Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка5/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

РОЗДІЛ X


 

Удосвіта «Еренджі» підняла якір. Вітрила її важко звисали в мертвому, нерухомому повітрі, а матроси у вельботі налягали на весла, виводячи її на буксирі вузькою протокою. Раз, коли судно, підхоплене мінливою течією, прибилось трохи не до берега, тубільці на палубі скупчились, ніби вівці в кошарі, коли зачують знадвору виття сірого лісового розбійника. І Ван-Горн міг би й не кричати на веслярів «Шуруй-шуруй, бісові душі!», бо вони й самі налягли на весла скільки було сили, аж позводившися з банок. Вони-бо знали, яка доля чекає їх, якшо «Еренджі» застрягне на омитому морем кораловому рифі. Вони відчували той самий страх, що й прибита жахом дівчина в кормовій коморі. В минулому не один хлопець із Ланга-Ланги чи Сомо попадав на учту в Суу печеним, і так само хлопці з Суу часом попадали на бенкет у Ланга-Ланзі чи Сомо. — Далебі, брат мій батько давно-давно ходи сюди, — озвався від стерна Тамбі до Ван-Горна, коли хвилина небезпеки минула й «Еренджі» відійшла від берега. — Брат мій батько він ходи матрос на великий шхуна. Всі пропав тут, у Суу. Брат мій батько Суу хлопці кай-кай він зовсім. Ван-Горн згадав, як п'ятнадцять років тому в Суу пограбували й спалили шхуну «Фейр Гезевей», перебивши всю команду. Направду Соломонові острови на початку двадцятого сторіччя були ще дикунські, і направду великий острів Малейта був найдикіший з-поміж них. Він замислено звів очі на моряцький орієнтир, гору Колорат, що підносилась над морем на чотири тисячі футів, геть поросла зеленим лісом аж до повитої хмарою вершини. Скрізь по схилах та по менших горах уже здіймалися димові стовпи, все нові й нові. — Далебі, багато хлопці сиди в ліс і дивись свій око на твій, — оскірився Тамбі. Ван-Горн порозуміло всміхнувся. Він знав: той стародавній димовий телеграф несе від селища до селища, від плем'я до плем'я звістку про те, що на завітряному березі з'явилось вербівие судно. Як зійшло сонце, повіяв свіжий бриз, і «Еренджі» цілий ранок летіла на північ, а поперед неї несли звістку чимраз частіші димові стовпи над зеленими вершинами. Опівдні судно привелось до вітру і ввійшло в прохід між двома острівцями, на яких росли пальми. Шкіпер з нерозлучним Джеррі стояв на прові й гукав команди стерничому. Треба було пильнувати, бо зі смарагдових глибин повсюди підіймались коралові рифи, перебігаючи всю гаму відтінків зеленого — від найтемнішого нефриту до найблідішого турмаліну, а хвилі кидали на них рухливі тіні, або ліниво пінились, або жбухали вгору снопи білих бризків, що спалахували на сонці. Димові стовпи по вершинах розгомонілись на всі заставки, і ще задовго до того, як «Еренджі» пройшла між острівцями, весь завітряний берег, від приморських селищ до найдальших лісових, знав, що вербівне судно йде до Ланга-Ланги. Коли вже було видно лагуну, утворену низкою острівців оподаль берега, Джеррі нюхом зачув людські оселі. По гладенькій поверхні лагуни пливли численні піроги — ті на веслах, а ті мали вітрила з перистого листя кокосових пальм, і гнав їх вітер — дедалі свіжіший південно-східний пасат. На ті, котрі підпливали ближче, Джеррі сердито гавкав, удаючи з себе грізного оборонця білого бога, що стояв поряд. А потім щоразу тицявся холодненьким вологим писком у нагріту сонцем Шкіперову литку. Ввійшовши до лагуни, «Еренджі» знов повернула бортом до вітру. Так вона промчала з півмилі, а тоді передні вітрила трохи спустили, гучно ляснули грот і бізань, і судно, розвернувшися проти вітру, кинуло якір на глибині півсотні футів, у воді такій прозорій, що на кораловому дні видно було здоровезні зазублені мушлі. Щоб відвезти тубільців з Ланга-Ланги додому на берег, не довелось підтягувати вельбота. Сотні пірог уже чекали в двадцять рядів по обидва боки «Еренджі», і кожного хлопця, що стояв на палубі зі скринькою на плечі, гукало з кільканадцять родичів та приятелів. Через той розрух Ван-Горн не пустив на судно нікого. Меланезійці, як то буває і з худобою, в тлумі схильні не тільки до панічної втечі, а й до нападу. Двоє матросів стояли коло рушниць, що лежали на світловому люці. Воркман з половиною команди порав суднову роботу. Ван-Горн із Джеррі біля ніг, весь час остерігаючись, щоб ніхто не підійшов ззаду, наглядав за тим, як сходять у піроги ланга-ланзькі хлопці й водночас не спускав пильного ока з решти своїх матросів, що стерегли дротяну загорожу понад бортом. А тубільці з Сомо сиділи кожен на своїй скриньці, щоб хто з ланга-ланзьких не вхопив котрої та не скинув у пірогу. За півгодини все галасливе юрмище відпливло до берега. Зосталось лише кілька пірог, і з однієї Ван-Горн рукою поманив до себе Нау-Гау, найзначнішого ватажка тубільної твердині Ланга-Ланга. На відміну від більшості значних ватажків, Нау-Гау був молодий, а на відміну від більшості меланезійців — гарний з себе, навіть вродливий. — Здоров був, Царю Вавілонський, — привітав його Ван-Горн. Таке прізвисько він дав ватажкові за якусь, може, гадану, схожість із семітським типом і за первісну силу, що позначала його обличчя й усю поведінку. Змалечку навиклий ходити голим, Нау-Гау ступив на палубу сміливо й не соромлячись. З одежі він мав на собі тільки ремінь від валізи, за яким стримів при голому тілі десятидюймовий ножака без піхов, а з оздоб — тільки білу порцелянову тарілку, просвердлену й почеплену на шиї за шворку з кокосового волокна. Тарілка лежала на грудях, прикриваючи опуклі м'язи. То була незмірна коштовність. Більш ніхто на всій Малейті не мав цілої тарілки. Однак ні голизна, ні тарілка не робила його кумедним. Бо він був по-царському величний. Ще його батько царював у Ланга-Ланзі, а він піднісся навіть вище за батька. Життя й смерть тримав він у своїх руках. І часто користався з тієї влади, цвіркаючи ланга-ланзькою говіркою своїм підданим: «Убий оцього», «Убий отого», або ж «Тобі вмерти», чи «Тобі жити». Коли його батько, вже рік як зрікшися влади, здуру надумав утручатися в синове врядування, він покликав двох молодиків і наказав їм здушити кокосовим мотузком шию старому, аж поки той перестане дихати. А коли його улюблена дружина, мати сина-первістка, зважилася в пестощах порушити одне з його царських тамбо, він звелів її вбити, а тоді сам-один сумлінно зжер усю й мозок з потрощених кісток висмоктав, не поділившись ані шматочком навіть із найщирішими приятелями. Усе в нього було царське — і порода, і виховання, і вчинки. Свідомий того, він і поводився відповідно. І вигляд у нього був царський — як, приміром, у розкішного огиря чи могутнього лева на тлі рудої пустелі. Велична звірина, він чимсь нагадував великих завойовників і владарів, що з'являлись в інші часи, в інших краях, на вищих щаблях еволюції. Вся постава тіла, грудей, пліч, голови у нього була царська. Царський був і лінивий, зухвалий погляд з-під приплющених повік. І на «Еренджі» він ступив з направду царською відвагою, бо знав, що ступає на динаміт. Він давно вже здобув гірку науку, що білі люди зроблені з динаміту, як оті таємничі убивчі брусочки, що їх вони часом жбурляють. Ще підлітком він був на одній з пірог, які атакували суденце скупників сандалу, навіть менше, ніж «Еренджі». Таємничої події, що сталась тоді, він не забув довіку. Він бачив, як двох чи трьох білих убили на палубі й відрубали їм голови. Третій, відбиваючись, утік люком униз. А за хвилину суденце з усіма своїми скарбами — обручним залізом, тютюном, ножами, перкалем — злетіло в повітря й посипалось у воду нічого не вартими уламками. То був динаміт — велика таємниця. І він, Нау-Гау, що теж підлетів у повітря, але якимсь дивом зостався цілісінький, здогадався, що білі люди — справдешній динаміт, що їх зроблено з тієї самої таємничої речовини, якою вони можуть глушити табунці прудкої кефалі, а в великій скруті висаджують у повітря себе й свої судна, що на них припливли морем звідкись іздалеку. І ось до цієї нетривкої, убивчої речовини, з якої, на його щире переконання, складався Ван-Горн, він підступав і тиснув на неї своїм зухвальством, важачись довести її трохи не до вибуху. – 'Кий біс ти держи мій люди довго-довго? — почав він. Звинувачення те було справедливе, бо хлопці, яких привіз Ван-Горн, працювали на плантаціях три з половиною роки замість умовлених трьох. — Як ти так балакай, я дуже-дуже злий буде на твій, — огризнувся Ван-Горн, потім дипломатично додав, сягнувши в розпиляний навпіл ящик й простягаючи йому жменю плиток тютюну. — Ліпше ти закури та балакай як добрий люди. Одначе Нау-Гау велично відмахнувся від того жаданого дарунку. — Я багато-багато тютюн е, — збрехав він. — Кий біс ти не привези один мій хлопець? Ван-Горн витяг з-за стегенної пов'язки довгу, вузеньку рахункову книгу й почав її гортати, знов уразивши Нау-Гау динамітовою силою білої людини, здатної пам'ятати не тільки головою, а й списаним папером. — Саті, — прочитав Ван-Горн, тицьнувши пальцем у сторінку й раз у раз пильно позираючи на чорношкірого ватажка, що стояв перед ним; а той чатував, чи не випаде нагоди підступити до нього ззаду й одним добре завченим ударом ножа в потилицю перетяти йому спинний мозок. — Саті, — прочитав Ван-Горн. — Один мусон назад від тепер Саті живіт дуже-дуже гуляй. Помалу-малу Саті зовсім кінчай, — переклав він зрозумілою тубільцеві говіркою запис у книзі: «Помер від дизентерії 4 липня 1901 р.». — Багато роби Саті, довго роби, — правив своєї Нау-Гау. — Скільки гроші Саті зароби? Ван-Горн подумки вирахував суму. — Зовсім Саті він зароби сім по десять фунт і два фунт золотий гроші, — так переклав він «сімдесят два фунти». — Я давай наперед батько Саті два по десять фунт і п'ять фунт. Саті він зостався чотири по десять фунт і сім фунт. — Де є чотири по десять фунт і сім фунт? — спитав Нау-Гау. Він лиш назвав ту величезну суму, але розумом не міг її осягнути. Ван-Горн підняв руку. — Ти Нау-Гау не дуже квапся. Саті купи на плантація крам два по десять фунт і один фунт. Зостався зовсім два по десять фунт і шість фунт. — Де є два по десять фунт і шість фунт? — Лежи в мій скринька, — коротко відповів капітан. — Давай два по десять фунт і шість фунт. — Давай твій дідько, — відрубав Ван-Горн, і в його блакитних очах чорний ватажок відчув проблиск динаміту, з якого, певне, зроблено білих людей, і враз пригадав той кривавий день, коли він уперше побачив вибух і злетів у повітря. — Як звати отой старий, що сиди в пірога? — спитав Ван-Горн, показуючи на старигана в човні біля борту. — Він батько Саті? — Він батько Саті, — потвердив Нау-Гау. Ван-Горн рукою махнув старому піднятись на судно, Боркманові кивнув наглядати за палубою й Нау-Гау, а сам спустився взяти з сейфа гроші. А коли вернувся, спитав старигана, демонстративно не зважаючи на ватажка: — Як твій звати? — Мій звати Ніно, — тремтячим голосом відповів старий. — Саті він мій син. Ван-Горн позирнув на Нау-Гау, питаючи потвердження, і ватажок притакнув звичаєм Соломонових островів, сіпнувши головою назад. Тоді Ван-Горн відрахував у жменю батька Саті двадцять шість золотих соверенів. Нау-Гау відразу простяг руку й забрав усі гроші. Двадцять монет ватажок зоставив собі, а решту шість повернув старому. Ван-Горнові до того вже не було діла. Він виконав свій обов'язок, віддав гроші кому слід. А ватажкова тиранія над своїм підданцем його не обходила. Обидва пани, білий і чорний, були цілком задоволені. Ван-Горн сплатив борг кому належалось; а Нау-Гау своїм монаршим правом відібрав у батька Саті синів заробіток перед Ван-Горновими очима. Однак Нау-Гау був не від того, щоб почванитися. Коли Ван-Горн став пригощати його тютюном, він відмовився, а купив за п'ять фунтів цілий ящик, зажадав, щоб його розпиляли, і аж тоді натоптав люльку. — Багато добрий хлопці є в Ланга-Ланга? — незворушно й чемно спитав Ван-Горн, аби підтримати розмову й показати свою байдужість. «Цар Вавілонський» тільки осміхнувся, але не зволив відповісти. — Може, я ходи на берег мало-мало дивись? — з викликом спитав Ван-Горн. — Може, твій буде великий біда, — так само з викликом відловів Нау-Гау. — Може, багато поганий люди кай-кай твій. Ван-Горн ураз відчув приблизно те, що відчував Джеррі, коли їжачив шерсть на в'язах. — Агов, Боркмане! — гукнув він. — Веслярів у вельбот! Коли човен був готовий, Ван-Горн, показуючи свою вищість, зійшов у нього перший, а тоді покликав за собою й Нау-Гау. — Слухай, Царю Вавілонський, — зашепотів він на вухо ватажкові, коли веслярі налягли на весла, — Один люди роби мій біда, я перше стріляй твій. Тоді4 я стріляй уся Ланга-Ланга, Весь час я ходи Ланга-Ланга, ти ходи коло мій. Ти не хочеш ходи коло мій, я роби твій зовсім кінець. І Ван-Горн, один-одинцем білий чоловік, зійшов на берег у супроводі ірландського тер'єра-щеняти з переповненим любов'ю серцем та чорношкірого царка, що й ненавидів, і шанував динамітну силу білої людини, — зійшов на берег і зухвало обійшов босоніж дикунську твердиню з трьома тисячами люду, а його білий помічник, такий охочий до шнапсу, стеріг палубу невеличкого суденця, що стояло на якорі оподаль берега, а його чорношкірі матроси, не пускаючи з рук весел, держали вельбота кормою до берега, щоб у нього міг, утікаючи, зразу стрибнути чоловік, якому вони служили, але якого не любили і якому коли завгодно охоче стяли б голову, якби не страх перед ним. Ван-Горн перше зовсім не думав сходити на берег, а зійшов, відповідаючи тим на зухвальство ватажка, тільки з ділових міркувань. З годину тинявся він селищем, не відводячи правої руки дуже далеко від пістолета, пересунутого наперед, а очей — від Нау-Гау, що нехотя йшов поруч нього. Бо Нау-Гау, сповнений похмурої вулканічної люті, готовий був вибухнути щохвилини. Під час прогулянки Ван-Горнові довелось побачити те, що бачив мало хто з білих, бо Ланга-Ланга та суміжні з нею острівці — прегарні намистини, нанизані понад завітряним берегом Малейти — настільки ж недосліджені, наскільки й неповторні в своїй красі. Колись ті острівці були просто піщані обмілини та коралові рифи, ледь видні над водою чи й зовсім сховані під нею. Тільки нещасне, гнане, цьковане створіння могло животіти там, витерплюючи неймовірні злигодні. Ллє такі нещасні цьковані створіння, що зуміли вціліти й утекти з вирізаних до ноги селищ, від гніву ватажків, від долі «довгої свині», пробились туди й витривалії. Знавши доти лише хащі, вони спізнали й море, і з них постало приморське плем'я. Вони вивчили звички риб, раків та їстівних молюсків, винайшли рибальські гачки, мережі, верші й усілякі хитромудрі способи добувати пливуче м'ясо з неспокійного, мінливого моря. Такі втікачі крали собі з суходолу жінок, плодились і множились. Геркулесовою працею під палючим сонцем вони завоювали море. Вони обмурували свої обмілини та рифи уламками коралового вапняку, вкраденими з берега в темні ночі, збудували без вапна й долота щільні стіни, що витримували океанський прибій. І так само вони накрали з суходолу, як миші крадуть уночі з людського житла, мільйони пірог ситої, родючої землі. Минули сторіччя, змінились численні покоління — і ось на місці голих піщаних кіс, ледь видних над водою, постали муровані фортеці з проходами для довгих пірог, від суходолу захищені власними маленькими морями-лагунами. Кокосові пальми, банани, могутні хлібні дерева давали їжу й захисток від сонця. Острів'янські городи буяли врожаєм, їхні довгі, вузькі бойові піроги пустошили берег і мстилися нащадкам тих, хто колись переслідував їхніх предків і прагнув їх пожерти. Як утікачі й вигнанці, що подалися в солоні болота Адріатики й збудували на глибоко забитих палях палаци могутньої Венеції, так і ці нещасні, гнані чорношкірі ростили свою силу, поки стали володарями великого острова, запанувавши над морськими шляхами й торгівлею і навіки загнавши лісовиків у глибину джунглів, щоб вони не важились і потикатися до моря. І ось там, серед багатого й зухвалого побережного плем'я, вештався Ван-Горн і важив головою, нездатний повірити, що його смерть, може, зовсім близько. Він знав, що це колись допоможе йому успішно вербувати робітників на далекі острови, на плантації інших білих зайдисвітів, які ризикували хіба лиш дрібку менше за нього. Пробувши в селищі з годину, він посадив Джеррі в корму вельбота й сів туди сам, зоставивши на березі остовпілого, зчудованого чорного царка, перейнятого ще більшою пошаною до динамітових білих людей, що привозили йому плитки пресованого тютюну, перкаль, ножі та сокири й неухильно здобували зиск із цієї торгівлі.  

РОЗДІЛ XI


 

Вернувшись на «Еренджі», Ван-Горн відразу розпустив вітрила, підняв якір і рушив лагуною проти вітру ще на десять миль далі, до Сомо. Дорогою він ще спинився коло Біпу привітатися з ватажком Джонні та висадити кількох поверненців з того селища. А потім поплив до Сомо, і то вже було останнє плавання й для «Еренджі», й для більшості людей на ній. В Сомо Ван-Горна зустрінуто зовсім не так, як у Ланга-Ланзі. Десь так о пів на четверту висадивши привезених додому тубільців, він запросив на палубу ватажка Башті. І той з'явився, вельми жвавий і діяльний, хоч похилий віком, і у вельми добродушному настрої — такому добродушному, що навіть привіз із собою своїх трьох старих жінок. Такого ще не бувало. Ніколи ще він не дозволяв жодній своїй жінці показатись перед білим чоловіком, і тепер Ван-Горн за таку велику честь подарував кожній гарну череп'яну люльку й десять плиток тютюну. Хоч уже й припізніло, торгувалося добре, і Башті, що забрав левову пайку з грошей, належних батькам двох померлих хлопців, щедро купував Ван-Горнів крам. Він пообіцяв капітанові багато свіжих робітників, і Ван-Горн, звиклий до мінливої дикунської вдачі, зажадав, щоб контракт укласти негайно. Башті спершу не погоджувався — моївляв, нехай завтра. Ван-Горн доводив, що відкладати нема рації, і то так переконливо, що старий ватажок послав одну пірогу на берег — привезти хлопців, призначених відпливти на плантації. — А ти як гадаєш? — спитав Ван-Горн Боркмана. — Я ще не бачив старого пройдисвіта таким приязним. Чи не задумав він якоїсь капості? Помічник подивився вже зовсім посоловілими очима на численні піроги біля борту, завважив, що там багато жінок, і похитав головою. — Навряд… Вони завше ховають своїх бабів у лісі, коли збираються напасти. — Е, цих чорношкірих не вгадаєш, — похмуро промовив капітан. — Звісно, уява в них абияка, та все ж коли-не-коли й придумають щось новеньке. А Башті найхитріший з усіх, скільки я їх бачив. Що йому завадить згадати те саме, та й зробити якраз навпаки? Що вони досі ніколи не брали з собою жінок, як збирались напасти, це ще не доказ, що й завжди вони так робитимуть. — Ні, на таке навіть у Башті кебети не стане, — заперечив Боркман. — Він просто роздобрився. Он уже закупив у тебе краму на сорок фунтів. Того ж то він і хоче законтрактувати нам ще партію хлопців і, певне, сподівається, що половина їх передохне, щоб йому дісталась їхня платня. Всі ці міркування були вельми логічні. Одначе Ван-Горн похитав головою. — А все ж пильнуй, — застеріг він, — І пам'ятай, що нам не можна спускатись униз обом разом. Та забудь про шнапс, поки ми не викараскаємося звідси. Башті був неймовірно худий і дуже старий. Він сам не знав, скільки йому років, одначе знав, що з нинішніх його підданців нікого ще не було на світі, коли він був хлопчаком. Він пам'ятав, коли народився дехто з теперішніх старих дідів, уже немічних, кислооких, беззубих, глухих чи паралізованих. А сам був ще бадьорісінький. Він навіть міг похвалитися десятком пеньків у яснах, якими ще міг ясувати. І хоч тілові його вже бракувало юнацької снаги, розум він мав ще свіжий і ясний, як завжди. Саме завдяки тому розумові плем'я його було тепер сильніше, ніж тоді, коли він узяв у свої руки владу. На свій лад він був меланезійський Наполеон. Військовий хист Башті дав йому змогу відсунути далі кордон з лісовиками. Шрами на його зсохлому тілі свідчили, що й у боях він не пас задніх. Як законодавець він заохочував і розвивав у своєму плем'ї силу й кмітливість. А як політик він завжди виявлявся мудріший за ватажків сусідніх племен і укладав з ними вигідні для себе угоди. Отож його розум, ще й досі гострий та гнучкий, зродив план, як перехитрувати Ван-Горна й посміятися з великої Британської імперії, про яку він мав вельми невиразне уявлення. Само мало свою історію. Воно було дивним винятком ~ приморське плем'я, що жило не на острівцях, а на суходільному боці лагуни, де мусили б панувати лісовики. Легенди Сомо кидають тьмяне світло в темряву давнини. Нібито колись, так давно, що годі й виміряти, молодик на ймення Сомо, син Лоті, ватажка острівної твердині Умбо, посварився з батьком і втік від його гніву, забравши з собою повних дванадцять пірог юнаків. Два мусони тривала їхня одіссея. Легенда повідає, ніби вони двічі обкружляли Малейту і налітали аж на далекі острови Уджі та Сан-Крістобаль. Після переможних боїв вони, звісно, забирали як здобич жінок, і кінець кінцем, обтяжений жінками та дітьми, Сомо висів на берег Малейти, відігнав лісовиків далі вглиб і заклав берегову твердиню Сомо. Від моря її було збудовано, як і фортеці на острівцях — з коралового вапняку викладено мури проти хвиль та морських напасників, з проходами для довгих пірог у тих мурах. А від суходолу, де Сомо наступало на джунглі, воно було схоже на будь-яке розкидане лісове селище. Однак передбачливий родоначальник нового плем'я провів свої кордони багато далі в лісах, на відногах невисоких гір, і з обох кінців теле розмістив по селищу. З людей, що втікали до нього, Сомо приймав у плем'я тільки найбільших зухів. Кволих та боягузів просто з'їдали, і легенда оповідала про незліченні голови, що прикрашували в Сомо човнові повітки. Ось це плем'я, землю та твердиню й успадкував Башті. І вія примножив свою спадщину, та й далі її примножував. Він довго й ретельно обмірковував і виважував план, що зродивсь у нього в голові. Три роки тому плем'я Ано-Ано, що жило на кілька миль далі понад берегом, захопило вербівне судно, знищило його й усю команду і здобуло казкові запаси тютюну, перкалю, намиста й усякого іншого краму, а також чимало рушниць та набоїв. А розплачуватись за те довелось не дуже дорого. Через нівроку в лагуну впхався військовий корабель, обстріляв Ано-Ано з гармат, загнавши плем'я в хащі, тоді висадив десантний загін, що марно гнався за племенем лісовими стежками; врешті білі задовольнилися тим, що забили сорок жирних свиней та зрубали сотню кокосових пальм. Тільки-но корабель вийшов з лагуни в море, як плем'я Ано-Ано вернулося з джунглів до селища. Гарматний вогонь не завдає великої шкоди легким очеретяним хатинам. За кілька годин жінки все й позалатували. Що ж до сорока вбитих свиней, то все плем'я накинулося на них, спекло в ямах із розжареним камінням і довго бенкетувало. Ніжні вершечки зрубаних пальм також поїдено, а тисячі кокосових горіхів облущено, поколото, висушено на сонці й задимлено на копру, щоб продати другому суднові білих, яке завітає до селища. Таким чином, із кари вийшла прогулянка й бенкет. І все те запало в розважну й ощадливу голову Башті. Те, що добре для Ано-Ано, напевне буде добре й для Сомо. Коли такі звичаї в білих людей, що плавають під британським прапором, — убивати свиней та рубати пальми на відплату за кров і голови своїх братів, — Башті не бачив причини, чом би і йому не здобути такого зиску, як здобуло Ано-Ано. Ціна, яку доведеться сплатити колись пізніше, просто мізерна супроти тих скарбів, що їх можна мати негайно. А крім того, на Соломонових островах уже понад два, роки як не було жодного британського військового корабля. Отож Башті, мавши в голові таку чудову свіжу думку, схилив свою вельможну голову на знак згоди, щоб його підданці зійшли на палубу поторгувати. Мало хто з них знав ту його думку чи й узагалі здогадувався, що в нього є якась думка. Торгівля дедалі жвавішала, припливали нові й нові піроги, і чорношкірі чоловіки та жінки юрмились на палубі. Потім привезли нових робітників, молодих, дикуватих, сторожких, мов олені, однак покірних волі батьків і законам плем'я. Вони один по одному сходили в трюм «Еренджі», а при кожному йшли купкою батько, мати, родичі; там хлопці ставали перед великим білим паном, що записував їхні імена в таємничу книгу, давав їм ствердити трирічний контракт доторком правої руки до його пера, а потім виплачував їхнім батькам завдаток крамом за перший рік праці. Старий Башті сидів поряд, як звичайно, беручи щедру данину з кожного завдатку, а його три старі жінки смиренно гнулись навпочіпки біля його ніг і самою своєю присутністю заспокоювали Ван-Горна, радого, що так добре йдуть справи. Якби так і далі, йому б дуже скоро пощастило вернутися з Малейти з повним трюмом. На палубі, де пильнував тубільців Боркман, крутився Джеррі й обнюхував ноги численних чорношкірих, що їх доти ніколи не зустрічав. Дике собача забрали на берег привезені додому тубільці, і з них тільки один вернувся на «Еренджі». То був Лерумі, і Джеррі, проходячи повз нього, наїжачував шерсть, та Лерумі не звертав на нього ніякої уваги. Він зійшов у трюм, купив собі маленьке дзеркальце й поглядом дав знати старому Башті, що все готове і що в першу сприятливу мить можна починати. І ось така мить настала — з Боркманової вини. Якби він був пильніший та не знехтував капітанових наказів, нічого б не сталось. Але він не забув про шнапс. Вія не передчував того, що готувалося довкола. На кормі, де він стояв, не було майже нікого. Чорношкірі чоловіки та жінки юрмились на прові й посередині палуби та гомоніли з матросами. І Боркман рушив до лантухів з ямсом під бізань-щоглою й дістав свою пляшку. Перше ніж хильнути з неї, він задля обережності озирнувся довкола. Поблизу нього стояла тільки одна тубілка, вже не молода, присадкувата, гладка, кривобока, бридка й зовсім не страшна. Дворічне дитинча сиділо верхи в неї на культі й ссало цицьку. Звісно, боятись її не було чого. Крім усього, вона напевне була беззбройна, бо, голісінька, не мала навіть під чим сховати зброю. А футів за десять, біля борту, стояв Лерумі й шкірив зуби в щойно куплене дзеркальце. В тому дзеркальці Лерумі й побачив, як Боркман нахилився над лантухами, тоді випростався, притулив пляшку шийкою до губів і задер голову. Лерумі підняв праву руку, даючи знак одній жінці в пірозі за бортом. Жінка нахилилася, щось узяла з дна піроги й кинула Лерумі. То був бойовий топірець — а власне, звичайна гонтарська сокирка, тільки насаджена на довгий саморобний держак з твердого дерева, чорний, лискучий, оздоблений примітивним візерунком з перламутру, а на кінці обмотаний кокосовим шнурком, щоб спосібніше держати в руці. Лезо топірця було нагострене, як бритва. Нечутно перелетівши в повітрі де рук Лерумі, топірець за мить так само нечутно перелетів з його руки до руки гладкої тубілки з дитинчам, що стояла позаду помічника. Вона стисла держак обіруч, а дитинча вхопилось рученятами за неї. Проте жінка ще вичікувала: Боркман стояв, задерши голову, і вона не могла рубонути так, щоб перетяти шийні хребці. Багато очей бачило, що над ним нависла смерть. Бачив усе й Джеррі, але нічого не розумів. Хоч який він був підозріливий до чорношкірих, але не міг сподіватися удару згори. Тамбі, що стояв біля рушниць на люку, теж усе побачив і вхопив рушницю. Вгледівши те, Лерумі засичав до жінки, щоб поквапилась. Боркман, так само не усвідомлюючи, що це остання мить його життя, як не усвідомлював і першої своєї миті, відняв від губів пляшку й випростав голову. І відразу гостре лезо впало йому на потилицю. Що відчув чи подумав Боркман у той мент, коли мозок його відтято від тіла, і чи взагалі щось відчув чи подумав, — це таємниця, незбагненна для нас, живих. Бо ще жодна людина з перерубаним спинним мозком не сказала, не шепнула й слова про те, які ж були її відчуття чи враження в ту хвилину. Безвладно й спокійно, але так само швидко, як падав йому на шию топірець, мертвий Боркман осів на палубу. Не захитався, не гримнувся, а саме осів чи опав, як опадає порожній мішок або проколотий пухир. Пляшка випала з його руки на лантух з ямсом, не розбившись, і рештки віскі тихенько задзюрчали на палубу. Все сподіялося так швидко, що Боркманове тіло ще й не осіло зовсім на палубу, як уже Тамбі вистрелив у жінку, але схибив. Удруге вистрелити в неї він це встиг, бо вона, покинувши зброю, вхопила обома руками дитину, метнулась до борту, стрибнула через дріт і гепнулась у пірогу, що аж перевернулася під нею. Вмить заворушилися всі тубільці. З пірог пообабіч судна злетів блискучий дощ топірців з оздобленими перламутром держаками. Чоловіки з Сомо, що були на палубі, хапали їх, а жінки падали й рачкували геть з бойовища. В ту саму мить, коли тубілка, що вбила Боркмана, стрибнула за борт, Лерумі нахилився підняти впущений нею топірець, — і Джеррі, вже збагнувши, що ллється кров, роздер йому руку зубами. Лерумі випростався й заревів на весь голос, давши волю накопиченій за цілі місяці люті й ненависті до щеняти. А коли Джеррі кинувся до його литки, він з усієї сили копнув щеня під живіт. Джеррі, підкинутий тим ударом, ще летів через колючий дріт, а з пірог хутко передавали на судно снайдерівські рушниці, коли Тамбі квапливо вистрелив удруге. І Лерумі, що не встиг іще поставити додолу ноги, якою копнув щеня, але вже знов нахилявся по топірець, дістав кулю просто в серце, похилився й осів безвладно на палубу, як щойно Боркман. Ще Джеррі не впав у воду, як і для Тамбі. пропала вся втіха з напрочуд вдалого пострілу, бо саме в ту мить, коли він. натиснув курок, гострий топірець розколов йому череп над потилицею, і яскрава картина обмитого морем, залитого сонцем тропічного краю навіки померкла в його очах. Так само швидко, майже одночасно загинула вся команда судна, і палуба обернулась на криваве побойовище. Саме як лунали постріли снайдерів і весь гвалт смертельного бою, Джеррі виринув з води. Відразу через борт піроги простяглась чоловіча рука, вхопила його за в'язи й підняла. Джеррі гарчав і силкувався вкусити свого рятівника, та поймала його не так лють, як нестямна тривога за Шкіпера. Вія-бо знав, хоч і несвідомо, що на «Еренджі» вдерлось те незбагненне найстрашніше лихо, яке інстинктом невиразно передчувають усі живі створіння, але тільки люди розуміють його і називають словом «смерть». Він бачив, як упав Боркман, а потім Лерумі. А тепер чув постріли, переможний рев та зойки жаху. Безпорадний, піднятий за в'язи в повітря, він дзявкав, скавучав, задихався, кашляв, аж поки тубілець сердито жбурнув його на дно піроги. Джеррі враз схопився й вискочив на борт, а з нього, не тямлячи себе, відчайдушно стрибнув до «Еренджі». Вія не дістав фальшборту передніми лапами на який ярд і знову шубовснув у воду. Тоді виринув, шалено перебираючи лапами й захлинаючись солоною водою, бо без упину дзявкав, вищав, скавулів і поривався на судно до Шкіпера. Та дванадцятирічний хлопець на іншій пірозі, що бачив усю ту сценку, повівся з щеням рішучіше: вдарив веслом по голові спершу плазом, тоді ребром. Темрява затопила маленький мозок, сповнений любові й тривоги, а чорношкірий хлопчак вихопив безвладне, нерухоме щеня з води й кинув у свою пірогу. Тим часом, ще перше ніж Джеррі, підкинутий погою Лерумі, впав у воду, ще як він летів через борт, унизу, в трюмі «Еренджі», Ван-Горн на якусь частку секунди, яскраву, мов спалах блискавки, побачив увіч власну смерть. Недарма старий Башті прожив довше за всіх своїх ще живих підданців і правив плем'ям мудріше за всіх ватажків від часів самого Сомо. Якби йому випало на землі щасливіше місце й час, із нього, може, вийшов би Олександр, або Наполеон, або смаглявий Камегамега[9]. Але й у своєму тісному світі, в своєму невеличкому царстві на завітряному узбережжі темного людожерського острова Малейти він грав приділену йому долею роль дуже добре, просто навдивовижу добре. Так, з нього був чудовий лицедій! Спокійно й добродушно, неухильно дбаючи за своє ватажківське право, він усміхався до Ван-Горна, давав дозвіл молодим підданцям запродатись у трирічне рабство на плантаціях і визначав свою пайку з завдатку. Аора, його, сказати б, прем'єр-міністр і скарбник, відразу приймав ту данину й складав її в великі торби, майстерно сплетені з кокосового волокна. Позад Башті сиділо навпочіпки на краєчку койки струнке тринадцятирічне дівча з гладенькою, чистою шкірою і обмахувало мух з його царської голови. Біля ніг у нього примостились теж навпочіпки три його дружини, і найстаріша з них, уже зовсім беззуба, аж трусячись від немочі, щоразу, як він кивне головою, подавала йому кошика, сплетеного з панданового листя. А Башті, вслухаючись старими, але чуткими вухами в галас на палубі й дожидаючи першого тривожного знаку, все кивав головою, стромляв руку в піднесений кошик і діставав звідти то бетель, коробочку з вапном і зелений листок угорнути жуйку, то пучку тютюну напхати куценьку череп'яну люльку, а то сірники, бо люлька чогось раз у раз гасла. Під кінець жінка вже й зовсім перестала забирати кошика назад. І ось Башті сягнув до нього востаннє. Це було в ту мить, коли на палубі тубілка рубонула Боркмана по шиї, а Тамбі вистрелив у неї й схибив. Стареча, кощава, зморшкувата рука з товстими випнутими жилами пірнула в кошик і вихопила здоровезний пістоль такого допотопного взірця, що його, либонь, носив ще хтось із Кромвелевих «круглоголових», а то, може, котрийсь із супутників Кіроса чи Лаперуза[10]. Той пістоль, з лікоть завдовжки, був кременевий, і набив його того ж таки дня не хто як сам Башті. Меткий був Башті, та меткий і Ван-Горн; і все ж білий спізнився. В ту мить, як рука його вхопила сучасного автоматичного пістолета, що лежав у нього на колінах, вийнятий з кобури, допотопний пістоль вистрелив. Набитий двома відрубками олива й круглою кулею, він бабахнув, ніби відрізай з рушниці. Ван-Горн побачив спалах пострілу, а тоді морок смерті, не встигнувши навіть вигукнути своє «Щоб я скис!». Пальці його розтулилися, й пістолет упав додолу. Занадто щедро набита чорним порохом, старовинна зброя зробила ще одне. Вона розірвалася в руках у Башті. Поки Аора видобутим хтозна-звідки ножем відтинав голову білому панові, старий ватажок насмішкувато дивився на свою праву руку. Вказівний палець теліпався на смужечці шкіри. Башті вхопив його лівою рукою, вмить відкрутив зовсім і, вишкіривши зуби, немов то був дотепний жарт, кинув у пандановий кошик, якого жінка тримала перед ним однією рукою, а другою держалась за скривавлений лоб: їй улучив туди відламок розірваного пістоля. Тим часом троє з завербованих молодиків, разом зі своїми батьками та дядьками, спустились у трюм і вбили єдиного матроса, що там був. Башті, проживши на світі так довго, що став філософом і не дуже зважав на біль, а ще менше на втрату пальця, хихотів та цвіркав гордо й задоволено, що все вийшло так гарно, а три його жінки, живі тільки з ласки, припадали йому до ніг, підлесливо вихваляючи його. Вони теж прожили дуже довге життя, і то лише з його царської примхи. І тепер вони, белькотячи, плазували біля ніг володаря життя й смерті, що знову показав, і то вже вкотре, свою безмежну мудрість. А худюща, прибита страхом дівчина, стоячи рачки в кормовій коморі, дивилась на всю ту сцену, мов злякане кроленя з нори, і знала, що настав її кінець, що нарешті її з'їдять.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка