Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка9/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24

РОЗДІЛ XXI


 

Прегарна трищоглова шхуна «Аріель», що перебувала в кругосвітньому плаванні, вже рік як залишила Сан-Франціско, коли Джеррі потрапив на неї. Як світ, та ще й світ білих богів, вона здалась йому не зрівнянна ні з чим. Адже вона була не маленька, як «Еренджі», й не забита вся, від прови до корми, на палубі й під палубою, чорношкірим поріддям. Єдиний чорношкірий, якого Джеррі застав на судні, був Джонні, зате двоногих білих богів на просторій шхуні було повно. Він зустрічав їх усюди: вони стояли біля стерна й на дозорному посту, мили палубу, начищали мідяні частини, лазили на щогли, тягли шкоти й фали гуртом по півдесятка душ. Але вони не були всі рівні. Джеррі дуже скоро зрозумів, що в небесній ієрархії «Аріеля» білі боги, які поралися біля вітрил та іншої суднової роботи, стояли куди нижче за капітана і двох його вбраних у біле з золотом помічників. А ті, своєю чергою, були нижчі за Гарлі Кснена й Віллу Кенен, бо Гарлі Кенен, як хутко побачив Джеррі, наказував їм. Та одного він так і не добрав ніколи, а саме — котрий бог на «Аріелі» найвищий з усіх. Він так і не дізнався, чи Гарлі Кенен владарює над Віллою, чи Вілла Кенен над Гарлі. А втім, він не міг сягати думкою аж так далеко, тож і не пробував дізнатись. Джеррі, не замислюючись, визнав, що вони панують над світом удвох. Жодне з них не було вище за другого. Вони правили разом, як рівні, а решта всі схилялись перед ними. Це неправда, що над серцем собаки панує той, хто його годує. Ні Гарлі, ні Вілла не годували Джеррі, і все ж він саме їх обрав своїми хазяями, саме їх полюбив і їм захотів служити, а не стюардові-японцеві, що весь час давав йому їсти. Власне, Джеррі, як і всі собаки, вмів розрізняти того, хто тільки дає їжу, і того, кому вона належить. Тобто він підсвідомо знав, що не тільки його їжа, а й їжа всіх на судні походить від цих чоловіка й жінки. Це вони годували всіх і правили всіма. Нехай капітан Вінтерс віддавав накази матросам, але сам капітан одержував накази від Гарлі Кенена. Джеррі був певен цього й поводився згідно з цим, хоча це ніколи не спадало йому на думку свідомо. І так само, як він звик робити все своє життя, як було з містером Гегіном, із Шкіпером і навіть з Башті та головним чаклуном Сомо, так і тут він уважав себе за власність найвищих богів, а від нижчих приймав відповідні знаки пошани. Як Шкіпер на «Еренджі» чи Башті в Сомо оголошували табу на нього, так і чоловік та жінка на «Аріелі» захищали його своїми табу. Їжу Джеррі одержував від Сано, стюарда-японця, і тільки від нього. Жоден матрос у вельботі чи катері не смів почастувати його хоч би шматочком сухаря, ані кликнути побігати берегом, та й Джеррі не смів прийняти такого частування чи запросин. І взагалі їм не дозволялось ніякого панібратства — ні гратися з ним, ні підкликати його свистом на палубі. Джеррі, своєю натурою схильному визнавати одного хазяїна, те прийшлось якраз до смаку. Звісно, були й певні градації, і ніхто не відчував їх тонше й виразніше за самого Джеррі. Скажімо, обом помічникам дозволялось привітати його словом «Агов!» чи «Здоров!» або навіть приязно погладити по голові. Капітан Вінтерс міг собі дозволити вже більше панібратство: м'яти йому вуха, просити: «Дай лапу», чухати йому спину й навіть хапати за щелепу. Однак тільки-но на палубі з'являлись Гарлі й Вілла, капітан зразу відпускав його до них. Що ж до пустощів, буйних і розкішних пустощів, то на всьому судні тільки самому Джеррі дозволялось так пустувати з цими чоловіком і жінкою, і тільки їм Джеррі дозволяв так пустувати з ним. Будь-яку витівку, що спадала на думку Віллі Кенен, він сприймав з нестямною радістю. Вона вивертала йому вуха, щоб стирчали вгору, і примушувала сидіти на самих задніх лапах, а передніми безпорадно махати в повітрі задля рівноваги, і пустотливо дмухала йому в писок. А Гарлі Кенен, коли Джеррі солодко спав на краю Віллиної спідниці, дошкуляв йому тим, що легенько торкав шерсть між пальцями. Від прикрого лоскоту Джеррі вві сні дриґав лапами, а врешті прокидався, і обоє, чоловік і жінка, сміялися з нього, аж заливались. А вечорами на палубі, коли Вілла ворушила пальцями під укривалом, на якому він лежав, немов то підповзав якийсь невідомий ворог, Джеррі удавав, ніби його справді піддурено, й перевертав усю Віллину постіль, шалено наскакуючи на того ворога, хоча добре знав, що то тільки її нога. Вілла то захлиналася реготом, то зойкала напівзлякано, коли його зуби майже діставали до її ноги, а врешті хапала його в обійми й сміялась йому просто в вуха, прищулені з утіхи й любові. Хто ще на цілому «Аріелі» насмів би таке витворяти з богининою постіллю? Правда, Джеррі ніколи не спадало на думку спитати себе про те; і все ж він чудово розумів, якої виняткової ласки заживає. Ще одну зі своїх улюблених витівок Джеррі відкрив випадково. Якось раз він, пориваючись до Вілли, так сильно тицьнувся їй в обличчя своїм твердим писком, що вона аж відсахнулась і зойкнула. А коли так ненароком сталося ще раз, він уже затямив, чого можна цим добитись; і потім, коли Вілла, бавлячись із ним, розпустується аж занадто, вже навмисне тикався їй писком у обличчя, примушуючи відхиляти голову назад. А ще згодом Джеррі переконався, що як уперто штовхати Віллу раз за разом, вона врешті здасться, вхопить його в обійми й заворкоче тихенько йому в вуха; і відтоді він частенько домагався такої втіхи. Правда, в тій любовній грі його ніжному носові діставалося куди більше, ніж її щокам чи підборіддю, але навіть біль здавався йому солодкий. Адже то були жарти, чистісінькі жарти, та ще й любовні, отож такий біль був для нього щастям. Усі собаки потребують бога. Джеррі пощастило дужче, ніж більшості собак: він знайшов собі аж двох богів, чия любов до нього була більша, ніж їхня влада пад ним. Хоч як погрозливо тикався він писком у щоку укоханої богині, та насправді він радніше вилив би всю кров зі свого серця, переповненого любов'ю серця, ніж завдав би їй болю. Він жив не задля їжі, не задля притулку, не задля тепленького місця між чорними прірвами, що оточують життя. Він жив для любові. І вмер би за любов так само радо, як і жив для неї. В Сомо його спогади про Шкіпера й містера Гегіна зблякли не хутко, бо життя в людожерському селищі не задовольняло його. Там було замало любові. Адже лиш нова любов може стерти з пам'яті давню любов чи то біль від її втрати. А на «Аріелі» те відбулося дуже скоро. Джеррі не забув Шкіпера й містера Гегіна. Але він згадував їх уже не з такою гострою, пекучою тугою. І згадки ті ставали чимраз рідші, й у снах Шкіпер та містер Гегін з'являлись йому рідше, хоча снив Джеррі, як усі собаки, часто і яскраво.  

РОЗДІЛ XXII


 

«Аріель» неквапно плив на північ понад завітряним узбережжям Малейти, буйно-барвистою лагуною між берегом та зовнішніми рифами, потикаючись у такі вузькі, захаращені кораловими скелями протоки, що капітан Вінтерс запевняв, ніби на голові у нього щодня прибуває по тисячі сивих волосин, і кидаючи якір біля кожного обмурованого острівця на зовнішніх рифах та кожного мангрового болота на великому острові, де можна було сподіватися дикунських осель. Бо Гарлі й Вілла Кенени нікуди не поспішали. Аби подорож була цікава, а чи довго вона триватиме, про те вони не дбали. За той час Джеррі засвоїв нове назвисько — чи, краще сказати, цілу низку нових назвиськ. Так було через те, що Гарлі Кенен дуже не любив перейменовувати будь-що. — У нього ж, мабуть, було ім'я, — доводив він Віллі. — Гегін, певне ж, якось назвав його, перше ніж віддати на «Еренджі». Тож хай і лишається безіменний, поки ми прибудемо до Тулагі й дізнаємось, як його справді звали. — «Що ім'я?» — зацитувала Вілла насмішкувато. — Все, — відрубав чоловік. — Ось уяви собі, що ти сама зазнала аварії, й твої рятівники називають тебе «місіс Pire», «панна де Мопен» чи навіть просто «Топсі». Або уяви, що мене називають Бенедіктом Арнольдом, або Юдою, або… або… Аманом. Ні, хай лишається безіменний, поки ми не дізнаємось його справжнього назвиська. — Але ж треба якось його називати, — ще заперечувала Вілла. — Я не можу думати про нього, ніяк не називаючи. — Ну, то називай щодня по-різному. Сьогодні клич його Пес, а завтра Містер Пес, а післязавтра — ще як-небудь… І Джеррі скорше з інтонації, з наголосу та з обставин здогадувався, що то його кличуть такими назвиськами, як Пес, Містер Пес, Пригодник, Надійний, Співунчик, Безіменний, Палке Серце. І ще багато назв придумала йому Вілла. А Гарлі кликав його так: Справжній Пес, Непідкупний, Кремінець, Ану Ще, Золотий Гріх, Морський Сатрап, Німрод, Бісик, Левожер. Одно слово, вони ніби навзаводи вигадували йому нові й нові наймення, щоб він не звик до жодного. А Джеррі хутко навчився розпізнавати ці назвиська не стільки по звуках, скільки по тому почуттю, з яким їх вимовляли. Він уже й не згадував, що його колись кликали Джеррі, і визнавав за своє ім'я будь-яке ласкаве слово. Велике розчарування (якщо цим словом можна назвати неусвідомлену невдачу) спіткало його, коли він спробував розмовляти. Ніхто на судні, навіть Гарлі й Вілла, не знали мови Наласу. І весь багатий словник Джеррі, все його вміння ним користуватись, що піднесло б його над усіма собаками як справжнє диво, на «Аріелі» не придались ні на що. Люди на судні не розуміли, ба навіть не здогадувалися про існування тієї стенографічної мови з гарчання та чмихання, що навчив його Наласу і що її тепер, коли Наласу не стало, в цілому світі знав тільки один Джеррі. Марно пробував він звертатись нею до богині. Сівши перед нею й поклавши голову їй на руки, він подовгу промовляв до неї, але ні разу не домігся й слова відповіді. Тихеньким повискуванням, чмиханням, гарчанням він пробував розказати їй щось про себе. І вона аж мліла зі співчуття, й нахиляла вухо до його писка, майже вкриваючи собаку своїми запашними косами; однак не могла доро-зуміти нічого з його мови, хоч серцем чула, чого він хоче. — Їй-богу, Мужу, наш Пес говорить! — вигукувала вона. — Я бачу, що він говорить. Він розказує мені про себе. Якби я тільки могла зрозуміти, я б уже знала всю історію його життя. Ось якраз тепер, цю мить він її виповідав, а мої недотепні вуха нічого не можуть добрати. Гар лі сприйняв її слова скептично, а тим часом її жіноча інтуїція не схибила. — Я певна! — переконувала вона чоловіка. — Я тобі кажу, що він розповів би нам про всі свої пригоди, якби тільки ми могли зрозуміти. Ще жоден собака так не говорив зі мною. Це ж ціла повість. Я серцем відчуваю. Часом я майже розумію, що вія розповідає про радість, про любов, про бойовий запал. А то в ній чути гнів, біль, образу, відчай, смуток. — Авжеж, — спокійно погоджувався Гарлі. — Собака білих людей, попавши серед людожерів Малейти, мусив зазнати всіх цих почуттів; і, звісно, біла жінка, Жона моя рідна, люба Вілла Кенен може уявити собі почуття собаки і вчути в звичайному вищанні та чмиханні розповідь про них, не здогадуючись, що то тільки чарівні домисли її ніжної, чуйної душі. Пісня морська, що у мушлі дзвенить… Дурниці. Ми самі творимо ту пісню і вкладаємо її в мушлю. — І однаково… — Авжеж, однаково, — лагідно перебив він. — Однаково твоя правда. Надто коли ти найдужче помиляєшся. Не в навігації, звісно, не в таких справах, як таблиця множення, де тверді кремінці реальності позначають шлях нашого судна між морських скель і мілин; зате в усьому іншому твоя правда, бо ти володієш найвищою з усіх істин — інтуїтивною істиною. — Смійся, смійся з височини своєї чоловічої мудрості, — відказала Вілла. — Але я знаю… — вона замовкла, шукаючи переконливіших слів, але так і не знайшла їх, а швидким рухом приклала руку до серця, вказавши на авторитет, сильніший за всякі слова. — Згоден, згоден, — весело засміявся він. — Це ж якраз те, що я сказав. Наше серце майже завжди може перемогти голову, і найкраще те, що воно завжди має рацію, незважаючи на факти, які доводять, що воно здебільшого помиляється. Гарлі Кенен не вірив і ніколи не повірив у запевнення своєї дружини, ніби Джеррі розповідає про себе. Все своє життя, до останнього дня, він вважав, що це Віллина сентиментальна, поетична вигадка. Однак Джеррі, чотириноге створіння, гладенький ірландський тер'єр, мав мовний хист. Якщо він і не годен був навчити когось говорити, то сам навчитися міг. Швидко, без зусиль, хоча його, властиво, не вчили, він почав засвоювати мову, що панувала на «Аріелі». На жаль, то не була приступна для собаки мова з гарчання та чмихання, як та, що винайшов Наласу. І Джеррі, розуміючи багато того, що говорилось на «Аріелі», сам не міг висловити нічого. Він знав принаймні троє імен богині: «Вілла», «Жона» й «Місіс Кенен», — бо чув, що її називали і так, і так, і так. Але сам він не міг вимовити жодного з них. То була цілком мова богів, що нею здатні говорити тільки боги, не така, як та, що винайшов Наласу й що була чимсь середнім між мовою богів і мовою собак, а отже, нею бог і собака могли порозуміватися. Так само Джеррі засвоїв численні імена головного бога-чоловіка: «Містер Кенен», «Гарлі», «Капітан Кенен» і «Шкіпер». І тільки зостаючись на самоті з ними обома, він чув, як богиня озивалась до бога: «Мужу», «Чоловіченьку», «Мій Терплячий», «Любий», «Коханий» і «Моя Втіхо». Але ніяким побитом не міг він вимовити ні цих імен бога, ні всіх численних імен богині. А тим часом ще недавно, коли ніч була тиха і вітер не шелестів у деревах, він міг чмиханням кликати Наласу ніби на ім'я. Якось богиня, схилившись над Джеррі так, що її волосся, ще не просохле після морського купання, спадало на нього, і держачи його голову в руках так, що він ледь-ледь не діставав рожевою стьожечкою-язиком її носа, заспівала йому: «Як назвать його — не знаю, та на рожу схожий він!» Потім ще одного дня вийшло так само, і цей раз Бона тихенько проспівала йому над вухом майже всю пісню. Саме серед пісні Джеррі вельми її здивував. Та, правду сказати, не менше він здивував і себе. Ніколи перше він не робив такого свідомо. І тепер зробив несамохіть. Він зовсім не мав наміру це робити. Його просто опанувало бажання і владно примусило вчинити так. Він не міг стриматись, так само як тоді, коли струшував з себе воду після купання або дриґав уві сні лапою, коли йому лоскотали її. Коли богинин спів, ніжно переливаючись, забринів Джеррі в вухах, йому здалось, наче вона повивається якимсь туманом, а її тиха млосна пісня піднімає його й переносить у якийсь інший світ. Отоді Джеррі зробив дивовижну річ. Він раптом мимохіть сів на палубу, вивільнив голову з її рук і з-під хмари її кіс, задер писок угору і ввесь затремтів та засопів під ритм її пісні. Тоді писок його задерся ще вище, а щелепи розтулились, і з пащі йому полилося мелодійне виття. Отак Джеррі заробив собі назвисько «Співунчик». Бо Вілла Кенен відразу звернула увагу на цей хист і стала його розвивати. І Джеррі ні разу не ухилився, коли вона сідала, простягала до нього руки й кликала: «Йди сюди, Співунчику!» Він підходив, сідав перед нею, втягуючи ніздрями солодкі пахощі її кіс, тулився головою їй до щоки, задирав писок біля вуха в неї і, тільки-но вона заводила тиху пісеньку, майже зразу починав вторувати. Найлегше піддавався він на мінорні мотиви, а вже раз почавши, співав з Віллою доти, доки вона хотіла. І то таки був справжній спів. Джеррі, зі своїм хистом до мови, хутко навчився стримувати, пом'якшувати виття, щоб воно лунало мелодійно й ніжно. Він навіть умів притлумлювати його майже до шепоту, підносити й стишувати, брати вищі й нижчі ноти, прискорювати й сповільнювати, підладжуючи до її голосу. Джеррі тішився співом майже так, як курець опію тішиться мареннями. Він справді марив — невиразно, туманно марив на яві, з широко розплющеними очима; його оповивало хмарою запашне богинине волосся, а її голос тужив разом з Джерриним, і його свідомість тонула в маревах іншого світу, що приходив до нього зі співу й що був самим співом. Йому згадувався біль, але так давно забутий, що вже й не болючий. Ті згадки не мучили Джеррі, а скорше переймали його солодким смутком, піднімали й відносили з «Аріеля», що стояв на якорі в якій-небудь кораловій лагуні, кудись в отой нетутешній, несправжній Інший Світ. У такі хвилини він жив серед видив. Йому уявлялось, наче він серед холодної похмурої ночі сидить на голому пагорбі й виє на зорі, а з темряви, здалеку-здалеку, долинає виття-відповідь. Потім звідусюди, здаля й зблизька, озиваються нові й нові голоси, і ось уже вся ніч лунає голосами його родичів. Бо то вила його рідня. Ніколи не бачивши, не чувши, він усе ж знав тих насельників Іншого Світу. Наласу, вчивши Джеррі розмовляти гарчанням та чмиханням, умисне звертався до його розуму; а Вілла, сама не здогадуючись, що вона робить, зверталась до його серця, до тайників спадковості, зачіпала найглибші струни прадавніх спогадів і видобувала звуки з тих струн. Приміром, перед ним іноді виринали з ночі неясні образи, чи, скорше, тіні, і мчали повз нього, мов привиди, а у вухах йому лунав, ніби крізь сон, гавкіт зграї, що женеться за здобиччю; тоді серце його билося частіше, в ньому прокидався мисливський інстинкт, і лагідне, стримане виття-спів збивалось на нетерпляче скавчання. Голова його опадала з хмари розпущених кіс униз, а лапи починали неспокійно, судомно тіпатись, наче він біг, і враз, за одну мить випавши з дійсності в сон, Джеррі вже мчав і сам серед примарної зграї, охоплений мисливським поривом. І як, буває, люди жадають опію чи гашишу, так Джеррі жадав тої втіхи, що її зазнавав, коли Вілла Кенен розгортала йому обійми, оповивала його своїми косами й піснею заносила далеко через час і простір, у марення про його прадавню рідню. Однак не щоразу, коли вони співали вдвох, Джеррі відчував таке. Здебільшого він не бачив видив, його тільки поймали невиразні почуття, сумні й солодкі, ніби тіні спогадів. А часом той смуток навіював йому образи Шкіпера, й містера Гегіна, і Теренса, й Бідді, і Майкла, й усього давно зниклого життя на плантації Меріндж. — Люба, — сказав якось Гарлі дружині, коли вона доспівала з Джеррі пісню, — йому дуже пощастило, що ти не дресирувальниця, чи то пак «артистка-дресирувальниця», а то б ви двоє були коронним номером по всіх естрадах і цирках світу. — Ну й що ж, — відповіла вона. — Я знаю, що він радо виступав би зі мною… — І це була б вельми незвичайна річ, — докінчив Гарді. — А чому? — Тому що хіба в одному випадку з сотні дресирована тварина любить свою роботу або дресирувальник любить тварину. — А я гадала, що жорстокість у цьому ділі давно вже відійшла в минуле… — сказала Вілла. — Так гадають усі глядачі — й у дев'яноста дев'ятьох випадках із ста помиляються. Вілла глибоко, з удаваним жалем зітхнула. — Тоді, мабуть, доведеться відразу зректися такої блискучої й зисковної кар'єри. А все ж як гарно б виглядали афіші з моїм ім'ям величезними літерами… — «Вілла Кенен — Солов'їне Горло і Співунчик — ірландський тер'єр-тенор», — підказав Гарлі. І Джеррі, звісивши язик, забігав очима й засміявся разом з ними — хоч він і не знав, чого вони сміються, але з їхнього сміху розумів, що вони раді, а любов до них спонукала його радіти, коли радіють вони. Бо Джеррі знайшов, і то повною мірою, те, чого жадала його природа, — любов бога. Визнавши, що ці двоє панують на «Аріелі» разом, він любив їх обох; і все ж таки, можливо, через те, що вона проникла найглибше в його серце своїм чарівним голосом, який переносив його в Інший Світ, Джеррі полюбив богиню так, як ще не любив ніколи й нікого, навіть самого Шкіпера.  

РОЗДІЛ XXIII


 

Одну річ Джеррі засвоїв на «Аріелі» дуже рано: що ганяти чорношкірих не дозволяється. Радий догодити й прислужитися своїм новим богам, він скористався з першої нагоди й налетів на тубільців, що припливли пірогою в гості й піднялися на борт судна. Коли Вілла зразу цитьнула на нього, а Гарлі владно покликав, він зупинився, зовсім сторопілий. Щиро гадаючи, що то він помилився, Джеррі знову став наскакувати на одного тубільця, якого обрав собі за жертву. Тоді Гарлі вже гримнув на нього, і Джеррі підбіг і закрутив хвостом та завихляв боками, ревно благаючи пробачення, а тоді лизнув рожевим язиком хазяїнову руку, що вже ласкаво поплескувала його по голові. Далі Вілла підкликала його до себе, взяла обома руками за писок, нахилилась до нього і, дивлячись йому в очі, довго й поважно тлумачила йому, що ганяти чорношкірих гріх. Сказала, що він не простий лісовий собака, а родовитий ірландський джентльмен і що собаці-джентльменові не личить кривдити безневинних тубільців. Усе те він вислухав уважно, не кліпнувши очима, і хоч слів не розумів, але про що йдеться, збагнув добре. Він уже знав із мови «Аріеля» слово «фе!», а вона вжила його кілька разів. «Фе!» для нього означало «не можна», тобто це слово встановлювало табу. Ну, а коли такий у богів звичай і така їхня воля, і о хто він, щоб не коритись їхній владі чи брати її під сумнів? Так міг спитати себе Джеррі. Якщо чорношкірих не слід ганяти, то він їх і не ганятиме, дарма що Шкіпер колись заохочував його до цього. Звісно, Джеррі не міркував так виразно, але по-своєму він дійшов такого висновку. Любити бога, вважав він, означало служити йому. І Джеррі радий був догоджати богам своєю службою. А наріжним каменем служби для нього був послух. І все ж йому спершу дуже тяжко було не гарчати й не хапати зубами чорні ноги зухвалих тубільців, що мелькали повз нього на білій палубі «Аріеля». Та він ще мав дізнатися, що цей закон чинний не завжди. Якось Віллі Кенен захотілося скупатись по-справжньому, в текучій прісній воді, і, як на те, чорношкірий лоцман Джонні з Тулагі припустився помилки. На карті показано було річку Сулі завдовжки одну милю — не тим, що річка була така коротка, а тим, що жоден білий ще не заходив нею далі. Коли Вілла запропонувала скупатись у річці, її чоловік порадився з Джонні. Той похитав головою. — Тут нема чорний люди, — сказав він. — Ти не бійся. Лісовий люди живе далеко-далеко. Отож катер поплив до берега, і там команда порозлягалась у холодку під кокосовими пальмами, а Вілла, Гарлі й Джеррі подалися річкою проти води на чверть милі, до першого підходящого плеса. — Обережність усе ж не завадить, — сказав Гарлі, вийнявши автоматичного пістолета з кобури й кладучи зверху на купу одежі. — Може, й нагодиться яка випадкова зграя тубільців. Вілла забрела по коліна в воду, звела очі до темного склепіння джунглів високо над головою, крізь яке лиш де-не-де пробивалося сонячне проміння, й здригнулась. — Якраз підхожа декорація для чорного діла, — осміхнулась вона, тоді бризнула на чоловіка холодною водою. Той бурхнувся в річку, доганяючи її. Джеррі якусь часинку сидів біля одежі й дивився на їхні пустощі. Потім його увагу привернула рухлива тінь величезного метелика, а незабаром він уже винюхував у хащах слід лісового щура. Слід той був не дуже свіжий, Джеррі добре те знав; але в глибинах його єства жили ьсі спадкові інстинкти, що спонукали його полювати, вистежувати, переслідувати живі істоти — одно слово, гратись у добування поживи, хоч уже багато тисячоліть усе його поріддя годували люди. Отож, прагнучи виявити здібності, що були вже не потрібні йому, однак ще жили в ньому й просили вияву, він і подався старим слідом лісового щура — нечутною, скрадливою ходою хижака, внюхуючись у слід з безмежною увагою. Та ось той старий слід перетяв інший — свіжий-свіжісінький. Голова Джеррі шарпнулась на той новий слід, немов її смикнули за мотузочок. У ніздрі йому вдарив виразний запах чорношкірого. Це був чужий чорношкірий, бо Джеррі не міг розшукати такого в архівах своєї пам'яті. Вмить забувши лісового щура, Джеррі подався новим слідом. Цікавість і захват гри підганяли його. Він не боявся за Віллу й Гарлі, таке не спало йому на думку навіть там, де чорношкірий, очевидячки, зачувши їхні голоси, постояв довгенько, обмірковуючи, як повестися, і залишив по собі дуже сильний запах. З того місця слід звернув до плеса. Украй пильний, чуйний і напружений, але ще без тривоги, ще тільки граючись у полювання, Джеррі рушив ним далі. Від плеса часом долітали вигуки й сміх, і щоразу, коли Джеррі їх чув, його на мить проймав радісний трепет. Якби його спитати і якби він умів висловити свої почуття, він би сказав, що найлюбіший з усіх звуків у світі для нього голос Вілли Кенен, а другий по ньому — голос Гарлі Кенена. Їхні голоси завжди вкидали його в трепет, нагадуючи про його любов до них і про те, що й вони його люблять. Але тільки-но, вже близько від плеса, Джеррі загледів чужого чорношкірого, в ньому прокинулась підозра. Бо той поводився не так, як поводяться звичайні тубільці, що не мають лихих намірів. Навпаки, він робив усе так, як той, хто підкрадається, щоб заподіяти лихо. Він припав до м'якої лісової землі й визирав з-за грубого кореня великого дерева. Джеррі наїжачився й теж припав до землі, стежачи за ним. Раз чорношкірий був підніс рушницю до плеча; але в ту мить почувся гучний плюскіт води й сміх, і його жертви, що й не здогадувалися про небезпеку, очевидно, зникли з поля його зору. Озброєний він був не застарілим слайдером, а цілком сучасним магазинним вінчестером і, видно, вмів стріляти від плеча, а не від кульші, як більшість малейтян. Незадоволений своєю позицією за деревом, тубілець спустив рушницю й підповз ближче до плеса. Джеррі покрався за ним, припадаючи до землі так низько, що голова його, витягнена поземно вперед, була нижче, ніж плечі, які химерно випиналися горбом над усім тілом. Коли чорношкірий спинявся, застигав на місці й Джеррі. А як чорношкірий рушав далі, рушав за ним і Джеррі, тільки швидше, і відстань між ними коротшала. І весь час шерсть на в'язах і плечах у нього їжачилась хвилями люті й гніву. Це вже був не золотавий песик з прищуленими вухами й ласкавим язичком, не Співунчик в обіймах у своєї богині, що виспівував прадавні спогади, повитий хмарою її волосся, а чотириногий боєць, іклатий убивця, готовий роздирати й нищити. Джеррі збирався напасти, тільки-но підповзе досить близько. Він забув про табу, яке забороняло ганяти чорношкірих на «Аріелі». В ту хвилину воно зовсім випало з його свідомості. Він знав тільки, що богові й богині загрожує лихо і заподіяти його хоче оцей чорпошкірий. Він підкрався до тубільця вже так близько, що вирішив стрибати, коли той звівся й почав підносити рушницю. Ще приклад не торкнувся до плеча, як Джеррі стрибнув — швидко, та все-таки зовсім нечутно, і чорношкірий таки не чув нічого, аж поки не впало йому на плечі щось важке, мов камінь з пращі. І в ту саму мить Джеррині зуби вгородилися йому в потилицю, але занадто низько, де грубі плечові м'язи прикривали хребет і ікла не могли дістати до спинного мозку. З несподіванки тубілець навмання сіпнув пальцем за Курок і нестямно вереснув. Повалений ницьма, він перевернувся на спину і зчепився з Джеррі, що вже роздер йому зубами вилицю та щоку й пошматував вухо, бо ірландські тер'єри мають звичку кусати часто й швидко, а не впинатися зубами намертво, як бульдоги. Коли надбіг Гарлі Кенен, голий як Адам і з пістолетом У руці він побачив, що собака й людина, сплівшись у двобої, качаються й розривають лісову підстилку. Чорношкірий із геть закривавленим обличчям обома руками душив Джеррі за шию, а пес харчав, задихався, гарчав і відчайдушно дряпав його задніми лапами. На них були вже не щенячі кігтики, а міцні пазури й тверді, сильні м'язи дорослого пса, і вони лишали на голих грудях і животі довгі червоні смуги, аж урешті тубілець спереду весь облився кров'ю. Гарлі Кенен не важився стріляти, так тісно вони сплелися. Він підступив ближче й стукнув чорношкірого колодочкою пістолета по голові. Приголомшений тубілець розціпив пальці, і звільнений Джеррі відразу рвонувся йому до горла, та Кенен устиг спіймати собаку за в'язи, крикнув на нього, і він відскочив назад. Він ще довго аж трусився з люті й грізно гарчав, хоча й зиркав угору, прищулював вуха та крутив хвостиком щоразу, коли Гарлі промовляв: «Молодця, песику! Молодця!» Джеррі знав, що «молодця» — це похвала, і з того, що Гарлі кілька разів повторив це слово, зрозумів, що прислужився своєму богові, й прислужився добре. — Ти знаєш, цей злидень хотів нас забити, — сказав Гарлі дружині, що підійшла, натягуючи на себе одяг. — Так зблизька, менш як за п'ятдесят футів, він би не схибив. Поглянь на його вінчестер. Це тобі не якась допотопна фузія. А хто має таку рушницю, той, певне, вміє й стріляти з неї. — Але чого ж він нас не повбивав? — спитала Вілла, її чоловік показав на Джеррі. Вона зрозуміла, й очі їй засяяли. — Невже… — почала вона. Гарлі кивнув головою: — Атож. Співунчик не дав. Він нахилився, перевернув безвладного тубільця долілиць і побачив пошматовану потилицю. — Ось куди він учепився зразу, а в нього, певне, палець уже був на курку, і цілився він у тебе й у мене — спершу, мабуть, у мене, — коли Співунчик поламав його плани. Вілла майже не слухала чоловіка, бо вже обіймала Джеррі» називала його золотим песиком і вгамовувала його гарчання та пригладжувала ще наїжачену шерсть. Та коли чорношкірий заворушився, кволо звівся й сів, Джеррі загарчав знову й почав рватися до нього. Гарлі витяг з-за пояса в тубільця ніж і спитав: — Як твій звати? Та чорношкірий ніби й не чув. Він не спускав зчудованих очей з Джеррі. Помалу в голові йому трохи проясніло, він збагнув, що сталось, і усвідомив, що оця невелика кремезненька звірина зіпсувала йому все полювання. — Далебі, цей собака багато напсуй мені, — вишкірився він до Гарлі. Тоді полапав рани на потилиці й обличчі, а очима пересвідчився, що білий пан уже заволодів його рушницею. — Ти давай сюди мій стрільба, — зухвало сказав він. — Я давай тобі трах по голова, — відказав Гарлі, а тоді обернувся до Вілли. — Це не звичайний малейтянин. По-перше, де б він тут узяв таку рушницю? Потім завваж, яка сміливість. Він же напевне бачив і судно, й наш катер на березі. І все ж наважився добути наші голови й утекти з ними в джунглі. — Як твій звати? — знову спитав він. Однак не почув тубільцевого ймення, аж поки не надбігли захекані Джонні з матросами. Коли Джонні вгледів спійманого, очі йому аж загорілись, і він збуджено заговорив до Кенена: — Ти давай мені цей хлопець. Еге? Ти давай мені цей хлопець. — На 'кий біс він тобі? Джонні відповів не зразу, а тільки тоді, як Кенен сказав, що хоче відпустити тубільця, бо той, мовляв, нічого лихого не зробив. Тоді Джонні бурхливо запротестував: — Ліпше ти вези цей хлопець до Тулагі, урядовий дім. Урядовий дім давай тобі два по десять фунт. Він дуже-дуже поганий цей хлопець. Він звати Макавао. Дуже-дуже поганий. Він Квінсленд хлопець… – 'Кий біс Квінсленд? — перебив його Кенен. — Він живе там? Джонні похитав головою. — Він зразу живе Малейта. Давно-давно він вербуйся на шхуна ходи працюй Квінсленд. — Він повернувся з квінслендських плантацій, — переклав Гарлі друясині. — Розумієш, коли пішло гасло «Австралія для білих», квінслендським плантаторам довелося відіслати назад усіх чорношкірих робітників. Цей Макавао один з них, і то, видно, гарна цяця, коли Джонні правду каже, що за нього призначено двадцять фунтів нагороди. Це велика сума, як за чорношкірого. Далі лоцман розповів про їхнього полоненого таке: Макавао від самого початку набув лихої слави. В Квінсленді він відсидів загалом чотири роки ув'язнення за крадіжки, грабунки, замах на вбивство. Коли австралійський уряд відіслав його на Соломонові острови, він завербувався на плантацію Булі — як потім виявилося, з метою роздобути зброю й припаси до неї. За спробу вбити наглядача плантації він дістав у Тулагі п'ятдесят канчуків і рік в'язниці. Вернувшись до Булі відробляти решту терміну, він таки примудрився за відсутності наглядача вбити власника плантації й утекти вельботом. З собою він забрав усю зброю та набої, які були на плантації, голову господаря, десятьох робітників-малейтян і двох сан-крістобальців — цих останніх задля того, що вони були береговики й уміли правити човном. Сам Макавао й десятеро малейтян, бувши лісовиками й не знавши моря, не могли зважитись на довгий морський перехід від Гвадалканару. Дорогою він напав на маленький острівець Уджі, зняв голову одинокому крамареві, плохенькому метисові з острова Норфолк, що вів свій рід з Піткерну, від самого Маккоя із «Щедрості»[12], й забрав усі товари. Щасливо прибувши на Малейту, він з товаришами, не потребувавши більше сан-крістобальців, постинав їм голови, а тіла їхні з'їли. — Далебі, він дуже-дуже поганий, — так докінчив свою розповідь Джонні. — Урядовий дім, Тулагі, з біса радий давай два по десять фунт за цей хлопець. — Любий мій Співупчику, — проворкотіла Вілла у вуха Джеррі. — Якби не ти… — … Твоя й моя голови теліпалися б тепер за плечима в Макавао, що поспішав би джунглями додому, — докінчив за неї Гарлі. — Далебі, цей собака він добрячий, дуже-дуже, — додав він жартівливо. — А я ще сварив його недавно за те, що чорношкірих ганяє. А він, бач, зна своє діло краще від мене. — Якщо тільки хто спробує забрати його в нас… — про-. мурмотіла Вілла, насупившись. Гарлі кивнув головою на знак згоди. — А все ж таки хоч одна втіха була б, якби твоя голова помандрувала в джунглі, — всміхнувся він. — Втіха? — обурено вигукнула Вілла. — Авжеж, бо й моя б помандрувала з твоєю. — Рідний мій Мужу! — прошепотіла вона й підвела на нього раптом затуманені сльозою очі, руками ще обіймаючи Джеррі; а той відчув її зворушення й лизнув свою богиню в запашну щоку рожевою стьожечкою язика.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка