Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка22/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

РОЗДІЛ XXXI


 

Дейвіс послав Колінзові листівку, де пояснив, чому вертає Майкла. «Мені такі співуни не потрібні», — так висловився він, ненароком давши Коліпзові ключа, якого той марно шукав; та Колінз не здогадався. Він сказав Джонні: — Заспіваєш, коли так битимуть. Оце ж бо й лихо з нашими дресирувальниками. Не вміють вони берегти своє майно. Розбиває собаці голову, а тоді ще й бурчить, що він у нього не слухняний мов ягнятко… Забери його, Джонні. Обмий та поперев'язуй садна як слід. Мені вія теж не потрібен, але в якусь собачу трупу притулю. За два тижні, чистісіньким випадком, Колінз сам відкрив, до чого має хист Майкл. У перерві між репетиціями він послав по нього, щоб дати на спробу одному власникові собачої трупи, який потребував кількох статистів. Майкл, крім того, що вмів раніше, як-от: команди «встань», «ляж», «іди сюди», «іди туди», — не вмів більше нічого. Він не хотів навчатись найпростіших речей, яких має вміти цирковий собака; отож Колінз, віддавши його клієнтові, пішов на другий бік арени, де на бутафорській сцені провадили репетицію мавпячого оркестру. Наляканих, непокірливих мавп примушували вдавати музик, поприв'язувавши їх до стільців та до інструментів і смикаючи з-за сцени за дротинки, причеплені їм до тіла. «Диригент», уже старий і злющий самець, сидів на дзиґлику, до якого був міцно прив'язаний. Коли його з-за сцени штрикали довгими тичками, він аж нетямився від злості. А публіці мало здаватися, ніби він сердиться через помилки своїх оркестрантів. І це, звісно, було б дуже кумедно. Колінз казав так: — Мавпячий оркестр — це номер безпрограшний. Людям смішно, а сміх і дає нам гроші. Люди не можуть не сміятися з мавп, бо вони такі подібні до нас, і водночас ми чуємо свою перевагу над ними, можемо дивитися на них звисока. От уявіть собі, що ми з вами йдемо вдвох вулицею, і раптом ви, послизнувшись, падаєте. Я, звичайно, засміюся. Бо я не впав — і тому чую якусь перевагу над вами. Або, скажімо, вітер зірве з вас капелюха. Ви побігли за ним, а я сміюся. Бо я маю перевагу — мій капелюх на мені. Так самісінько й з мавпячим оркестром. Ми бачимо, які ті мавпи недотепні, й почуваємо свою вищість. Самі собі ми не здаємось такими, через те й платимо гроші, щоб побачити недотепних тварин. Мавп-оркестрантів, власне, нічого не вчили. Репетицію провадилось тільки для людей, що за допомогою дротин та тичок керували «оркестром». Тих людей і силкувався натренувати Колінз. — А чом би не примусити їх грати справжню мелодію? — сказав він. — Треба тільки смикати за дротини відповідно. Ну-бо, спробуйте. Це діло варте заходу. Спробуйте який-небудь мотивчик, що ви всі його знаєте. А коли що, вам справжній оркестр завжди зможе підіграти. Ну, згадайте всі що-небудь. Щось простеньке, таке, щоб і публіка знала. Він так запалився своєю ідеєю, що зразу покликав на поміч вольтижера, який грав на скрипці, стоячи на спині в коня, що чвалом бігав круг арени, й навіть роблячи сальто з тієї хисткої опори. Колінз попросив його грати повільні прості мелодії, щоб люди, які керували мавпячим оркестром, могли смикати за дротинки влад з музикою. — Ну, а як котрий прикро сфальшує, — розвивав свою ідею Колінз, — тоді шарпайте за всі дротини й штрикайте диригента, і крутіть його дзиґлик чимдуж. Публіка покотом лягатиме. Думатимуть, ніби в диригента справді є музичний слух і він сердиться на музик за фальш. В самому розпалі репетиції підійшов Джонні з Майклом. — Той чоловік каже, що й задурно його не хоче, — доповів Джонні хазяїнові. — Гаразд, гаразд, відведи його до псарні, — квапливо кинув Колінз. — Ну, хлопці, разом! «Краю рідний, краю»! Починайте, Фішере! А ви всі за ним улад!.. От так! Вдавайте рухи цілого оркестру під мелодію. Швидше, Сімонсе! Ти весь час відстаєш. Тоді й сталось несподіване. Джонні не повів відразу Майкла до псарні, як казав хазяїн, а загаявся, бо хотів побачити, як крутитиметься на дзиґлику та верещатиме мавпа-диригент. Скрипаль, стоячи за який ярд від Майкла, що вже сів на тирсу, повільно, гучно й виразно заграв «Краю рідний, краю». І Майкл не зміг стриматися. Не зміг так само, як не міг не загарчати, коли йому погрожували києм; так само, як тоді, коли, заворожений звуками «Я хочу до Ріо», зіпсував виступ Дікові й Дейзі Белам; так само, як Джеррі не міг не заспівати на палубі «Аріеля», коли Вілла Кенен обіймала його, огортала хмарою своїх запашних кіс і співом будила в ньому прадавні спогади про первісну зграю. І з Майклом робилося те, що з Джеррі. Музика була для них п'янким зіллям, що навівало сновиддя. Майкл теж згадував утрачену зграю й шукав її, бігаючи по голих засніжених узгір'ях, під зорями, що мигтіли в морозяній темряві ночі, і чув далекий переклик своїх братів по узгір'ях довкола. Зграя та була втрачена навіки, бо Майклові предки вже тисячі років жили при людських вогнищах; та він згадував її щоразу, як чари музики вливались у нього й сповнювали все його єство видивами й відчуттями з того Іншого Світу, якого він сам у своєму житті не знав. З тим сном на яві про Інший Світ поєднувався спогад про Стюарда, про укоханого Стюарда, від якого Майкл навчився співати оці самі ноти, що тепер відтворював скрипаль-вольтижер. І Майклові щелепи розтулились, у горлі в нього щось затремтіло, а передні лапи затупцяли на місці, неначе він біг — і справді подумки він біг, біг назад до Стюарда, через тисячоліття до своєї втраченої зграї і з тією примарною зграєю по сніговій пустелі й по лісових стежках, доганяючи поживу. Він снив з розплющеними очима, співав і біг, а привиди втраченої зграї бігли поряд. Зчудований скрипаль перестав грати; учасники репетиції крутили дзиґлик і штрикали тичками мавпячого диригента, що дригався розлючено; а Джонні реготав. Та Колінз пильно прислухався. Він виразно почув, що Майкл вторує мелодії. Він почув, що пес співає — не просто виє, а співак. Запала тиша. Мавпа-диригент уже не крутилась і не верещала. Люди, що штрикали й шарпали її, застигли з тичками та дротинами в руках. Решта мавп тремтіла перелякано, чекаючи якихось нових знущань. Скрипаль стояв, вирячивши очі. Джонні ще трусився зі сміху. А король дресирувальників замислено чухав потилицю. — Невже мені… — почав він нерішуче. — Та ні, я ж чув: пес виводив мелодію. Хіба ні? Ну скажіть: хіба ні? Співав, чортяка! Щоб я пропав… Стривайте, хлопці, годі, хай мавпи перепочинуть. Це діло треба з'ясувати. Пане скрипалю, ану заграйте ще раз «Краю рідний». Заграйте гучно, виразно й повільно. А ви дивіться й слухайте. Тоді скажете мені, чи я вже з глузду з'їхав, чи цей пес справді співає… Ну от! Чуєте? Що скажете? Неправда? Сумніву не лишалося. Після перших кількох тактів мелодії Майкл розтулив писок і затупцяв передніми лапами. Колінз підійшов до нього й став йому підспівувати. — Гаррі дель Мар мав рацію, коли назвав цього пса дивом і вирішив спродати свою трупу. Він знав, що робить. Цей пес — собачий Карузо. Не те, що Кінгменів хор із битих дворняг, а справжній співак, соліст. То ж то він і не хотів ніяких штук учитись! Він давно має своє амплуа. І подумати лишень! Я трохи не віддав його отому гицелеві Дейвісу. Та, на щастя, він вернувся. Джонні, відтепер гляди його як ока в лобі, а ввечері приведеш до мене додому, і я його проекзаменую. Моя дочка грає на скрипці. Побачимо, що він співатиме з нею. Це не собака, а золота жила, або я не я. Так відкрили Майклів хист. Вечірній іспит був досить успішний. Надарма перепробувавши багато не знайомих Майклові мелодій, Колінз виявив, що Майкл уміє співати ще «Боже, бережи короля» й «Люлі-люлі». Багато годин, багато днів тривали спроби. Марно намагались навчити Майкла нових мелодій. Любов не спонукала його, і він понуро мовчав. Та зачувши котру-небудь з тих пісень, що навчив його Стюард, він щоразу озивався. Не міг не озиватись. Чари були сильніші за нього. Кінець кінцем Колінз відкрив п'ять із шістьох пісень, які вмів співати Майкл: «Боже, бережи короля», «Люлі-люлі», «Веди нас, зоре», «Краю рідний, краю» і «Я хочу до Ріо». «Шенандоа» Майкл так більше й не заспівав, бо ні Колінз, ні Колінзова дочка не знали цієї старовинної матроської пісні, тож і не могли заграти її для нього. — П'яти пісень вистачить, навіть як він більш ніколи нічого не навчиться, — вирішив Колінз. — Він скрізь буде окрасою програми. Це не пес, а золота жила. Щоб я пропав, якби я був молодший та вільніший, то сам би подався з ним на гастролі.  

РОЗДІЛ XXXII


 

Кінець кінцем Майкла продано такому собі Джекобові Гендерсону за дві тисячі доларів. — Це я вам його задурно віддаю, — сказав Колінз. — Не мине й півроку — і ви його не схочете продати навіть за п'ять тисяч, або я нічого не тямлю в цирковій справі. Отой собака-рахівник, що був у вас останнім часом, ніщо проти нього, та ще й завважте, що вам не треба нічого робити під час номера. І дурний ви будете, коли не застрахуєте його на п'ятдесят тисяч, тільки-но він уславиться. Я б сам нічого не хотів, як податися з ним на гастролі, якби був молодший та вільніший. Гендерсон виявився нітрохи не схожий на жодного з попередніх Майклових хазяїнів. Він був ніякий. Ні добрий, ні лихий. Він не пив, не курив, не лаявся; одначе й не ходив до церкви і не належав до Спілки молодих християн. Він був вегетаріанець, але не фанатичний; любив кіно, надто фільми про подорожі, а весь вільний час читав Сведенборга[20]. Він зовсім не мав темпераменту. Ніхто ніколи не бачив його сердитим, і всі казали, що він терплячий, як Йов. Він нітився перед полісменами, залізничними кондукторами й багажними комірниками, хоч і не боявся їх. Він не боявся нічого і не любив нічого, опріч Сведенборга. Він мав натуру таку сіру, як його вбрання, таку безбарвну, як чуб у нього на голові, як очі, що ними він дивився на світ. Він не був ні дурний, ні мудрий, пі вчений. Він мало давав людям, мало вимагав від них, і хоч обертався в гамірливому цирковому світі, але жив, як самітник. Майкл ані любив, ані ненавидів його — просто терпів. Вони вдвох об'їздили всі Сполучені Штати й ні разу не посварилися. Ні разу Гендерсон не гримнув на Майкла, й ні разу Майкл не загарчав на Гендерсона. Вони просто мирились один з одним і жили вкупі, бо життєва бистрина збила їх докупи. Звісно, ніякої щирої приязні між ними не існувало. Гендерсон був хазяїн, а Майкл — його власність. Майкл був для Гендерсона неживою річчю, бо в самому Гендерсоні не було нічого живого. Та все ж Гендерсон був чесний, справедливий, діловитий і акуратний. Він щодня, якщо тільки вони були не в дорозі, ретельно купав Майкла й старанно витирав. І купав не похапцем, делікатно. Майкл сам не знав, подобається йому купатись чи ні. Він мусив купатись, і квит, така була його доля, як Гендерсонова доля була купати його щодня. Робота Майклова була нетяжка, цілком стерпна, хоч і одноманітна. Як не рахувати постійних переїздів з міста до міста й з містечка до містечка, він виступав кожного вечора і ще на двох денних виставах щотижня. Підносилась завіса; на сцені, декорованій, як годиться для такого уславленого артиста, Майкл був сам. Гендерсон стояв за лаштунками, невидний для публіки, й пильнував його. Оркестр грав по черзі чотири мелодії з тих, що навчив його Стюард, і Майкл співав їх — бо його мелодійне виття було таки справжнім співом. На біс він виконував тільки одну мелодію — «Краю рідний, краю». А потім, ще як публіка шаленіла, аплодуючи собачому Карузо, Гендерсон виходив на сцену, вклоняючись до зали й усміхаючись завчено радісною і вдячною усмішкою, удавано по-приятельському клав Майклові руку на спину, тоді обидва, Гендерсон і Майкл, уклонялися ще раз, і завіса падала. І все ж Майкл був в'язень — довічний в'язень. Його добре годували, купали, водили гуляти, але він ні на хвилинку не мав волі. Під час переїздів він день і ніч мусив сидіти в клітці — правда, досить просторій, щоб вільно стояти і обертатись, не дуже вигинаючись. Іноді, по містечкових готельчиках, він жив з Гендерсоном у одній кімнаті. А то, якщо тільки в програмі не було інших дресированих тварин, сидів сам у призначеному для таких тварин приміщенні театру, в якому гастролював три дні чи тиждень. Та ні хвилини не міг він побігати на волі, поза кліткою, поза чотирма стінами кімнати, без ланцюжка, причепленого до нашийника. По обіді в погожі дні Гендерсон часто виводив Майкла погуляти. Але завжди на ланцюжку. [майже завжди вів його до якого-небудь парку, де прив'язував ланцюжка до лави, а сам сідав і стромляв носа в Сведенборга. Майкл нічого не міг зробити самохіть. Повз нього пробігали інші собаки, вільні, загравали або гарикались одні з одними. Якщо вони підбігали до нього а наміром принюхатись, познайомитись, Гандерсон неодмінно відривався від книжки й проганяв їх. Отже, Майкл став довічним в'язнем безживного тюремника, і життя здавалось йому сірим і безбарвним. Понурість його змінилась на глибоку апатію. Він уже не цікавився ні життям, ні волею. На життєву метушню довкола він дивився не дражливо, а байдуже, ніби не помічав її. Відтятий від життя, він і не рвався до нього. Він без опору зробився покірною маріонеткою — їв, терпів купання, їздив у клітці з міста до міста, щодня виступав на сцені. І багато спав. Він мав свою гордість — гордість чистокровної тварини, гордість північноамериканських індіян, що й у рабстві, на плантаціях Вест-Індії, вмирали незломлені, без скарги. Так і Майкл. Він скорявся клітці й залізному ланцюжкові, бо не міг подужати їх. Він виконував свою рабську роботу на сцені й слухався Джекоба Гендерсона, однак не любив цього хазяїна, хоч і не боявся його. І через усе це Майкл замкнувся в собі. Він багато спав, нудився й покірливо терпів цілковиту самотність. Якби Гендерсон спробував прихилити його до себе, Майкл напевне відгукнувся б на ту спробу; але Гендерсон любив лише маячне Сведенборгове мудрування, а на Майклі тільки заробляв гроші. Часом бували й труднощі. Майкл покірно терпів їх. Найтяжче було подорожувати залізницею взимку, коли іноді після останньої вечірньої вистави в якомусь містечку він мусив кілька годин сидіти в клітці на пероні, дожидаючи поїзда, що відвезе їх на гастролі до іншого містечка. Одної такої ночі, в Міннесоті, поруч нього замерзли в клітках на смерть два пси з собачої трупи. І сам він тоді прикро промерз, а надто немилосердно в'їдався холод у плече, поранене леопардовими пазурами. Та завдяки міцнішому здоров'ю і кращому доглядові Майкл витривав. Супроти інших циркових тварин йому таки жилось незле. Здебільша він навіть не знав і не здогадувався, яке знущання терплять поряд нього чотириногі колеги. Один номер, який три місяці йшов у тій самій програмі, що й Майклів, набув скандальної слави серед естрадних акторів. Навіть найбездушніші з них обурювалися з того номера і з самого дресирувальника, Дакворта, дарма що у публіки «Даквортові вчені коти й пацюки» весь час мали великий успіх. — «Вчені коти»! — пирхала невеличка тендітна велосипедистка Перль ла Перль. — Товчені коти, а не вчені, їх так позабивано, що вони самі вже поробились пацюками. Наче я не знаю! — «Вчені пацюки»! — лаявся в барі готелю «Анандейл» акробат Мануель Фонсека, щойно відмовившись випити в Даквортом. — Обпоєні пацюки, щоб ви знали! Чого вони йе сплигнуть додолу й не втечуть, як повзуть по линві між двома котами? Бо в них нема сили сплигнути. Свіжих він якоюсь трутою підпоює, а потім голодом морить, щоб не втрачатись на труту. Він їх ніколи не годує. Наче я не знаю. Бо чого б він купляв до сорока чи п'ятдесяти пацюків щотижня? Йому їх привозять, як не пощастить купити на місці. — Господи! — обурювалась міс Мерль Мерівезер, акордеоністка, що на сцені здавалась шістнадцяткою, проте вже мала онуків і не приховувала від знайомих, що їй сорок вісім. — Господи, мене аж злість бере, яка ота публіка дурна! Я сама дивилась учора вранці. З тридцяти пацюків сім були вже дохлі. З голоду. Він їх ніколи не годує, і коли вони повзуть по линві, то вже здихають голодною смертю. Якби вони мали в кишках хоч по крихті хліба й сиру, то посплигували б і повтікали від котів. Вони повзуть, здихаючи просто отам на линві, як чоловік, уже півмертвий, силкується відповзти від тигра, що жере його. Господи боже! А та публіка з дубовими головами сидить та плеще — яке, мовляв, повчальне видовище! І справді. — Дивовижні речі можна робити з тваринами ласкавістю, — казав один глядач — банкір і старшина церковної громади. — їх можна навчити навіть любові до ближнього. Ось кішка й пацюк були ворогами від створення світу. А тепер ми бачимо, що вони вкупі виконують такі хитромудрі штуки, і ні разу жоден кіт не скривдив пацюка й жоден пацюк не виявив страху перед котами. Ось що таке людська добрість, ось яка в ній могутня сила! — Лев і ягня, — вторував йому другий. — Сказано ж бо, що в тисячолітньому царстві лев і ягня мирно лежатимуть поряд! І це вже провіщення тої щасливої доби. Люди вже наближають тисячолітнє царство. Коти й пацюки! Подумай лишень, люба! От яка сила в добрості. Треба буде купити й нашим діткам якихось тваринок. Хай змалку привчаються бути добрими до собак, до котів, навіть до пацюків, так, до пацюків і до гарненького щиглика в клітці. — Але ж пам'ятаєш, як сказано у Блейка[21], — відмовила йому дружина, що сиділа поруч:  

В клітці пташку ув'язниш –


Бога тяжко прогнівиш.

 

— Не тоді, коли бути до них справді доброму, люба. Я негайно скажу купити кролів і канарку чи й парочку, і… якої породи собачку ти б воліла для наших діток, щоб бавилися з нею, рибонько? «Рибонька» глянула на чоловіка, безмежно вдоволеного з власної добрості, й побачила саму себе ще молоденькою сільською вчителькою, що божествила Еллу Вілер Вілкокс[22] та лорда Байрона і мріяла написати власні «Пісні жаги», а як приїхала до Топіки, життя примусило її вийти за цього статечного, огрядного діловика, що з такою втіхою дивився, як коти й пацюки повзуть одне за одним по туго натягненій линві, і навіть гадки не мав, що це його дружина — та пташка, про яку сказано в Блейкових рядках. — Ну, пацюки й самі гидота, — казала міс Мерль Мерівезер. — Та гляньте, як він держить своїх котів! Я напевне знаю, що за ці два тижні здохло троє. Звісно, це вуличні коти, але ж і то живі створіння. А найдужче губить їх отой бокс. «Котячий бокс», що мав надзвичайний успіх у публіки, Дакворт завжди показував наостанці. Двох котів у малесеньких боксерських рукавичках випускали на стіл для «товариського матчу». Звичайно, ті коти, котрі виступали з пацюками, були для боксу надто замучені й залякані. На матч Дакворт випускав ще свіжих, повних снаги, поки вони не втрачали її або не здихали, заслабнувши. Для глядачів це була прекумедна картина — іграшковий бій між чотириногими створіннями, що ніби перекривляли геройський спорт вищих двоногих істот, людей. Та для котів це були не іграшки. Перед самим виступом їх дратували, щоб вони загризлись по-справжньому, і аж тоді випускали на стіл. Отож в ударах, що вони завдавали один одному, були справжня злість, біль і страх. Рукавички скоро злітали, й коти, вчепившись один в одного, дряпались та кусались мов скажені; коли спускали завісу, по сцені аж клапті шерсті літали. Публіку цей «несподіваний» фінал тішив найдужче, і вона сміялась та плескала, поки завісу піднімали знов і ніби ненароком показували їй Дакворта з помічником, що обмахували забіяк рушниками, немов справжніх боксерів. Коти страшенно нівечили один одного, рани, що майже суціль укривали їх, не встигали гоїтись, загноювались, і незабаром вони або здихали, або робились такі замучені, що вже не годні були напасти й на пацюка. Тоді їх пускали на линву з обпоєними й виголодженими пацюками, що вже не могли втекти, бо були напівдохлі. А публіка — «оті дубові голови», як казала міс Мерль Мерівезер, — реготала до нестями й аплодувала «Даквортовим ученим котам і пацюкам», як вельми повчальному видовищу! Один великий шимпанзе, що якийсь час виступав з Майклом у тій самій програмі, не любив одягатись. Ніби кінь, що не дається загнуздати себе, а вже загнузданий — зовсім не зважає на гнуздечку, так і той шимпанзе відбивався, поки його одягали, а коли вже вдягли, спокійно виходив на сцену й виконував свій номер. Уся морока була в тому, щоб його вдягти. Робили це аж утрьох — власник шимпанзе й двоє підсобних робітників. Тварину доводилось підтягувати за шию до вбитого в стіну гака, так що вона душилась — дарма що хазяїн давно повибивав їй передні зуби. Навіть не знаючи про всю ту жорстокість, Майкл її відчував. І приймав, як неминучу — як приймав світло й темряву, жалючий мороз на холодному вітряному пероні й таємничий Інший Світ, що його він знав уві сні та під час співу, або не менш таємниче небуття, в якому потонули плантація Меріндж, кораблі, моря, люди й сам Стюард.  

РОЗДІЛ XXXIII


 

Два роки їздив Майкл по Сполучених Штатах і співав, добуваючи собі славу, а Джекобові Гендерсону багатство. Без ангажементу вони не лишались ніколи. Майклів успіх був такий великий, що Гендерсон навіть відхиляв вельми почесні запрошення на гастролі до Європи. Єдина перерва в виступах була тоді, коли Гендерсон захворів у Чікаго на черевний тиф. Для Майкла настала тримісячна відпустка, яку він перебув хоч і в добрих умовах, але знов же в'язнем — у псарні дресирувального закладу Малкечі. Той Малкечі, один з найздібніших учнів Гаріса Колінза, став учителевим конкурентом, відкривши в Чікаго подібну до Колінзової школу, де панували така сама абсолютна чистота, гігієна й науково обгрунтована жорстокість. Майкла добре годували, держали охайно, однак, сидячи знудьгованим в'язнем у своєму боксі, він мимохіть відчував довколишню атмосферу мук і жаху, в якій наламували тварин на потіху людям. Малкечі раз у раз виголошував афоризми власного виробу — приміром, такі: «Повірте мені, коли тварини не скориш болем, то її не скориш нічим. Біль — єдиний учитель»; «Як можна відучити коня хвицатись, то можна відучити й лева кусатись»; «Тварин не приборкують пір'яним віничком. Що товщий череп, то грубшого треба дрюка»; «Словами звірам не доведеш нічого, тут треба кия»; «Щира любов між приборкувачем і твариною? Це вигадки для репортерів, синку. Я визнаю тільки міцну палицю, та ще й із залізним кінцем»; «Певне, що можна домогтися, щоб звірі їли у вас із рук. Тільки треба пильнувати, щоб вони не з'їли вам і рук. А найкращий засіб проти цього — постріл сліпим набоєм у писок». Бували дні, коли на арені розлючений рик і болісне виття зливалися в суцільне ревище, і всі звірі до останнього, розтривожені ним, бунтувались по своїх: клітках. Малкечі хвалився, що може приборкати будь-якого звіра, а тому до нього раз у раз привозили найнепокірливіших. Вважали, що він може дати раду там, де не спромоглись інші, і Малкечі, безстрашний, кмітливий і жорстокий, весь час справджував ту репутацію ділом. Він не страхався нічого і коли вже зрікався чогось домогтись, то це було останнє слово. Такій тварині судилось довіку жити в клітці, в самотинному ув'язненні, без кінця ходити з кута в кут, лютувати на всіх людей і своїм ревом жахати й тішити відвідувачів звіринця. За ті три місяці, що Майкл пробув у закладі Малкечі, трапились два особливо тяжкі випадки. Певна річ, там і щодня в робочі години лунав болісний вереск звичайних, більш-менш «слухняних» ведмедів, левів і тигрів, що їм силою вбивали в голови покору, або слонів, що їх підіймали краном, навчаючи стояти на голові, чи шпигали рожном, щоб вони грали на великому барабані. Але ті два випадки були над звичай тяжкі й сповнили всіх тварин страхом і пригніченням — такими, як мусить зазнавати людина перед брамою пекла, чуючи лемент мордованих там грішників. Першим був великий бенгальський тигр. Народжений і вирослий на волі, в дикій пущі, натурою й відвагою володар над усіма живими істотами, навіть над своїми бра-тами-тиграми, він кінець кінцем попав у біду. З пастки в тісну клітку, на слоновій спині, в залізничному вагоні, в пароплавному трюмі, через суходоли й моря — такий був його шлях, усе в тій самій тісній клітці, до дресирувальної школи Малкечі. Багато приборкувачів оглядали його, але купити не зважувались. Лиш Малкечі не злякався. Він сам спалахнув бойовим запалом, угледівши цього величного смугастого котяру. Звір, що жив у його душі, зажадав двобою й перемоги. І перший урок, даний тигрові, означав два тижні пекла — для самого тигра й для всіх тварин у школі. Тигр, якому дали назвисько Бен-Грім, прибув до Чікаго нескорений і непримиренний, тільки майже паралізований за два місяці без руху в тісній клітці. Малкечі слід було б узятись до діла зразу, та він згаяв два тижні, бо саме одружився й справляв медовий місяць. А за цей час випущений у велику клітку з бетону й заліза Бен-Грім відновив силу й ще лютіше зненавидів двоногих створінь, що були такі мізерні супроти нього, але підступом і хитрістю зуміли так міцно його ув'язнити. Отож того ранку, коли перед ним розверзлося пекло, він був готовий і жадав зустріти всіх ворогів. І вони прийшли, озброєні арканами, залізними вилами й своїми підступами. П'ятеро їх повкидали зашморги арканів крізь грати в клітку. Тигр гарчав і відбивав мотузи лапами; хвилин з десять він ще був величним і неприступним звіром, сильнішим за цих нікчемних двоногих створінь у всьому, опріч властивих їм хитрощів і терплячки. А потім йому набридло відкидати ці неживі мотузи, й він спинився та загарчав на людей, не помічаючи, що попав однією задньою лапою в зашморг. За мить той зашморг спритно піднято залізним гаком вище, і він затягся на лапі, в'ївшись тигрові в тіло й уразивши його гордість. Він заревів і почав шалено метатись по клітці. Люди насилу вдержували аркана, що виривався їм з рук, аж обпікаючи долоні. Та вони то попускали мотуз, то вибирали назад, поки такий самий зашморг затягся на передній лапі в тигра — той і незчувся як. Звір заборсався стократ шаленіше. Але він був дурний і нетерпеливий. А люди були мудрі й терплячі, і кінець кінцем йому зашморгнули третю, а потім і четверту лапу. Тигр ганебно впав на бік, і люди гуртом підтягли його до ґрат, аж лапи, найгрізніша його зброя після жахливих іклатих щелеп, ганебно вистромились надвір. А потім нікчемне двоноге створіння — Малкечі — насмів зухвало ввійти в клітку й підступити до тигра. Той рвонувся, щоб стрибнути на людину, але зашморги міцно держали його лапи, витягнені між гратами назовні. А Малкечі став — насмів стати — біля нього навколішки й накинув п'ятого зашморга йому на шию. І голову його підтягли до ґрат, уже безпорадну, як і лапи. Далі Малкечі обмацав йому голову, вуха, навіть писок, сягаючи руками за дюйм від страшних іклів; а тигр не міг удіяти нічого, тільки гарчав та рикав, та й то насилу, бо зашморг на шиї душив його. Тремтячи не зі страху, а з люті, Бен-Грім мусив дозволити, щоб на шию йому надягли грубого, широкого шкіряного нашпйника, до якого була прив'язана міцна й довга липва. Потім Малкечі вийшов з клітки, і зашморги з тигрових лап та шиї один по одному спритно постягали. І знов, після такого тяжкого знущання, він опинився на волі — в межах клітки. Він підплигнув і люто заревів, мігши вже дихати. Він шарпав лапами линву, що гнівила його, дряпав пазурами нашийник, що обіймав йому шию, надав, качався долі, заплутуючись у линві й чимраз дужче дратуючись, і за півгодини геть знесилився в битві з неживою річчю. Отак приборкують тигрів. Кінець кінцем, знеможений, зовсім розбитий нервовою напругою та люттю, він простягся посеред клітки, метляючи хвостом, ненависно блискаючи очима, але вже змирившись із тісним нашийником, бо збагнув, що не зможе його позбутися. На превеликий його подив — якщо тільки тигри здатні дивуватись, — люди розчинили задні дверцята клітки й покинули так. Він утупив очі в той отвір з войовничою підозрою. Та в отворі не з'явився ніхто, ніяка небезпека. І все ж підозра його зростала. Ці двоногі тварини, люди, завжди робили щось таке, чого він не тямив і не міг збагнути. Тому він волів зоставатись там, де був; одначе ззаду на нього загукали, стьобнули батогом, болюче штрикнули залізними вилами. Волочучи линву за собою, з наміром не ЕТЄКТИ, а дістатись до своїх мучителів, він вибіг у прохід, що тягся ззаду поза постійними клітками. Прохід був порожній і темний, однак попереду тигр побачив світло. Грізно рикаючи, він великими стрибками погнав туди, а в клітках понад проходом заревли й заверещали сполохані тварини. Він добіг до світла, вискочив у нього й припав додолу, засліплений ним, метляючи довгим хвостом. А роззирнувшись довкола, побачив, що він тільки опинився в іншій клітці, хоч і більшій, навіть дуже великій — бо то була ціла яскраво освітлена арена. Крім самого тигра, там не було нікого, лише згори, зі сволоків звисали талі й сім міцних залізних стільців. Вони відразу збудили в тигра підозру, і він заревів на ті речі. Півгодини гасав він по цілій арені — за два з половиною місяці неволі це він уперше опинився на такому просторі. А потім довгий залізний гак, простромлений крізь грати, зачепив петлю на кінці линви, що волочилась за ним, і її теж витягли за грати. Враз у неї вчепилося десять чоловік, і тигр був би кинувся до них, якби в ту мить дверима з іншого боку не вийшов на арену Малкечі. Між цим чоловіком і тигром не було жодних гратів, і Бен-Грім метнувся до нього. Та вже в ту мить щось здалося тигрові не гаразд: це тендітне двоноге створіння, людина, не втікало, не щулилося злякано, а стояло й чекало на нього. Бен-Грім так і не добіг до людини. В ньому прокинулась осторога й хитрість, і він зупинився, пригнувсь і, метляючи хвостом, придивився до чоловіка, що здававсь такою легкою здобиччю. Малкечі мав у руках довгого батога й гострі залізні вила, а за поясом револьвера, набитого сліпими набоями. Припавши додолу ще нижче, Бен-Грім поповз до нього повільно, мов кіт до миші. Спинившись на такій відстані, що вже міг дострибнути, він підібрався весь і озирнувся на обидва боки — що там роблять люди за гратами. А про линву, причеплену до нашийника, і про те, що люди тримають її за другий кінець, тигр зовсім забув. — Не гарячись, не гарячись, братку, — звернувся до нього Малкечі лагідним, ласкавим голосом і ступив ближче, держачи вила напоготові. Ті слова немов піджигнули могутнього звіра. Він тихо, напружено рикнув, прищулив вуха й злетів у повітря, простягши вперед лапи з випущеними пазурами, а довгий хвіст витягся позад нього рівно, як жердина. Та хоч чоловік не пригнувся й не кинувся навтіки, тигр не дістав його. Тільки-но Бен-Грім злетів угору, линва натяглась, шарпнула його за шию, і він, перевернувшись у повітрі, важко гепнувся боком додолу. Перше ніж він устиг схопитись, Малкечі прискочив до нього, гукнувши своїм помічникам: — Ось зараз ми виб'ємо з нього опір! І заходився бити звіра пужалном по носі та штрикати вилами під ребра. Ті удари й уколи градом сипались на найшкулькіші тигрові місця. А щойно Бен-Грім схоплювався, десятеро чоловіків шарпали за линву, і він знов падав додолу. І щоразу Малкечі знову насідав на нього, молотячи пужалном та шпигаючи вилами. Боліло тигрові нестерпно, надто в ніжному носі. Це створіння, що завдавало йому такого болю, було люте й страшне не менш від нього, ба ні — лютіше й страшніше, бо розумніше. За яких кілька хвилин, очманілий з болю, переляканий своїм безсиллям, неспроможністю роздерти, знищити чоловіка, що його катував, Бен-Грім утратив відвагу. Він ганебно кинувся тікати від цієї малої двоногої істоти, що виявилася грізніша за нього — дорослого бенгальського королівського тигра. Він високо підстрибував у нестямному переляку, він метався туди й сюди, пригинаючи голову, щоб уникнути граду ударів. Він навіть стрибав на грати довкола арени й марно намагався видертись угору по слизьких залізних штабах. А Малкечі, мов дух помсти, невідчепно ганявся за ним, і бив, і штрикав, цідячи крізь зуби: — Ну що, будеш норовитись? Будеш? Я тебе відучу від опору! Ось на тобі! На! На! На ще! Тоді спинився перепочити, зовсім засапаиий, а могутній тигр, жалюгідно скулений, увесь тремтячи, поповз геть від нього попід ґратами. — Ну, як він мене боїться, далі вже неважко буде, — оголосив Малкечі. — П'ять хвилин перерви, хлопці, передихнімо. Він спустив один з підвішених залізних стільців і міцно прикріпив його до підлоги, готуючись навчати тигра першої штуки. Бена-Грома, народженого й вирослого в пущі, збиралися примусити сидіти на стільці, щоб він став кумедною й трагічною карикатурою на людину. Та Малкечі вважав, що починати рано, треба ще повторити урок страху, глибше, певніше ввігнати в тигра те почуття. Підступивши на найменшу безпечну відстань, він стьобнув Бена-Грома по носі батогом. Потім ще раз, ще, й ще, й ще — десять, двадцять, п'ятдесят разів. Хоч як відвертав голову тигр, батіг однаково діставав його прикро зболілого носа, бо Малкечі володів тією зброєю артистично, і Бен-Грім не зміг ухилитись від неї ні разу. Тонкий ремінець усе ляскав, і стьобав, і жалив його в ніс. Урешті, зовсім знетямившись від болю, тигр стрибнув на мучителя, та десятеро дужих чоловіків шарпнули за линву, й він знов гепнувся додолу. Гнів, і лють, і жадоба помсти, — все вилетіло йому з голови, і далі він знав тільки страх, жалюгідний, ниций, гидкий страх перед цим мізерним двоногим створінням, що вміло так жахливо катувати його. Тоді тигра почали навчати першої штуки. Малкечі різко постукав пужалном по залізному стільцеві, щоб привернути до стільця тигрову увагу, потім легенько стьобнув тигра по носі. А один з помічників крізь грати штрикнув його вилами під ребра, щоб відігнати від гратів, ближче до стільця. Бен-Грім поповз уперед, тоді знову забився під грати. І знов Малкечі постукав по стільцеві й стьобнув тигра по носі, а ззаду його шпигнули вилами, підганяючи до стільця. Так тривало безупинно чверть години, півгодини, годину; бо двоногі тварини, люди, мають терпіння богів, а він був лише звір з пущі. Так приборкують тигрів — зломивши їхній дух. Бо справді в дикій тварині щось повинне зломитись, перше ніж вона впокориться й виконуватиме всякі штуки на сцені перед публікою. Нарешті Малкечі звелів одному з помічників вийти до нього на арену. Оскільки не пощастило просто примусити гигра сісти на стілець, довелося вдатись до інших засобів. Линву, прив'язану до Бенового нашийника, підняли між гратами вгору й накинули на блок. Малкечі дав знак, і десятеро чоловіків потягли за неї. Бена-Грома, що гарчав, хрипів і борсався, знавіснілий з жаху перед цією новою кривдою, повільно підтягали за шию вгору, аж поки тигр відірвався від підлоги й завис у повітрі, мов повішеник на шибениці. Задихаючись, він крутився, дригався, звивався, корчився, трохи не зав'язувався вузлом — таке гнучке було його могутнє тіло. Помічник, що був біля Малкечі, спіймав тигра за хвіст і потяг до стільця — блок угорі міг котитись на коліщатках по рейці. Над стільцем Малкечі ще штрикнув його вилами під груди, тоді линву попустили, і безпорадний, уже запаморочений Бен-Грім опинився на стільці. Він зразу сплигнув додолу, та його вдарили важким пужалном по носі, тоді пальнули просто в писок сліпим набоєм. Знавіснілий від нового болю й жаху, він кинувся геть, та голос Малкечі гукнув: «Підтягніть!», — і він знов поволі знісся в повітря, підвішений за шию, й почав душитися. Ще раз його підтягли за хвіст назад, штрикнули під груди вилами й раптом спустили на стілець — але так різко, що він, саме вигнувшись дугою, не сів на нього, а важко впав черевом. І так напівзадушений, від того падіння він зовсім очманів. Очі йому скаламутніли, він важко хекав, голова хиталася з боку на бік, з пащі текла слина, з ніздрів кров. — Підтягніть! — гукнув Малкечі. І знов, задихаючись і несамовито борсаючись, Бен-Грім повільно піднісся вгору. Він борсався так шалено, так шарпався вперед і назад, що коли задні лапи відірвались від підлоги, загойдався, мов велетенський маятник. Відразу його спустили, і якусь частку секунди він сидів на стільці, як треба. А тоді, жахливо вереснувши, стрибнув. Справді, він не загарчав, не рикнув, не заревів, а саме вереснув — немовби в ньому всередині щось урвалось. Він не дістав Малкечі пазурами на яких кілька дюймів, і в писок йому знову бабахнув сліпий набій, а за линву шарпнули так різко, що трохи не зламали тигрові в'язів. Цього разу, хутко спущений, він упав на стілець, мов неповний лантух з борошном, і сунувся далі вниз, аж поки, перегнувшись навпіл, великою рудою головою вперед, скотився додолу непритомний. З рота йому висолопився розпухлий, чорний язик. На нього вилили кілька цебрів води, й він тяжко застогнав. На цьому скінчився перший урок. — Усе гаразд, — казав Малкечі щодня, попрацювавши з тигром. — Терпіння й наполегливість візьмуть своє. Я вже його подолав. Він мене боїться. Тепер треба тільки часу, і той час марно не пропаде, він оплатиться. Ні першого, ні другого, ні третього дня в тигрі ще не зламалось назовсім те, що треба було зламати. Та по двох тижнях воно зламалось. Настав день, коли Малкечі постукав пужалном по стільцеві, а помічник крізь грати штрикнув тигра вилами під ребра, і Бен-Грім, уже зовсім не величний, а зіщулений, мов битий бездомний кіт, у ганебному страхові підповз до стільця й сів на ньому по-людському. Тепер він був «учений» тигр. Глядачі, що бачать на сцені трагічну пародію на людину, чомусь сприймали й сприймають її як «вельми повчальне» видовище. Другий випадок, із Сент-Еліасом, був ще тяжчий, і Малкечі зазнав невдачі, що з ним траплялось вельми рідко. Правда, всі визнали, що та невдача була неминуча. Сент-Еліас, здоровезний аляскинський ведмедище, був досить сумирний і навіть по-ведмежому веселий та грайливий. Однак він мав тверду волю, відповідну до свого велетенського зросту. Його можна було вмовити щось зробити, але не примусити. А на цирковій арені, де номери повинні йти один за одним до хвилини точно, нема часу на вмовляння. Кожна тварина мусить виконувати свій номер за першим наказом. Глядачі не згодні нудитись, поки дресирувальник умовлятиме норовистого чи пустотливого звіра зробити те, що вони хочуть побачити за свої гроші. Отож Сент-Еліас дістав перший урок примусу. Той урок був і останній; відбувся він навіть не на арені, а в ведмедевій клітці. Сент-Еліаса, як звичайно, зашморгнули мотузками за всі чотири лапи, підтягли до ґрат, надягли нашийника, а тоді зробили йому «манікюр», тобто поспилювали пазури врівні з м'ясом. Це зробили люди ззовні клітки. А потім Малкечі, зайшовши всередину, проколов йому носа. То була не така легка операція, як може здатися: він застроми із спеціальні кліщі в широку ведмежу ніздрю й витнув з неї рівненький кружечок живого м'яса. Малкечі знав, як приборкувати ведмедів. Щоб примусити невченого ведмедя до послуху, треба держати його за якесь чутливе на біль місце. Найчутливіші місця — це вуха, ніздрі й очі, та очей, звісно, чіпати не можна; тому лишаються тільки ніздрі та вуха. Крізь вирізаний отвір Малкечі відразу просилив залізне кільце, а до нього прив'язав довгу мотузку-лонжу. Віднині людина, що держала в руці ту лонжу, могла вмить спішити кожен свавільний Сент-Еліасів рух. Ведмедеву долю визначено назавжди. Він мав стати довічним бранцем і рабом мотузки, прив'язаної до кільця в його ніздрі. Постягавши зашморги з лап, Сент-Еліасові повернули волю — в межах клітки, звісно, — щоб він ознайомився з кільцем. Зіп'явшись дибки й гучно рикаючи, він став обмацувати могутніми передніми лапами носа. Кільце було річчю не дуже приємною. В свіжій рані пекло, мов вогнем, і ведмідь дряпав писок лапами, як тоді, коли його жалили бджоли з пограбованого дупла. Врешті він вирвав кільце геть, роздерши ніздрю й зробивши з круглого отвора велику, ще болючішу рану. — Чорт йому врадить, — вилаявся Малкечі. Знов у клітку повкидали зашморги, і знов Сент-Еліасові, сплутаному й підтягненому на боці до ґрат, пробили дірку в носі — вже в другій ніздрі. І справді — йому хіба чорт би врадив. Як і раніше, щойно його відпущено, віп із м'ясом видер кільце геть. Малкечі розсердився. — Ти порозумнішаєш чи ні, дурню? — налаяв він ведмедя. «Порозумнішати» — означало стерпіти кільце, пронизане вже вище, крізь обидві ніздрі й середню носову хрястку. Та Сент-Еліас не хотів розумнішати. В ньому не було, як у Бені-Громі, слабкішої жилки, він не був такий нервовий, такий збудливий, тому й не зломився. Ледве-но звільнений, він видер кільце разом з половиною носа. Малкечі пробив йому праве вухо — Сент-Еліас роздер на клапті й вухо. Малкечі пробив ліве — ведмідь розшматував і те. І Малкечі здався. Мусив здатись. Він жалібно сказав: — Нічого не вдієш… Нема вже куди чіпляти кільце. І Сент-Еліаса було приречено просидіти весь вік у клітці звіринцю. А Малкечі потім нарікав: — Така дурна звірина! Я нічого не міг з ним удіяти. Навіть кільця вчепити не зміг.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка