Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка20/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

РОЗДІЛ XXVII


 

— Вся річ у тому, Джонні, що ласкавістю собаку на справжні циркові трюки не наламаєш, і цим собаки різняться від жінок, — навчав Колінз помічника. — Ти ж знаєш, як воно буває з собаками. Ласкою навчиш його лягати, качатися, прикидатись неживим і всяких таких дешевих штук. Тоді надумаєш показати його приятелям, а він побачить нових людей, від збудження одуріє й нічого не хоче робити. Це так само як з дітьми. Вони бентежаться в товаристві, забувають усе, чого їх учили, й тільки сорому тобі завдають. А на арені собака має виконувати справжні складні номери, яких він не любить, ненавидить. Та ще, може, він нездужає, застудився, або сверблячка в нього, або просто настрій кислий. Що ж ти маєш робити? Вибачатись перед публікою? І взагалі на арені програма має йти як годинник. Твій номер починається в певну хвилину, й часом ти мусиш його виконувати до семи разів на день, залежно від умов ангажементу. І твої собаки повинні бути весь час готові до виступу, на команду. Вмовляти їх, улещати, чекати нема коли. Отже, лишається одне. Домогтися, щоб вони знали, що ти з ними не панькатимешся. — Еге ж, собаки не дурні, — зауважив Джонні. — Вони добре знають, коли ти жартуєш, а коли ні. — Атож, — схвально кивнув головою Колінз. — Тільки-но дай їм попуст, і вони зразу ледачіють. Розм'якни і побачиш, як хутко почнуть виконувати свої номери нечисто, їх треба весь час держати в страху божому, а як ні, то вмить сам з торбами підеш, у жодному путньому цирку ангажементу не випросиш. За півгодини Майкл — звичайно, не розуміючи й слова, — почув, як король дресирувальників викладає ще одному учневі інший закон. — Для нас, Чарлзе, годяться тільки покручі та дворняги. Серед чистокровних і одного на десяток не знайдеться придатного для цирку, хіба що в нього заяче серце; а якраз відвагою чистокровні різняться від дворняг та покручів. У них гаряча кров, як і в породистих коней. Вони вразливі й горді. І оце найгірше. Ти прислухайся до моїх слів. Я своє ремесло дістав у спадок і вчився його змалечку, ціле життя. І дечого досяг. А знаєш чому? Бо я тямлю своє діло. Закарбуй це собі. Тямлю! Ще одна перевага в покручах і дворнягах — вони дешеві. Як працюєш із ними, не страшно й занапастити котрого, бо завжди можна знайти заміну, й недорого. І вчити їх легше. На них легко нагнати страху божого. А з чистокровними те й лихо, що на них страху божого не наженеш. Налупцюй дворнягу як слід, і що вийде? Він лизатиме тобі руки, й коритиметься, й на череві поповзе робити те, що ти від нього хочеш. Бо дворняги — це собаки-раби. Вони не мають відваги, але в цирковому собаці відвага якраз і не потрібна. Потрібен страх. А спробуй-но набий чистокровного, то побачиш, що буде. Іноді вони після цього здихають. Я сам таке бачив. А як не здихають, тоді що? Робляться вперті, або злостиві, або й те, й те заразом. Буває, так тоді рвуться кусатись, що аж піняться з люті. І ти можеш такого вбити, але пінитись і кусатись не відучиш. А інші робляться вперті. Ці якраз найгірші. Пасивний опір, як то кажуть. Вони не огризаються. Можеш затовкти такого до смерті, але не присилуєш ні до чого. Вони як ті християнські мученики, що давали спекти себе на вогнищі або спряжити в олії. У них свої переконання, і ти роби що хоч, а їх не зміниш. Вони скоріше здохнуть… І справді здихають. Я мав таких. Я ж сам колись учився… і навчився, що краще з ними не заводитись, їм не даси ради. В них більше терплячки, ніж у пас. На них тільки марнуєш час, нерви та й гроші — бо коштують вони дорого. Ось хоч би цей тер'єр, — Колінз кивнув головою на Майкла, який стояв за два-три кроки ззаду й понуро споглядав усе, що робилось на арені. — Він чистокровний, і в нього обидві вади: впертий і злий. Тому він ні на що не годиться. Я його ні разу не лупцював по-справжньому й не буду. Бо це ні до чого. Як дуже його притиснути, він огризатиметься. І не впокориться до смерті. А щоб заїдатись, коли не дуже тиснуть, він занадто розумний. Але як не тиснути, то він і не навчиться нічого. Я б його сплавив хоч і сьогодні, якби не був певен, що дель Мар не міг помилитися. Сердешний Гаррі знав, що в цього пса якийсь особливий хист, козирний номер, і я хочу дошукатися, що ж воно таке. — Може, він з левами виступає? — підказав Чарлз. — Так, він саме з тих, що не злякаються й лева, — погодився Колінз. — Але який же особливий номер може він виконати з левами? Класти голову в пащу? Я ще не чув, щоб собаки таке робили, і це непогана думка. Що ж, можна спробувати. Бо хіба лиш це нам і зосталось, уже ми його на всьому пробували. — Можна зі старим Ганнібалом, — знову підказав Чарлз. — Йому колись у цирку Сейлза й Сінкера жінка клала голову в пащу. — Старий Ганнібал починає дуріти, — заперечив Колінз. — Я давно за ним стежу й хочу його спекатись. Кожна тварина може будь-коли сказитися, надто дика. Розумієш, життя їхнє неприродне. А як сказиться, тоді амба. Пропали твої гроші, а як не знаєш свого діла, то й сам можеш пропасти. Майкла, напевне, справді випробували б з Ганнібалом, і, можливо, він позбувся б голови в страшній «левовій пащі, якби ненароком не втрутився щасливий випадок. Бо за мить Колінз уже слухав квапливі слова наглядача над левами й тиграми. То був чоловік років, може, сорока, хоч виглядав він на добрих шістдесят. Глибокі зморшки в пього на обличчі скорше були схожі на сліди від пазурів хижого звіра, ніж на тавро його власної звірячої натури. Старий Ганнібал починає казитися, — ось до чого зводилось його повідомлення. — Дурниця, — відповів Колінз. — Це ти вже старієш і не даси йому ради. Ось я тобі покажу. Ходіть усі з нами, подивитесь. П'ятнадцять хвилин перепочинете, і я вам покажу те, чого на арені ще не бачили. За такий номер можна б правити десять тисяч на тиждень… тільки надовго б його не стало. Старий Ганнібал дуже скоро задер би лапи вгору й здох із самої образи. Ходімо! Гей, ходіть усі зі мною! П'ятнадцять хвилин перерви. І Майкл поплентався за останнім, найстрашнішим своїм хазяїном, а позаду тяглась ціла вервечка Колінзових помічників та гостей-дресирувальників. Як було відомо всім, Гаріс Колінз демонстрував своє мистецтво тільки вершкам циркового світу. Наглядач над левами й тиграми, що мав обличчя поборознене пазурами власної звірячої натури, злякано заволав, коли побачив, що хазяїн збирається ввійти до Ганнібалової клітки з самим мітлищем у руці. Ганнібал був уже старий, але вважався найбільшим левом у неволі й мав ще цілі зуби. Він ходив туди й сюди по клітці, важко ступаючи й похитуючись, як ходять усі поневолені звірі, коли перед його кліткою спинився гурт несподіваних глядачів. Лев не звернув на людей ніякої уваги, а ходив собі далі, мотаючи головою з боку на бік і гнучко повертаючись, коли доходив до стінки, з таким виглядом, ніби мав якусь певну мету. — Отак він уже два дні ходить, — скиглив доглядач. — А як підійдеш до клітки, зразу лапою махає. Ось гляньте, що мені зробив, — і він підняв праву руку. Верхня й спідня сорочка були роздерті, а по шкірі тяглися довгі дряпини, і на них повиступали крапельки крові. — Я не всередині був. Це він крізь грати дістав, одним помахом, як я збирався вичищати з клітки. Якби хоч був заревів абощо. А то мовчить увесь час, тільки ходить і ходить. — Де ключ? — спитав Колінз. — Гаразд. Впусти мене туди. А потім замкни клітку й вийми ключ із замка. Загуби його, забудь десь, закинь. Я встигну діждатися, поки ти його знайдеш, щоб мене випустити. І Гаріс Колінз, цей щуплявенький чоловічок, який до смерті боявся, щоб дружина за обідом не вивернула йому на голову миску гарячої юшки, перед очима в своїх помічників та гостей-колег увійшов до клітки, озброєний самим мітлищем. Дверцята за ним зачинили, і він відразу, спокійно, але уважно дивлячись на Ганнібала, що все ходив туди й сюди, повторив свій наказ замкнути його і вийняти ключа. Разів з півдесятка лев пройшов по клітці, не звертаючи на людину ніякої уваги. А потім, коли він саме відвернувся задом до Колінза, той заступив йому зворотну дорогу. Вертаючись назад і спіткавши перепону, Ганнібал не заревів. Він тільки, загравши могутніми м'язами під шовковистим рудим хутром, підняв лапу, щоб змахнути ту перепону геть. Та Колінз, заздалегідь знаючи, що зробить лев, випередив його й уперіщив мітлищем по ніжному носі. Ганнібал сахнувся назад, коротко рикнувши, й відмахнувся могутньою лапою. Але Колінз випередив його знову й ще раз ударив по носі, змусивши відступити. — Примусьте його нахилити голову, це весь секрет безпеки, — промовив король дресирувальників тихим, напруженим голосом. — А, ти так? Ну, на ще. Розгніваний Ганнібал, припадаючи, щоб стрибнути, підвів був голову, але новий удар по носі змусив його нахилити її, і цар звірів позадкував, носом до підлоги, а в горлі і десь аж у грудях йому клекотіло глухе гарчання. — Дивіться, — сказав Колінз, рушив слідом і вперіщив лева ще раз, підганяючи його відступати швидше. — Людина — хазяїн, бо вона вміє думати, — провадив він свою лекцію. — Треба тільки, щоб голова керувала тілом, от і все. Передбачайте, що хоче зробити звір, і випереджайте його. Ось дивіться, як я його приборкаю. Він не такий страшний, як йому хочеться думати. І цю думку, поки вона ще не закоренилася, треба вибити йому з голови. Я це й зроблю мітлищем. Дивіться. Він прогнав звіра задки через усю клітку, раз у раз б'ючи його по носі й не даючи йому підвести голови. — Ось я зараз зажену його в кут. І Ганнібал, гарчачи, рикаючи, пирхаючи, пригинаючи голову та намагаючись відмахнутись передніми лапами від настирливого мітлища, покірливо позадкував у куток і підібгав під себе зад, немов силкувався згорнутись у клубочок, зробитися меншим, сховатися сам у себе. Морду він держав весь час нахилену вниз, а тому стрибнути ніяк не міг. І раптом він повільно підвів голову й позіхнув. А Колінз, бачивши, що він підводить голову повільно, й знаючи раніш за самого Ганнібала, що він зараз позіхне, цього разу не вдарив його. — Ось я його й приборкав, — оголосив Колінз, уперше заговоривши веселим, не напруженим голосом. — Коли лев у самому розпалі бою позіхає, можете бути певні, що він ио сказився. Він сповна розуму, бо якби ні, то стрибав би й махав лапами, а не позіхав. Він знає, що його побито і, позіхаючи, ніби каже: «Я здаюся. Заради господа бога дай мені спокій. Ніс у мене прикро болить. Я б радий з тобою поквитатись, та не можу. Я зроблю все, що хочеш, і буду слухняний, тільки не бий мене по моєму бідному зболілому носі». Але людина — хазяїн, і вона не дасть відбути себе так легко. Вбийте йому в голову, що ви пан над ним. Утовчіть це в нього. Не спиняйтеся, коли він здасться. Присилуйте його ковтнути ліки й облизати ложку. Примусьте лизати вашу ногу, що стоїть йому на карку й топче його в порох. Приневольте лизати палицю, що його била. Дивіться! І Ганнібал, найбільший з усіх левів у неволі, ще з цілими зубами, спійманий у джунглях уже дорослим, справжній цар звірів, скулився ще дужче й забився що глибше в куток перед грізним мітлищем у руці в маленького щуплявенького чоловічка. Спина його зігнулась так, що він і зовсім уже не міг стрибнути, а голову він пригинав нижче й нижче під груди в ганебній покорі, спираючись ліктями на підлогу й затуляючи бідного зболілого носа могутніми лапами, якими міг би за один помах роздерти Колінза й випустити з нього дух. — Може, він і прикидається, — сказав Колінз, — та однаково йому доведеться лизати мою ногу й палицю. Дивіться! Він підняв ліву ногу — не боязко й нерішуче, а швидко й твердо, — і поставив левові на шию. Мітлище було піднесене для удару: Колінз наперед знав, що може спасти левові на думку, й уже наготувався дати відсіч. І Ганнібал зробив те, що мусив зробити, що призначила йому природа. Він рвучко підвів голову й роззявив здоровезну пащеку, щоб угородити блискучі білі ікла в топку, обтягнену шовковою шкарпеткою щиколодку над низьким жовтим черевиком. Та ікла не вгородились у неї. Вони ще не просунулись і п'ятої частини відстані, коли піднесене мітлище клепнуло по носі й примусило лева знов нахилити голову вниз, до грудей і затулити носа лапами. — Він не сказився, — оголосив Колінз. — Багато чимало в нього тями, але він добре тямить, що я за нього розумніший і вже його подужав. Якби він сказився, він би цього не тямив і я б не знав наперед, що він хоче зробити, а отже не зміг би його випереджати, і він би вже порозтягав мої тельбухи по всій клітці. Він почав штрикати Ганнібала кінцем мітлища, за кожним разом підносячи його напоготові для удару. А могутній лев лежав та гарчав безсило й за кожним штурханом повертав морду ближче й ближче Д9 Колінзової ноги, аж урешті висолопив червоного язика й лизнув черевик, що не вельми делікатно спирався йому на шию, а потім і палицю, що тільки-но так боляче била його. — Ну, будеш чемним левом? — спитав Колінз, щосили потерши підошвою Ганнібалову шию. Ганнібал не зміг стримати гнівного рику. — Будеш чемним левом? — знову спитав Колінз, тернувши його підошвою ще брутальніше. І Ганнібал підняв морду й ще раз лизнув червоним язиком жовтий черевик і тонку щиколодку, яку міг би строщити, лише раз хрупнувши щелепами.  

РОЗДІЛ XXVIII


 

З одним лише живим створінням серед усіх численних вихованців Сідервайлдської школи сприязнився Майкл, і то була химерна й смутна дружба. Його приятельку, маленьку зелену мавпочку з Південної Америки, звали Сара, і вдачу вона мала начебто зроду істеричну й дражливу, без ніякого почуття гумору. Іноді, ходячи за Колінзом по арені, Майкл бачив Сару, що її виводили пробувати на якійсь новій штуці. Бо вона не вміла чи не хотіла навчитися жодного номера, і тому її без кінця вчили нових і нових або принаймні використовували як статистку при здібніших виконавцях. Нічого путнього, правда, й з цього не виходило, бо Сара або джерготіла без угаву, або верещала зі страху, або чіплялась до інших тварин. Коли її примушували щось робити, вона обурено опиналась, а як удавались до сили, зчиняла цілий гвалт, що баламутив усіх тварин на арені й заважав роботі. — Хай їй біс, — нарешті сказав Колінз. — Ось тільки-но доберу який мавпячий оркестр, то й її сплавлю. То — найтяжча, найстрашніша доля, яка лишень може спіткати мавпу на цирковій арені, бо мавпи-оркестранти — це безпорадні маріонетки, яких смикають за невидні дротинки й штрикають паличками сховані люди, примушуючи їх протягом усього номера рухатись так, як треба. Але тер'єр спізнався з Сарою ще до того, як їй призначили цю жахливу долю. Перший раз вона зненацька налетіла на нього, мов мале верескливе чортеня, погрожуючи йому зубами й пазурами. Майкл, що вже давно запав у глибоку понурість, тільки спокійно глянув на неї й навіть не наїжачився й не нашорошив вуха. А потім байдуже відвернувся від цього сердитого й метушливого створіння. Це спантеличило Сару. Якби він рвонувся до неї, чи загарчав, чи ще якось виявив злість, як те робили всі відомі їй собаки, вона б зчинила гвалт на цілу арену й скликала всіх людей подивитись, як на неї, безвинну, нападають. Проте Майклова незвичайна поведінка зачарувала її. Вона нерішуче підступила ближче, вже не ґвалтуючи, і хлопець, що водив її, попустив тоненького ланцюжка. «Може, він перегризе їй хребет», — з надією подумав він, бо ненавидів Сару всією душею, мріючи служити при левах чи слонах, а не морочитися з цією сварливою й невгамовною мавпочкою. І якраз тому, що Майкл не звернув на Сару уваги, вона зацікавилась ним. За мить вона вже мацала його рученятами, а в другу мить обняла за шию, притулилася щокою до щоки й заджерґотіла без угаву. День у день вона, коли щастило застати його на арені, тулилась до нього й тихенько, без угаву, без передиху щось гомоніла про себе, про своє життя. Та джерготня скидалась на розповідь про всі кривди та знущання, яких їй довелося зазнати. То була суцільна нескінченна скарга — можливо, також на здоров'я, бо Сара часто кашляла, чхала й тулила долоньку до грудей, ніби там у неї весь час боліло. А інколи уривала своє нарікання й пестила та голубила Майкла, ніжно воркотячи. Крім неї, ніхто в Сідервайлді ні разу не приголубив Майкла; а вона весь час була з ним ласкава, ніколи не щипала, не смикала за вуха. Так само й у неї, крім нього, не було друзів. Коли його вранці виводили на арену, він радий був зустрітися з нею, дарма що ті зустрічі завжди кінчалися бешкетом — коли Сару хотіли забрати від Майкла, вона шалено відбивалася й верещала на всю арену зразу розлючено, а потім жалібно; а люди навколо реготали з цього химерного роману між мавпочкою й ірландським тер'єром. Та Гаріс Колінз терпів і навіть заохочував їхню приязнь. — Ці дві кислятини дібрались якраз до пари, — казав він. — І воно їм корисно. Ніби с для чого жити, а це добро для здоров'я. Та затямте моє слово, колись вона втне йому таку капость, що з їхньої приязні вийде трагедія. Ті слова виявились пророчими тільки наполовину: Сара не втнула Майклові ніякої капості, однак їхній приязні справді незабаром судилося закінчитись трагедією. — Тюлені — хитруни, — читав Колінз одного дня імпровізовану лекцію своїм учням-дресирувальникам. — Під час номера їм тільки підкидай рибку. А ні, то нічого не робитимуть, і квит. Але, приміром, на собачий апетит уже покластися не можна, хоча, скажімо, зовсім не вчене порося може вам досить добре виконати деякі номери, коли його манити схованою в рукаві пляшечкою молока з ріжком. Затямте добре, що я кажу. Ви гадаєте, що оті хорти вам надсаджуватимуться, як їх понадити шматочком м'яса? Ні, їх примусить надсаджуватись тільки батіг. Гляньте он на Біллі Гріна. Нема іншого способу навчити його цуцика такої штуки. Ласкою цього не доб'єшся. І їжею його не підкупиш. Єдина рада — примусити. Біллі Грін саме дресирував невеличкого кудлатенького цуцика бозна-якої породи. На арені Біллі завжди справляв фурор, витягаючи з кишені цуцика, що виконував один особливий номер. Останній його цуцик здох, скрутивши в'язи, і тепер Біллі наламував нового. Він хапав цуцика за задні лапи й підкидав у повітря; а цуцик мусив, перевернувшись і падаючи вниз головою, стати передніми лапами Біллі на долоню й постояти так, задніми лапами вгору. Біллі раз за разом нахилявся, хапав цуцика за задні лапи й підкидав. А цуцик, замлілий зі страху, марно силкувався виконати номер. Та йому ніяк не щастило втримати рівновагу. Кілька разів він падав шкереберть і трохи не гепався на поміст, а раз таки й гепнувся боком, так сильно, що йому й памороки відбило. А хазяїн скористався з того як з передишки, щоб утерти рясний піт з обличчя, став підштовхувати цуцика носаком, поки той насилу зіп'явся на лапки. — Нема такого собаки, щоб навчився цього задля шматочка м'яса, — провадив Колінз. — І нема такого собаки, щоб навчився ходити на передніх лапах, поки йому палицею не підіб'єш угору задніх лап разів з тисячу. А цей номер завше має успіх, надто в жінок — самі розумієте, вийняти з кишені отаке малятко, і таке воно кмітливе, таке спритне й так любить свого хазяїна, так йому вірить, що дозволяє он як себе підкидати. Дідька лисого вірить! Просто на нього зуміли страху божого нагнати, ось що. Правда, можна вряди-годи вийняти з кишені ласенький шматочок і дати тварині — публіка таке любить. Та це тільки ефектний жест. Глядачам подобається думати, ніби тварини радо викопують свої номери, і ніби з ними панькаються, як з рідними дітьми, і ніби вопи люблять свого хазяїна до смерті. Але якби глядачі, не доведи боже, побачили те, що робиться за лаштунками, тоді враз би всі дреснрувальницькі номери зійшли б зі сцени, й нам би довелось шукати іншого хліба або з торбами йти. А проте й на самій арені, перед очима в глядачів, діється хтозна-скільки жорстокості. Краще за всіх уміла дурити публіку Лотті. Вона виступала з дресированими котами й просто заціловувала їх на арені, надто як у номері щось не виходило. Бере на руки й цілує в писок. Тоді спускає додолу, і помер уже виходить як по маслу, а дурна публіка аплодує, аж нетямиться, що ось, мовляв, яка ласкава та гуманна дресирувальниця. Думаєте, вона справді цілувала того кота? Овва! Вона його кусала за писок. Від Лотті цього навчилась Еліна Павало й стала робити так зі своїми болонками. А скільки собак працює на арені в парфорсному нашийнику? Спритний чоловік може й ущипнути собаку за ніс так, що ніхто не помітить. Але найбільш помагає страх. Здебільшого собаки працюють чисто, бо знають, що їх чекає після номера, коли схиблять. Згадайте капітана Робертса з його данськими догами. Правда, вони не були зовсім чистокровні. Він їх мав дванадцятеро — другої такої зграї звірюк я не бачив. Він двічі залишав їх тут у мепе. Без доброго кийка до них не можна було ввійти. Вони мені одного мексіканця скалічили. Теж добрий звірюка був. Але вони його повалили й трохи не зжерли. Йому потім сорок швів наклали й напомпували пастерівською вакциною проти сказу. Та однаково лишився довіку кривий на праву ногу через тих собацюр. Далебі, других таких я не бачив. І капітан Роберте, тільки-но покажеться з ними на арені, вкидав публіку в захват. Ті доги аж тулилися до нього, так начебто його любили. Думаєте, справді? Вони його люто ненавиділи. Я бачив сам, отут у Сідервайлді, як він заходить до них у клітку з кийком у руці й вибиває з усіх підряд потерть, як зі старих сінників. Яка вже там любов! Він просто вживав давнього способу з ганусом. Намочував шматочки м'яса в ганусовій олії й клав у кишені. Правда, це годиться тільки зі зграєю великих собацюр. Тут весь ефект у їхній величині. Зі звичайними собаками це виглядало б просто по-дурному. Та й, крім того, властиві свої номери вони виконували не задля ганусової олії. Роберте примушував їх кийком. Він сам був лютіший за собаку. Він було часто казав, що мистецтво дресирувати тварин — це мистецтво наганяти їм страху. Один його помічник потім розповів мені про нього гидкувату історію. Якось вони в Лос-Анджелесі мали вільний місяць, і Робертсові вбгалось у голову навчити собаку балансувати срібним доларом на шийці пляшки з-під шампанського. Подумайте й спробуйте собі уявити, чи можна домогтись цього ласкою. Той помічник казав, що Роберте перевів стільки палиць, скільки й собак, а собак він затовк шість. Він купував їх на муніципальній шкуродерні по два з половиною долари, і, тільки-но один здохне, у нього був напоготові другий. Аж від сьомого він домігся свого. Хоч вірте, хоч ні, той пес таки балансував доларом на шийці пляшки. Але на арені виступав тільки тиждень — здох від того биття. Нагноєння в легенях зробилося. Ще як я був хлопчаком, виступав у нас один англієць. У нього були поні, мавпи й собаки. То він кусав мавп за вуха, й на арені йому досить було нахилитись до котрої, як вона кидала норовитись і робила, що треба. Найкращий був у нього один великий шимпанзе. Він міг зробити вряд чотири кульбіти на спині в коня, що мчав чвалом; і цього шимпанзе англієць двічі на тиждень як слід лупцював. Та часом бувало, що після такого прочухана шимпанзе не годен був виконати номер. Тоді хазяїн принатурився по-іншому. Став лупцювати потроху, але перед самим номером — давав тільки скуштувати палиці. І все було гаразд — хоч можливо, що якась інша мавпа заноровилась би й не схотіла робити нічого. Того самого дня Колінз продав цінну пораду одному дресирувальникові левів. Той саме не мав ангажементу, і його три леви жили в Сідервайлді. Номер їхній з погляду публіки був цікавий і навіть страшний: вони стрибали й рикали, наче ладні роздерти тендітну дівчину, що держала їх у покорі нібито самою незламною відвагою та ще невеличким вершницьким батіжком у руці. — Лихо в тому, що вони вже звикли, — нарікав господар левів. — Айседора більш не може їх розштурхати. Вони не хотять бирсуватися перед публікою. — Я їх знаю, — кивнув головою Колінз. — Вони вже старі, та й дух їхній зломлено. Ось хоч би Сарк. Йому вже стільки бахкали сліпими набоями в вухо, що він давно глухий як пень. А Селім утратив відвагу разом з зубами. Йому їх повибивав один португалець, що доглядав його в Барнема й Бейлі. Чули цю історію? — Авжеж, — кивнув головою його співрозмовник. — Я часто думав: ото, певне, був удар! — Таки був. Португалець зацідив його залізним прутом. Селім був злий і сягнув до португальця пазурами, ну й пащу роззявив рикнути, а той і врізав його залізним прутом. Він мені потому сам розповідав. Селімові зуби, каже, заторохтіли на підлозі, як кісточки з доміно. Але віл не повинен був так робити — лев великих грошей коштує. Його тоді вигнали з роботи. — Ну, тепер вони всі три для мене небагато варті, — сказав господар левів. — Не хочуть гарчати на Айседору й бирсуватися, одно слово — не грають. А весь номер був у цьому. Це був наш фінал, і він завжди здобував нам успіх. Порадьте, що мені робити. Махнути рукою на цей номер? Чи купити молодих левів? — Зі старими Айседорі безпечніш, — сказав Колінз. — Аж занадто безпечно, — заперечив Айседорин чоловік. — Звісно, з молодими левами й мені буде більше і роботи, й відповідальності. Але ж заробляти на хліб якось треба, а цей номер уже пропащий. Колінз похитав головою. — Що ви хочете сказати? Ви знаєте раду? — враз зацікавився власник левів. — Вони вже звикли до неволі й проживуть ще кілька років, — відповів йому Колінз. — А купити молодих левів — це ризик: вони можуть поздихати. Однак можна примусити працювати ще й цих. Тільки прийміть мою пораду… Король дресирувальників на мить умовк, і власник левів був розтулив рота спитати, але Колінз уже неквапно вів далі: — … Яка коштуватиме вам… ну, скажімо, триста доларів. — Триста доларів за пораду? — швидко перепитав його розмовник. — Яка вам поможе, гарантую. Скільки треба заплатити за трьох нових левів? Отже, на цих трьох сотнях ви ще й заробите. І порада зовсім проста. Двоє слів, по півтораста доларів за слово. — Це задорого для мене, — відказав власник левів. — Мені треба за щось жити. — Мені також, — запевнив його Колінз. — Того я й стовбичу тут. Я фахівець, і ви платите мені гонорар за консультацію. Ви очі вирячите, коли я вам скажу, що зробити, таке просте це діло; і я, хоч убийте, не знаю, як це ви самі не здогадалися. — А як не поможе? — з сумнівом запитав власник левів. — Як не поможе, я верну гроші. — Ну гаразд, кажіть, — здався Коліпзів клієнт. — Електризуйте клітку у— сказав Колінз. Спершу власник левів не зрозумів; потім йому сяйнуло в голові. — Цебто…. — Атож, — кивнув головою Колінз. — І ніхто нічого не здогадається. Сухі батареї — і квит. Примостіть їх під кліткою. Айседорі треба буде тільки наступити на вмикача. Як вони не почнуть метатись та ревти на весь цирк, коли електрика зашпигає їх у лапи, тоді я не тільки не візьму ваших трьох сот, а ще й доплачу вам триста доларів. Я сам бачив, як воно діє, і це діло певнісіньке. Звірі наче на розпеченій плиті танцюють. Підплигують, а як стануть на лапи — знову припікає… Тільки струм треба давати помалу, — застеріг Колінз. — Я навчу вас, як приладнувати батареї. Спершу не дуже сильний струм, щоб вони могли й номер виконувати, а під кінець сильніший і сильніший. І не звикнуть вони до цього ніколи. Довіку танцюватимуть, як і першого дня. Ну, що скажете? — Справді рада варта трьохсот доларів, — визнав власник левів. — Хотів би я заробляти гроші так легко…  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка