Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка21/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

РОЗДІЛ XXIX

 

— Мабуть, доведеться махнути на нього рукою, — сказав Колінз до Джонні. — Я знаю, що дель Мар не помилявся, коли писав, що це диво, але я не можу добрати ключа до нього. Це сталося після нової сутички між Майклом і Колінзом. Майкл, що робився чимраз понуріший і дратливіший, майже без ніякого приводу кинувся на ненависного йому чоловіка, але вкусити його, як завжди, не зумів, тільки дістав кілька сильних копняків під щелепу. — Безперечно, в ньому є золота жила, — міркував уголос Колінз, — тільки я до неї не докопаюсь, а він робиться щодень зліший. Глянь на нього. Ну чого він допіру на мене накинувся? Я ж його не займав. У нього жовч збирається, і скоро він навіть на полісменів почне кидатись. За кілька хвилин до Колінза підійшов один з його клієнтів, білявий молодик, що держав у Сідервайлді трьох дресированих леопардів і провадив репетиції з ними, й попросив позичити йому ердельтер'єра. — У мене зостався тільки один, — пояснив він, — а без двох не та безпека. — А що сталося з вашим другим? — спитав хазяїн. — Альфонсо — мій великий самець-леопард — сьогодні вранці розлютився й дав йому гарту. Довелося добити. Роздер його, мов коня на кориді. Та мене пес урятував. Якби не він, усе те мені б дісталося. На Альфонсо таке не вперше нападає. Це він уже другого собаку мені знівечив. Колінз похитав головою. — Ерделів у мене зараз немає, — сказав він, і враз погляд його впав на Майкла. — А спробуйте-но ірландського тер'єра, — запропонував він. — Вони натурою подібні до ерделів. У всякому разі дуже близькі родичі. — В роботі з хижаками я тільки на ерделів покладаюся, — завагався молодик. — Ірландські тер'єри теж годяться. Ви гляньте на оцього. Бачте, який великий та дебелий. І духу йому не бракує, можете мені повірити. Він не злякається нічого. Випробуйте його. Як підійде — продам задешево. Це буде новинка — ірландський тер'єр з леопардами. — Як він загризеться з тими котярами, йому враз буде амба, — сказав Колінзові Джонні, коли білявий молодик повів Майкла за собою. — Ну що ж, — можливо, арена втратить зірку, — відказав, здвигнувши плечима, Колінз. — Та я хочу його спекатись. Коли собака занудить світом, як оцей, пропаще діло. Від нього вже нічого не доб'єшся. У мене бували такі.  



І Майклові довелось познайомитися з Джеком, позосталим ерделем, та взяти участь у щоденних репетиціях з леопардами. У цих великих плямистих котах він відразу впізнав спадкових ворогів, і ще перше, ніж його вкинули в клітку, напружився й наїжачив шерсть на хребті. То була тривожна мить для всіх учасників номера, коли в клітці опинився новий собака. Білявий молодик, що на афішах значився Раулем Каслемоном, а серед знайомих звався Релфом, уже був у клітці, й ердель з ним, а навколо клітки стояло кілька чоловіків з залізними прутами та довгими сталевими вилами в руках. Ту зброю вони держали напоготові, попростромлявши крізь грати в клітку, щоб страхати леопардів, які мусили виконувати номер, хоч їм не дуже кортіло. Майклова поява розсердила хижаків, і вони засичали, заметляли довгими хвостами та поприпадали до підлоги, ладнаючись на нього стрибнути. Однак приборкувач владно гримнув на них і підніс гарапника, а люди поза кліткою застережливо посунули вперед свою зброю. І леопарди, що вже на гіркому досвіді спізнали смак заліза, так і застигли, прищулені, хоча й далі сердито сичали та метляли хвостами. Майкл був не боягуз. Він не став ховатись за людину. Проте й мав досить розуму, щоб не кидатись на таких грізних звірів. Він тільки, наїжачений, сторожко перейшов через клітку, дивлячись просто на ворогів, тоді так само сторожко вернувся й зупинився поруч Джека, що приязно нюхав його, вітаючись. — Молодчина пес, — буркнув Релф дивно напруженим голосом. — Не боїться. Становище справді було напружене, і приборкувач поводився вельми обережно, унпкав різких рухів і держав на оці водночас і леопардів, і собак, і людей за кліткою. Він примусив лютих котів попідводитись і розійтися. А тоді наказав Джекові пройти між ними. Майкл рушив за ерделем самохіть. Ступав він, як і Джек, украй насторожено. Один з леопардів, Альфонсо, зненацька засичав на нього. Майкл не сахнувся від ворога, тільки наїжачився й вищирив зуби. В ту ж мить найближчий залізний прут загрозливо підсунувся до леопарда; той перевів очі на прут, тоді знов на Майкла — і не зачепив його. Перший день був найтяжчий. Потім леопарди звикли до Майкла, як колись звикли до Джека. Звісно, приязні між ними не могло бути, та ніхто з нею й не набивався. Майкл хутко зрозумів, що леопарди вороги й собак, і людей, а отже, люди й собаки повинні держатись укупі. Щодня він перебував у клітці годину чи дві, стежачи за репетицією; вони з Джеком не робили нічого, тільки стояли на чатах. Іноді, коли леопарди бували сумирніші, Релф навіть дозволяв обом псам лягти. Але в тривожніші дні він дбав за те, щоб вони весь час готові були стрибнути й заступити його собою від леопардів, як котрий здумає напасти на нього. Решту часу Майкл перебував у своєму просторому боксі разом з Джеком. Їх добре доглядали, як усіх тварин у Сідервайлді, часто мили, чесали, виводили бліх. Джек, як на пса-трилітка, був дуже статечний. Він або вже забув гратись, або ніколи не мав змоги навчитися. І вдача в нього була добродушна, мирна; він не ображався на дратливість, яку Майкл виявляв напочатку. І Майкл скоро перестав дратуватися й надалі вже тішився спокійним товаришуванням. Вони не намагалися виявити один одному свою приязнь, а просто цілими годинами лежали поряд, кожен задоволений присутністю другого. Часом Майкл чув здалеку, як Сара зчиняла гвалт або жалісно квилила, і розумів, що вона кличе його. Раз вона була вирвалась у свого доглядача й спобігла Майкла, коли він виходив з леопардячої клітки. Зраділо вереснувши, вона вчепилась у нього й істерично заджерґотіла, виповідаючи всі кривди, яких зазнала, відколи їх розлучено. Каслемонові помічники поблажливо чекали кілька хвилин, та врешті хлопець, що доглядав Сару, відтяг її геть, хоч вона щосили чіплялася за Майкла й верещала, мов відьменя. Коли її таки відтяглії, вона розлючено стрибнула на хлопця й уп'ялася зубами йому в руку, перше ніж він устиг здушити її нашийником і вгамувати. Всі, хто те бачив, зареготали, тільки леопарди, роздратовані мавпиним вереском, засичали та стали кидатись на грати. А коли її відносили геть, вона тихо квилила, мов тяжко скривджене дитя. Дарма що Майкл виявився цілком підхожий для роботи з леопардами, Рауль Каслемон так і не купив його в Ко-лінза. Одного ранку, за кілька днів після сцени з Сарою, весь Сідервайлд розтривожило ревище й зам'ятня в клітках хижаків. Почалась тривога з кількох револьверних пострілів і вмить розповсюдилася. Зусібіч рикали леви, шалено ґвалтували собаки. Роботу на арені облишили, бо перетривожені тварини не слухались. Кілька чоловік, і сам Колінз поміж них, побігли до хижацьких кліток. Хлопець, що водив Сару, кинув ланцюжка й гайнув за ними. — Не я буду, це Альфонсо, — гукнув Колінз учневі, що біг поруч нього. — Він таки допадеться до Релфа. Коли надбіг Колінз, насувалася розв'язка. Самого Каслемона якраз витягли з клітки, і перед очима в Колінза двоє чоловіків поклали його долі та кинулись зачиняти дверцята. А в клітці суцільним клубком, у якому годі було щось розібрати, качались Альфонсо, Джек і Майкл. Люди метались довкола й ширяли крізь грати залізними прутами, намагаючись розборонити їх. А в дальшому кутку два інші леопарди зализували свої рани, гарчали та борсалися, стримувані залізним пруттям, що не пускало їх у бій. Все дальше сподіялося за кілька секунд. Підбігла Сара: тягнучи за собою ланцюжок, зелена мавпочка, хвостата істерична самичка, що знала любов, далека родичка наших жінок, кинулась до клітки й пропхалася між гратами всередину. А клубок на підлозі раптом крутонувся, і Майкл, відкинутий з такою силою, що аж ударився об грати, впав додолу. Він спробував схопитись, але впав знову. Зі страшної рани на його правому плечі цебеніла кров. Сара стрибнула до нього, обхопила за шию і по-материнському пригорнула до своїх пласких волохатих грудей. Вона то вискала турботливо, то сварила Майкла сердито и ласкаво, коли він намагався звестись на скалічену передню лапу, і міцно держала рученятами, не пускаючи його до бою. А то розлючено поглядала на Альфонсо й пронизливим голосом лаяла його. Лом, упертий леопардові в бік, відвернув його увагу. Він ударив по залізяці лапою, та вона знов уперлась у нього, і він уже вхопив голе залізо зубами. А тоді плигнув на грати, махнув лапою й розпоров руку чоловікові з ломом. Той відскочив, упустивши зброю. Альфонсо зразу стрибнув назад до Джека — вже подоланого ворога, що лише тіпався в калюжі власної крові. Майкл таки зіп'явся на три лапи і рвався вперед, хоч Сара й держала його. Оскаженілий леопард трохи не кинувся на них, та його увагу знову відвернули залізним прутом. Цього разу він плигнув просто на людину і з такою силою вдарився об грати, що аж уся споруда задвигтіла. До клітки встромилося ще кілька ломів, та притиснути Альфонсо ніяк не щастило. Сара вгледіла, що він насувається, і заверещала на нього люто й пронизливо. Колінз вихопив у одного із своїх помічників револьвера. — Не вбивайте його! — закричав Каслемон, ухопивши хазяїна школи за руку. Приборкувач леопардів сам був у прикрому стані. Одна рука в нього безвладно повисла, а очі йому заливала кров з подряпини на голові, і він мусив витерти їх об Колінзове плече, бо нічого не бачив. — Це ж мій леопард, — запротестував він, — Вартий сотні таких напівдохлих мавп і норовливих тер'єрів. Та ми й їх зараз визволимо. Поможіть тільки. Витріть мені хто-небудь очі. Я нічого не бачу. Є в кого сліпі набої? Я свої всі вистріляв. Сара то рвалася вперед, затуляючи собою Майкла від леопарда, якого ще стримувало залізне пруття, то верещала на величезного іклатого котяру, ніби сподіваючись залякати й відігнати його тим лютим вереском. Наїжачений Майкл загарчав і пошкутильгав уперед, тягнучи її за собою, та за кілька кроків уразив знівечене плече й упав. І тоді Сара вчинила великий подвиг. Востаннє нестямно вереснувши, вона стрибнула просто на голову страховинному котові, зубами вчепилась у куце вухо й стала дряпати йому морду всіма пазурами. Сторопілий леопард зіп'явся на задні лапи, передніми намагаючись вдерти з голови це мале чортеня, що ніяк не пускалося. Смертельний бій зеленої мавпочки тривав не довше десяти секунд. Але Колінзові вистачило того часу, щоб розчинити дверцята, вхопити Майкла за задню лапу й витягти з клітки.  

РОЗДІЛ XXX


 

На щастя, в Сідервайлді не визнавали дель Марової рішучої й брутальної хірургії, а то б Майкл не вижив. Справжній хірург, умілий і сміливий, ретельно полагодив йому скалічене плече, хоча й трохи по-вівісекторському, роблячи те, до чого б ніколи не зважився вдатись в операції на людині; однак Майклові воно пішло на користь. — Кульгатиме довіку, — сказав хірург, витираючи руки й дивлячись на Майкла, що лежав нерухомо, майже весь закутий у гіпсові кайдани. — Гоїтиметься довго, та й то як усе піде добре. А як почнеться гарячка, доведеться добити сердегу. Скільки він коштує? — Він нічого не вміє, — відповів Колінз, — Доларів з п'ятдесят, а тепер і того не вартий. Кульгавих собак нема рації навчати. Та обидва вони помилялися. Майкл не зостався кульгавим довіку, хоч плече його згодом було завжди вразливе і в вологу погоду він часом справді трохи накульгував. Та й ціна його незабаром підскочила дуже високо, бо він таки став зіркою арени, як передрікав Гаррі дель Мар. А поки що він багато днів пронудився, лежачи в гіпсі; однак гарячки в нього так і не було. Доглядали його чудово. Звісно, не з любові, не з приязні: просто це належало до сідервайлдської системи, що так уславила заклад. Коли гіпс із Майкла зняли, він однаково не зазнав тієї інстинктивної насолоди, що з нею всі тварини зализують свої рани, бо його ретельно забинтували. А як зняли й пов'язки, рани вже зовсім загоїлись, тільки глибоко в плечі лишився тупий біль, що згас лише за багато місяців. Гаріс Колінз більше не докучав йому, випробовуючи на всяких штуках, і кінець кінцем позичив як статиста одному подружжю дресирувальників, у чиїй собачій трупі троє собак здохло, застудившись. — Якщо підійде, за двадцять доларів візьмете його назовсім, — сказав Колінз чоловікові — Вілтонові Дейвісу. — А як гигне? — спитав той. Колінз стенув плечима. — Я за ним не плакатиму. Він не піддається науці. Від'їжджаючи з Сідервайлда фургоном, у клітці, тер'єр майже не мав шансів вернутися туди, бо Вілтон Дейвіс уславився серед дресирувальників аж надто жорстоким поводженням із собаками. Ще за пса, що виконував який-небудь особливий номер, він міг більш-менш дбати, але статисти, на його думку, були не варті того. Адже їх можна купити за три-п'ять доларів. А Майкл йому й зовсім нічого не коштував. Якби він здох, Дейвіс мусив би тільки підшукати іншого пса. Перший етап нової Майклової пригоди минув без особливих прикрощів, дарма що клітка була тісна і він не міг у ній стояти, а всякий рух — коли клітку підіймали та переносили або на труській дорозі — озивався йому болем у плечі. Доїхав він тільки до Брукліну, де його приставили до одного другорядного театрика — Вілтон Дейвіс сам не був першорядним дресирувальником і в солідних закладах діставати ангажементу не міг. Тісна клітка далася взнаки Майклові аж тоді, коли їі внесли до великого приміщення над сценою й поставили біля кільканадцятьох інших кліток із собаками. То була жалюгідна трупа — самі дворняги, майже всі прибиті й залякані. Кілька собак мали прикрі садна на голові — так лупцював їх Дейвіс. Ніхто тих саден не лікував, і вони не гоїлись від гриму, під яким їх ховано на час виступів. Декотрі пси раз у раз заводили жалібне виття, а час від часу всі починали гавкати — бо що їм лишалося робити в тісних клітках? Майкл єдиний не приставав до тих хорів. Він уже давно, вдаючись у меланхолію, розучився гавкати. Він став надто замкнутий, щоб у такий спосіб виявляти свій настрій; не наслідував він і деяких ще злостивіших сусідів, що тільки й знали гарикатись крізь грати кліток. Власне, Майклова похмурість була надто глибока, аби ще сваритися з кимсь. Він тільки жадав, щоб йому дали спокій, і перші дві доби мав того спокою досхочу. Дейвіс привіз свою трупу на п'ять днів раніше, ніж мали початись його виступи. Вільний час він використав, щоб навідати жінчиних родичів у Нью-Джерсі, а доглянути собак найняв одного з підсобних робітників театру. Той, звісно, й доглянув би їх, якби, на лихо, не посварився другого дня з одним шинкарем і не попав з проваленою головою до лікарні. Як на те, театрик зачинили на три дні — зробити ремонт на вимогу пожежної інспекції. Ніхто й не підходив до того приміщення, і за кілька годин Майкл відчув голод і спрагу. Час минав, і спрага стала дошкуляти так, що про голод він забув. Цілу ніч гавкіт та виття не стихали, а під ранок перейшли в жалібне скавчання. Тільки Майкл не подавав голосу й страждав мовчки серед того пекла. Настав другий день; повільні денні години дотяглися до другої ночі, й темрява вкрила картину за лаштунками, цілком достатню, щоб заборонити всі номери з дресированими тваринами по всіх цирках, естрадах і балаганах світу. Важко сказати, снив Майкл чи марив, але за ту ніч він пережив наново майже все свое життя. Він знову був щенятком і грався на просторих верандах оселі містера Гегіна, на плантації Меріндж, і вдвох із Джеррі скрадався узліссям до річки постежити за крокодилами або навчався. від містера Гегіиа, Боба, Теренса й Бідді вважати чорношкірих людей за нижчих, зневажаних богів, яких слід держати весь час у покорі. Потім він плавав на шхуні «Ежені» з капітаном Келларом, другим своїм хазяїном, і на березі в Тулагі залюбився в Стюарда з чарівними пальцями і відплив з ним та Квеком на пароплаві «Макамбо». Стюард марився йому найбільше — на невиразному тлі з кораблів і людей, як от Старий Моряк, Саймон Нішіканта, Грімшо, капітан Доун і маленький літній А-Мой. Не раз у тому маренні з'являлися й Вишкребок, і Кокі — відважний живий жмутик пір'я, що безстрашно прожив під ясним сонцем своє коротеньке життя. Майклові уявлялось, наче з одного боку, вчепившись у нього, щось джергоче йому на вухо Кокі, а з другого — обіймає його Сара й мурмоче свою нескінченну й незрозумілу повість. А потім знов нібито чарівні пальці укоханого Стюарда пестливо м'яли йому вуха. — Отаке моє щастя, — бідкався Дейвіс, дивлячись на своїх собак, коли вже налаявся досхочу. — Це щоб ти знав, як довірятися п'яному підсобникові, — незворушно озвалась його дружина. — Я б не здивувалась, якби половина їх поздихала. — Ну, не час тепер патякати, — огризнувся Дейвіс, уже скидаючи піджака. — Ворушімося, серденько, а то лихо буде. Насамперед треба їх напоїти. З крана в кутку він наносив цебром води у велику оцинковану балію. Собаки, чувши дзюркіт і плюскіт, скавчали й вили, як навісні. Коли Дейвіс почав викидати їх із кліток, декотрі силкувалися лизнути йому руку розпухлим язиком. Кволіші повзли до балії, а дужчі стрибали через них. Місця для всіх не стало, і дужчі напилися першими, гарикаючи, штовхаючись та кусаючись. Серед найперших був і Майкл — він скуштував чужих зубів, і своїх дав скуштувати, але квапливо нахлептався живлющої рідини. Дейвіс топтався серед них, стусаючи ногами на обидва боки, щоб усі змогли напитися. І дружина його теж доклала рук, розмахуючи шваброю. Знявся пекельний гвалт, бо собаки, промочивши пересохлі горлянки, вже могли на весь голос вити з болю й страху. Декотрі вже не мали сили навіть доповзти до балії, тому воду підносили їм і поїли силоміць. Здавалось, собаки не понапиваються ніколи. Вони валялися знеможені по всій кімнаті, але раз у раз то один, то другий підповзав до балії й силкувався хлебтати ще. Дейвіс тим часом розпалив плиту й насипав у казан картоплі. — А смердить тут, як у скунсовій норі, — зауважила місіс Дейвіс, кінчаючи пудрити носа. — Любий, доведеться їх скупати. — Правда, серденько, — погодився чоловік. — І то чим-скоріше. Поки варитиметься та вихолонятиме картопля, ми це й упораємо. Я їх митиму, а ти витирай. Та сухенько, а то знов позастуджуються. Купали собак швидко, не панькаючись. Дейвіс хапав першого-ліпшого й кидав у балію, з якої вони щойно пили. А котрий боявся чи опинався, того він стукав по голові щіткою або бруском простого жовтого мила, що ним їх милив. На кожного собаку йшло всього кілька хвилин. — Пийте, пийте, дідько б вас узяв, як ще не понапивались, — приказував Дейвіс, натоплюючи кожного з головою в брудну мильну воду. Він неначе вважав, що вони самі винні в своєму жалюгідному стані, й сприймав їхню занехаяність як особисту образу. Майкл не опинався перед балією. Він розумів, що купання потрібне й неминуче, хоча в Сідервайлді воно бувало куди менш неприємне, а вже Стюард та Квек обертали купання на пестощі. Отож він терпів, поки його терли щіткою, і все було б гаразд, якби Дейвіс не притопив його з головою. Майкл відразу шарпнувся з води й остережливо загарчав. Дейвіс замахнувся важкою щіткою, але не вдарив, а тільки тихенько свиснув з подиву. — Ого! — сказав він. — Диви, хто це! Любонько, це той ірландський тер'єр, що я взяв у Колінза. Він ні на що не здалий. Колінз це сам сказав. Тільки за статиста, дірки затикати. Вилазь! — наказав він. — Годі з вас на сьогодні, пане новенький! Тільки затям, скоро я тебе так почну вчити, що тобі й світ немилий стане. Поки картопля охолоняла, місіс Дейвіс різкими покриками відганяла від неї голодних собак. Майкл понуро лежав збоку й не кинувся разом з рештою їсти, коли собак пустили до корита. І знову Дейвіс заметушився поміж них, відпихаючи ногами сильніших та зажерливіших. — Як вони ще почнуть кусатись після всього, що ми для них зробили, стусай їх під ребра, любцю, — сказав він дружині. — А, будеш? Будеш? — ревнув він зразу на великого чорного пса, щосили копнувши його в бік. Тварина відстрибнула, заскавчавши з болю, й стала осторонь, сумно дивлячись на їжу, над якою здіймалась пара. — Ну, тепер хай ніхто не каже, що я ніколи не купаю своїх собак, — озвався Дейвіс від крана, під яким мив руки. — Мабуть, годі на сьогодні, можна й спочити, любонько? Місіс Дейвіс кивнула головою. — Репетицію можна зробити й завтра, — провадив він. — Часу вистачить. Я сьогодні ще зазирну сюди й зварю ім дерті. Два дні постилися, то треба підгодувати. Коли собаки доїли картоплю, їх повкидали назад у клітки — ще на двадцять чотири години ув'язнення. В мисочки їм поналивали води, а ввечері, не випускаючи з кліток, ще раз сито нагодували кашею з дерті та собачими сухарями. Майкл тоді наївся вперше, бо пхатись до картоплі він погордував. Репетиція відбулась на сцені, і для Майкла прикрощі почалися зразу. Коли піднімали завісу, двадцятеро собак мусили вже сидіти на стільцях, поставлених півколом. Поки їх розсаджували, перед завісою виконували інший номер програми, отож вони повинні були мовчатрі, а щойно піднімуть завісу — всі разом загавкати. Майкл, як статист, не мусив робити нічого, тільки сидіти на стільці. Але спершу його треба було посадити, і Дейвіс, наказавши йому сісти на стілець, підкріпив свого наказа ударом по голові. Майкл погрозливо загарчав. — Ти ба! — глузливо кинув Дейвіс— Пан Новенький захотіли прочуханки. Ну що ж, дістанеш хоч і зараз такої, що можна буде звати тебе Плохеньким. Любцю, наглянь за рештою, а я цього новенького трохи повчу. Про те, як бито Майкла, краще не розповідати. Він, хоч і безнадійно, огризався, і за те його змолочено жахливо. Весь у саднах, закривавлений, сидів він на стільці, не беручи ніякої участі в виставі й запавши в ще глибшу похмурість. Мовчати, поки піднімуть завісу, йому було неважко. Та коли завіса попливла вгору, він не захотів приєднати свій голос до несамовитого гавкоту решти собак. Собаки на Дейвісову команду по одній, по дві, по три й цілими групами сплигували зі стільців і виконували звичайні собачі штуки: ходили на задніх лапах, підстрибували, кульгали, вальсували й перекидалися через голову. Дейвіс був чоловік запальний і руку мав важку, і протягом усієї репетиції ледачіші та дурніші пси скавчали з болю під його ударами. Загалом перед виставою відбулося три довгі репетиції — дві того дня й одна другого зранку. Майкл поки що мав спокій. За наказом він мовчки вилазив на стілець і мовчки сидів там. — От бач, любонько, чого можна добитися дрючком, — хвалився Дейвіс перед дружиною. Та їм обом і не снилось, якого сорому наробить їм Майкл на першій-таки виставі. За завісою все було готовісіньке. Собаки сиділи на стільцях і покірливо мовчали, а Дейвіс із дружиною ще грізно зацитькували їх. Тим часом перед завісою Дік і Дейзі Бели тішили глядачів денної вистави співом і танцем. Все йшло якнайліпше, і ніхто в залі й гадки не мав би, що за завісою повна сцена собак, якби Дік і Дейзі не заспівали в супроводі оркестру «Я хочу до Ріо». Майкл не міг стриматись. Як колись давно Квек підкоряв його своєю дримбою, чи Стюард любов'ю, чи дель Мар губною гармонією, так тепер його владно підкорили звуки оркестру й чоловічий та жіночий голоси, що виводили давно знайомий мотив, якого навчив Майкла Стюард. Проти його волі, всупереч його похмурому настроєві якась сила примусила його щелепи розціпитись, а голосники в горлі — забриніти в лад з пісенькою. З-перед завіси почувся дитячий та жіночий сміх, що хутко переріс у справжнє ревище й заглушив голоси Діка та Дейзі. Вілтон Дейвіс, вилаявшись, кинувся через сцену до Майкла. А той усе вив, і публіка реготала. Він ще вив, коли на спину йому впав короткий кийок. З несподіваного болю Майкл урвав пісню й мимоволі заскавчав. — Розбий йому довбешку, любчику, — порадила місіс Дейвіс. І почалася велика битва. Деіівіс спритно завдавав ударів, що їх чути було аж у залі, як і Майклове люте гарчання. Розвеселена публіка забула про Діка та Дейзі Белів. Їхній виступ було зіпсовано. І Дейвісів номер, як сказав сам Вілтон, «гавкнув». Він справді трохи не розбив голови Майклові. А публіка по той бік завіси веселилась на всю губу. Дік і Дейзі не могли співати далі. Глядачі хотіли бачити не те, що перед завісою, а те, що за нею. Налупцьованого Майкла забрав зі сцени один підсобний робітник, а тоді завіса піднеслась, відкривши цілу собачу трупу — і один порожній стілець. Хлопчаки в залі відразу здогадалися, чого той стілець порожній, і зняли крик, вимагаючи, щоб привели відсутнього собаку. Той крик підхопила вся зала, собаки загавкали ще несамовитіше, і загальні веселощі відтягли початок номера ще на п'ять хвилин, а коли він нарешті почався, собаки раз у раз збивались та помилялись, і Деіівіс потай лютував. — Дарма, золотко, — пошепки заспокоювала його незворушна дружина. — Ми його просто викинемо й візьмемо другого. Зате підвезли візка отій Дейзі Бел. Якби ти знав, що вона казала про мене одній моїй знайомій, з тиждень тому! За кілька хвилин, ще на сцені, командуючи собаками, чоловік знайшов нагоду шепнути їй: — Це все той пес. Ну, я його навчу. Я йому всиплю. — Авжеж, любчику, — погодилась вона. Коли спустили завісу, публіка ще довго реготала. Собак відвели до приміщення над сценою, Дейвіс спустився назад розшукати Майкла. Той не забився в куток від страху, а стояв між ногами в робітника, який забрав його зі сцени, й ще весь трусився після побою, але був готовий боронитись до останку, коли зачеплять. Дорогою Дейвіс спіткав подружжя співаків. Жінка розлючено плакала, чоловік тільки зціплював зуби. — Артист, нема що казати, — кинув він войовниче. — Ну, стривайте, ви своє дістанете. — Не лізь, бо й тобі всиплю, — огризнувся Дейвіс, вимахуючи коротким залізним прутом. — Правда, ти можеш і почекати, коли хочеш, тобі я потім бубни дам. Найперше ж я мушу всипати цьому псові. Ходи подивись, коли хочеш. Проклятущий! Звідки ж я мав знати? Він у мене недавно. На репетиціях і не писнув пі разу. Звідки я мав знати, що він завиє, коли ви співаєте? — Ну, накоїли, — такими словами зустрів директор театру Дейвіса, коли той, ведучи за собою Діка Бела, рушив до Майкла, що стояв наїжачений між ногами в робітника. — Стривайте, я ще й не такого накою, — відрубав Дейвіс, перехопивши міцніше й підносячи залізний прут. — Я його зараз уб'ю. Я з нього дух виб'ю. Ось побачите. Майкл загарчав, розпізнавши погрозу, й пригнувся, щоб стрибнути на ворога, а сам не спускав очей із залізного кийка. — А я так гадаю, що нічого ви йому не зробите, — сказав Дейвісові робітник. — Це мій пес, — самовпевнено відказав дресирувальник. — А мені начхати, ваш чи не ваш, — відрубав робітник. — Я маю свій розум. Торкніть його, то побачите, що буде. Я людина, він собака, а ви що таке? Чортзна-що. І собаки ви не битимете. Він уперше зроду попав на сцену, два дні сидівши без їжі й без води. О, я знаю, пане директоре. — Як ви вб'єте собаку, вам доведеться заплатити долар прибиральникові, щоб випіс трупа, — підхопив директор. — Заплачу з превеликою радістю, — відказав Дейвіс, підносячи прута знову. — Але з ним я поквитаюсь. — Мені вже з душі верне від вас, гицелів, — провадив робітник. — І глядіть, щоб мені терпець не урвався. Тільки торкніть його отією вашою штрикалкою, то я вас так торкну, що й сам зі служби вилечу, а ви прямим ходом у лікарні опинитесь. — Помалу, помалу, Джексоне, — почав був директор суворо. — Не лякайте, — відрубав робітник. — Я вже свого не попущу: як цей злидень хоч пальцем торкне собаку, я чхав на вашу службу. Мені однаково вже несила дивитись, як ці нелюди знущаються з тварин. Далебі, з душі верне. Директор глянув на Дейвіса й розгублено знизав плечима. — Нащо нам тут скандал? — сказав він. — Мені б не хотілось виганяти Джексона, а він таки справить вас до лікарні, як розходиться. Краще відішліть собаку туди, де взяли. Ваша дружина мені розповідала. Посадіть його в клітку й відішліть післяплатою. Колінз не образиться. Він його відучить співати й до чогось пристосує. Дейвіс, зиркнувши спідлоба на войовничого Джексона, завагався. — Знаєте що? — переконував далі директор. — Джексон усе й упорає — посадить його в клітку й відішле. Гаразд, Джексоне? Робітник мовчки кивнув головою, тоді нахилився й ласкаво погладив Майклову побиту голову. — Ну що ж, — здався Дейвіс, відвертаючись. — Як йому охота панькатися з собаками, хай панькається. Якби він попоморочився з ними стільки, як я…  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка