Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка8/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24

РОЗДІЛ XVIII


 

А місяці минали. Скінчився південно-східний пасат, знову повіяв мусон; Джеррі постаршав ще на півроку, підріс, поважчав, подебелішав. Ті півроку йому жилося зі сліпим дідом легко, хоча Наласу вимагав послуху й навчав Джеррі день у день куди довше, ніж звичайно вчать собак. Зате він пі разу не вдарив Джеррі й навіть не насварив. Цей чоловік, що відібрав життя чотирьом з роду Анно, й то трьом з них уже як був сліпий, а за своєї буйної дикунської молодості вбив ще більше людей, ні разу не озвався до Джеррі сердитим словом і домагався покори тільки ласкавим умовлянням. Така пильна наука саме в той час, коли Джеррі з щеняти дозрівав на пса, розвинула його розум на все життя. Може, в цілому світі не бувало другого собаки з такою багатою мовою. І причин тому було три: кмітливість Джеррі, навчительський хист Наласу і довгі години навчання. Як на собаку, словник Джеррі був величезний. Вони з Наласу могли розмовляти годинами, хоч абстрактних уявлень у їхніх розмовах було дуже мало, та й ті були прості: вони рідко стосувались навіть безпосереднього минулого, а ще рідше — безпосереднього майбутнього. Джеррі не міг розповісти старому ні про Меріндж, ні про «Еренджі», ні про свою велику любов до Шкіпера, ні про те, за що він ненавидить Башті. Так само й Наласу не міг з'ясувати Джеррі ні своєї ворожнечі з родиною Анно, ні того, як він утратив зір. Практично всі їхні розмови обмежувалися теперішньою хвилиною, хоча могли зачіпати й дещо з найбезпосереднішого минулого. Бувало, Наласу давав Джеррі цілу низку наказів, приміром таких: збігати самому на розвідини, дійти до спального кубла, оббігти його широким колом, далі побігти до другої галявини, де росли плодові дерева, далі навпростець лісом до головної стежки, потім нею в напрямку селища до великого баньяна, а потім малою стежкою вернутись до хатини. І все те Джеррі мав виконати точно, а вернувшися, доповісти. Скажімо, отак: біля кубла нічого незвичайного, тільки недалеко сидить мишоїд; на другій галяві впало з пальми три кокосові горіхи — бо Джеррі вмів без помилки рахувати до п'яти; між другою галявиною й головною стежкою натрапив на чотирьох свиней; на головній стежці спіткав одного собаку, більш ніж п'ять жінок і двох дітлахів; а на малій стежці, що вела додому, помітив какаду й двох хлопців. Але Джеррі не вмів виповісти Наласу, що в нього на серці й чому він не зовсім задоволений своїм теперішнім життям. Хоч Наласу й був бог, та все ж тільки чорношкірий бог, а не білий. А Джеррі ненавидів і зневажав усіх чорношкірих, опріч Ламаї й Наласу. Цих двох він терпів, а до Наласу навіть почував спокійну й щиру приязнь. Проте полюбити його Джеррі не міг. В кращому разі це були тільки другорядні боги, і він не міг забути великих білих богів — таких, як Шкіпер і містер Гегін, або ще Дербі й Боб, з тієї самої породи. Вони були якісь не такі, якісь інакші, кращі, ніж усе оце чорношкіре дикунство, серед якого він жив. Вони лишились десь у іншому, вищому світі, в недосяжному раю, що його Джеррі яскраво пам'ятав; він прагнув до того раю, але не знав туди дороги й навіть часом, мавши туманне уявлення про те, що всьому на світі настає кінець, гадав, що той рай міг запасти в остаточне небуття, яке вже поглинуло Шкіпера й «Еренджі». Марно намагався Наласу здобути любов Джеррі. Старий не мав чим переважити його упереджень та спогадів, хоч і домігся від нього цілковитої вірності й відданості. Джеррі й за цього хазяїна бився б на смерть, та не з таким ревним запалом, як за Шкіпера. А старий і гадки не мав, що серце собаки не все належить йому. І ось, як один з родичів Анно придумав свою штуку — грубі плетені сандалі, щоб захистити босі ноги від отруєних колючок, якими Наласу відібрав життя трьом їхнім кревним, настав день, коли вони прийшли по його життя. Власне, то був не день, а ніч, глупа ніч, така хмарна й темна, що не можна було розглядіти дерево в себе перед носом. Цілих дванадцятеро їх прийшли на галявину до хатини Наласу, озброєні снайдерами, сідельними пістолями, топірцями, бойовими киями. Дарма що в сандалях, ішли вони обережно, ще боячись колючок, хоча Наласу давно вже їх не розкидав. Джеррі, що сидів між колінами в Наласу й сонно кивав головою, перший застеріг хазяїна. Старий сидів перед хатиною, як щоночі вже багато років, і пильно прислухався. Коли Джеррі тихо загарчав, він прислухався ще пильніше, але кілька хвилин не чув нічого. Водночас Наласу пошепки спитав у Джеррі, що там таке, й наказав відповідати потиху. А Джеррі гарчанням та чмиханням і всією стенографічною мовою, якої був навчений, повідомив його, що наближається багато чоловіків, більше ніж п'ятеро. Наласу сягнув рукою по лук, наклав стрілу й застиг, чекаючи. Нарешті й його вуха вловили тихі шелести з усіх боків. Попередивши Джеррі, щоб відповідав тихо, він знову спитав, що там таке. Чуткі пальці Наласу відчули, як наїжачилася шерсть на в'язах у собаки. Той уже читав нічне повітря не тільки слухом, а й нюхом, і знов тихенько повідомив Наласу, що йдуть чоловіки — багато чоловіків, більше ніж п'ятеро. По-старечому терплячий Наласу сидів нерухомо, аж поки виразно розчув кроків за тридцять від себе, на узліссі, людську ходу. Він натяг лука й пустив стрілу в той бік — і не марно, бо там пролунав здушений зойк. Наласу зразу стримав Джеррі, щоб не біг по стрілу, бо вона влучила, а потім наклав на лук нову. Чверть години було тихо — сліпий дід сидів, ніби вирізьблений з каменю, а собака аж тремтів з нетерплячки під промовистим дотиком його пальців, але слухався наказу мовчати. Бо Джеррі, як і Наласу, знав, що в довколишній темряві шелестить і підкрадається смерть. Знову почулась тихенька хода — цей раз ближче. Але пущена стріла не влучила. Чути було, як вона стукнулась у дерево, а той, у кого її пущено, квапливо відступив. Хвильку посидівши тихо, Наласу послав Джеррі принести стрілу. Довго й старанно навчаний, Джеррі побіг туди, де вона впала, й приніс її в зубах назад так тихо, що навіть Наласу своїм слухом, багато гострішим, ніж звичайно в людей, не розчув нічого. Наласу почекав ще трохи, слухаючи, як зступаються зусібіч у кільце його вороги, а потім узяв усі свої стріли і, покликавши Джеррі за собою, нечутно викрався за межі того кільця. Тільки-но вони рушили, як бабахнув снайдер, націлений потемки на те місце, де вони щойно сиділи. І так сліпий дід із собакою від півночі до світанку успішно відбивались від дванадцятьох чоловіків, озброєних гримучим порохом та страшними, вбійчими грибуватими кулями з м'якого олива. А сліпий оборонявся тільки луком та сотнею стріл. Але вистрелив він не одну сотню разів, бо Джеррі знаходив стріли й приносив йому назад. Наласу дістав велику поміч від собаки, що остерігав його, мавши ще чуткіші вуха, і нечутно кружляв довкола хатини та сповіщав, де нападники підібрались найближче. Чимало коштовного пороху витратили родичі Анно, бо то було наче полювання на невидимих привидів. Крім спалахів пострілів, їм не видно було нічого. Вони не бачили й Джеррі, хоч дуже скоро почули, що він бігає поміж них, розшукуючи стріли. Раз один з них, нахилившись по стрілу, що трохи не влучила в нього, наткнувся рукою на спину Джеррі й перелякано вереснув, коли пес рвонув його зубами. Вони пробували стріляти на бреньк Наласової тятиви, але старий щоразу, вистреливши, відстрибував убік. Кілька разів, зачувши поблизу Джеррі, вони стріляли й у нього і один раз навіть трохи обсмалили йому порохом писок. Як засірів короткий тропічний світанок, що майже враз переходить у ясний день, вороги відступили, а Наласу, що вже сховався від світла в своїй хатині, ще мав при собі, завдяки Джеррі, вісім десятків стріл. Наласу зміг записати на свій рахунок ще одного вбитого й хтозна-скількох поранених стрілами, що насилу відповзли геть. Півдня старий сидів над Джеррі й пестив та вихваляв його за те, що він зробив. А потім разом із собакою пішов у селище й розповів там про нічний бій. І ще того яс дня до нього завітав сам Башті й завів дуже поважну розмову. — Я говорю з тобою як старий чоловік із старим чоловіком, — так почав ватажок. — Я старіший за тебе, о Наласу. І ніколи я не знав страху. Проте відважніший за тебе я не був. Я б хотів, щоб усі чоловіки нашого плем'я були такі відважні, як ти. Але ти смутиш мене прикро. Чого варті твоя відвага й хитрість, якщо ти не виростиш свого плоду, щоб ті відвага й хитрість ожили в ньому? — Я вже старий… — почав був Наласу. — Не такий старий, як я, — перебив його Башті. — І не занадто старий, аби оженитися, щоб твій плід додав сили плем'ю. Я був жонатий, довго був жонатий і спородив трьох відважних синів. Але їх нема на світі. Я не проживу стільки/ як ти. Я думаю про свої молоді літа, як про втішні сни, що згадуються вранці. Та ще більше я думаю про смерть, про кінець. Про одруження я не думаю зовсім. Я занадто старий, щоб женитись. Я в таких літах, що вже мушу готуватися до смерті, і мені дуже цікаво, що станеться зі мною, коли я помру. Чи я тоді довіку буду мертвий? Чи оживу знов у країні сновидь і буду тінню сну, що згадуватиме ті дні, коли вона жила в теплому світі, і рот їй набігав слиною перед смачною їжею, а в грудях палала любов до жінки? Башті здвигнув плечима. — Я сам чимало про це думав, — сказав він. — Але по додумався ні до чого. Я не знаю. І ти не знаєш. І не дізнаємося, поки не вмремо — та невідомо, чи й тоді щось дізнаємося, чи зможемо ми тоді щось знати. Але ось що ми знаємо, і ти, і я: плем'я живе вічно. Плем'я не вмирає ніколи. А тому, як ми хочемо, щоб наше життя не пропало марно, то повинні робити плем'я сильним. Ти ще не зробив своєї роботи для плем'я. Ти повинен оженитися, щоб твоя хитрість і відвага жили й після тебе. Я знайду тобі жінку — ні, двох жінок, бо жити тобі вже недовго, і я, напевне, ще побачу, як ти висітимеш з моїми дідами під покрівлею човнової повітки. — Я не буду платити за жінку! — відмагався Наласу. — Не буду, і квит. Я б не дав і плитки тютюну чи розбитого кокосового горіха за найкращу жінку в Сомо. — За це не турбуйся, — спокійно провадив Башті. — Я сплачу викуп замість тебе. За двох жінок. От, скажімо, Бубу. Я куплю її для тебе за пів-ящика тютюну. Вона кремезна, дебела, у неї круглі стегна, широкі клуби, повні груди. А є ще Нена. За неї батько править дорого — цілий ящик тютюну. Але я куплю і її для тебе. Тобі вже недовго жити. Треба поспішитися. — Я не хочу женитись! — заволав старий розпачливо. — Мусиш. Я тобі наказую. — Ні, не хочу! Не хочу, не хочу й ще раз не хочу! Жінки — це морока. Вони молоді, й голови їхні повні дурощів. А язики їхні не знають упину від пустих балачок. Я старий, я люблю спокій, вогонь життя вже згасає в мені, і я волію сидіти на самоті й думати. А як біля мене будуть молоді цокотухи з самим шумовинням у голові та на язиках, я збожеволію. Неминуче збожеволію, буду плювати в кожну скойку, перекривляти місяць, а тоді завию й поперекушую собі жили. — Ну то й що? Аби лиш твоє насіння не пропало. Я заплачу за жінок їхнім батькам і пришлю їх до тебе за три дні. — Не хочу я й знати їх! — закричав Наласу. — Захочеш, — спокійно відказав Башті. — Бо як пі, то я стягну з тебе борг. І буде він тяжкий, болючий. Я скажу, щоб тобі повиламували руки й ноги, і ти зробишся як медуза або свиняча туша без кісток, а тоді тебе покладуть перед човновою повіткою, де ріжуть собак, пектися на сонці. А що з тебе зостанеться, віддам зжерти собакам. Твоє насіння не повинне пропасти для Сомо. Це я, Башті, кажу тобі. За три дні я пришлю до тебе двох твоїх ланок… Він замовк, і запала довга тиша. — Ну, то як? — кінець кінцем спитав Башті. — Візьмеш жінок чи пектимешся на сонці? Вибирай, тільки добре подумавши. — В моїх літах, коли я вже забув усі прикрощі молодості! — ще нарікав Наласу. — Вибирай. Прикрощів матимеш досхочу, коли лежатимеш перед повіткою, й сонце пряжитиме твої виламані руки й ноги, аж поки витопить останній лій з твого худого тіла, й він зашкварчить, як сальце з жирного поросяти на рожні. — Ну, присилай жінок, — по довгій мовчанці здобувся на відповідь Наласу, — Тільки за три дні, а не завтра й не позавтра. — Гаразд, — поважно кивнув головою Башті, — Ти жив на світі лише завдяки тим, котрі жили до тебе й давно відійшли в темряву, але робили так, щоб плем'я жило далі й щоб ти був. Ти є. Бо вони заплатили за тебе. І це твій борг. Ти народився на світ із цим боргом. І повинен його сплатити, перше ніж покинеш світ. Такий закон. Це добрий закон.  

РОЗДІЛ XIX


 

Якби Башті поквапився й надіслав жінок на день чи навіть на два дні раніше, Наласу справді вступив би в чистилище подружнього життя, що його так боявся. Але ватажок додержав слова, а на третій день у нього з'явився пильніший клопіт, ніж приставляти Бубу й Нену до оселі сліпого діда, що з такою тривогою чекав їхнього прибуття. Бо зранку третього дня всі гори завітряного берега Малейти загомоніли димовими стовпами. Біля берега з'явилось військове судно, що ввійшло в лагуну навпроти Ланга-Ланги. Дими несли нові й нові звістки. Військове судно не спинилось біля Ланга-Ланги. Воно не спинилось і коло Біну. Воно простувало до Сомо. Сліпий Наласу не міг прочитати новини, виписаної димом на небі. А що хатина його стояла осторонь селища, ніхто не прийшов і не сказав йому. Попередили його тільки жіночий крик, дитячий плач та квиління немовлят, що долетіли до нього з головної стежки, яка вела від селища до гірських кордонів Сомо. В тому гаморі він дочув тільки переляк та паніку і вже сам виснував, що ціле селище втікає до гірських твердинь, але чому — він не знав. Старий підкликав до себе Джеррі й звелів йому збігати на розвідини до великого баньяна, де стежка від його оселі вливалася в головну, і там подивитися, що діється, а потім доповісти. Джеррі сів під баньяном і хвильку спостерігав, як утікає ціле Сомо. Чоловіки, жінки й діти, молоді й старі, немовлята на руках у матерів і сиві діди та баби, що спиралися на костури, проходили перед ним у великому поспіху й тривозі. Й собаки з селища теж бігли налякані, вили та скавчали. Паніка трохи не перекинулася й на Джеррі. Його теж поривало бігти за цим натовпом, утікати від чогось невідомого й грізного, що нависло над ним і збуджувало інстинктивний страх смерті. Але з вірності сліпому дідові, що цілих шість місяців годував його й доглядав, Джеррі стримав те бажання. Вернувшись до Наласу, він сів у нього між колінами іі доповів про все. Він не вмів рахувати далі як до п'яти, хоча знав, що людей на стежці було в багато разів більше, ніж п'ять. Отож він сповістив про більше ніж п'ять чоловіків, більше ніж п'ять жінок, більше ніж п'ятеро дітлахів, більше ніж п'ятеро немовлят, більше ніж п'ять собак — навіть про свиней він сповістив, що їх було більше ніж п'ять, Наласу, який чув, що їх було в багато разів більше, почав питати їхні імена. Джеррі пам'ятав імена Башті, Агно, Ламаї й Лумаї, і хоча, звісно, не вмів вимовляти їх по-людському, але називав по-своєму, тією стенографічною мовою з гарчання та чмихання, якої навчив його Наласу. Старий називав на ймення ще й багато інших тубільців, що їх Джеррі пам'ятав, але сам ніяк не вмів назвати. Він відповідав на більшість тих імен «так», киваючи головою і піднімаючи праву передню лапу. На деякі імена він не відповідав ніяк — це означало, що він їх не знає. А ще на декотрі, що їх упізнавав, але носіїв їхніх у натовпі не побачив, відповідав «ні», піднімаючи ліву лапу. І Наласу, знаючи, що плем'ю загрожує щось жахливе — незмірно страшніше, ніж напад сусідніх побережних племен, що його Сомо могло б легко відбити з-за своїх мурів, — здогадався, що то прийшов карати їх військовий корабель, якого вже давно чекали. Хоч сліпому було вже шістдесят років, він ще ніколи не бував під гарматним обстрілом. Він тільки чув колись балачки про те, як обстрілювали з гармат чужі селища, але з тих балачок міг тільки уявити собі, що йдеться про кулі, куди більші за снайдерівські, і що долітають вони багато далі. Та йому довелося спізнати перед смертю, що таке гарматний обстріл. Башті, що давно вже очікував крейсера, який мав помститись за знищення «Бренджі» та вбивство двох білих, і давно підрахував неминучі втрати, наказав своєму плем'ю втікати в гори. Попереду, в авангарді, з десяток молодиків несли його найдорожчий скарб — голови, запаковані в мати. Повз баньян уже проходили останні припізнілі втікачі, й Наласу, міцно держачи свій лук та вісім десятків стріл, рушив був стежкою слідом за ними, і Джеррі подріботів за старим, коли нараз повітря над головою в нього роздер страшний грім. Наласу так і сів додолу. Він уперше чув, як летить гарматний набій, і це було в тисячу разів страшніше, ніж вія уявляв. Моторошний рев розколював небо, немов тканина всесвіту дерлась у руках якогось могутнього бога. Справді, схоже було, наче хтось з усієї сили рве паку простирал, грубих, як рядна, й широких та довгих, як земля й небо. Наласу не тільки сів долі перед хатиною, а й увіткнув обличчя між коліна, а голову прикрив руками. І Джеррі, що ніколи не чув гарматного пострілу й навіть не міг порівняти його ні з чим, теж був уражений цим страхітливим ревом. Він сприйняв його як стихійну катастрофу, як те, що ставалося з «Еренджі», коли ревучий вітер раптом клав її на борт. Однак, вірний своїй натурі, не зіщулився, не заскавчав з переляку. Навпаки, він наїжачився, погрозливо вискалив зуби й загарчав на те невидиме, але таке гучне страхіття. Коли снаряд вибухнув віддалеки, Наласу скулився ще дужче, а Джеррі знову загарчав і наїжачив шерсть. І за кожним новим пострілом обидва робили те саме, бо хоч снаряди ревли й не гучніше від першого, вони вибухали в лісі чимраз ближче, і старому Наласу, що прожив довге життя в самій гущі відомих йому небезпек і нічого не боявся, судилось умерти боягузом, перелякавшися невідомого — гарматного набою білих людей, киданого хімічною силою пороху. Снаряди рвались ближче й ближче, і старий до решти втратив самовладання. З панічного жаху він ладен був поперекушувати собі жили й завити. Нестямно вереснувши, він схопився на ноги й метнувся в хатину, немовби її очеретяна покрівля могла захистити його від таких здоровезних набоїв. Джеррі стрибнув за ним, та старий зачепився за одвірок і гепнувся на долівку, якраз під новий снаряд. Джеррі вже був на порозі, коли він вибухнув. Хатину розкидало навсібіч, і роздертого на шматки Наласу також. Джеррі шпурнуло вибухом футів на двадцять. За якусь частку секунди землетрус, припливний бурун, виверження вулкана, небесний грім і сліпуча блискавка — все відразу вдарило по ньому й забило йому памороки. Джеррі не знав, чи довго він пролежав. Аж за п'ять хвилин його лапи судомно дригнулись, а коли він звівся, хитаючись, то не думав, скільки минуло часу. Він узагалі не думав про час. Йому самому здавалося, хоч він того й не усвідомлював, наче ось-ось його щось ударило зі страшною силою, в безліч разів страшніше, ніж б'є кийок у руках чорношкірого. Горло й легені Джеррі наповнював їдучий, задушливий пороховий дим, ніздрі забило землею. Він одчайдушно пирхав, і чхав, і стрибав, і падав, як п'яний, і знову підстрибував, і спинався на задні лапи, а передніми тер писок, потім терся ним об землю. Він ні про що не думав, тільки про те, щоб позбутися пекучого болю в ніздрях і пащі та ядухи у грудях. Якимсь дивом його не зачепило жодним залізним відламком, а завдяки міцному серцю — не вбив струс від вибуху. Хвилин із п’ять він тіпався та метався, достоту як щойно зарізана курка, аж поки більш-менш отямився. Ядуха й біль полегшали, і Джеррі, ще кволий, запаморочений, подибав до хатини й до Наласу. Але ні хатини, ні Наласу вже не було — тільки клапті з них лишилися. Снаряди ще завивали в повітрі й вибухали то далі, то ближче, а Джеррі з'ясовував, що сталось. Хатина безперечно пропала, і так само безперечно пропав Наласу. Обох поглинуло цілковите небуття. І весь довколишній світ був видимо приречений на те. Життя слід було шукати десь-інде, у високих горах і далеких джунглях, куди вже втекло все плем'я. Джеррі був вірний своєму хазяїнові, якого так довго слухався і який так довго годував його; хоч він і був чорношкірий, та Джеррі почував до нього щиру прихильність. Але цього хазяїна вже не існувало. І Джеррі відступив, однак відступив не поквапно. Він ще якийсь час гарчав на кожний снаряд, що завивав у повітрі, а потім вибухав у джунглях. Та скоро перестав їжачити шерсть, вискалювати зуби й гарчати, хоча канонада ще жахала його. Ї, залишаючи те, що було і чого раптом не стало, він не втікав, як лісові собаки, — не скавчав і не біг прожогом. Він подріботів стежкою без поспіху, з гідністю. На головній стежці не було нікого, останні втікачі вже відійшли далеко. Сама стежка, звичайно людна від рана до вечора, а ще так недавно загачена людьми, тепер своєю порожнечею вражала Джеррі, ніби нагадуючи, що все має кінець у світі, який гине. Тому він не сів чекати під баньяном, а побіг навздогінці за плем'ям. Нюхом він читав повість утечі. Лиш раз йому трапилося жахливе: ціла сім'я, забита снарядом — літній чоловік років п'ятдесяти, з милицею, бо одну ногу йому відкусила акула, ще як він був хлопчаком, мертва жінка з мертвим немовлям біля грудей та мертвим трирічним хлоп'ятком, що вчепилось їй у руку, і дві великі жирні свині, що їх жінка гнала перед собою. Нюх Джеррі розповів йому, як потік утікачів розділився й обминув убитих з двох боків, а тоді знову злився докупи. Й усякі інші сліди втечі траплялись йому: наджоване коліно цукрової тростини, що кинув якийсь малюк, череп'яна люлька з коротким, обламаним цибушком, одна пір'їна з зачіски якогось молодика, повний вареного ямсу та солодкої картоплі калабаш — його дбайливо поклала осторонь стежки якась жінка, що їй заважко Ьтало нести свою ношу. Джеррі ще біг стежкою, коли канонада стихла; потім затріскотіли рушниці: то висаджений з крейсера десант убивав на вулицях Сомо свійських свиней. Однак він не чув, як рубали кокосові пальми, а що більше не вернувся до селища, то й не побачив, якої шкоди наробили сокири. Бо якраз тоді з Джеррі сталася дивовижна річ, що її ніякі мислителі ще не годні пояснити. Його собачий мозок раптом виявив свободу волі, ту саму, що для цілих поколінь філософів-метафізиків була доказом існування бога, а для всіх філософів-детерміністів — каменем спотикання, хоч вони й оголосили її чистісінькою ілюзією. Чому Джеррі вчинив так, а не інакше, він не знав, як не знає філософ, чому вибрав собі на сніданок кашу з вершками, а не двоє некрутих яєць. Як же вчинив Джеррі? Скорившись несподіваній забаганці, він зробив не те, що здавалося легше й звичайніше, а якраз те, що здавалося тяжче й незвичайніше. Оскільки завжди легше терпіти відоме, ніж утікати в невідоме, оскільки нещастя й страх примушують шукати товариства, то очевидно, що найлегше для Джеррі було б бігти за плем'ям Сомо в гірські твердині. Одначе Джеррі звернув зі стежки й подався на північ, за кордони Сомо, в невідомий, чужий край. Якби Наласу не поглинуло небуття, Джеррі б зостався з ним. Напевне зостався б, і з людського погляду його поведінку визначало якраз таке міркування. Але Джеррі не міркував; він просто скорявся бажанню. Він умів порахувати до п'яти предметів і назвати їх по-своєму, але нездатен був міркувати, що зостався б у Сомо, якби Наласу був живий. Він просто покинув Сомо, бо Наласу не стало, і страхітливе бомбардування швидко відійшло в минуле у його свідомості, а його місце зайняло теперішнє — як завжди, живе і яскраве. Трохи не навшпиньки скрадався він стежками лісовиків, пильно остерігаючись смерті, що чигала, як він знав, на таких стежках, і нашорошеними вухами ловлячи всі лісові шелести, а очима стежачи, що там шелестить. Сам Колумб не виявив більшої відваги, коли вирушав у незнане, ніж Джеррі, коли він подався в темні хащі чорної Малейти. І тим своїм дивовижним вчинком, тим нібито великим актом свободи волі Джеррі був дуже подібний до людей, що їх буйна уява та сверблячка в ногах змусила обійти весь світ. Сомо він більше не побачив, але Башті того ж таки дня вернувся додому з усім своїм плем'ям і досхочу насміявся, оцінивши збитки. Лиш кілька очеретяних хатин пошкодило снарядами та зрубали кілька кокосових пальм. З убитих свиней, щоб добро не пропало, ватажок урядив великий бенкет. Один снаряд пробив діру в мурі від лагуни. Башті наказав розширити ту діру на прохід для пірог, обмурувати її з боків кораловим вапняком і поставити ще одну човнову повітку. Прикрості йому завдали тільки смерть Наласу та зникнення Джеррі, бо нічого не вийшло з його примітивних євгенічних спроб[11].  

РОЗДІЛ XX


 

З тиждень Джеррі пробув у джунглях; забігати далі в гори не давали лісові тубільці, що стерегли всі стежки. Йому б довелося терпіти голод, якби другого дня він не натрапив на дике порося, що, певне, відбилось від матки. То було перше Джеррине полювання задля їжі, й воно затримало його мандрівку, бо, вірний інстинктові, Джеррі лишався біля здобичі, поки не зжер її всю. Правда, він чимало гасав навкруги, та не натрапив більше ніякої дичини й щоразу вертався до недоїденого поросяти. Щасливим він себе на волі не почував. Занадто він був приручений, занадто цивілізований. Забагато тисяч років минуло відтоді, як його дикі предки бігали на волі. Джеррі почувався самотнім. Він не міг жити без людей. Занадто довго його предки жили в такій близькості з двоногими богами. Занадто довго його поріддя любило людину, служило їй з любові, терпіло злигодні задля любові, гинуло за любов і на віддяку мало трохи похвали, ще менше розуміння й шорстку любов людини. Така прикра була самотність Джеррі, що він радий був би й чорношкірому двоногому богові, якщо вже білі боги давно запали в прірву минулого. Бо. з того, що знав Джеррі, він міг би, якби вмів, виснувати, що всі білі боги, скільки їх було на світі, пропали. А вважавши, що краще мати бодай чорного бога, ніж не мати ніякого, він, коли доїв порося, звернув зі свого шляху ліворуч, у долину, до моря. Знов же, він зробив те не думавши: просто в глибині його мозку озвався закріплений там досвід. Адже він завжди жив біля моря і людей зустрічав тільки біля моря, а дорога вниз неодмінно веде до моря. Він вибіг на берег захищеної рифами лагуни й побачив занепалі очеретяні хатини — знак того, що там колись жили люди. Але селище вже заполонили джунглі. Крізь гнилі покрівлі попробивалися, тягнучись до сонця, дерева в шість дюймів завгрубшки. Швидкорослий ліс затінив ідоли й тотеми, і ті дерев'яні почвари, сидячи в різьблених акулячих пащах, глузливо шкірили зуби на марність людську крізь шкурину зеленого моху та плямистої цвілі. З-під коріння кокосових пальм осипався до тихої води нужденний береговий мур. На землі лежали й гнили банани та плоди хлібного дерева. Повсюди валялись кістки — людські кістки, і Джеррі обнюхував їх, упізнаючи в них емблеми смерті, того «ніщо», яке поглинав всіх живих. Черепів він не натрапляв, бо черепи від тих розкиданих кістяків прикрашали собою кумирні в гірських тубільних селищах. Солоний запах моря приємно лоскотав йому ніздрі. Він аж сопів з насолоди, вдихаючи сморід мангрового болота. Та враз, ніби Робінзон, що знайшов слід П'ятниці, тільки не очима, а нюхом, Джеррі стрепенувся, мов наелектризований, бо зачув на землі свіжий слід живої людської ноги. То була нога чорношкірого, але живого, і ступала вона там зовсім недавно; а пробігши тим слідом кільканадцять ярдів, Джеррі зачув і другий, безперечно залишений білою людиною. Якби хто бачив його ту хвилину, то напевне подумав би, що Джеррі раптом сказився. Бо він несамовито заметався то сюди, то туди, то тикався писком у землю, то піднімав його вгору, і нестямно скавчав, бігаючи, і стрибав раптом убік, уловивши новий запах, — одне слово, метушився, ніби граючись у квача з якимсь невидимим товаришем. Та насправді він читав цілу повість, написану на землі багатьма людьми. Він дізнався, що там недавно був білий чоловік і багато чорношкірих. Ось тут один чорношкірий видирався на кокосову пальму й скидав горіхи. А тут обірвано рясний банан; а там далі, видно, те саме зроблено з хлібним деревом. Одне тільки збивало Джеррі з пантелику: людський запах, що не належав ні чорношкірому, ні білому чоловікові. Якби він більше знав та мав спостережливіші очі, то помітив би, що той слід менший за чоловічий, а від сліду чорношкірої жінки різниться тим, що пальці на нозі стулені докупи й не так угрузають у землю. А запах бентежив Джеррі тому, що він ніколи ще не нюхав талькової пудри. Той запах аж щипав йому ніздрі, а проте Джеррі ще ні разу не чув такого, відколи навчився розпізнавати нюхом людський слід. Домішувались до нього й інші запахи — слабкіші, але так само незнайомі. Не дуже довго бентежився Джеррі тієї загадкою. Він знайшов слід білого чоловіка й простежив його серед плутанини інших слідів, крізь пролам у мурі, аж на берег з коралового піску, промитого морем. Там сліди були найсвіжіші й усі сходились до місця, де на піску лишився відбиток прови човна і де люди зійшли на берег, а тоді знов сіли в човен. Нюхом прочитавши все те, Джеррі забрів у воду аж до пліч і втупив очі в той бік, де зникав пахучий слід. Якби він прибіг на півгодини раніше, то побачив би човен без весел, з бензиновим мотором, що хутко плив по водяній гладіні. А тепер він побачив тільки «Еренджі». Правда, вона здавалась куди більша за ту «Еренджі», що Джеррі знав, однак була так само біла й довга, мала щогли й пливла по морю. На ній були три щогли, височенні й усі однакові; але його спостережливість не була так розвинена, щоб він міг помітити різницю між ними й двома щоглами «Еренджі» — передньою вищою, а задньою нижчою. Він знав тільки один-єдиний плавучий світ — білу «Еренджі». А отже, без крихти сумніву, це й є «Еренджі», а на ній він знайде свого укоханого Шкіпера! Якщо «Еренджі» можуть воскресати, то й Шкіпери можуть. І Джеррі, сповнений глибокої віри в те, що на палубі цього білого плавучого світу знайде живісінькою, при своєму тілі й двох ногах, ту голову, яку востаннє бачив мертвою на колінах у Башті, побрів у воду глибше й глибше, а тоді поплив. То було велике зухвальство, бо, зважившись пливти морем, він порушив одне з найбільших, найтяжчих табу, відомих йому. В його словнику не було слова «крокодил», але в пам'яті у нього, не менш значущий, ніж слово, зберігався грізний образ пливучої колоди, що була не колодою, а живою істотою, вміла плавати по воді й під водою, виповзати на берег, мала страшенні зуби, величезне черево й означала певну смерть для кожного собаки, що попаде У воду. Однак Джеррі, порушуючи табу, не боявся. То тільки людина може одночасно зазнавати двох почуттів і перемагати страх відвагою. Джеррі, пливучи, знав тільки одне: що він пливе до «Еренджі», до Шкіпера. За мить перед тим, як відштовхнувся лапами від дна й поплив, він ще тямив, яке страшне табу навмисне порушує. Та зважившись і кинувшись плисти, він ніби покотився з гори і думкою й серцем пам'ятав одне: що він пливе до Шкіпера. Не бувши дуже досвідченим плавцем, він напружував усю силу й без упину скавулів, виливаючи так свою любов до Шкіпера, що безперечно був на борту білої яхти за півмилі від берега. І та пісенька любові, змішаної з тривогою, долетіла до вух чоловіка й жінки, що спочивали в шезлонгах під тентом; бистроока жінка перша розгляділа на воді золотаво-руду голову Джеррі й гукнула: — Спусти човна, Мужу! Там собачка. Треба його витягти, бо потоне. — Собаки не так легко тонуть, — відповів той, кого названо Мужем. — Допливе й сам. Але де міг узятись тут собака… — він підніс до очей морського бінокля, хвильку придивлявся, тоді докінчив: — Та ще й собака білих людей! Джеррі загрібав лапами воду й невпинно плив уперед, не спускаючи з очей яхти, що все ближчала й ближчала, коли раптом зачув небезпеку. Кара за порушення табу не забарилась. До нього рухалась пливуча колода, що була не колодою, а живою згубою. Частина її видніла над водою, і поки вона поринула, Джеррі помітив, що вона чимсь не така, як живі пливучі колоди, відомі йому. Потім щось черкнуло повз нього, а він зустрів його гарчанням та замахом передніх лап. А воно так мотнуло хвостом, аж збило на воді вир, що обкрутнув і Джеррі. То була акула, а не крокодил, і вона не сахнулася б так злякано, якби не була сита, зжерши недавно здоровезну морську черепаху, занадто стару й немічну, аби втекти. Хоча Джеррі вже не бачив акули, однак відчував, що та істота, знаряддя смерті, десь поблизу. Не бачив він і спинного плавця, що виринув позаду й наздоганяв його. Зате він почув, як ляснуло один за одним кілька пострілів з яхти, а ззаду в нього пролунав панічний сплеск. І все. Небезпека зникла, і він забув за неї. Вія навіть не пов'язав її зникнення з пострілами. Він не знав і ніколи не дізнався, що чоловік, якого всі називали Гарлі Кененом, а «Мужем» — жінка, яку він звав «Жоною», власник трищоглової яхти «Аріель», урятував йому життя, всадивши акулі під спинний плавець кулю з рушниці калібру тридцять-тридцять. Зате він мав дуже скоро познайомитись із самим Гарлі Кененом, бо то Гарлі Кенена, обв'язаного линвою під пахви, двоє матросів спустили з високого борту «Арієля», і він ухопив за в'язи рудого ірландського тер'єра, що навіть не подивився на нього, а задирав голову вгору, ставши у воді сторч, і жадібними очима шукав серед цілого ряду облич понад поруччям одне-єдине обличчя. І коли його поставили лапами на палубу, він не затримався, щоб подякувати, а зразу інстинктивно струснув з себе воду і заметався по палубі, шукаючи Шкіпера. Чоловік і жінка, побачивши те, засміялись. — Він неначе ошалів з радості, що його врятували, — зауважила місіс Кенен. Містер Кенен відповів: — Та ні. В нього, певне, якийсь гвинтик загубився. Знаєш, як ото буває, що коліща сприсне з заскочки. Він, мабуть, не може спинитись, поки не вибігається. А Джеррі тим часом пробіг з корми на прову понад лівим бортом, тоді вернувся назад понад правим, крутячи обрубком хвоста й приязно всміхаючись до численних двоногих богів, що траплялись йому дорогою. Якби він був здатний до таких абстрактних міркувань, він би дивом здивувався, що білих богів так багато. Їх було принаймні тридцятеро, не рахуючи ще інших богів, не білих і не чорних, однак двоногих і одягнених, а отже, безперечних богів. Знов же, якби він умів так узагальнювати, то відзначив би собі, що все ж таки не всіх білих богів поглинуло небуття. А так він тільки бачив те, ніяк про нього не думаючи. Проте Шкіпера не було ніде. Джеррі стромляв писок у баковий люк, у кубрик, де двоє кухарів-китайців заджерготіли до нього незрозумілою мовою, в люк кают-компанії, в світловий люк машинного відділення, звідки вперше зроду почув запах бензину й мастила; але Шкіперового запаху, скільки не бігав, скільки не нюшив, не дочув ніде. На кормі, біля стерна, він був би сів і гірко завив з розчарування, якби до нього не озвався один білий бог, очевидно високого рангу, в уніформі й білому парусиновому кашкеті з золотим гаптуванням. Джеррі, як чемний собака, всміхнувся, лагідно прищулив вуха, закрутив хвостиком і підійшов ближче. Рука того великого бога проспалась погладити його по голові, коли враз до них долетів жіночий голос, що в його тоні Джеррі, хоча й не зрозумів жодного слова, відчув наказ. І справді, бог у білому з золотом зразу відсмикнув руку, що вже трохи не торкалась до Джерриної голови, виструнчився і, показуючи рукою та спонукаючи словами, про значення яких Джеррі міг тільки здогадуватися, спрямував його до тієї, що сказала так владно: — Пошліть його, будь ласка, до мене, капітане Вінтерсе. Джеррі завихлявся всім тілом, радий слухатись наказу, й був би охоче підставив голову під руку, що простягалась його погладити, якби не спинило його щось незвичайне в жінці, не таке, як у всіх. Не добігши до неї, він відскочив назад, вискалив зуби й загарчав, коли вітер шарпнув назустріч йому пелену її спідниці. Доти він не бачив жодної жінки, крім голих тубілок. І ця спідниця, що лопотіла на вітрі, наче вітрило, нагадала йому грізного грота «Еренджі», що перелітав у нього над головою, ляскаючи та грюкаючи блоками. Голос у жінки був лагідний і облесливий, та страшна спідниця й далі лопотіла на вітрі. — Дурненький ти песику! — засміялася жінка. — Я ж тебе не вкушу. А її чоловік сягнув сильною, впевненою рукою і притяг Джеррі до себе. Джеррі аж закрутився в екстазі під пестливим дотиком бога й лизнув його руку рожевим язиком. Тоді Гарлі Кенен підштовхнув його до жінки, що звелася в шезлонгу, нахилилась уперед і заклично простягла обидві руки. Джеррі послухався. Він підступив ближче, прищуливши вуха й усміхаючись; та не встигла вона торкнутися до нього, як вітер знову шарпнув спідницю, і він відскочив, загарчавши. — Він не тебе боїться, Вілло, а твоєї спідниці, — сказав Кенен. — Може, він зроду ще не бачив спідниці. — Ти хочеш сказати, — відмовила Вілла насмішкувато, — що людожери на Малейті держать расові псарні й ведуть племінні реєстри? Адже цей собачий зайдисвіт — такий безперечний ірландський тер'єр, як наш «Аріель» — шхуна з орегонського кедру. Гарлі Кенен засміявся, погоджуючись. Засміялась і Вілла, й Джеррі, зрозумівши, що це двоє щасливих богів, усміхнувся теж. Він уже самохіть підійшов до богині: його надив запах талькової пудри та інші, слабкіші запахи, що їх він уже був натрапив на березі. Та на лихо пасат знову залопотів спідницею, і Джеррі знову сахнувся назад, одначе не так далеко, і наїжачився менше, і вже не загарчав, а тільки трохи вискалив зуби. — Він боїться твоєї спідниці, — наполягав Гарлі. — Глянь на нього! Він хоче підійти до тебе, а спідниця його відстрашує. Ось підтич її під себе, щоб вона не метлялась, і побачиш. Вілла послухалась, і Джеррі обережно підійшов, підставив голову їй під руку й завихляв боками, а сам почав обнюхувати її ногу в панчосі й черевику і зразу впізнав той самий запах, що й на стежках занепалого селища. — Твоя правда, це безперечно собака європейської породи, вирощений білими людьми, — сказав Гарлі. — У нього є своя історія. Він зазнав дивовижних пригод, і якби вмів говорити, ми б багато днів слухали, мов заворожені. Будь певна, він не завжди жив серед чорношкірих. Випробуймо-но його на Джонні. Кенен підкликав тубільця Джонні, якого дав їм тимчасово урядовий комісар британських Соломонових островів у Тулагі — звісно, не задля товариства, а як лоцмана й провідника. Джонні підійшов, осміхаючись, і поведінка Джеррі відразу змінилась. Його тіло під рукою у Вілли Кенен напружилось, він покинув Віллу й сторожко рушив до чорношкірого. Джеррі вже не прищулював вух і не всміхався приязно, оглядаючи Джонні та обнюхуючи його ноги, щоб запам'ятати про всяк випадок. Украй зухвало й не надто пильно обстеживши тубільця, він вернувся до Вілли. — А що я казав? — зрадів її чоловік. — Він розрізняє расу. Це собака білих людей, умисне привчений до цього. — Далебі, я знаєш цей собака, — озвався Джонні. — Я знаєш його тато й мама. Великий білий пан містер Гегін у Меріндж, там у нього живе і його тато й мама. Гарлі Кенен уражено вигукнув: — Авжеж! Комісар мені розповідав. «Еренджі», що її захопили в Сомо, відпливла в свій останній рейс із Мерінджу. Джонні впізнав у цьому собаці ту саму породу, що в Гегінових собак у Мерінджі. Але ж це вже давнє діло. Вія тоді, певне, був щенятком. Звичайно, це собака білих людей. — Але головного доказу ти так і не добачив, — піддражнила його Вілла. — Він же його на собі носить. Гарлі дуже уважно оглянув Джеррі. — Незаперечний доказ, — наполягала Вілла. Кенен оглянув собаку ще уважніше, тоді похитав головою. — Хоч убий, не бачу нічого такого безперечного. — А хвіст, — тихенько засміялась його дружина. — Напевне тубільці не втинають хвостів своїм собакам. Скажи-но, Джонні: хіба чорний люди на Малейта рубай хвіст свій собака? — Не рубай, — погодився Джонні. — Містер Гегін на Меріндж рубай. Далебі, він рубай цей хвіст. — Ну, тоді цей песик єдиний зостався живий з «Еренджі», — зробила висновок Вілла. — Ви не згодні, містере Шерлоку Голмсе Кенене? — Вітаю, місіс Шерлок Голмс, — галантно погодився чоловік. — Тепер вам зостається тільки довести мене до голови самого Лаперуза. Всі лоції твердять, ніби він склав її десь на цих островах. Вони й гадки не мали, що Джеррі був близько знайомий із таким собі старим тубільцем Башті, який ту саму хвилину, лише за кілька миль від них, у Сомо, сидів у своїй очеретяній хатині й замислено розглядав, поклавши на кощаві старечі коліна, те, що було колись головою великого мореплавця, історію чиєї смерті забули вже сини того ватажка, який здобув її.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка