Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка14/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24

РОЗДІЛ XI


 

Ще плавання «Мері Тернер» не дійшло до кінця, як Дег Доутрі, сидячи в трюмі між рядами барил з питною водою й душачись зі сміху, перейменував шхуну на Корабель Дурнів. Але це сталось лиш за кілька тижнів. А тим часом він виконував свої обов'язки так, що навіть капітан Доун не мав до чого присікатись. Особливо догоджав стюард Старому Морякові, якого дуже вподобав, щоб не сказати полюбив. Старий дуже різнився від своїх компаньйонів. Вони були грошолюби, всією душею віддані гонитві за доларами. А Доутрі, що сам мав безтурботну й щедру вдачу, не міг не оцінити широкої натури Старого Моряка, що видимо любив жити розкішно й навіть був за те, щоб поділити скарб, який вони знайдуть, між усіма учасниками подорожі. — Ви свій шмат дістанете, стюарде, хоч би навіть із моєї пайки, — не раз запевняв він Доутрі, коли той, бувало, чимсь йому догодить. — Там же золота цілі купи, цілі купи, а я сам на світі, й жити мені вже недовго, отож нащо мені так багато. Отак Корабель Дурнів плив далі, а всі на кормі намагались обхитрувати один одного, аж до лагідного фінна-помічника з невинними очима, що, знаджений ароматом скарбу, підробив ключ і викрадав у капітана Доуна координати судна з замкненої шухляди, та кухаря А-Моя, що не підпускав Квека до себе, але ні разу й словом не остеріг решту, як ризикують вони, постійно стикаючись із носієм жахливої хвороби. Сам Квек про неї не думав і не журився. Він знав, що таке часом трапляється з людьми. Боліти в нього ніщо не боліло, і йому й на думку не спадало, що хазяїн нічого про його хворобу не знає. Так само він не здогадувався, чому A-Мой весь час уникав його. Та й інших клопотів у Квека не було. Він молився на свого бога, стюарда, вищого за всіх морських і лісових богів, і, мавши змогу жити так близько біля нього, раював, бо ж де бог, там і рай. Так само й Майкл — він любив і обожнював шестиквартового стюарда не менше, ніж Квек. Для них обох щоденна близькість і увага Дега Доутрі були рівнозначні постійному перебуванню в лоні Авраамовому. Богом містерів Доуна, Нішіканти й Грімшо був ідол, ім'я якому Золото. А Квек і Майкл мали живого бога й завжди могли чути його голос, відчувати дотик його теплих рук, биття живого й щирого серця. Майкл не знав більшої втіхи, ніж годинами сидіти зі Стюардом і вторувати пісням, які той співав чи мугикав. Наділений хистом ще незвичайнішим, ніж у Джеррі, Майкл і навчався швидше, а що навчано його найбільше співу, то він і досяг у співі таких успіхів, яких Віллі Кенен ніколи не щастило домогтися від Джеррі. Майкл міг провити, чи, скорше, проспівати (таке приємне й мелодійне було його виття), кожну не надто складну мелодію, яку заводив стюард. А такі простенькі мотивчики, як «Краю рідний, краю», «Боже, бережи короля» та «Люлі-люлі», він міг цілком правильно проспівати й сам. А то часом стюард, відійшовши на кілька кроків, тихенько давав йому тон, і він задирав писок угору й співав «Шепандоа» чи «Я хочу до Ріо». Іноді й Квек потайці, коли стюарда не було близько, брав свою дримбу й звуками того нехитрого інструмента примушував Майкла виводити ритуальні дикунські поспів'я острова Короля Вільгельма. І ще один співун об'явився на шхуні й запанував над Майклом — правда, на превелику Майклову втіху. Звали його Кокі. Принаймні так він відрекомендувався Майклові, коли вони побачилися вперше. — Кокі, — бадьоро сказав він, нітрохи не злякавшись і не сахнувшись від Майкла, коли той угледів його й кинувся на нього, щоб зжерти. І людський голос, голос бога, що виходив із дзьоба маленької сніжно-білої птахи, змусив собаку спинитись і аж присісти. Майкл озирнувся по кубрику, принюхуючись: хто ж це говорив? Та жодної людини в кубрику не було — тільки маленький какаду, що, зухвало дивлячись на нього скоса, ще раз вимовив — Кокі. Ще змалечку, в Мерінджі, Майкл твердо засвоїв куряче табу. Містер Гегін та інші боги вважали, що собаки повинні охороняти курей, а не нападати на них. А це створіння, хоч було не куркою, а скорше дикою птицею з джунглів, тобто законною здобиччю кожного собаки, нараз само заговорило до нього голосом бога. — Прийми лапу! — наказало воно так владно, так по-людському, що Майкл знову аж скинувся й озирнувся по кубрику — котрий же це бог заговорив. — Прийми лапу, бо відіб'ю, — знов наказало невеличке пернате створіння. А потім щось заджерґотіло по-китайському, чисто А-Моєвим голосом, і Майкл знов, хоча вже востаннє, озирнувся навколо. Тоді Кокі нестямно зареготав. Майкл сидів перед ним, нашорошивши вуха й схиливши голову на один бік, і впізнавав у тому реготі голоси багатьох знайомих йому людей. І майже відразу Кокі, легесеньке, нецілих півфунта, вкрите жменькою пір'я пуделечко з тоненьких кісточок, що містило в собі серце не менш відважне, ніж у будь-кого на «Мері Тернер», став Майкловим другом, товаришем і паном. Цей жмуток відваги й зухвальства з самого початку навіяв Майклові повагу. І Майкл, що одним недбалим помахом лапи міг би скрутити Кокі тендітну шийку й погасити його блискучі безстрашні очі, з самого початку поводився з ним дуже обережно й дозволяв йому тисячі вільнощів, яких нізащо не дозволив би Квекові. Майкл дістав у спадщину споконвічний собачий інстинкт захисту їжі. Він ніколи не думав про це. Автоматично, мимовільно, так само, як він дихав і як билось у нього серце, він мусив захищати свою їжу від тої хвилини, коли поклав на неї лапу чи вхопив її зубами. Тільки Стюардові, й то величезним зусиллям волі, він міг дозволити доторкнутись до їжі, якої він уже торкався сам. Навіть Квек, що здебільшого годував Майкла, чим накаже стюард, добре знав, що краще не торкатися їжі, вже відданої собаці, коли хочеш, щоб пальці були цілі. Але Кокі, цей жмутик пір'я, цей маленький спалах життя з голосом бога, безстрашно й нецеремонно порушував Майклове табу — закон захисту їжі. Сівши на вінця Майклової мисочки, цей маленький зухвалець, що випурхнув із темряви в сонячне життя, ця іскринка, ця світляна порошинка серед мороку, настовбурчував свій рожевий чубчик, широко розплющував чорні намистинки-очі й різким, владним окриком, звичаєм усіх богів, змушував Майкла відступити, а сам тоді вибирав з миски найсмачніші шматочки. Бо Кокі знав, чудово знав, як повестися з Майклом. Він то блискав своєю волею, невблаганною, як сталеве лезо, й задирався незгірш за гультяя матроса, то підлещувався хитро, мов перша жінка в Едемському саду чи найостанніша з її поріддя. Коли Кокі, стоячи на одній лапці, другою чіплявся Майклові за шию і, схилившись йому до вуха, починав щось ласкаво жебоніти, Майклова цупка шерсть улягалась, мов шовкова, і він, з щасливим, напівідіотським виразом в очах, ладен був терпіти всі забаганки й примхи какаду. Кокі тим легше заприязнився з Майклом ще й тому, що А-Мой дуже скоро зрікся птаха. Він купив Кокі в Сіднеї в одного матроса за вісімнадцять шилінгів, поторгувавши-ся з годину. Та коли китаєць побачив якось, що Кокі вмостився на скорчених пальцях лівої Квекової руки, то вмить сповнився такої відрази до какаду, що не пожалів і заплачених за нього вісімнадцяти шилінгів. — Ти люблю його? Ти хоцю його? — спитав А-Мой. — Міняй-міняй? — перепитав Квек, вирішивши, що китаєць хоче помінятися, й уже занепокоївшись, чи не надиться старий кухар на його дорогоцінну дримбу. — Ні, не міняй-міняй, — відказав А-Мой. — Ти хоцю, гаразд, бери. — Як бери? — здивувався папуас. — А як мій нема, що ти хоцю? Він уже часом домішував до свого південноморського жаргону дрібки англо-китайського. — Не міняй, — ще раз пояснив китаєць. — Твій люблю птиця, ти хоцю птиця, бери так, гаразд, далебі. Ось як перейшов бадьорий пернатий жмутик життя з відважним серцем, прозваний людьми Кокі, народжений під зеленим склепінням джунглів на острові Санто, на Нових Гебридах, спійманий у тенета двоногим чорношкірим людожером, проданий за шість плиток тютюну та гонтарську сокирку купцеві-шотландцеві, ледь живому від пропасниці, тоді перепроданий за чотири шилінги вербівникові, потім заміняний за черепаховий гребінець, зроблений на взір старовинного іспанського кочегаром-англійцем, далі програний у покер в кочегарському кубрику по ціні шість з половиною шилінгів, знов проміняний на гармонію, вже не нову, але варту принаймні шилінгів двадцять і нарешті проданий за вісімнадцять шилінгів старому зморшкуватому китайцеві, судновому кухареві А-Мою, що сорок років тому в Макао вбив за зраду свою молоду дружину й утік на судні в море, — ось як перейшов Кокі, такий самий смертний чи безсмертний, як і кожна яскрава іскринка життя на землі, до рук Квека, прокаженого папуаса, раба такого собі Дега Доутрі, що й сам був слугою інших людей, до яких покірливо звертався «так, сер», «ні, сер» або «дякую, сер». Ще одного приятеля знайшов Майкл на шхуні, хоча Кокі тієї приязні не поділяв. То був Вишкребок — незграбне щеня ньюфаундлендської породи, що не належало нікому зокрема, а хіба лиш самій «Мері Тернер», бо ніхто на судні не претендував на нього і ніхто не признавався, що привів його на борт. Отож його назвали Вишкребком, і, не належавши нікому, він належав усім — приміром, містер Джексон погрожував відкрутити А-Моєві голову, якщо той не годуватиме щеняти як слід, а матрос Сігурд Гальворсен трохи й справді не відкрутив голови матросові Генрікові Г'єртсену, коли той ногою відіпхнув Вишкребка з дороги. Навіть більше: коли Саймон Нішіканта, цей лантух сала, що одно малював ніжні й водяві, якісь жіночі акварелі, раз був пожбурив на Вишкребка складаним стільцем, бо той, жируючи, перекинув йому мольберта, — відразу лихваря вхопила за плече важезна рука Грімшо й так його трусонула, аж він трохи не покотився по палубі й кілька днів потім не володав укритим синцями плечем. Майкл, що був уже дорослим псом, мав таку веселу вдачу й такий сильний потяг до гри, що без кінця вовтузився з Вишкребком. А бувши напрочуд витривалий фізично, він раз у раз замучував Вишкребка до того, що молодий ньюфаундленд міг тільки лежати на палубі, хекати й сміятися роззявленою пащею та кволо відмахуватись передніми лапами від удавано-шалених Майклових наскоків — дарма що сам був куди задирливіший і втричі більший за Майкла, а про вагу свого тіла й лап думав так мало, як слоненя, що топче стокротки на лужку. Тільки-но відсапавшись, Вишкребок заводився знову, а Майкл теж не ухилявся. І то було чудове тренування для Майкла: воно зміцнювало його фізично й не давало нудитися.  

РОЗДІЛ XII


 

Так і плив собі Корабель Дурнів: Майкл бавився з Вишкребком, шанував Кокі, терпів його зухвальство й тішився його лестощами, співав зі Стюардом і божествив його; Доутрі випивав щодня шість кварт пива, одержував кожного першого числа платню й щиро захоплювався Чарлзом Стоу Грінліфом як найкращою людиною на судні; Квек служив своєму панові й любив його, а між бровами у нього дедалі дужче набрякало, темнішало та морщило йому лоб лепрозне запалення; А-Мой уникав папуаса, як чуми, безнастанно мився та виварював щотижня укривала; капітан Доун правив судном і непокоївся за свій прибутковий будинок у Сан-Франціско; Грімшо, зіпершись на величезні коліна ручиськами-окостами, дражнив лихваря, що той, мовляв, не вклав у подорож стільки, як укладає він зі своїх пшеничних ланів; Саймон Нішіканта все витирав спітнілу шию брудною шовковою хусточкою та малював незліченні акварелі; помічник терпляче крав підробленим ключем координати судна; Старий Моряк попивав шотландське віскі з содовою, та пахкав запашними гаванськими сигарами, три штуки за долар, закупленими в подорож, та одно бубонів про пекло в баркасі, таємні крюйс-пеленги й скарб, закопаний на морський сажень у піску. Та частина океану, де вони якраз пливли, для Доутрі не відзначалась нічим надзвичайним. Ніде на обрії не показувалася земля. В центрі судно, довкруг вічний і незмінний водяний обшир. Магнітна стрілка в нактоузі була ніби віссю обертання, до якої припнуто «Мері Тернер». Сонце сходило безумовно на сході й заходило безумовно на заході — звісно, з поправкою на девіацію та магнітне схилення; а вночі зорі й сузір'я рухались по небесному склепінню своїми шляхами. І ось якраз там стали посилати на щогли дозорців, щоб вартували від світу до смерку, а на ніч «Мері Тернер» лягала в дрейф. Старий Моряк запевняв, що мета все ближче й ближче, і врешті всі троє пайовиків виправи почали лазити на щогли. Грімшо вдовольнявся тим, що ставав на грот-салінг; капітан Доун залазив ще вище, сідав на клотик фок-щогли й ногами обхоплював її вершок. А Нішіканта відривався від своїх нескінченних акварелей у дусі дівчини-пансіонерки, і двоє струнких матросів, осміхаючись, помагали йому витеребити свою тушу по бізань-вантах до салінга, прив'язували там, і він запаленими жадобою золота очима обдивлявся залитий сонцем простір моря крізь найкращий з усіх морських біноклів, які лишилися невикуплені в його заставних касах. — Дивно, — мурмотів Старий Моряк. — Дуже дивно. Це ті самі місця. Помилки не могло бути. Тому юнакові, третьому помічнику, я вірив як собі. Хоч йому було тільки вісімнадцять років, але мореплавець із нього був кращий за самого капітана. Хіба ж він не вивів баркаса до атолу за вісімнадцять днів? Без справжнього суднового компаса, і ви знаєте самі, як важко визначатися секстаном з човна, по такому низькому горизонті, у велику хвилю! Сам він умер, але, вмираючи, сказав мені правильний курс, і я виплив до атолу на другий день після того, як зіпхнув його тіло за борт. Капітан Доун знизував плечима й відповідав гнівним поглядом на недовірливий погляд вірменського єврея. — Не міг же він потонути… — тактовно порушував Старий Моряк прикру паузу. — Це справжній острів, а не риф чи коса. Левина Голова здіймається над рівнем моря на три тисячі вісімсот тридцять п'ять футів. Я сам бачив, як капітан з третім помічником триангулювали її. — А я прочесав тут усе море, як гребінцем, — вибухав капітан Доун. — І не такі рідкі зубці в мого гребінця, щоб пропустити гору в чотири тисячі футів. — Дивно, дивно… — знову мурмотів Старий Моряк замислено, скорше сам до себе, ніж до шукачів скарбу. Тоді, враз прояснівши, додавав: — Але ж схилення змінилося, капітане Доуне! Ви зважили на зміну в схиленні за півсторіччя? Вона ж мусить дати чималу неточність. Скільки я знаю, хоч я її не навігатор, тоді ще не вміли так точно враховувати магнітного схилення, як тепер. — Довгота й широта не змінюються, — відповідав капітан. — Схилення й девіацію враховують тільки під час прокладання курсу, а не у визначенні координат. Для Нішіканти то була китайська грамота, і він зразу обставав за Старим Моряком. Але той був чоловік справедливий. На хвильку давши перевагу євреєві, він зразу ж по тому визнавав рацію й капітанові. — Як шкода, що у нас тільки один хронометр! — казав він. — Може, вся річ у хронометрі? І чого ми відпливли з одним хронометром? — Я ж погоджувався на два, — виправдовувався єврей. — Скажіть, Грімшо! Фермер неохоче кивав головою, а капітан огризався: — Але не на три. — Таж як два не краще, ніж один — це ви самі так сказали, Грімшо підтвердить, — то чим три краще, ніж два? Тільки дорожче. — Коли у вас лише два хронометри, то як ви визначите, котрий з них бреше? — питав капітан Доун. — А я звідки знаю! — відказував лихвар, скептично здвигнувши плечима. — Коли ви не можете сказати, котрий з двох бреше, то наскільки ж важче сказати, котрий бреше з двох десятків! А коли їх лише два, то тут половина на половину, що бреше той або той. — Та як ви не розумієте… — Я розумію, що всі ваші навігаційні хитрощі й мудрощі — велике дурисвітство. У мене в касах є чотирнадцятирічні хлопчаки-рахівники такі, що можуть утерти носа вам з вашою навігацією. Спитайте їх, як може бути, що тисяча хронометрів краще, ніж один, коли два не краще, ніж один. І вони вам ураз скажуть, що як два долари не кращі за один, то й дві тисячі доларів не кращі за один долар. Це ж простий здоровий глузд. — І однаково в головному ви помиляєтеся, — втручався Грімшо. — Я тоді сказав, що ми беремо капітана Доуна до паю тільки через те, що він мореплавець, а ми самі в цьому ділі нічогісінько не тямимо. А ви сказали: «Авжеж», — та щойно дійшло до купівлі хронометрів, ураз виявилося, що ви тямите більше за нього. А насправді вас просто скнарість заїла. Більше в голові у вас нічого нема. Виряджаєтесь відкопувати десять мільйонів скарбу і труситеся, щоб не переплатити кількох центів за лопату. Дегові Доутрі мимохіть трапилось підслухати кілька таких розмов — радше запальних пересварок, ніж нарад. Нішіканту після них щоразу нападала, як кажуть моряки, «морська нуда». Цілі години понурий єврей не озивався ні до кого й не відповідав, як хто до нього звертався. Він сідав малювати, але малювання не ладилось, і він розлючено дер початий малюнок, топтав його ногами, тоді хапав свою великокаліберну автоматичну рушницю, сідав на прові й намагався підстрелити якогось заблуканого дельфіна, морську свиню чи тунця. Здавалося, він відчував велику полегкість, усадивши кулю в яку-небудь прудку, барвисту морську тварину, спинивши навіки її швидкий рух, щоб вона повільно перевернулась на бік і мертвою поринула в морську безодню. Іноді, коли поблизу вигравав на хвилях табун китів, Нішіканта аж нетямився з утіхи, що міг завдати їм болю. Він уражав кулями стількох велетнів, скількох устигав, і вони вихоплювалися з води, мов коні від удару батога, або, мотнувши хвостом, поринали вглиб, а тоді шалено мчали геть, спінюючи поверхню моря, поки не зникали з очей. Старий Моряк тільки смутно хитав головою; Доутрі, що йому теж прикро було бачити, як кривдять тих мирних тварин, співчував старому і, щоб його заспокоїти, сам, непроханий, приносив йому запашну дорогу сигару. А Грімшо презирливо закопилював губу й бурчав: — Паскуда. Смердюх поганий. Справжній чоловік ніколи не став би зганяти оскоми на безневинних створіннях. Я ще в школі таких знав: як не злюбить тебе за щось або як посмієшся з нього за погану оцінку, то він за те стусоне твого собаку… або й отруїть його. Колись у добрі давні часи ми в Колюзі таких вішали, щоб і духом їхнім не смерділо. А капітан Доун запротестував відверто. — Слухайте, Нішіканто, — сказав він, аж збілівши від гніву, і губи йому тремтіли. — Це неподобство, і нічого, крім неподобства, з цього не вийде. Я знаю, що кажу. Ви не маєте права так наражати на небезпеку наше життя. Хіба не потопив кит лоцманського бота «Енні Майн» просто в Золотій Брамі? І хіба не було мені, як я сам ще юнаком плавав за другого помічника на бригу «Бернкасл», що ми по дві вахти вряд біля помп вистоювали, аби допливти до Хакодате, бо нас кит стукнув? А трищоглового китолова «Ессекс» велика китова матка потрощила на тріски біля західного узбережжя Південної Америки, і команда мусила добиратися в шлюпках до землі за тисячу двісті миль. Але намурмосений Нішіканта навіть не відповів йому й далі стьобав кулями останнього кита, поки той утік за морський обрій. — Я пам'ятаю китолова «Ессекс», — озвався Старий Моряк до Доутрі. — Його розтрощила матка з китеням. Вони вже були на дві третини заповнили свої трюми. Судно потонуло менше як за годину. Одна шлюпка так і не допливла нікуди, протала з людьми. — А одна, може, прибилась на Гаваї, сер? — шанобливо спитав Доутрі. — Бо я тридцять років тому здибався в Гонолулу з якимось старим шкарбуном, то він хвалився, ніби служив гарпунником на китолові, і їх потопив кит біля Південної Америки. Більш я ніколи про цю пригоду не чув, аж до сьогодні. Як ви гадаєте, сер, чи не про те саме судно йшлося? — Авжеж — хіба що, може, ще одне судно потопив кит біля південноамериканського узбережжя, — відповів Старий Моряк. — Про одне, «Ессекс», нема сумніву. Це щира правда. І цілком можливо, стюарде, що той ваш знайомий був з «Ессексу».  

РОЗДІЛ XIII


 

Капітан Доун невтомно працював, провадячи спостереження за сонцем, виправляючи за рівнянням часу похибки, спричинені рухом земної кулі по орбіті, викреслюючи без ліку Самнерові лінії та вираховуючи довготи, аж голова йому йшла обертом. Саймон Нішіканта відверто глузував з невдахи-навігатора, за якого він мав капітана, й малював свої акварелі, коли був у доброму гуморі, або стріляв у китів, морських птахів та все, що можна встрелити, коли його брала нуда в розчарування, що й досі не видно піка Левиної Голови на острові скарбів Старого Моряка. — Ось я вам покажу, що я не скнара, — заявив він одного дня, після того як п'ять годин пряжився на щоглі, стежачи за морем. — Капітане Доуне, за скільки б можна було купити в Сан-Франціско ще два хронометри — ио нові, звісно, але добрі? — Доларів за сто, — відповів капітан. — Гаразд. Цю суму малося поділити на нас трьох, а тепер я сам її даю, отож не кажіть, що я скнара. Оголосіть матросам, що я, Саймон Нішіканта, виплачу сто доларів золотом першому, хто побачить землю на вказаній містером Грінліфом довготі й широті. Але й матросам, що. обліплювали щогли, судилось розчарування. Лише два дні довелось їм видивлятись на обрій, заробляючи нагороду. І винен тому був не самий Дег Доутрі, хоча й того, що надумав і зробив він, вистачило, б, аби позбавити їх змоги видивлятись далі. Якось він був спустився в комору під кают-компанією, і йога погляд випадково впав на ящики з пивом, закупленим для нього. Він перелічив ящики, не повірив сам собі й, присвічуючи сірниками, перелічив знову. Тоді обшукав цілий трюм, марно сподіваючись, що знайде решту ящиків, десь закладених. Нарешті він сів під відчиненою лядою в підлозі кают-компанії й добру годину просидів у задумі. Це знову єврей, вирішив він; той єврей, що погодився купити для «Мері Терпер» тільки два хронометри, а не три, і що ствердив їхню умову забезпечити Доутрі пивом на ціле плавання, по шість кварт на день. Стюард перелічив ящики ще раз. Їх було три. В ящику двадцять чотири пляшки; отже, пива лишалося тільки на дванадцять днів. А за такий час судно ледве-ледве могло допливти до найближчого порту, де можна купити пива. Раз надумавшися, стюард не гаяв часу. Він виліз із трюму, зачинив ляду і, побачивши, що вже чверть до дванадцятої, заквапився накривати на стіл. Прислуговуючи компаньйонам за обідом, він насилу стримувався, щоб не вивернути велику миску горохової юшки на голову Саймонові Нішіканті, та й то лиш завдяки тому, що, сидячи в коморі, вже надумав зробити щось у трюмі, де лежали барила з питною водою. О третій годині, коли Старий Моряк, як усі гадали, куняв у своїй каюті, а капітан Доун, Грімшо та половина матросів ліпились на щоглах, силкуючись своїми очима витягти з сапфірових вод океану Левину Голову, Дег Доутрі проліз у люк і трапом спустився до великого трюму. Там довгими рядами, з проходами між ними, лежали боком добре вкріплені барила. З-за пазухи стюард витяг коловорота, а з задньої кишені півдюймове свердло. Ставши навколішки, він просвердлив дно в першому барилі, і з нього вдарила цівка води. Він працював швидшу посуваючись проходом у сутінь далі від люка й свердлячи барило за барилом. Коли дійшов до кінця першого ряду, на хвильку спинився й прислухався, як дзюрчить вода з багатьох півдюймових дірок. І чутке його вухо вловило таке саме дзюрчання з другого проходу, від правого борту. Прислухавшись пильніше, Доутрі впевнився, що чує скрегіт свердла в твердому дереві. Він заховав свого коловорота — а за хвилину поклав руку на плече чоловікові, якого не міг упізнати в півмороці; той чоловік, стоячи навколішки й важко дихаючи, вперто свердлив днище барила. Заскочений, він і не пробував утікати; присвітивши сірником, стюард побачив зведене до нього обличчя Старого Моряка. — Господи! — зчудовано прошепотів Доутрі. — На якого біса ви випускаєте воду? Рукою він відчув, як тремтить з хвилювання все стариганове тіло, і йому стисло серце співчуття. — Та дарма, дарма, не бійтесь мене, — шепнув він. — Скільки ви вже просвердлили? — Усі в цьому ряду, — шепнув на відповідь старий. — Ви не скажете… отим? — Я? — тихо засміявся Доутрі. — Та коли хочете знати, ми в ту самісіньку гру граємо, хоч мені й невтямки, нащо вона вам. Я оце тільки-но докінчив той ряд, що по правому борту. Знаєте що, сер? Ушивайтесь хутчій нишком, поки тихо. Вони всі стовбичать на щоглах, і ніхто вас не побачить. Я сам докінчу все, зоставлю води днів, скажімо, на дванадцять. — Я б хотів поговорити з вами… Пояснити, в чому річ, — прошепотів Старий Моряк. — Авжеж, сер, і я щиро признаюся, що мені хтозна-як кортить почути. Я хвилин за десять прийду до вас у каюту, і ми побалакаємо як слід. Та хай там яка ваша гра, а я з вами. Раз — що мені треба хутко дістатись до якогось порту, а друге — що я дуже люблю й шаную вас. Ну, біжіть. Я прийду хвилин за десять. — Ви мені дуже до душі, стюарде, — тремтячим голосом промовив старий. — І ви мені, сер, — у тисячу разів дужче, ніж оті жмикрути, ваші компаньйони. Та дарма, за це потім. Вибирайтеся звідси, а я випущу решту води. За чверть години, поки троє жмикрутів ще стовбичили на вершечках щогл, Чарлз Стоу Грінліф уже сидів у своїй каюті й цідив віскі з содовою, а Дег Доутрі стояв перед ним, зіпершись на стіл, і цмулив пиво просто з квартової пляшки. — Може, ви не здогадуєтеся, — почав Старий Моряк, — але це вже четверта моя подорож по скарб. — Цебто?.. — спитав Доутрі. — Атож. Ніякого скарбу нема. І ніколи не було — ані Левиної Голови, ані баркаса, ані таємних пеленгів. Доутрі спантеличено пошкріб у своїй шпакуватій чуприні й визнав: — Ви таки вбрали мене в шори, сер. Я вже був направду повірив у ваші байки. — А я визнаю, стюарде, що дуже радий почути від вас таке. Бо це показує, що я маю ще трохи клею в голові, коли зумів одурити такого чоловіка, як ви. Неважко одурити людей, що думають тільки про гроші. Але ви не такий. Ви живете не задля самих грошей. Я придивлявся, як ви поводитесь із своїм собакою. І бачив, як ви ставитесь до свого чорношкірого. І спостерігав, як ви п'єте своє пиво. Якраз тому, що вам не сняться день і ніч закопані скарби, вас куди важче ошукати. А тих, хто марить скарбами, пошити в дурні на диво легко. То люди дешевої породи. Натякніть їм на зиск у сто доларів за долар, і вони робляться як голодні щуки, що хапають гачок із принадою. А натякніть про тисячу або десять тисяч за долар — і вони зовсім навісніють. Я старий чоловік, дуже старий. І хочу дожити до смерті по-людському — сито, вигідно, пристойно. — І любите далекі подорожі? Вже мені трохи розвидняється, сер. Тільки-но судно наблизиться туди, де насправді нема ніякого скарбу, трапляється якась невеличка пригода — вода витікає абощо — й доводиться вертати до порту, а тоді починати спочатку. Старий Моряк кивнув головою й закліпав збляклими очима. — Отак було з «Еммою-Луїзою». Я продержав її в плаванні півтора року — то водою, то ще чим. А крім того, жив їхнім коштом у одному з найкращих готелів Нового Орлеану чотири місяці перед відплиттям, і авансували мене грішми щедро, так, вельми щедро. — Розкажіть докладніше, сер. Мені страшенно цікаво, — сказав Доутрі, оповівши свою нехитру історію з пивом. — Це непогана гра. Я б не від того, щоб навчитися її на старість. Тільки даю вам слово честі, сер, що вам перебивати я не буду. Хоч і добра вона, але поки ви живі, сер, я за неї не візьмуся. — Насамперед треба наглянути собі людей з грішми — з купою грошей, щоб невелика втрата не дуже їм дошкулила. Та й зацікавити таких легше… — Бо такі бувають ненажерливіші, — докинув стюард. — Що більше маєш грошей, то більше хочеться. — Атож, — погодився Старий Моряк. — І гроші їхні, власне, не пропадуть. Адже морська подорож дуже корисна для здоров'я. Врешті, ніякої шкоди я їм не завдаю, тільки користь. — А оцей шрам на обличчі й відтяті пальці? Значить, не в баркасі ви їх позбулися й не боцман так вас розбатував? Тоді де ж у лихої години ви це добули?.. Стривайте, сер, я вам ще наллю. І за повним келихом Чарлз Стоу Грінліф оповів про походження своїх шрамів. — По-перше, стюарде, треба вам знати, що я з доброго роду. Моє прізвище відоме в історії Сполучених Штатів ще навіть із тих часів, коли вони не були Сполученими Штатами. Університет — байдуже який — я закінчив другим у своєму випуску. Власне, ім'я, під яким мене знають тепер, — це не справжнє моє ім'я. Я склав його з імен інших людей. Мені не пощастило в житті. Змолоду я був моряком — не на «Пильному», звісно, це судно я вигадав, хоч воно й годує мене хлібом на старості. Питаєте про шрами та відтяті пальці? Це в залізничній аварії. Не так давно, кілька років тому. Я вже старий був. Їхав поїздом із Флоріди, і вранці, саме перед сніданням, поїзд на високому мосту зіткнувся з другим. Паровози зім'яло, а вагони полетіли вниз, із височини дев'яносто футів, у висохле річище. Правда, там лишалась калюжа футів десять у поперечнику й півтора фути завглибшки. І оце в ту калюжу я й упав. Ось як воно вийшло. Вагон був переповнений, і мені дісталась верхня полиця. Я саме натяг сорочку, штани й черевики й хотів спуститись униз. Сів на краю полиці, звісивши ноги, а обидва місця навпроти, верхнє й нижнє, кондуктор уже прибрав і застелив. Отож я сидів на полиці, звісивши ноги, й гадки не мав, де ми — на мосту чи на рівнині, коли поїзди зіткнулися. Я, звісно, злетів з полиці, майнув, мов птах, через прохід, вибив головою вікно з другого боку й полетів униз. Скільки разів я перевернувся через голову в повітрі, волію не пригадувати, але якимсь дивом влучив у ту калюжу плавом. Там було всього півтора фута води, але вона пом'якшила удар, бо я ляпнувся плазом. Із цілого свого вагона тільки я зостався живий. Він упав футів за сорок від мене, і з нього повитягали самі трупи. А мене як витягли з калюжі, я був живісінький. Ну, хірурги мене підлатали, та однаково зостався я з цим шрамом, і без пальців на лівій руці, і ще мені бракує до повного комплекту трьох ребер, хоча зверху того не видно. О, нарікати мені не доводиться. Адже решта, хто був у вагоні, всі загинули. На нещастя, я їхав з безплатним квитком і тому не міг позивати залізниці за відшкодування. Зате можу похвалитися, що я єдиний чоловік на світі, який пірнув з дев'яноста футів височини в півтора фута води й зостався живий… Коли ваша ласка, стюарде, налийте мені ще. Доутрі вдовольнив його прохання і, схвильований оповіданням, відкоркував і собі другу и ляшку пива. — Ну, далі, далі, сер, — хрипко промовив він, утерши губи. — Як ви по скарби плаваєте. Мені страх як кортить почути. Будьте здорові, сер! — Я можу сказати, стюарде, — почав знову Старий Моряк, — що вродився в сорочці, та дуже скоро вона зносилася, і зостався я справдешнім блудним сином. На лихо, вродився я не тільки в сорочці, а ще й з негнучким хребтом, гордий. Рідні мої зреклись мене, а я… зрікся всяких претензій до них. Врешті, то була не їхня провина. Я ніколи не скаржився й не нарікав на них. Я просвистів те, що в мене лишалось — на бавовну в Південних морях, какаові плантації на островах Тонга, гуму й червоне дерево на Юкатані. А кінець кінцем докотився до того, що спав по брудних кишлах Бауері та їв усяку гидоту по харчівнях Іст-Сайду[15], а часом стояв до півночі в чергах за дармовою пайкою хліба, думаючи тільки про те, щоб не впасти, не зомліти, поки діжду тої пайки… Оповідач змовк передихнути, а Доутрі промурмотів захоплено: — І ні разу нічого не попросили в рідні… Старий Моряк розпростав плечі, гордо підняв голову, тоді знову схилив її і підтвердив: — Ні, не попросив. Я попав у притулок для нужденних — окружну ферму-притулок, як вона офіційно називається. Яке гидке було там моє життя! Просто твариняче. Півроку я жив, як тварина, поки побачив рятунок. Я заходився будувати «Пильного». Я збудував його по дощечці, і обшив міддю, й сам вибрав кожну деревину на рангоут, і спорядив усе судно, і сам дібрав усю команду, і відплив на ньому в Південні моря по скарб, закопаний на сажень у піску… Все це подумки, розумієте, — пояснив він, — бо весь той час я був в'язнем у притулку для недобитків життя. Обличчя Старого Моряка раптом зробилося суворе й гнівне; його права рука метнулась до руки Доутрі, й висхлі старечі пальці стисли її, мов обценьками. — Довгий, тяжкий шлях довелось мені пройти, поки я збив трохи грошей на першу свою мізерну, ох яку мізерну авантуру з «Пильним» та вирвався з притулку. Ви знаєте, я два роки працював у притулковій пральні за півтора долара на тиждень — однією рукою та оцим залишком другої перебирав брудну одежу, складав випрані простирала й наволочки, аж поки мені здавалося, що моя бідна стара спина розламується, а там, де в мене вийнято ребра, мов пекельним вогнем пекло. Ви ще молодий чоловік… Доутрі скептично осміхнувся й пошкрябався в своїй шпакуватій чуприні. — Ви ще молодий чоловік, стюарде, — повторив Старий Моряк ледь дратливо. — Ви не знаєте, як то бути викинутим із життя. А хто живе в притулку — того викинуто з життя. Там не шанують ні віку людського, ні самої людини. Як би це вам з'ясувати. Там ви не мертвий. Але й не живий. Там не живуть, а вмирають. Там до людей ставляться, як до прокажених. Або до божевільних. Я знаю, що це таке — божевілля. Коли я ще змолоду служив у флоті, на нашому судні збожеволів один лейтенант. Часом вія робився несамовитий, і ми боролися з ним, викручували йому руки, зв'язували його, щоб він у шаленстві чогось не заподіяв нам чи собі або не наробив шкоди на судні. Ще живий, він умер для нас Розумієте? Він більш не належав до нас, до цього світу, він був уже не людина, а щось інше. Саме так — щось інше. Отак і в притулку ми, хоч і не поховані, вже не належали до цього світу. Ви чули моє патякання про пекло в баркасі. Так то була б ще забавка проти пекла в притулку. Харчі свинячі, бруд, лайка, стусани… чисто твариняче життя. Два роки я працював у пральні за півтора долара тижнево. Уявіть мене, що вродився і виріс у розкошах, і то неабияких, мої старі зболілі кістки, мій шлунок і язик, які ще не забули колишніх гастрономічних утіх, — уявіть, як я, звиклий щедрою рукою розкидати гроші, трусився над тими півтора доларами, мов скнара, й ні разу не витратив ані цента на тютюн, ні разу не помітив ласим шматочком свого шлунка, змученого огидною, нестравною їжею. Я канючив тютюн, поганий дешевий тютюн, у нещасних здитинілих дідів, що стояли вже над домовиною. А коли одного ранку побачив, що мій сусід, Семюел Мерівейл, неживий, то спершу потрусив йому кишені, бо знав, що у нього було півпачки тютюну, і аж тоді сказав, що він помер. Отак, стюарде, беріг я ті півтора долара тижневих. Розумієте, я був ніби в'язень, що перепилює грати тонесенькою пилочкою. І я їх перепиляв, стюарде! — аж вереснув старий переможно. — Я їх перепиляв! Дег Доутрі підняв пляшку і промовив поважно й щиро: — Будьте здорові, сер! — Дякую вам, сер, ви мене розумієте, — просто й гідно відповів Старий Моряк, цокнув келихом об пляшку, і обидва випили, дивлячись один одному в очі. — У мене мало б бути сто п'ятдесят шість доларів, коли я покидав притулок, — повів далі старий. — Але я пролежав два тижні з грипом та тиждень з плевритом, отож, коли виходив з тієї оселі живих мерців, мав у кишені лише сто п'ятдесят один долар і п'ятдесят центів. — Розумію, сер, — у щирому захваті перебив його Доутрі, — З тоненької пилочки зробився лом, і ним ви збиралися вломитись назад у життя. Спотворене шрамами обличчя й бляклі очі Чарлза Стоу Грінліфа засяяли, і він підніс келиха. — Будьте здорові, стюарде. Ви мене зрозуміли. І сказали дуже гарно. Я збирався вломитися в дім життя. І той нужденний гріш, наскладаний за два роки хресних мук, мав стати мені ломом. Подумати лишень! Таку суму в ті дні, коли ще моя сорочка не зносилась, я вусом не моргнувши програвав у карти за один кін. Але, як ви сказали, я вернувся, щоб уломитись у життя, й приїхав до Бостона. У вас є хист до влучного слова, стюарде. Будьте здорові! Знову келих цокнувся об пляшку, і вони знов випили, дивлячись один одному в очі щиро й порозуміло. — Та ломик мій був затонкий, стюарде, і я не важився налягати на нього всім тілом. Я найняв кімнатку в невеликому, але пристойному готельчику без пансіону. Я, здається, вже казав, що це було в Бостоні. О, як я беріг свій лом! Я їв лише стільки, аби не вмерти з голоду. Зате інших я частував добірними трунками, частував щедро, прикидаючись багатієм — це додавало вірогідності моїм оповіданням. А захмелівши — вдавано, певна річ, — починав по-старечому патякати про «Пильний», про баркас, про таємні пеленги, про скарб, закопаний у піску… На морський сажень у піску. Це тонка психологія, такі слова навіюють спогади з прочитаних книжок, вони мають солоний запах моря, нагадують про відважних піратів, про золото іспанських колоній. Ви, мабуть, завважили золотий самородок на моєму ланцюжку від годинника, стюарде? Тоді я ще не міг такого собі дозволити, але я говорив про золота, пра каліфорнійське золото, про купи самородків з копалень сорок дев'ятого й п'ятдесятого року. Це теж навіює спогади, створює колорит. Згодом, після першого свого плавання з Бостона, я зміг уже й справжній самородок купити. Це як принада на вудці. І люди клюють на неї. Оці персні — так само принада. Тепер ви таких ніде не побачите. Я їх купив, коли трохи вбився в гроші. Ось, скажімо, самородок. Я розмовляю з кимсь і бавлюся ним, оповідаючи про великий скарб, закопаний у піску. Раптом самородок пробуджує в мене новий спомин. Я розводжуся про баркас, про пашу спрагу й голод, про третього помічника, прегарного хлопчика, чиїх щік ще не торкалася бритва, і пригадую, що він уживав цього самородка як тягарець на вудку, коли ми пробували ловити рибу. Але вернімося до Бостона. Я плів небилиці без кінця, вдаючи підпилого, своїм чарковим приятелям, йолопам, що їх зневажав усією душею. А чутка розходилась, і одного дня до мене прийшов молодий репортер — захотів узяти інтерв'ю про скарби та про «Пильного». Я розсердився, прогнав його. Але в серці моєму, стюарде, була велика радість: хоч я того репортера спекався, однак знав, що від моїх приятелів він уже почув досить. Ранкова газета дала цілих дві шпальти під великим заголовком і переказала всі мої байки. До мене стали вчащати гості. Я ретельно вивчав їх. Чимало було таких, що хотіли вганяти за скарбом, самі не мавши грошей. Таким я морочив голову і відкараскувався від них, а сам чекав далі, ще дужче ощадячи на їжі, бо мій невеличкий капітал танув. І нарешті він з'явився, мій молодий веселий доктор — доктор філософії, та ще и великий багатій. Моє серце тьохнуло, коли я його побачив. У мене вже залишалося всього двадцять вісім доларів, а потім — знов притулок або смерть. І я вже вирішив — краще вмерти, ніж вернутися до того товариства живих мерців. Проте я й не вернувся туди, і не вмер. У молодого веселого доктора кров закипіла на згадку про Південні моря, а я вливав йому в ніздрі всі пахощі напоєного квітами повітря тих далеких країв і малював перед його очима чарівні видива пасатних хмар, мусонної блакиті, пальмових островів і коралових лагун. Він був веселий молодий гульвіса, безтурботно-щедрий, безстрашний, мов левеня, гнучкий і гарний, мов леопард, і трошки навіжений від усіх витівок та примх, що роїлись йому в голові. Ось послухайте, стюарде. Перед тим як ми мали відпливати на глостерській рибальській шхуні, що купив мій доктор — вона була схожа на яхту й показувала корму більшості яхт, — він привів мене до себе додому порадитися, що йому брати з собою в подорож. Ми саме переглядали костюми в гардеробній, коли він зненацька сказав: — Не знаю, як моя пані сприйме те, що мене так довго не буде. Як ви гадаєте? Чи не взяти й її з нами? А я й не знав, що він має дружину чи коханку. Я звів на нього очі вражено й недовірливо. — А, не вірите? Ну, то я навмисне візьму її з собою, — засміявся він мені в обличчя негарним, божевільним сміхом. — Ходімо, я вас познайомлю. Він завів мене до своєї спальні і, відгорнувши укривало, показав мені дівчину, що спала на постелі — спала вже не одну тисячу років, бо то була мумія тендітної єгиптяночки. І вона відпливла з нами в довгу, марну подорож до Південних морів та назад, і, слово честі, стюарде, я сам щиро прихилився до того чарівного дівчати. Старий Моряк замріяно втупився в келих, і Доутрі, скориставшися з паузи, спитав: — А як же той доктор? Що він сказав, коли скарбу не знайшли? Обличчя Старого Моряка засвітилося радістю. — Він поклав мені руку на плече й назвав мене милим старим шахраєм. А я, стюарде, вже встиг полюбити його, як рідного сина. Обіймаючи мене за плечі — й не просто з чемності чи з ласки, — він сказав, що розкусив мене, ще як ми й до Ла-Плати не допливли. Сміючись і ляскаючи мене по плечу скорше пестливо, ніж жартівливо, він перелічив усі недоладності в моїй байці (і завдяки йому я її відтоді поліпшив, стюарде, ще й добре поліпшив) і сказав, що вся подорож надзвичайно його тішила і що він довіку вважатиме себе моїм боржником. Що я міг удіяти? Я розповів йому всю правду. Відкрив навіть справжнє своє прізвище, яке я приховував, щоб не ганьбити. А він, кажу, обняв мене за плечі й… Старий Моряк умовк, бо йому враз здушило горло й по щоках покотилися сльози. Доутрі мовчки цокнувся з ним, і старий, хильнувши з келиха, заспокоївся. — Він запросив мене жити в нього й відвіз до свого великого, порожнього дому, тільки-но ми вернулися в Бостон. Він сказав, що порадиться зі своїми адвокатами і офіційно прийме мене за названого батька — ця думка дуже потішила його. «Я вас законно прийму в свою родину, — сказав він. — Вас і Іштар»[16]. Так звали мумію. Отак я вернувся в життя, стюарде, і навіть знайшов родину. Але життя облудне у своїй ласці. За вісімнадцять годин після того, вранці, ми знайшли його в ліжку мертвого. І мумія лежала біля нього. Розрив серця чи крововилив у мозок, я так і не дізнався. Я просив, благав його родичів, щоб мумію поховали з ним. Але вони, холодні, суворі новоанглійці, віддали Іштар до музею, а мені дали тиждень часу, щоб залишив дім. Я вибрався за годину, і вони, перше ніж мене випустити, обшукали моє скромне майно. Я поїхав до Нью-Йорка й почав ту саму гру. Та цей раз, мавши більше грошей, я міг грати її краще. Потім знов і знов, у Нью-Орлеані, в Галвестоні. Нарешті подався до Каліфорнії. Це вже моя п'ята подорож. Набрався я лиха, обморочуючи оцих трьох, і майже весь свій невеличкий капітал зужив, поки вони підписали угоду. Такі скнари! Дати мені грошей наперед? Сама думка здалась їм безглузда. Та я свого доп'яв: натяг чималенький борг у готелі, а тоді ще замовив солідний запас трунків та сигар і обидва рахунки виставив на судно. Ех, що було! Вони так розлютилися, що ледь не почубились між собою… і зі мною. Рахунки оплатити відмовились. Я відразу заслаб. А їм сказав, що це вони мене довели до хвороби. І що дужче вони лютували, то тяжче мені робилося. Кінець кінцем вони здалися. І я зразу видужав. Ну, і ось ми тут, без води, й скоро попливемо, напевне, до Маркізьких островів по воду. А потім вони вернуться сюди й шукатимуть ще. — Ви так сподіваєтеся, сер? — А я пригадаю нові, дуже важливі подробиці, — всміхнувся Старий Моряк. — Безперечно вернуться! Я їх добре знаю. Це ж тупі, нудні, захланні дурні. — Авжеж, дурні! Всі до одного! Корабель Дурнів! — у захваті повторив Доутрі ті слова, що їх уже вимовляв сам до себе в трюмі, коли просвердлив останнє барило й слухав, як дзюрчить із нього вода на дно трюму, та сміявся зі свого відкриття, що в нього зі Старим Моряком одна мета.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка