Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка7/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24

РОЗДІЛ XVI

 

Минуло ще три місяці. Північно-західний мусон, що віяв півроку, змінився південно-східним пасатом, а Джеррі все жив у чаклуновій хатині й вільно бігав по селищу. Він підріс, поважчав і під захистом табу зробився самовпевнений, аж пихатий. Але хазяїна собі він так і не знайшов. Агно не здобув його прихильності — та, власне кажучи, й не намагався. Правда, бувши чоловіком холодної розважливої вдачі, і своєї ненависті до Джеррі він нічим не виявляв. Навіть чаклунова челядь — кілька старих бабів, два «послушники» та дівчина, що відганяла мух, — і гадки не мали, що Агно ненавидить Джеррі. І сам Джеррі про те це знав. Він був до Агно байдужий і зовсім не зважав на нього. Джеррі розумів, що решта мешканців хатини — раби чи слуги Агно і що їжа, яку йому дають, походить від Агно й належить Агно. Крім самого Джеррі, якого захищало табу, всі вони боялись Агно, і оселя його була направду оселею страху, де приблудне щеня не могло полюбити нікого. Може, його прихилила б до себе дівчина, та Агно з самого початку насварив її, щоб не сміла гладити собаку, на якого накладено таке велике табу. Задуманої проти Джеррі капості Агно не міг здійснити протягом мусонного півріччя, бо мегаподи несли яйця на приватній ділянці Башті лише в пасатний сезон. І чаклун, задумавши ту капость уже давно, дожидав свого часу терпляче, як було властиво його натурі. Мегапод Соломонових островів — це далекий родич австралійських смітних курей. Розміром з великого голуба, він, проте, несе яйця не менші, ніж у свійської качки. Мегапод не знає почуття страху і такий дурний, що його б винищено десятки тисяч років тому, якби ватажки та жерці не накладали на нього охоронних табу. Ватажкам доводилось розчищувати для птахів піщані ділянки й обгороджувати їх від собак. Мегаподи заривають свої яйця в пісок на два фути завглибшки, і пташенята вилуплюються від сонячного тепла. Дурний мегапод ритиме ямки й нестиме в них яйця навіть і тоді, коли тубілець за два-три кроки від нього викопуватиме їх.



 

«Джеррі-островик», розділ XVI. Худ. З. Бур'ян.  

Таку обгороджену ділянку мав і Башті. Весь пасатний сезон він живився майже самими мегаподячими яйцями. Зрідка він навіть наказував забивати собі на «кай-кай» тих птахів, котрі вже кінчали нестися. То була просто примха, він хизувався, що в своєму високому становищі має змогу споживати таку незвичайну їжу. Насправді мегаподяче м'ясо смакувало йому не більш ніж будь-яке інше. Для нього все м'ясо вже давно мало однаковий смак чи, скорше, не мало ніякого. Він міг тільки згадувати ті часи, коли їв м'ясо з насолодою. Але, яйця мегаподячі він любив! То була єдина страва, що йому подобалась. Вони збуджували в ньому відголоси юнацького апетиту. Він справді відчував голод перед тими яйцями, і майже висохлі залози знов починали виділяти травні соки, коли він бачив приготоване до їжі яйце. А тому він єдиний у Сомо мав право їсти ті яйця, для решти вони були табу. А що табу своєю природою належить до релігії, то обов'язок охороняти й доглядати царську, яєчну ділянку лежав на Агно, як головному жерцеві. Але й Агно був не молодий. Гостре жало апетиту давно вже його не тривожило, він також їв тільки з обов'язку, і всяке м'ясо для нього мало однаковий смак. Тільки мегаподячі яйця збуджували його апетит і виділення травних соків. Отож він порушував табу, яке сам наклав, і потай, щоб не бачила жодна душа, їв яйця, вкрадені з приватного заповідника Башті. Коли сезон несіння яєць тільки почався, а Башті й Агно обидва прикро знудились за улюбленою стравою, Агно повів Джеррі забороненою стежкою через мангрове болото до заповідника. На болоті доводилося плигати з корча на корч над багнюкою, що задушливо парувала й смерділа, бо туди ніколи не проникав вітер. Джеррі ще ніколи не бігав тією стежкою — та, власне, то була й не стежка, а тільки низка корчів, щоб ступати по них, отож він, скільки не гасав по Сомо й околицях, ні разу не відкрив її. І що його хазяїн, Агно, раптом так розласкавився та сам його веде, це була приємна несподіванка для Джеррі — він, не думаючи про те, відчував невиразну надію, що, може, все ж таки Агно виявиться хоч більш-менш таким хазяїном, якого жадала його собача душа. Враз мангрове болото скінчилось, і вони вийшли на клаптик піщаного грунту, такого просоленого морем, що там не росли великі дерева й не затінювали його від гарячих променів сонця. До обгородженої ділянки вела примітивна хвіртка, однак Агно не впустив Джеррі нею, а підбадьорюючи його химерним цвірканням, примусив підритись під неоковирно згороджений частокіл. Він навіть допомагав собаці, вигрібаючи пісок обома руками, але дбав про те, щоб там лишались виразні сліди собачих пазурів. А коли Джеррі опинився всередині, Агно увійшов до загорожі хвірткою й почав навчати його виривати з піску яйця. Але Джеррі не знав смаку яєць. Отож Агно випив сам сирими восьмеро, а двоє поклав цілими під пахви, щоб віднести до кумирні на потім. Шкаралупи випитих яєць він розтовк, так нібито це зробив собака, а щоб довершити давно уявлювану картину, трохи не допив восьмого яйця й рештками помазав Джеррі не писок, де він міг би облизатись, а вище, аж біля очей і над ними, де жовток мусив присохнути й, за чаклуновим задумом, посвідчити проти Джеррі. Далі найвищий жрець учинив ще більше блюзнірство — нацькував Джеррі на самицю мегапода, що саме несла яйце. Джеррі загриз її, і Агно, знавши, що він не вгамується на одній, а й далі душитиме безглуздих птиць, вийшов із загорожі й квапливо подався через мангрове болото до Башті — викласти перед ватажком свої релігійні сумніви. Він сказав, що не прогнав собаку, бо хоч мегаподів захищає табу, але й собаку ж так само. А котре з двох табу сильніше, він не може сам вирішити. Башті, що вже півроку не куштував мегаподячих яєць і вельми дорожив єдиною тілесною насолодою, яка зосталась йому від молодості, подався через мангрове болото так прудко, що найвищий жрець, набагато від нього молодший, геть захекався, поспішаючи за ним. Прибігши на заповідну ділянку, Башті побачив, як Джеррі, з закривавленими лапами та писком, душить уже четверту несучку. Біля очей і на опуклому лобі в нього що не засох жовток, що його намазав там Агно, як свідчення про багато пожертих яєць. Марно шукав Башті хоч би одного цілого яйця, і шестимісячний голод під враженням такої катастрофи допікав йому дужче, ніж будь-коли. А Джеррі, знаючи, що така була воля Агно, крутив хвостиком перед Башті, ніби просив похвали за своє геройство, і всміхався скривавленою мордою та обмазаними жовтком очима. Якби не було Агно, Башті б розлютився. Але перед своїм найвищим жерцем він уважав за негідне виявляти таку людську слаботу. Можновладцям завжди доводиться стримувати свої природні бажання й ховати звичайні людські почуття під маскою байдужості. Отак і Башті нічим не зрадив свого роздратування, коли не знайшов жодного яйця. Агно не мав такого самовладання й не зміг зовсім погасити нетерплячого вогника в очах. Ватажок те помітив, однак не здогадався, в чому річ, і вирішив, що то звичайна цікавість. Із цього випливають дві речі: що можновладці можуть дурити своїх підлеглих і що підлеглі також можуть дурити можновладців. Башті подивився на Джеррі з усміхом, немов побачив у всьому тільки жарт, і, хитро зиркнувши скоса на жерця, завважив в очах у того розчарування. Ага, подумав ватажок, я таки пошив його в дурні. — Котре табу більше? — спитав Агно говіркою сомо. — Ще й питаєш. На яйця, звісно. — А з собакою що? — допитувався Агно. — Хай заплатить за порушене табу. Це табу дуже високе. Це моє табу. Його встановив ще наш прабатько й перший володар Сомо, і відтоді воно завжди було табу ватажків. Собаку треба скарати смертю. Він змовк і замислився, а Джеррі почав розривати пісок там, де чув знайомий запах. Агно хотів його відігнати, але Башті не дав: — Хай він покаже свою вину перед моїми очима. І Джеррі показав — відрив двоє яєць, розгриз їх і вихлебтав скільки встиг їхнього коштовного вмісту, а решта вилилась на пісок. Із зовсім байдужим поглядом Башті спитав: — Бенкет із собачатини для чоловіків сьогодні? — Завтра опівдні, — відповів Агно. — Вже зносять собак. Буде з п'ять десятків. — П'ять десятків і один, — склав свій вирок ватажок, кивнувши головою на Джеррі. Жрець мимовільно шарпнувся схопити собаку. — Нащо? — спитав ватажок. — Тобі ж доведеться нести його через болото. Хай добіжить назад сам, а біля човнової повітки спіймай і зв'яжи йому лапи. Весело біжачи слідом за двома чоловіками через болото, Джеррі вже біля повітки зачув жалібне скавчання багатьох собак, у якому виразно вловив біль і страх. У Джеррі вмить зародилась якась підозра, хоча то й не був ляк за себе. І саме в ту мить, коли він нашорошив вуха й принюхався, аби збагнути, що ж там діється, Башті схопив його за шию ззаду й підняв, а Агно заходився зв'язувати йому лапи. Джеррі не заскавчав і нічим не виявив ляку — він тільки здушено й люто гарчав та відчайдушно дряпався задніми лапами. Але що може вдіяти собака, піднятий за в'язи в повітря, проти двох чоловіків з їхнім людським розумом, проти чотирьох рук із п'ятьма спритними пальцями на кожній? Йому зв'язали навхрест передні й задні лапи, головою вниз віднесли на те місце, де мали вбивати собак та куховарити, і кинули на землю серед двох з лишком десятків гак само зв'язаних і безпорадних собак. Декотрі лежали там на пекучому сонці від самого ранку, а було вже далеко за полудень. Там були самі лісові чи дикі собаки, і так мало духу вони всі мали, що жалібно скавчали й вили зі спраги, з болю в лапах, зв'язаних так туго, аж шворки в них поврізалися, й зі страху перед долею, яку віщувало їм це жорстоке поводження. За дальші тридцять годин Джеррі набрався лиха. Новина, що з нього знято табу, хутко розійшлась по селищу, і тепер мале й велике приходило познущатися з нього. Аж поки смеркло, Джеррі обступали тубільці, дражнили та мучили його. Вони глузували з нього, лаяли його, стусали зневажливо ногами, вирили в піску ямку, звідки він не міг викотитись, і поклали туди на спину, щоб зв'язані лапи ганебно стирчали догори. А він міг тільки люто й безсило гавкати та гарчати. Він не вив і не скавулів з болю, як решта собак. Йому вже минув рік, за останні шість місяців він став майже дорослим псом, а породі його властива була безстрашність і терплячість. І хоч як пильно привчали його ненавидіти та зневажати чорношкірих білі хазяїни, за ці тридцять годин він навчився ще лютішої, аж невмирущої ненависті. Його мучителі не спинялися ні перед чим. Вони навіть привели дикого собаку з «Ереиджі» й нацькували на Джеррі. Але натурі дикого собаки не властиво було нападати на нерухомого ворога, навіть такого ненависного, як Джеррі, що стільки допікав йому колись на палубі. Якби Джеррі, з перебитою лапою абощо, міг іще втікати, тоді б він кинувся на нього і заїв би, може, навіть до смерті. Однак на зовсім безпорадного він нападати не міг. Отож зі сподіваного видовища нічого не вийшло. Джеррі люто гарчав на дикого пса, а той гарчав у відповідь, грізно наступаючи на нього то з того, то з того боку, але добитися, щоб він угородив у Джеррі зуби, дикуни так і не змогли, хоч скільки його підцьковували. Місцина перед човновою повіткою, де мали різати собак, зробилася пеклом пекельним. Туди одно приносили нових зв'язаних собак і кидали на землю. Виття й скавчання не втихало ні на хвилину. Найдужче вили ті собаки, що від самого ранку лежали на пекучому сонці, без води. Час від часу починали вити всі, ніби на них накочувалась хвиля паніки, що захоплювала й найплохіших. Виття й скавчання то гучнішало, то тихшало цілу ніч, але не вмовкало ні на хвилину. До другого ранку вже всіх собак мучила нестерпна спрага. Сонце, що викотилось на небо, звичайно, не принесло їм полегкості. Воно лило гаряче проміння на білий пісок, майже обсмалюючи їх. Джеррі знов обступили мучителі й знов на нього посипалась лайка та глузування за те, що він утратив своє табу. Найдужче лютили його не удари, не фізична мука, а регіт. Собаки всі не люблять, коли з них сміються, Джеррі ж і зовсім не міг стримати люті, коли вони глумилися з нього й реготалися просто йому в вічі. Хоча він так ні разу й не заскавчав і не завив, але й від гарчання та гавкання, а найбільше від спраги в горлі й у пащі йому пересохло, і він так захрип, що не міг навіть загарчати, — хіба як надто дошкулять. Язик звисав йому з пащі, і годині о восьмій його почало помалу обпікати вранішнє сонце. Якраз тоді один хлопчак поглумився з нього найжорстокіше. Він викотив Джеррі з ямки, де той пролежав цілу ніч догори лапами, поклав на бік і підніс йому до писка невеличкий калабаш, повний води. Джеррі став жадібно хлептати її й тільки за півхвилини відчув, що вода пече: хлопець усипав туди жменю насіння з червоного перцю. Кільце глядачів аж завищало з утіхи, а Джеррі дізнався, що його спрага була ще ніщо супроти цієї нової спраги, підсиленої пекучим смаком перцю. Потім сталася ще одна подія, вельми важлива, як виявилося згодом: прийшов Наласу. То був шістдесятирічний дід, сліпий на обоє очей: ішов він, намацуючи дорогу довгим костуром. У другій руці він ніс за зв'язані ноги порося. — Кажуть, що тут мають з'їсти собаку білого пана, — озвався він говіркою сомо. — Де той собака? Покажіть його мені. Коли він нахилився й обмацав Джеррі, підійшов Arno й спинився коло нього. Джеррі не гарчав і не кусався, хоч рука сліпого не раз наближалась на досяг його зубів. Пес відчував, що в цих пальцях, які торкають його так легко, нема ворожості. Потім Наласу обмацав порося, і знов Джеррі, й знов порося, і так кілька разів, видимо порівнюючи. А нарешті він випростався й сказав свій висновок: — Порося таке мале, як і собака. Завбільшки вони однакові, але на поросяті більше м'яса, з нього більше пожитку. Візьміть порося, а я візьму собаку. — Ні, — відповів Агно. — Собаку білого пана мають з'їсти. Він порушив табу. Візьми будь-якого іншого собаку й зостав порося. Бери великого собаку. — Я хочу мати собаку білого пана, — наполягав Наласу. — Тільки його — й більш ніякого. Вони все сперечалися, коли нагодився Башті. Він трохи постояв, послухав, а тоді сказав: — Візьми собаку, Наласу. Порося твоє жирне, я сам його з'їм. — Але ж він порушив табу, твоє велике табу на яєчну ділянку,! його призначено на з'їжу, — швидко заперечив Агно. Щось занадто швидко, подумав Башті, і в голові у нього ворухнулась невиразна підозра. — За порушене табу плата — кров і вогнище, — правив своєї Агно. — Ну й гаразд, — відказав Башті. — Нехай заріжуть і спечуть порося. Я його з'їм. — Так я ж про закон, про табу. Хто його порушив, мусить заплатити життям. — Є ще один закон, — осміхнувся Башті. — Давно, ще відколи Сомо збудував оці мури, постановлено, що життя можна викупити життям. — Але ж то тільки людське життя, — уточнив Агно. — Я знаю закон, — рішуче провадив Башті. — Його дав нам Сомо. Ніколи не було сказано, що життя тварини не можна викупити життям тварини. — Але такого в нас іще не бувало, — викрутився чаклун. — Повно, що ні, — погодився старий ватажок. — Бо ще не було такого дурня, щоб дав порося за собаку. Порося молоденьке, м'ясо в нього жирне і м'яке. Візьми собаку, Наласу. Відразу й забирай. Та чаклун ще не вгамувався. — Ти сам сказав, о Башті, й дуже мудро сказав, що цей собака — насіння сили й відваги. Нехай його заріжуть, а коли спечуть, поділимо м'ясо на маленькі шматочки, щоб кожному чоловікові припало трохи тієї сили й відваги. Так навіть краще для Сомо, коли не собаки, а люди в ньому будуть відважні й сильні. Та Башті вже не мав злості на Джеррі. Він прожив довге життя й був занадто мудрий, щоб винуватити собаку за порушення табу, про яке собака не міг знати. Звісно, собак часто вбивали за порушення табу. Але він дозволяв це лиш тому, що ті собаки його нітрохи не цікавили, а крім того, їхня смерть підкреслювала священність табу. А Джеррі його цікавив, ще й неабияк. Він уже багато разів замислювався над тією пригодою, коли Джеррі нападав на нього через Ван-Горнову голову. Випадок той, дивовижний, як і всі вияви життя, давав його думкам поживу. Башті захоплювала також відвага щеняти і та нез'ясовна сила, що спонукала його не скавчати з болю під ударами кийка. Крім того, хоча він про те й не думав, йому несвідомо подобався самий вигляд Джеррі та його золотава масть. На Джеррі було приємно дивитися. І ще одним пояснювалась така поведінка старого ватажка. Його бентежило, чому це головний чаклун так жадає смерті звичайнісінького собаки. Хіба мало собак на світі? Чого ж йому так хочеться вбити саме цього? Для Башті було очевидно, що це неспроста. Але що саме є на думці в чаклуна, він здогадатися не міг — хіба що Агно хоче помститись за той день, коли він, Башті, не дав йому з'їсти щеня. А такого попускати не можна. Та хай там яка в нього причина, Башті, за звичкою вбезпечуючись від невідомого, вирішив приструнчити жерця й ще раз показати, чиє слово в Сомо останнє. І ватажок відповів: — Я прожив довгий вік і з'їв багато свиней. Хто з вас насміє сказати, що ті свині, попавши в моє тіло, зробили мене свинею? Він замовк і з викликом обвів очима своїх слухачів; але ніхто не озвався. Тільки декотрі ніяково осміхались, переступаючи з ноги на ногу, а на обличчі в Агно було написано, що він не може й думки припустити, ніби в їхньому ватажкові в щось свиняче. — Я з'їв за своє життя багато риби, — провадив Башті. — Та на шкірі в мене не виросло жодної лусочки. І зяб-рів у горлі не виросло. Ані плавця на хребті, як самі бачите… Наласу, візьми собаку. Ти, Аго, віднеси порося до мене додому. Я його сьогодні й з'їм. А ти, Агно, скажи, хай починають різати собак, щоб веслярі наїлися вчасно. Тоді, вже повернувшись і відходячи, він суворо кинув через плече міжострівним жаргоном: — Далебі, ти роби мій дуже злий на твій.  

РОЗДІЛ XVII


 

Тільки-но сліпий Наласу повільно поплентав геть, в одній руці тримаючи костур, щоб намацувати дорогу, а в другій несучи Джеррі донизу головою, за зв'язані лапи, як Джеррі почув, що собаки нараз заскавуліли й завили ще нестямніше: їх почали різати, й вони всі збагнули, що настала їхня смерть. Старий був мудріший за хлопчака Ламаї і не поніс Джеррі відразу аж додому. Біля першого струмка, що тік до моря між невисокими пагорбами, він спинився й напоїв його. Ту хвилю, коли холодна волога змочила Джеррі пересохлий язик, пащу й горлянку, він не тямив нічого, крім великої насолоди. Та все ж у його підсвідомості відклалося враження, що цей старий добріший за Агно, за Башті й навіть за Ламаї, найдобросердіший з усіх чорношкірих, яких він зустрічав у Сомо. Напившися донесхочу, він подякував Наласу — лизнув його руку, хоча й не так ревно, як колись лизав Шкіперову, однак щиро. Старий вдоволено захихотів, зіпхнув Джеррі у воду всього і, підтримуючи його голову над поверхнею, рукою обмив йому все пересохле, спечене тіло, а потім ще кілька хвилин держав його у воді. Від річки до своєї хатини, — а то був добрий шмат дороги — Наласу ніс його ще зі зв'язаними лапами, однак уже не головою донизу, а пригорнувши однією рукою до грудей. Він хотів домогтися, щоб собака полюбив його. Бо Наласу, багато років проживши в темряві, думав про довколишній світ куди більше й знав його куди краще, ніж якби мав очі. Собака був йому потрібен для особливої мети. Він уже пробував привчити кількох лісових собак, та вони не дуже цінували його ласку й утікали від нього. Останній пробув найдовше, бо Наласу ставився до нього найласкавіше, та все ж утік раніше, ніж старий зумів вивчити його для своєї потреби. А собака білого пана, як чував Наласу, був не такий. Він нікого не боявся, ні від кого не втікав і був нібито куди розумніший за всіх собак у Сомо. Винахід Ламаї — прив'язувати собаку до палиці — розславлено по всьому селищу, отож і в господі Наласу Джеррі опинився прив'язаним до палиці. Але з однією відміною. Сліпий щодня просиджував біля нього навпочіпки цілі години й бавив та пестив його. Та якби й не так, однаково Джеррі, що діставав від нього їжу й був уже звиклий до частої зміни хазяїнів, визнав би його за хазяїна. Адже після того, як чаклун зв'язав йому лапи й кинув до решти безпорадних собак перед човновою повіткою, Джеррі був певнісінький, що Агно йому вже не хазяїн. А ніколи не зостававшись без хазяїна з перших днів свого життя, він відчував гостру потребу мати хазяїна. Отож, як настав той день, коли Джеррі відв'язано від палиці, він залишився в Наласу з власної охоти. Упевнившися, що собака не втече, старий почав його навчати — спершу потроху, далі довше й довше, а врешті навчання тривало вже по кілька годин щодня. Насамперед Джеррі засвоїв своє нове назвисько — Бао — й навчився озиватись на нього з чимраз дальшої відстані, хоч би як тихо його покликано. А Наласу кликав його чимраз тихіше, і врешті став вимовляти назвисько зовсім пошепки. Джеррі мав чуткі вуха, алей слух Наласу, розвинений тривалою вправою, майже не поступався собачому. Далі старий навправляв і слух Джеррі до ще більшої гостроти. Цілі години підряд, сидячи біля Наласу або стоячи віддалік, Джеррі навчався вловлювати найтихіші звуки й шерехи в лісі. Потім його навчено розрізняти ті лісові звуки й сповіщати про них Наласу гарчанням на різні лади. Коли Джеррі чув, що то шелестить свиня або курка, він не гарчав зовсім. Коли не міг розпізнати, що там шелестить, гарчав тихо-тихо. Та коли в лісі шелестів чоловік або хлопець, і то тихенько, а отже, підозріло, — Джеррі навчено, що тоді треба гарчати голосно. І навпаки, як шелест був гучний, а отже, людина, йдучи, не остерігалась, Джеррі гарчав тихіше. Джеррі не цікавився, навіщо його навчають. Він просто робив так, бо цього хотів його останній хазяїн. І ще багато дечого навчив його Наласу ціною безмежної терплячості й не кидав учити далі, аж поки словник Джеррі збільшився настільки, що вони з Наласу могли провадити на чималій відстані швидку розмову з цілком певним змістом. Так, наприклад, за півсотні футів Джеррі тихесеньким «гр-р-р» повідомляв, що чує шелест, але не добере, що там таке; а Наласу ледь чутними посвистами наказував йому стояти тихо, або гарчати тихіше, або мовчати, або ж нечутно вернутись, або побігти в ліс і з'ясувати, що там шелестить, або ж загавкати й напасти на ту істоту. Коли ж сам Наласу своїм гострим слухом уловлював з протилежного боку якийсь незрозумілий звук, він міг спитати в Джеррі, чи й той що чує. А Джеррі напружував усю свою чуткість і гарчав на відповідь тихіше чи гучніше, коротше чи протягліше, сповіщаючи Наласу, що не чує нічого, а потім — що вже чує, і нарешті, приміром, що то чужий собака, або лісовий щур, або чоловік, або хлопець — усе те звуками ледь чутними, ледь гучнішими за звичайний віддих, до того ж односкладовими — справжньою стенографією мови. Наласу був незвичайний стариган. Він жив сам у невеличкій очеретяній хатині край селища. Найближча оселя була далеченько, а його власна стояла посередині вирубаної в гущині лісу галявинки. Ліс ніде не підступав до хатини ближче ніж на тридцять кроків, і Наласу постійно вирубував та виполював на тій галявинці всю швидкорослу тропічну зелень. Приятелів у нього, видимо, не було — принаймні в гості до нього ніхто не ходив. Уже чимало років минуло, відколи він знеохотив останнього гостя. Не мав він і рідні. Жінка його давно вмерла, а троє синів, ще не жонатих, загинули в одній лісовій сутичці в горах, за межами Сомо, і їх пожерли тубільці-лісовики. Хоч і сліпий, Наласу багато працював. Він не просив ні в кого ласки й утримував себе сам. На галявині біля хатини він вирощував ямс, солодку картоплю й таро. На другій галявині — бо поблизу хатини він не хотів мати жодного дерева — в нього росли банани й півдесятка кокосових пальм. За горіхи, банани й городину він вимінював у селищі м'ясо, рибу й тютюн. Велику частину свого часу він витрачав на навчання Джеррі, а іноді робив луки й стріли, високо ціновані одноплемінцями — їх завжди радо купували. І сам він щодня вправлявся в стрільбі з лука. Стріляв він тільки иа звук, і щойно з джунглів почується якийсь шелест, а Джеррі сповістить його, що там таке, Наласу пускав туди стрілу. А потім Джеррі мусив знайти її та принести назад, якщо вона не влучила. Ще одна дивна риса була в житті Наласу: він спав не більш як три години на добу, і то не вночі й не в своїй хатині. Для сну він мав щось ніби кубло, сховане в найгустіших хащах поблизу, і до нього не вела стежка. Він ніколи не йшов туди й не вертався звідти тим самим шляхом, і тропічна рослинність на родючій землі, так зрідка топтана, відразу ховала найменші сліди там, де пройшов старий. А Джеррі Наласу привчив чатувати, поки він спить, і ніколи не спати самому в той час. Наласу мав досить підстав для такої безмежної обережності. Найстарший його син колись посварився з тубільцем на ймення Ао й убив його. Ао був один й шістьох синів тубільця Анно, що жив у одному з горішніх селищ. Згідно з законом Сомо, родина Анно мала право стягти з роду Наласу кривавий борг, але всі троє синів Наласу загинули в джунглях. Той-таки закон Сомо вимагав життя за життя, і оскільки в роду Наласу лишився на світі тільки він сам, усе плем'я було певне, що кревняки Ао не вгамуються, поки не вб'ють сліпого. Але Наласу вславився як великий воїн; недарма ж він породив трьох таких войовничих синів. Двічі Анно з синами пробували помститися — перший раз ще як Наласу мав очі. Він помітив їхню засідку, обійшов ззаду, вбив самого Анно, батька родини, і таким чином подвоїв свій кривавий борг. А потім з ним сталося лихо. Коли він набивав багато разів уживані снайдерівські гільзи, чорний порох спалахнув, і йому випекло обоє очей. Зразу після того, ще як у нього й рани не загоїлись, вороги напали на нього. Однак Наласу того чекав і належним чином приготувався. Тієї ночі ще один з братів і двоє дядьків наступили на отруєні колючки й померли в страшних муках. Борг збільшився до п'яти життів, і сплатити його мав один сліпий дід. Та родичі Анно так налякались отруєних колючок, що більш нападати не важились, хоча жадоба помсти в них не згасла і вони плекали надію, що колись голова Наласу таки прикрасить горішній брус їхньої хатини. Тим часом між ними й старим не те що настало замирення — просто їхня війна зайшла в глухий кут. Наласу по міг напасти на них, а вони боялись напасти на нього. Аж коли Наласу вже мав у себе Джеррі, один з роду Анно зробив винахід, якого ще не знано на всій Малейті.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка