Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка4/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

РОЗДІЛ VII


 

Вранці о сьомій годині, коли Шкіпер розгорнув укривало й підвівся, Джеррі відсвяткував початок нового дня тим, що загнав дике собача в його схованку, а потім так загарчав і вискалив зуби на Лерумі, що той обійшов його півколом за кілька кроків, і всі тубільці на палубі глузливо захихотіли. Поснідав він разом із Шкіпером; правда, той нічого не їв, тільки ковтнув гранів п'ятдесят хіни, вгорнені в цигарковий папір, і запив чашкою кави, а тоді сказав помічникові, що йому доведеться гарненько вкутатись в укривала та впріти, аби прогнати напад пропасниці. Його вже морозило, аж він зубами цокотів, дарма що пекуче сонце витискало з палубних дощок кучеряві хмарки пари; однак Ван-Горн ще ласкаво пригорнув Джеррі до себе й назвав княжатком, і королятком, і короликом. Бо Ван-Горн не раз чував, як Том Гегін, сидячи за чаркою віскі з содовою, коли спека й задуха не давали заснути, напам'ять переказував родовід Джеррі. І в тому родоводі налічувалося стільки вельможних предків, скільки лишень може мати ірландський тер'єр, чию породу люди вивели із стародавніх ірландських вовчурів менше як за два людських покоління. Ван-Горн пам'ятав, що батька Джеррі, Теренса Безстрашного, привела від вирощеного в Америці Мілтона Дроліна знаменита сука Бріда Мадлер, королева тер'єрів графства Ентрім, що походила, як відомо кожному обізнаному з племінними реєстрами, від самого майже міфічного Спадса, і в її жилах не текло ні краплини крові чорно-рудих Кілені-боїв чи безпородних Рябків. А родовід Бідді можна було простежити аж до Еріни, легендарної праматері всієї породи, через Бріду Міксер, що була й у числі предків Бріди Мадлер. І мати Бідді, Moya Дулін, теж була окрасою династії. Джеррі, звісно, не розумів таких слів, як «королятко» чи «королик», він тільки відчував, що вони означають любов, так само як сичання Лерумі означало ненависть. І він спізнав справжній захват любові на руках у свого укоханого бога. Хоча Джеррі й не думав про те, але він знав, що за кільканадцять годин устиг полюбити Шкіпера дужче, ніж любив Дербі й Боба — єдиних, крім містера Гегіна, білих богів, яких він знав раніше. Він не був свідомий того. Він просто любив, просто слухався веління свого серця, чи голови, чи ще якої частини організму, де виникає отой таємничий, солодкий і невситимий голод, що зветься «любов». Шкіпер рушив до каютки. Він ішов, не звертаючи ніякої уваги на Джеррі, що дріботів тихенько за ним аж до люка. Шкіпер не помічав Джеррі, бо його самого корчила, ломила, трусила пропасниця, й голова йому неначе розпухла, а світ перед очима туманів і хитався, і він ішов, заточуючись, мов п'яний або хиренний дід. І Джеррі відчував, що з Шкіпером діється щось недобре. Ван-Горн спустився крутим трапом униз, то мурмочучи Щось, бо в нього вже починалось маячення, то знов опановуючи себе й замовкаючи, коли згадував, що треба лягти й закутатись. Джеррі поривався за ним, однак стримував голос І дивився, як Шкіпер поволі спускається трапом. Він сподівався, що Шкіпер, опинившись унизу, підніме руки й спустить його. Але Ван-Горна вже так змогла хвороба, що він забув про щеня. Розставивши руки, щоб не впасти, він поточився трюмом наперед, до своєї каютки. Джеррі був направду королівської породи. Він хотів озватись, попроситися, щоб його зсадили вниз. Проте не озвався. Він стримався, сам не знаючи чому — мабуть, туманно усвідомлював, що до Шкіпера слід ставитись як до бога і тепер не час до нього в'язнути. Хоч як його поривало загавкати, але він мовчав і тільки прислухався над люком, як Шкіпер унизу йде до каютки. Проте навіть у королів та їхніх нащадків витримка не безмежна, і за чверть години Джеррі вже готовий був порушити свою мовчанку. Тільки-но Шкіпер зник унизу, очевидячки в якійсь тяжкій скруті, денне світло потьмяніло для Джеррі. Він міг загнати в шпару дике собача, та йому вже не хотілось. Повз нього пройшов Лерумі, і він не звернув на нього уваги, хоч і знав, що досить йому загарчати, і чорношкірий обійде його якнайдалі. Незліченні запахи з суходолу долітали до його чутких ніздрів, але він їх не помічав. Навіть грот, що надимався й ляскав над головою, щойно хвиля гойдне заштилілу «Еренджі», не привертав його глузливого погляду. Джеррі вже поривало сісти, задерти писок до неба й жалісно завити, коли враз йому набігла одна думка. Годі пояснити, як вона з'явилась. Хіба людина завжди може пояснити, чому сьогодні на сніданок вона вибрала зелений горошок і відмовилась від стрючкової квасолі, хоча вчора воліла стрючкову квасолю, а від зеленого горошку відмовилась? Або ж суддя, що присудив злочинцеві вісім років ув'язнення, а не п'ять і не дев'ять, хоча ті цифри теж крутились у нього в голові, хіба може пояснити, чому він так рішуче визначив саме вісім років як справедливу кару? А коли навіть люди, трохи не півбоги, неспроможні зглибити таємниці зародження думки або підстави того чи іншого вибору, то як же сподіватись від собаки, щоб він знав, як зародилась у нього думка, що змусила його вчинити саме так, а не якось інакше? Так і Джеррі. Вже як він от-от мав завити, десь у глибині його бистрого мозку з'явилась інша думка. І він скорився тій думці, як маріонетка кориться ниткам, і зразу побіг шукати капітанового помічника. Він хотів попросити в Боркмана допомоги. Адже Боркман буїв теж двоногий білий бог і легко міг спустити його вниз крутим трапом, а для самого Джеррі це було табу, порушення якого загрожувало бідою. Але Боркман не мав у душі основи для любові, тобто розуміння. Крім того, йому було ніколи. Він не тільки мусив стежити за курсом, віддавати накази стерничому й матросам біля вітрил, наглядати за тими, які мили палубу та драїли мідяні частини; йому ще треба було час від часу хлиськати віскі з пляшки, вкраденої в капітана й схованої між двома лантухами з ямсом, принайтовленими на палубі за бізань-щоглою. Щойно пообіцявши вже непевним язиком усипати бубни тубільцеві-стерничому, що трохи збився з курсу, він саме простував на корму хильнути ще ковток, коли Джеррі заступив йому дорогу до жаданої пляшки. Звісно, не так, як заступив би дорогу, скажімо, тому ж таки Лерумі. Він не вишкіряв зубів, не наїжачувався. Він був утілена ласкавість і благання. Він просив так виразно, як тільки може просити створіння, позбавлене мови: і крутив хвостом, і вихилявся всім тілом, і щулив вуха, і дивився так промовисто, що кожна хоч трохи чуйна людина його б зрозуміла. Однак Боркман побачив перед собою тільки чотириногу тварину, яку він, у своїй пихатій тваринності, вважав більш твариною, ніж він сам. Він не побачив у ньому прегарного, ласкавого щенятка, що так довірливо, з такою надією чогось просило. Він побачив тільки чотириногу нижчу істоту, яку треба відіпхнути з дороги, щоб самому вельможно пройти на своїх двох ногах до пляшки, що розворушить йому джмелів у голові, навіє приємні мрії, ніби він князь, а не васал, володар життя, а не його раб. І Джеррі відкинуто набік, брутально відіпхнуто босою ногою, так холодно й бездушно, як бездушна морська хвиля вдаряє в бездушну берегову скелю. Він трохи не покотився по слизькій палубі, підхопився й став, дивлячись на білого бога, що повівся з ним так неласкаво. Правда, ця ницість і несправедливість не змусила Джеррі загарчати погрозливо, як загарчав би він на Лерумі чи й будь-кого з чорношкірих. Він навіть не подумав про те, щоб якось помститися. Адже перед ним був не Лерумі. Це був вищий бог, білошкірий, як Шкіпер, як містер Гегія і решта двоє білих богів, що їх він знав. Він тільки відчув себе скривдженим, наче дитина, коли її нізащо вдарить мати. До почуття кривди домішувалось і обурення. Джеррі добре знав, що грубощі бувають різні. Бувають грубощі ласкаві, любовні, як тоді, коли Шкіпер ухопив його за щелепу й торсав, аж йому зуби цокотіли, і відкидав геть, відверто запрошуючи вернутись і бавитись далі. Такі грубощі були для Джеррі раєм. Адже укоханий бог хотів у такий спосіб виказати свою любов до нього. Але Боркманова поведінка була зовсім інакша. В його грубощах Джеррі не чув теплоти, приязні, любові. Він не так розумів, як відчував ту різницю і обурювався несправедливістю, хоч і не виявляв того нічим. Він спокійно стояв і, марно силкуючись зрозуміти, дивився на помічника: той уже приклав пляшку шийкою до губів, а дном перевернув догори, і в горлянці йому булькало, а борлак на шиї ходив угору й униз. І далі Джеррі спокійно стежив, як він іде до стерна й нахваляється «полатати боки» й «відбити бебехи» чорному стерничому, що на відповідь осміхався так само лагідно, сумирно й прохально, як щойно сам Джеррі. Покинувши цього бога як незрозумілого й неприязного, Джеррі сумно подріботів назад до люка й знов у тузі перехилив голову через бортик, у той бік, де недавно зник Шкіпер. Його пекло, тягло, підганяло жадання бути зі Шкіпером, бо тому було кепсько, бо його спіткало лихо. Джеррі прагнув до Шкіпера. Він прагнув бути з ним — по-перше, гостро, тому що любив його, а по-друге, невиразно, тому що хотів прислужитися йому. Отож вія, недосвідчений і безпорадний, сидів над люком і скавчав униз, у трюм, виливаючи свою тугу й поривання до Шкіпера, занадто щирий у тій тузі, аби звертати увагу на чорношкірих, що сміялися й глузували з нього на палубі й у трюмі. Від люка до трюмної підлоги було сім футів. Джеррі всього кілька годин передніше видряпався крутим трапом нагору; але він знав, що спуститися трапом не зможе. І все ж він кінець кінцем зважився спуститись. Так владно поривало його серце дістатись до Шкіпера за будь-яку ціну і так ясно розумів Джеррі, що не зможе злізти трапом головою вперед, бо ніяк буде чіплятись лапами за щаблі, як тоді, коли він підіймався, що він і не пробував лізти вниз щаблями. Він просто геройськи стрибнув у трюм. Він знав, що порушує життєве табу, таке саме, як те, що забороняло стрибати в лагуну Меріндж, де плавали страшні крокодили. Велика любов завжди здатна вилитись у саможертву й самозречення. І тільки любов могла спонукати Джеррі до такого стрибка. Він ударився об підлогу боком і головою, і йому відразу заперло дух і відбило памороки. Навіть лежачи без тями й здригаючись, він спочатку швидко, конвульсійно перебирав лапами, наче біг наперед, до Шкіпера. Тубільці засміялися, вгледівши те, й сміялися ще довго, коли він уже перестав здригатись та молоти лапами. Народившись дикунами, проживши весь вік у дикості й нічого більше не знавши, вони й почуття гумору мали дикунське. Щеня, що забилось до непритомності, а може, й на смерть, було для них найкумеднішим у світі видовищем. Аж хвилин за чотири Джеррі очутився й зміг підвестися. В очах йому ще стояв туман, і він мусив широко розставити лапи, щоб удержатись на них, бо «Еренджі» гойдалась на хвилі. Та разом із першим проблиском свідомості вернулась і думка, що йому треба до Шкіпера. Тубільці? Пойнятий тривогою, турботою й любов'ю, він не зважав на них. Він ніби не бачив тих чорних людей, що реготали, хихотіли, шкірили зуби, і якби Джеррі не був під страшною егідою великого білого пана, радісінькі були б забити й зжерти це щеня, що вже змалечку виявило такий хист у цькуванні чорношкірих. Джеррі гордо, не повертаючи голови чи очей, демонстративно не помічаючи тубільців, побіг наперед, до каютки, де лежав у своїй койці й маячив Шкіпер. Ніколи не хворівши на малярію, Джеррі не розумів, що це таке діється з хазяїном. Але серцем він знав, що Шкіпер у біді, й тяжко тривожився. Шкіпер не впізнав його, навіть коли Джеррі вистрибнув на койку, став лапами на його груди, що здіймались важко, і злизав йому з обличчя їдкий пропасничний піт. Та Шкіпер тільки змахнув у нестямі рукою й відкинув Джеррі, аж він ударився об стіну каютки. Це вже були грубощі не любовні. Але й не такі, як у Боркмана, що відіпхнув його з дороги ногою. Вони походили від Шкіперової біди. Джеррі не додумався до такого висновку. Проте чинив він якраз так, ніби додумався. Людською мовою, хоч яка вона досконала, важко це з'ясувати; можна тільки сказати, що Джеррі відчув у цих грубощах ще одну, нову відміну. Він сів так, щоб його не дістала рука, що нею Шкіпер розмахував, і сидів, жадаючи підсунутися ближче й знов лизнути обличчя бога, що чомусь не впізнавав його і все ж напевне любив; Джеррі страждав разом із Шкіпером, ділив з ним його біду. — Еге, Кленсі, — мурмотів Шкіпер, — гарна в нас нині робота, та й хлопці незгірші дібралися… Подай домкрат номер третій, Кленсі. Під передній кінець підсунь. Потім йому примарилось інше: — Ну що це ти кажеш, серденько! Вчиш мене, як твої золоті коси розчісувати, наче я не чесав їх сім років, краще ніж матуся, далебі, краще. Я вже чемпіонську золоту медаль заслужив, що так розчісував коси своїй гарненькій донечці… З курсу збилися! Гей, там, біля стерна, право на борт! Клівер- і формарсельфали! Круто до вітру! Крутіше, крутіше!.. Ох, і летить же! Просто як чарівний корабель… Ну, гаразд, я ще підніму. До стелі. Крий, Блекі, як хочеш побачити мою карту. А тут є що побачити, будь певен! Отака мішанка незв'язних спогадів сипалася словами з Шкіперових уст, і торгала його тілом, і тіпала руками, а Джеррі, притулившись під бортиком койки, тужив, що не вміє помогти. Він не міг зрозуміти, що це діється. Адже він не знав нічого ні про покер, ні про кермування вітрильниками, ні про трамвайні аварії в Нью-Йорку, ні про чесання кіс коханої доньки в скромній гарлемській оселі. — Обидві неживі, — сказав Шкіпер: йому вже знов марилось нове. Він вимовив ті слова спокійно, ніби відповідав на запитання, котра година, а потім застогнав: — Ой, які в неї були коси, які гарні золоті коси! Часинку він лежав нерухомо, лише ридав, наче йому серце рвалося. І Джеррі скористався з того. Він ліг Шкіперові під пахву, пригорнувся йому до боку, поклав голову на плече, ледь торкаючись холодненьким носиком до щоки, і відчув, як Шкіперова рука обвиває його й пригортає міцніше. Пальці ласкаво погладили його, і теплий дотик оксамитової шкурки повернув Шкіперове маячення в інший бік, бо він замурмотів суворо й зловісно: — Котрий чорношкірий хоч оком скине на це щеня…  

РОЗДІЛ VIII


 

За півгодини Ван-Горна пройняло рясним потом, і напад пропасниці минувся. Він відчув у тілі величезну полегкість, і рештки маячного туману відлинули з голови. Але зосталася страшенна кволість, і Ван-Горн, скинувши з себе укривала та впізнавши Джеррі, заснув міцним здоровим сном. Аж за дві години він прокинувся, встав з койки й рушив на палубу. Піднявшись трапом до половини, він висадив Джеррі нагору, а сам пішов назад до каютки взяти пляшечку з хіною. Але до Джеррі вернувся не зразу. Йому впала в очі довга шухляда під Боркмановою койкою. Дерев'яна закрутка відпала від неї, шухляда висунулась до половини, перехилилась униз, затислася й тільки через те не падала додолу. То були не жарти. Ван-Горн не мав сумніву, що якби вночі, під час шквалу, та шухляда вилетіла, то вже не було б на світі ні «Еренджі», ні жодного з вісімдесятьох людей, що пливли на ній. Бо шухляда була напхом напхана мішаниною з динамітних паличок, коробочок із запалами, моточків бікфордового шнура, олив'яних тягарців на вудки, залізного струменту й численних коробок із рушничними, револьверними й пістолетними набоями. Ван-Горн розібрав і акуратно поскладав усі ті речі, тоді знайшов викрутку та довшого шруба й пригвинтив закрутку на місце. А Джеррі тим часом спіткала нова пригода, не надто приємна. Дожидаючи, поки вернеться Шкіпер, він загледів дике собача, що зухвало розляглось на палубі футів за десять від своєї схованки між скриньками. Джеррі враз припав до палуби й почав скрадатися до нього. Вже начебто успіх був певнісінький, бо дике собача лежало, заплющивши очі, й видимо спало. Але ту хвилину помічник, що простував палубою на корму, до своєї пляшки, схованої між лантухами з ямсом, гукнув «Джеррі!» — якимсь чудним, захриплим голосом. Джеррі прищулив гостренькі вушка й чемно закрутив куцим хвостиком, одначе не кинув скрадатися до ворога. А дике собача, розбуджене помічниковим голосом, ураз розплющило очі, зиркнуло в бік Джеррі й шаснуло в своє лігво, де враз обернулось мордою назад, вистромило голову, вишкірило зуби й переможно, з викликом загарчало. Втративши здобич через помічникову необачність, Джеррі побіг назад до люка зустрічати Шкіпера. Однак Боркман, уже добре зачмелений, бо не раз навідувався до пляшки, по-п'яному вперто вчепився за свою думку. Він двічі владно гукнув Джеррі, але той тільки лагідно прищулював вуха та крутив хвостиком, а на поклик не біг — знову стромляв голову в люк і дожидав Шкіпера. Боркман згадав перший свій намір, попростував далі до бізань-щогли, дістав пляшку й добре хильнув. Проте друга думка, хоч яка нікчемна, не забулась; він трохи постояв, хитаючись, мурмочучи щось сам до себе та прикидаючись, ніби стежить за свіжим вітром, що надимав вітрила «Еренджі» й кренив судно, тоді похизувався перед тубільцем-стерничим буцімто орлиною пильністю своїх очей, насправді вже зовсім посоловілих, і почалапав на середину судна, до Джеррі. Той нічого не помічав, поки Боркманова рука брутально вхопила його за бік. Джеррі виснув з болю й обкрутнувся мордою до нього. А помічник, бачивши напередодні, як бавився з ним Шкіпер, ухопив щеня за писок і почав торсати, аж зуби йому цокотіли — але зовсім не так, як торсав його Шкіпер: у цих грубощах не було любові. Голова й усе тіло його колотились, зуби стукотіли боляче, а потім його зовсім по-звірячому відкинуто геть, на слизьку похилу палубу. Джеррі мав шляхетну вдачу. З рівними й вищими істотами він був утілена чемність. Ба навіть з нижчими, як ото з диким собачам, він ніколи не зловживав своєю перевагою свідомо. В його наскоках на те собача було більше задирацтва, ніж справжньої злості. А з вищими за себе, з двоногими білими богами, як оцей Боркман, він умів володіти собою, стримувати первісні інстинкти. Він не хотів гратися з помічником у ту гру, що їй так самозабутньо віддавався з Шкіпером, бо не почував такої приязні до помічника, хоч і той був двоногим білим богом. Однак поводився Джеррі якнайчемніше. Він вернувся назад, мляво вдаючи те завзяття, з яким учора наскакував на Шкіпера. Він прикидався, грав роль, намагався робити те, чого йому зовсім не хотілося. Він удавав, ніби грається, і гарчав удавано, але не дуже вдало. Він крутив хвостиком добродушно й приязно і гарчав люто й весело; проте помічник із якоюсь п'яною проникливістю відчув щось не те і невиразно здогадався, що Джеррі нещирий, що він дурить його. Джеррі справді його дурив — задля чемності. Боркман по-п'яному впізнав оману, але не розгледів за нею доброго почуття. І враз він озлився. Забувши, що й сам він тільки тварина, він уразився, що якась, мовляв, тварина гордує гратися з ним так по-дружньому, як із капітаном. І війна стала неминучою — спершу тільки для Боркмана, а не для Джеррі. Первісний звірячий інстинкт спонукав Боркмана показати, що він, двоногий звір, — пан над цим чотириногим звіром. І Джеррі відчув, що помічником рука стисла йому щелепу ще сильніше й жорстокіше, а тоді ще брутальніше відкинула його геть на палубу, яка тим часом зробилася крутим і слизьким косогором, бо вітер посвіжішав і яхта накренилась дужче. Джеррі знов вернувся, відчайдушно чіпляючись пазурами за схил палуби, що не давав опори лапам; цей раз він уже не вдавав лютого, в ньому прокидалася справжня лютість. Він сам того не знав. Найскорше йому здавалося, ніби він грається в таку гру, як зі Шкіпером. Тобто гра вже почала захоплювати його, хоча й зовсім по-іншому, ніж тоді, коли він грався зі Шкіпером. Цього разу його зуби шарпнулись до Боркманової руки швидше й небезпечніше, однак він схибив, і його схоплено та відкинуто по гладенькому схилу ще сильніше, ще далі, ніж перше. Назад він дерся вже неабияк розлючений, дарма що сам і не знав того. Але помічник, бувши людиною, хоч і п'яною, відчув зміну в щенятиній поведінці раніше, ніж сам Джеррі. А відчувши, зразу озвірів, ніби скотився в первісні часи, і вже ладен буз насправжки стятися зі щеням, щоб його собі підкорити — як колись первісна людина намагалась підкорити собі перших вовченят, украдених із лігва в скелях. Та й Джеррі міг вернутись у ті часи. Адже його давні предки були ірландські вовчури, а ще давніші, предки вовчурів, — вовки. В його гарчанні почулись нові тони. На струнах його голосників грало незабуте, незгладне минуле. Віп блиснув зубами, прагнучи вгородити їх чимглибше людині в руку. Його пойняв бойовий запал. Джеррі скотився в темну, непроглядну дикість молодого світу майже так само швидко, як і Боркман. Тепер його зуби позначили помічникову праву руку, роздерши ніжну, чутливу шкіру зсередини всіх пальців. Ті зуби, гострі, як голочки, були шкулькі, і Боркман, упіймавши щеня за щелепу, жбурнув його від себе так, що Джеррі трохи не вдарився об низенький фальшборт «Еренджі». Тим часом Ван-Горн, зробивши лад у повній вибухових речовин шухляді під Боркмановою койкою, вже підіймався на палубу. Вгледівши бій між помічником і щеням, він спинився на трапі й став спокійно дивитися. Власне, він дивився через мільйон років на двох оскаженілих створінь, що зірвалися з припони еволюції й скотились назад у темряву стихійності, в ту добу, коли ще не зародився розум і не влив у життя лагідності й порозуміння. Одне й те саме заворушилося в спадкових криївках мозку і в Боркмана, і в Джеррі. Час вернувся далеко назад для них обох. Усіх змагань і досягнень десятків тисяч поколінь наче й не було, і бій між Джеррі та помічником точився ніби між напівмавпою і напіввовком. Жодне з них не бачило Ван-Горна, що стояв на трапі, вистромивши в-за бортика тільки голову. Боркман не був уже богом для Джеррі, бо й сам Джеррі не був уже чистопородним ірландським тер'єром. Останній мільйон років відбився в їхній спадковості не так міцно, не так тривко, як ще давніші часи, і обидва забули його. Джеррі не знав, що таке сп'яніння, але знав, що таке несправедливість, і вона розлютила його до нестями. Боркман не зумів спинити нового наскоку Джеррі, і той устиг куснути обидві руки, перше ніж помічникові пощастило його відкинути. І знов Джеррі вернувся. Мов справжній дикий звір, він історично завивав з обурення. Але не скімлив. Не щулився й не сахався від ударів. Він рвався до ворога, намагався зустріти удар гострими зубами, не ухиляючись, сквитатися за нього. Цей останній раз помічник відкинув його геть так сильно, що він боляче вдарився об фальшборт боком, і Ван-Горн вигукнув: — Ану годі, Боркмане! Не займай щеняти! Помічник аж здригнувся з несподіванки, бо не знав, що на нього дивляться, і озирнувся. Владний Ван-Горнів оклик долетів до нього через мільйон років. На його обличчі, перекривленому злістю, проступила ніякова, запобіглива усмішка, і він уже мимрив: «Та ми ж бавимось», — коли Джеррі надбіг знову, підстрибнув і вгородив зуби в руку своєму кривдникові. Боркман умить скотився на мільйон років назад. Він оскаженіло копнув ногою, але схибив, і зуби Джеррі роздерли йому щиколодку. Він щось забелькотів з люті й з болю, нахилився й щосили вперіщив Джеррі рукою по голові й по шиї. Джеррі, що саме стрибнув і зустрів той удар уже в повітрі, перекрутився боком і впав на спину. Відразу він схопився й уже хотів стрибнути на Боркмана знову, та його спинив Шкіперів окрик: — Джеррі! Годі! Йди сюди! Він послухався тільки на превелику силу і коли промивав помічника, наїжачив шерсть на хребті й вискалив зуби. Вперше за весь час він тихенько заскавчав, але не зі страху і не з болю, а від образи, від жадання провадити бій, що його мусив облишити на Шкіперів наказ. Піднявшись на палубу, Ван-Горн узяв щеня на руки і став гладити та вгамовувати його, а водночас вичитував помічникові: — І не соромно тобі, Боркмане! Пристрелити б тебе за таке або довбешку з пліч зняти! Щенятко, маленьке щенятко, тільки-но від матки… Я б сам залюбки тобі всипав. Отаке придумати! Маленьке щенятко, трохи не сисунець… Так тобі й треба, що руки покусано. Заробив. Нехай ще й понагноюються. А крім того, ти п'яний. Іди ляж і не потикайся на палубу, поки не проспишся. Втямив? І Джеррі, що був заблукав дуже далеко в доісторичпі часи, а тепер силкувався погамувати предковічну стихійність любов'ю, що зродилася й стала його єством багато пізніше, — хоча прадавній гнів ще тихенько клекотів у нього в горлі, ніби далекий відгомін громовиці, — збагнув, відчув палким серцем велич і справедливість свого Шкіпера. Направду Шкіпер був богом, бо робив так, як слід, не-кривдно, й обороняв, і мав владу над тим другим, меншим богом, що знітився й утік від його пніву.  

РОЗДІЛ IX


 

Всю довгу пообідню вахту Джеррі пробув із Шкіпером, і той раз у раз тихенько сміявся або вигукував: «Щоб я скис, Джеррі! Добрячий з тебе пес і боєць хоч куди! Це я тобі кажу!» — або: «Ти всім собакам собака, Джеррі. У тебе левина душа. Закладаюся, ти б і лева не злякався». І Джеррі, не розуміючи жодного слова, крім свого назвиська, все ж таки знав, що в тій Шкіперовій мові — щедра хвала й любов. А коли Шкіпер нахилявся й ласкаво м'яв йому вуха, або підставляв пальці, щоб Джеррі лизнув їх рожевим язичком, або підхоплював його й пригортав до себе, серце в щеняти трохи не рвалося з захвату. Бо чи може припасти будь-якому живому створінню більша втіха, ніж любов бога? А саме такої втіхи зазнавав Джеррі. Біля нього був бог, справжній, живий, тривимірний бог, що правив своїм світом, і ходив на ньому на двох голих ногах, у стегенній пов'язці, й любив Джеррі, й воркотів йому ласкаві слова, й розгортав йому свої обійми. О четвертій годині Ван-Горн позирнув на надвечірнє сонце, прикинув швидкість «Еренджі» — чи скоро вони допливуть до Суу, — тоді спустився вниз і безцеремонно розбудив помічника. Джеррі тим часом зоставався на палубі. Та недовго панував би він там, якби не білі боги, що були внизу й мали ось-ось вернутися: що ближче ставало до Малейти, то зухвалішали чорношкірі пасажири, бо перед ними вже маячіла давня незалежність; і Лерумі, та й не самий він, поглядав на Джеррі й ковтав слину, мріючи й про помсту, й про смачну їжу заразом. Ідучи крутим галсом проти свіжого вітру, «Еренджі» хутко наближалася до землі. Джеррі вдивлявся в берег крізь колючий дріт і нюхав повітря, а Шкіпер стояв біля нього й віддавав накази помічникові та стерничому. Стос скриньок рознайтовили, і тубільці почали безперестану їх відчиняти та зачиняти. Найдужче їх тішив дзвіночок, що був у кожній скриньці й дзеленькав, коли піднімати віко. Вони раділи тій забавці, мов діти, і кожен раз у раз відчиняв та зачиняв свою скриньку, щоб почути дзенькіт. В Суу мало висісти п'ятнадцятеро тубільців. Вони вдивлялись у берег і, шалено вимахуючи руками та репетуючи, впізнавали й показували один одному найдрібніші деталі краєвиду того єдиного в світі місця, яке вони знали, поки їх не продали на три роки в рабство їхні батьки, дядьки чи ватажки. Вузенька, заледве сто ярдів завширшки, протока вела до невеликої довгастої бухти. На березі стіною зеленів мангровий ліс та інша тропічна рослинність. Жител чи ще яких ознак присутності людей не видно було ніде, однак Ван-Горн, вдивляючись у близькі хащі, певен був, що десятки, а може, й сотні пар людських очей стежать за ним. — Нюши їх, Джеррі, нюши їх, — підохочував він щеня. Той наїжачив шерсть і загавкав на зелену стіну, бо його нюх справді вже відкрив йому, що там чорношкірі. — Якби мені такий нюх, — сказав капітан помічникові, — я б і крихти не боявся, що мені коли знімуть голову з в'язів. Та Боркман не відповів і понуро відійшов за своїм ділом. У затоці вітру майже не було; «Еренджі» повільно ввійшла туди й кинула якір на глибині тридцять морських сажнів. Дно бухти так круто спускалося від берега, що й на такій великій глибині від корми «Еренджі» до зелених хащів було яких лише сто футів. Ван-Горн і далі сторожко поглядав на лісистий берег. Бо Суу мало лиху славу. П'ятнадцять років передніше тубільці напали там на шхуну «Фейр Гезевей», що вербувала робітників для квінслендських плантацій[8], і вибили всю команду. Відтоді жодне судно, крім «Еренджі», не важилось поткнутися до Суу. І більшість білих не схвалювали такої нерозумної відваги Ван-Горна. Вдалині, у горах, що підносились на кілька тисяч футів над морем, аж до пасатних хмар, уже здіймалися димові стовпи — сигнали, що сповіщали про «Еренджі». По всій широкій околиці тубільці знали, що прибуло вербівне судно; одначе з джунглів поряд чути було тільки вереск папуг і торохтіння какаду. До борту підтягли вельбот, у нього пересіло шестеро матросів, тоді п'ятнадцятеро хлопців із Суу зі своїми скриньками. Під рукою у веслярів лежало п'ять рушниць, прикритих парусиновими запонами. На палубі ще один матрос із рушницею в руці стеріг решту зброї. Боркман теж виніс із каютки свою рушницю, щоб була напоготові. Ван-Горнова рушниця так само лежала напохваті в нього, на кормі вельбота, де він стояв поруч Тамбі, що стернував довгим веслом. Джеррі тихенько заскімлив і потягся через фальшборт до Шкіпера. Той зласкавився й узяв його до себе в човен. Найнебезпечніше місце було в човні, бо ті чорношкірі, що лишались на «Еренджі», навряд чи могли збунтуватися саме тут. Вони були родом із Сомо, Нооли, Ланга-Ланги й далекого Малу, і їх держав у послуху благодійний страх утратити своїх білих захисників, бо тоді б їх з'їли в Суу — і так само хлопці з Суу боялись би, щоб їх не з'їли в Сомо, Ланга-Ланзі чи Ноолі. В човні було небезпечніше ще й тим, що його не прикривав ззаду другий човен. На більших вербівних суднах було неодмінне правило посилати до берега два човни. Один причалював, а другий спинявся трохи віддалік, щоб прикрити відступ висаджених, якщо на березі станеться сутичка. Але «Еренджі», надто мала, щоб нести хоч один човен на палубі, не могла й тягти за собою двох, отож Ван-Горнові, найвідчайдушнішому серед вербівників, бракувало цього вельми істотного захисту. Тамбі, слухаючись негучних Ван-Горнових команд, спрямовував човна понад берегом. Там, де кінчався мангровий ліс і аж до води спускався крутий схил з утоптаною стежкою, Ван-Горн махнув веслярам спинити човна. Над хащами здіймались високі пальми й могутні розложисті дерева, а стежка вела немовби в тунель у щільній зеленій стіні тропічної рослинності. Вдивляючись у берег і шукаючи там яких-небудь ознак життя, Ван-Горн прикурив сигару й лапнув рукою за поперек, щоб упевнитися, чи на своєму місці застромлена за пов'язку динамітова паличка. Сигару він закурив, щоб у разі потреби припалити від неї бікфордів шпур. Той шнур був зовсім коротенький, та ще й з розрізом на кінці, куди було вкладено відламану сірникову головку, отож динаміт мусив вибухнути не більш як за три секунди після дотику ґнотом до сигари. Це вимагало від Ван-Горна великого самовладання в разі небезпеки. За три секунди він мав приміритись і кинути паличку з запаленим ґнотом куди треба. А втім, він не думав, що доведеться вдатись до такого, і наготував динаміт просто для остороги. Минуло п'ять хвилин; берег усе лежав у глибокій тиші. Джеррі нюхнув голу Шкіперову литку, ніби запевняючи Шкіпера, що він тут і не покине його, хоч би якою небезпекою загрожувала ворожа мовчанка землі, тоді зіп'явся передніми лапами на планшир і далі нетерпляче, сопучи, нюхав повітря, і їжачив шерсть на в'язах, і тихенько гарчав. — Там вони, там, будь певен, — сказав йому Шкіпер, і Джеррі, зиркнувши на нього усміхненими очима, покрутивши хвостиком та ласкаво прищуливши вуха, знову повернув писок до берега і взявся читати повість джунглів, виткану для нього на легких крилах гарячого, ледь чутного вітерця. — Агов! — раптом гукнув Ван-Горн. — Агов! Ваш люди вистроми свій голова! Мов у цирковому номері, начебто безлюдні хащі вмить зароїлися людьми. На берег висипало з сотню дикунів. Вони вискакували з заростей повсюди. Всі були озброєні — декотрі снайдерівськими рушницями чи старовинними сідельними пістолями, а інші луками й стрілами, довгими метальними списами, важкими бойовими киюрами, топірцями на довгих держаках. Нараз один з них вибіг стежкою над саму воду. Як не зважати на оздоби, він був голісінький, мов Адам до гріхопадіння. В його кучерявому, лиснючому чорному волоссі стриміла одна пір'їна. Крізь дірку в носовій хрястці була простромлена відполірована шпилька з білої скам'янілої мушлі, дюймів із п'ять. завдовжки. На шиї висло намисто з білих, мов слонова кістка, вепрячих іклів, нанизаних на скручену з кокосового волокна шворку. Одну ногу під коліном прикрашала підв'язка з білих скойок-каурі. Над вухом пишалась вогненно-червона квітка, а крізь дірку в другому вусі було просилено свинячого хвостика, відрізаного так недавно, що на ньому ще не засохла кров. Вискочивши на осоння, цей меланезійський чепурун наставив від кульші просто на Ван-Горна широке дуло снайдерівської рушниці. Не менш моторно й Ван-Горн ухопив свою рушницю та наставив від кульші на тубільця. Вони стояли й дивились один одному в вічі, на відстані футів із сорок, держачи пальці на курках убивчої зброї. На тих коротких сорока футах зяяв між ними мільйон років, що розділяв варварство й цивілізацію. Нема нічого тяжчого для сучасної культурної людини, як забути спадкові навички. І нема нічого легшого, як забути всю сучасну культуру й скотитись крізь час назад, у дикунство. Брехня в вічі, удар в обличчя, жало ревнощів у серце здатні за частку секунди обернути сучасного філософа в деревика-напівмавпу, що б'є себе кулаком у груди, скрегоче зубами й жадає крові. Так було й Ван-Горнові. Тільки з єдиною відміною: він не скотився крізь віки, а переступив їх однією ногою, був воднораз і цілком сучасна людина, і первісний дикун, здатний битися зубами й пазурами, однак ладний лишатися сучасним, поки зможе своєю волею підкоряти оцю істоту з ебеново-чорною шкірою та сліпучо-білими оздобами, що стояла перед ним. Довгих десять секунд протяглось у мовчанці. Навіть Джеррі, хоч сам не знав чому, стримав своє гарчання. Під стіною джунглів сотня людожерів, мисливців за головами, в човні п'ятнадцятеро поверненців, семеро тубільців-матросів, один білий чоловік з сигарою в зубах та рушницею біля кульші й наїжачений ірландський тер'єр коло його голої литки, — всі додержували тої урочистої мовчазної угоди десять секунд, і жодне з них не знало й по здогадувалося, чим усе скінчиться. Потім один з поверненців на прові човна знаком миру простяг уперед розтулену долоню й щось заджеркотів незрозумілою говіркою Суу. Ван-Горн чекав, не спускаючи зброї. А чепурун спустив свого слайдера, і всі учасники тієї сцени полегшено відітхнули. — Я добрий, — цвіркнув чепурун пташиним голосом. — Ти дурний дуже-дуже, — відрубав Ван-Горн, кинув рушницю в корму вельбота, махнув рукою веслярам та стерникові розвернути човен і пахкнув сигарою так недбало, немовби щойно не дивився в вічі смерті. – 'Кий біс ти наставляй рушниця на мій, — почав він, вельми тонко вдаючи сердитого. — Я твій не кай-кай. Коли я твій кай-кай, мій живіт буде гуляй. Коли ти мій кай-кай, твій живіт буде гуляй. Хіба ти хочеш кай-кай ваш Суу хлопці? Ваш Суу хлопці однаково що твій брат. Давно-давно, три мусони назад, я казав правда. Я казав: три мусони промине, й Суу хлопці вернись Суу. Три мусони проминув, і ось я привези ваш Суу хлопці. Тим часом вельбот став кормою до берега, і Ваи-Горя повернувся знов лицем до чепуруна зі снайдером. На другий Ван-Горнів знак веслярі підігнали човен кормою до самої землі, де збігала в воду стежка. І кожен весляр, не пускаючи з руки весла, нишком лапнув свою сховану під парусиною рушницю — чи зручно вона лежить. — Ти привів добрий люди? — спитав Ван-Горн чепуруна, і той відповів ствердно звичаєм Соломонових островів: приплющив очі й химерно, пихато сіпнув головою назад. — Ваш люди не кай-кай Суу хлопці, як Суу хлопці ходи на берег? — Не бійсь, — відповів чепурун. — Коли правда то Суу хлопці, все гаразд. Коли то не Суу хлопці, буде великий біда. Ішікола, великий чорний пан у Суу, пошли мій, щоб я скажи твій. Він кажи, в лісі ходи багато-багато поганий люди. Він кажи, хай великий білий пан не ходи на берег. Він кажи, хай великий добрий веселий білий пан сиди свій корабель. Ван-Горн недбало кивнув головою, ніби для нього то були малозначні слова; однак він уже зрозумів, що цього разу нових робітників у Суу не добуде. Він наказав привезеним тубільцям сходити на берег по одному. Решта повинні були дожидати черги на місці. Таку вироблено тактику на Соломонових островах. Коли тубільці купою, це небезпечно, і не слід дозволяти їм збиватися в купу. Ван-Горн, з вельможно-недбалим виглядом пахкаючи сигарою, проводив начебто байдужим поглядом кожного хлопця, що завдавав собі на плече скриньку, переходив з прови на корму й ступав на берег. Один по одному зникали вони в зеленому тунелі, і коли зійшов останній, Ван-Горн звелів веслярам гребти до «Еренджі». — Цей раз тут нема чого робити, — сказав він помічникові на судні. — Завтра вранці знімемось і гайда далі. Коротке тропічне смеркання погасило день. На небо висипали зорі. Ані найлегший вітерець не подихав над водою, і волога спека вкривала рясними краплями поту обличчя й тіло обом чоловікам. Вони знехотя вечеряли на палубі, раз у раз витираючи руками їдючий піт з очей. — І якого дідька люди пруться на Соломонові острови, в оце пекло, — нарікав Боркман. — Або лишаються тут, — вторував йому капітан. — Мене пропасниця проїла наскрізь, — буркнув помічник. — Я вмер би, якби виїхав звідси. Пам'ятаю, я раз пробував — два роки тому. В холоднішому підсонні вона зразу наверх виступає. Поки до Сіднея допливли, я вже не вставав. У шпиталь і то відвезли санітарною каретою. Лікарі там сказали, що мені поможе тільки одне: вернутись туди, де її підчепив. Тоді, може, ще поживу скільки-небудь. А як зостануся в Сіднеї, то дуже хутко вріжу дуба. І каретою ж таки відвезли мене на судно. Ото так я відпочив та погуляв у Австралії. Чи я хочу зоставатись на Соломонових островах? Це ж чисте пекло. Але я мушу, бо як ні, то здохну. Він загорнув у цигарковий папір гранів із тридцять хіни, якусь хвильку кисло дививсь на кім'яшок, тоді проковтнув його. Ван-Горн і собі сягнув рукою ио пляшечку з ліками. — Краще повісьмо запону, — сказав він. Боркман гукнув кількох матросів і наказав їм почепити на вантах з боку берега легкий брезент. То була осторога від підступного пострілу з мангрових заростей, бо судно стояло не далі як за сотню футів від них. Ван-Горн послав Тамбі в каюту принести маленького грамофона та з десяток старих, подряпаних, тисячу разів гранях платівок. Слухаючи ту хрипку музику, він згадав про дівчину в темній кормовій коморі й звелів вивести її нагору — хай послухав теж… Пойнята страхом дівчина скорилася, гадаючи, що це вже настав їй кінець. Вона тупо дивилась на «великого білого пана» аж круглими з ляку очима, і як він звелів їй лягти на палубу, ще довго трусилася всім тілом. Грамофон нітрохи не зацікавив її. Вона могла почувати тільки страх — страх перед цим жахливим білим чоловіком, що, як вона була певна, мав колись її з'їсти. Джеррі на хвильку вислизнув з-під Шкіперової руки, що гладила його, підійшов до дівчини й обнюхав її. Він мав те за свій обов'язок — ще раз до неї принюхатись. Відтепер, хоч би що сталось, хоч би скільки місяців чи років минуло, він уже не міг би не впізнати її. Він запам'ятав її запах навіки. Потім він вернувся до вільної Шкіперової руки, що знов почала гладити його. В другій руці Шкіпер держав запалену сигару. Волога, задушна спека гнітила щодалі тяжче. Повітря було просякнуте нудотним смородом твані, випареним з мангрового болота. Верещання грамофона розбудило в Боркмані спогади про далекі моря й порти Старого світу, і він лежав ницьма на гарячій палубі, вибивав босою ногою такт і мурмотів собі під ніс нескінченні лайки. А Ван-Горн держав руку на спині в Джеррі, що дихав часто-часто, і в філософічному спокої курив собі далі, припаливши нову сигару, коли перша догоріла. Враз він стрепенувся, бо з-за борту долинув ледь чутний плюскіт весел. Він перший з усіх на судні почув той плюскіт. Власне, він напружив слух через те, що Джеррі тихенько загарчав і наїжачив шерсть на в'язах. Витягши з-за пов'язки динамітову паличку й зиркнувши на сигару, чи горить вона, Ван-Горн без поспіху, однак моторно підвівся й так само без поспіху, але моторно підійшов до борту. — Як твій звати? — гукнув він у темряву. — Я Ішікола, — відгукнувся тремтячий, писклявий старечий голос. Перше ніж озватися знову, Ван-Горн до половини витяг пістолета з кобури й пересунув на поясі наперед, ближче до руки. — Скільки хлопці у твій човен? — спитав вія. — Мій десять хлопці зовсім, — відповів старечий голос. — Тоді пливи сюди. Не повертаючи голови й мимовільно тягнучись рукою до колодочки пістолета, Ван-Горн наказав: — Тамбі, неси ліхтар. Не сюди. Неси на корму до бізань-вант. І дивись твій очі добре-добре. Тамбі виконаю наказа й почепив ліхтар футів за двадцять від капітана. Це давало тому перевагу над тубільцями, що підпливали в пірозі до судна, бо ліхтар, спущений црізь колючий дріт за борт, мусив ясно освітити їх, а сам Ван-Горн лишався в напівтемряві, в затінку. — Шуруй-шуруй! — владно квапив вія, бо тубільці в ще не видимій пірозі, певне, вагалися. Плюснули весла, і в освіт від ліхтаря впливла висока чорна прова бойової піроги, вигнута, як у венеційської гондоли, і оздоблена сріблястим перламутром, тоді довгий вузький корпус без бічного поплавка; в ньому стояли навколішки й гребли дикуни-веслярі з чорними лиснючими тілами й блискучими очима, а посередині піроги сидів навпочіпки старий ватажок Ішікола, без весла в руках, і тримав у беззубих яснах коротеньку череп'яну люльку, не запалену, порожню, перевернену чашечкою донизу. А на кормі, за стерника, стояв чепурун: голе тіло чорне-чорне, а всі оздоби білі-білі, опріч свинячого хвостика у вусі та червоної квітки гібіску, що й досі горіла за другим вухом. Бувало, що на вербівне судно з двома білими нападало й менше ніж десятеро тубільців, і Ван-Горн поклав праву руку на колодочку пістолета, хоча й не вийняв його з кобури, а лівою рукою підніс до уст сигару й сильно затягся, щоб розгорілась добре. — Здоров, Ішіколо, старий бевзю, — так привітав Ван-Горн старого ватажка, коли чепурун, сперши весло об борт піроги, гребнув ним воду з-під дна й підвів пірогу бортом до борту «Еренджі». Ішікола, освітлений ліхтарем, задер голову й усміхнувся. Всміхнувся він самим правим оком, бо лівого не мав — його вибило стрілою ще замолоду в якійсь сутичці у джунглях. — Далебі! Мій око давно-давно не бачив твій, — відповів він на капітанове привітання. Ван-Горн почав жартома допитуватися, скільки ще жінок прибуло в його гаремі та скільки свиней він за них заплатив. — Далебі, ти зовсім дуже багатий, — докінчив він. — Я хочеш на судно, балакай мало-мало, — лагідно попросився Ішікола. — Вже ніч, — заперечив капітан, потім додав, трохи поступаючись відомим правилом, що не дозволяло гостям ступати на судно після смерку: — Ти ходи на судно, твій хлопці сиди в пірога. Ван-Горн ґречно допоміг стариганові видертись на фальшборт, перелізти через колючий дріт і ступити на палубу. Ішікола був брудний старий дикун. Між іншими своїми тамбо («тамбо» жаргоном beche de mer і по-меланезійському означає «табу») він мав і таке, що його шкіри нізащо в світі не повинна торкатися вода. Живучи над морем, у краю тропічних злив, він з побожним страхом уникав води. Він ніколи не плавав, не бродив і завжди ховався від дощу. Це не був загальний звичай у його племені. Це було його особисте тамбо, що наклали на нього чаклуни. Іншим людям з його племені чаклуни забороняли їсти акулятину, або брати руками черепаху, або торкатися крокодилів чи навіть їхніх викопних решток, або сквернитися дотиком жінки чи жіночої тіні, що падає на стежку. Отож Ішіколу, чиїм тамбо була вода, вкривала багаторічна кора лепу., Весь у струпах, мов прокажений, Ішікола був зморшкуватий на виду, зсохлий зі старості, кульгавий і жахливо перекривлений від давнього удару списом у стегно. Але єдине Ішіколине око світилось ясно й хижо, і Ван-Горн знав, що бачить воно не менше, ніж його двоє очей. Ван-Горн стиснув йому руку — такої честі він сподоблював лише ватажків — і жестом запросив його сісти на палубі коло прибитої страхом дівчини, яка знов затрусилась на саму згадку про те, що цей стариган хотів її виміняти собі на обід за п'ять двадцяток зелених кокосових горіхів. Джеррі конче мусив принюхатись до цього бридкого, кульгавого, голого, одноокого старигана, щоб у майбутньому могти його впізнати. А обнюхавши його й запам'ятавши властивий йому запах, вія грізно загарчав і тим заробив схвальний Шкіперів погляд. — Далебі, цей собака добрий кай-кай, — сказав Ішікола. — Я давай півсажень скойка за цей собака. Як за щеня, ціна була щедра, бо півсажня скойок, нанизаних на скручений з кокосового волокна шнурок, дорівнювали півфунтові в англійській валюті, двом з половиною доларам в американській і половині чималої жирної свині в натуральній меланезійській. — Один сажень скойка за цей собака, — відказав Ван-Горн, сам собі подумавши, що не продав би Джеррі жодному тубільцеві й за сто сажнів і взагалі ні за яку казкову ціну; однак назвав таку невисоку суму, щоб не збудити в чорношкірих підозри, як високо цінує він насправді золотаво-рудого сина Бідді й Теренса. Потім Ішікола зауважив, що дівчина ще дужче схудла і що тепер він, якби купував її на м'ясо, не дав би більш як три двадцятки горіхів. Поміж тими гречностями білий пан і чорношкірий ватажок говорили про багато речей. Перший умисне бундючився вищою мудрістю та знаннями білої людини, а другий силкувався своїм розумом дикунського державця вивідати, відчути, вгадати співвідношення людських та політичних сил, що тяжіли над його державою Суу, площею десять квадратових миль, обмежених з одного боку морем, а з суходолу — фронтом міжплемінної війни, давнішої за найстаріший з міфів Суу. Споконвіку там перемагали то одні, то другі й забирали голови переможених, а тіла з'їдали. Та кордони лишались ті самі. Потворним південно-морським жаргоном Ішікола силкувався випитати, як скрізь на Соломонових островах дивляться на Суу, і Ван-Горн не гребував нещирою дипломатичною грою, достоту як та, що грають у міністерствах світових держав. — Далебі, ви тут дуже-дуже поганий люди, — такий був Ван-Горнів висновок. — Ваш люди дуже багато голова забери; дуже багато кай-кай довга свиня. («Довга свиня» означало спечене на вогнищі людське м'ясо). — А як звати чорний люди в Суу, що давно-давно бери голова, кай-кай довга свиня? — допитувався Тшікола. — Далебі, тут дуже-дуже багато такий люди, — твердив Ван-Горн. — Скоро-скоро великий бойовий корабель ходи до Суу, всип Суу бубни. — А як звати великий бойовий корабель, що ходи Соломонові? — спитав Ішікола. — Великий корабель звати «Кембріен», — збрехав Ван-Горн, добре знаючи, що на Соломонові острови вже два роки не запливав жоден британський крейсер. Розмова оберталась у комічний диспут про те, які взаємини повинні бути між державами, незалежно від їхньої величини, коли враз її перебив вигук Тамбі, що звісив на руці за борт ще один ліхтар і зробив несподіване відкриття. — Шкіпер, у пірога лежи рушниці! — гукнув він. Ван-Горн одним стрибком опинився біля борту й глянув через колючий дріт униз. Ішікола, хоч який скалічений, майже не відстав від нього. – 'Кий біс той рушниці лежи в пірога? — визвірився на нього Ван-Горн. Чепурун на кормі, невинно зиркнувши на білого, спробував ногою нагорнути зелене листя на приклади кількох рушниць, але тільки розгріб його ще дужче. Тоді нахилився, щоб підгорнути листя рукою, але враз і випростався, бо Ван-Горн загорлав: — Стій рівно! Держи руки далі-далі! Тоді обернувся до Ішіколи, вдаючи розгніваного, хоч насправді ці стародавні, завжди однакові хитрощі ніякого гніву у нього не викликали. – 'Кий біс ти ходи на судно, а в твій пірога лежи рушниці? — спитав він суворо. Старий побережний ватажок вирячив єдине своє око й закліпав ним, досконало прикидаючись невинним дурником. — Далебі, я на твій дуже злий, — провадив Ван-Горн. — Ішіколо, ти дуже-дуже поганий люди. Ти іди к бісу. Стариган зашкутильгав палубою куди моторніше, ніж вилазив на судно, переступив колючий дріт без нічиєї допомоги й так само без допомоги сплигнув у пірогу здоровою ногою вперед. Тоді звів угору невинний погляд, ніби перепрошував чи виправдовувався. Ван-Горн мусив відвернутися, щоб приховати усмішку, але потім оскірився просто в вічі старому хитрунові, бо той показав свою порожню люльку й зажебонів улесливо: — Може, ти давай мій п'ять плитка тютюн? Поки Боркман ходив по тютюн униз, Ван-Горн виголосив перед Ішіколою проповідь про святість правди та обіцянок. Потім перехилився через колючий дріт і подав старому п'ять плиток тютюну. — Далебі, Ішіколо, колись я твій зовсім кінець роби, — насварився він. — Ти не добрий друг біля солона вода. Ти великий дурень живи в ліс. А коли Ішікола спробував заперечити, Ван-Горн урвав його: — Далебі, ти забагато балакай. Та пірога ще не відпливала. Чепурун нишком намацував ногою приклади схованих під листям снайдерів, і Ішікола чогось зволікав. — Шуруй-шуруй! — раптом владно крикнув Ван-Горн. Веслярі мимовільно послухались, не діждавшися команди від ватажка або чепуруна, і глибокими, сильними ударами весел вихопили пірогу з освіту ліхтаря. А Ван-Горн умить відбіг палубою на десяток ярдів, бо з піроги могли й стрельнути навмання, присів там і прислухався, як завмирає вдалині плюскіт весел. — Усе гаразд, Тамбі, — спокійно сказав він. — Роби музика гуляй. Грамофон знову заверещав нехитру мелодію «Червоного крила», а він ліг на палубі, спершись на лікоть і, пахкаючи сигарою, ласкаво пригорнув до себе Джеррі. Він курив і стежив, як раптово гаснуть зорі з навітряного боку, чи, власне, з того боку, де тільки вгадувався вітер. То насувалася хмара з дощем. Прикидаючи, за скільки хвилин буде треба наказати Тамбі занести в каюту грамофона з платівками, він завважив, що чорношкіра дівчина дивиться на нього з німим жахом в очах. Він приплющив очі й сіпнув головою назад, дозволяючи їй вернутись на своє місце, і махнув рукою в бік люка. Дівчина послухалась, як слухається побитий, упокорений собака; звелась на ноги й пішла, знов затрусившись і озираючись на вічний овій пострах — великого білого пана, що колись, як вона була певна, мав її з'їсти. Так вона доплентала до люка й полізла трапом униз, мов якийсь величезний головатий черв'як. Ван-Горнові аж серце защеміло від того, що він ніяк не може розтлумачити їй свої добрі наміри через ту прірву, яка розділяла їх. Відіславши слідом за нею й Тамбі з коштовним грамофоном, Ван-Горн лежав собі й курив, а гострі голочки дрібного дощу приємно студили його зморене спекою тіло. Дощ ішов лише п'ять хвилин. Потім зорі знов випливли на небо і смердючі випари здійнялися над мангровим болотом та над палубою, а задушна спека огорнула все довкола. Ван-Горн знав, що й та спека, й випари не вельми корисні для здоров'я, але він не боявся ніяких хвороб, крім пропасниці, отож навіть не сходив униз по укривало. — Перша вахта твоя, — сказав він Боркманові. — А вранці я сам здіймуся з якоря й виведу судно з бухти. Тоді підклав під голову праву руку, лівою пригорнув до грудей Джеррі й заснув. Отак і жили день за днем білі авантурники та чорношкірі тубільці на Соломонових островах: торгували, сварились та бились, і білі люди намагалися зберегти голови на в'язах, а чорношкірі не менш ревно намагалися стяти їм ті голови, але так, щоб самим лишитися цілими. А Джеррі, доти знавши тільки світ лагуни Меріндж, тепер побачив, що обидва нові світи, судно «Еренджі» та острів Малейта, властиво такі самі, й дивився на безнастанну гру білих і чорних людей, по-своєму трошки розуміючи її.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка