихильників заспокійливих властивостей тютюну. — Кроу теж дістав люльку й наслідував великого детектива. — Чудово. — Холмс підніс до люльки вогонь і з задоволеним виглядом пихкав, випускаючи хмари диму. — Кращого друга, ніж Ватсон, годі шукати, але він так часто нагадує мені про мої слабкості… Хоча, слід сказати, має рацію. — Хотілося б зустрітись із доктором Ватсоном, — мовив Кроу. — Ні, ні, — похитав головою Холмс. — Цього не буде. Є речі, яких я не допущу. Йому не слід знати про наші зустрічі, особливо — про наші наміри. Хай краще не знає, що Моріарті живий. — А де він тепер? — Коли б я знав!.. — Холмс на хвилину замислився. — Ви маєте на увазі Ватсона, так? — Звичайно. — Я подумав, що ви запитуєте про Моріарті. Ватсона я знову послав до Корнуолу. Найближчим часом мені теж доведеться туди поїхати, а то ще не доживу побачити, чим усе скінчиться. Я, здається, казав вам, що Мур Агар наполягає, щоб я відпочив. — У такому разі, чом би вам не поїхати? — Я випрохав ще трохи часу — треба замовити деякі книжки й зробити виписки у Британському музеї. Невинні хитрощі, але Ватсону відомо, що я цікавлюсь корнуельською мовою і маю намір з часом опублікувати присвячену їй працю. Це заспокоїть Ватсона й відверне його увагу. Ну, а тепер, Кроу, ви готові до подорожі? — Подорожі? Але куди? — До Парижа. Куди ж іще, мій любий друже! Ми з вами знаємо, що Моріарті повернувся до своїх старих розваг. Переконані, що він доклав рук до корнгілських подій і вбивства старого Боултона. Знаємо і те, що він не зводив ока з вас, Кроу, і ви мало не потерпіли від цього. І все ж, єдине, чого ми абсолютно певні, — це те, що Гризомбр зустрічався з Морнінгдейлом. — Ваша правда. — Ви згодні зі мною, що Морнінгдейл — це Моріарті? — Яв цьому певний. — Ми маємо словесний портрет Морнінгдейла, але нічого більше. Він не міг перебувати в готелі «Крійон» увесь час, поки жив у Парижі. Його мусив хтось бачити, навіть розмовляти з ним. А ми мусимо поговорити з цими людьми, Кроу. Ця проста логіка полонила Кроу. Холмс, звичайно, мав рацію. Ключі до розгадки могли бути лише в Парижі.  

Готель «Ленгем», чудова готична споруда на однойменній площі, по сусідству з відомою церквою Всіх Святих, займав цілий акр землі, мав понад шістсот кімнат і можливість нагодувати водночас дві тисячі чоловік. У ньому полюбляли зупинятись американці, отже персонал умів обслуговувати іноземців, і Санчіонаре не відчував жодних незручностей. Хвилювало лише те, чи не сталося змін у планах колег, бо на вокзалі його ніхто не зустрів, хоча про свій приїзд він телеграфував. Хвилювання розвіялося, коли, під час реєстрації у головному вестибюлі, йому вручили цидулку від Гризомбра й Шляйфштайна, написану на бланку готелю й підписану за обох Гризомбром. Йому радили влаштуватися, добре відпочити після важкої дороги й ні про що не думати. Писали, що все підготують і відразу ж зв'яжуться з ним. Санчіонаре хотів би знати, чи встигне до того довідатися, де мешкають містер Джошуа Сміт і його дочка. Образлива поведінка цих двох людей дошкуляла, і він думав про це до кінця подорожі. Щоб уникнути зустрічі з ними, поводив себе дуже обережно, навіть зупинився на ніч у Парижі, щоб не прибути одночасно з ними на узбережжя й не пливти одним пароплавом до Англії. Оселившись у розкішних кімнатах, замовлених для нього, Санчіонаре вирішив дати Смітам спокій, принаймні доки зустрінеться з французом та німцем. Відіславши хлопця, який чемно запитав, чи не треба розпакувати валізи, Санчіонаре взявся до цього сам. Він не любив, щоб сторонні порпались у його білизні. В Римі це могли робити Бенно та Джузеппе, іноді Адела. А тут він упорається й сам. Він переніс валізи до спальні й заходився виймати сорочки, комірці та інші речі. Акуратно повісивши сорочки в шафу й повернувшись по штани, Санчіонаре відчув, що під одягом лежить щось тверде. Здивований, він засунув руку глибше й намацав пальцями пакет. Розгорнувши тонкий папір, Санчіонаре мало не сахнувся. У пакеті були три разки з'єднаних срібними ланцюжками рубінів та смарагдів, а також рубінова підвіска — намисто Карлотти, таке жадане в перший вечір його неспокійної подорожі. Випадково глянувши у високе дзеркало, він ледве впізнав себе — звідти на нього збентежено дивився дебелий блідий чоловік, який тримав у тремких пальцях разок чудового намиста. Санчіонаре блимнув на намисто, потім знову в дзеркало. Сон? Та ні. Коштовності в його руках були цілком реальні. Він бачив їх зблизька ще в вагоні-ресторані, до того ж надто багато коштовностей перебуло в його руках, щоб він міг помилитися. Але як? Чому? Ключ од валізи був увесь час у нього… Бенно? Це найбільш вірогідно. Бенно, всупереч його настановам, міг украсти намисто, перш ніж прибули до Парижа. Міг мати запасний ключ, отже, покласти намисто до шефової валізи. Що це — сюрприз? Чи необдуманий акт помсти? Лишалось тільки здогадуватися, бо Бенно вже був десь у дорозі до Рима. Не випускаючи намиста з рук, Санчіонаре сів на ліжко. Тримати в себе таку річ було небезпечно, але вона видавалась надто коштовною, щоб її позбутись. Санчіонаре міркував: якби Сміти помітили зникнення намиста до Парижа, його напевно затримали б у Франції, а якби похопилися пізніше, допитали б у порту чи в Лондоні. Чи згадував він у розмові зі Смітами назву готелю? Здається, ні. Отож почекає добу, можливо, навіть трохи більше. Якщо за цей час Гризомбр і Шляйфштайн не з'являться — майне додому, з намистом. Принаймні поїздка не буде марною. Але залишатися тут надовше було б невиправданим ризиком. Неспроможний угамувати дріж у пальцях, Санчіонаре закінчив розбирати свій багаж, думаючи, куди б заховати намисто. Як правило, найбільш відкрите місце здебільшого буває і найбезпечніше. Несесер пасував з усіх поглядів. У ньому, крім іншого, було п'ять різних слоїків та флаконів у гарних сріблястих коробках. Найбільший флакон, з одеколоном, виявився напівпорожній. Санчіонаре відкрив його, взяв намисто за застібку й опустив у рідину. Жебраки спостерігали за вокзалами Чаринг-Кросс і Вікторія, а дужі хлопці, під різним приводом, розташувалися ланцюжком від обох вокзалів аж до Алберт-скверу. Всі, як завжди, були належно настановлені. Душ десять не зводили ока з готелю «Ленгем». Гаркнесс тримав напоготові особистий екіпаж професора, а «боксер» Терремант виконував нову для себе роль кучера екіпажу, що курсував між обома вокзалами та готелем «Ленгем», але, на загальний подив пасажирів, уникав підбирати будь-кого на вулицях. Адела Асконта, в супроводі покоївки та смаглявого Джузеппе, прибула, як і передбачав Моріарті, десь за добу після Санчіонаре. Вона була втомлена з дороги, збуджена, різким голосом давала вказівки носильникам, які тягли її речі до екіпажу Терреманта й допомогли їй та покоївці зайняти місця. Джузеппе мав їхати за ними іншим екіпажем. Ланцюжок хлопців спрацював, невдовзі жебрак-посланець був під дверима будинку № 5 на Алберт-сквері. Моріарті, в образі брата-академіка, був готовий зранку, а Карлотту Селлі Годжес підняла з ліжка на три години раніше, ніж звичайно. Прибув до залу й Гаррі Аллен у водонепроникному плащі поверх ошатного костюма, з коричневим капелюхом у руці. Гаркнесс підігнав екіпаж до під'їзду, і Моріарті дав останні вказівки Гаррі Алленові та Карлотті перед їхнім від'їздом до готелю «Ленгем». Відвізши їх, Гаркнесс мав повернутися до професора. Час останнього акту, коли на ногах Санчіонаре клацне пастка, було розраховано до хвилини. Адела Асконта не замовляла кімнат у готелі «Ленгем», але там було багато вільних місць і персонал готелю зустрів її радо. Вона зайняла великий номер на третьому поверсі, по сусідству поселилась покоївка, маленьку кімнатку зайняв Джузеппе, її, як вона його називала, чоловік-слуга. Адела спокійно, хіба що надміру гордовито, трималася під час реєстрації і, лише піднімаючись сходами за двома носіями та малим служником, поцікавилась: — У готелі, гадаю, зупинився мій родич, синьйор Луїджі Санчіонаре? У відповідь вона почула, що синьйор Санчіонаре поселився напередодні, а його апартаменти — номер 327 на тому ж поверсі, що й її. У своїй кімнаті Адела Асконта затрималася лише настільки, аби скинути пелерину, яка була на ній у дорозі, й відразу ж рішуче попростувала до номера 327. Санчіонаре поклав собі: якщо до десятої Гризомбр і Шляйфштайн не зголосяться — негайно повертати до Рима. Снідаючи в своєму номері, він уважно продивився кожну колонку в газеті «Таймс», шукаючи повідомлення про намисто Карлотти Сміт. Нічого. І все ж відчував неспокій, ніби щось невідворотне нависло над ним важкою сніговою лавиною. Він саме допивав каву, коли, за чверть до десятої, почувся стукіт у двері. Француз чи німець? За дверима, нетерпляче вибиваючи дріб маленькою ніжкою, стояла Адела Асконта. Щоки її палали від тамованого гніву, що рвався з неї, мов пара з котла. — Де вона? — Відтрутивши Санчіонаре, Адела стиснула кулаки й кинулась до кімнати. — Я вб'ю її! І тебе теж! — Адело! Не забувай, ти в Лондоні… Що скоїлося?.. — Санчіонаре почав затинатися. — «Ти в Лондоні!.. Ти в Лондоні!» — перекривила його Адела. — Авжеж, я в Лондоні! — викрикувала вона по-італійському. — А де, по-твоєму, мені бути? Сидіти спокійно в «Остії», поки ти мене зраджуєш? — Зраджую — тебе?.. Люба, я тебе ніколи не зраджував, навіть у думках. — Де та повія? — Немає ніякої повії… Ти про кого? — Де та жінка, Карлотта? Санчіонаре збагнув, що на нього чекають неабиякі неприємності. — Карлотта? — перепитав він. — Карлотта! — вигукнула Адела. — Я знаю, Луїджі, знаю про Карлотту! — Що ти знаєш? Нема чого знати. Він раптом подумав, що, можливо, його виказав Бенно і щось вигадав од себе. А може, Карлотта, помітивши пропажу намиста, звернулася до римської поліції? Він був такий приголомшений, що навіть не подумав про неймовірність цього припущення. — Нема чого знати? Ти заперечуєш, ніби їхав до Лондона разом з Карлоттою? — Звичайно, заперечую. — Вона була в поїзді. Компанія Кука в Римі її зареєструвала. — Справді, в поїзді була Карлотта Сміт. Вона подорожувала разом з рідним батьком. Першого вечора ми разом вечеряли. І більше я їх не бачив. — Вона не з тобою? — Звичайно, ні. Я маю тебе, то що мені до якоїсь Карлотти? Ти вважаєш мене за дурня, Адело? — Я вважаю тебе за чоловіка. Ти правду говориш? — Клянусь могилою матері! — Я не вірю тобі. Твоїй матері теж. — Заспокойся, Адело. Скажи, що сталося? Чому ти поїхала за мною? Адела стояла понуривши плечі. Її гарні груди здіймались і опускались, червоні плями на щоках стали ще більшими. — Лист… — проказала вона вже далеко не так рішуче, як досі. — Лист? — перепитав Санчіонаре. — Ось цей. — Лист був у неї в рукаві, напоготові. Санчіонаре перебіг листа очима, звернувши особливу увагу на дату. Найрізноманітніші припущення виникали в його вже дещо затуманеній свідомості. Писали не пізніше ранку того дня, коли він виїхав з Рима. Автор листа знав, що Сміти їхатимуть тим самим поїздом. Санчіонаре вже відчув, що Карлотта його спровокувала. Потім раптом у його валізі опинилось її намисто. Пастка? Не що інше, тільки пастка. Йому не спадало на думку, хто і чому був у цьому зацікавлений. — Адело… — Санчіонаре змусив себе говорити спокійно. — Я нічого не можу пояснити, але нас обох ошукано. Не можу сказати з якою метою, але знаю: треба негайно звідси вшиватися. — «Луїджі Санчіонаре не так просто здолати, Луїджі ще себе покаже. Треба лише спокійно, забравши намисто, зникнути», — подумав він і, дістаючи з кишені ключ від несесера, кинувся до спальні. Згодом він згадував, як вилив з флакона рештки одеколону в раковину, над котрою перед тим умивався, дістав блискучий трофей, витер його рушником, урочисто вийшов з ним у вітальню до Адели, — і тут раптом розчахнулися двері з коридора. — Ось він, інспекторе! — пронизливо закричала Карлотта, тицяючи пальцем на Санчіонаре. За нею стояв міцний молодик у коричневому капелюсі. — Це він намагався мене зґвалтувати й украв мої коштовності! — репетувала Карлотта. Молодик старанно зачинив по собі двері й підступив до Санчіонаре. — Бувши вами, я поводився б спокійно, — сказав він. — Дайте мені намисто. — Луїджі! Хто ці люди? — Обличчя Адели було біле як крейда. — Я — інспектор Аллен, пані, якщо ви володієте англійською. — Володію! — Добре. А ця дама — Карлотта Сміт. — Кровопивця! — просичала Адела. — П'явка! — Яз карного відділу столичної поліції, — вів далі Аллен. — Стара відьма! — кинула Аделі Карлотта. — Я можу пояснити… — непевно озвався Санчіонаре, глянувши на намисто в жмені. — Міс Сміт поскаржилася, сер… — Він прийшов до мого купе й намагався мене зґвалтувати, — сказала Карлотта. — Потім виявилося, що зникло моє рубінове та смарагдове намисто. Ось воно, в його руках! Адела з силою втягла повітря, немов хижий звір, що готується до стрибка. Санчіонаре розтулив пальці і, захищаючись, підняв руку. Намисто впало на килим. — Потвора! — кинулась до нього Адела. — Це що таке? — розборонив їх «інспектор» Аллен. — Луїджі Санчіонаре, — рішуче заявив він, — ви заарештовані за крадіжку надзвичайно коштовного намиста. Я зобов'язаний вас попередити: все, що ви скажете, може бути записане й використане як свідчення. — Скандал!.. — прошепотів Санчіонаре, розуміючи, що пастка захряснулась. Адела скімлила, з її губів час від часу зривалися непристойні слова. Раптом усе стихло. Адела Асконта безтямним поглядом утупилась на двері. Ледь послабив хватку Аллен. Луїджі Санчіонаре підвів голову. В дверях стояла висока, худа постать професора Джеймса Моріарті. — Луїджі, радий вас бачити! — Голова Моріарті хиталась. Карлотта стримано засміялася. — Цить, дівчино! — урвав її сміх професор. — Гадаєш, усе це дуже смішно? — Що?.. — Санчіонаре відчув, що ноги в нього стали м'якими, мов добре виварені спагетті. Все в кімнаті попливло. Він закліпав очима, чекаючи смертельного удару, і ледь чутно вивихнув: — Моріарті?! — Саме так, — посміхнувся професор. — Це все ваша робота? — Ви своїм старіючим розумом дійшли правильного висновку, Санчіонаре. — Мені ж казали, ніби після сандрингемської справи з вами покінчено. — А ви здуру й повірили, мій друже? — Але що це, для чого? — й досі неспроможний отямитись, обвів поглядом' кімнату Санчіонаре. — Вас так засліпила пиха, що ви нічого не бачите? — Моріарті підступив до геть розгубленого італійця. — Це — щоб дати вам предметний урок, Луїджі. Довести вам, що я — господар злочинного світу Європи, що будь-якої миті можу дістати вас і стерти з лиця землі, мов кавалок лайна! — Голос Моріарті шелестів, наче вітер у листі. — Отже?.. — здригнувся Санчіонаре. — Отже, ви в мене, як кажуть, у кулаці. Якби все це була дійсність, а не придумана мною вистава, ви б зараз були в дорозі до в'язниці. — Вистава? — тихо перепитав італієць, зацьковано роззираючись. — «То ви маєте справу з коштовними камінцями? Може, з камінням із бруківки? Я не певен, що ви здатні відрізнити скло від граніту», — посміхнувшись, заговорив Моріарті голосом містера Сміта. — То це ви були Смітом? — занепалим тоном спитав Санчіонаре. — Звичайно, це я буй Смітом! — Професор обернувся до Адели. — Синьйоро Асконта, ви повинні пробачити Луїджі. Він мав не багато шансів вистояти перед Карлоттою. Гадаю, вона могла б спокусити навіть святого Петра. Адела Асконта роздратовано гмукнула. — А синьйор інспектор?.. — видушив із себе Санчіонаре. — Він — моя людина. Як і всі тут, чоловіки й жінки. Я лише бажав довести вам, Луїджі, що будь-коли й будь-де здатен вас контролювати, зігнути, зламати, позбавити тієї мізерної влади, яку ви маєте. Я вже довів це Гризомброві й Шляйфштайнові. Вони зрозуміли свою помилку й здалися на ласку. Тепер слово за вами. Санчіонаре пошепки вилаявся. — Союз! — підвищив голос Моріарті. — Я вирішив відновити наш давній союз. Разом, під моєю орудою, ми знову запануємо над злочинним світом Європи. Обирайте. Якийсь час ви змогли б і далі володіти Італією, самостійно, але, гадаю, це не надовго. Згодом, коли заспокоїли Аделу, Санчіонаре, випивши чарку бренді, запитав: — А якщо я не хочу або втечу? — Виключено, — посміхнувся професор. — Я знаю: мої жертви втрачають почуття реальності. Але я надійно застерігся. Ось підійдіть сюди, до вікна, й погляньте. Вони стояли поруч і дивилися на площу Ленгем. Моріарті кивнув пальцем на Терреманта з його екіпажем: — Він би не дав вам далеко втекти. А якби я розважив, що це необхідно, вас би просто вбили. За кілька годин, коли Санчіонаре повезли до Бермондсі, щоб він там приєднався до своїх давніх партнерів, Моріарті виконав ритуал: перекреслив, мов закриваючи рахунок, сторінку в кінці щоденника. Залишилось двоє — Сегорбе й Холмс. А ці троє — Гризомбр, Шляйфштайн і Санчіонаре послужать для Сегорбе переконливим уроком. Якщо такий хід виявиться вдалим, тоді для трьох своїх колег переконливим уроком стане сам Сегорбе. Моріарті покликав Спіра й продиктував йому адресовану лихому іспанцеві й підписану Гризомбром, Шляйфштайном та Санчіонаре, коротеньку телеграму:  

«ТРЕБА НЕГАЙНО ЗУСТРІТИСЯ. ПОВІДОМТЕ ЧАС ПРИЇЗДУ ЛОНДОН».  



Зворотна адреса була: готель «Чаринг-Кросс», до запитання.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка