Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка6/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

РОЗДІЛ XII


 

Джеррі не знав, що відбулось у трюмі «Еренджі», і ніколи не довідався. Він тільки знав, що цей плавучий світ знищено, бо сам бачив, як його нищили. Хлопець, що вдарив його веслом по голові, міцно зв'язав йому лапи й жбурнув на берег, а тоді подався до гурту грабувати «Еренджі» й забув про нього. Під гучний крик та спів довгі піроги підтягли прегарну тикову яхту до берега, до того місця, де під самим кораловим муром лежав Джеррі. На березі вже палали багаття; на яхті засвітили ліхтарі й з радісним галасом заходились обдирати її. На берег забрали все, що далося, — від чавунних брусків баласту й до вітрил та линв. Тої ночі ніхто в Сомо не спав. Навіть найдрібніші дітлахи дибали довкола бенкетних вогнищ або, пооб'їдавшись, валялися на піску. Серед ночі, годині о другій, на ватажків наказ «Еренджі» підпалили. І Джеррі, що лежав на боці, безпорадний, зв'язаний, змучений спрагою, не маючи вже сили скавчати, бачив, як гине в димі й полум'ї плавучий світ, де він прожив так недовго. При світлі, що кидало на берег підпалене судно, старий Башті поділив здобич. Ніхто в плем'ї не зостався без пайки. Навіть нещасні бранці-лісовики, що весь час, поки були в рабстві, трусилися зі страху, чи не з'їдягь їх, — і ті дістали по череп'яній люльці та по кілька плиток тютюну. Але більшу частину краму, не поділену, Башті звелів занести до його великої очеретяної хатини. Здерті з судна снасті склали в кількох човнових повітках. Тим часом жерці чи то чаклуни в своїх хатинах-кумирнях уже заходилися висушувати над курними багаттячками відрубані голови, їх було чимало: адже, крім команди, на «Еренджі» вбито дванадцятеро хлопців з Нооли та декілька з Малу, яких Ван-Горн так і не довіз додому. Правда, не всіх їх забито. Башті суворо заборонив різати всіх підряд. Звісно, не з доброго серця, а скорше з хитрого розрахунку. Кінець кінцем всі вони мали вмерти. Та Башті ніколи не бачив льоду, ба навіть не відав про його існування, а холодильної техніки не знав і поготів. Зберігати м'ясо він умів тільки живцем. І ось бранців зачинили в найбільшій човновій повітці, що була ніби чоловічим клубом, куди жодна жінка не могла ступити й ногою під страхом смерті в жахливих муках. Позв'язуваних, мов кури або поросята, їх скидали на втоптаній долівці, під якою, неглибоко закопані, лежали останки стародавніх ватажків, а вгорі над ними, повгортаний у трав'яні мати, висів прах кількох найближчих попередників самого Башті, в тому числі й його батька. Туди ж таки принесли й маленьку худу дівчину з кормової комори, бо ж її однаково мали з'їсти і табу на неї не поширювалось, її кинули зв'язану додолу, між тих самих тубільців, що недавно дражнили сердешну, запевняючи, ніби Ван-Горн її відгодовує на заріз. Туди ж таки принесено й Джеррі та кинуто до полонених. Агно, головний чаклун, спіткнувся об нього на березі й наказав віднести до повітки, хоч як протестував хлопець, що вважав щеня своєю особистою здобиччю. Коли його несли повз вогнища, він своїм гострим нюхом дочув, з чого там готують бенкет. Джеррі ще ніколи з таким не стикався, і він наїжачився, загарчав та став борсатись у путах. І коли його кинули додолу в човновій повітці, він їжачив шерсть і гарчав на бранців, не розумніючи, в якій вони скруті. Змалку привчений вважати чорношкірих за одвічних ворогів, він тепер гадав, що це вони винуватці катастрофи, яка сталася з «Еренджі» й зі Шкіпером. Адже він був тільки собака, з обмеженим собачим розумом, і то ще зовсім недосвідчений. Але недовго він гарчав на них. Йому якось невиразно дійшло до свідомості, що й вони нещасливі. Декотрі були тяжко зранені й жалібно стогнали та квилили. Хоча й не розуміючи ясно, Джеррі все ж відчував, що вони в такій самій притузі, як і він. А він був таки в тяжкій притузі. Вія лежав на боці, й шнурки, якими туго зв'язано його лапи, аж поврізались у ніжну шкіру й перепиняли кровообіг. Крім того, він пропадав зі спраги, задихався в паркій спеці, паща і язик йому пересохли. Сумне місце було з тої повітки, сповненої плачем і стогоном, з мертвяками в долівці, з майбутніми мертвяками на долівці й знов же з мертвяками, підвішеними в своїх повітряних гробницях під покрівлею, з довгими чорними пірогами, що мали задерті вгору кінці, мов які дзюбаті хижі потвори, ледь видні у світлі невеличкого багаттячка, над яким сидів старезний дід зі своїм нескінченним ділом: він задимлював голову тубільця-лісовика. Зсохлий, сліпий, уже здитинілий, дід весь час щось мурмотів та викривлявся, мов велика мавпа, раз у раз повертаючи підвішену в їдкому димі голову та підсипаючи жменями деревний потрух у курне багаттячко. Воно часом спалахувало ясніш і освітлювало високо вгорі, крізь темні поперечні сволоки, верхній брус покрівлі, обплетений нехитрими візерунками з кокосового шнурка, колись чорного й білого кольору, але за довгі роки закуреного до майже всуціль бурої барви. З високих сволоків на довгих шворках звисали голови ворогів, здобуті колись у лісових та морських наскоках. У повітці ніби стояв дух смерті й тліну, і недоумкуватий дід, що задимлював над багаттячком символ смерті, здавалося, ось-ось і сам розпадеться на порох. Вже перед світом десятки чоловіків з великим галасом внесли до повітки ще одну бойову пірогу. Щоб звільнити місце, де її поставити, вони відтягували, відкочували, відпихали ногами зв'язаних бранців на обидва боки, не церемонячися з живим м'ясом, здобутим завдяки таланові та мудрості Башті. Якийсь час вони сиділи в повітці, посмоктуючи череп'яні люльки, сміючись та джеркочучи химерними писклявими голосами про події того вечора. Потім один по одному полягали й поснули, не вкриваючись нічим; бо так, голяка, звикли вони спати змалку, навіть на пекучому сонці. Як почало світати, не спали вже тільки поранені чи занадто туго зв'язані бранці, та ще хирий дід, що був, однак, молодший за Башті. Коли хлопчак, що вдарив Джеррі веслом по голові й уважав щеня за свою власність, тихенько прокрався до повітки, старий його не почую. А бувши сліпий, і не побачив. Вія усе крутив над димом лісовикову голову, щось мурмотів та хихотів безглуздо й підсипав у багаттячко порохню. Власне, ніхто не повинен був робити те вночі, навіть він, ні до чого більше не здатний. Але збудження, що панувало в селищі після нападу на «Еренджі», передалося і його висохлому мозкові; йому заблимали в голові згадки про давню силу та подвиги, і вія марив, ніби теж бере участь у тріумфі рідного плем'я, висушуючи голову — наочний доказ того тріумфу. Але дванадцятирічному хлопчакові, що закрався до повітки й обережно переступав через сонних та пробирався між зв'язаних бранців, аж серце завмирало зі страху. Бо він знав, яке страшне табу порушує. Він ще не дійшов того віку, щоб мати право покинути батькову очеретяну хатину й спати в повітці для підлітків, не кажучи вже за парубоцьку, і знав, що, свавільно вступаючи в священну оселю дорослих, дозрілих чоловіків плем'я Сомо, важить життям з усіма його ще не звіданими таємницями й принадами. Та вія хотів мати Джеррі — і забрав його. Тільки маленька худа тубілка, зв'язана для зарізу, виряченими з жаху очима бачила, як хлопець підняв Джеррі за лапи й поніс геть, урятувавши з запасу живого м'яса, до якого належала й вона. Відважне сердечко Джеррі не стерпіло б такої безцеремонності, й вія би загарчав, якби не був украй знесилений; але йому вже так пересохло в пащі й горлянці, що він і загарчати не міг. Змучений, безпорадний, напівпритомний, він тільки відчував немов крізь марення або в страшному сновидді, що його несуть головою вниз із просмерділої смертю повітки через селище, лиш трохи менш огидне, тоді вгору стежкою попід високими розложистими деревами, що вже ліниво шелестіли листям під першими подихами ранішнього бризу.  

РОЗДІЛ XIII


 

Хлопця, як дізнався Джеррі згодом, звали Ламаї, і вія ніс щеня до себе додому. Нужденний був той дім, навіть як на дикунську очеретяну хатину. На долівці з твердо вбитого багаторічного бруду жили батько, мати й ще четверо менших братів та сестер Ламаї. Очеретяна покрівля, що текла в кожну зливу, одним боком спиралась на хистку жердину, другим лежала на землі. Стіни ще легше пропускали дощ. Одно слово, хатина Лумаї — так звали батька Ламаї — була найзлиденніша в цілому Сомо. Лумаї, господар і батько родини, був гладкий — річ досить незвичайна серед малейтян. І, можливо, саме огрядність зробила його ледачим та добродушним. Однак безтурботне дозвільне життя затруювала йому його дружина Ленеренго, найсварливіша на ціле Сомо жінка. Вони в усьому були протилежні: він гладкий — вона худюща, він лагідний — вона гостроязика, він ледачий — вона невгамовна, він зроду задоволений життям — вона зроду ним сприкрена. Хлопець тільки зазирнув у хатину, побачив, що батько й мати сплять невкриті в різних кутках, а посеред долівки збились у купку, ніби вивід щенят, його менші брати та сестри. Потім він зайшов за хатину, схожу скорше на твариняче лігво, ніж на людське житло. А довкола неї цвів земний рай. Повітря було напоєне густими, солодкими пахощами диких рослин та пишних тропічних квітів. Угорі розкидали віття троє хлібних дерев. Банани були обтяжені рясними китицями ще не достиглих плодів. А з тонкостовбурних папай звисали величезні жовті дині, вже зовсім спілі, декотрі втричі грубші за дерево, на якому виросли. Та для Джеррі найсолодший здався дзюркіт струмочка, що тік, невидний, між заімшілого каміння, під мереживним покривом тендітної папороті. Жодна царська оранжерея не зрівнялась би пишнотою з цією дикою рослинністю, що вибуяла під щедрим південним сонцем. Шаленіючи від того плюскоту, Джеррі мусив ще хвильку терпіти хлопцеві пестощі, бо той присів навпочіпки, пригорнув щеня до себе й почав хитатися вперед та назад, воркочучи якусь химерну пісеньку. А Джеррі не вмів сказати йому, що пропадав зі спраги. Потім Ламаї міцно прив'язав його кокосовим мотузком за шию, і аж тоді розрізав шворку, що в'їдалась йому в лапи. Джеррі так уже замлів без руху й так знемігся, пробувши майже цілу добу в тропічній спеці без води, що звівся, заточився й упав. Ще й ще пробував він звестись, але знов і знов падав. І Ламаї зрозумів чи, скорше, здогадався. Він дістав рукою калабані з кокосового горіха, прив'язаний до бамбукової палиці, встромив його між зелену папороть, тоді витяг і підніс щеняті, вщерть повний жаданої води. Джеррі пив спочатку лежачи на боці, та разом з вологою в його пересохлі жили вливалося життя, і дуже скоро він, ще кволий, трусячись, звівся на всі чотири лапи й хлептав уже стоячи. Хлопець дивився на те й радісно хихотів та цвіркав, а Джеррі вже напився й оклигав настільки, що зміг по-своєму, по-собачому щиро подякувати Ламаї: вийняв писок з калабаша й лизнув хлопця в руку рожевою стьожечкою-язичком. Ламаї та мова надзвичайно сподобалась; він знову підсунув калабані до писка Джеррі, і той заходився хлептати ще. Він хлептав і хлептав, поки його запалі боки роздулися пухирем, однак усе частіш відривався від води і вдячно лизав чорну хлопцеву руку. Все йшло добре, й так було б і далі, якби не прокинулась Ленеренго, мати Ламаї. Переступивши через купку своїх чорних дітлахів, вона вийшла з хатини й відразу заходилась лаяти старшого сина за те, що притяг додому зайвого їдця й зайву мороку. Почалась пересварка, з якої Джеррі не зрозумів ні слова; однак він здогадався, що йдеться про нього й що Ламаї його захищає, а ця чорна жінка проти нього. Ленеренго репетувала й верещала, що син її дурень, гірше ніж дурень, що він не шанує й не жаліє замученої роботою матері. Потім заволала до сонного чоловіка. Той насилу прочумався й почав заспокійливо мурмотіти, що, мовляв, усе гаразд, і щенятко гарне, і синок їхній утішний хлопець, і голоду в них ще нема, а найкраще в світі для смерт-пої людини — це спокій і сон; а на підтвердження того увіткнув носа в свою руку, що правила йому за подушку, й захріп знову. Та й сам Ламаї, чудово знаючи, що йому е куди втекти, якщо мати кинеться битись, не дуже боявся материних погроз. Він дивився на матір спідлоба, сердито тупав ногою, але зректися щеняти не погоджувався. Врешті Ленеренго перенесла свій гнів на нікчему чоловіка і, пополаїявши його, пішла й собі досипляти. Думка породжує думку. Побачивши, як страшенно хотів Джеррі пити, Ламаї здогадався, що він, певне, так само хоче й їсти. Хлопець розрив попіл на кухонному вогнищі, знайшов там ще трохи жару, підклав сухого гілля, розпалив чималий вогонь і накидав туди каменюк із купи, що була поряд. Каміння те все було в сажі — видно, вживалося для такої мети багато разів. Потім він витяг зі струмка плетену сітку-торбину, де лежала тушка жирного лісового голуба, що його Ламаї спіймав у сильце напередодні. Тушку він угорнув у зелене листя, тоді обіклав розпеченим у вогні камінням, а зверху присипав землею. Коли він трохи перегодя вийняв голуба й обдер присохле, обсмалене листя, від спеченої тушки запахтіло так смачно, що Джеррі нашорошив вуха і йому затремтіли ніздрі. Хлопець роздер гарячу тушку, трохи остудив її й дав Джеррі. Той спершу начисто обгриз усе м'ясо, далі порозгризав та поковтав і кісточки. А Ламаї тим часом ласкаво воркотів і мугикав над ним та гладив його по спині. Одначе Джеррі, вже покріплений водою й їжею, відповідав на ті пестощі не так щиро. Він був чемний, і дивився на хлопця приязно, і крутив куцим хвостиком, і вихляв боками, як звичайно, одначе непокоївся, прислухався до далеких звуків і поривався кудись бігти. Ламаї те добре завважив, отож, перше ніж лягти спати, міцно прив'язав Джеррі мотузкою до дерева. Якусь часинку Джеррі рвався з припони, тоді вгамувався й заснув. Проте ненадовго. Йому не дала спати думка про Шкіпера. Він і знав, і не знав, що Шкіпера спіткало найбільше, непоправне лихо. Отож, трохи поскавучавши тихенько, він заходився гризти мотузку гострими зубенятами й кінець кінцем перегриз. Звільнившись, Джеррі, мов голуб, що вертається додому, навпростець, наосліп помчав на берег, до моря, де плавала «Еренджі», на палубі якої владарював Шкіпер. Люди з селища десь порозходились, а хто ще був там, усі спали, і ніхто не зачепив його, поки він біг покрученими стежками між численних хатин, повз бридкі тотеми, вирізьблені з цілих стовбурів у подобі людських постатей, що вилазили з роззявлених акулячих пащ. Бо плем'я Сомо, від часів свого родоначальника Сомо, поклонялось акулячому богові та іншим морським божествам, так само як і божествам джунглів, боліт та гір. Звернувши праворуч, Джеррі обминув кораловий мур і вибіг на берег. Але на гладенькій поверхні лагуни не видно було «Еренджі». Скрізь довкола валялись залишки бенкету, і чути було дим недогорілих вогнищ та сморід паленого м'яса. Багато учасників бенкету полінувалися йти додому й спали тут-таки на піску під уранішнім сонцем — чоловіки, жінки, діти, цілі родини, — де хто впав. Джеррі сів над самою лагуною, передніми лапами в воду, задер писок угору, проти сонця, і завив з туги за Шкіпером так, як виють усі собаки, відколи вони вийшли з диких пущ до людських вогнищ. Там і знайшов його Ламаї, пригорнув до своїх грудей, утішаючи, й відніс назад до очеретяної хатини над струмочком. Там він давав щеняті води, але Джеррі вже не міг пити; пестив його, але Джеррі не міг забути пекучої туги за Шкіпером. Урешті Ламаї розсердився на таке нерозумне щеня, в хлоп'ячому запалі наклепав його по писку з обох боків і прив'язав так, як мало хто з білих людей коли прив'язував свого собаку. Бо Ламаї був на свій лад геній. Він ніколи не бачив, щоб хто робив так із собакою, але в потребі вигадав спосіб припнути Джеррі на палицю. Вона була бамбукова, футів чотири завдовжки. Один її кінець Ламаї прив'язав Джеррі до самої шиї, а другий до дерева. Джеррі не міг дістати зубами мотузки, тільки палицю, а добре висохлий бамбук затвердни для собачих зубів.  

РОЗДІЛ XIV


 

Багато днів Джеррі, припнутий на палиці, зоставався в'язнем Ламаї. То був не дуже щасливий час, бо в хатині не втихали сварки. Ламаї раз у раз бився зі своїми братами та сестрами, щоб не дражнили щеняти, а кінчались такі бійки звичайно тим, що втручалася Ленеренго й безсторонньо завдавала прочуханки всім своїм нащадкам. Потім вона неодмінно напосідалась із лайкою на чоловіка, що завжди тільки просив миру та спокою, а коли вже надто допече жінчин язик, утікав на кілька днів до човнової повітки. Тоді вже Ленеренго бувала безсила. До чоловічого клубу не мала доступу жодна жінка. Ленеренго ще не забула, яка доля припала одній, котра наважилась порушити табу. Це сталось багато років тому, коли сама Ленеренго була ще дівчиною, але вона й досі як живу бачила нещасну жінку, що цілий день висіла на сонці, підвішена за одну руку, і ще день за другу. А опісля її з'їли чоловіки в своїй повітці, і довго по тому жінки не важились кричати на своє подружжя. Джеррі полюбив Ламаї, хоч і не дуже сильно, не палко. Він скорше почував до нього вдячність, бо тільки Ламаї давав йому їсти й пити. Все ж цей хлопець був не Шкіпер і не містер Гегін. І навіть не Дербі чи Боб. Він був людина нижчої породи, чорношкірий, а Джеррі ціле його недовге життя прищеплювали правило, що найвищі двоногі боги — це білі люди. Звісно, він не міг не визнавати, що й у чорношкірих в сила й розум. Він не думав про те, а просто бачив. Вони-бо мали владу над іншими речами, вміли далеко кидати ломаки й каміння, вміли навіть припнути його до палиці так, що він не міг звільнитися. Отже, вони були все ж таки боги, хоча й нижчої породи, ніж білі. Джеррі доти ще ні разу не прив'язували, і йому не сподобалось бути припнутому. Та марно він намулював зуби, що вже хиталися під тиском нових, які росли зісподу. Палиця була сильніша за нього. Шкіпера він, звичайно, не забув, проте з часом гострота втрати притупилась і над усім запанувало прагнення до волі. Та коли його нарешті відв'язано, він не скористався з того, не побіг відразу на берег. Сталось так, що відв'язала його Ленеренго. Вона зробила те навмисне, аби його спекатись. Але Джеррі, замість кинутись утікати, спинився подякувати їй — покрутив хвостиком і всміхнувся до неї своїми ясно-карими очима. Жінка тупнула ногою, проганяючи його, й сердито крикнула. Джеррі нічого не зрозумів; він не звик боятись, і його нелегко було настрашити й прогнати. Він тільки перестав крутити хвостиком і, хоча ще дивився на жінку, очі його вже не всміхалися. Він зрозумів, що її крик і вся поведінка неприязні, і насторожився, готовий до відсічі. Вона знову крикнула й тупнула ногою. Та Джеррі тільки переніс свою пильність на ту ногу. Гарячкуватій Ленеренго урвався терпець: вона його відв'язала, то чом він не тікав? Вона замахнулась на нього ногою, а Джеррі ухилився й шарпонув її зубами за щиколотку. Враз вибухнула війна, і вельми можливо, що розлючена Ленеренго вбила б Джеррі, якби не нагодився Лумаї. Він зразу побачив відв'язану палицю, розсердивсь на підступну матір і відіпхнув її руку з кам'яним товкачем, що міг би розтрощити щеняті череп. Тепер уже самому Ламаї загрожував добрий прочухан. Мати так зацідила його по голові, що він упав, але ту мить сердешний Лумаї, розбуджений ґвалтом, вистромив голову з хатини й зважився їх мирити. Ленеренго, як завжди, зраділа нагоді погризти чоловіка й забула про все інше. І все скінчилося досить мирно. Діти перестали ревти, Ламаї знову припнув Джеррі на палицю, Ленеренго лаялась, поки захрипла, а ображений Лумаї пішов до човнової повітки, де чоловікам можна спокійно спати й де їм не докучають жінки. Того вечора в колі приятелів Лумаї почав нарікати на свої нещастя й сказав про їх причину — щеня, захоплене на «Еренджі». Сталося так, що Агно, головний чаклун, чи то найвищий жрець, почув ту розповідь і пригадав, що він був наказав віднести Джеррі до повітки з рештою живої здобичі. За півгодини він уже допитував Ламаї. Хлопець безперечно порушив табу, і чаклун потиху сказав йому те. Ламаї затрусився, заридав і впав йому до ніг, благаючи пощади, бо карою за таке порушення була смерть. Агно не міг проминути цієї нагоди взяти хлопця у свою обладу. Мертвий хлопець був нічого не вартий для нього, але живий хлопець, життя якого він триматиме в руках, міг придатися йому. Оскільки ніхто більше не знав про порушене табу, чаклун міг мовчати. Отож він послав Ламаї жити від того дня в човновій повітці для підлітків, де почалось його учнівство, довга низка випробувань, доручень і церемоній, що мало привести його спершу до парубоцької повітки, а вже там він мав дозріти на справжнього чоловіка.  

Вранці, виконуючи чаклунів наказ, Ленеренго зв'язала щеняті всі чотири лапи. Джеррі, звісно, опинався й покусав їй руки, а вона наклепала його по голові. А потім понесла через ціле селище до хатини Агно. Дорогою, на майдані серед селища, де стояли тотеми, вона кинула його додолу й пристала до гурту подивитись на всенародну розвагу. Старий Башті був не тільки суворий, але й вельми оригінальний законодавець. Він обрав саме той день, щоб піддати карі двох жінок, які посварились між собою, — на науку решті жінок та щоб іще раз потішити всіх своїх підданців тим, що вони мають такого мудрого володаря. Дві провинниці, Tiгa й Вівау, були молоді, дебелі, огрядні жінки; вони вже давно не давали спокою селищу своїми постійними сварками. Башті призначив їм бігти наввипередки. Але що то були за перегони! Чоловіки, жінки, діти, на них дивлячись, аж боки рвали, аж вили з утіхи. Навіть літні матрони й сиві діди, що вже стояли однією ногою в могилі, реготалися й радісно вищали. Бігти жінки мусили з півмилі через ціле селище, від того місця, де спалили «Еренджі», й до другого кінця коралового муру. Tiгa й Вівау мусили пробігти той шлях туди й назад, по черзі підганяючи одна одну. Тільки мудра голова Башті могла придумати таке видовище. Спершу Тізі дали в руки дві коралові каменюки вагою по добрих сорок фунтів. Вона повинна була, біжачи, міцно держати їх під пахвами, щоб не впустити. А ззаду Башті поставив Вівау, і їй дали в руки щітку з бамбукових скіпок на довгому, легкому бамбуковому держаку. Скіпки були гострі, мов голки — ними й справді, як голками, наколювали візерунки на тілі; і тою щіткою Вівау мала колоти Тігу в спину, підганяючи, як ото колють волів рожном. Дуже поранити нею не можна було, проте кололась вона боляче, — чого, власне, й хотів Башті. Вівау колола Тігу в спину, a Тігa точилась і спотикалася, силкуючись бігти чимшвидше. Вівау знала, що назад каменюки нестиме вона, a Тігa її підганятиме й намагатиметься віддячити з лихвою, тим-то шпигала з усієї сили, поки ще є змога. Обидві заливалися потом. У кожної в натовпі були свої прихильники, що вигуками підбадьорювали одну й сміялися з другої. Видовище було кумедне, але за ним стояв залізний дикунський закон. Обидві каменюки слід було пронести всю відстань. Та, котра підганяла, мусила це робити сумлінно. А та, котру підганяли, не мала права сказитись і кинутися на свою мучительку. Сам Башті попередив їх, що порушницю цих правил буде висаджено під час відпливу на далекий риф, на поживу акулам. Добігши туди, де стояли Башті та його прем'єр-міністр Аора, змагальниці подвоїли свої зусилля. Вівау завзято шпигала Тігу, а та рвалася вперед, ризикуючи навіть упустити каменюку. Слідом за ними, ґвалтуючи, бігли всі дітлахи селища й усі собаки. — Тепер, Тігo, тобі довго ніяк буде в пірогу сісти! — загорлав до жертви Аора, й Башті засміявся. Раз, коли Вівау штрикнула її але надто боляче, Тігa впустила одну каменюку, й Вівау досхочу наколола її, поки вона, ставши навколішки, підняла однією рукою камінь і потрюхикала далі. А то раз вона, доведена до нестями, умисне зупинилась і обернулася до своєї мучительки. — Ой зла ж я на тебе, ой зла! — гукнула вона. — Стривай лишень, ось зараз… Але так і не докінчила погрози. Гостра щітка зламала її рішучість, і вона знов кинулася тікати. Галас юрми відлинув услід за ними, а за кілька хвилин знову погучнішав: химерна пара верталася. Цього разу під вагою коралових каменюк хекала Вівау, a Тігa, розлючена тим, що тільки-но витерпіла, силкувалася з лихвою відплатити їй. Якраз навпроти Башті Вівау впустила один камінь, а піднімаючи його, впустила й другий, що відкотився футів на десять. Отоді вже Тігa помстилась, вихором налетівши на неї. Все Сомо ошаленіло. Башті, регочучи. держався за худі боки, і по його зморшкуватих щоках текли сльози щирої втіхи. А коли все скінчилось, ватажок оголосив своєму народові: «Хай тепер усі жінки б'ються отак, коли їм припаде охота битися». Тільки сказав він не такими словами й навіть не говіркою сомо. Він висловився міжострівним жаргоном, ось як: — Який баба в Сомо хочеш бийся, всі баба буде бийся отак.  

РОЗДІЛ XV


 

Коли перегони скінчилися, Башті ще трохи постояв, розмовляючи зі своєю старшиною, поміж якою був і Агно. Ленеренго також забалакалася з приятельками. А Джеррі лежав зв'язаний там, де вона його покинула. Аж ось надбігло дике собача, те саме, що з ним він задирався на «Еренджі», й принюхалось до нього — спершу здалеченька, готове кинутись навтіки. А тоді обережно підступило ближче. Джеррі стежив за ним, і очі йому аж горіли. Тільки-но дике щеня доторкнулося писком до нього, він остережливо загарчав. Дике собача відскочило й стрімголов відбігло кроків на кільканадцять, поки побачило, що Джеррі за ним не женеться. Тоді воно вернулося — знов обережно, так, як інстинкт велів йому підкрадатися до дичини: припадаючи до землі, трохи не плазуючи по ній животом. Воно переставляло лапи м'яко, нечутно, мов кіт, і час від часу озиралося на боки, чи не нападає що звідти. Віддалік зареготали хлопчаки, й собача враз зіщулилося, вп'ялось пазурами в землю й уже напружило всі м'язи, щоб стрибком рятуватись від невідомої небезпеки. Потім збагнуло, що галас той не страшний, і знов стало скрадатись до ірландського тер'єра. Що могло там статися, важко сказати; але якраз ту мить ватажків погляд упав ненароком на золотаво-руде щеня — вперше, відколи захоплено «Еренджі». У вихорі подій Башті зовсім забув за нього. — Чий це собака? — крикнув він гостро, аж дике собача знову припало до землі, а Ленеренго перелякано зігнулась перед грізним старим ватажком і тремтячим голосом оповіла про все: її ледачий син Ламаї витяг щеня з води, і через нього вдома було багато клопоту, але тепер Ламаї пішов жити з підлітками, а собаку вона несе до хатини Агно, як той наказав. — На якого біса тобі цей собака? — спитав Башті чаклуна. — Я хочу його з'їсти, — відповів той. — Він жирний. Добре м'ясо буде. Але в меткому старому мозку Башті вже сяйнула думка, що давно достигала там. — Дуже добрий собака, — сказав він. — Краще з'їж лісового собаку, — порадив він, показавши на дике собача. Агно похитав головою. — Лісовий собака не такий добрий на їжу. — Лісовий собака ні на що не добрий, — вирішив Башті. — Лісовий собака дуже боязкий. Усі лісові собаки боязкі. А собака білого пана нічого не боїться. Лісовий собака не б'ється. Собака білого пана б'ється як чортяка. А лісовий тікає як чортяка. Ось подивися. Башті стулив до Джеррі й перерізав шворку в нього на лапах. Джеррі враз підхопився, забув навіть показати свою вдячність і кинувся до дикого собачати, наздогнав його й повалив, збивши хмару пилюки. Дике собача схоплювалося тікати, та він знову й знову стрибав на нього, і валяв, і кусав, а Башті плескав у долоні та гукав своїх старшин, щоб дивилися. Джеррі вже роз'юшився, мов справжнє чортеня. Всі свої кривди, від того страшного дня на «Еренджі», коли пропав Шкіпер, і до останньої, сьогоднішньої, коли йому зв'язано лапи, відомщав він на дикому собачаті. Хазяїн його жертви, один з тих хлопців, що вернулись на «Еренджі» додому здуру замахнувся на нього ногою, щоб відігнати. Джеррі метнувся до нього, розпоров йому зубами обидві литки, а вскочивши з розгону між ноги, повалив на землю. — Якого біса! — розлючено загорлав Башті на хлопця. Той, прибитий жахом, так і застиг, де впав, потерпаючи: що ж скаже далі грізний ватажок? Та Башті вже зігнувся в три погибелі від реготу, дивлячись, як дике собача щодуху втікає вулицею, а Джеррі женеться футів за сто ззаду, збиваючи пилюку. Коли воли зникли з очей, Башті виклав свою думку. Мовляв, якщо посадити бананове дерево, на ньому вродять банани. А як посадити ямс, то й виросте ямс. Не банани й не солодка картопля, а тільки ямс. Так самісінько й із собаками. Собаки чорношкірих людей усі боягузи, отож і сплодити вони можуть тільки боягузів. А собаки білих людей — відважні бійці. І поріддя їхнє теж буде відважними бійцями. Що ж із цього виходить? А ось що: їм попався собака білих людей. І була б найбільша в світі дурість із'їсти його й назавжди знищити ту відвагу, що сидить у ньому. Зате мудро буде зоставити його живим, на насіння, щоб його відвага поновлювалася в майбутніх поколіннях їхніх собак, поки всі собаки в Сомо стануть відважні й сильні. Потім Башті наказав головному чаклунові взяти Джеррі до себе й доглядати його як слід. І на все плем'я оголосив, що Джеррі — табу. Жодна душа, чи то чоловік, чи жінка, а чи дитина, щоб не сміла кидати на нього списа чи каменюку, бити його києм чи топірцем і взагалі кривдити його. Відтоді, аж поки Джеррі сам не порушив одного з найбільших табу, він жив щасливо в похмурій очеретяній хатині чаклуна Агно. Бо старий Башті, на відміну від більшості ватажків, залізною рукою правив своїми чаклунами. Інші ватажки, навіть Нау-Гау в Ланга-Ланзі, самі корилися чаклунам. Та, власне, все плем'я Сомо гадало, ніби й Башті їм кориться. Ніхто ж бо не знав, що діється за лаштунками, коли Башті, щирий безвірник, розмовляє з тим чи тим чаклуном. У тих приватних розмовах він показував їм, що знає їхню гру не гірше за них і що він не раб темних забобонів та дешевої облуди, якою вони держать людей у покорі. Крім того, він розвинув теорію, таку стародавню, як самі жерці й правителі: щоб добре правити народом, ті й ті мусять бути одностайні. Він погоджувався, що народ повинен вірити в богів, а жерцям, чиїми устами промовляють до людей ті боги, має належати останнє слово; однак нехай жерці знають, що насправді останнє слово належить йому. Хоч як мало вірили вони самі у власну крутню, він вірить у неї ще менше, казав їм Башті. Він знав, що таке табу і яка правда ховається за ним. Свої особисті табу він вибрав сам і навіть пояснив чому. Він сказав Агно, що ніколи не повинен їсти молюсків. Так він сам вирішив, бо молюски йому не смакували. Наклав на нього це табу старий Ніно, попередник Агно, від імені акулячого бога. Однак спершу сам Башті потай звелів Ніно накласти на нього таке табу, бо зроду не любив їсти молюсків. Більше навіть — живши на світі довше за найстарішого в жерців, він сам і призначав їх усіх. Він знав їх, він зробив їх жерцями, настановив на ті теплі місця, і воші жили з його ласки. І мусили й далі слухатись його, як слухалися завжди, а ні, то їм ураз настане кінець. Йому досить було нагадати, чим скінчив Корі, чаклун, що вирішив, ніби він могутніший за ватажка, і за ту помилку йому довелось верещати з болю цілий тиждень, поки він не затих навіки.  

У великій очеретяній хатині Агно було мало світла, але багато таємничості. Однак Джеррі нічого таємничого там не знайшов, бо він або знав щось, або не знав його, а про те, чого не знав, не думав зовсім. Сушені голови та інші продимлені плісняві частини людських тіл справляли на нього не більше враження, ніж висушені крокодили та риби, що також прикрашали тьмаву оселю Агно. Доглядано Джеррі добре. В чаклуновій хатині не товклись ні жінки, ні дітлахи. Кілька старих бабів, одинадцятирічна дівчина, що обганяла на чаклунові мухи, та ще два молодики, що скінчили курс науки в юнацькій човновій повітці й тепер вивчали в господаря чаклунське ремесло, становили всю челядь і дбали про Джеррі. Годовано його якнайсмачніше. Якщо з зарізаної свині перший шматок діставав Агно, то другий — Джеррі. Навіть обидва «причетники» та дівчина їли після нього, а вже бабам лишалися недоїдки. І від дощу Джеррі не мусив ховатися під стріху крадькома, як дикунські собаки, бо йому приділено сухе місце в хатині, де з покрівлі звисали голови тубільців-лісовиків та давно забутих скупників сандалового дерева, серед запорошеної мішанини з висушених акулячих нутрощів, крокодилячих черепів та кістяків острівних щурів, що мали від писка до кінчика хвоста добрих два фути. Мавши цілковиту волю, Джеррі кілька разів бігав через селище до хатини Ламаї. Але ні разу він не застав хлопця — єдиної людини, що після Шкіпера зуміла посісти хоч маленьке місце в його серці. Джеррі ніколи не підбігав до хатини відверто, а тільки дивився на неї з густої папороті над струмочком та нюхом дізнавався, хто в ній є. Але запаху Ламаї він не почув ні разу, отож урешті облишив свої марні відвідини й визнав чаклунову хатину за свою домівку, а самого чаклуна за хазяїна. Однак він не любив того хазяїна. Агно, що так довго правив своєю таємничою оселею за допомогою страху, не знав ні любові, ні прихильності, ні ласкавості. Не мав він і почуття гумору й був холодно-безсердий, як крижана бурулька. Могутністю він був у Сомо другий після Башті, і йому затруювала все життя думка, що вія не перший. І Джеррі він не любив, але боявся кривдити його зі страху перед Башті. Минуло кілька місяців, і Джеррі підріс, поважчав, а молочні зуби його змінились міцними постійними. Він так розбестився, як тільки може розбеститись собака. Бувши під захистом табу, він хутко навчився панувати над мешканцями Сомо й в усьому домагався свого. Ніхто не важився відігнати його дрючком чи каменюкою. Агно його ненавидів, і Джеррі те знав; але він відчував також, що Агно його боїться й не насміє скривдити. Однак Агно був розважливий, холодний філософ і дожидав своєї нагоди, різнячись від Джеррі тим, що мав людську передбачливість і вмів спрямовувати свої дії до далекої мети. Джеррі бігав по всьому царству Башті, від берега лагуни, у воду якої він не потикався, пам'ятаючи засвоєне ще на Мерінджі крокодиляче табу, і аж до прикордонних лісових селищ. Усі давали йому дорогу. І їжу він знаходив скрізь, де тільки хотів. Бо його захищало табу, і він міг безборонно лягати на матах чи стромляти писок у калабаші з їжею. Він міг як завгодно задиратись, бути зухвалим над усяку пристойність, і ніхто не смів перечити йому. Башті навіть оголосив наказ, що як на нього нападатимуть лісові собаки, то обов'язок кожного — прогнати їх дрючком чи каменюкою. Таким чином і чотириногі родичі Джеррі на своїй шкурі дізнали, що на нього накладене табу. І Джеррі розкошував. Він міг би розледащіти, якби не його жвава натура й жадібна, невситима цікавість. Мавши волю бігати по Сомо, він ніколи не лежав, а вивчав і його землі, й життя та звички диких тварин, що жили в джунглях чи болотах і не визнавали його табу. Чимало мав він і пригод. Двічі він бився з лісовими щурами — так, як ще не бився зроду, бо щури були великі, люті й оборонялися запекло. Першого він загриз, не знавши, що то вже стара, квола звірина. А другий, у розквіті сили, так його провчив, що Джеррі насилу доповз до чаклунової хатини й там, між засушених емблем смерті, добрий тиждень вичунював, зализуючи рани. Він підкрадався до дюгоня, наскакував на нього з лютим гавкотом і тішився, коли дурна боязка тварина панічно втікала у воду. Хоч гавкав він, мов оскаженілий, але в думці сміявся, що, мовляв, ось-то як вдало пожартував. Він зганяв неперелітних тропічних качок з їхніх хитро захованих гнізд, обережно ходив між крокодилами, що виповзли покуняти на берег, закрадався під склепіння хащів і стежив за нахабними сніжно-білими какаду, злющими скопами, важкокрилими канями, барвистими лорі та рибалочками, верескучими дрібними папугами. Тричі він зустрічав за межами Сомо маленьких чорношкірих лісовиків, схожих більше на привиди, ніж на людей, так нечутно й непомітно вони рухались. Тричі, підстерігаючи свиней на лісових стежках, вони кидали в нього списи й тричі схибили. Ці двоногі створіння, що чигали в лісовій сутіві, навчили Джеррі обережності, як і лісові щури. Він не нападав на них, хоча вони й пробували настромити його на спис. Він хутко збагнув, що це інакші люди, не з плем'я Сомо, і його табу вони не визнають, а бувши на свій лад двоногими богами, носять у руках летючу смерть, що сягає через простір далі, ніж їхні руки. Як по джунглях, так само бігав Джеррі й по селищу. Для нього не було священних місць. У чаклунські хатини-кумирні, де люди падали, тремтячи, ниць перед лицем таємниці, він заходив сторожкий і наїжачений, бо там висіли свіжі голови — його очі й гострий нюх упізнавали в них голови чорношкірих, яких він ще недавно знав живими на «Еренджі». В найбільшій кумирні він побачив голову Боркмана й загарчав на неї, згадавши, як зчепився колись з очманілим від шнапсу помічником на палубі «Еренджі», але голова ніяк не озвалася. Та одного разу в хатині Башті вія натрапив на те, що зосталось на світі від Шкіпера. Башті жив дуже довго, дуже мудро, багато думав і добре розумів, що він уже прожив куди більше, ніж відміряно більшості людей, і що лишилося йому вже мало. І його дуже цікавило, що таке життя й навіщо воно. Він любив світ і любив життя, в якому йому припала зроду щаслива доля — міцне здоров'я й високе становище над усім його народом і навіть над жерцями. Він не боявся вмерти, але хотів знати, чи оживе після того. В дурні байки хитрих жерців він не вірив, губився думками в тому складному питанні й почував себе дуже самотнім. Адже він жив так довго й так щасливо, що мав змогу спостерігати, як помалу згасають у людині всі сильні прагнення й жадання. Він мав жінок і дітей, знав гостре жало голоду, що його відчувають молоді люди. Він бачив, як його діти виростали, одружувалися, ставали батьками й дідами, матерями й бабами. Але, спізнавши жінку, й любов, і батьківство, і втіху від смачної їжі, він усе те втратив, їжа? Башті майже не пам'ятав, що воно, так мало їв. Голод, що підганяв його, мов острогою, поки він був молодий та дужий, давно вже не бентежив його. Він їв тільки з обов'язку, бо знав, що їсти треба, і йому було однаково, що він їсть, з одним тільки винятком: він любив яйця мегаподів, у певну пору року відкладав і на ділянці, що була його власністю й охоронялась якнайсуворішим табу. То було останнє тілесне жадання, що зосталося ще в нього. А взагалі він жив тільки розумом — правив своїм народом та вимудровував нові закони, щоб зробити його сильнішим, міцніше прикувати його до життя. Але він ясно розумів різницю між абстрактним уявленням «плем'я» і найконкретнішим з усіх — «особа». Плем'я вічне. А його члени — смертні. Плем'я — це спогад про життя й звичаї всіх його вже померлих членів, той спогад, що його живі члени несуть далі, поки самі помруть і стануть часткою спогаду, часткою того невідчутного цілого, що являє собою плем'я. І він, як член його, раніше чи пізніше — і то досить скоро — має померти, відійти зі світу. Але куди відійти? Ось що його цікавило! Отож Башті іноді проганяв усіх зі своєї великої очеретяної хатини і, наодинці з загадкою, діставав з кроков загорнені в мати голови людей, що з них декого він бачив живими, а потім вони відійшли в таємниче небуття — у смерть. Не як скнара збирав він ті голови; і вдивлявся в них, розгорнувши та держачи в руках або на колінах, теж не як скнара, що перелічує свої таємні скарби. Він хотів знати. Він хотів знати те, що, як йому здавалось, мусили знати вони — ті, хто давно вже відійшов у темряву, якою закінчується життя. Різні були ті голови, що їх отак запитував Башті, держачи в руках а чи поклавши на коліна, у напівтемній очеретяній хатині в ясний день, коли сонце лило згори палюче проміння і мусон, набираючи сили, шумів у верхівках пальм та в гіллі хлібних дерев. Була там голова японця — єдиного, що він коли бачив чи про нього чув. Добув ту голову його батько, ще як Башті не було на світі. Погано продимлена, вона вже геть обшмульгалась за довгі роки. Однак Башті розглянув її риси й вирішив, що колись вона мала дві губи, такі рухливі, як його власні, і рот, такий голосистий і жадібний на їжу, як часто бував раніш у нього. І двоє очей, і ніс вона мала, і стріху чуприни, і вуха, подібні до його вух. І напевне мала вона тіло, й дві ноги, і потреби, й жадання. І гарячі хвилини гніву та любові знала вона, коли ще й гадки не мала про смерть, так вирішив Башті. Вельми цікавила його друга голова — давніша за його батька й діда. Колись вона належала французові, хоча Башті того не знав, і тим паче не знав він, що то голова Лаперуза, відважного старого мореплавця, який склав свої кості, й кості своєї команди, й обох своїх фрегатів – «Астролябії» та «Бусолі» — на берегах людожерських Соломонових островів. А третя — Баніті мав таки чималеньку їх колекцію — була ще на два сторіччя давніша за Лаперузову; вона колись належала одному з моряків іспанця Альваро де Мендани, і добув її в бою на березі далекий предок Башті. Була там і голова білої жінки — певне, дружини невідомо якого мореплавця. З її висохлих вух ще звисали золоті сережки зі смарагдами, а коси, чотири фути завдовжки, золотавим шовком спадали з черепа, що перше ховав у собі розум і волю жінки, колись жагучої в обіймах чоловіка, як міркував Башті. Звичайні голови чорношкірих лісовиків та береговиків і навіть білих п'яниць, як от Боркманову, старий віддавав до човнових повіток та кумирень, бо колекціонер з нього був перебірливий. Мав він одну дивовижну голову, що дуже його вабила. Вона була рудоволоса, рудоборода, й навіть у мертвих, висушених рисах її відчувалась залізна твердість, а мозок за її могутнім чолом, здогадувався Башті, колись володів таємницями, неприступними йому самому. Він не знав, що та голова належала німцеві, й тим більш не знав, що німець той був професор-астроном, а голова його містила в собі глибоке знання неокрайого зоряного неба, і шляхів, якими ходять у морі, скеровуючись по зорях, кораблі, й шляху самої землі крізь зоряний простір, у мільйони мільйонів разів безмежніший, ніж Башті годен був уявити. Та дужче за всі інші голови розворушувала думки старого ватажка найсвіжіша — Ван-Горнова. І саме в ту голову вдивлявся він, поклавши її на коліна, коли Джеррі, що мав у Сомо повну волю, забіг до хатини, вчув нюхом і пізнав тлінний останок Шкіпера й спершу завив з горя, а тоді розлючено наїжачився. Башті так глибоко замислився над Ван-Горновою головою, що зразу й не помітив його. Лиш кілька місяців тому ця голова була жива, думав він, розумна й кмітлива, і її носило на собі двоноге тіло, що стояло прямо, і ходило з пов'язкою на стегнах і з пістолетом на поясі, — а отже, була могутніша за Башті, але не така розумна, як він, бо хіба ж це не він, Башті, своїм стародавнім пістолем вселив темряву в цей череп, де жив розум, і зяяв самий череп із ослаблого, омертвілого тіла, що перше носило голову по землі й по палубі «Бренджі»? Що ж сталося з тим розумом? Чи самий той розум і був Ван-Горном, зухвалим і гордим Ван-Горном, а тоді погас, як гасне мерехтливий пломінчик на трісочці, коли та до решти перегорить на щілку звійного попелу? Чи все, що було Ван-Горном, згасло, як пломінчик на трісочці? І чи воно навіки відійшло в темряву, куди відходять тварини — простромлений списом крокодил, спіймана на гачок баніта, виловлена мережею кефаль чи зарізана на харч жирна свиня? Чи та сама це темрява, в якій зникає блискуча сияя муха, коли дівчина з ляпавкою зіб'є її в повітрі й розчавить? І в якій зникає комар, що вміє літати, і все ж, попри те досконале вміння, гине, коли Башті майже несвідомо лясне себе долонею по потилиці, відчувши його жало? А Башті знав: що правда для цієї голови білого чоловіка, так недавно ще живого й владного, те правда й для нього. Що сталося з цим білим чоловіком, коли він увійшов у темну браму смерті, те станеться й з ним. І ось вія питав голову, немовби її німі уста могли озватися до нього з таємничої потойбічності й сказати, що ж таке життя і що таке смерть, яка неминуче його перемагає. Збудив старого з тої задуми Джеррі, що протягло, скорботно завив, побачивши й зачувши нюхом те, що зосталося від Шкіпера. Башті глянув на міцненьке золотаво-руде щеня й відразу задумавсь і про нього. Воно живе. Воно таке, як і людина. Воно знає голод, біль, злість і любов. У нього в жилах, як і в людини, тече червона кров, що її можна одним ударом ножа виточити на землю, і тоді його візьме смерть. Як і люди, собаки люблять свою породу, плодяться й вигодовують малят. І помирають. Так, помирають, бо він, Башті, сам з'їв чимало собак, так само як і людей, у буйні дні молодості, коли він знав тільки здоров'я й силу і підживляв їх із бенкетних калабашів. Та скорбота Джеррі хутко перейшла в лють. По хребту йому побігли хвилі наїжаченої шерсті, він напружився, тихо загарчав і почав підкрадатись — не до голови Шкіпера, якого він любив, а до Башті, що держав ту голову на колінах. Як вовк на гірській полонині підкрадається до кобили з новонародженим лошам, так підкрадався Джеррі до старого. І Башті, що за все своє довге життя ніколи не боявся смерті й сміявся навіть тоді, як кременевий пістоль розірвався в руках у нього і йому відбило вказівного пальця, потішено всміхнувся сам до себе: йому щиро сподобалося це собача-підросток, що його він відігнав, стукнувши по носі коротким твердим кийком. Джеррі розлючено кидався на нього знов і знов, та Башті щоразу відбивав кийком ті наскоки й сміявся вже вголос, розуміючи щеня-тину відвагу й дивуючись із безглуздості життєвої снаги, що весь час гнала щеня підставляти писок під удари й раз у раз терпіти біль задля самої згадки про вже мертву людину. І це також життя, міркував Башті, спритно відбиваючи наскоки щеняти, що дзявкотіло роз'юшено. Чотириноге живе створіння, молоде, дурне, завзяте, покірне своєму серцю, так само як юнак, що залицяється ввечері до дівчини або ж б'ється на смерть з іншим юнаком, що чимсь його розгнівив, чи образив, чи став у чомусь на заваді. Він усвідомлював, що в цьому живому щеняті, так само як і в мертвій голові Ван-Горна чи й будь-якої людини, може таїтися ключ до таємниці буття, її розгадка. Отак він стукав Джеррі по носі, відбиваючи його наскоки, і чудувався, яка тривка та сила, що спонукує щеня знов стрибати назустріч дошкульному кийкові. Він знав, що то завзяття, жвавість, сила й нерозум молодості, й смутно тішився ними, і заздрив їм, радий проміняти на них усю свою зсохлу сиву мудрість, якби тільки знайти спосіб це зробити. «Добрячий пес, ох і добрячий пес!» — міг би він сказати на Ван-Горнів лад. Натомість він подумав жаргоном beche de mer, таким звичним для нього, як і рідна говірка Сомо: «Далебі, цей собака не бійся мій зовсім ні». Та старому набридло скоріше, і він поклав кінець грі, сильно вдаривши Джеррі за вухом. Щеня впало, приголомшене. Видовище цього створіння, що тільки-но було таке жваве й розлючене, а тепер лежало, наче мертве, навіяло нові роздуми старому ватажкові. Один-єдиний різкий удар кийка викликав ось яку зміну. Де ж поділися щенятин розум і лють? І це, виходить, пломінчик на трісочці, що його може погасити кожен подмух повітря? Ось тільки-но Джеррі лютував і страждав, гарчав і стрибав, знав, чого хоче, і робив те. А за мить він уже лежав безвладний, запавши в непритомність, у цю малу смерть. Башті знав, що дуже скоро в маленьке знерухомлене тільце вернеться свідомість, і відчуття, й рух, і воля. Але куди вони поділись на цю хвилину, після удару кийка? Башті втомлено зітхнув і втомлено повгортав голови в мати — всі, крім Ван-Горнової, а тоці повішав їх назад на крокви. Там вони, подумав старий, висітимуть довго-довго після того, як його вже не буде на світі — так само як висіли декотрі з них задовго до життя його батька та діда. Ван-Горнову голову він поклав додолу, а сам вийшов надвір подивитися крізь шпарку, що ж робитиме щеня, коли опритомніє. Джеррі спершу затремтів, а ще за хвилину кволо зіп'явся на ноги й трохи постояв, хитаючись. А Башті, припавши оком до шпарини, стежив за великим дивом — як життя знов розливається по жилах щойно безвладного тіла, зводить його на ноги, і як свідомість, таємниця з таємниць, вертається в голову, свою кістяну оселю, порослу шерстю, і засвічується в щойно розплющених очах, і змушує щеня вискалити зуби й загарчати, як гарчало воно в ту мить, коли удар кийка відкинув його в темряву. Башті побачив і інше. Спершу Джеррі гарчав, їжачив шерсть на в'язах і озирався, шукаючи ворога. Та замість ворога вгледів Шкіперову голову, підповз до неї й став пестити, лизати затвердлі щоки, і сплющені повіки, що їх не могла вже розтулити його любов, і нерухомі губи, не здатні вже вимовити жодного з тих ласкавих слів, якими колись озивалися до щеняти. Потім Джеррі в невтішному горі сів біля Шкіперової голови, задер писок до високої покрівлі й довго, тужно вив. Урешті він, розбитий, пригнічений, вибрався надвір і поплентав до хатини свого хазяїна-чаклуна, де за дальші двадцять чотири години вві сні й на яві переснив цілі сторіччя жахливих кошмарів. Відтоді Джеррі, поки жив у Сомо, страхався очеретяної хатини Башті. Він боявся не самого ватажка. Страх його був нез'ясовний і незбагненний. В тій хатині перебувало «ніщо», яке раніш було Шкіпером. То був знак найбільшої катастрофи життя, про яку він знав спадковим інстинктом. Виразнішого уявлення про смерть Джеррі не мав, але народ Сомо, ступивши лише крок далі, в роздумах про смерть дійшов до ідеї про душі мертвих, що живуть десь у нематеріальних, надчуттєвих сферах. Старого ватажка Джеррі відтоді люто ненавидів як володаря життя, що тримав у себе й держав на колінах позостале від Шкіпера «ніщо». Джеррі не міркував так. У нього було тільки неясне, невиразне відчуття, чи здогад, чи інстинкт, чи назвіть це яким хочете туманним словом із тієї туманної термінології, що створює тільки ілюзію визначення й ошукує нас, переконуючи, ніби ми розуміємо те, чого насправді не розуміємо.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка