Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка17/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24

РОЗДІЛ XIX


 

— Ми ще побачимося, — сказав Гаррі дель Мар Дегові Доутрі після четвертої розмови про купівлю Майкла. Однак дель Мар помилявся. Він більш ніколи не побачив Дега Доутрі, бо Доутрі перше зустрівся з доктором Еморі. Квек, через свою пухлину під пахвою, спав дедалі неспокійніш і вже заважав спати й Доутрі. Кінець кінцем той обдивився свого раба й вирішив повести його до лікаря. І одного ранку, об одинадцятій годині, він із Квеком прийшов до приймальні Волтера Меріта Еморі й діждався в людній чекальні своєї черги. — Чи не рак у нього, докторе? — сказав Доутрі, поки Квек роздягався. — Досі він ні на що не скарживсь і не писнув ніколи. Така в них натура, в чорношкірих. Я не знав нічого, поки він не почав крутитись уночі та стогнати крізь сон… Ось гляньте! Як ви гадаєте? Або рак, або ще якась пухлина, правда? Та меткі очі Еморі вже завважили скорчені пальці на Квековій лівій руці. Власне, Еморі мав не тільки меткі очі, а й досвід щодо прокази. Їздивши добровільно військовим хірургом на філіппінську війну[17], він спеціально вивчав там цю хворобу і стільки надивився на прокажених, що вмів на перший погляд несхибно розпізнати її трохи не з початкових стадій. Він ковзнув оком від скорчених пальців, симптому безболісної форми, спричиненого розпадом нервів, до «левиних» зморщок на чолі (теж безболісний симптом), а потім до пухлини під правою пахвою і вмить визначив її як горбкувату форму. Так само вмить блиснули йому в голові ще дві думки — по-перше, правило: «де знайдеш одного прокаженого, шукай інших», а по-друге — думка про жаданого ірландського тер'єра, власність Доутрі, який довго жив разом з Квеком. Потім доктор Еморі відвів погляд, бо не знав, чи стюардові щось відомо про жахливу хворобу, й не хотів насторожувати його. Він спокійно вийняв годинника, глянув на нього, тоді звернувся до Доутрі: — В нього щось із кров'ю не гаразд. І виснаження. Він не звик до такого життя й до такого харчування. Задля певності, я, звісно, досліджу пухлину, але навряд щоб це був рак. Говорячи, він на мить, на коротку мить скинув оком до лоба Доутрі, між брови й трохи вище. Цього вистачило. Досвідчене лікарське око побачило «левине» тавро прокаженого. — Ви теж підупали на здоров'ї. Почуваєтесь не найліпше, еге? — провадив він, не затнувшись. — Та справді, — погодивсь Доутрі. — Мені, мабуть, час подаватись назад у море, на південь, щоб тепло вигнало з мене ревматизм. — А де він у вас? — запитав Еморі з добре вданою неувагою, нібито збираючись оглянути пильніше Квекову пухлину. Доутрі підняв ліву руку й ворухнув мізинцем — ось, мовляв, де Еморі глянув так само спокійно, з-під напівспущених повік, і побачив, що мізинець ледь скорчений, ледь напухлий і шкіра на ньому трохи лисніє від опуху. І ще раз, уже відвертаючись від Квека, він на мить спинив погляд на левиних зморшках між бровами в Доутрі. — Ревматизм — це й досі велика загадка, — сказав він, обертаючись назад до стюарда, ніби його заполонила ця думка. — У нього безліч відмін, і кожен хворіє на нього по-своєму. Чуєте здеревіння в мізинці? Доутрі насилу поворушив ним і відповів: — Так, сер. Став не такий гнучкий, як був. — Ага… — промимрив доктор Еморі заспокійливо. — Сядьте, будь ласка, на оте крісло. Може, вилікувати вас я й не зумію, але обіцяю послати в таке місце, де вам найкраще жити з вашою хворобою… Міс Джадсон! Молода жінка у вбранні сестри-жалібниці посадовила Доутрі в емальоване хірургічне крісло, відхиливши назад його спинку, як наказав лікар. Той заходився мочити пальці в найсильнішому дезинфекційному розчині, який лишень мав у кабінеті, а перед очима йому стояв образ жаданого ірландського тер'єра, що мав кошлату шерсть, відгукувався на повне назвисько Кілені-бой і виконував різні штуки в матроських шинках. — У вас ознаки ревматизму не тільки в мізинці, — сказав він стюардові. — Ось і тут, на лобі, я бачу. Одну хвилиночку. Як заболить, ворухніться. А поки не болить, сидіть тихо. Я хочу тільки перевірити свій діагноз… Ага, так-так. Ворухніться, як щось відчуєте. У ревматизму бувають химерні вияви… Ось гляньте, міс Джадсон, я певен, ви ще не бачили такої форми ревматизму. Дивіться. Він не ворушиться. Він думає, що я ще не почав… Доутрі й гадки не мав, що робить лікар, гомонячи так жваво, без упину; а Квек дивився й не вірив своїм очам. Бо доктор Еморі великою голкою колов потемнілу шкіру на лобі в стюарда, якраз між прямовисними «левиними» зморшками. І не просто колов; устромивши голку з одного краю темної плями, він загнав її попід шкіру, в нечутливий набряк, майже на всю довжину. Квек аж очі вирячив, бо його пан навіть не здригнувся й нічим не виказав, що йому боляче. — Ну, чого ж ви не починаєте? — спитав Доутрі нетерпляче. — Та й не зі своїм ревматизмом я до вас прийшов. Я привів чорношкірого з пухлиною. — Вам потрібно лікуватися. — запевнив його доктор Еморі. — Ревматизм — це не жарти. Не можна його задавнювати, поки стане хронічний. Я вам призначу лікування. Встаньте, будь ласка; подивимось і вашого чорношкірого служника. Та перше ніж посадити Квека, Еморі накрив крісло простиралом, що тхнуло так, наче було обсмалене. Вже зібравшись оглядати папуаса, він ніби щось згадав і зиркнув на годинника. А побачивши, котра година, враз насупився, обернувся до помічниці й сказав досить сердито: — Ви мене підвели, міс Джадсон. Я ж вас просив нагадати, що о пів на дванадцяту в мене консиліум з доктором Гедлі. А вже за двадцять дванадцята. Він же мене проклинає! Ви знаєте, який він дратливий. Міс Джадсон винувато й скрушно закивала головою: хоч насправді вона вперше почула про якийсь там консиліум о пів на дванадцяту, зате вона добре знала свого хазяїна. — Кабінет доктора Гедлі отут через коридор, — пояснив Еморі стюардові. — Я на п'ять хвилин, не довше. Ми з ним розійшлися думкою. Він знайшов у одного пацієнта хронічний апендицит і посилає його на операцію. А я кажу, що то піорея і інфекція переходить із зубів на шлунок. І раджу полікувати ясна еметином, тоді шлунковий розлад минеться сам. Ви, звісно, не розумієтеся на цих речах; але я переконав Гедлі запросити на консиліум доктора Гренвіла — він зубний лікар і знавець піореї. І ось вони вже десять хвилин чекають на мене. Я мушу бігти. Вже з коридора, зачиняючи двері, він додав: — За п’ять хвилин я повернуся. Міс Джадсон, скажіть, будь ласка, в чекальні, хай трохи потерплять. Він справді зайшов до кабінету доктора Гедлі, однак там не було ніякого пацієнта з апендицитом чи піореєю. Еморі тільки двічі зателефонував: один раз голові міської санітарної управи, а другий — начальникові поліції. Йому пощастило: він застав обох у їхніх кабінетах і, звертаючись до них на ім'я, поговорив з обома вельми рішуче й вельми довірчо. До свого кабінету Еморі вернувся дуже вдоволений. — На моє вийшло, — пояснив він міс Джадсон, одначе звертаючись зі своєю радістю почасти й до Доутрі. — Доктор Гренвіл підтримав мене. Звичайнісінька піорея. Ніякої операції не треба. Вони якраз мажуть йому еметином ясна й гноячки. Ух! А приємно, коли твоя правда! Можна закурити. Ви не заперечуєте, містере Доутрі? Стюард похитав головою, і доктор Еморі запалив велику Гавану, а тоді знову став вихвалятися своїм вигаданим тріумфом над колегою. За розмовою він начебто забув про сигару і, неуважливо зіпершись на крісло, ніби ненароком притулив її жариною до пучки одного зі скорчених Квекових пальців, а сам потай моргнув міс Джадсон, що єдина бачила те: мовчіть, мовляв. — Знаєте, містере Доутрі, — захоплено провадив лікар, дивлячись у вічі стюардові, а жарину сигари весь час притискаючи до Квекового пальця, — що більше я набуваю досвіду, то дужче переконуюсь: у нас роблять забагато непотрібних операцій. З Квекового пальця вже здіймалася цівочка диму, трохи інакшого кольору, ніж дим із сигари. — Ось хоч би оцей пацієнт доктора Гедлі, — розводився далі Еморі. — Я врятував його не тільки від ризику під час операції апендициту, а й від витрат на неї та на утримання в лікарні. За це я не візьму з нього ні цента. І Гедлі теж візьме дрібничку. А доктор Гренвіл вилікує йому піорею еметином за якісь там п'ятдесят доларів, щонайбільше. Бачте, я не тільки порятував чоловіка від ризику для життя та стількох невигод, а й зберіг йому, круглим числом, тисячу доларів, що мали піти на хірурга, лікарню, доглядачок. Поки він говорив, не спускаючи з Доутрі очей, у кабінеті засмерділо смалятиною. Доктор Еморі вдихав той сморід з насолодою. Чула його й міс Джадсон, проте мовчала. Вона й не дивилась на сигару, притулену до Квекового пальця, однак знала, що сморід іде звідти. — Що це горить? — раптом спитав Доутрі, нюхнувши повітря й озираючись по кабінеті. — Та це, мабуть, сигара, — пояснив Еморі, віднявши її від Квекового пальця, й несхвально подивився на неї. Тоді підніс до носа й гидливо скривився. — Таке паскудство! Чи то капустяне листя, чи казна-що. А втім, не хочу й знати. Шахрайство! Випустять нову добру марку сигар, розрекламують, спершу роблять з найкращого тютюну, а коли набуде популярності, починають домішувати поганий. Ні, вибачайте. Від сьогодні цієї марки не курю. І він кинув сигару в плювальницю. А Квекові, що напівлежав у такому химерному стільці, якого він ще зроду не бачив, і не снилося, що його пучку пропалило й пропекло на півдюйма; він тільки дивувався, коли ж цей лікар нарешті перестане балакати та огляне його болячку під пахвою. А Дег Доутрі вперше зроду і вже навіки «дав хука». Він зазнав непоправної поразки. Вільне життя, море, пасатні вітри, хистка палуба під ногами, рейси з порту в порт — усе це пропало для нього в лікарському кабінеті Волтера Меріта Еморі в ту хвилину, коли незворушна міс Джадсон потай чудувалася, що в чоловіка горить живе тіло, а він і вусом не моргне. Доктор Еморі говорив і говорив, запаливши ще одну сигару, і хоча в чекальні було повно пацієнтів, прочитав досить довгу й цікаву лекцію про сигари, про гатунки тютюну, що йдуть на обгортку й начинку, про його перероблення, про ті краї, де його вирощують. — А щодо цієї пухлини, — почав він, узявшись нарешті оглядати Квекову болячку, — то видно з першого погляду, що це не рак і не гнійний нарив. Я б сказав… Нараз у двері з коридора постукали, і Еморі випростався, вже не приховуючи нетерплячки. Він кивнув міс Джадсон, та відчинила двері, і ввійшло два полісмени, сержант поліції та чоловік у цивільному, з гвоздикою в петлиці й типово лікарськими бурцями. — Добридень, докторе Мастерсе, — привітав Еморі цивільного, тоді обернувся до решти: — Здорові були, сержанте! Здоров, Тіме! Як ся маєш, Джонсоне? Коли це тебе перевели до нас із Китайського кварталу? А потім утупив очі в Квекову пухлину й докінчив урване речення: — Отже, я б сказав, що це найтиповіше, найдостигліше лепрозне нагноєння, яке лишень будь-хто з сан-франціських лікарів мав честь демонструвати органам санітарного нагляду. — Проказа! — вигукнув доктор Мастере. Усі аж здригнулися, почувши те слово. Сержант і два полісмени сахнулись від Квека; міс Джадсон здушено зойкнула й сплеснула руками; а Дег Доутрі вражено, однак недовірливо спитав: — Що це ви нам ліпите, докторе? — Стійте! — владно гримнув Еморі на стюарда. — Подивіться, будь ласка, — він обернувся до решти й легенько доторкнувся жариною свіжої сигари до темної латочки між бровами в Доутрі. — Не руштеся! — наказав віп йому. — Стривайте. Ще не все. Доутрі стояв, спантеличений, розгублений, і дивувався, чого ж це лікар більш нічого не робить, а сигара палила йому шкіру, поки всі почули сморід смалятини й побачили дим. Тоді Еморі, переможно засміявшися, відступив. — Ну, робіть уже, що вам треба, — пробурчав Доутрі: він ще не встиг нічого зрозуміти, так раптово все сподіялось. — Тільки, як зробите, поясніть, будь ласка, що цо ни сказали за якусь проказу. Цей чорношкірий хлопець мій, і я не дозволю вам клепати таке на нього… чи на мене. — Панове, ви самі бачили, — не зважаючи на ті слова, заговорив Еморі. — Два безперечні випадки, хазяїн і служник. У служника вже пізніша стадія, сполучення обох форм, а в хазяїна тільки безболісна форма. В нього ще и мізинець уражений. Заберіть їх обох. І я вам раджу, докторе Мастерсе, ретельно продезинфікувати карету, коли відвезете їх куди слід. — Слухайте-но! — почав був Доутрі войовниче. Еморі застережливо позирнув на Мастерса, той владно глянув на сержанта, а сержант очима віддав наказа полісменам. Однак ті не накинулись на Доутрі. Навпаки, вони позадкували від стюарда, вихопивши кийки й грізно витріщившись на нього. І їхня поведінка переконала Доутрі найдужче. Вони видимо боялися доторкнутись до нього. Коли він ступив уперед, полісмени відіпхнули його, вперши кийки йому в ребра. — Не підходьте! — застеріг один і замахнувся кийком: мовляв, голову розвалю. — Стійте, де стоїте, і робіть, що скажуть! Еморі враз підняв хірургічне крісло, зіпхнув а нього Квека й наказав йому: — Надягни сорочку й стань біля свого пана. — Та що це… — почав був Доутрі, однак недавній приятель, ніби не чуючи його, вже звернувся до доктора Мастерса: — Чумний барак, відколи вмер той японець, стоїть порожній. Я знаю, які у вас там в управі боягузи, то дайте дезинфекційний розчин цим двом, хай самі за себе подбають. — На бога, — заблагав Доутрі, що вже збагнув страшну правду і, приголомшений, утратив усю свою войовничість. Він торкнув пальцем нечутливе місце на лобі, тоді понюхав його. Палець тхнув смалятиною; а він і не чув, як йому палили живе тіло. — На бога, не кваптеся так. Що ж, проказа — то й проказа. Але хіба ми не можемо домовитись, як білі люди? Дайте мені дві години, і я заберуся з міста. А за двадцять чотири — з країни. Сяду на перше судно… — І повезете заразу кудись-інде, — перебив його доктор Мастере, якому вже ввижалася шпальта в вечірній газеті, під великим заголовком, де його буде зображено як героя, святого Георгія Сан-Франціського, що з піднесеним списом обороняє місто від дракона прокази. — Заберіть їх, — сказав Еморі, не дивлячись Доутрі в вічі. — Гайда! Ходімо! — наказав сержант. Двоє полісменів ступили до Доутрі й Квека, простягти вперед кийки. — Рушайте, та хутчіш! — процідив один полісмен. — І робіть, як вам кажуть, а то голову розтрощу. Виходьте. Та скажіть чорному, щоб держався вас. — Докторе, дайте ж слово мовити, — попросив Доутрі. — Вже не час для балачок, — відповів Еморі. — Пора вас ізолювати. Докторе Мастерсе, не забудьте ж потім продезинфікувати карету. Лікар з санітарної управи та сержант рушили до дверей попереду, за ними Доутрі й Квек, а позаду — обидва полісмени з простягненими вперед, для захисту, кийками. На порозі Доутрі обернувся, ризикуючи, що йому розвалять кийком голову, й гукнув: — Докторе! Мій пес! Ви його знаєте. — Я вам його пришлю, — квапливо пообіцяв Еморі. — Скажіть адресу. — Клей-стріт, мебльовані кімнати «Синій кит», вісімдесят сьомий номер. Ви знаєте, де це — двері за рогом біля шинку «Синій кит». Пришліть його, куди мене посадять. Гаразд? — Гаразд, гаразд, — погодився Еморі. — У вас іще какаду є, здається? — Авжеж! Кокі! Пришліть і його, будьте ласкаві, сер. — Боже! — сказала міс Джадсон того вечора, обідавши з одним молодим лікарем-практикантом із шпиталю святого Йосифа. — Цей доктор Еморі справжній чудодійник. Не диво, що він досяг такого успіху. Подумайте лишень! До нього сьогодні прийшло двоє огидних прокажених. Один з них чорний. І він, тільки глянувши на них, зразу поставив діагноз. От людина! Побачили б ви, що він виробляв з ними своєю сигарою. А спритний! Мені моргнув, а вони й гадки не мали, що він робить. Бере сигару й…  

РОЗДІЛ XX

 

Собака, як і кінь, підлого спідлює ще дужче. Підлий від природи Волтер Меріт Еморі став ще підліший, коли забажав стати Майкловим власником. Якби не Майкл, він повівся б зовсім інакше. Він учинив би з Доутрі так, як сказав сам Доутрі, — як білий з білим. Попередив би стюарда про його хворобу й дав би йому змогу відпливти до Південних морів, або до Японії, або до якої іншої країни, де прокажених не ізолюють. Для тих країн у цьому б не було нічого страшного, бо такий там закон і звичай, а Доутрі й Квек уникли б пекла в подобі сан-франціського чумного бараку, на довічне ув'язнення в якому прирекла їх підлість Еморі. Крім того, ув'язнених у чумному бараці треба утримувати й стерегти день і ніч, протягом багатьох років; а отже, Еморі, вчинивши так, заощадив би платникам податків міста й округи Сан-Франціско багато тисяч доларів, і ті гроші можна було б зужити доцільніше — на будівництво нових шкіл, на молоко для дітей бідноти, на нові парки, де могли б дихати повітрям мешканці душних міських нетрищ. Але якби Еморі вчинив людяніше, не тільки Доутрі з Квеком відпливли б за море, — з ними відплив би й Майкл. Тільки-но двері зачинились за полісменами, доктор Еморі похапцем збув усіх хворих, що дожидали в чекальні. А тоді, навіть не пообідавши, сів у свій автомобіль і помчав у портовий район, до мебльованих кімнат «Синій кит». Дорогою, завдяки своїм політичним зв'язкам, він прихопив офіцера карної поліції. Виявилося, що це справді було потрібно, бо господиня мебльованих кімнат нізащо не хотіла віддавати собаки, що належав її пожильцеві. Але Мілікен, поліційний офіцер, був їй добре відомий, і вона скорилася законові, що його уособлював офіцер, хоча, власне, сама того закону не знала. Коли Майкла повели на шворці з кімнати, ззаду, з підвіконня, де сидів невеличкий сніжно-білий птах, озвався жалібний голос: — Кокі! Кокі! Еморі озирнувся й на мить завагався. — По какаду ми пришлемо згодом, — сказав він господині. Та, ще нарікаючи, провела їх аж на вулицю й навіть не помітила, що поліційний офіцер, виходячи з номера Доутрі, не причинив за собою дверей.  



Та не самого Волтера Меріта Еморі спідлило бажання заволодіти Майклом. Сидячи в глибокому шкіряному фотелі, в кімнаті закритого яхт-клубу, й поклавши ноги на другий фотель, Гаррі дель Мар, напівсонний після обіду, що для нього був заразом і сніданком, переглядав свіжі денні газети. Раптом в очі йому впав великий заголовок, а під ним коротеньких п'ять рядків. Він умить схопився на ноги. А хвильку подумавши, сів знову, натиснув кнопку дзвоника і, поки надійшов служник, ще раз перечитав той заголовок та п'ять рядків під ним. У таксі, що мчало його до портового району, перед ним поставали видива багатства. Вони прибирали подобу то двадцятидоларових монет з жовтого металу, то жовтих банкнот з гербом Сполучених Штатів, то чекових книжок, то облігацій з купонами, що просили ножиць, і чергувалися з образом кошлатого ірландського тер'єра на яскраво освітленій сцені, що, задерши вгору розтулений писок, усе співав, співав, як ще ніколи в світі не співав жоден собака.  

Кокі перший виявив, що двері до кімнати прочинено, й задивився на них, розмірковуючи (якщо цим словом можна назвати те, що відбувається в голові птаха, коли він якимсь таємничим чином сприймає нове враження з довколишнього світу й вирішує, реагувати йому на те враження чи ні; з людьми буває так самісінько, і дехто з нас називає це «виявом волі»). Отож, дивлячись на прочинені двері, Кокі саме зважував, варт йому чи ні вивчити більше той отвір у ширший світ, а потім уже вирішити, потикатись туди чи ні, коли нараз очі його зустрілися з очима іншого живого створіння, що теж виявило прочинені двері й зазирало в них. Ті очі були хижі, зеленаво-жовті, й зіниці їхні то ширшали, то вужчали, бо вони оббігали темні й світлі кутки кімнати. Кокі зразу розпізнав небезпеку — смертельну небезпеку. Однак не зробив нічого. Переляк не пойняв його. Не рушачись, одного ока не спускаючи з отвору дверей, другим він дивився в очі худючій бездомній кішці, що просунула голову в кімнату, ніби привид. Кішчині очі, меткі, пильні, безмежно сторожкі, з чорними прямовисними щілинками-зіницями, прорізаними ніби на чудовних жовто-зелених опалах, оббігли всю кімнату, а тоді спинилися на Кокі. І зразу по голові стало видно, що кішка напружилася, припала до підлоги й застигла. А очі її втупились у птаху кам'яним поглядом сфінкса, що дивиться вдалину через віковічні спраглі піски пустелі. Здавалось, вони дивляться так уже цілі тисячоліття. Так само застиг і Кокі. Він не натяг плівки на скошене око, не ворухнув схиленою набік головою, ані жодним пірцем — нічим не виказав страху, що вже закрадався в нього. Кішка й птиця скам'яніли, дивлячись одне одному в очі, як мисливець і здобич, хижак і жертва, м'ясожер і його їжа. Кілька довгих хвилин тривало так, потім голова в щілині прочинених дверей повернулась і зникла. Якби птахи вміли зітхати, Кокі зітхнув би з полегкістю. Та він навіть не ворухнувся, прислухаючись до повільної людської ходи, що затихала в коридорі. Минуло ще кілька хвилин — і так само зненацька привид з'явився знову. Тепер уже не сама голова, а й довге гнучке тіло прослизнуло до кімнати й спинилось аж посеред підлоги. Очі знов утупилися в Кокі, а тіло застигло, тільки довгий хвіст метлявся з боку на бік рвучко, сердито, однак монотонно. Не спускаючи Кокі з очей, кішка помалу підійшла ближче й спинилась менше як за шість футів від нього. Лише хвіст метлявся з боку на бік та очі жаріли самоцвітами в світлі, що падало з вікна просто на неї, а прямовисні зіниці звузились у ледь помітні чорні щілинки. А какаду, хоча й не міг мати такого виразного уявлення про смерть, як у людини, все ж по-своєму розумів, що йому загрожує кінець. Завваживши, що кішка вже помалу напружується перед стрибком, Кокі, цей відважний жмутик життя, вперше зроду виказав цілком прощенний страх. — Кокі! Кокі! — жалібно крикнув він до глухих, бездушних стін. Він звертався до цілого світу, до всіх сил і всіх речей у ньому, до двоногих живих істот — людей, а зокрема до стюарда, Квека й до Майкла. Крик його означав: «Це я, Кокі. Я зовсім маленький і кволий, і оця почвара хоче мене знищити, а я люблю ясний світ, хочу жити, хочу тішитися теплом і світлом, я такий невеличкий, такий плохенький, лагідний і не можу оборонитись від цього великого, кошлатого, голодного звіра, що хоче мене зжерти. Рятуйте мене, рятуйте! Я Кокі. Всі мене знають. Я Кокі». Все це і ще багато-багато іншого чулося в тому крикові: «Кокі! Кокі!» Та глухі стіни не відгукнулись, не відгукнувсь і коридор, і весь світ. Миттєвий переляк минувся, і Кокі знову став той, що був перше: маленький відважний какаду. Він сидів на підвіконні нерухомо, схиливши голівку набік, і одним оком, не кліпаючи, дивився вниз, на підлогу, де так близько, так небезпечно близько чигав одвічний ворог усього пташиного роду. Голос його, такий людський, злякав кішку, і вона не стрибнула, а лише прищулила вуха й припала ще дужче до підлоги. Знов настала тиша, в якій чути було тільки велику зелену муху, що дзижчала й гучно стукалась у шибку: і в неї була своя трагедія, бо оманливо прозора стіна в'язнила її, не пускала в ясний світ, що сяяв так близько. Своя біда, своя мука була й у кішки. Їй дошкуляв голод, що висушив у ній молоко для сімох кволеньких, писклявих кошенят, ще сліпих, із тоненькими, безсилими лапками. Про них їй нагадував щем у сухих пипках та материнський інстинкт, і завдяки якимсь тонким процесам у мозку вона могла вочевидь уявляти їх у темному кутку під сходами в підвалі, де вона потай змостила серед мотлоху кубло й навела їх, прокравшися туди крізь прорвану сітку на душнику. І той зоровий образ, і шкулький голод підштовхнули її, й вона знов напружилася для стрибка, вимірюючи відстань очима. Та Кокі вже став самим собою. — Стонадцять чортів! Стонадцять чортів! — голосно закричав він, войовниче й зухвало настовбурчивши пір'я. Кішка внизу налякано припала до підлоги, прищулила вуха, заметляла хвостом і озирнулась по кімнаті, видивляючись у найтемніших кутках, чи не ховається там людина, що вигукнула ті слова. Усе те кішка робила, хоч добре чула й бачила, що людським голосом кричить біла птаха на підвіконні. Зелена муха ще раз стукнулась у невидимий мур своєї в'язниці. Кішка, враз наважившись, підібралась і плигнула на підвіконня, просто на Кокі. Він метнувся вбік, але кішка махнула лапою, дістаючи його, і він підстрибнув угору, тріпочучи відвиклими від льоту крильми. Кішка зіп'ялась на задні лапи, а однією передньою сягнула вгору, наче дитина, що бриликом ловить метелика. Лапа в кішки була сильна й мала гострі гачки-пазури. Зачеплений тією лапою в повітрі, Кокі впав додолу. Повільно, мов пухнатий сніг, опадало за ним біле пір'я. Кішка вже каменюкою сплигнула з підвіконня; пір'їнки лягали їй на спину, і від їхнього легкого дотику вона щулилась, припадала до підлоги й злякано озиралась — чи нема якої небезпеки.  

РОЗДІЛ XXI


 

Гаррі дель Мар знайшов у помешканні Дега Доутрі лише купку білого пір'я й дізнався від господині мебльованих кімнат, що сталося з Майклом. Насамперед він, не відпускаючи таксі, довідався, де мешкає доктор Еморі, й упевнився, що Майкла замкнено у флігелі на задньому подвір'ї. Тоді поїхав купити квиток на пароплав «Уматіла», що мав удосвіта відпливти до Сієтла в П'юджет-Саунді, а далі спакував свої речі й заплатив по всіх рахунках. Тим часом у кабінеті доктора Еморі точилася словесна баталія. — Він кричма кричить! — твердив доктор Мастерс. — Полісменам довелося вгамовувати його в кареті кийками. Він просто знавіснів. Вимагає свого собаку. Як можна так робити! Це занадто жорстоко. Ви не маєте права отак украсти в нього собаку. Він здійме гвалт у газетах. — Пхе! — відмахнувся Еморі. — Хотів би я побачити репортера, що має досить відваги, аби підійти на відстань голосу до чумного бараку, де замкнено прокаженого, й побалакати з ним. А якби той Доутрі зумів якось передати листа до редакції попри варту, то хотів би я побачити редактора, що не спалить того листа, тільки-но дізнається, звідки він. Не бійтеся, колего. Гвалту в газетах не буде. — Але ж проказа! Небезпека для населення! Собака стільки часу стикався з хазяїном. Він же сам став ходячим джерелом зарази. — Інфекції, колего. Так звучить краще, професіональніше, — поправив його Еморі зі зверхньою міною. — Хай буде інфекції, — підхопив Мастерс. — Треба ж пам'ятати про громадські інтереси. Не можна піддавати людей такій небезпеці заразитись… — Інфікуватися, — знову спокійно поправив Еморі. — Називайте як хочете! Людність… — Пусте, — перебив його Еморі. — Того, що ви й ваші колеги в санітарній управі не знаєте про цю хворобу, стало б на більше книжок, ніж їх написали люди, які спеціально її вивчали. Це хвороба виключно людська. Її тисячі, десятки, сотні тисяч разів пробували й пробують прищепити тваринам — коням, кролям, пацюкам, віслюкам, мавпам, мишам, собакам, — і жодної вдалої спроби. Навіть більше — ні разу не вдалося штучно прищепити її людині. Ось — переконайтеся самі. І доктор Еморі почав діставати з полиць книжки. — Цікаво… вельми цікаво… — час від часу кидав доктор Мастерс, переглядаючи сторінки, що розгортав перед ним господар. — Я й гадки не мав… такі гори роботи перероблено… Та однаково — докінчив він, — ви не зможете переконати профанів цими матеріалами. Так само й я не зможу переконати громадськість. Та й не хочу. Опріч усього, цей чоловік приречений на довічне ув'язнення в чумному бараці, йому судилась доля живого мерця. Ви самі знаєте, що то за місце. Він любить свого собаку. Він навісніє за ним. Віддайте йому пса. Ви чините ницо й жорстоко, і я вам у цьому ділі не помагатиму. — Ні, помагатимете, — холодно запевнив його Еморі. — І я вам скажу, чому. І сказав. Сказав такі речі, яких звичайно лікар лікареві не каже, зате політик політикові — досить часто. Речі, яких ми не можемо тут переповісти, хоч би вже тому, що вони занадто принизливі й не додають гідності пересічному американцеві; внутрішні справи, таємниці місцевих урядувань, що їх обирав пересічний американець, наївно переконаний, ніби він у виборах виявив свою волю й ніби вони чинять за його волею; речі, які дуже зрідка відкопують на світ і зразу ховають у грубих томах звітів різних спеціальних комітетів та федеральних комісій.  

Таким чином Волтер Меріт Еморі навкір докторові Мастерсу заволодів Майклом; святкуючи свою перемогу, повіз дружину вечеряти до ресторану Жюля, а потім до театру, подивитись на Маргеріт Англін[18], і вернувся додому вночі, о першій годині. В піжамі він вийшов до флігеля глянути на Майкла — але Майкла вже не було.  

Чумний барак у Сан-Франціско, як і по всіх американських містах, стояв на найдальшій, найубогішій, найзанедбанішій, найдешевшій з усіх муніципальних земельних ділянок. Місцина була майже не захищена з боку Тихого океану, і там тужно завивали над піщаними кучугурами холодні вітри та пливли густі тумани. Веселі гулящі компанії ніколи не приїздили туди, хлопчаки не дерли там пташиних гнізд і не гралися в диких індіян. Навідувалися туди хіба самогубці, що, зморені життям, шукали найвідповіднішої декорації для свого смутного вчинку. А зробивши задумане, прийти туди вдруге, звісно, не могли. І краєвид у вікнах бараку був не надто веселий. За чверть милі з одного й з другого боку в неглибокій долині між піщаних дюн Доутрі міг бачити дві будки для озброєних вартових, ладних скорше пристрелити зачумленого втікача, ніж ловити його чи вмовляти, щоб вернувся до своєї в'язниці. А з інших двох боків у вікна видно було ліс. Росли там евкаліпти, але які несхожі на своїх величних братів, що ростуть на рідній землі! Абияк посаджені міською управою, абияк доглядані, вони тисячами гинули в нерівній боротьбі з ворожими силами чужого клімату, а рідкі недобитки здіймали вгору покорчене гілля, мов у агонії. То були скорше кущі, ніж дерева, бо на вбогому грунті росли не так у гілля, як у коріння, чіпляючись ним за пісок, щоб опертися морським вітрам. Доутрі й Квекові не дозволялось доходити навіть до вартових будок. Кордон для них пролягав за сто ярдів від бараку. Туди сторожа приносила їм харчі, ліки, писані настанови лікарів і квапливо відходила. Там поставлено й чорну дошку, на якій Доутрі міг крейдою написати свої побажання й вимоги — великими літерами, щоб їх можна було прочитати здалеку. І на тій дошці він день у день писав не прохання приставити йому пива, хоча його шестиквартовий режим так різко урвався, а отакі вимоги: ДЕ МІЙ СОБАКА? ІРЛАНДСЬКИЙ ТЕР'СР КОШЛАТИЙ ЗВАТИ КІЛЕНІ-БОЙ ВЕРНІТЬ МЕНІ СОБАКУ Я ХОЧУ ПОГОВОРИТИ З ДОКТОРОМ ЕМОРІ ХАЙ ДОКТОР ЕМОРІ НАПИШЕ МЕНІ ПРО СОБАКУ  

А одного дня Доутрі написав таке:  



ЯК МЕНІ НЕ ВЕРНУТЬ СОБАКИ, Я ВБ'Ю ДОКТОРА ЕМОРІ  

Після цього газети повідомили публіку, що смутний випадок з двома прокаженими, поміщеними в чумний барак, обернувся трагедією, бо один з них, білий, збожеволів. Свідомі громадяни писали до газет, протестуючи проти існування такого джерела небезпеки для міста, й вимагали, щоб федеральний уряд збудував лепрозорій для цілої країни десь на далекому острові чи відлюдній гірській вершині. Та цей слабенький спалах зацікавленості за три дні й згас, і шмаркачі-репортери вже розважали публіку побрехеньками про дивовижного пса — покруча від аляскинського кудлача й ведмедиці, та здогадами, чи справді Кріспі Анджолотті порізав трупа Джузеппі Бартольді на шматочки й у мішку з-під зерна кинув у бухту з Рибальської пристані, та твердженнями, ніби Японія зазіхає на Гаваї, Філіппіни й Тихоокеанське узбережжя Північної Америки. І Доутрі з Квеком, ув'язнені в чумному бараці, теж не чули нічого цікавого з волі, аж поки одного дня, пізно восени, Доутрі знайшов у яблуку з кошика фруктів, присланого нібито від молоденьких вихованок пансіону міс Фут, хитро сховану записочку. В тій записці його просили наступної п'ятниці цілу ніч держати на вікні засвічену лампу. І тої непогожої, буряної ночі аж над ранок, годині о п'ятій, до бараку прийшов гість. То був не хто як сам Чарлз Стоу Грінліф — Старий Моряк. Проплентавши дві години глибокими пісками через екваліптовий гай, він знесилений упав на двері бараку. Коли Доутрі відчинив, старого просто вкинув до середини подмух вітру з дощем. Доутрі зразу підхопив старого й довів до стільця. Та раптом згадав за свою хворобу й відскочив геть, а старий аж гепнувся на стілець. — Далебі, не знаю, як ви сюди й добилися, сер, — сказав Доутрі. — Агов, Квеку, бачиш, цей пан він мокрий як хлюща. Роззуй його хутко. Квек зразу впав перед стільцем навколішки, та не встиг і доторкнутися до шнурків на черевиках Старого Моряка, як Доутрі згадав, що він теж нечистий, і відіпхнув його. — Далебі, не знаю, що й робити, — пробурмотів стюард, безпорадно оглядаючись по кімнаті, бо усвідомив, що це оселя прокажених, і самий стілець, на якому сидить гість, і підлога, на яку спираються його знеможені ноги, — все тут заражене проказою. — Я радий вас бачити, безмежно радий, — захекано промовив Старий Моряк, простягаючи йому руку. Дег Доутрі не взяв тієї руки. — Ну, як там ловці скарбів? — спитав він бадьоро, — Клює хтось? Старий Моряк кивнув головою й заговорив, уже трохи відсапавшись, та спершу майже без голосу: — Ми вже зібрались вирушати — з відпливом, цього ранку о сьомій годині. Судно стоїть напоготові — «Віфлієм», добряча шхуна, з прегарними обрисами, дуже вигідно встаткована для подорожі. Плавала до Таїті, поки не настали пароплави. Припас узято добрий. Усе щонайкращого гатунку. Я сам подбав. Капітан, правда, мені не дужо до вподоби. Я знаю таких типів. Моряк, я певен, чудовий, але злющий стариган, природжений піратюга. І головний пайовик не кращий. Середніх літ, славу має лиху, манери ще гірші, зате грошей без ліку. Нажився на каліфорнійській нафті, тоді спорядив одного чоловіка шукати золота в Британській Колумбії[19], той знайшов багате родовище, а він викрутив у нього пай і трохи не подесятерив свій капітал. Вельми неприємна людина. Але вірить у талан і певен, що здобуде в цій експедиції принаймні п'ятдесят мільйонів і мою пайку в мене видурить. Такий самий піратюга, як і капітан, що його він найняв. — Вітаю вас, містере Грінліфе, — сказав Доутрі. — Ви зворушили мене, сер, до глибини серця, що прийшли сюди такої ночі, так ризикуючи, попрощатися з нещасним Дегом Доутрі. Я ніколи нікого не покривдив, тільки доля моя лиха… Доутрі говорив щиро, без заздрості, але в уяві перед ним поставали розкішні видива, вільне моряцьке життя на Південних морях, і серце йому стискалось від усвідомлення, що для нього в житті лишилися тільки чумний барак, піщані кучугури та смутні корчуваті евкаліпти. Старий Моряк гнівно випростався. — Сер, ви мене образили. Тяжкою образою. — Що ви, що ви, містере Грінліфе, — пробелькотів зчудовано Доутрі, не годний зрозуміти, чим це він міг образити старого. — Ви мій друг, сер, — провадив той суворо й докірливо. — І я ваш друг. А з ваших слів виходить, що ви думаєте, ніби я прийшов до цієї пекельної діри тільки попрощатися з вами. Ні, я прийшов забрати вас, сер, — вас і вашого чорношкірого. Шхуна чекає на вас. Усе вже влаштовано. Вас зараховано до екіпажу в посередницькій конторі. Обох вас. Контракти за вас учора підписали підставні особи — один барбадоський негр і один білий. Я сам знайшов їх у матроському готелі на Комершел-стріті й заплатив по п'ять доларів за цю послугу. — Господи, містере Грінліфе, але ж ви, здається, забули, що ми обидва прокажені. Старий Моряк схопився зі стільця, мов підшпигнутий, і з щирим гнівом на старечому виду закричав: — Ні, це ви, сер, здається, забули, що ми з вами друзі! І раптом, ще в гнівному запалі, простяг уперед руку. — Стюарде, Доутрі, містере Доутрі, друже, чи сер, чи як вас назвати! Це вам не баєчка про баркас, про таємні крюйс-пеленги та про скарб на морський сажень у піску. Це правда. Я маю людську душу. Оце, сер, — він тицьнув простягнену руку стюардові під ніс, — моя рука. Я хочу від вас одного, і ви повинні це зробити — зараз, сю мить. Ви повипні взяти її своєю рукою й стиснути від щирого серця, як я стисну вашу. — Але ж… але ж… — промимрив Доутрі. — Як ви цього не зробите, я не піду звідси. Я зостануся тут до самої смерті. Я добре знаю, що у вас проказа. І більш мені про це не нагадуйте. Ось моя рука. Візьмете ви її чи ні? Я вам ще раз кажу, що це від щирого серця. І попереджую — якщо ви її не візьмете, я сяду на цей стілець і не встану, поки не вмру. Я хочу, щоб ви зрозуміли: я чоловік, і чоловік порядний. Я ваш друг, ваш товариш. Я не боягуз. Я живу серцем і розумом, сер, а не жалюгідною гакурою. Це тільки моя тимчасова оболонка. Візьміть мою руку. А потім ми з вами поговоримо. Дег Доутрі простяг руку ще нерішуче, але Старий Моряк ухопив її й стис аж до болю кощавими старечими пальцями. — Отепер можна поговорити, — сказав він. — Я все обміркував. Ми відпливаємо на «Віфліємі». Коли наш пірат збагне, що не матиме ні пенса з мого казкового скарбу, ми його покинемо. Він сам радий буде спекатися нас. Ми втрьох — я, ви й ваш чорношкірий, — висядемо на Маркізьких островах. Прокажені ходять там на волі, й ніяких обмежень для них нема. Я сам бачив. Там ми всі будемо вільні. Ті острови — земний рай. І там ми оселимося. Що нам треба? Очеретяну хатину. Тяжко працювати там не доведеться. Берег, море, гори — гуляй, де хочеш. Ви там зможете плавати на човні, й купатися, й ловити рибу, й полювати. Там є дикі кури, гірські кози й більша дичина. Банани, хлібні плоди, авокадові груші ростуть просто над головою, а червоний перець перед дверима. Держатимемо курей, будуть і яйця. Квек куховаритиме. І пиво там буде. Я давно завважив вашу невтоленну спрагу. Матимете своє ниво, шість кварт на день, а схочете — то й більше. Не барімось. Ходімо. На жаль, я не зміг розшукати вашого пса. Я навіть детективів наймав — ото здирці! Доктор Еморі вкрав Кілені-боя у вас, але того ж дня пса вкрадено в нього. Я все Сан-Франціско обнишпорив, та Кілеці-бой щез, як і ми зараз щезнемо з цього паскудного міста. На пас чекає машина. Шоферові добре заплачено. Крім того, я пообіцяв убити його, якщо він підведе. Треба йти через кучугури на схід і трохи на північ, там за оцим чудернацьким лісом є дорога… Все готово. Рушаймо. Гляньте, вже сіріє. Треба ж варту обминути непомітно… Вони вийшли надвір, у бурю. Квек, шаленіючи з радості, йшов позаду. Спершу Доутрі намагався триматись осторонь, та скоро, коли сильний подмух вітру ледь не звалив кволого старигана, він ухопив його під руку й став підтримувати ззаду, підпихаючи на грузький, сипкий піщаний схил. — Дякую, стюарде, дякую, друже мій, — прошепотів Старий Моряк, тільки-но вітер стих на хвильку.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка