Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка18/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24

РОЗДІЛ XXII


 

Хоч Майкл і не любив Гаррі дель Мара, проте пішов за ним у нічну темряву досить охоче. Дель Мар прийшов, як злодій, — з безмежною осторогою прокрався на заднє подвір'я садиби доктора Еморі, де було ув'язнено Майкла. Він заздалегідь ретельно вивчив сцену дії й міг не вдаватися до дешевих мелодраматичних ефектів, на взірець електричного ліхтарика. Навпомацки він знайшов двері до флігелька, відімкнув їх, тихо ввійшов і став налапувати руками цупку кошлату шерсть. Майкл, безстрашний мов лев, відразу наїжачився, зачувши чужого, однак не загавкав. Він тільки принюхався й упізнав нічного гостя. Хоч він і не любив цього чоловіка, проте дозволив обв'язати собі шию шворкою й мовчки пішов за ним на вулицю, до таксі, що чекало за рогом. Він міркував — якщо визнати за ним таку здатність — дуже просто. Цього чоловіка він не раз бачив у Стюардовому товаристві. Чоловік був Стюардів приятель, бо вони сиділи вдвох за столом і пили. Стюард пропав. Майкл не знав, де його шукати, і сам був в'язнем на задньому подвір'ї чужого дому. А що сталось один раз, могло статися й знову. Отже, коли бувало, і то не раз, що Стюард, цей чужий чоловік і Майкл сиділи за одним столом, то було можливо, що таке станеться й ще раз, і він, Майкл, сидітиме на стільці в яскраво освітленому шинку, і цей чоловік сидітиме з одного боку, а укоханий Стюард — з другого, і перед ним стоятиме кухоль пива. До такого висновку дійшов Майкл — бо це справді був розумовий висновок — і вчинив згідно з ним. Звичайно, Майклові думки й висновки не були укладені в словах. Скажімо, такого слова, як «приятель», зовсім по було в його словнику. І чи доходив він до своїх висновків через низку послідовних зорових образів або через їх складні сполучення й зіставлення, цього ми, люди, поки що не можемо з'ясувати. Головне те, що він думав. Якщо не визнати цього, то виходить, що він діяв цілком інстинктивно, а це була б ще багато дивовижніша і неймовірніша річ. ніж те, що він по-своєму невиразно думав. Так чи так, а поки таксі мчало лабіринтом сан-франціських вулиць, Майкл насторожений лежав біля дель Марових ніг, не виявляючи приязні до цього чоловіка, але й не показуючи нічим, що почуває до нього антипатію. Бо Майкл зразу відчув підлу дель Марову натуру, ще дужче спідлену жаданням привласнити пса задля зиску. Ще під час їхньої першої зустрічі в шинку портового району Бар-барі Майкл наїжачив шерсть і войовниче напружився, коли цей чоловік поклав руку йому на голову. Майкл про нього не думав, не пробував його розгадати. Просто йому не сподобався дотик цієї руки — байдужий, хоч начебто приязний, коли дивитися збоку. Той дотик викликав неприємне відчуття. В ньому не було тепла, щирості, зичливості, не чулося душі. Сигнал, переданий від людини до тварини тим дотиком, почуття, ним викликане, не було добрим сигналом і добрим почуттям, і Майкл наїжачив шерсть та напружився, не думаючи, а просто знаючи — інтуїтивно, як кажуть про себе люди. Електричні ліхтарі, вкритий дахом причал, гори валіз та ящиків, крик і метушня вантажників та матросів, чахкання парових кранів, вищання й рипіння блоків, стюарди в білих куртках, що несли ручний багаж, боцман на трапі, й сам трап, що круто підіймався на прогулянкову палубу «Уматіли», ще матроси й суднові офіцери в золотих нашивках нагорі біля трапа, і тиснява на палубі — все те упевнило Майкла, що він знову попав на море, на судно, туди, де він уперше спіткав Стюарда й де прожив з ним весь час, опріч останніх кошмарних тижнів у великому місті. Мелькали в його мозку також образи Квека та Кокі. Нетерпляче скімлячи, він натягав шворку, рвався між численні квапливі, байдужі, взуті в тверду шкіру людські ноги, навіть не боячися, що йому відтопчуть ніжні лапи, і все нюшив, усе шукав запахів Кокі й Квека, а насамперед Стюарда. Не зустрівши їх відразу, Майкл сприйняв розчарування покірливо, бо йому змалку вщеплювано в свідомість, що незбагненні людські звичаї треба терпіти. Він мусив терпіти й чекати, коли йому хотілося додому, а Стюард іще сидів за столом, гомонів та пив пиво, терпіти мотузку на шиї, терпіти паркан, зависокий, щоб перескочити його, терпіти чотири стіни тісної кімнати з дверима, яких він нізащо не зумів би відімкнути, хоча люди відмикали їх зовсім легко. Отож він слухняно дозволив відвести себе судновому різникові, якому на «Уматілі» доручено було доглядати всіх собак, що належали пасажирам. Зачинений у тісній міжпалубній комірчині з ящиками та паками, прив'язаний шворкою за шию, він чекав, що ось-ось двері відчиняться й з'явиться в плоті сам Стюард, чий ясний образ світився в його уяві, заступаючи все інше. Натомість — Майкл лише згодом невиразно відчув у тому вияв дель Марової влади на ним — двері відчинив добре підмогоричений судновий різник, відв'язав Майкла й передав його так само підмогориченому каютному служникові, що відвів його до дель Марової каюти. Майкл до останку був певен, що його ведуть до Стюарда. Одначе в каюті він побачив самого дель Мара. «Нема Стюарда» — такими словами можна передати Майклову думку; проте він терпляче, як і завжди, сприйняв те, що сподівана зустріч із його богом, укоханим Стюардом, його власним двоногим богом серед безлічі інших двоногих богів, знов відсунулась надалі. Майкл покрутив куцим хвостиком, ледь прищулив вуха — і здорове, й навіть зморщене, — осміхнувся, показуючи, що впізнав дель Мара, обнюхав каюту, аби впевнитися зовсім, що тут і не було Стюарда, і ліг на підлогу. Коли дель Мар заговорив, він підвів голову і втупив у нього очі. — Ну, голубе, настали нові часи, — звернувся до нього дель Мар холодним, різким тоном. — Я зроблю з тебе артиста й навчу тебе розуму. Найперше — іди сюди. ІДИ СЮДИ! Майкл послухався — не кваплячись і не гаючись, видимо без великої охоти. — Ну, від цього я тебе відучу, лебедику. Ти в мене ворушитимешся жвавіше, коли я з тобою розмовляю, — запевнив його дель Мар, і в самому тоні цих слів Майкл розпізнав погрозу. — Спробуймо, чи вийде в мене цей номер. Слухай мене і співай, як ти співав для того прокаженого типа. Він дістав з кишені гармонію, приклав до губів і заграв марш «Похід по Джорджії». — Сядь! — наказав він Майклові. Майкл знову послухався, хоча все в ньому опиралося. Пронизливо-срібний голос гармопії проймав його солодким дрожем, і виття рвалося з грудей, з горла, але він його стримав, бо не хотів співати для цього чоловіка. Він хотів тільки, щоб той вернув його до Стюарда. — А, то ти впертюх? — глузливо сказав дель Мар. — Це тому, що ти чистокровний. Тільки, голубе, я знаю ваші норови й гадаю, що впораюся з тобою. Ти для мене співатимеш і зароблятимеш грошики, як заробляв для того типа. Ну-бо! Вігі заграв другий мотив — «Бівак у Джорджії». Та Майкл знову затявся. Лиш як у вуха йому полилися лагідні звуки «Рідного Кентуккі», він не зміг стриматись і мелодійно завив, кличучи свою з прадавніх часів утрачену зграю. Гіпнотична сила музики владно будила в ньому палку тугу за далеким, забутим життям у зграї, в ті часи, коли світ був молодий і зграя була зграєю, ще не згубленою навіки за незліченні сторіччя, прожиті при людських вогнищах. — Ага! — холодно засміявся дель Мар, що й гадки не мав, яку глибоку, незмірпу давнину розбудили срібні голосники його гармонії. З суміжної каюти загупали кулаком у переділку — мовляв, не заважайте спати. — Ну, досить, — різко сказав дель Мар і відняв гармонію від губів. Майкл замовк, сповнений ненависті. — Здається мені, я вже дібрав до тебе ключика. Тільки не думай, що я тебе зоставлю в себе на ніч, щоб ти тут чухався, бліх ганяв та не давав мені спати. Він натиснув кнопку дзвоника і, коли з'явився каютний служник, звелів йому відвести Майкла назад, у ту саму тісну міжпалубну комірчину.  

За кілька днів і ночей на «Уматілі» Майкл багато дізнався про натуру Гаррі дель Мара. Можна сказати, що він розгадав, якої той породи, хоч і не знав нічого про його біографію. Наприклад, він не знав, що справжнє дель Марове ім'я — Персіваль Грунскі й що в школі дівчата дражнили його Смаглявчиком, а хлопці Чвирем. Не знав Майкл і того, що Персіваль, ще не скінчивши школи, попав до виправної колонії, а за два роки його забрав звідти на поруки такий собі Гаріс Колінз, що заробляв на життя — і непогано заробляв, — дресируючи тварин для цирку. І, звісно, не міг Майкл знати, яку науку пройшов дель Мар за шість років учнівства у Колінза, тобто які способи дресирування він там засвоїв. Зате Майкл знав, що дель Мар — людина безпородна, жалюгідний покруч супроти таких породистих людей, як Стюард, капітан Келлар та містер Гегін з Мерінджу. [дізнався він про те швидко й просто. Вдень служник. забирав Майкла з комірчини й виводив на палубу до дель Мара. Того весь час оточували екзальтовані панночки та папії, і вони просто докучали Майклові своїми пестощами та лестощами. Майкл покірливо терпів усе те; але нещирі, про людське око, дель Марові пестощі дратували його трохи не до нестями. Він добре знав, що вони нещирі, бо ввечері, коли його приводили до дель Марової каюти, голос цього чоловіка робився холодний і різкий, від нього віяло тільки погрозою, небезпекою, а дотик його руки був твердий і бездушний, мов дотик заліза чи дерева, позбавлений теплоти, ніжності, живого почуття. Цей чоловік мав дві подоби, дві душі. Чистокровні створіння не бувають двоєдушні. Вони палкі, бо кров у них гаряча, й завжди щирі. А в цьому покручі не було ні краплинки щирості — сама свідома, умисна нещирість. І палкості, пристрасті в ньому не було ні краплинки. Він мав холодну кров і всі свої вчинки наперед обмірковував і зважував. Майкл, звісно, не думав так. Він тільки відчував це — і не любив дель Мара. Назверх усього, останнього вечора на «Уматілі» Майкл не зміг стримати своєї палкої натури перед цим безсердим чоловіком. Між ними стався бій, у якому Майкл був приречений на поразку. Він бився відважно й затято; двічі дель Мар звалив його додолу ударом кулака за вухом, та він знов і знов кидався на ворога. Проте вся його спритність і кмітливість, що колись давалися взнаки чорношкірим на Південних морях, не допомогли йому хоч би раз укусити цього чоловіка, який шість років навчався поводитись із тваринами в Гаріса Колінза. І коли він стрибнув з вищиреними зубами на дель Мара, той умить правою рукою спіймав його в повітрі за нижню щелепу, крутонув і кинув спиною додолу. Майкл відразу схопився й стрибнув на ворога, роззявивши пащу, але його знов кинуто додолу так сильно, що йому ледь памороки не забило. Він стрибнув утретє — і вже востаннє. Бо дель Мар схопив його за горлянку й, натиснувши обома великими пальцями з обох боків дихавки, там, де проходять сонні артерії, припинив доплив крові до мозку. То була ніби смерть, але смерть напрочуд легка, бо Майкл знепритомнів швидше, ніж від будь-якого наркозу. На нього впала темрява, й не стало нічого; а потім у голові замерехтіли проблиски свідомості, і він, тіпаючись на підлозі, знову побачив світло, каюту й свого ворога, що спокійно припалював сигарету, однак не спускав його з ока. — Ну, давай, давай далі, — піддрочив його доль Мар. — Я твою породу знаю. Ти мені нічого не зробиш. Може, і я не зумію до кінця тебе приборкати, але працювати на мене примушу. Ну, давай. І Майкл прийняв виклик. Хоч він знав, що його вже подужала ця двонога істота без людського тепла, чужа й бездушна, як стіни кімнати, дерево чи камінь, і нападати на неї так само безглуздо, як на стіни, дерево чи камінь, однак, вірний своїй натурі, він стрибнув з вищиреними зубами до дель Марової горлянки. Та його зустрінуто вправним, добре завченим рухом — самого вхоплено за горлянку, пальці перепинили доплив крові до мозку, і темрява знов упала на нього. Якби Майкл був щось більше, ніж звичайний пес, хоча й чистокровний, він би наскакував на цього невразливого ворога, поки впав би з розірваним серцем чи забився в корчах. Та він був тільки звичайний пес. Перед ним було щось неприступне, незламне. Його так само неможливо було перемогти, як міський цементовий хідник. Майклів ворог був диявол — по-диявольському безжальний, холодний, злий і розумний. Він був настільки поганий, наскільки Стюард добрий. Обидва були двоногі, обидва — боги. Але це був лихий бог. Звичайно, Майкл не пускався в такі міркування. Та коли передати його почуття людською мовою, саме ці слова найточніше опишуть, як він сприймав дель Мара й ставився до нього. Якби Майклові довелося стятись з інакшим богом, що мав теплу душу, з істотою з плоті й крові, здатною в запалі бійки і завдавати болю, і зазнавати його, він би лютував до нестями й бився до останку, діставав удари й відплачував за них. Але цей двоногий бог-диявол не лютував і нездатен був запалитися. Він скидався більше на хитромудру залізну машину й умів робити те, про що Майкл і гадки не мав і що, крім дресирувальників, уміє дуже мало людей: він увесь час передбачав кожен Майклів намір, а тому був готовий до відсічі на кожен Майклів рух. Так навчив його в своїй школі Гаріс Колінз — удома ніжний і відданий батько родини, а з істотами не людської породи — справжній архідиявол, що панував у пеклі для тварин, яке сам створив і зробив прибутковим підприємством.  

Сходячи в Сієтлі на берег, Майкл так рвався на шворці вперед, що аж душився й харчав, і дель Мар холодно лаяв його. Майкла підганяла сподіванка знайти тут Стюарда, і дорогою він виглядав його за кожним дальшим рогом вулиці так само нетерпляче, як і за першим. Та в людській юрмі Стюарда не було. А в підвалі готелю «Новий Вашінгтон», де цілу добу не гасло електричне світло, носій, якому доручено Майкла, міцно прив'язав його серед цілих гір валіз та скринь, що їх одно приносили, підіймали нагору, здіймали вниз, перекладали, переставляли й виносили. Три дні минуло там у нудьзі й тузі. Носії вподобали Майкла й таскали йому цілі купи м'яса з ресторанних недоїдків, однак він з розчарування й горя, що немає Стюарда, майже не їв, а врешті дель Мар, прийшовши до підвалу з готельним адміністратором, учинив носіям цілий бешкет, що годують пса не так, як наказано. — Паскудний тип, — сказав старший носій своєму помічникові, коли дель Мар пішов. — Аж масний. Не люблю я, як ото чорняве та жирне. В мене в самого жінка чорнява, але не жирна, дякувати богу. — Авжеж, — погодився другий носій. — Я таких знаю. Його й ножем штрикни, то не кров потече, а рідкий лій. І зразу ж обидва знов нанесли Майклові цілу купу м'яса; та він не міг його їсти, бо занадто тужив за Стюардом. Тим часом дель Мар послав дві телеграми до Нью-Йорка. Одну — до дресирувальної школи Гаріса Коліиза, де він, від'їжджаючи на вакації, залишив свою собачу трупу: «Спродайте моїх собак. Ви самі знаєте, що вони вміють і скільки варті. Мені вони непотрібні. Вирахуйте за утримання, скільки належить, решту грошей заберу, як приїду. Я маю не пса — диво. Всі мої дотеперішні номери ніщо проти цього. Це козирний туз. Самі побачите». А другу — своєму імпресаріо: «Ворушіться. Знайдіть мені щонайкращий ангажемент. Я маю новий номер. Шедевр. Такого ще не бачили. Платню мені правте не просто найвищу, а ще й з додачею. Кажіть, що в мене новий собака, а що він умів — побачите самі. Ви мене знаєте. Я хвалитись не люблю. Цей номер скрізь і завжди буде окрасою програм».  



РОЗДІЛ XXIII


 

З'явилася клітка. Вніс її до багажної комори дель Мар, а тому в Майкла відразу виникла підозра, що це якась капость. За хвилину та підозра справдилася. Дель Мар наказав йому залізти в клітку, але Майкл не послухався. Тоді дель Мар спритно вхопив його ззаду за нашийник, підняв і вкинув у дверцята, однак не всього, бо Майкл ухистився зачепитись за край клітки передніми лапами. Та дресирувальник не довго з ним морочився. Він швидко стукнув лівим кулаком по обох лапах — раз, два, — і Майкл з болю пустився, а за мить опинився весь у клітці й марно гарчав з образи й люті та кидався на грубі гратки: дель Мар уже замкнув міцні дверцята. Потім клітку винесли й поставили в фургон, між багатьма валізами та скринями. Дель Мар, замкнувши клітку, десь щез, а двоє чоловіків у фургоні, що вже тарахкотів по труському бруку, були зовсім незнайомі Майклові. Клітка була низька, і Майкл тільки-тільки міг стояти в ній, а голови підняти не міг. І коли фургон кидало на вибоїнах, він боляче стукався головою об верх клітки. Та й удовж він у ній насилу поміщався, так що аж упиравсь писком у стінку. Коли з-за рогу вилетів автомобіль, а візник припинив коней і натис на гальмо, Майкла кинуло вперед, і гальмувати той рух йому довелося власним ніжним носом. Він так тицьнувся ним у стіпку, що своїми ж зубами до крові поранив собі губи. Майкл спробував умоститись у тій тісноті лежачи, і йому стало трохи вигідніше. Однак найгірше було ще попереду. Одна його передня лапа вистромилася з клітки крізь грати й сперлася на дно фургона, по якому совались, рипучи, валізи та скрині. Коли фургона знов кинуло на вибоїні, найближча скриня підскочила одним боком, трохи пересунулась і притисла Майклові лапу. З прикрого болю й несподіванки Майкл заскавчав і несамохіть щосили шарпнув лапу назад, та лише надвихнув плече й ще болючіше вразив затиснуту лапу. Майкла опосів сліпий страх, від природи властивий усім тваринам і навіть людям — страх перед пасткою. Правда, він більше не скавчав, однак борсався зовсім без тями, ще дужче надвереджуючи м'язи й сухожилки плеча та придавлену скринею лапу. Він навіть гриз у нестямі клітку, силкуючись дістати зубами цю страшну бездушну річ, що спіймала його й не відпускає. Визволив Майкла новий поштовх: скриня гойднулася на другий бік, і він зміг висмикнути лапу з-під неї. На станції носій, недбало витягаючи клітку з фургова, трохи не впустив її й ледве встиг підхопити, перше ніж вона гримнулась на цемент. Падаючи, клітка перевернулась набік, а Майкл усією вагою наліг на поранену лапу. — Тьху! — сказав дель Мар трохи перегодя, підійшовши пероном до візка, на якому серед іншого призначеного для поїзда багажу стояла клітка з Майклом. — Лапу розтовкло? Дарма, буде наука, щоб не вистромляв. Один із станційних носіїв нахилився над кліткою, роздивився Майкла крізь грати, тоді сказав: — Пропав пазур. — Цілий палець, — відмовив дель Мар, уже розчиняючи вийнятого з кишені складаного ножика. — Поможіть мені, я зараз його впораю. Він відімкнув клітку, вхопив Майкла ззаду за нашийник і витяг надвір. Майкл корчився, борсався, махав передніми лапами, завдаючи собі ще більшого болю. — Держіть лану, — наказав носієві дель Мар. — Не бійтесь, він не дістане вас зубами. Це одна мить. І справді, за мить усе було скінчено, й розлючений Майкл опинився знов у клітці, позбавлений одного пальця. Після такої примітивної, однак успішної хірургічної операції з лапи струмила кров, і Майкл ліг та став зализувати рану, пригнічений передчуттям іще не знати якої страшної долі, що нависла над ним. Ще жодна людина в світі не поводилася з ним так жорстоко, а ув'язнення в тісній клітці, схожій на пастку, доводило його до шалу. Так, він попав у пастку й був зовсім безпорадний, п зі Стюардом очевидячки сталось найбільше, непоправне лихо — його забрало небуття, те, що вже поглинуло Меріндж, «Ежені», Соломонові острови, «Макамбо», Австралію й «Мері Тернер». Раптом здалеку почувся страшенний ґвалт, і Майкл нашорошив вуха та наїжачився, передчуваючи якесь нове лихо. Десь несамовито гавкало, скавчало та завивало багато собак. — Господи! Це ті циркові собаки, хай їм чорт, — буркнув носій до товариша. — Слід би закон видати проти цих собачих вистав. Це ж паскудство. — То Петерсонова трупа, — відповів другий носій. — Я бачив, як їх привезено на тому тижні. Одного витягли з клітки вже дохлого, і здох він, певне, від биття. — Либонь, Петерсон натовк його перед від'їздом, а тоді вкинув у клітку здихати в багажному вагоні. Коли клітки стали перекладати з фургона на перонний візок, собаки розгвалтувалися ще дужче, а коли візок підкотили до того, де був Майкл, він побачив цілий стос кліток із собаками. Їх там було аж тридцять п'ять, усіляких пород, а здебільшого безпородних покручів-дворняг, і всією поведінкою вони виказували, що їм не солодко. Ті вили, ті скавчали, ті гарчали й гавкали одні на одних крізь грати кліток, а ті понуро мовчали. Декотрі зализували позбивані лапи. Маленькі й не гризливі були запхані по двоє й по троє в клітку. Півдесятка хортів сиділи в трохи більших клітках, однак не досить великих для них. — То стрибуни, — сказав перший носій, — Ти диви, як їм тісно. Петерсонові, видно, шкода зайвого цента заплатити за перевіз. І випростатись нема де бідним. Либонь, це пекельна мука для них — переїздити з міста до міста. Він не знав, що й у містах та мука не припинялася, бо собак і там майже весь час держали в їхніх тісних клітках, мов у довічному ув'язненні. Випускали їх хіба лише на час виступів на арені. Добре доглядати собак просто невигідно. Дворняги коштують недорого, отож дешевше купити інших замість здохлих, ніж дбати за них, щоб вони не здихали. І ще не знав носій — зате Петерсон знав, — що серед тридцяти п'яти собак у трупі вже не було жодного з тих, яких набрано чотири роки тому. І жодного з них не випущено на волю. Визволяла їх із кліток тільки смерть. А Майклові було відомо ще менше, ніж носієві. Він знав тільки, що тут панують муки й горе і що йому, видно, судилась така сама доля. Собак, що без угаву скавчали та вили, занесено до багажного вагона, і Майклову клітку теж поставлено між їхніми. Відтак майже півтори доби Майклові довелось їхати на схід у собачому пеклі. Потім, у якомусь великому місті, Петерсонову трупу забрали з вагона, і Майкло-ва подорож стала спокійніша, хоч лапа ще боліла, бо рану знов і знов уражали, коли клітку переставляли чи пересували по вагону. Що з ним діється, нащо його держать у цій тісній в'язниці, в забитому багажем вагоні, — Майкл себе не питав. Він сприймав це просто як лихо, як недолю, зрозумілу не більше, ніж та пригода, коли йому скринею придавило лапу. Такі речі трапляються. Це життя, а в житті багато лихого. У Майкла ніколи не виникало питання: чому буває так чи так? Він знав тільки, що буває, та ще трохи — як воно стається. Що є, те е. Вода мокра, вогонь гарячий, залізо тверде, м'ясо смачне. Все це він приймав так, як одвічне диво світла й темряви, тільки воно не було для нього дивом, так само як його цупка, кошлата шерсть, чи серце, що билося в грудях, чи кмітливий мозок. У Чікаго нові, незнайомі люди перенесли Майклову клітку з вагона на вантажну машину, що провезла його по гамірних вулицях величезного міста, тоді ще інші люди поставили клітку в другий багажний вагон, що враз і помчав далі на схід. І нарешті в Нью-Йорку Майкла забрали з вагона в фургон і приставили до такого собі Гаріса Колінза, на острів Лонг-Айленд. Отак Майкл попав до Гаріса Колінза, до пекла для тварин, яким той правив. Та спершу треба зазначити, що пес більше ніколи не побачив Гаррі дель Мара. Той зник з Майклового життя, як зникало до нього багато знайомих Майклові людей. І не тільки з Майклового — він пішов з життя взагалі. Аварія на надземній залізниці, паніка серед уцілілих пасажирів, спроба спуститись на вулицю по підпорах залізниці, доторк до третьої рейки, що була під напругою, — і Гаррі дель Мара поглинуло небуття, яке люди називають смертю. Справжнє небуття, бо люди, що їх воно поглинає, вже ніколи не з'являються серед живих.  

РОЗДІЛ XXIV


 

Гаріс Колінз був п'ятдесятидворічний чоловік, невеличкий, стрункий і жвавий, а виглядом лагідний та делікатний, мов панночка. Йому б личило бути вчителем недільної школи, директором дівочого пансіону або головою доброчинного товариства. Вид він мав білий та рожевий, руки ніжні, як і в його дочок, а важив лише сто дванадцять фунтів. До того ж він майже всього боявся — власної дружини, полісменів, хуліганів — і жив у постійному страхові перед грабіжниками. Не боявся він тільки єдиного — найхижіших, найлютіших диких звірів, як ото леви, тигри, леопарди та ягуари. Бо він умів з ними поводитись і міг приборкати найнепокірливішого лева мітлищем — не поза кліткою, а в клітці, замкнений удвох з ним. Свого діла він навчився від батька — чоловіка ще тендітнішого й ще боязкішого в усьому, що не стосувалося диких звірів. Батько його, Ноел Колінз, уславився як дресирувальник ще в Англії, а виїхавши до Америки, зажив успіху й там і заснував у Сідервайлді велику дресирувальну школу, яку його син ще побільшив і вдосконалив. Га-ріс Колінз так розвинув батькове підприємство, що воно стало вважатися взірцем гігієни й гуманності. Школа принаджувала багатьох відвідувачів, і всі вони відходили глибоко зворушені лагідним і спокійним духом, що панував там. Одначе самого процесу дресирування їм не показували ніколи. Іноді для відвідувачів улаштовували вистави з уже вивченими тваринами, що тільки підкріплювали їхні приємні, чарівні враження. Якби їм довелось побачити, як навчають свіжих, щойно придбаних тварин, все було б інакше. Тоді б, може, вибухнув скандал. А так школа здавалась їм просто зоопарком, та ще й безкоштовним; бо крім тих, що він сам купував і навчав на продаж, Колінз держав у себе за певну плату багато тварин, які належали іншим дресирувальникам, що саме не мали ангажементу або ж тільки збивали власну трупу. В нього можна було добути трохи не будь-яку тварину — від миші чи пацюка до верблюда чи слона, а іноді й носорога чи пару бегемотів. Коли майно «Мандрівних братів», великого цирку на три арени, після одного невдалого зимового сезону пішло на спродаж за борги, Колінз узяв до себе на утримання весь звіринець та коней і за три місяці заробив на тому п'ятнадцять тисяч доларів. Навіть більше — до дня аукціону він заставив, що лишень міг, сам скупив дресированих коней, поні, жираф, учених слонів, а за три місяці збув їх усіх, опріч поні Пістолета, що вмів робити сальто, із зиском ще п'ятнадцять тисяч доларів. А Пістолета він продав за кілька місяців, заробивши на ньому самому дві тисячі. Правда, таке вигідне діло, як із цирком «Мандрівних братів», трапилось Колінзові тільки раз у житті, одначе й постійний прибуток його підприємство давало чималий. Взимку він показував на іподромах чужих тварин, відданих до його стаєнь, і ділітеся платою з власниками; а коли позичав тварин кінокомпаніям, то здебільшого ні з ким не ділився. Циркові дресирувальники цілої країни вважали його не тільки найбагатшим своїм колегою, а й королем приборкувачів, найвідважнішим з усіх людей, що будь-коли входили до клітки дикого звіра. Ті, хто спостерігав його за роботою, мусили вирішити, що він не має серця. А проте Колінзова дружина й діти та найближчі його приятелі думали про нього зовсім інакше. Ніколи не бачивши його за роботою, вони були переконані, що в світі нема добросердішого й чуйнішого чоловіка. Голос у Колінза був тихий і лагідний, рухи делікатні, погляди на життя, на людей, на релігію, на політику якнайпоблажливіші. Від ласкавого слова він танув, і розжалобити його можна було вмить. Він жертвував на всі місцеві доброчинні заходи, а після загибелі «Титаніка» з тиждень ходив як прибитий. Проте колеги-дресирувальники визнавали його за найсміливішого і найбезжальнішого з-поміж них. А тим часом — найбільше в світі він боявся, щоб його дебела, огрядна дружина за обідом не жбурнула йому на голову тарілки з гарячою юшкою. Бо на початку їхнього подружнього життя таке сталось аж двічі. А втім, він не тільки боявся її, а й любив ніжно і віддано, як і своїх дітей, що їх мав семеро й що для них не шкодував нічого. Дітей він любив так, що всім чотирьом синам ніколи не дозволяв бачити його за роботою і жодному не хотів передати свого фаху. Найстарший, Джон, учився в Йєлі, мріяв стати письменником, а поки що катався у власному автомобілі й узагалі жив так, як усі молодики університетського міста Нью-Гейвена, що мали автомобілі. Гарольда й Фредеріка Колінз віддав до мільйонерівського коледжу в Пенсільванії; а найменший, Кларенс, був у підготовчій школі в Масачусетсі й ще не вирішив, ким хоче стати — лікарем чи авіатором. Три доньки — дві з них близнючки — виховувались на справжніх аристократок. Старша, Елсі, закінчувала коледж у Васарі, а близнючки, Мері й Медлін, тим часом у щонайкращому, щонайдорожчому пансіоні ще готувалися вступити туди. На все те потрібно було грошей, і Колінз їх не шкодував, але мусив витискати зі своєї дресирувальної школи якомога більше й працювати тяжко, хоча його дружина, четверо синів і три дочки взагалі не знали, що він працює. Вони гадали, ніби він, визначний фахівець, тільки керує своїм підприємством, і були б прикро вражені, побачивши, як він власноручно лупцює кийком чотири десятки дворняг, що забули послух на уроці. Звісно, більшу частину роботи виконували Колінзові помічники, але ж йому доводилось постійно навчати їх, пояснювати, що та як робити, а в найскладніших випадках показувати наочно, самому беручись за діло. Помічники чи то учні були майже без винятку юнаки, взяті на поруки з виправних колоній, і він добирав їх несхибно, досвідченим оком. Прикмети, яких він шукав у них, — це самовладання, кмітливість і холодна, зважлива вдача; а таке поєднання якостей звичайно буває сполучене й з жорстокістю. Запальність, великодушність, чутливість були в його підприємстві ні до чого, бо з них у такому ділі годі сподіватися зиску. А загалом Гаріс Колінз своєю діяльністю завдавав тваринам куди більше мук, ніж усі вчені-вівісектори в цілому світі. Ось у це пекло для тварин і ввергнуто Майкла — чи, власне, не ввергнуто, а привезено залізницею, за три з половиною тисячі миль, у тій самій клітці, до якої його вкинули в готелі «Новий Вашінгтон» у Сієтлі. Ні разу за всю подорож його не випускали з клітки, і він був украй змучений та бруднющий. Завдяки його міцному здоров'ю рана на місці відрізаного пальця вже гоїлась, але йому дуже докучав бруд і блохи. З вигляду Сідервайлд зовсім не був схожий на пекло. Посипані рінню, обсаджені пишними квітами доріжки вели повз оксамитні лужки до групи невисоких довгих будівель, дерев'яних та бетонових. Прийняв Майкла не сам Колінз — він якраз сидів у своїй конторі, за столом, на якому лежала остання дель Марова телеграма, і писав нотатку секретареві — послати запит на залізницю й у транспортну контору про собаку в клітці, зданого в багаж у Сієтлі пасажиром Гаррі дель Маром на адресу Сідервайлда. Майкла прийняв вісімнадцятирічний юнак з бляклими очима, в комбінезоні; він розписався в квитанції за приставлений багаж і заніс клітку до приміщення з похилою цементовою підлогою, де сильно смерділо дезинфекцією. Нове оточення зацікавило Майкла, проте юнак, що спершу засукав рукава й начепив на себе великого цератяного фартуха, не сподобався йому. Вискочивши з клітки, Майкл аж поточився на замлілих за стільки днів без руху лапах. Цей новий двоногий бог був для нього зовсім нецікавий, бо душею холодний, як цементова підлога, й байдужий, як машина. Саме як машина заходився він мити, чесати та дезинфікувати Майкла. Бо Гаріс Колінз у своєму закладі держався останнього слова гігієнічної науки, отож Майкла й вимито та вичищено по-науковому, без умисної жорстокості, але й зовсім не ласкаво, не жаліючи. Звичайно, Майкл нічого не розумів. Після всього, що йому довелося зазнати останнім часом, хоч він і не мав уявлення про катів та місця страти, це голе цементове приміщення, просмерділе дезинфекцією, якраз мусило здатись йому тим місцем, де настає найбільше в житті лихо, а юнак — тим богом, що мав кинути його в темряву, яка вже поглинула все, що він знав і любив. Одне він знав напевне: що все тут зловісне, вороже й страшне. Майкл стерпів, коли бог-юнак, скинувши з нього нашийника, вхопив його за в'язи; та коли в нього вдарив струмінь з кишки, він обурився й став пручатись. Але юнак, що працював, як машина, підняв його за в'язи над підлогою й спрямував цівку води просто йому в пащу, до краю відкрутивши крана. Майкл борсався, аж поки геть захлинувся й знемігся. Вихаркавши воду, він кинув опиратись, і його вимито, вишарувано, вичищено водою з кишки, великою цупкою щіткою та карболовим милом, що немилосердно пекло йому в очах і в ніздрях, і він чхав та лив рясні сльози. Однак Майкл, хоч і сподівався якихсь нових прикрощів, уже збагнув, що цей юнак не зичить йому ні добра, ні лиха, і терпів не опинаючись, поки його, вимитого й витертого, відведено до чистої, світлої комірчини, де він, заснувши, на часину забув свої злигодні. Те приміщення було шпиталем, чи радше карантинним ізолятором, і Майкл пробув там в ув'язненні тиждень. За той тиждень у нього не виявилось ніякої заразної хвороби, і взагалі з ним нічого не сталось. Він діставав добру їжу, чисту воду, але не бачив жодної живої істоти, крім бога-юнака, що доглядав його, наче автомат. Аж по тому Майкл спіткався з Гарісом Колінзом, хоча вже часто чув здалеку його голос — не гучний, проте дуже владний. Зачувши його вперше, Майкл збагнув відразу, що цей голос належить якомусь значному богові. Тільки значний бог, пан над звичайними богами, міг говорити так владно. В тому голосі чулася тверда воля й звичка наказувати. Кожен собака збагнув би це так само швидко, як і Майкл. І кожен собака відчув би, що за тим голосом не таїться любов і добре серце, і прихилитись до цього бога, полюбити його нема за що.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка