Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка23/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

РОЗДІЛ XXXIV


 

Гарлі Кенен, що сидів з дружиною на естрадній виставі в оклендському театрі «Орфей», уже був сягнув під крісло по капелюха, та Вілла спинила його: — Це не антракт. Буде ще один номер. — Вчений пес, — відповів Гарлі, пояснивши тим усе: він завжди виходив з театру, коли показували дресированих тварин. Вілла зазирнула в програму. — Правда, — погодилась вона, однак додала: — Але це пес-співак. Собачий Карузо. І пишуть, що на сцені, крім нього, нікого не буде. Зостаньмося цей раз, я хочу порівняти його з Джеррі. — Якийсь бідолаха, що виє з-під батога, — буркнув Гарлі. — Але ж він буде на сцені сам, — наполягала Вілла. — А крім того, як буде дуже неприємно, можна вийти. І я вийду з тобою. Я тільки хочу впевнитись, наскільки краще наш Джеррі співає. Це теж ірландський тер'єр, тут написано. І Гарлі Кенен залишився. Двоє вмазаних паленим корком клоунів докінчили свій виступ перед завісою, тричі вийшли на біс, а потім завіса піднялась, відкривши порожню сцену. На неї неквапно виступив кошлатий ірландський тер'єр, так само неквапно підійшов до рампи якраз посередині й став навпроти диригента. Як і писалось у програмці, на сцені він був сам. Оркестр заграв перші такти «Люлі-люлі». Собака позіхнув і сів. Та музики, як їм наказано, виконували початок мелодії раз за разом, поки собака не озветься. За третім разом він розтулив писок і завив. Але то було не звичайне виття. Власне, до нього зовсім не пасувала ця назва, таке воно було дзвінке й приємне. І не тільки тим, що ритмічне — пес правильно, без фальшу відтворював мелодію, тобто співав. Та Вілла Кенен майже не слухала. — Ну, нашому Джеррі далеко до цього, — потихеньку сказав їй чоловік. — Слухай-но, Гарлі, — відповіла вона напруженим шепотом: — А ти ніколи не бачив цього пса? Чоловік похитав головою. — Ні, бачив, — переконувала вона. — Глянь на оте зморщене вухо. Подумай! Подумай добре! Та Гарлі знову похитав головою. — Згадай Соломонові острови, — наполягала вона. — Згадай «Аріеля». Згадай, як ми з Малейти, де до нас прибився Джеррі, вернулися в Тулагі, і там у нього був брат, що стеріг тубільців на вербівній шхуні. — І звали його Майкл… Ну, далі, далі. — В нього було таке саме зморщене вухо, — нагадала Вілла. — І кошлата шерсть. Він був рідний брат Джеррі. Їхнього батька й матір звали Теренс і Бідді. Вони жили в Мерінджі. А Джеррі — наш Співунчик. І цей пес теж співає. І вухо в нього зморщене. І звати його Майкл. — Неймовірно, — сказав Гарлі. — Якраз тоді й цікаво жити, коли неймовірне справджується, — відказала Вілла. — І оце саме така хвилина. Я певна. Та його твердий по-чоловічому розум ніяк не хотів повірити. А вона по-жіночому наполягала, що це якраз справдилось неймовірне. Тим часом пес на сцені вже співав «Боже, бережи короля». — Це теж доказ, що я не помиляюся, — провадила Вілла. — Жоден американець не подумав би вчити свого собаку британського гімна. Отже, його перший хазяїн був англієць. А Соломонові острови належать Англії. — Ну, це доказ слабенький, — усміхнувся Гарлі. — А ось вухо мене дужче переконує. Я вже згадав. Я пригадую той день, коли ми були на березі в Тулагі й Джеррі з нами, а його брата привезли вельботом з «Ежеиі». І в того брата було отаке саме зморщене вухо. — І це ще не все, — доводила Вілла. — Багато ти бачив співучих собак? Тільки одного — Джеррі. Видно, таке трапляється дуже рідко. То чи не ймовірніше, що вони вродились від тих самих батька й матері, ніж від різних? Джеррі вродився від Теренса й Бідді. І цей теж. Це Майкл. — Так, він був кошлатий і вухо мав зморщене, — міркував Гарлі. — Я ніби увіч бачу, як він стоїть на прові вельбота, а потім бігає берегом бік у бік із Джеррі. — А якби завтра вони знов побігли бік у бік, ти б повірив? — спитала вона. — Еге, така в них була звичка, і в Теренса з Бідді теж, — погодився він. — Але ж це не близький світ! Де Соломонові острови, а де Сполучені Штати. — А Джеррі ж попав сюди? — відказала Вілла. — Якщо Джеррі міг попасти з Соломонових островів у Каліфорнію, то чом не міг Майкл? І чим це дивніше?.. О, слухай, слухай! Собака вже співав на біс «Краю рідний, краю». Коли він доспівав до кінця, на сцену під бурю оплесків вийшов Джекоб Гендерсон, щоб разом із псом уклонитись публіці. Вілла й Гарлі хвилинку мовчали. Потім Вілла мовила ніби не до речі: — Я оце сиджу й дякую своїй долі за одне… Гарлі мовчки чекав, поки вона докаже. — За те, що ми так безбожно багаті, — пояснила вона. — Цебто ти хочеш мати цього собаку, мусиш його мати і певна, що матимеш, бо я можу зробити це для тебе, — піддражнив він її. — Бо ти не можеш цього не зробити, — поправила Вілла. — Ти ж знаєш, що це брат Джеррі. А як і не знаєш, то хоч припускаєш… — Авжеж, — кивнув головою Гарлі. — Неймовірне справді часом здійснюється, і можливо, що це якраз такий випадок. Навряд чи це Майкл; однак чом би йому й не виявитись Майклом? Ходімо з'ясуємо.  

«Знов діячі з товариства захисту тварин», — подумав Джекоб Гендерсон, коли директор театру завів до його тісної театральної вбиральні якихось чоловіка й жінку. Майкл, що сидів на стільці й куняв, не звернув на них ніякої уваги. Поки Гарлі розмовляв з Гендерсоном, Вілла розглядала пса; він тільки на мить розплющив очі й знов їх заплющив. Колись такий чемний пес, тепер він, сердитий на весь світ, похмурий і дражливий, не хотів і дивитись на чужих людей, що з'являлись казна-звідки, гладили його по голові, говорили якісь дурниці й зникали назавжди. Вілла Кенен, трохи уражена такою неувагою, відійшла й стала слухати, що розповідає Гендерсон про свого собаку. Вона почула, що дресирувальник Гаррі дель Мар знайшов пса десь на Тихоокеанському узбережжі, найскорше в Сан-Франціско, й повіз його з собою на Схід, одначе сам загинув у Нью-Йорку від нещасливого випадку, не встигши й розказати про нього нікому. Більше Гендерсон не міг повідомити нічого — хіба те, що він заплатив за пса дві тисячі доларів такому собі Гарісові Колінзу й мусить визнати, що ніколи ще не приміщував капіталу так вигідно. Вілла вернулась до собаки. — Майкл! — ласкаво покликала вона майже пошепки. Тер'єр здригнувся, трохи розплющив очі й підвів вуха. — Майкл! — покликала вона вдруге. Цього разу Майкл підвів голову, зовсім розплющив очі, й нашорошив вуха, і глянув на неї. Після Тулагі ніхто ні разу не назвав його цим ім'ям. Воно долетіло до нього через роки й моря — і враз, мов електрична іскра, розбудило в його пам'яті все, з ним пов'язане. Майкл ніби на яві побачив капітана Келлара з «Ежені», що востаннє назвав його так, і містера Гегіна, Дербі й Боба з плантації Меріндж, і, звісно, свого брата Джеррі — не останню серед тих тіней зниклого минулого. Та чи справді зниклого? Адже ім'я, не чуте стільки років, вернулося до нього. Воно ввійшло в кімнату з цими чоловіком і жінкою. Майкл не думав про це; одначе повівся він якраз так, ніби думав. Він сплигнув із стільця й підбіг до жінки. Обнюхав її руку, обнюхав усю її, поки вона гладила його по голові. А впізнавши жінку, наче ошалів. Відскочив від неї, заметався по кімнаті, тицьнувся під умивальник, принюхався до всіх кутків. Тоді, мов несамовитий, підбіг знов до жінки. Вона простягла руку його погладити, але він нетерпляче заскавчав, ураз відбіг і знов, повискуючи, несамовито заметався по кімнаті. Гендерсон дивився на нього ледь невдоволено. — Він досі ніколи такого не виробляв… Це дуже спокійний пес. Може, в нього нервовий напад? Але й нападів ніяких з ним ніколи не бувало. Ніхто не розумів, у чому річ, навіть Вілла Кенен. Тільки Майкл розумів. Він шукав того зниклого світу, що враз виринув перед ним із звуками його давнього назвиська. Якщо могло вернутися з небуття те назвисько і ця жінка, що її він колись бачив на березі в Тулагі, то чом не могло вернутися звідти й саме Тулагі, й усе інше? Якщо вона ось с перед ним, у плоті й крові, й кличе його на ім'я, то, може, й капітан Келлар, і містер Гегін, і Джеррі теж десь тут, у цій кімнаті або ж зразу за дверима? Майкл підбіг до дверей і заскімлив, шкрябаючись у них. — Мабуть, він думає, що там хтось є, — сказав Гендерсон і відчинив двері. Майкл і справді так думав. Він просто певен був, що у відчинені двері рине південне море, несучи на своєму лоні шхуни й пароплави, острови й рифи, всіх людей і тварин, усі речі, які він колись знав і яких досі не забув. Та минуле не ринуло в двері. За ними була звична теперішність. І Майкл розчаровано вернувся до жінки, що все ж таки назвала його Майклом і погладила. Вона принаймні була справжня. Потім він обережно принюхався до чоловіка, згадав, що й той був на березі в Тулагі, а потім на «Аріелі», і занепокоївся знову. — Гарлі, це він, я певна! — вигукнула Вілла. — Ану випробуй його як-небудь! Перевір! — Але ж як?.. — замислився Гарлі. — Здається, він упізнає своє назвисько. Воно його схвилювало. І хоч нас він дуже близько не знав, та, здається, згадав теж і схвилювався й від цього. Якби ж він умів говорити… — Ну, заговори! Заговори! — умовляла Майкла Вілла, взявши його обома руками за голову й хитаючи туди й сюди. — Обережно, пані, — застеріг її Гендерсон. — Цей пес досить злий і таких вільнощів із собою не дозволяє. — Мені дозволить, — засміялась вона напівістерично. — Бо він мене знає. Гарлі! — враз схопилась вона — їй сяйнула нова думка. — Я придумала, як його випробувати. Ти пам'ятаєш, Джеррі був сторожем біля чорношкірих, перше ніж попав до нас. І Майкл так само. Ану заговори південноморським жаргоном. Удай, ніби ти розсердився на якогось чорношкірого, й подивимось, як він це сприйме. Гарлі схвально кивнув головою, однак сказав: — Мені вже нелегко пригадати той жаргон… — А я відверну його увагу, — провадила Вілла. Вона сіла, нахилилась до Майкла, обняла його, пригорнула тер'єрову голову до грудей і стала хитати, тихенько наспівуючи йому на вухо, як то часто робила з Джеррі. Майкла не роздратували такі вільнощі; він і сам, зачарований її співом, почав тихенько підвивати їй, як Джеррі. Вілла моргнула чоловікові. — Далебі! Кий біс ти ходи сюди! — гримнув він сердито. — Ти роби мій дуже-дуже злий на твій! На ті слова Майкл відразу наїжачився, вирвався з рук, що обіймали його, загарчав і озирнувся, шукаючи очима чорношкірого хлопця, що, очевидячки, тільки-но ввійшов у кімнату й викликав гнів білого бога. Та жодного чорношкірого в кімнаті не було. Майкл, ще наїжачений, глянув на двері. Гарлі теж перевів погляд на двері, і Майкл упевнився, що за ними стоїть чорний тубілець із Соломонових островів. — Гей, Майкл! — крикнув Гарлі. — Кусі! Прожени геть той чорний хлопець! Майкл розлючено рикнув і кинувся до дверей з таким шаленим розгоном, що клямка відскочила й вони відчинились навстіж. Несподівана порожнеча за ними аж налякала його, і він сахнувся назад, очманілий від цього примарного минулого, що тільки дражнилося й щезало. — А тепер поговорімо про діло… — звернувся Гарлі до Джекоба Гендерсона.  

РОЗДІЛ XXXV


 

Коли поїзд прибув до Глен-Елена в Місячній долині, сам Гарлі Кенен з'явився в бічних дверях багажного вагона і зсадив Майкла на землю. Вперше Майкл їхав залізницею не в клітці. Від самого Окленда він їхав тільки в нашийнику й на ланцюжку. В автомобілі, що чекав біля станції, він знайшов Віллу Кенен, а Гарлі, відчепивши ланцюжок, посадив його між нею й собою. Поки авто, фуркочучи мотором, котилося вгору дорогою, що дві милі в'юнилась по узбіччях гори Сономи, Майкл ледве помічав лісові дерева та світлі галяви. Він прожив у Сполучених Штатах уже три роки, але весь час був в'язнем. Він знав тільки псарню, клітку, ланцюг, тісні кімнати, багажні вагони та станційні перони. Найближче до природи бував він тоді, коли сидів прив'язаний до лавки в парку, а Джекоб Гендерсон вивчав Сведенборга. Отож дерева, гори, поля вже не означали для нього нічого. Вони зробилися чимсь недосяжним, як небесна блакить чи пливучі кучерики хмар. Так сприймав він дерева, гори, поля, — якщо взагалі можна цілковиту байдужість назвати сприйманням. — Щось тебе не дуже захоплює маєток, еге, Майкле? — зауважив Гарлі. Майкл звів голову, почувши своє давнє ім'я, ледь прищулив вухо й тицьнувся писком йому в плече, відповідаючи. — А він узагалі якийсь стриманий, — сказала Вілла. — Зовсім не те, що Джеррі… — Зачекай, ось вони зустрінуться, — відказав, наперед усміхаючись, Гарлі. — Джеррі зіб'є бучу за двох. — Якщо тільки вони впізнають один одного через стільки років… — висловила свій сумнів Вілла. — Мені дуже цікаво. — В Тулагі впізнали, — нагадав Гарлі. — Тоді вони розлучилися щенятами, а побачились уже дорослими псами. Пам'ятаєш, як вони гавкали та гасали по берегу? Майкл тоді був більший жирун — принаймні чути його було вдвічі більше, ніж Джеррі. — А тепер він страшенно дорослий і поважний. — Споважнієш за три роки, — пояснив Гарлі. Та Вілла похитала головою. Коли машина спішилась біля будинку й Гарлі Кенен перший вийшов з неї, його привітав радісний, заливистий, гавкіт, що здався Майклові не зовсім незнайомим. Той гавкіт обернувся на підозріливе й ревниве гарчання, коли Джеррі вчув запах іншого пса на руці в хазяїна, що простяглась його погладити. За мить він побачив у машині самого носія того запаху й стрибнув у дверцята до нього. Майкл загарчав, стрибнув йому назустріч, та Джеррі з розгону звалив його на підлогу машини. Мало е порід собак, що за будь-яких обставин так слухаються хазяїна, як ірландські тер'єри. І коли Гарлі Кенен крикнув на Джеррі й Майкла, вони зразу вискочили з машини й уже не кидались один на одного, а тільки тихо гарчали. Маленька сутичка в машині сталась так швидко, що жоден не встиг упізнати другого. На землі вони стояли, кумедно нашорошені, й принюхувалися одип до одного здалеку. — Впізнають! — гукнула Вілла. — Подивимося, що вони робитимуть. Майкла зовсім не здивував той безперечний факт, що Джеррі вернувся з небуття. За останній час таке трапилось не вперше; одначе Майкла вражали й бентежили не так самі ці факти, як те, про що вони нагадували. Якщо вернулися з небуття чоловік і жінка, яких він востаннє бачив у Тулагі, а тепер ще й Джеррі, то щохвилини міг вернутись і укоханий Стюард. Тому, замість озватися до Джеррі, Майкл почав розглядатись та принюхуватись, чи нема Стюарда десь поблизу. А Джеррі з великої радості захотілось побігати. Він заклично гавкнув до брата, відбіг трохи, прискочив назад і грайливо мазнув його передньою лапою, запрошуючи з собою, тоді знову відбіг. Майкл уже стільки років не бігав з іншими собаками, що зразу й не зрозумів, чого хоче Джеррі. Проте собакам від природи властиво виявляти радість та приязнь, бігаючи разом, а в Майклі ще й озвалася вдача, успадкована від Теренса та Бідді, відомих такою звичкою на всі Соломонові острови. Тож коли Джеррі ще раз мазнув його лапою, гавкнув і гайнув півколом, зваблюючи брата, Майкл, хоч і повільно, мимохіть побіг за ним. Однак не гавкав, а стрибнувши кілька разів, зупинився й озирнувся на Віллу та Гарлі, ніби питав дозволу. — Біжи, біжи, Майкле! — весело гукнув Гарлі, умисне відвернувся й подав руку Віллі, допомагаючи їй висісти а машини. Майкл кинувся за братом і побіг з ним бік у бік, штовхаючись плечем. Невиразна, майже забута радість поймала його. А Джеррі аж нетямився з радості, і відскаку вав, і штовхався, й вигинався всім тілом, і прищулював вуха, і пронизливо вискав, і гавкав. Але Майкл не гавкнув ні разу. — А колись він гавкав… — сказала Вілла. — І куди більше за Джеррі, — додав Гарлі. — Виходить, його відучили гавкати, — вирішила вона. — Крізь яке ж то пекло пройшов цей пес, що й гавкати розучився?..  

Зелена каліфорнійська весна перейшла в руде, спечене літо, поки Джеррі, бігаючи з Майклом по горах і полях, познайомив його з найдальшими і найвищими куточками маєтку. Відцвіли буйні весняні квіти, й на обпалених сонцем пагорбах лишались самі маки, вже не жовтогарячі, а блідо-золотаві, та ще лілеї-маріпози, що їх вітер гойдав на тонких стеблинах серед посохлої трави, ясніли, мов барвисті метелики, які сіли на мить перепочити. А Майкл, бігаючи повсюди за невгамовним братом, весь час чогось шукав — і не знаходив. — Все чогось шукає, все шукає, — казав Гарлі Кенен дружині. — Не здобичі, ні. Чогось такого, чого тут нема. Цікаво мені, чого це він шукає… Майкл шукав Стюарда — і не знаходив. Небуття держало його й не відпускало — хоча, якби Майкл міг попливти пароплавом у Південні моря, за десять днів він доплив би на Маркізькі острови й там знайшов би Стюарда, а з ним Квека й Старого Моряка — всі троє жили, мов лотофаги[23], в земному раю Тайоги. В очеретяній хатині під високими авокадовими деревами й біля неї Мапкл знайшов би і їхніх улюбленців — котів, кошенят, поросят, віслючків і поні, пару маленьких папуг-нерозлучок, і пустуху-мавпочку чи й двох; але ніколи там не бувало собак і какаду. Бо Дег Доутрі якнайкрутішими словами наклав табу на собак. Після Кілені-боя, мовляв, він жодної собаки п бачити не хоче. А Квек хоч і не казав нічого, проте нізащо не хотів купити жодного з білих какаду, що їх приносили на берег матроси з купецьких шхун. Майкл довго не кидав свого шукання і, бігаючи по гірських стежках, зсовуючись кручами в яруги та видираючись із них, весь час сподівався й готовий був побачити Стюарда перед себе або ж почути незабутній запах, що приведе до нього. — Все чогось шукає, все шукає… — наспівував Гарлі Кенен, їздячи верхи вдвох з Віллою й цікаво стежачи за безупинними Майкловими пошуками. — Джеррі — той шукає кролячих нір та лисячих слідів; але ти завважила, що Майкла вони не дуже цікавлять? Йому треба не їх. Він поводиться, як той, хто згубив великий скарб і не знає, де його шукати. Від Джеррі Майкл дізнався дуже багато про все живе в лісах та на полях. Бігати за Джеррі було, видно, єдиною його розвагою, бо не грався він ніколи. Гри він не визнавав. Він був хоч і не такий дратливий та понурий, як у Колінзовій школі мук або в роки, перебуті на сцені, але стриманий та поважний. Жвавість і безпосередність умерли в ньому. Як леопард позначив йому пазурами плече, що й тепер нило в вогку чи холодну погоду, так само й дух його був позначений усім, чого він зазнав. Він любив Джеррі, радий був його товариству, охоче бігав з ним; однак перед вів завше Джеррі, завше він перший галасливо кидався в погоню і гавкав сердито та нетерпляче на білок, що стрибали по деревах на сорокафутовій височині. Майкл тільки дивився й слухав, а буйного завзяття не виявляв. Так само спокійно дивився він на страшні й кумедні сутички Джеррі з Вікінгом — великим огирем-першероном. То була тільки гра, бо Джеррі з Вікінгом широ приятелювали; і хоч могутній кінь, як несамовитий, ганявся за Джеррі по всій загороді, злісно прищуливши вуха й вискаливши зуби, він зовсім не хотів скривдити тер'єра, а тільки грав свою роль в удаваній битві. Та хоч як Джеррі манив брата до тієї гри, Майкл не хотів брати в ній участі. Він удовольнявся тим, що сидів за воринням і дивився. «А навіщо?» — ніби питав Майкл, бо назавжди втратив смак до гри. Однак де доходило до справжнього діла, там Майкл був навіть попереду Джеррі. Через свинячу чуму та ящур чужим собакам було заказано з'являтись у маєтку Кененів. Майкл довідався про те майже зразу й відтоді не церемонився з приблудними собаками. В зловісній мовчанці, ніколи не попереджуючи гавкотом чи гарчанням, він наскакував на них, шарпав, кусав, качав по землі й проганяв геть. Це було однаково що ганяти чорношкірих — так він служив богам, яких любив і які хотіли від нього цієї служби. Бо він полюбив Віллу й Гарлі — не так палко й шалено, як колись Стюарда, але щиро й глибоко. Він не намагався виявити свою любов, стрибаючи, вигинаючись та вискаючи, — то була манера Джеррі. Однак його завжди тішило їхнє товариство, і він радо приймав їхні пестощі після Джеррі. Може, найглибше задоволення Майкл відчував тоді, коли сидів перед каміном біля Вілли та Гарлі, поклавши голову комусь із них на коліно, а часом на голову йому лягала рука або ж ласкаво м'яла зморщене вухо. Джеррі міг навіть змалитись до того, що грався з дітьми, які часом гостювали у Кененів. Майкл терпів дітей, лиш поки вони його не чіпали. А як починали загравати з ним, тоді остерігав їх тихим гарчанням та наїжаченою шерстю, підводився і йшов геть. — Не розумію, — казала Вілла. — Він же був такий грайливий, пустотливий, невгамовний. Куди легковажніший, жвавіший і вже безперечно гамірливіший за Джеррі. Якби він умів говорити, то, певне, розповів би жахливі речі про свої пригоди після Тулагі й аж до «Орфею». — А ось де й сліди їх, — відповів Гарлі й показав на Майклове плече, роздерте леопардовими пазурами того дня, як загинули ердель Джек і зелена мавпочка Сара. — Він же гавкав, я пам'ятаю, що він гавкав, — провадила Вілла. — Чому ж він тепер не гавкає? А Гарлі знову показував на плече зі шрамом і пояснював: — Може, оце й є причина. І, напевне, ще сотні інших пригод, слідів від яких ми не бачимо. Та все ж їм довелось почути, як Майкл загавкав — і не раз, а двічі. І обидва ті рази були тільки завдатком третього, куди значнішого подвигу, коли він, навіть не гавкаючи, ділом виявив усю глибину своєї любові до людей, які врятували його від тісної клітки та від арени для вільного життя в Місячній долині. А тим часом, без кінця бігаючи з Джеррі по маєтку, віл вивчав його закони й звичаї та знайомився з усім живим у ньому — від курників та качиних ставків і до самого вершка гори Сономи. Він дізнався, де можна знайти диких оленів у будь-яку пору, і коли вони набігають на сливники, виноградники та яблуневі сади, і коли ховаються в найглибших, найглухіших яругах, і коли виходять на галявини та голі узгір'я й гримотять рогами в бою. Під проводом Джеррі, завжди бігаючи вузькими стежками позаду, як і годиться такому статечному псові, він спізнав звичаї лисів, і єнотів, і ласиць, і сьєррських тхорів, що скидались і на кота, й на єнота, й на ласицю. Він довідався про птахів, що мостять гнізда на землі, й засвоїв різницю між звичками лугових та гірських перепелів, а також фазанів. Він вивчив і стежки та лігва здичавілих хатніх котів і дізнався про любовні пригоди собак із гірських ферм з вільними койотами. Він вистежив гірського лева, що заблукав до маєтку з округи Мендосіно, ще як той не встиг зарізати жодного шортгорнського теляти, і після тієї зустрічі, подряпаний та закривавлений, приніс звістку Гарлі Кененові, а той другого дня вирушив у гори верхи, з рушницею впоперек сідла. І ще Майкл знайшов те, про що Кенен не знав і завжди запевняв, ніби такого в маєтку немає, — кам'янисту розпадину в найгустіших хащах гірського лісу, де зимували в кублі, а влітку вигрівались на сонці з кільканадцять гримучих змій.  

РОЗДІЛ XXXVI


 

Настала зима — лагідна й мила зима в Місячній долині. Останні маріпози відцвіли на випалених сонцем узгір'ях, і каліфорнійське бабине літо розтануло в бузковій імлі безвітрих погожих днів. Їх змінили тихі дощі, а потім на вершину Сономи випав сніг. Біля садиби вранішнє повітря бувало холодне, аж різке, але опівдні вже вабив і затінок, а в садку цвіли під зимовим сонцем троянди й золотились, достигаючи, помаранчі, цитрини та грейпфрути. А на тисячу футів нижче, в самій долині, ранками білів іней приморозків. Тієї зими Майкл і загавкав аж двічі. Перший раз — коли Гарлі Кенен, їдучи верхи на баскому рудому коні, хотів змусити його перестрибнути потічок. Вілла спинила свого коня вже по тім боці, на згірку, й дивилась назад у видолинок, чекаючи, поки молодий коник дістане науку. Майкл теж чекав, тільки ближче. Спершу він ліг, відсапуючись після швидкого бігу, над самою водою. Але він ще мало знав коней і незабаром, стривожившись за хазяїна, схопився. Гарлі й голосом, і поводом украй лагідно й терпляче спонукав коня стрибнути. Але гарячий чистокровний кінь щоразу сахався назад і вже був весь у милі. Він розривав копитами молоденьку оксамитову травицю й так боявся потічка, що, навіть підігнаний до берега чвалом, враз уперся й зупинився, а тоді зіп'явся дибки. Цього вже Майкл не стерпів. Тільки-но кінь став на передні ноги, пес підскочив йому до морди й загавкав. У тому гавканні був докір і погроза, а як кінь зіп'явся дибки знову, Майкл ще раз підстрибнув і клацнув зубами біля самої морди в нього. Вілла спустилась назад до потічка. — Боже! — гукнула вона. — Ти чуєш? Він загавкав! — Він думає, що кінь хоче заподіяти мені якесь лихо, — відказав Гарлі. — Ось що його роздратувало. Він не забув, як гавкати. Це він вичитує коневі. — Гляди, бо він йому вичитає, як доскочить до морди, — застерегла Вілла. — Обережно, Гарлі, а то справді те буде. — Тихо, Майкл! Ляж! — наказав Гарлі. — Усе гаразд, чуєш? Усе гаразд. Ляж. Майкл покірливо, однак неохоче ліг; і, лежачи, він пильно стежив за конем, напружений, готовий умить схопитися, коли той знов загрожуватиме Гарлі якоюсь кривдою. — Як я його зараз не переламаю, то він уже ніколи не захоче стрибати, — гукнув Кенен дружині, завертаючи коня, щоб від'їхати для розгону. — Або перестрибну, або сам беркицнусь через голову. Він чимдуж погнав до води, і кінь, уже неспроможний зупинитися, хіть-нехіть скочив через страшний потічок і став по другім боці на добрих два ярди далі, піж треба. А другий раз загавкав Майкл, коли Гарлі, що їхав на тому самому гарячому коні, намагався зачинити напівзірвані ворота на крутій гірській дорозі. Майкл терпів небезпеку, що загрожувала його богові, поки міг, та врешті підскочив до коневої морди, несамовито гавкаючи. — І помоглося, — визнав Гар лі, таки зачинивши ворота. — Майкл, напевне, сказав коневі, що дасть йому чосу, коли він не вгамується. — У всякому разі, він не німий, — засміялась Вілла, — хоч і не дуже балакучий. Балакучішим Майкл так і не став. Тільки двічі й почули, як він загавкав — коли йому здалося, що богові-хазяїнові загрожує біда. Він ніколи не гавкав ні на місяць, ні на луну, що відбивалась від гір, ні на тварин, що шелестіли в хащах. Зате Джеррі міг невтомно перегукуватися з луною, добре чутною від будинку Кененів. У такі хвилини Майкл із знудженим виглядом лежав і чекав, поки скінчиться той дует. Не гавкав він і тоді, коли нападав на чужих собак, що заблукали до маєтку. — Б'ється, як ветеран, — зауважив Гарлі, побачивши одну таку сутичку. — Спокійно й розважно. Не гарячкує. — Він дочасно постарів, — відказала Вілла. — У ньому вже вмерло бажання і гратись, і говорити. Та однаково я знаю, що він мене любить і тебе… — Хоч і не дуже про те розбалакує, — докінчив за неї чоловік. — Та любов світиться в його спокійних очах, — ще додала вона. — Я колись знав одного з тих небагатьох, що вернулись живі з експедиції лейтенанта Грілі[24], — сказав Кенен. — Простого солдата. Всі знегоди, що їх він зазнав, зробили його таким стриманим, як Майкл, і майже таким самим мовчазним. Більшості людей, що його не розуміли, він здавався нудний. Насправді, звісно, було якраз навпаки. То вони були нудні для нього. Вони ж так мало знали про життя, а він його звідав до останку. З нього важко було слово витягти. Не тому, що він розучився говорити; він просто не хотів, бо знав, що його ніхто не зрозуміє. Він став відлюдьком від надміру гіркого досвіду. Але, придивившись до його незворушного спокою, можна було збагнути, що цей чоловік пройшов крізь не одне пекло — й гаряче, й холодне. І очі в нього були такі спокійні, як у Майкла. І такі мудрі. Багато б я дав, щоб дізнатися, звідки у нього отой шрам на плечі. Певне, від пазурів тигра або лева. Як той гірський лев, що його Майкл спіткав колись у горах, так пробрався в Місячну долину з округи Мендосіно чоловік. Ішов він найдикішими горами й лісами, а заселені долини переходив уночі, боячись зустрітися з людьми. Бо той чоловік, як і гірський лев, був ворог усім людям і всі люди були йому вороги: вони хотіли відібрати йому життя, бо він завинив перед ними куди тяжче, ніж гірський лев, що тільки вбивав телят собі на їжу. Як і лев, той чоловік був убивця. Але, на відміну від лева, опис його прикмет та перелік злочинів було надруковано в усіх газетах, і люди цікавились ним куди дужче, ніж левом. Лев різав телят на полонинах. А чоловік, задля грабунку, вирізав цілу родину — поштмейстера, його дружину й трьох дітей — у їхньому помешканні над поштовою конторою гірського села Чізголма. Два тижні чоловік уникав погоні. Останній нічний перехід, з гір над річкою Рашн через негусто заселену долину Санта-Роза, вивів його на гору Соному. Два дні він відпочивав і висиплявся, ховаючись у найдикіших, найнеприступніших закутках маєтку Кененів. Він мав із собою каву, добуту в останньому пограбованому домі. Одна з Кененових ангорських кіз забезпечила його м'ясом. Знесилений, він проспав дві доби підряд, прокидаючись тільки на те, щоб жадібно, по-звірячому нажертись козятини, нажлуктитись кави, гарячої чи й холодної, і знову запасти в тяжкий, неспокійний сон. А тим часом людське суспільство, з його чудовою організацією та хитромудрими винаходами, як от електрика, натрапило на слід убивці. Електрика взяла його в оточення. Телефон розніс звістку, що він ховається в диких яругах Сономи, і гору обступили загони поліції та озброєних місцевих фермерів. Цей чоловік-убивця, що типявся на волі в їхньому краю, був для них страшніший за всіх гірських левів. Телефони в садибі Кененів і по всіх садибах, суміжних з горою Сономою, дзвонили раз у раз, передаючи важливі повідомлення й накази. Склалося так, що коли озброєні загони почали обшукувати гору й чоловік мусив серед білого дня втікати через Місячну долину в гірські нетрі між нею та Напською долиною, Гарлі Кенен теж вибрався прогулятись на баскому конику, якого виїжджував. Він і не думав шукати чоловіка, що зарізав чізголмського поштмейстера з родиною. Він знав, що шукачів вистачить і без нього, бо душ двадцятеро їх ночували тієї ночі й снідали в його домі. Отож зустріч Кененова з убивцею була цілком випадкова. Того ранку вбивця спіткав його не першого. За ніч він помітив кілька багать, що палили переслідувачі. А вдосвіта, намагаючись прорватися по південно-західному схилу вниз до Петалуми, наткнувся аж на п'ять фермерських патрулів, озброєних вінчестерами та дробовиками. Прожогом утікаючи від них крізь хащі, він нарвався на гурт глен-еленських та калієнтських підлітків. Вони не влучили в нього зі своїх легких рушниць, однак трохи наперчили спину дрібним шротом, і олив'яні крупинки під шкірою дошкуляли йому страшенно. Стрімголов збігаючи крутим схилом у яругу, він налетів на черідку бичків-шортгорнів, що перелякались дужче, ніж він, у сліпій паніці збили його з ніг, перебігли через нього й розтоптали йому рушницю. Без зброї, в розпачі, весь у саднах та синцях, він обійшов лісистий схил оленячими стежками, перетяв дві яруги й почав спускатися кінською стежкою в третю. На тій стежці він і спіткав репортера, що підіймався нею. Репортер був звичайний собі міський газетяр, що прожив вік у місті й ніколи ще не брав участі в погоні за людиною. Стара, немічна, сонна шкапа, яку він найняв у долині, стояла спокійно, поки лютий, здичавілий чоловік, що зненацька вибіг з-за повороту стежки, стягав з неї вершника. Репортер спершу був стьобнув напасника батіжком і за те дістав такого прочухана, як ще зроду не діставав, а тільки спостерігав у матроських шинках та описував на самому початку своєї газетярської кар'єри. На превелику собі досаду, злочинець не знайшов у репортера ніякої зброї, крім олівця та блокнота. З того розчарування він ще трохи надсадив газетяреві бебехів, покинув його виплакуватися в папороті, а тоді сів на репортерову шкапу й, підганяючи її репортеровим батіжком, погнав стежкою вниз. Джеррі, що завжди був завзятішим мисливцем, ніж Майкл, забіг далеко вперед, супроводячи Кенена на вранішній прогулянці. Проте й Майкл, що біг слідком за і хазяїновим конем, не помітив і не збагнув, як сталося нещастя. Гарлі так само до останку нічого не бачив. Зовсім зненацька, коли він під'їхав дорогою під урвисту восьми-футову стіну, його коня щось сполохало, вихопившись із мансанітових хащів нагорі. Зиркнувши вгору, Кенен побачив, що на нього вже падає згори якась шкапа, видимо присилувана до стрибка своїм вершником. Гарлі враз шарпнув за повід і дав коню остроги, щоб відскочити геть, і за ту коротку мить устиг завважити подряпане обличчя, пошарпану одежу, нестямні очі й запалі, вкриті заростом щоки втікача від погоні. Наймана шкапа недарма опиналась і не хотіла стрибати з кручі. Добре знаючи, яким болем віддасться той стрибок у її розбитих колінах та ревматичних суглобах, вона щосили впиралась копитами в крутий мохуватий схил і стрибнула, тільки щоб не впасти, зовсім без розгону. Але й так вона штовхнула схарапудженого коня в плече й збила його з ніг. Упавши, кінь зламав Кененові ногу й сам забився в корчах з переламаним хребтом. Знов же собі на досаду, втікач, переслідуваний цілою округою, і в останньої своєї жертви не знайшов, як у репортера, жодної зброї. Сплигнувши додолу, він аж загарчав зі злості й копнув безпорадного Кенена в бік. Але Едруге копнути не встиг, бо втрутився Майкл — він уп'явся зубами в литку вже піднятої йоги. Чоловік, лайнувшись, дриґнув ногою, і Майклові зуби роздерли йому литку й штани. — Добре, Майкл! — похвалив його Кенен, що лежав нерухомо, придавлений конем. — Гей, Майкл! — провадив він, переходячи на південноморський жаргон. — Ганяй цей білий пан до дідька в кущі! — А за це я тобі голову розвалю, — прогарчав крізь зуби злочинець. Хоч які грізні були його мова й поведінка, сам він уже трохи не плакав. Тривале переслідування, боротьба одинцем проти всього людства вичерпали його сили. Його облягали вороги. Навіть хлопчаки піднялись на нього й порешетили йому спину шротом, а бички потоптали його й зламали рушницю. Все ніби змовилося проти нього. А тепер іще й пес прокусив йому литку. На нього насувалася смерть. Уперше він збагнув це так виразно. Все було йому вороже. Його душили істеричні сльози, а у людини, доведеної до відчаю, істерія часто виявляється в жахливих, звірячих вчинках. Без жодної причини він готовий був виконати свою погрозу й забити Гарлі Кенена до смерті. Дарма що Кенен нічого лихого йому не зробив. Навпаки — це він сам напав на Кенена, звалився на нього згори, і через нього Кеиен зламав ногу. Та Гарлі Кенен був людина, а все людство стало йому ворогом; отож йому здавалось, що, вбивши Кенена, він ніби хоч трохи помститься за себе на всьому людстві. Якщо вже йому гинути, то він потягне за собою кого зможе. Та не встиг він і разу вдарити лежачого, як Майкл насів на нього знову. Дриґнувши ногою, чоловік роздер собі й другу литку та холошу. А тоді копнув Майкла під груди так, що аж скинув геть з дороги на крутий схил. На лихо, Майкл не долетів до землі: впавши в мансанітовий кущ, він застряг у розвилині між двома гілками. — А тепер я зроблю, що сказав, — похмуро заявив Кененові злочинець. — Зараз розвалю тобі голову. — А я ж тобі нічого лихого не зробив, — відказав Гарлі. — Не дуже я боюся смерті, але як уже вбивають, то волів би знати, за що. — За те, що ви всі полюєте на мене, хочете мені життя відібрати, — прогарчав чоловік, підступаючи. — Знаю я вашу породу. Ви всі на мене завзялись, і що я можу сам проти всіх? Зате хоч з тобою сквитаюся за всю кривду. Кенен добре розумів, що небезпека серйозна. Він був безпорадний, а цей знавіснілий убивця справді збирався його замордувати. Майкл, застрягнувши в кущі на ярд від землі й повиснувши головою вниз, марно борсався й не міг прибігти йому на поміч. Від першого удару носаком, націленого йому в обличчя, Гарлі затулився рукою; а вдруге злочинець ударити не встиг, бо надбіг Джеррі. Укоханому хазяїнові не довелось його підцьковувати. Він стрибнув на незнайомця і, вчепившись йому зубами в штани біля пояса, хоч і не вкусив його, але трохи не повалив своєю вагою. Злочинець, зовсім оскаженівши, кинувся на Джеррі. Направду весь світ завзявся на нього. Навіть собаки звідкись сипались градом. Та зверху, зі схилів Сономи, вже долітали голоси переслідувачів, і він змінив свій намір. То була його власна смерть, і від неї він мусив утікати. Носаком відкинувши Джеррі, він вимахнув на репортерову шкапу, що доти байдуже стояла собі там, де він сплигнув з неї. Шкапа нехотя пустилась на здеревілих ногах учвал, а Джеррі побіг слідом, заливаючись гнівним гавкотом. — Все гаразд, Майкл, — угамовував другого пса Гарлі. — Не гарячись. Не рвись. Усе вже минулося. Скоро хтось сюди нагодиться й нас вирятує. Та враз тонша гілочка в розвилині відчахнулась, і Майкл сторчголов полетів додолу. За мить він схопився й гайнув дорогою навздогін за Джеррі, що нестямно гавкав десь попереду. Раптом той гавкіт змінився на болісне скавчання, і Майкл рвонувся вперед, ніби в нього виросли крила. Він проминув брата, що безпорадно качався на дорозі. Ось що з ним сталось: наймана шкапа, насилу скачучи негнучкими старими ногами, спіткнулась, заточилась і ненароком розчавила йому передню лапу. А злочинець, озирнувшись і вгледівши Майкла, вирішив, що це вже третій собака нападає на нього. Та він боявся не собак. Найстрашніше загрожувало йому від людей з рушницями. Проте біль у покусаних литках розпалював у ньому лють і на собак. «Ще один пес», — подумав він злісно, перехилився в сідлі й стьобнув Майкла нагаєм по писку. На подив йому пес не ухилився від нагая. І не виснув, не дзявкнув з болю. І не загавкав, і не загарчав. Він рвався до вершника так, немовби не дістав щойно по писку й немовби нагай не підносився над ним знову. Коли Майкл підстрибнув до правої вершникової ногп, той ще раз шмагонув його через писок. Майкл упав, тоді схопився й щодуху помчав навздогін. І ще одне завважив утікач. Стьобаючи пса так зблизька, він не міг не помітити, що Майкл навіть не заплющив очей перед ударом. І не кліпнув ними, й не здригнувся, коли нагай сіконув його. В цьому було щось моторошне. Такого втікач у собаках ще не бачив. Майкл стрибнув ще раз, він знову відбив його нагаєм — і знову побачив те саме. Пес не здригнувся й не кліпнув очима, діставши удар. І тоді новий, зовсім інакший страх опосів утікача. Невже після всього, що він пройшов, оце настав йому кінець? Невже оцьому кошлатому тер'єрові, мовчазному, як смерть, призначено знищити його, коли навіть люди не зуміли? Чоловіка взяв сумнів, чи це справжній собака. Може, це жахливий месник, посланий з того світу, щоб настигнути й доконати його на цій дорозі — останній його дорозі, як він уже був певен? Ні, це не справжній собака. Не може він бути справжній. Нема в світі такого собаки, щоб вито рпів удар нагаєм з усієї сили, не здригнувшись, не ухилившись. Ще двічі він відбив Майклові наскоки добре виміреними ударами. А пес щоразу наскакував знов і знов — так само впевнено й мовчазно. Втікач, уже не годний опанувати сліпого жаху, бив коняку п'ятами по старих ребрах, а нагаєм шмагав по голові й під живіт, аж поки вона пустилась таким чвалом, як не бігала вже багато років. Навіть на неї, вже до всього збайдужілої, перейшов чоловіків страх. Вона боялась не пса, бо знала, що то звичайнісінький пес, а свого вершника. Колись давно шалені п'яні їздці, що наймали її, навіки розбили їй ноги. А тепер на ній ще раз опинився такий п'яний з шалу верхівець — шкапа-бо відчувала його шалений переляк — і боляче гатив її підборами в ребра та жорстоко шмагав по морді, між вухами й по вухах. Навіть щодуху шкапа бігла не досить швидко, щоб відірватись від Майкла, і все ж тепер він уже не міг стрибати до вершникової ноги так часто. І, як перше, кожний Майклів стрибок чоловік з усього розмаху відбивав нагаєм. Хоч зуби Майклові щоразу клацали біля самої чоловікової ноги, та щоразу він падав на землю, а схопившися, мусив наздоганяти розігнану коняку з її ошалілим від страху вершником. Ту гонитву бачив Енріко Пікколоміні й навіть був присутній при її кінці, і ця найбільша в його житті пригода дала йому і багатство, і тему для розмов на цілий вік. Пікколоміні був лісорубом у маєтку Кененів. Стоячи на пагорку над дорогою, він зразу почув частий тупіт підків та ляскання батога. Потім він побачив шалений гін і битву між людиною та псом. Якраз навпроти Енріко, футів за кільканадцять, пес підстрибнув, навдивовижу мовчки, не ухиляючись від нагая, і вгородив зуби вершникові в ногу. А падаючи, мало не стяг його з коняки. Чоловік, щоб удержатись на сідлі, щосили натяг повід; шкапа зіп'ялась дибки, поточилася, спіткнулась, і вершник полетів додолу. — А тоді вони зчепились, як два пси, як дві звірюки, — любив потім розповідати Пікколоміні над склянкою вина у своєму заїздику в Глен-Елені. — Пес пустив чоловікові ногу й рвонувся йому до горлянки. А чоловік перевернувся й учепився в горлянку псові. Обома руками, отак-о, вхопив його за шию. А собака мовчить. Він і перше не гавкнув ні разу. А як чоловік здушив йому горлянку обома руками, він уже й не міг гавкнути. Та не в тому річ, це просто такий собака, що не гавкає, й квит. А коняка стоїть, дивиться та відсапується. Я теж дивлюсь, і так мені чудно! А чоловік наче оскаженів. Тільки скажений міг би таке робити, як він. Я бачу, він вищиряє зуби, мов собака, и кусає пса за лапу, за писок, за живіт. Він кусає пса за писок, а пес його за щоку. Чисто тобі два чортяки гризуться, і пес іще підібгав під себе задні лапи та дряпає ними по-котячому. Подер на чоловікові сорочку, тоді груди, аж вони геть кров'ю залилися. А чоловік гарчить і завиває, мов дикий гірський лев. І душить собаку. Чисто два чорти. Я бачу, що то пес містера Кенена. Гарний пан, я в нього два роки служив. То невже мені стояти та дивитись, як чужий скажений чоловік роздирає на шматки його пса? Я збіг униз, та зопалу забув нагорі сокиру. Добігаю, отак недалечко, як отут від дверей до дверей — двадцять футів чіт, може, тридцять. А собаці вже ось-ось каюк. Язика висолопив, очі немов павутиною заснувало. Та він ще дряпає задніми лапами чоловікові груди, а той виє, як гірський лев. Що ж мені робити? Сокиру я забувся. А чоловік задушить пса. Дивлюсь де каменюки — нема каменюки. Дивлюся дрючка — нема дрючка. А чоловік душить пса на смерть. То знаєте, що я зробив? Я ж не дурний. Я його носаком. Черевики на мені важкі були, не такі, як оце. Лісорубські черевики, з грубою твердою підошвою, ще й цвяховані. Я його й копнув носаком. Збоку голови, в шию, саме під вухо. Один раз. Добре копнув. Раз — і досить. Я знаю, куди треба вдарити. Саме під вухо. Чоловік пускає собаку, очі йому заплющуються, рот роззявляється, і він уже лежить тихо. А пес трохи відсапався, ожив і зразу йому до горлянки, хоче загризти. Але я кажу: «Не можна!» — а сам хтозна-як його боюся. А чоловік уже очунює. Розплющив очі й дивиться на мене, як гірський лев. І гарчить, наче гірський лев. А я боюся його не менше, ніж собаки. Що мені робити? Сокиру я забувся. То знаєте, що я зробив? Я його ще раз копнув під вухо. А тоді скидаю з себе пояс і хустку з шиї та й зв'язав йому руки й ноги. І псові раз у раз кажу: «Не можна», — щоб він не чіпав чоловіка. А він дивиться на мене, і я бачу: він розуміє, що я йому не ворог. І що я зв'язую чоловіка. І він мене не кусає, та однаково я його боюся хтозна-як. Такий страшний собака! Хіба я сам не бачив, як він стяг чоловіка з сідла, дужого чоловіка й лютого, мов гірський лев? Коли це надходять люди. У всіх зброя — рушниці, револьвери, пістолети. Я зразу й подумав: хуткий суд тут у Сполучених Штатах. Тільки-но я копнув чоловіка під вухо, оглянутись не встиг, аж прибігли люди з рушницями, щоб мене за те в тюрму забрати. Я спершу нічого не зрозумів. Декотрі, видно, злі на мене, лають, узивають усяко, одначе не хапають. Мені вже помалу світає в голові. Коли чую, вони про якісь три тисячі доларів балакають. Мовляв, я їм три тисячі доларів відняв. Я й кажу, що неправда — я зроду ні в кого не відняв і цента. Вони тоді як зарегочуть! Мені відлягло від серця, і я вже зрозумів. Три тисячі — то нагорода від уряду тому, хто спіймає злочинця, оцього самого, що я зв'язав своїм поясом та хусткою з шиї. І тепер ті три тисячі мої, бо я копнув його під вухо та зв'язав йому руки й ноги. Відтоді я вже не роблю в містера Кенена. Бо я тепер сам багатій. Уряд виплатив мені три тисячі доларів, і містер Кенен подбав, щоб гроші таки одержав я, щоб їх не перехопили ті люди з рушницями. Три тисячі тільки за те, що я копнув під вухо чоловіка, скаженого, мов гірський лев. Оце-то щастя! Оце Америка! Як добре, що я виїхав з Італії та найнявся за лісоруба до містера Кенена. За три тисячі доларів я відкрив оцей заїзд у Глен-Елені. Я знаю, що заїзди — діло прибутково. Ще як я був малий, мої тато держали заїзд у Неаполі. А тепер я двох дочок до середньої школи віддав. І машину маю.  

— Господи! Не дім, а цілий шпиталь! — вигукнула Вілла Кенен, вийшовши на простору веранду-спальню, де лежали Гарлі й Джеррі — перший з ногою в лубках, а другий з лапою в гіпсі. — А ви гляньте на Майкла! Не самих вас покалічено. Я тільки-но роздивилася, що йому трохи-трохи носа не перебито. Цілу годину клала припарки. Гляньте! На її поклик прибіг Майкл із кумедно розпухлим носом, обнюхався з Джеррі, покрутив куцим хвостиком перед Гарлі, вітаючи його, і той відповів на привітання, ласкаво погладивши пса по голові. — Це, певно, в бою, — сказав Гарлі. — Адже Пікколоміні розповідає, що той бандит його раз за разом стьобав нагаєм. І, звичайно, просто по носі, коли Майкл стрибав на нього. — Пікколоміні ще каже, що він ні разу й не писнув від тих ударів, а все біг і стрибав, — докинула захоплено Вілла. — Подумай лишень! Такий невеликий пес — і стяг з сідла злочинця, вбивцю, якого не могли спіймати десятки полісменів! — Ну, для нас він зробив ще більше, — спокійно зауважив Гарлі. — Якби не Майкл та не Джеррі… якби не вони обидва, я певен, що той божевільний розвалив би мені голову, як нахвалявся. — Рятівники наші! — вигукнула Вілла й щиро стиснула чоловікову руку; очі їй сяяли. — Ні, про це диво, про собак, ще не сказано останнього слова, — додала вона й закліпала очима, стримуючи раптові сльози. — І ніколи не буде сказано, — запевнив Гарлі, теж потиснув їй руку й відпустив, щоб вона заспокоїлась. — Зате у нас зараз є що сказати, — всміхнулася Вілла. — В Джеррі, у Майкла і в мене. Ми втрьох щось розучили нишком від тебе, як сюрприз. Лежи і слухай. Це Псалом. Не смійся, я не мала на увазі каламбура. Вона нахилилась на стільці вперед, притягла Майкла до себе, між коліна, й узяла пса обома руками за голову, а його писок сховався в її волоссі. — Увага, Джеррі! — гукнула вона різко, мов суворий учитель співів; Джеррі повернув голову, глянув на неї й порозуміло всміхнувся очима. Вілла завела Псалом, і обидва собаки майже зразу по чали їй підвивати — якщо взагалі можна назвати виттям такі приємні, мелодійні, гармонійні звуки. Майкл і Джеррі співали, а в їхній пам'яті оживало все те, що зникло в небуття, і спів переносив їх крізь небуття в прадавній Інший Світ, де вони знов бігали з Утраченою Зграєю, не зовсім одначе забувши про сьогодні, про живу, справжню двоногу богиню, що звалася Вілла, співала з ними й любила їх. — А чом не квартетом? — спитав Гарлі Кенен і приєднав до тріо свій голос.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка