Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка19/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

РОЗДІЛ XXV


 

Одного ранку, об одинадцятій годині, блідий бог-юнак начепив на Майкла нашийника з ланцюжком, вивів собаку з ізолятора й доручив його іншому, смаглявому богові-юнакові, що не став гаяти часу на вітання з Майклом і не виявив ніяких приязних почуттів. Дорогою Майклові спіткалося ще троє бранців, припнутих на ланцюг, як і він. Майкл ще зроду не бачив таких звірів. То були здоровезні, вайлуваті ведмеді, і, вгледівши їх, він наїжачився й тихенько загарчав, бо спадковою пам'яттю впізнав у них одвічних ворогів — як корова, теж свійська тварина, відразу впізнає ворога у вовкові. Але Майкл був уже занадто бувалий, занадто досвідчений і взагалі занадто розважний, щоб напасти на них. Він лише напружився ввесь і, втягуючи носом чудний запах цих створінь, сторожко пішов далі за тим богом, що вів його на ланцюжку. Раз у раз ніздрі його ловили чудні, невідомі запахи. Він не міг бачити крізь стіни, та згодом упізнав по тих запахах левів, леопардів, макак, павіанів, тюленів, морських левів. Звичайного собаку все те, може б, приголомшило; однак Майкл тільки нашорошився й ступав тихо і обережно. Йому здавалось, наче він іде незнаною пущею, густо населеною невідомими йому страхіттями. Вже входячи на арену, він раптом відскочив убік, наїжачив шерсть на всьому хребті й тихо, погрозливо загарчав. Бо назустріч йому, з арени, йшло п'ятеро слонів. Вони були не дуже й великі, як на слонів, але Майклові здалися величезними страховищами, що їх він міг порівнювати лише з китовою маткою, яку бачив мигцем тоді, коли вона трощила шхуну «Мері Тернер». Та слони не звернули на нього ніякої уваги. Вони йшли вервечкою, і другий держався хоботом за хвіст першого, а третій за хвіст другого й так далі, як учили їх залишати арену після виконаного номера. Майкл вийшов на арену, а слідом за ним і ведмеді. То був круглий поміст, як у звичайному цирку завбільшки, посипаний тирсою, в квадратовій будівлі під скляним дахом. Одначе лав навколо арени не було, оскільки глядачів туди не допускалося. Тільки сам Гаріс Колінз, його помічники, покупці чи продавці тварин і професіонали-дресирувальники могли бачити, як там катують тварин, коли навчають їх штук, на які потім публіка дивиться в цирку, роззявляючи рота з подиву або хапаючись за боки зі сміху. Майкл забув за ведмедів, бо їх повели на другий бік арени й там зразу взяли в роботу. На мить його увагу привернули люди, що викочували з арени яскраво розмальовані барила, досить міцні, щоб на них могли сидіти навіть слони. А коли юнак, що вів його на ланцюжку, спинився, Майкла зацікавив строкатий шотландський поні, що лежав на помості. Зверху на ньому сидів чоловік, а поні раз у раз підводив голову з тирси й цілувався з чоловіком. Майкл бачив тільки це, однак здогадувався, що там щось не гаразд. Сам не знавши чому й не бачивши жодних ознак, він відчував за тим жорстокість, примус і несправедливість. Звичайно, він не міг бачити довгої шпильки в руці у чоловіка. Щоразу, як той шпигав нею коника в плече, поні мимоволі шарпався головою вгору, а чоловік ураз нахилявся обличчям до його морди. А публіці мало здаватися, ніби поні в такий спосіб виявляє любов до хазяїна. А за десять футів другий шетландський поні, вороний як галка, поводився так само дивовижно, як поводились і з ним. До передніх ніг йому було прив'язано мотузки, і два чоловіки сильно шарпали за них, а третій, стоячи перед коником, стукав його по колінах коротенькою твердою тростиною. І поні падав у тирсу навколішки, немов із шаноби. Йому не хотілось того робити, і він упирався, широко розставляючи ноги, й непокірно мотав головою, і намагався обкрутнутись, але тільки важко падав набік або ж, коли мотузки попустять, спинався дибки. Та щоразу його завертали мордою до чоловіка, що бив його тростиною по колінах. Так його вчили вклякати перед людиною — номер, що завжди сповнює захватом публіку, яка бачить тільки наслідки дресирування, але й гадки не має про його методи. А Майкл хутко збагнув, що навчають тут муками. Одно слово, Сідервайлдська дресирувальна школа була школою мук. Гаріс Колінз сам, кивнувши головою смаглявому богові-юнакові, підкликав його до себе й запитливо, оцінююче подивився на Майкла. — Дель Марів пес, сер, — пояснив юнак. Колінзові очі зацікавлено блиснули, і він обдивився Майкла уважніше. — А ти знаєш, що він уміє? — спитав він юнака. Той похитав головою. — Гаррі був кмітливий хлопець, — провадив Колінз нібито до юнака, але скорше сам до себе, власне, думаючи вголос. — Він уважав цього пса за диво. Тільки який же в нього хист? Сердешного Гаррі нема на світі, а ми не знаємо, що цей пес уміє… Ану відчепи ланцюжок. Звільнений, Майкл підвів погляд на бога-хазяїна: що ж далі? Болісний рев одного з ведмедів по другий бік арени дав йому на здогад, чого слід сподіватися. — Іди сюди, — наказав Колінз суворим, різким тоном, як звичайно. Майкл підійшов і спинився перед ним. — Ляж. Майкл скорився, однак повільно, з видимою нехіттю. — Упертюх чистокровний! — глузливо кинув Колінз. — Не хочеш ворушитися жвавіше, еге? Дарма, навчимо! Встань! Ляж! Встань! Ляж! Встань! Команди лунали, мов револьверні постріли або ляскання батога, але Майкл виконував їх так само повільно, знехотя. — Принаймні розуміє, що йому наказують, — мовив Колінз. — Може, він уміє подвійне сальто? — висловив він заповітну мрію всіх собачих дресирувальників. — Ану спробуймо. Прищібни ланцюжка. Джіммі, йди сюди. Начепи йому другий повідок. Підійшов ще один вихованець виправної колонії й защібнув на Майклі попругу, до якої було прив'язано тонку шворку. — Підкиньте його, — наказав Колінз. — Готові? Гоп! І Майклові завдано неймовірної, незбагненної образи. На команду «Гоп!» його одночасно шарпнули за ланцюжок біля нашийника вгору й назад, а за шворку біля попруги — вперед і вгору; сам Колінз короткою твердою паличкою вдарив його під нижню щелепу. Якби Майкл був хоч трохи обізнаний з цим номером, то бодай почасти уникнув би болю, підстрибнувши й перекрутившись у повітрі назад. Так же йому здалось, ніби його ламають і розривають, а болючий удар по щелепі майже приголомшив його. І водночас, силою перевернений у повітрі, він гепнувся на тирсу потилицею. З тирси він підхопився розлючений, наїжачений, вищиривши зуби, й угородив би їх у тіло бога-хазяїна, якби не був рабом хитрих дресирувальницьких способів. Двоє юнаків знали своє діло. Один потяг за шворку назад, другий за ланцюжок уперед, і Майкл міг тільки гарчати та їжачитись у безсилій люті. Він нічого не годен був удіяти — ні стрибнути вперед, ні відскочити назад, ні кинутись убік. Передній юнак, тягнучи за ланцюжок, не давав йому напасти на заднього, а задній шворкою не підпускав до переднього, і обидва вони боронили йому накинутись на Ко-лінза, про якого Майкл уже знав, що це лихий бог, бог-кривдник. Майклів гнів був такий великий, як і його безсилля. Він міг тільки їжачитись та надривати голосники в горлі лютим гарчанням. А для Колінза то була картина звична й зовсім не цікава. Він навіть озирнувся в інший бік, перевіряючи, що там роблять з ведмедями. — Ох ти ж, чистокровний! — глузливо кинув він, знов обернувшись до Майкла. — Ану, відпустіть його! Тільки-но Майкла звільнили, він стрибнув на Колінза. Але той, досвідченим оком вимірявши відстань, влучно вдарив його носаком під щелепу, і Майкл, перевернувшись у повітрі, ще раз гепнувся спиною на поміст. — Держіть його! — скомандував Колінз. — Розтягніть! Двоє юнаків потягли в різні боки за ланцюжок і шворку, і Майкл знов опинився в цілковитій безпорадності. Колінз оглянувся до входу на арену, де саме показалися два запряги могутніх тяглових коней; за ними йшла молода жінка в аж занадто модному та елегантному костюмі. — Я гадаю, цей пес ніколи й не нюхав сальто, — сказав він, на хвильку вертаючись до питання про Майкла. — Скинь з нього попругу, Джіммі, і йди помагай Смітові. А ти, Джонні, відведи його отуди вбік, тільки бережи свої ноги. Он іде міс Марі на першу репетицію, і той телепень, її чоловік, не дасть їй ради. Майкл, звичайно, не міг зрозуміти сцени, яку довелось побачити і йому, бо юнак, що привів його, рушив з ним якраз у той бік, аби самому подивитися, що робитиме нанка з чотирма кіньми. Одначе з жінчиної поведінки Майкл здогадався, що вона теж не вільна й зазнає кривди. І справді, її саму примусом навчали виконувати номер. Вона трималась бадьоро аж до тої хвилини, коли мала початися страшна спроба, та як поглянула на дві пари коней, уже поставлені обабіч неї, й уявила, що це зараз вона муситиме тримати руками штельваги, а коні тягтимуть у різні боки, — мужність зрадила її, і вона відступила назад, згорбившись і сховавши обличчя в долоні. — Ні, ні, Біллі, я не можу, — благально звернулась вона до чоловіка — ще молодого, але вже опасистого. — Я боюся, боюся! — Пусте, шановна пані! — втрутився Колінз. — Цей номер абсолютно безпечний. А водночас дуже ефектний і добре оплачується. Ось випростайтесь. — Він руками обмацав їй крізь жакет плечі й спину. — Пристрій на місці, — тоді провів долонями вниз по її руках. — Ну, випускайте гачки, — він труснув їй обидві руки, й з пишних мереживних манжет у неї випали два залізні гачки, прикріплені на кінцях тонкого сталевого тросика, що ховався в рукавах. — Та не так! Щоб не видно! Втягніть назад. Спробуйте ще раз. Треба ховати їх у долонях. Ось так. Розумієте? О, гаразд. Дуже добре. Опанувавши себе, жінка виконувала все, що їй казано, одначе раз у раз благально поглядала на свого Біллі, що стояв, сердито насуплений, осторонь. Погоничі обох запрягів підняли штельваги, щоб жінка могла вхопитись за їхні кільця. Вона спробувала те зробити, але знов їй не стало духу. — Адже як щось зламається, мені повідриває руки! — запротестувала вона. — Та що ви! — заспокоїв її Колінз. — Вам може хіба що жакета порвати. В найгіршому разі — секрет фокуса розкриється, й публіка посміється з вас. Але пристрій не зламається. Ось слухайте ще раз. Коні не тягтимуть вас за руки. Вони тягтимуть одні одних. А глядачі гадатимуть, ніби це ви їх держите. Ну, спробуймо знову. Беріться за кільця, і в ту ж мить випустіть гачки з рукавів і зачепіть їх. Ну! — скомандував він різко. Жінка витрусила з рукавів гачки, але вхопитись за пітельваги знову побоялась. Колінз нічим не виказав роздратування. Він навіть відвернувся в той бік, де вже відводили з арени обох поні — того, що цілувався з дресирувальником, і того, що падав навколішки. Зате чоловік визвірився на неї: — Ти що, Джуліє, підвести мене хочеш? — Я спробую, Біллі! — жалібно відмовила жінка. — Не сердься! Я спробую. Ось диви! Я вже не боюся. Вона простягла руки й ухопилась за пітельваги. Колінз, із ледь помітною посмішкою на устах, оглянув її зціплені кулаки, щоб пересвідчитись, чи добре сховано гачки. — А тепер напружтеся! Розставте ширше ноги. І не горбтеся. — Своїми руками він направив їй як слід руки й плечі. — Пам'ятайте — коли коні потягнуть, щоб ваші руки були випростані. Потім ви вже й не зможете зігнути їх, хоч би й захотіли. Але як вони будуть зігнуті в першу мить, трос обдере з них шкіру. Не забувайте ж — руки повинні бути підняті й випростані в одну пряму лінію з плечима й спиною…. О, отак. Починаймо. — Ой, зачекайте, — попросила жінка, знов опустивши руки, — Я все зроблю, їй же богу, зроблю, тільки поцілуй мене, Біллі, а тоді нехай хоч і руки відриває. Смаглявий юнак, що держав Майкла на ланцюжку, і всі, хто стояв та дивився, оскірились. А Колінз, стримавши усмішку, сказав: — Ми зачекаємо, скільки ви хочете, пані. Головне — щоб за першим разом усе вийшло гаразд. А потім ви вже не боятиметесь. Біле, справді, приголубте її, підбадьорте. І Біллі, сердитий, невдоволений, прикро збентежений, послухався — обняв дружину й поцілував її, хоч і не надто ласкаво. Вона була дуже принадна, зовсім молода, років двадцяти, з милим дитинним личком, тонким станом, але пишним тілом, фунтів із сто сорок вагою. Чоловікові обійми й поцілунок таки підбадьорили її. Коли Біл відійшов, вона випросталась, напружилася, стиснула губи й шепнула: — Готово. — Марш! — скомандував Колінз. Погоничі вйокнули, і четверо коней знехотя налягли на хомути. — Батога! — уривчасто гукнув Колінз, дивлячись на жінчині плечі — чи добре лежить під жакетом тросик. Батоги впали коням на крижі, й вони рвонулися вперед, аж пригинаючись і здоровезними, як тарілка, підковами збиваючи хмару тирси. Гнів Біллі враз де й дівся. Картина була така страшна, що на виду йому відбилася щира тривога за дружину. А по її обличчі перебіг цілий калейдоскоп почуттів. Спершу воно було напружене й злякане, мов у християнської мучениці перед левами на римській арені або в спійманої злочинниці. Та вмить той вираз змінився подивом і полегкістю, що їй зовсім не боляче. І нарешті воно розцвіло щасливою, переможною усмішкою. Жінка обернулась до свого Біллі, показуючи, яка вона рада й горда, що догодила йому, і як вона його любить. Біллі теж, заспокоєний, відповів їй ніжною й гордою усмішкою. Та Колінз відразу втрутився: — Усмішки тут ні до чого! Не всміхайтеся. Треба, щоб публіка думала, ніби ви справді самі держите коней. Перекопуйте ж її, що так воно й є. Напружуйте обличчя якомога. Вдавайте рішучість, силу волі. І велику натугу. Ноги розставте ширше. Напружте м'язи, щоб аж випиналися крізь спідницю. Подавайтеся трохи то в один бік, то в другий. Ширше ноги, ще ширше! А обличчя кривіть так, ніби вас роздирає на шматки, і ви держитесь самою силою волі… О, оце так! Оце добре!.. Який номер, Біле! Безпрограшний. Ще, ще батога їм! Хай рвуться! Хай аж до землі припадають, хай тягнуть жили одні з одних! Свиснули батоги, і могутні огирі знов шарпонулися вперед, ніби хотіли втекти від жалючого болю. Те видовище справді могло захопити циркову публіку. Кожен кінь важив фунтів з тисячу вісімсот; отже, глядачам мусило здаватись, ніби сім тисяч двісті фунтів напружених кінських м'язів розривають ніжну, струнку, фунтів на сто сорок жінку в модному костюмі. Глядачки під час таких номерів зойкають з жаху й відвертаються. — Годі! — гукнув Колінз погоничам. — Пані перемогла, — оголосив він, ніби на справжній цирковій арені. — Біле, це не номер, а золота жила. Відчіпляйтесь же, пані, відчіпляйтесь! Марі відчепилась від штельваг і, забувши сховати гачки, що звисали їй з-під манжет, підбігла до свого Біла. Впала йому на груди, обняла за шию й вигукнула, цілуючи його: — Біллі, я знала, я весь час знала, що зумію! Добре вийшло, правда? — Ви виказали себе, — сухо урвав її Колінз. — Вся публіка побачила гачки. Ту ж мить, як відчепитесь, треба сховати їх у рукави. Спробуймо знов. І ще одне. Не хизуйтесь після номера. Не показуйте, що вам було легко. Вдавайте, ніби це чортзна-як важко. Ніби ви зовсім знесилилися з натуги й ось-ось упадете. Хай вам коліна підгинаються, а плечі обвисають. Ваш партнер ступить крок, щоб вас підхопити, поки ви не зомліли. І тоді ви знов покажіть себе. Не дозвольте йому підтримувати вас. Зберіть усю снагу, останнім зусиллям волі випростайтесь — адже сила волі, мужність тут уся принада, — пошліть публіці повітряний поцілунок і кволо, жалісно всміхніться. Немовби ви зовсім надсадились і вас з арени повезуть у лікарню, але якраз у таку мить ваша мужність, і усмішка, й цілунок укинуть публіку в захват. Ви мене зрозуміли, пані? Біле, запам'ятайте й нагадуйте їй. Ну, ще раз. На коней поглядайте трохи з острахом… О, гаразд! Щоб ніхто не здогадався, як ви зачіпляєте гачки. Випростайтесь! Марш! І знову три тисячі шістсот фунтів кінських м'язів з одного боку й з другого стали неначе розривати Марі надвоє. Вправу повторили ще й ще раз, а Колінз тим часом послав одного хлопця до контори по дель Марову телеграму. Коли її принесли, він, збираючись узятися знову до Майкла, сказав Білові: — Спробуйте ще самі з нею. Разів з шість. І затямте: як котрий вахлай-фермер почне хвалитися, що його запряг перетягне вашого, зразу ж пропонуйте йому забитись навзаклад. Звісно, трохи втратитесь на рекламу, на контрамарки, але воно оплатиться. Погоничі вам трохи підіграють, і ваші коні перетягнуть. Я б сам радісінько подався гастролювати з цим номером, якби був молодший та вільніший.  

Поглядаючи на Майкла, Колінз перечитав дель Марову телеграму з Сієтла: «Спродайте моїх собак. Ви самі знаєте, що вони вміють і скільки варті. Мені вони непотрібні. Вирахуйте за утримання, скільки належить, решту грошей заберу, як приїду. Я знайшов не пса — диво. Всі мої дотеперішні номери ніщо проти цього. Це козирний туз. Самі побачите». Відійшовши на другий край арени, де було спокійніше, він ще раз обдивився Майкла. — Дель Мар сам був козирний туз, — сказав він до Джонні, що держав тер'єра за ланцюжок. — Коли він телеграфував мені спродати собак, це означає, що він підготував кращий номер. І ось прибув один-єдиний пес, та ще й чистокровний упертюх, хай йому чорт. Він тут пише, ніби це якесь диво. Так воно, мабуть, і є, але що він, у бога, вміє? Сальто він ніколи зроду не робив навіть простого, не те що подвійного. Як ти гадаєш, Джонні? Ану, помізкуй. Підкажи що-небудь. — Може, він уміє рахувати?.. — озвався Джонні. — Ну, це диво невелике. А втім, спробуймо. Та Майкл, що чудово вмів рахувати, не схотів показувати свого вміння. — Якщо це вчений собака, то мусить бодай ходити на задніх лапах, — спало Колінзові на думку. — Ану, спробуймо. І Майкла знову піддано принизливому іспитові. Джонні за нашийника звів пса на задні лапи, а Колінзова палиця вдарила його під щелепу, а тоді по колінах. Розгніваний Майкл сіпнувся вкусити бога-хазяїна, але його відтягнено за ланцюжок. А коли він спробував зігнати оскому на Джонні, той незворушний юнак просто підняв його за нашийник у повітря, і він трохи не задихнувся. — Ні, не те, — сказав Колінз розчаровано. — Якщо вісі не вміє стояти на задніх лапах, то й у барильце не стрибне. Ти чув про Рут, Джонні? Ото було диво, не сука! Вона стрибала з барильця в барильце на задніх лапах, ні разу не торкнувшись землі передніми. По вісім разів уряд. Я пам'ятаю, Карсон, її хазяїн, держав її в мене і вправлявся з нею. То була справжня золота жила, тільки він не вмів її берегти, і вона здохла, застудившись, у Крипл-Кріку. — А може, він уміє крутити тарілки на носі? — знову підказав Джонні. — Де там, коли він і на задніх лапах не стоїть, — заперечив Колінз. — А крім того, це теж невелике диво. Ні, в цього пса якийсь свій, особливий номер, справді небачений. Він робить якусь надзвичайну річ надзвичайно добре, і ми повинні розгадати його. Надало ж тому Гаррі загинути так нерозважно й лишити на мою голошу цю загадку! Мабуть, доведеться мені самому поморочитись. Відведи його, Джонні. До вісімнадцятого номера. А потім знайдемо йому осібне приміщення.  



РОЗДІЛ XXVI


 

«Вісімнадцятий номер» був великою загородкою чи кліткою в псарні, досить просторою й для десятка таких ірландських тер'єрів, як Майкл. Бо в Гаріса Колінза все велось по-науковому. Дресировані собаки, віддані на утримання до Сідервайлдської школи, діставали там змогу оклигати після всіх знегод піврічних чий цілорічних мандрів. Через те дресирувальники, що хотіли відпочити або не мали ангажементу, вельми охоче здавали своїх тварин у Колінзів заклад. Колінз держав тварин у чистоті й теплі, оберігав від заразних хвороб. Одно слово, він відновлював їхні сили для дальших циркових чи естрадних гастролей. Ліворуч від Майкла, в сімнадцятому номері, жило п'ятеро кумедно обстрижених французьких пуделів. Майкл міг бачити їх лиш тоді, коли його виводили та приводили, але весь час чув їх вухами й нюхом і з нудьги та самотності навіть почав гарикатися з Педро, найбільшим пуделем, що грав у своїй трупі роль клоуна. Пуделі були аристократи серед дресированих тварин, і Майклова ворожнеча з Педро була скорше вдавана. Якби їх з Педро звели докупи, вони сприязнилися б умить. А так пси з нудьги гарчали один на одного, хоч обидва знали, що ніякі вони не вороги. У дев'ятнадцятому номері, праворуч від Майклового, була смутна, навіть трагічна компанія. Там жили — так само л бездоганній, стерильній чистоті — прості, невчені дворняги. То був ніби запас сировини, якою в разі потреби поповнювали ту чи іншу собачу трупу. Тоді їх брали на арену дресирувати, й там вони спізнавали пекло. Крім того, у вільні хвилини Колінз із помічниками весь час випробовували на всіляких штуках їхні здібності. Так, одного цуцика, схожого на кокер-спанієля, кілька днів пробували навчити, стоячи на спині в коника, що мчав по арені, стрибати крізь затягнений папером обруч і знов ставати на кінську спину. Кілька разів він упав і прикро забився, поки його визнали непридатним і стали випробовувати на жонглера з тарілками. А коли й з того нічого не вийшло, цуцика пристосували гойдатись на гойдалці та ще виконувати роль статиста в трупі з двадцятьох собак. В дев'ятнадцятому номері не припинялись муки та сварня. Собаки, скалічені під час навчання, зализували рани, скавчали, вили або ж з найменшого приводу скаженіли. Щоразу, як до них укидали новенького — а це ставалось часто, бо й забирали їх до вже дібраних труп майже щодня, — там заводилися гризтись і не вгамовувались, поки новачок здобував собі силою належне місце серед інших або поки він покірливо приймав те, що залишать йому дужчі. Майкл не звертав уваги на мешканців дев'ятнадцятого номера. Хоч скільки вони нюшили його й гарчали на нього, він визнавав гідним постійної вдаваної ворожнечі самого тільки Педро. Крім того, його водили на арену куди частіше й держали там куди довше, ніж будь-кого з них. — Навряд щоб Гаррі помилився з цим псом, — казав Колінз і невтомно силкувався дошукатися, за що ж дель Мар назвав його «дивом» і «козирним тузом». Яких лише знущань не зазнав Майкл у тих спробах! Його змушували стрибати через бар'єри, ходити на передніх лапах, їздити верхи на поні, робити переднє сальто, вдавати клоуна в собачій трупі. Смикаючи за шворки, прив'язані йому до всіх чотирьох лап, пробували, чи не вміє він вальсувати. Під час деяких спроб, щоб він не міг ухилятись на боки або падати вперед чи назад, йому надягали колючого нашийника. Його били батіжком і тростиною, щипали за ніс. З нього пробували зробити воротаря в футбольному матчі між двома командами битих і мучених дворняг. Тягали на драбину, щоб він стрибав звідти в кадіб з водою. Його навіть примушували робити «мертву петлю» — батогами гнали вниз по похилому жолобу, що далі загинався вгору й утворював кільце, і ось Майкл мусив з розгону підбігти внутрішнім боком того кільця вгору, верхню його частину пробігти догори ногами, як муха на стелі, збігти вниз і вибігти з кільця, зробивши повний оберт. У нього б те вийшло, якби він розганявся щодуху, але він не хотів, і коли йому не щастило сплигнути набік ще з похилої частини жолоба, він падав уже в кільці, боляче забиваючись.  

— Я, власне, не думаю, що Гаррі саме це мав на увазі, — казав Колінз, який навчав своїх помічників при кожній нагоді. — Але я сподіваюся так натрапити хоч на якийсь ключик і відкрити те, що знав про нього сердешний Гаррі. Якби того зажадав Майклів укоханий бог, Стюард, Майкл з любові до нього намагався б навчитися всіх цих штук і більшість їх опанував би справді. Та в Сідервайлді любові не було, а горда натура породистого пса не дозволяла йому робити з примусу те, що він радо зробив би з любові. А що Колінз зовсім не був породистою людиною, то перший час між ним і Майклом часто ставалися запеклі сутички. Та Майкл хутко збагнув, що проти цього чоловіка він безсилий і поразка його неминуча. Ще й по стявшись із ворогом, він бував переможений шаблоновими дресирувальницькими способами. Ні разу йому не пощастило дістати зубами Колінза чи Джонні. Він був занадто розважливий, щоб не відмовитись від боротьби, в якій напевне зломився б тілом і духом. Тому він замкнувся в собі, став похмурий, тихий і ніколи більше не піддавався нестямній люті, хоча й переможений не щулився боягузливо, а завжди готовий був загарчати й наїжачитись, показуючи, що всередині він лишився самим собою, нескореним. Урешті його майже перестали випробовувати на нових трюках, і ланцюжка з нього зняли, і Джонні вже не водив його, одначе Колінз, коли був на арені, весь час держав його біля себе. Гіркий досвід навчив Майкла, що він мусить ходити за Колінзом усюди; і він ходив за ним, весь час ненавидячи його і повільно, непомітно отруюючи власний організм виділеннями залоз, що не могли працювати нормально під тиском тієї ненависті. Фізично це на ньому не позначалося, бо він мав міцний організм і чудове здоров'я. Та що десь воно мусило відбитись, то лишало слід на його душі, чи психіці, чи натурі, чи свідомості. Він дедалі дужче замикався в собі, жадав самотності, нудьгував. І все це псувало його вдачу. З веселого, грайливого пса, навіть грайливішого за свого брата Джеррі, Майкл робився понурим, дратливим і злим. Йому вже не хотілося гратися, бігати, борюкатись. І фізично він став млявий та стриманий, як розумово. Такими робляться люди у в'язничних камерах. Він міг цілі години знудьговано стояти на арені позад Колінза, поки той мордував якого-небудь дворнягу, навчаючи нової штуки. Чимало надивився Майкл на ті тортури. При ньому навчали хортів-стрибунів. Вони й самі охоче стрибали так високо й так далеко, як лишень могли, та Колінз і його помічники домагались від них справжніх див — якщо можна назвати дивом те, що людина чи тварина робить понад свою спромогу. Найбільші природні зусилля їм би не зашкодили. Але неприродна надсада декотрих убивала зразу, а решті набагато вкорочувала життя. Під трампліном для стрибків стояла людина, і хорт, що стрибав з нього, вже в повітрі діставав сильний удар довжелезного батога. Аби випередити батіг, уникнути його дошкульного, мов скорпіоняче жало, удару, хорти пнулися з себе, надсаджували в відчайдушному стрибку всі свої м'язи й жили. — Собака ніколи не стрибне з усієї сили, поки його не примусиш, — повчав Колінз помічників. — Отже, ваше діло — примусити його. В цьому вся різниця між моїми стрибунами й вивченими яким-небудь партачем-аматором. Ті навіть у найглухішій провінції успіху вам не здобудуть. Колінз навчав безперестану. Дресирувальника, що пройшов науку в його школі й діставав від нього рекомендаційного листа, в циркових колах поважали як дипломованого фахівця. — Жоден собака від природи не вміє ходити на задніх лапах, а на передніх і поготів, — казав король дресирувальників. — Собак не так створено. Їх треба примусити. Оце вам і вся таємниця дресирування. Вони мусять. А примусити їх повинні ви. Це ваша робота. Примусьте їх. Хто не зуміє, тому в мене нічого робити. Затямте це собі н ворушіться. Майкл бачив, хоча й не розуміючи всього, як колючим сідлом примушували мула хвицатись. Той мул, коли вперше з'явивсь на арені, був гладкий і сумирний. Перше ніж упасти Коліизові в око, він був улюбленцем фермерової родини й знав тільки любов, ласку та жарти з його впертості. Та Колінз добачив, що цей вухатий покруч, здоровий, сильний і довговічний, і на арені смішитиме людей своїм виглядом та поведінкою. В Сідервайлді він зразу дістав нове назвисько — Вухано Вуханіні — й зазнав найбільшої несподіванки в своєму житті. Він і гадки не мав, що в сідлі є шпичка, бо без вершника вона зовсім не колола. Та щойно в сідло вихопився Семюел Бекон, негр-акробат, під його вагою шпичка встромилася мулові у спину. Семюел знав про неї й був напоготові. А Вухано з несподіванки вперше зроду скільки сили вихнув задом. Сем підлетів угору й упав на м'яку тирсу кроків за п'ять від мула, а Колінзові очі вдоволено блиснули. — Дуже добре, — похвалив Колінз, — Не я буду, як і ти не дістанеш ангажементу, коли я продам мула. Номер вийде хоч куди. Тільки треба ще принаймні двох чоловік, щоб не боялись і вміли падати. Ну, ворушися. Спробуй ще раз. І для Вухано почалась пекельна наука, що завдяки їй чоловіка, який його купив, назахват ангажували всі найкращі цирки Сполучених Штатів і Канади. День у день тривали мулові тортури. Сідлом із шпичкою сідлали його недовго. Потім негр став сідати на нього охляп, проте мул вихався так само, бо шпичку було прикріплено ремінцем до Семової долоні. Кінець кінцем Вуханіні став такий уразливий, що здригався, тільки-но хто гляне на його спину. А вже як хто пробував сісти на нього верхи, він і кидався, й крутився, й вихався, певний, що зараз у нього ввіпнеться шпичка. За місяць, коли знайшли й натренували ще двох вершників-акробатів, білих юнаків, готовий номер показано купцеві — щуплявенькому чоловічкові з напомадженими вусами, схожому на француза. І той купив Вухано не торгувавшись, за ту ціну, яку призначив Колінз, і найняв Сема та інших двох акробатів. Колінз продемонстрував йому номер за всіма правилами, як у справжньому цирку, й навіть сам виступав перед можливим покупцем у ролі розпорядника арени. Вухано, гладкого як линок і зовсім сумирного, введено до квадратової загорожі з обшитих сукном сталевих линв, натягнених на залізних стояках, теж обшитих сукном. З нього скинули обротьку й відпустили. Він зразу занепокоївся, прищулив вуха, всім виглядом виказуючи злість. — Запам'ятайте одне, — сказав Колінз покупцеві, — Якщо ви його купите, то самі виводьте його на арену й ніколи, ні в якому разі не шпигайте. Коли він це затямить, ви завжди могтимете його вгамувати. Від природи він такий сумирний, ласкавий та вдячний, що другого такого в мене ще не було. Треба, щоб він вас любив, а тих трьох ненавидів. І ще одне: коли він справді озлиться та почне кусатись, доведеться повиривати йому зуби й годувати кашею та пареною дертю. Я дам вам рецепти, що йому додавати в їжу. А тепер дивіться. Колінз увійшов у загородку й погладив мула. Той пестливо потерся об нього, намагаючись якось вибратись повз нього назовні, бо знав, що його тут чекає. — Бачте, він довіряє мені, — пояснив Колінз. — Він знає, що я ніколи не шпигав його й кінець кінцем щоразу його визволяю. Я для нього милосердний самаритянин, а якщо ви його купите, цю роль доведеться взяти на себе вам. Ну, а тепер дивіться весь номер. Звісно, ви зможете потім поліпшувати його на свій смак. Король дресирувальників вийшов за линви, ступив до уявної рампи й обвів поглядом уявний оркестр, партер та галерійку. — Дами й панове, — звернувся він у порожнечу, ніби до повної глядачів зали. — Це Вухано Вуханіні, найбільший жартун серед мулів на всьому світі. Він такий ласкавий, як ньюфаундлендське щеня. Ось гляньте! Колінз відступив назад до загородки, простяг руку через линви й сказав: — Іди сюди, Вухано, покажи шановній публіці, кого ти найдужче любиш. І Вухано подибав уперед маленькими копитцями, понюхав Колінзову долоню, підійшов ще ближче, обнюхав руку, тицьнувся мордою Колінзові в плече й трохи зіп'явся дибки, ніби хотів обійняти його через линви. Насправді він просив, благав Колінза вивести його геть із цієї загорожі, де його, як він добре знав, чекало знущання. — От бачте, це тому, що я ніколи не шпигав його, — кинув Колінз покупцеві, відійшов до уявної рампи й знову ввернувся до уявної публіки: — Дами й панове! Вухано Вуханіні великий жартун. Він уміє такі штуки витинати своїми чотирма ногами, що ніхто в світі не всидить на ньому й хвилини. Я вас попереджую чесно, перше ніж викликати на спробу. Начебто це неважке діло — всидіти на спині в такого веселого мула, як Вухано, одну хвилину, одну шістдесяту частину години, чи, ще точніше, — шістдесят секунд. Так ось я вас викликаю, молодці-ковбої, приборкувачі мустангів! Хто всидить у мула на спині цілу хвилину, тому негайно плачу п'ятдесят доларів: а хто зуміє вдержатись повних дві хвилини, той отримає п'ятсот доларів. Ті слова були умовним знаком для Семюела Бекона, і він нерішуче підійшов до хазяїна, сором'язливо осміхаючись. Колінз простяг йому руку, ніби помагав вилізти на поміст. — А ваше життя застраховане? — спитав Колінз негра. Сем похитав головою й дурнувато вишкірив зуби. — То нащо ж ви хочете важити ним? — А задля грошей, — відказав Сем. — Мені грошей треба на одне діло. — На яке діло? — А це вже не ваше діло, містер, — Сем знову запобігливо всміхнувся, ніби вибачаючись за таке зухвальство. — Може, я лотерейні квитки скуповую. А мо', й ні. Скажіть краще, чи я справді одержу гроші. — Авжеж, — запевнив Колінз. — Якщо заробите. Постійте отам-о й почекайте трохи. Дами й панове, вибачайте за таку затримку, але, може, ще є охочі? Легкий заробіток! П'ятдесят доларів за шістдесят секунд — майже долар за секунду… якщо виграєте. Ет, дарма вже — даю долар за секунду. Шістдесят доларів тому чоловікові, чи хлопцеві, чи жінці, чи дівчині, що всидить на Вухано одну хвилину, Ну-бо, шановні дами! Згадайте, що ми живемо в добу рівноправності. Це вам нагода втерти носа чоловікам, братам, синам, батькам, дідам. Вік не завада… Може, ви хочете, бабусю? — звернувся він ніби до якоїсь літньої жінки в першому ряду. Потім до покупця: — От бачте, я вам і слова готові даю. За дві репетиції можете й їх розучити, отут, безкоштовно. Всипаним тирсою помостом підійшли решта двоє акробатів; Колінз і їм подав руку, ніби помагаючи вилізти на поміст. — Звісно, слова ви можете міняти як до того, де виступатимете, — пояснив він французові. — Можна вивідати наперед, які там є найглухіші чи найбешкетніші закутини в околиці, й нехай ваші «охотники» вдають, ніби вони звідти. І Колінз повів номер далі. Перша Семова спроба була недовга. Ще й не сівши на мула, він опинився долі. Ще з півдесятка спроб, одна за одною, скінчились не набагато успішніше; за останнім разом він спромігся всидіти на Вухано секунд із десять, а тоді кумедно, перекидьки перелетів через голову мула. Потім Сем вийшов із загородки, скрушно хитаючи головою й держачись за бік, немов забився. Настала черга інших двох хлопців. Вправні акробати, вони падали з мула всілякими неймовірними й смішними способами. Віддихавшись, вернувся й Сем. Під кінець на Вухано стали наскакувати відразу всі троє, з різних боків, намагаючись вимахнути йому на хребет. Та мул розкидав їх, як тріски, й вони падали, часом один на одного, а раз Сем, відлетівши, збив з ніг обох білих хлопців, що стояли осторонь, ніби відсапуючись. — От бачте, що це за мул, — сказав Колінз чоловікові з напомадженими вусами. — Якщо хто зі справжньої публіки понадиться на гроші, тим ліпше. Вони зразу своє дістануть. Ще той не вродився, хто всидить на ньому хвилину… якщо ви на репетиції вживатимете шпички. Треба, щоб у ньому сидів постійний страх перед шпичкою, і щоб той страх ніколи не втихав. Не давайте йому забути за неї. А як побуде кілька днів без репетиції, — влаштуйте її перед самою виставою, бо він може все забути й зіпсувати номер, продріботівши сумирно через усю арену під першим вахлаєм з публіки, що витеребиться на нього. Коли ж трапиться таки чіпкий зух, що якось удержиться, тоді під кінець хвилини Сем чи ще хто з трьох хай підскочить і нишком шпигне мула прикріпленою до долоні шпичкою. Отоді вже ніякий зух не всидить. Ви не програєте, і глядачі насміються до нестями. Ну, а тепер фінал. Дивіться! Від оцього публіка покотом лягатиме. Ворушіться, хлопці! Семе! Гайда! Білі юнаки, відвертаючи мулову увагу, підступили до нього з обох боків, а Сем зненацька, ніби розлютившись, відринув під линви, відчайдушно стрибнув на Вухано спереду, руками й ногами обхопив йому шию, а головою притиснувся до мулової голови. Вухано враз зіп'явся цапки, бо його вже безліч разів шпигали й у шию, і в голову. — Розкіш, не номер! — розводився Колінз, а Вухано танцював на задніх ногах у загорожі, марно махаючи в повітрі передніми. — І небезпеки ніякої. Назад він не перекинеться. Це ж мул, він занадто розумний. Та навіть як і перекинеться, Сем знає, що тоді робити. Пуститься н відштовхнеться, та й квит. Коли номер скінчився, Вухано радісінько дав надягти на себе обротьку; і його вивели з загорожі до француза. — Обдивіться самі — тварина здорова, довговічна, — вихваляв свій товар Колінз. — І номер добрий, разом з вами четверо учасників, не рахуючи мула й охочих дурнів з публіки. Хоч зараз на арену, і п'ять тисяч — це запівдарма. Француз аж на виду змінився, почувши ту ціну. — Та ви підрахуйте, — провадив Колінз. — Ангажемент на тисячу двісті тижневих вам забезпечено, і ви матимете вісімсот доларів чистих щотижня. За шість тижнів віф-иете свої гроші, а ви ж заангажуєтесь не на шість тижнів, а на всі сто, та ще й потім вас самі проситимуть зостатись надовше. Якби я був молодший та вільніший, то сам би подався з ним збивати капітал. Так Вухано Вуханіні було продано в рабство, і він залишив Сідервайлдську дресирувальну школу, щоб своїми муками веселити глядачів по цирках та естрадах усієї країни.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка