Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка16/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24

РОЗДІЛ XVI

 

За два дні по тому на пароплаві «Маріпоза», що йшов своїм звичайним маршрутом від Таїті до Сан-Франціско, всі пасажири враз облишили грати на палубі в кільця, посхоплювалися з-за картярських столів у курильні, покидали книжки на шезлонги і, з'юрмившись понад бортом, утупили очі в шлюпку, що наближалася до них, гнана легким попутним вітром. Коли Великий Джон з А-Моєвою та Квековою допомогою спустив вітрила й прибрав щоглу, пасажири засміялися — хто стиха, а хто й голосно. Картина, яку вони побачили, була дуже далека від їхніх уявлень про жертв морської аварії, які рятуються у шлюпці. Багатьом спало на думку, що ця шлюпка з постелями, ящиками консервів та пива, котом, двома собаками, білим какаду, китайцем, кучерявим папуасом, височенним білявим юнаком, шпакуватим Дегом Доутрі, а надто Старим Моряком біля стернового весла, — достоту Ноїв ковчег. Один жартун-пасажир, клерк з будівельної контори, що вирушив у морську подорож на час відпустки, зразу вліпив Старому Морякові прізвисько: — Агов, дідусю Ною! Гарний потоп? Арарату ще не видно? — А рибки наловили? — гукнув інший молодик. — Господи! Гляньте — пиво! Справжнє англійське пиво! Замовляю ящик! Ще ніколи, мабуть, не рятовано жертв аварії з такими веселощами. Молоді жартуни запевняли, що це справді сам старий Ной з'явився до них з рештками загиблих колін Ізраїлевих, і розповідали літнім пасажиркам жахливі історії про цілий тропічний острів, що потонув в оксапі від вибуху вулкана й землетрусу. — Я стюард, — сказав Дег Доутрі капітанові «Маріпози», — і дуже вам буду вдячний, якщо ви примістите мене коло ваших стюардів. Великий Джон — матрос, йому місце в кубрику. Наш китаяга — кок, а чорношкірий — моя власність. Але містер Грінліф — джентльмен, і йому потрібна найкраща каюта й найкраща страва. А коли розійшлась новина, що трищоглову шхуну «Мері Тернер», на якій пливли врятовані, розтрощив і потопив кит, літні пасажирки повірили в те не більше, ніж у байку про потонулий острів. — Капітане Гейворде, — спитала одна, — а може кит потопити «Маріпозу»? — Досі, як бачите, ще не потопив, — відповів капітан. — Я так і знала! — вигукнула літня пані, — Судна б так не плавали, якби їх топили кити, адже правда, капітане? — Щира правда, шановна пані, — потвердив капітан. — Одначе усі п'ятеро запевняють, ніби так сталося з ними. — Моряки здавна славляться буйною фантазією, еге ж? — у питальній формі висловила своє тверде переконання пасажирка. — Других таких брехунів на світі нема, шановна папі. Проплававши сорок років, я б уже сам собі не повірив навіть під присягою.  



За дев'ять днів «Маріпоза» увійшла в Золоту Браму й стала до причалу в сан-франціській гавані. Кумедні коротенькі дописи по місцевих газетах, писані в звичайній хвацькій манері хлопчиськами-репортерами, вчорашніми школярами, один день тішили сан-франціську публіку звісткою про те, що пароплав «Маріпоза» підібрав у морі п'ятеро жертв аварії, які розповідають про себе таку неймовірну байку, що їй не повірили навіть газетярі. Отак дурна газетярська брехливість призводить до того, що люди сприймають незвичайну правду як брехні. Такий уже звичай у шмаркачів-репортерів з міських газет та в міщанської публіки, для якої справжній широкий світ просто не існує, бо вона всі життєві враження дістає з дешевих кінофільмів. — Кит потопив? — питає такий міщанин. — Дурниця. Дурнісінька дурниця. Он у «Пригодах Еліни» — ото картина, щоб ви знали! — таке показували… Отож Доутрі зі своєю командою, зійшовши на берег у Фріско, не зажив там великої слави. Другого дня морські репортери вже розповідали байки про напад велетенської медузи на краболова-італійця. Великий Джон зразу відколовся — оселивсь у одному з портових готельчиків, а за тиждень вступив до профспілки моряків і найнявся на парову шхуну, що відпливала до Бандона в штаті Орегон по вантаж секвойєвих шпал. А-Мой на березі не дістався далі табору федеральної іміграційної управи, звідки його депортували до Китаю на першому ж пароплаві Тихоокеанської компанії. Кіт із «Мері Тернер» зостався в кубрику «Маріпози» й поплив на ній назад на Таїті. Вишкребка забрав до себе додому один із стерничих «Маріпози». Дег Доутрі, опинившись у місті, на свої скромні заощадження найняв дві недорогі кімнатки для себе й усіх своїх опіканців, тобто Чарлза Стоу Грінліфа, Квека, Майкла і, звісно, Кокі. Одначе недовго він дозволяв Старому Морякові жити разом з ними. — Таке діло нікуди не годиться, сер, — сказав вія, — Нам потрібні люди з грішми, треба їх заманити, ось ви й починайте їх заманювати. Сьогодні ж таки купіть собі зо дві валізи, візьміть таксі й під'їдьте до парадних дверей готелю «Бронкс», як чоловік з тугим гаманцем. Це готель вельми пристойний, але не з-так і дорогий, якщо вестися розважно. Невеличкий номер, вікнами в двір, без столування, звісно, — тоді можна буде ощадити на харчах. — Але ж я не маю ні цента, стюарде, — відказав Старий Моряк. — Не турбуйтеся, сер, я вам поможу, скільки моя сила. — Любий мій, таж ви знаєте, що я старий шахрай. Я не можу грабувати вас, як когось. Ви… ну, ви ж мій друг, хіба не розумієте? — Чом ні. Розумію й дуже вдячний вам за таке слово, сер. Але ж того й я хочу вам помогти. А як ви спіймаєте на гачок нову компанію шукачів скарбу та як судно буде вже готове, візьміть мене на нього за стюарда — з Квеком, з Кілені-боєм, з усією родиною. Ви мене всиновили, і тепер я ваш дорослий син, тож будьте ласкаві слухатись мене. «Бронкс» якраз підходящий для вас готель — сама назва яка, скажіть? Дух той, що треба. Людей переконуватимуть не так ваші балачки, як сам готель. Знаєте, коли ви патякатимете про скарб, розсівшись у великому шкіряному кріслі, з чвертьдоларовою сигарою в зубах та з келихом двадцятицентового питва на столику перед собою, то це вже пахне скарбом. Вам і віритимуть. Тож ходімо купляти вам валізи, сер, не барімося. І Старий Моряк солідно під'їхав до готелю «Бронкс» у таксі, старомодним письмом записався в книзі реєстрації пожильців як Чарлз Стоу Грінліф і знову розпочав діяльність, що вже стільки років рятувала його від притулку для вбогих. А Дег Доутрі заходився шукати собі роботи. Так було конче потрібно, бо він тепер мусив добре трусити грішми. Адже йому доводилось годувати цілу родину — Квека, Майкла й Кокі; а ще дорожче коштувало утримувати в першорядному готелі Старого Моряка. Та й шести-квартова спрага давалася взнаки. А тим часом настала промислова криза. В Сан-Франціско панувало таке безробіття, якого там ще не знали. На кожне вакантне місце суднового стюарда знаходилося по троє претендентів. Сталої роботи Доутрі знайти не щастило, а випадкові заробітки не покривали всіх щоденних витрат. Він уже ходив і на земляні роботи, що влаштовував муніципалітет для нужденних; але там нікого не держали довше як три дні, бо забагато було людей, які потребували бодай такої запомоги. Доутрі послав би працювати й Квека, та це було неможливо. Папуас зроду не бував у великому місті, він тільки бачив Сідней з пароплавної палуби. Він не знав у світі нічого, крім пароплавів, далеких південноморських островів та свого рідного острова Короля Вільгельма в Меланезії. Отож Квек увесь час сидів у їхніх двох кімнатках, куховарив для пана, робив хатню роботу та глядів Майкла й Кокі. А Майкл, звиклий до волі й на палубах суден, і на коралових узбережжях та плантаціях, почувався наче у в'язниці. Правда, вечорами стюард виводив його погуляти, а часом брав із собою й Квека, що плентався позаду. Майклові дуже докучала безліч двоногих богів на людних міських хідниках, і ті боги багато втратили на ціні для нього. Зате його власний бог і володар, Стюард, став йому ще дорожчий. Серед стількох богів Майкл губився, а тому, дужче ніж будь-коли, бачив у Стюардові надійний захист від знегод і небезпек, своє Авраамове лоно. «Стережися, щоб не наступили на ногу», — таке найперше гасло міського життя в двадцятому сторіччі. І Майкл засвоїв його дуже швидко й навчився оберігати свої лапи серед тисяч узутих у черевики людських ніг, що завжди кудись поспішали, нітрохи не зважаючи на скромного чотириногого пішохідця, ірландського тер'єра. На тих вечірніх прогулянках Стюард завжди водив його від шинку до шинку. В шинках, стоячи біля довгих прилавків на посипаній тирсою підлозі або сидячи за столами, пили й розмовляли чоловіки. Пили багато й розмовляли багато, а з ними й Стюард — аж поки, докінчивши свою шестиквартову денну пайку, йшов додому спати. З багатьма людьми він там познайомився, і Майкл також. То були здебільша моряки-каботажники, а також портові робітники. Один з них, шкіпер шаланди, що курсувала по бухті та по річках Сан-Хоакін і Сакраменто, обіцяв узяти Доутрі за матроса й кухаря на свою шаланду «Говард». Вісімдесят тонн вантажу, разом з палубним, піднімала вона, і двоє матросів, кухар та сам капітан Йоргенсен гуртом, по-демократичному вантажили й розвантажували її та по черзі вели вдень і вночі, в будь-яку погоду, в приплив і відплив: хтось один стояв за стерном, а решта троє спали чи так відпочивали. Звісно, працювати кожному доводилось за двох чи й за трьох, зате харч був ситий і заробіток чималий — від сорока п'яти до шістдесяти доларів на місяць. — Не бійся, — казав капітан Йоргенсен. — Я свого кока Гансона ось-ось вижену, а тоді ти приходь… і песика свого приводь, — і гладив Майкла по голові великою мозолястою рукою, — Гарний песик. Мати на шаланді такого дуже добре, коли стоїш у порту чи де на якорі та всі повкладаються спати. — А ти свого Гансона зараз вижени, — квапив Доутрі. Та капітан Йоргенсен повільно хитав головою. — Ні, спершу треба його налупцювати. — Ну, то налупцюй зараз і вижени, — наполягав Доутрі. — Онде він стоїть біля прилавка, в кутку. — Ні. Хай перше привід дасть. Тобто приводів я маю скільки завгодно. Але мені треба такого, щоб усі на судні бачили. Я хочу, щоб він мене вимусив завдати йому прочухана і щоб усі сказали: «Добре зробив, капітане!» Отоді я візьму на шаланду тебе, Доутрі. Якби капітан Йоргенсен не зволікав так із задуманим прочуханом чи якби Гансон скоріше дав йому достатній привід, Майкл пішов би зі Стюардом на шаланду «Говард», і все подальше його життя було б не таке, як йому судилося. Але випадок, сполучення випадкових подій, над якими Майкл не мав влади і про які він знав по більше, піж сам Стюард, присудив інакше. Тоді ще й найбуйніша уява не могла б передбачити майбутньої Майклової сценічної кар'єри, ані того пекла, де йому довелось побувати. А вже доля Дега Доутрі й Квека не могла б примаритись і в опійному чаду.  

РОЗДІЛ XVII


 

Одного вечора Дег Доутрі сидів за столом у шинку «Землекопський дім». Він був у великій сутузі. Знаходити випадковий заробіток ставало чимраз тяжче, а заощадження вже дійшли кінця. Вранці він телефоном розмовляв зі Старим Моряком, але той зміг тільки сказати йому, що на вудку, здається, клюнув якийсь там колишній лікар-шарлатан. — Я заставлю персні, — запропонував старий — уже не вперше. — Не можна, сер, — відповів Доутрі, — Персні потрібні для діла. Це наш основний капітал. Вони навіюють потрібний дух. Персні — це те, що ви називаєте «влучне слово». Я ввечері ще пометикую, а завтра вранці прийду до вас. Перснів не заставляйте й не дуже напосідайте на свого лікаря. Хай сам бере принаду. Так найпевніше. Усе буде гаразд, наша доля ще не вмерла, і не журіться, сер. Дег Доутрі ще ніколи не давав хука. Але, сидячи в «Землекопському домі», він думав, що цей раз, мабуть, таки дасть хука. В кишені у нього лишилося тільки комірне за наступний тиждень, та й то три дні вже було прострочено, і сердита господиня галасливо вимагала сплати боргу. У хаті зоставалося харчів ледве на завтрашній день. Скромний готельний рахунок Старого Моряка теж не плачено вже два тижні, що становило, як на стюардову кишеню, велику суму, бо готель таки був першорядний; а в самого Старого Моряка лишалось хіба якихось кілька доларів на те, щоб бряжчати ними у вуха колишньому лікареві, охочому шукати скарби. Та найжахливіше було те, що Доутрі мусив зменшити свій пивний раціон удвічі: грошей на помешкання він не міг чіпати нізащо в світі, аби не опинитися з цілою своєю родиною на вулиці. Того-бо він і сидів за столом із капітаном Йоргенсеном, що тільки-но привіз шаландою сіно з Петалумських заплав. Капітан уже двічі ставив пиво і, видно, був напитий, бо позіхав утомлено й поглядав на годинника. А Доутрі ще недопив цілих три кварти! Крім того, Гансона й досі не було вигнано, і робота на шаланді тільки мріла в невідомому майбутньому. З розпачу Доутрі набігла думка, як добути ще кухоль молодого пива. Він не дуже любив його, але воно було дешевше. — Чуєш, капітане, — сказав він. — Ти ще не знаєш, який розумний мій Кілені-бой. Він уміє рахувати незгірш за нас. — Тринди-ринди, — буркнув Йоргенсен, — Бачив я таке в балаганах. Це все фокуси-мокуси. Собаки й коні рахувати не вміють. — А Кілені вміє, — спокійно провадив Доутрі, — Його не обдуриш. Ось забиймося: я замовлю два кухлі пива, вголос, аби пес почув, а потім шепну кельнерові, щоб приніс тільки один. Побачиш, який гвалт зчинить Кілені-бой, коли вгледить один кухоль! — Хе! На що ж ми заб'ємося? Стюард помацав монетку в кишені. Якщо Кілені-бой підведе його, доведеться позичати з недоторканного комірного. Та Кілені не може його підвести й не підведе, подумав він, і відповів: — А на два кухлі пива. Підкликавши кельнера, тихенько попередили його, а тоді Доутрі гукнув Майкла, що лежав у кутку, біля Квекових ніг. Коли Стюард присунув до столу стілець і посадив Майкла на ньому, він насторожився, бо збагнув: Стюард чогось від нього сподівається, хоче, щоб він себе показав. Майклові, власне, хотілось не так показати себе, як прислужитись укоханому Стюардові. Для простого Майклового розуму любов і служіння були рівнозначні. Так само, як він стрибнув би заради Стюарда в вогонь, він радий був послужити Стюардові і в будь-який інший спосіб — як лишень Стюард зажадає. Ось що означала для нього любов. Тільки одне — служіння. — Кельнере! — покликав Доутрі, а коли той підійшов, сказав йому: — Два кухлі пива. Затямив, Кілені? Два кухлі пива. Майкл засовався на стільці, нетерпляче поклав одну лапу на стіл і мелькнув язиком до Стюардового обличчя, що нахилилося до нього. — Він запам'ятає, — сказав Доутрі шкіперові шаланди. — Як ми балакатимемо, то ні, — відповів той. — Ось ми одуримо твого пса. Я скажу, що робота твоя, коли я прожену Гансона. А ти кажи, щоб я вигнав його зараз. А я тобі — що Гансон мусить перше заробити прочухана. А тоді засперечаємось, як два йолопи, і будемо кричати один на одного. Ти готовий? Доутрі кивнув головою, й вони завели голосну суперечку. Майкл поглядав то на одного, то на другого. — Ну, попався ти, — сказав Йоргенсен, угледівши, що кельнер несе один кухоль пива. — Песик твій усе забув — чи й не пам'ятав нічого. Він думає, що ми посварились, і твої два кухлі пива стерлись у нього в голові, як ото хвиля змиває написане на піску. — Навряд чи він забуде арифметику, хоч би скільки ти галасував, — доводив Доутрі, перемагаючи власну непевність. — І я його не підштовхуватиму, — додав він бадьоро, — Зараз сам побачиш. Перед шкіпером поставлено високого кухля, і він зразу взяв його в руку. А Майкл, нап'ятий мов струна, свідомий, що від нього чогось сподіваються, готовий і радий прислужитися, згадував колишню науку на «Макамбо» й марно вдивлявся в незворушне Стюардове обличчя, чекаючи знаку; потім оглянувся й побачив не два кухлі пива, а один. Він так добре пам'ятав різницю між одним і двома, що збагнув (а яким побитом, цього не скаже й найглибший психолог, так само як не зможе визначити, що ж таке думка): принесено один кухоль, хоча замовлено два. Він зразу хрипко загарчав, підхопився, став передніми лапами на стіл і загавкав на кельнера. Капітан Йоргенсен грюкнув кулаком по столу. — Ти виграв! — загорлав він, — Я плачу за пиво! Кельнере, неси ще кухоль. Майкл поглянув на Стюарда, ніби питав, чи те вія зробив, і Стюардова рука, погладивши його по голові, промовисто відповіла йому. — Спробуймо ще, — сказав розбурканий і зацікавлений шкіпер, рукою витерши пивну піну з вусів. — Може, він знає тільки один і два? А як три? Чотири? — Так само, шкіпере. Він уміє рахувати до п'яти і розуміє, коли бува більше, ніж п'ять, тільки чисел, більших за п'ять, не знає. — Агов, Гансоне! — ревнув капітан Йоргенсен через усю пивницю до свого кухаря. — Агов, надолобню! Йди сюди, випин кухоль пива! Гансон підійшов і присунув собі стільця. — Плачу за пиво я, — сказав шкіпер, — але замовляй ти, Доутрі. Дивись, Гансоне, який це вчений собака. Він рахує краще за тебе. Нас тут троє. Доутрі замовить три кухлі пива. Пес почує слово три, А я покажу кельнерові два пальці. Він принесе два кухлі, й пес на нього загавкає. Ось побачиш. Усе так і вийшло. Майкл не вгамувався, поки не принесено третього кухля. — Не вміє він рахувати, — вирішив Гансон. — Він просто бачить, що один зостався без пива. Він знає, що в кожного мусить бути кухоль. Того й гавкає. — Стривайте, це ще не все, — похвалився Доутрі. — Нас тут троє. Замовмо чотири кухлі. Тоді кожен матиме кухоль, і однаково Кілені загавкає на кельнера. І справді, вже цілком збагнувши, в чому річ, Майкл шаленів, поки кельнер не приніс четвертого кухля. Тим часом стіл обступили люди, й кожне хотіло замовити пиво, щоб випробувати собаку. — Слава богу, — мурмотів сам до себе Доутрі. — Що воно за світ! Тільки-но сидів без пива, а за хвилину — хоч залийся. Декотрі навіть хотіли купити Майкла, пропонуючи сміховинну ціну — п'ятнадцять чи двадцять доларів. — Знаєш що, — шепнув капітан Йоргенсен стюардові, відвівши його в кут. — Подаруй мені песика, і я налупцюю Гансона хоч зараз, а ти завтра приходь на роботу. А хазяїн «Землекопського дому» відвів Доутрі до іншого кутка й теж шепнув: — Приходьте сюди щовечора з вашим собакою. Жвавіш торгуватиметься. Я вам даватиму пиво задарма й півдолара грішми за вечір. І та пропозиція зродила в стюардовій голові велику ідею. Дома, коли Квек роззув його, він сказав Майклові: — Ось воно що, Кілені. Як ти вартий для того шинкаря півдолара за вечір і безкоштовного пива, то й для мене ти вартий стільки… і навіть більше, синку, навіть більше. Бо він хоче тільки зиску. Того ж бо він і продає пиво, а не купляє. А ти, Кілені, не полінуєшся трохи попрацювати для мене, я знаю. Нам треба грошей. І Квек, і містер Гріпліф., і Кокі, не кажучи вже за тебе и за мене, — всі ми мусимо їсти-пити. Та й комірне добувати нелегко, а роботу знайти ще тяжче. Як ти скажеш, синку? Повештасмося завтра, побачимо, скільки нам пощастить грошенят загребти? І Майкл, що сидів на колінах у Стюарда, очима до очей, носом до носа, з мордою в Стюардових долонях, аж корчився з радощів, і мелькав язиком, і крутив куцим хвостиком. Він не розумів слів, але вони його тішили, бо то говорив Стюард.  

РОЗДІЛ XVIII

 

Шпакуватий судновий стюард і кошлатий ірландський тер'єр хутко стали примітними фігурами в пічному житті Варбарі, портового району Сан-Франціско. Доутрі ще вдосконалив фокус із рахунком, беручи з собою Кокі. Тепер, коли кельнер не приносив потрібного числа кухлів, Майкл спочатку сидів тихо, аж поки папуга, стоячи на одній лапці, на таємний стюардів знак чіплявся другою Майклові за шию й нахиляв дзьоб йому до вуха, ніби шепотів щось. А тоді Майкл оглядав кухлі на столі й починав гавкати на кельнера. Та справжнього успіху зажили Доутрі з Майклом, коли вперше проспівали «Я хочу до Ріо». Відбулось те в матроському танцювальному залі на Пасіфік-стріті, й усі танці припинились, а матроси зняли галас, викликаючи собаку-співака на біс. І хазяїн дансингу нічого не втратив, бо ніхто не виходив, а навпаки, напихалося люду більше й більше, поки Майкл виконував увесь свій репертуар: «Боже, бережи короля», «Люлі-люлі», «Веди нас, зоро», «Краю рідний, краю» та «Шенандоа». Для Доутрі це означало вже щось більше, ніж дармове пиво; бо коли він зібрався йти додому, хазяїн дансингу тицьнув йому в руку три срібних долари і попросив прийти з собакою й завтра ввечері. — За оце-о? — спитав Доутрі, зневажливо позирнувши на гроші. Хазяїн квапливо додав два долари, і Доутрі пообіцяв прийти. — А однаково, Кілені, — сказав він Майклові, лягаючи спати, — я гадаю, синку, що ми з тобою варті більш як п'ять доларів. Адже такого, як ти, ще світ не бачив. Справжній собака-співець, трохи не будь-яку пісню можеш проспівати вдвох зі мною, а з півдесятка й сам, без мене. Кажуть, Карузо дістає тисячу доларів за вечір. Ну, ти, звісно, не справжній Карузо, зате єдиний у світі собачий Карузо. А я, синку, буду твоїм антрепренером. Як ми не заробимо тут двадцяти доларів за вечір, то перемандруємо, синку, в шикарпіші квартали. І наш старий добродій у «Бронксі» перебереться до фасадного номера. А Квекові купимо справжнього костюма. Кілені, синку, та ми так розбагатіємо, що як містер Грінліф не підчепить дурника, то труснемо самі капшуком, купимо шхуну й подамося з ним шукати скарби, тобто самі станемо дурниками — ти і я.  



Портовий район Барбарі, що був окремим моряцьким містечком за тих часів, коли Сан-Франціско ще мав славу найпершого кубла відчайдухів на всі сім морів світу, давно вже злився з містом і тепер половину своїх прибутків мав з цікавих гультяїв, що приїздили розважатись і не шкодували грошей. Серед вищого товариства стало просто модою, надто коли треба було побавити гостей зі Сходу, ввечері годину чи й кілька їздити в автомобілях від дансингу до дансингу й від шинку до шинку. Коротше кажучи, Барбарі став таким самим прикметним місцем, як Китайський квартал або готель «Бескет». Незабаром Дег Доутрі почав одержувати щовечора двадцять доларів за два двадцятихвилинці виступи й мусив відмовлятися від стількох дармових кухлів пива, що стало б напоїти добрий десяток чоловік із такою спрагою, як у нього. Ще ніколи не знав він таких розкошів; і треба сказати, що й Майкла те тішило. Хоча не так за себе, як за Стюарда. Він служив Стюардові й усім серцем жадав так служити. Властиво, Майкл зробився годівником цілої родини, всі члени якої тепер жили в достатку. Квек аж сяяв у жовтих черевиках, капелюсі-котелку та сірому костюмі з бездоганно напрасованою стрілкою на штанях. Він захопився кінематографом і щодня витрачав на нього двадцять або й тридцять центів, висиджуючи по кілька однакових сеансів уряд. Тепер хатнє господарство забирало в нього небагато часу, бо їли вони по рестораціях. А Старий Моряк не лише перебрався в готелі «Бронкс» до дорожчого номера з вікнами на вулицю: Доутрі ще й наполіг, щоб він брав більше грошей на витрати й часом запрошував котрого-небудь знайомого на виставу чи концерт, а потім відвозив додому в таксі. — Не довіку ми так житимемо, Кілені, — казав Стюард Майклові. — Тільки-но наш старенький добродій зуміє підчепити на гачок нову компанію багатіїв, охочих до скарбів, ми гайнемо в морську блакить, синку, і добре судно гойдатиметься у нас під ногами, і хвиля хлюпатиме на палубу та стікатиме в шпігати. Ми не тільки співатимемо про Ріо всілякій шпані, а й справді туди попливемо. Хай вони западуться зі своїми гнилими містами. Нам пасує море — мені, й тобі, Кілені, і старенькому добродію, й Квекові, й Кокі, Не для міського життя нас створено, синку. Нездорове воно. І знаєш, синку, хоч вір, хоч ні, я чую, що вже не той роблюся. Обважнів якось, нема давнього сприту, і нудно мені вечір за вечором сидіти без діла. Мені аж душа мліє почути знову, як старенький добродій скаже ще раз: «А знаєте, стюарде, не завадило б перед обідом випити вашого чудового коктейлю». Ми візьмемо з собою в плавання невеличкий льодовник і вже догодимо йому як слід. А глянь на Квека, Кілені. Це не його клімат. Він просто-таки хиріє. Як він ще попосидить по отих кінематографах, то наживе собі сухоти. Заради його здоров'я, і твого, й мого, і всіх нас, нам треба якнайхутчіше підняти якір та вирушити в край пасатів, що наскрізь тебе продимають живлющою морською сіллю.  

І справді, Квек, хоча він ні на що не скаржився, видимо хирів. Пухлина, що з'явилась у нього під правою пахвою і спершу росла повільно й зовсім не боліла, тепер почала без упину нити. Він уже не міг проспати спокійно ніч, бо навіть сплячи на лівому боці, двічі-тричі, а то й чотири рази за ніч прокидався від болю. А-Мой, якби його не відіслала зразу до Китаю іміграційна управа, міг би пояснити, що то за пухлина, і так само міг би пояснити Дегові Доутрі, що означає ота нечутлива цятка між бровами в нього, яка дедалі більшала і вже прорізувалася зморшками, наче в лева. І міг би розтлумачити, що сталося з мізинцем його лівої руки. Доутрі спершу подумав, що розтяг сухожилок. Потім вирішив, що в вологому, туманному сан-франціському кліматі вже доп'яв собі хронічний ревматизм. І тому ще дужче прагнув податися скоріш у Південні моря, де тропічне сонце вижене з нього хворобу. Як стюард, Доутрі звик стикатися з людьми вищого товариства. Але тут, на сан-франціському «дні», вперше в житті зійшовся він з ними як рівний з рівними. Більше навіть — вони самі прагнули зустрічатися з ним. Вони шукали його. Домагалися ласки посидіти з ним за одним столом і почастувати його пивом у якому-небудь гамірному шинку, де він саме виступав з Майклом. Вони б пригощали його й вином, не шкодуючи грошей, якби він не був такий відданий пиву. Декотрі навіть кликали його до себе додому: «Приходьте з вашим песиком, цим дивом, поспівати у нас», — однак Доутрі, хоча й пишався Майклом, відмовлявся, пояснюючи, що життя артиста занадто стомлює й не дозволяє таких товариських розваг. Але Майклові він признавався, що якби їм запропоновано півсотні доларів, вони б «бігцем туди побігли». Серед безлічі знайомих, набутих за той час по шинках, двом судилося незабаром відіграти дуже важливу роль у житті Доутрі й Майкловому. Перший, лікар і місцевий політичний діяч на ім'я Волтер Меріт Еморі, кілька разів мав нагоду посидіти за столом Доутрі, де поруч стюарда, як звикле, сидів на стільці й Майкл. Між іншим, із вдячності за таку ласку доктор Еморі дав стюардові свою візитну картку й сказав, що радий буде безкоштовно лікувати й хазяїна, і пса в разі потреби. На думку Доутрі, доктор Еморі був розумний і меткий чоловік, безперечно вправний лікар, але захланний і безжальний, як голодний тигр. Він сам сказав йому з брутальною відвертістю, яку тепер міг собі дозволити: — Докторе, ви просто диво. Зразу видно. Чого ви захочете, те буде ваше. І ніщо вас не спинить, хіба… — Хіба що? — Ну, хіба та річ буде прикута ланцюгом, або схована під замком, або її стерегтиме полісмен. Не хотів би я мати те, чого захочеться вам. — А проте маєте, — сказав доктор Еморі й значуще кивнув головою на Майкла, що сидів на стільці між ними. — Бр-р-р! — здригнувся Доутрі. — Аж мороз поза спиною йде. Якби я не знав, що ви жартуєте, то б не залишився в Сан-Франціско й двох хвилин. — Він хвильку схилявся замислено над своїм кухлем, тоді засміявся полегшено: — Ні, цього собаки мені ніхто в світі не відбере. Бо я ладен убити кожного, хто зазіхне на нього. І скажу це кожному в вічі, як оце вам кажу. І він повірить, як ви мені вірите. Ви ж знаєте, що я не жартую. І кожен знатиме. Та цей собака… Неспроможний висловити всю глибину свого почуття, Дег Доутрі вмовк і підніс до уст пивного кухля. Другий фатальний знайомець був зовсім іншого типу. Сам він називав себе Гаррі дель Мар, і таке ім'я стояло на афішах «Орфея», коли він там виступав. Він був дресирувальник тварин, однак Доутрі не знав цього, бо дель Мар тоді саме відпочивав від гастролей. Він теж підсідав за стіл до стюарда й частував його. Ще молодий, років під тридцять, смаглявий, з вродливим дівочим обличчям, повними губами, довгими віями й великими карими очима, що мали, як він щиро вірив, магнетичну силу, в розмові він, усупереч своїй зовнішності, виявився вельми діловитий. — Нема у вас таких грошей, — сказав Доутрі, коли дель Мар, що спершу давав за Майкла п'ятсот доларів, накинув ще п'ятсот. — Не бійтесь, тисяча у мене знайдеться. — Ні, я не те кажу, — похитав головою Доутрі. — Нема у вас таких грошей, щоб я його віддав. Та й навіщо він вам? — Я його вподобав, — відповів дель Мар. — Навіщо я сюди прийшов? Навіщо зійшлись сюди всі оці люди? Навіщо люди п'ють вино, держать коней, упадають за акторками, стають ченцями чи книжкогризами? Бо так їм подобається. Оце вам і вся відповідь. Ми всі робимо те, що нам до вподоби, і вганяємо за тим, чого закортить, дарма — до снаги воно нам чи ні. Ось і я вподобав вашого пса. Я хочу його мати. Так хочу, що ладен дати за нього тисячу доларів. Дивіться, он у тієї жінки на руці перстень з великим діамантом. Мабуть, вона його вподобала, захотіла, ну, й купила, не дбаючи про ціну. Він їй любіший за гроші. А ваш пес… — Не вподобав вас, — перебив Доутрі. — І мені дивно. Він майже до кожного ласкавий, хоч і не набивається. А на вас відразу наїжачився. Навіщо вам собака, що вас не любить? — А це вже пусте, — спокійно відказав дель Мар. — Чи любитиме він мене, чи ні, це моє діло, і я знаю, як з ним повестися, будьте певні. Доутрі враз здалося, що під янгольською зовнішністю його розмовника ховається безмежна й невблаганна жорстокість, тим страшніша, що вона свідома. Звісно, він не подумав про це такими словами. То була й не думка, а тільки враження, почуття, що не потребує слів. — В місті є цілодобовий банк, — провадив дель Мар. — Ходімо туди, я випишу чека, й за півгодини гроші будуть у вас у кишені. Доутрі похитав головою. — Нічого не вийде — навіть з ділового погляду, — відказав він. — Зважте самі. Пес заробляє мені двадцять доларів за вечір. Скажімо, він працюватиме двадцять п'ять днів на місяць. Це п'ятсот доларів, а за рік — шість тисяч. Як рахувати з п'яти відсотків річних, бо так простіше, це прибуток з капіталу в сто двадцять тисяч доларів. Ну, нехай видатки та моя платня — двадцять тисяч. Однаково виходить, що псові ціна сто тисяч. Ну, хай половина — п'ятдесят тисяч. А ви мені даєте тисячу. — Ви, здається, гадаєте, що він у вас вічний, як земельна ділянка… — поблажливо всміхнувся дель Мар. Доутрі зрозумів його зразу. — Нехай він співатиме п'ять років — це тридцять тисяч. Нехай рік — це шість тисяч. А ви за шість тисяч даєте тисячу. Ні, мені таке діло не підходить… і йому теж. А крім того, навіть коли він не зможе заробляти грошей і не буде вартий ані цента, для мене він буде вартий мільйона, і як хто даватиме за нього мільйон, то я ще й не візьму.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка