Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка3/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

РОЗДІЛ V


 

Швидко смеркло, й тропічна ніч упала на «Еренджі». Суденце то погойдувалось на місці в часини штилю, то кренилось і рвалося вперед під ударами шквалів понад завітряним узбережжям людожерського острова Малейти. Перепона на шляху пасату спричинювала мінливу погоду, і куховарити в камбузі на відкритій палубі стало чистою мукою, а чорношкірі пасажири, не мавши чим накритись від дощу, втікали в трюм. Першу вахту, від восьмої години до дванадцятої, мав стояти помічник, і капітан Ван-Горн, що його шквал з рясним сікучим дощем загнав спати в каютку, взяв і Джеррі з собою. Джеррі, зморений усіма пригодами найнеспокійнішого дня в його житті, й уві сні гарчав та молов лапами, і Ван-Горн, укрутивши гніт у лампі, востаннє глянув на нього й промурмотів: — Це дике собача, Джеррі. Бери його! Завдай йому! Покачай його як слід! Незабаром дощ, зовсім прибивши вітер, ущух, і каютка обернулась на парку, задушну піч. Капітан, у наскрізь промоклій від поту сорочці й стегенній пов'язці, підвівся, взяв під пахву укривало й подушку і подався на палубу. А Джеррі спав так міцно, що нічого того не чув. Прокинувся він лиш тоді, коли здоровезний тридюймовий тарган ущипнув його за ніжну голу шкіру між пальцями. Дриґнувши тією лапою, Джеррі розплющив очі й утупив їх у таргана, що не втікав прожогом, а неквапно, з гідністю відбіг до інших тарганів, яких на підлозі було ціле військо. Джеррі ще ніколи не бачив стількох тарганів відразу і таких величезних. Усі вони були однакові завбільшки й шмигали всюди. Довгими вервечками вони вилазили з щілин у стінах і спускались додолу, до своїх товаришів. Це було неподобство. Принаймні Джеррі вважав, що такого не можна терпіти. Містер Гегін, Дербі й Боб ніколи не терпіли тарганів, а їхні правила були правилами й для нього. Тарган — одвічний ворог у тропіках. Джеррі стрибнув на найближчого, щоб розтоптати його. Однак комаха зробила таке, чого він не сподівався від таргана. Вона знялась у повітря на сильних крилах, мов птах: І, немов то був сигнал, уся тарганяча армія знялася в повітря й закружляла по каюті, наповнивши її гудінням. Джеррі атакував крилате військо: він стрибав угору, хапав летючу нечисть зубами, пробував збивати її лапами. Іноді йому щастило знищити котрого; і бій не припинявся, поки таргани, мов на другий сигнал, поховались у шпарини, лишивши бойовище за ним. Враз у нього блиснула нова думка: а де ж це Шкіпер? Джеррі знав, що в каютці його нема, проте зіп'явсь на задні лапи й зазирнув у невисоку койку. Чуткі його ніздрі аж затремтіли з насолоди, коли він вдихнув запах Шкіпера, що тільки недавно був тут. І обрубок хвоста теж заметлявся з радості. «Але де ж сам Шкіпер?» Та думка зринула у нього в голові так виразно, як би й у людському мозку. І так само за думкою настала дія. Двері були розчинені й закріплені гачком, і Джеррі вибіг у трюм, де з півсотні тубільців хропли, й зітхали, й химерно стогнали крізь сон. Вони геть забили довгі ряди койок і суспіль укривали собою підлогу, так що Джеррі мусив ступати по їхніх голих ногах. А поблизу ж не було жодного білого бога, щоб його оборонити. Джеррі те знав, однак не боявся. Упевнившися, що Шкіпера нема й у трюмі, Джеррі вже зібрався дертись нагору небезпечним, крутим майже як драбина трапом, коли ще згадав комору на кормі. Він збігав туди й обнюхав сонну дівчину-тубілку, що вірила, ніби Ван-Горн з'їсть її, коли зуміє відгодувати. Вернувшися з корми до трапа, Джеррі звів очі вгору й трохи почекав: він мав надію, що згори прийде Шкіпер і винесе його на палубу. Він-бо знав, що Шкіпер вийшов цим шляхом, і знав з двох причин. Раз — що це був єдиний шлях, яким можна вийти, а по-друге — так підказував Джеррі його нюх. Перша спроба видертися трапом нагору почалась успішно. Він минув уже третину трапу, аж раптом «Еренджі» різко гойднулась на хвилі. Джеррі зірвався й упав наниз. Кілька тубільців прокинулися й стежили за ним, лаштуючи собі жуйку з бетелевого горіха та вапна, вгорнених у зелений листок. Двічі Джеррі зривався з перших щаблів, і ще кілька тубільців, розбуджені товаришами, посідали та з великою втіхою спостерігали його марні зусилля. За четвертим разом він полетів аж з середини трапа й гепнувся боком. Тубільці тихенько засміялись і загомоніли невдоволеними голосами, схожими на джерготіння якихось величезних птахів. Джеррі схопився, наїжачив шерсть на хребті й загарчав, виказуючи безмірну зневагу до цих нижчих двоногих створінь, що з'являлися й зникали, покірні волі великих, білошкірих двоногих богів — таких, як Шкіпер та містер Гегін. Падіння не збентежило його: вія знов подерся нагору. Хитавиця якраз уляглась на хвильку, і те дало йому змогу добратись до верху трапа й перекинути передні лапи через високий бортик люка. Ту мить надбігла нова велика хвиля, однак він удержався, зачепившись за бортик зігнутими лапами, а тоді видряпався на палубу. Посередині судна, біля світлового люка, сиділо кілька тубільців. Принюхавшись до них, він упізнав матросів «Еренджі» й Лерумі. Цей тихо, погрозливо засичав, і Джеррі враз нашорошився. На кормі, біля штурвала, він знайшов чорношкірого стерничого, а поряд стояв помічник — була його вахта. Саме коли помічник покликав щеня й нахилився, щоб його погладити, Джеррі нюхом зачув, що Шкіпер десь близько. Він покрутив хвостом примирливо, ніби перепрошував помічника, тоді відбіг проти вітру й зразу натрапив на Шкіпера, що лежав горілиць, загорнений в укривало по саму шию, і міцно спав. Насамперед Джеррі доконче мусив радісно обнюхати його й покрутити хвостом. Але Шкіпер не прокидався. Дрібна, мов туман, мжичка примусила Джеррі згорнутись клубочком і втиснутись у кутик між Шкінеровою головою й плечем. Це розбудило Шкіпера, і той ласкаво муркнув: «Джеррі», — а щеня тицьнулось йому в щоку вологим, прохолодним носиком. Шкіпер відразу й заснув знову, але Джеррі не заснув. Він підняв писком край укривала й через Шкіперове плече заліз під нього ввесь. Шкіпер збудився ще раз і сонно поміг йому вмоститись. Та Джеррі й далі вовтузився, поки заліз Шкіперові під пахву, поклав голову йому на плече, і аж тоді, чмихнувши вдоволено, заснув. Кілька разів Ван-Горна будили стуки та шелести, коли вітер міняв напрям і матроси перекидали вітрила, і щоразу він, згадавши про щеня, ласкаво пригортав його до себе. І щоразу Джеррі, ворухнувшись уві сні, тулився до нього щільніше. Хоч який розумний був Джеррі, все ж він не міг знати, які почуття викликав у відчайдуха-капітана м'який, теплий дотик його оксамитового тільця. А той дотик нагадав Ван-Горнові, як колись давно, багато років тому, в нього на руках спала маленька донечка. І такий яскравий був той спогад, що він прокинувся зовсім, і ціла низка картин із власного життя почала оживати в його пам'яті, завдаючи йому тяжкої муки. Ніхто з білих на Соломонових островах не знав, який гніт тисне йому серце вдень і вночі. А він і подався на ці острови з марною надією збутися тих спогадів. Спершу в його пам'яті, розбудженій м'яким доторком щеняти, зринула донька, її мати й невеличке помешкання в Гарлемі[6]. Тісненьке воно було, це правда, але таке повне щастям, що здавалося справжнім раєм для всіх трьох. Він згадував, як у доньки росло й завивалось кучериками біляве, мов льон, волоссячко, аж поки виросло в дві грубі, довгі коси, вже не біляві, а золоті, як у матері. Спочатку він гнав з-перед очей ті картини, тоді став чіплятись за них, щоб заповнити ними свідомість, не лишити в ній місця для тієї єдиної картини, якої нізащо не хотів побачити. Він пригадав свою роботу, аварійний вагон трамваю і аварійну команду, що нею керував. Зацікавлено подумав, що ж то робить тепер Кленсі, його тодішній помічник. Потім згадався той довгий день, коли їх побудили о третій годині ночі — витягати з аптечної вітрини трамвайний вагон, що влетів туди, зійшовши з рейок, і як вони потім усунули ще з півдесятка аварій, а коли о дев'ятій годині ввечері вернулись у депо, туди якраз надійшов новий виклик. — Слава богу! — сказав Кленсі, що мешкав через квартал від нього, і витер піт із замурзаного обличчя. Ван-Горн бачив його як живого. — Слава богу, дрібничка, й недалеко від нас — за десяток кварталів. Упораємось — і додому, а вагон хай зажене в депо, хто тут ближче живе. — Авжеж, тільки підняти домкратами на хвилинку, — відповів Ван-Горн. — А що там таке? — спитав Біллі Джеферс, ще один з робітників. — Когось переїхали й не можуть витягти, — пояснив Ван-Горн. Вони повискакували на свою аварійну платформу й поїхали. Знов перед його очима пробігла вся довга дорога до місця аварії. На одному перехресті їх затримали пожежні підводи з помпами та драбиною, що мчали кудись на пожежу, і поки там стояли, він з Кленсі дражнили Джеферса, що той, мовляв, через цей нічний виклик проґавить побачення з якоюсь дівулею. Тоді показалась довга вервечка спішених трамваїв, і натовп цікавих, і поліцаї, що стримували його, й дві санітарні карети, що чекали на свій вантаж, і молодий полісмеп з тієї дільниці, приголомшений, зблідлий. Він зустрів Ван-Горна такими словами: «Страхіття! Аж млість бере. Дві зразу. Не можемо витягти ніяк. Я вже й сяк і так пробував. Одна ніби ще жива була». Але Ван-Горн — сильний чоловік, з міцними нервами, звиклий до своєї роботи, наморений за тяжкий день, радий, що скоро вже додому, до маленької світлої квартирки всього за десяток кварталів звідти — бадьоро, впевнено відповів, що вони їх витягнуть умент, і вже заліз рачки під вагон. Він згадав, як натиснув кнопку електричного ліхтарика, придивився — і побачив дві важкі золотаві коси. Палець ураз відпустиш кнопку, і він зостався в темряві. «Жива ще?» — спитав приголомшений полісмен. Ван-Горн мовчав — він збирався на відвазі, щоб знов засвітити ліхтарик. Потім він почув власну відповідь: «Зараз скажу». Ще раз присвітив і подивився. Дивився довго, цілу хвилину. «Обидві неживі, — нарешті відповів він спокійно. — Кленсі, подай домкрата номер третій, а сам підведи другого з того боку». Він лежав горілиць, утупившись в одну-єдину сірку, що ледь блимала крізь розріджену хмару. Йому знов, як тоді, боляче здушило горло, пересохло в роті, защеміли очі. Він думав про те, чого не знав ніхто, — чому він потрапив на Соломонові острови, шкіпером тикової яхти «Еренджі», і возив «чорний товар», важачи головою, і пив шотландського віскі більше, ніж годилося б. Після того вечора він ні разу не поглянув ласкавим оком на жодну жінку. І його білі товариші помічали, що він не любить дітей — ані білих, ані чорношкірих. Та всі ті жахні спогади не завадили Ван-Горнові заснути знову. Йому приємно було крізь сон відчувати голову Джеррі у себе на плечі. Раз Джеррі тихенько заскімлив: йому наснився Меріндж, містер Гегін, Бідді, Теренс і Майкл. Ван Горн трохи розбуркався, пригорнув його щільніш до себе і грізно промурмотів: — Хто з чорношкірих насміє скривдити це щеня… Опівночі, коли помічник торкнув його за плече, Ван-Горн умить, ще й не прокинувшись, сіпнувся рукою до пістолета на поясі й знову промурмотів: — Хто з чорношкірих насміє скривдити це щеня… — Ото на траверзі, либонь, мис Копо, — сказав Боркман, кивнувши на високу чорну тінь, що невиразно бовваніла з навітряного боку. — Більш як десять миль не пройшли, і певного вітру не чути. — Щось там нагорі вариться, тільки чи звариться… — відказав Ван-Горн, коли обидва звели очі вгору, до розшарпаних хмар, що пливли по небу, де-не-де відслонюючи тьмяні зорі. Тільки-но помічник приніс собі з каюти укривало, ліг на палубі й загорнувся, як повіяв від землі рівний, свіжий бриз, і «Еренджі» полетіла по ще не розхвильованій поверхні моря зі швидкістю добрих дев'ять вузлів. Джеррі якусь часинку пробував стояти на вахті зі Шкіпером, але скоро згорнувся калачиком на палубі й задрімав, поклавши голову на босі Шкіперові ноги. Коли Шкіпер переніс його на укривало і закутав, він хутко заснув, та незабаром і прокинувся, виборсався з укривала й почав бігати за Шкіпером, що ходив палубою туди й сюди. Знову почалась наука, і за п'ять хвилин Джеррі зрозумів, що він повинен лишатись під укривалом, що все гаразд і що Шкіпер весь час ходитиме біля нього. О четвертій годині на вахту заступив помічник. — Тридцять миль відмахали, — сказав йому Ван-Горн. — А тепер наново стихає. Уважай на шквали від берега. Краще б поскидати фали на палубу й поставити вахтових біля них. Звісно, всі позасинають, але хай сплять коло фалів та шкотів. Джеррі збудився, коли Шкіпер залазив під укривало, і знов, наче то була вже давня звичка, вмостивсь у нього під пахвою, а коли Шкіпер пестливо притулився до нього щокою, щасливо чмихнув, лизнув щоку холодненьким язичком і заснув. А ще за півгодини йому здалося, наче настав кінець світу. Прокинувся він від того, що Шкіпер ураз зірвався на ноги й укривало полетіло в один бік, а Джеррі в другий. Палуба «Еренджі» зробилася сторчовою стіною, і Джеррі кудись посунувся по ній у ревучій пітьмі. Всі снасті аж гули й рипіли під шаленим натиском шквалу. — До грота-фала! Хутко! — на весь голос гукнув Шкіпер, і Джеррі почув, як тонко завищав у блоці грота-шкот: то Ван-Горн, зігнувшись у темряві з натуги, квапливо попускав його, аж долоні обпікало тертям. Поки все те, і ще багато інших звуків — верещання матросів, Боркманові покрики, — вдаряло у вуха Джеррі, він сунувся вниз крутою стіною-палубою свого нового, хисткого світу. Але він не впав на фальшборт, об який міг би поламати тоненькі щенячі реберця. Тепла океанська вода, хлюпнувши через фальшборт цілим потоком блідого фосфоричного вогню, підхопила його й пом'якшила падіння. Він спробував був пливти, але заплутався в покиданих на палубу снастях. Пливти він поривався не зі страху перед смертю, не рятуючи своє життя. В голові у нього була лише одна думка: «Де Шкіпер?» Не те що він думав урятувати Шкіпера чи якось допомогти йому. Його гнала просто любов. Як мати під час стихійного лиха поривається до своєї дитини, як стародавні елліни, вмираючи, згадували милий свій Аргос[7], як вояки на бойовищі з останнім передсмертним віддихом вимовляють ім'я коханої — так само Джеррі в ту хвилину, схожу для нього на кінець світу, прагнув бути коло Шкіпера. Шквал затих раптово, як і зірвався. «Ерепджі» враз вирівнялась, і Джеррі опинився під правим фальшбортом. Він підбіг по рівній палубі до Шкіпера, що стояв на широко розкарячених ногах, ще з кільцем грота-шкота в руці, й кричав: — Щоб я скис! Вітер пропав! А дощ не пішов! У голу литку йому тицьнувся холодненький писок, і він почув, як щеня радісно чмихнуло. Ван-Горн нахилився й погладив його. Він нічого не бачив у пітьмі, але подумав, що Джеррі крутить хвостиком, і йому стало тепло на серці. На палубі юрмились перелякані тубільці-пасажири, і їхнє жалібно-сердите джерготіння схоже було на щебет сонних птахів у гіллі. Підійшов Боркман, став опліч Ван-Горна, і обидва в украй напруженому чеканні силкувалися проглянути морок довкола, прислухаючись пильно, чи не вчують голосу водяної та повітряної стихії. — Де ж дощ? — похмуро спитав Боркман. — Завжди спершу вітер, потім дощ його вбиває. А тепер чогось дощу нема. Ван-Горн не відповів: він дивився й слухав, як і перше. Джеррі теж був чуйний і напружений; тривога обох білих передалась і йому. Він тицьнувся холодним носиком у Шкіперову ногу і, лизнувши її язичком, відчув солоний смак морської води. Шкіпер раптом нахилився, хутко, не церемонячись, угорнув Джері в укривало й поклав у ямку між двома лантухами ямсу, принайтовленими на палубі за бізань-щоглою. Потім ще надумався і обв'язав укривало уривком шворки, так що Джеррі опинився ніби в зав'язаному мішку. Тільки-но він з тим упорався, як над головою в нього перелетіла бізань, передні вітрила гучно ляснули, раптом спіймавши вітер, а величезний грот з усього розмаху, що давав йому тільки-но попущений капітаном шкот, перекинувся на другий борт, і так грюкнув блоком, аж усе суденце здригнулось. «Еренджі» враз лягла на лівий борт. Цей другий шквал, сильніший за перший, налетів з протилежного боку. Джеррі почув, як Шкіпер гукнув спершу помічникові: «Біжи до грот-фала! Скинь його з нагеля! А я до шкота! — а тоді матросам: — Батто! Скинь з нагеля бізань-фал, хутко! Ранга! Попусти бізань-шкот!» Потім Ван-Горна збила з ніг лавина тубільців-пасажирів, що були висипали на палубу під час першого шквалу. І вся купа, серед якої він опинився, борсаючись посунулася палубою вниз, на колючий дріт лівого фальшборту, що вже заривсь у воду. Джеррі був так безпечно вмощений у своєму кубельці, що не викотився з нього. Та вчувши, що Шкіперові команди змовкли, а ще за хвильку залупала від колючого дроту його лайка, він почав пронизливо дзявкати й шалено видиратися з укривала. Зі Шкіпером щось скоїлося. Він знав те. Більше він не знав нічого, бо в тому хаосі, схожому на кінець світу, не думав про себе. Потім він затих, прислухаючись до нових звуків: громового ляскоту парусини та людського крику. Він хибно сприйняв те як лихий знак, бо ж не міг знати, що то спускають грота після того, як Шкіпер перетяв грота-шкот, вихопивши з піхов ножа. Гвалт чимраз дужчав, і Джеррі теж дзявкав та вищав, коли нараз відчув, що чиясь рука обмацує укривало. Він затих і принюхався. Ні, це не Шкіпер. Він нюхнув ще раз — і впізнав: це Лерумі, той чорношкірий, що його вранці на березі Бідді звалила в воду і що згодом, уже вдень, копнув його ногою по обрубкові хвоста, а колись давніше, з тиждень тому, пожбурив каменюку на Теренса. Тубілець перерізав шнурок, і пальці кого залізли всередину укривала, намацуючи Джеррі. Той загарчав якнайзлісніше. Бо ж діялося блюзнірство. Він, собака білої людини, був табу для всіх чорношкірих. Він рано засвоїв закон, що жоден чорношкірий не має права навіть доторкнутись до собаки білого бога. Та Лерумі, лихий з лихих, у ту хвилину, коли западався світ, насмів простягти до нього руку. І тільки-но тубільцеві пальці торкнули Джеррі, він вчепився в них зубами. Потім вільна рука чорношкірого так його стусонула, що він відлетів, а зціплені його зуби до живого м'яса обдерли пальці Лерумі. Розлючений, мов чортеня, Джеррі відчув, що його схопили за шию, тоді, напівзадушеного, жбурнули в повітря. Летячи, він несамовито дзявкав. Упав він у море й зразу поринув, набравши в легені чимало солоної води, тоді виринув, задихаючись, але пливучи. Плив він, не думаючи про те: вчитися плавати Джеррі не мусив, так само як і вчитися дихати. Бігати — й то йому довелося навчитись, але плавати він умів від природи. Над ним ревів вітер і ніс клапті піни, що забивала йому пащу й ніздрі, била в очі, пекла й сліпила їх. Не знавши моря, він рвонувся з води, задер писок угору, до повітря, але від того тільки став у воді сторчма й знову поринув, бо лапи, що ними він молов, тепер уже не підтримували його. І знову він виринув, набравши в легені ще більше солоної води. Цей раз, хоча про те й не думаючи, а тільки пристосовуючись як легше — а отже, й вигідніше, — він простягся у воді плазом і далі вже намагався пливти так. Шквал затих, і з темряви долинуло лопотіння напівспущеного грота, пронизливі вигуки матросів, Боркманова лайка, а над усім владний голос Шкіпера: — Хапай за грот, хлопці! Чіпляйся! Тягни вниз дуже-дуже! Вибирай шкота! Швидше, сто чортів, швидше!  

РОЗДІЛ VI

 

Розпізнавши Шкіперів голос, Джеррі, що борсався на збитій шквалом крутій дрібній хвилі, задзявкав нетерпляче й розпачливо, кличучи на поміч нового укоханого хазяїна. Та скоро всі звуки затихли, бо «Еренджі» відпливла геть. І тоді, самотній, у темряві, на розхвильованих грудях моря, в якому він упізнав ще одного зі своїх одвічних ворогів, Джеррі почав квилити жалібно, мов загублена дитина. Він не так розумів, як радше відчував свою безпорадність у цьому суворому морі, що не мало серця, не знало жалю й загрожувало йому тим незбагненним, невиразним для нього, але жахливим лихом, яке ми називаємо смертю. Власне, про свою смерть він не мав уявлення, бо, не знавши того часу, коли він ще не жив на світі, не міг уявити н часу, коли він уже не житиме. Проте вона була поряд, про неї кричали, застерігаючи його, кожна клітинка тіла й мозку, кожен нерв — вони провіщали йому остаточну життєву катастрофу, про яку він не знав нічого, а тільки відчував, що це найбільше, непоправне лихо. Не розуміючи смерті, він передчував її не менш гостро, ніж люди, дарма що вони знають більше і вміють узагальнювати куди глибше, ніж собаки. Як людина борсається в тенетах нічної змори, так борсався Джеррі в сердитій солоній воді, що не давала йому дихати. Він квилив, плакав, як загублене дитя — загублене щеня, що лиш півроку прожило в чарівному світі, повному радощів і страждання. Він жадав Шкіпера. Бо Шкіпер був бог.



 

«Джеррі-островик», розділ VI. Худ. З. Бур'ян.  

А на «Еренджі», що вирівнялась, тільки-по спустили грот, коли втих лютий шквал і потоками линув тропічний дощ, Ван-Горн і Боркман навпомацки почалапали в темряві один до одного. — Подвійний шквал, — сказав Ван-Горн. — Зразу вдарив з одного боку, тоді з другого. — Певне, розділився перед тим надвоє, — додав помічник. — І ввесь дощ забрала друга… Не доказавши, капітан лайнувся. — Гей! 'Кий біс ти там робиш? — гукнув він до стерничого. Бо кеч ураз привівся до вітру; бізань з вибраним шкотом заполоскалась, а передні вітрила спіймали вітер другим боком, і «Еренджі», повернувши на новий галс, рухалась тепер назад, приблизно пройденим тільки-но шляхом. Тобто вона верталась туди, де борсавсь у воді Джеррі. Таким чином через помилку тубільця-стерничого шалька вагів, на яких коливалося життя Джеррі, перехилилась на його користь. Ван-Горн не став уже міняти галсу; він наказав Боркманові розбирати переплутані снасті на палубі, а сам, присівши навпочіпки під дощем, заходився сточувати перерізаний грота-шкот. Дощ хутко вщухав і вже не порощав так по палубі, отож капітан дочув з моря якісь інші звуки. Він на хвильку припинив роботу, прислухався, впізнав скавчання Джеррі й зірвавсь на ноги. — Щеня за бортом! — гукнув він до Боркмана. — Клівера на вітер! Тоді метнувся на корму, розпихаючи тубільців-пасажирів. — Гей! Матроси! Гайда на корму, вибирай бізань-шкот! Хутко! Він квапливо зиркнув на компас, щоб визначити напрям, з якого долинало скавчання Джеррі. — Стерно на борт! — гукнув він стерничому й сам кинувся до штурвала та крутонув його, твердячи сам собі вголос: — Ост-норд-ост і чверть на ост, ост-норд-ост і чверть на ост… Потім вернувся до нактоуза і втупивсь у компас, прислухаючись, чи не почує скавчання ще раз, щоб уточнити напрям. Але чекав він недовго. Бо хоч після виконаного маневру «Еренджі» лягла в дрейф, та він знав, що вітер і хвилі дуже скоро віднесуть судно від щеняти. Отож він гукнув Боркманові йти на корму підтята ги вельбота, а сам побіг до каютки по ліхтарик та човновий компас. Яхта була така маленька, що єдиного човна тягла за собою на довгій линві, і доки помічник підтяг вельбота до корми, Ван-Горн уже вернувся. Не зважаючи на колючий дріт, він почав пересаджувати через нього матросів-веслярів та кидати їх у човен, а потім і сам перемахнув туди, зіпершись на бізань-гік. Поки відв'язували човен, він ще кинув помічникові останні накази. — Засвіти ходовий ліхтар, Боркмане. Судно держи в дрейфі. Грота не піднімай. Очисть палубу, до грота-гіка припасуй хват-талі. Тоді взявся за стернове весло й гукнув веслярам: — Шуруй-шуруй, хлопці, шуруй-шуруй! Тобто, мовляв, «греби чимдуж». Стернуючи, він раз у раз присвічував ліхтариком на компас і держав курс ост-норд-ост і чверть на ост. Потім згадав, що на такому курсі човновий компас дає відхилення цілих дві поділки від компаса «Еренджі» й відповідно повернув човна. Час від часу він наказував човнярам підняти весла, прислухався й кликав Джеррі. Тоді почав водити човна колами або зигзагами, за вітром і проти вітру, по тій ділянці нічного моря, де, на його думку, мусило плавати щеня. — Тепер, хлопці, слухай, — сказав він веслярам. — Котрий почуй малий собака скаву-скаву, я давай тому п'ять сажень перкаль і два десятки плитка тютюн. Ще за півгодини він уже обіцяв «два десятки сажень перкаль і один десяток плитка тютюн» тому з веслярів, котрий перший почує «малий собака скаву-скаву».  

Джеррі доводилося зовсім скрутно. Не звиклий плавати, захлинаючись солоною водою, що хлюпала йому в роззявлену пащу, він уже насилу держався на поверхні, коли вгледів спалах капітанового ліхтарика. Однак він не пов'язав того спалаху зі Шкіпером, отож звернув на нього не більше уваги, ніж на перші зірки, що заблимали на небі. Він узагалі не думав, зірка то чи не зірка. Він і далі скавучав та захлинався солоною. водою. Та коли нарешті зачув Шкіперів голос, то відразу ніби ошаленів. Він спробував зіп'ястись на задні лапи, а передніми спертись на той голос, що долітав з темряви, як зіперся б на Шкіперову ногу, якби та була близько. Але вийшла з того тільки біда: ставши у воді сторчма, він зразу поринув з головою і захлинувся ще дужче. Якусь хвильку вода в горлі не давала йому відповісти на Шкіперів поклик, що долітав з темряви знову й знову. Та вихаркавши її, він залився радісним дзявкотом. Шкіпер іде визволити його з цього пекучого, їдючого моря, що сліпить йому очі й не дає дихати! Шкіпер — справді бог, його бог, наділений силою рятувати. Дуже скоро Джеррі почув ритмічний стук весел об кочети, і його радісне дзявкання злилося з радісним голосом Шкіпера, що підбадьорював собаку й підганяв веслярів: — Зараз, Джеррі, голубчику! Зараз, зараз, Джеррі! Зараз! Шуруй-шуруй, хлопці! Ми вже ось, Джеррі! Вже ось-ось! Держися, голубчику! Зараз витягнемо! Шуруй-шуруй, як сто чортів! Ось, ось ми, Джеррі! Потерп, лебедику, потерп ще тропіки!.. Тихо… тихо… Годі шуруй. І несподівано Джеррі побачив, як зразу над ним із темряви виринув човен; промінь ліхтарика, спрямований просто йому в очі, засліпив його, і він, радісно дзявкаючи, відчув і впізнав Шкіперову руку, що вхопила його за в'язи й підняла в повітря. Намоклий, плюхнув він Шкіперові на груди, теж мокрі від дощу, й шалено замолотив хвостиком по Шкіперовій руці, що підтримувала його; він аж корчився з радості всім тільцем, а язичком лизав Шкіпера в підборіддя, в губи, в щоки, в ніс, мов несамовитий. А Ван-Горн не помічав, що він сам промок і що від того, та ще від хвилювання, в нього починається напад малярії. Він знав лише, що подароване йому тільки напередодні вранці щеня живе й ціле, на руках у нього. Матроси вже налягли на весла, а він правив човном, Затиснувши стернове весло під пахвою, щоб другою рукою Держати Джеррі. — Ох ти ж шибенику малий! — знов і знов ласкаво муркотів він. — Ох ти ж шибенику! І Джеррі на відповідь повискував, дзявкав та лизав його в обличчя, — достоту як загублена дитина, віднайшовшись, ридає, хлипає й цілує матір. Його всього трусило, аж тіпало, але не від холоду, а скорше від великого напруження чутливих нервів. Вернувшись на судно, Ван-Горн висловив помічникові свою підозру: — Щеня не само впало за борт. І хвилею його не змило. Я ж бо замотав його в укривало, ще й шворкою зав'язав. Поміж своїми матросами та шістьма десятками тубільців-пасажирів, що всі юрмились на палубі, він пройшов на корму й присвітив ліхтариком. Укривало й досі лежало на лантухах з ямсом. — Авжеж. Шворку перерізано. Вузол на ній цілий. Котра ж це чорношкіра паскуда зробила? Присвічуючи ліхтариком, він обвів очима кільце чорних облич довкруг нього, і такий гнів був у його погляді, що всі тубільці понурювали очі або відводили вбік. — Якби ж то щеня могло говорити! — мовив Ван-Горн з жалем. — Воно б сказало, хто це зробив. Він раптом нахилився над Джеррі, що стояв біля нього, поставивши йому на босі ноги мокрі передні лапи. — Впізнай його, Джеррі, впізнай того чорношкірого, — заговорив Ван-Горн шпарко, підбадьорливо, обводячи рукою кільце тубільців. Джеррі враз нашорошився, застрибав і нетерпляче задзіявкав. — Далебі, щеня може його викрити, — сказав Ван-Горн помічникові. — Ану, Джеррі, знайди його, кусь його, поганяй його, покачай його! Де він, Джеррі? Знайди його! Знайди! Джеррі зрозумів тільки, що Шкіпер чогось хоче від нього. Він повинен знайти щось потрібне Шкіперові. Радий послужити хазяїну, він спершу нетерпляче, без мети стрибав довкола, а Шкіперові підбадьорливі покрики ще дужче збуджували його. Потім йому шибнув у голову здогад, цілком виразний здогад. Він метнувся вперед, до прови, і кільце тубільців розступилося перед ним. Попід правим бортом він добіг до міцно принайтовленого стос а скриньок, тицьнувся писком у дірку, де було лігво дикого собачати, й принюхався. Так, дике собача ховалось там. Джеррі вчув не тільки його запах, а й погрозливе гарчання. Він запитливо звів погляд на Шкіпера. Чи цього хотів Шкіпер від нього? Та Шкіпер тільки засміявся й помахав рукою, показуючи, що треба шукати десь-інде, чогось іншого. Джеррі відбіг і почав обнюхувати різні місця, де, як вія знав з досвіду, могли ховатися таргани чи пацюки. Та хутко здогадався, що Шкіпер хоче не того. Повний нестямного жадання прислужитись, він, спершу без ніякої певної мети, кинувся обнюхувати ноги чорношкірих. Тоді Шкіпер став ще завзятіше підганяти й підцьковувати його. Джеррі просто ошаленів. Ось воно що! Він повинен розпізнати чорношкірих матросів та пасажирів по їхніх ногах! Джеррі заметався від тубільця до тубільця — і врешті натрапив на Лерумі. І тоді він ураз забув, що Шкіпер чогось від нього хоче. Він знав тільки, що це той самий чорношкірий, котрий зламав табу, наклав руки на його, Джеррі, священну особу й викинув його за борт. Джеррі несамовито загавкав, вищирив білі зуби, наїжачив куцу шерсть на хребті й стрибнув на Лерумі. Той кинувся навтікача, і Джеррі під гучний регіт усіх тубільців погнався за ним. Обігнавши Лерумі по всій палубі, він кілька разів спромігся куснути чорні литки, що мелькали перед ним. Тоді Лерумі подерся на грот-ванти, лишивши Джеррі в безсилій люті метатися внизу. Ван-Горн підійшов до нього; тубільці півколом, здалеченька обступили їх ззаду. Капітан посвітив ліхтариком на чорношкірого, що завис на вантах, і побачив довгі рівнобіжні дряпини на тій руці, що залазила під укривало до Джеррі. Ван-Горн значуще кивнув на них Боркманові, який стояв осторонь, поза півколом, щоб ніхто з тубільців не міг підступити до капітана ззаду. Шкіпер узяв Джеррі на руки й угамував його лють словами: — Молодця, Джеррі! Позначив ти його як слід. Добрячий з тебе пес, добрячий псисько! Тоді знову підвів голову до завислого на вантах тубільця, присвітив ліхтариком і спитав суворо: — Як твій звати? — Мій звати Лерумі, — тремтячим голосом цвіркнув тубілець. — Ти з Пендафрін? — Я з Меріндж. Капітал Ван-Горн, гладячи щеня, на хвильку замислився. Кінець кінцем, цей чорношкірий уже вертає додому… За день, щонайбільше за два він його висадить на берег і спекається. — Далебі, я дуже злий на твій! — загримів він. — Я злий на твій як сто чортів! Я злий дужче нема! 'Кий біс ти кидай у воду мій малий собака? Лерумі не міг здобутись на відповідь. Він розгублено водив очима, вже готовий до того, що його відшмагають. А він з гіркого досвіду знав, як білі пани вміють те робити. Капітан Ван-Горн запитав його ще раз, і тубілець знову тільки розгублено повів очима. — Гляди, всиплю бубни! — погрозив Ван-Горн. — Ти дуже-дуже слухай мій слово! Твій око ще раз глянь на мін собака, так я тобі всиплю багато-багато бубни, повно ще й з верхом! Утямив? — Я втямив! — жалібно відповів Лерумі, й на тому вся пригода скінчилася. Чорні пасажири спустились до трюму досипляти ніч. Боркман з матросами підняли грота, і «Еренджі» попливла своїм курсом далі. А Ван-Горн, принісши собі знизу сухе укривало, ліг на палубі спати, і Джеррі вмостився в нього під пахвою, поклавши голову йому на плече.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка