Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка13/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24

РОЗДІЛ VIII


 

Ще одна штука, якої Дег Доутрі зумів навчити Майкла, так зачарувала капітана Данкена, що той запропонував стюардові вже п'ятнадцять фунтів і пообіцяв «забути за кицьку». Доутрі спершу навправляв Майкла потай із старшим механіком та шортлендським плантатором, а вже як переконався, що номер вийде чисто, виступив перед публікою. — Ось уявіть, буцімто ви поліцаї чи детективи, — сказав стюард першому й третьому помічникам капітана. — А я буцім-то вчинив якийсь страшний злочин. І єдина прикмета, як мене викрити, це Кілені. Й Кілені попав вам до рук. Коли він упізнає свого хазяїна — себто мене, — я попався. Ось нате повідок і відведіть його на той кінець палуби. А тоді ведіть назад, нібито йдете вулицею, і як він признається до мене, то ви мене арештуєте, а як ні — то ні. Розумієте? Помічники відвели Майкла, а за кілька хвилин вернулися. Майкл рвався вперед, аж натягав шворку, шукаючи свого Стюарда. — Скільки вам дати за пса? — спитав Доутрі, коли вони підійшли; та фраза була умовним знаком, до якого привчено Майкла. І Майкл, щосили натягуючи повідок, проминув Стюарда, й хвостом не крутнув, і не глянув на нього. Помічники спинились біля Доутрі й підтягли Майкла назад. — Цей собака відбився від хазяїна, — сказав перший помічник. — Ми розшукуємо хазяїна, щоб вернути йому пса, — додав третій. — Добрячий пес… Скільки вам дати за нього? — знову спитав Доутрі, зацікавлено розглядаючи Майкла. — А норов у нього який? — Спробуйте самі, — відповіли йому. Стюард простяг руку погладити Майкла по голові, але враз і відсмикнув її, бо пес наїжачився, загарчав і злісно вищирив зуби. — Не бійтесь, не бійтесь, він не вкусить! — гукали захоплені пасажири. За другим разом Майкл клацнув зубами біля самих його пальців, і стюард відскочив, а пес розлючено рвонувся на повідку за ним. — Заберіть його геть! — крикнув Доутрі сердито. — Така злюща тварюка! Я б його й дурно не взяв. Помічники відійшли, а Майкл іще рвався назад, мов несамовитий, і стрибав, шарпаючи повідок, і гарчав на стюарда. — Ну що? Хто повірить, ніби він мене знає? — переможно спитав Доутрі. — Я сам цієї штуки ще ні разу не бачив, тільки від людей чув. Колись у Англії браконьєри так привчали своїх собак. Коли й спіймає лісник чи поліція чийого собаку, хазяїна він однаково не зрадить… Вірте чи ні, але він до біса тямить, цей Кілені. І мову людську розуміє. Ось тепер у моїй каюті двері відчинені, і він може принести, що дістане: черевики, капці, кашкета, рушника, щітку, кисета з тютюном. Тільки скажіть що, і він принесе. Пасажири загомоніли всі зразу, називаючи кожен своє. — Хто-небудь один хай каже, — порадив стюард. Усі загукали, щоб вибирав капітан Данкен. — Капці, — сказав той. — Один чи обидва? — запитав Доутрі. — Обидва. — Йди сюди, Кілені, — почав був стюард, нахиляючись до нього, та зразу й відскочив, бо пес клацнув зубами просто перед його носом. — Ох, вибачте, помилка вийшла, — перепросив Доутрі. — Я забув йому сказати, що той номер скінчено. А тепер дивіться й слухайте: чи помітите, як я йому знак даю? Ніхто нічого не почув і не побачив, однак Майкл радісно й нетерпляче заскавчав і кинувся до стюарда, вихляючи всім тілом, усміхаючись мордою, і став, як шалений, лизати йому руки, і аж корчився з утіхи в обіймах укоханого бога, що на нього так недавно кидався та гарчав, і підстрибував угору, намагаючись лизнути його в обличчя. Бо Майклові коштувало страшних зусиль удавати, ніби він лютує й хоче вкусити свого любого Стюарда. — Заждіть, хай трохи вгамується, — сказав Доутрі, заспокоюючи Майкла. Нарешті він звелів псові: — Ну, Кілені, біжи принеси капці. Стривай! Принеси один капець. Принеси два капці. Два капці. Майкл нашорошив вуха й звів на хазяїна розумний, запитливий погляд. — Два капці! Неси, хутко! Майкл гайнув до каюти, аж розплатуючись над палубою, а коли звернув за рубку до трапу, задні лапи його аж занесло з розгону. За хвилинку він вернувся, несучи в зубах обидва капці, й поклав їх стюардові до ніг. — Що більше я знаю собак, то дужче з них дивуюся, — сказав Дег Доутрі шортлендському плантаторові того вечора, вже перед сном, допиваючи четверту пляшку. — Ось хоч би мій Кілені-бой. Він же робить оце все для мене не як машина, не просто через те, що так його навчено. Ні, він це робить, бо любить мене. Довести я не вмію, але відчуваю, знаю, що воно так. Я гадаю, воно ось як виходить: Кіл єні не вміє говорити, як ми з вами говоримо, і не може сказати мені, як він мене любить, а він увесь, до жилочки, сама любов. Та діла промовляють гучніш за слова, отож він і робить усе це, аби показати, як він мене любить. Штукарство? Авжеж, штукарство. Але проти нього всі людські пишні слова нічого не варті. Певне, що це мова. Собача мова без слів. Хіба я не знаю? Ні, як я певен, що чорне — чорне, а біле — біле, так я знаю, що він щасливий, коли робить для мене оці штуки… Такий щасливий, як бува чоловік, коли товариша з біди вирятує, або хлопець молодий, коли вгорне дівчину в свою куртку, щоб не змерзла. Я вам кажу… Доутрі затнувся, не годний висловити думку, що блимала в його стуманілому, просяклому пивом мозку, ще щось промимрив, тоді почав спочатку: — Розумієте, вся річ у мові, а говорити Кілені не вміє. У нього в голові є думки — їх просто видно, як вони світяться в отих гарних карих очах, — а виповісти мені їх він не може. Я бачу, що він часом як не лускає з натуги, так намагається щось мені сказати. Між нами двома велика прірва, а мова — то єдиний міст через неї, і він не може через ту прірву перебратись, хоч у нього й думки й почуття всілякі, як у мене. А проте знаєте що? Найближчі ми з ним тоді, коли я граю на губній гармонії, а він підвиває. Музика теж ніби кладку через ту прірву кладе. В нас виходить справжня пісня без слів. І… не вмію з'ясувати, та однаково, коли доспіваємо, я ту хвилину знаю, що ми багато один одному сказали такого, на що й слів не треба. Та знаєте, як я граю, а він співає, в нас виходить те, що вони називають релігією, чи то пізнанням бога. Авжеж, як ми вдвох заведемо пісню, мене проймає віра, і я чуюся ближчий до бога. І яка це розкіш, щоб ви знали! Яка велич! Мов океан, і небо, і зорі. Мені якось до мізку доходить, що нас усіх з одного тіста зліплено — і вас, і мене, й Кілені-боя, й гори, й піски, й море, і хробачків, і комарів, і сонця, й падучі зорі, і ясні комети… Доутрі знов затнувся, бо йому самому вже забракло мови, потім, аби приховати збентеження, ще раз похвалився Майклом: — Хоч вірте, хоч ні, а таких собак не щодня спіткаєте. Звісно, я його вкрав. Бо він мені сподобався. А тепера, коли вже його знаю, я б не побоявся ще раз його вкрасти, хоч би за те хтозна-чим заплатити довелося. Ось який з нього пес!  

РОЗДІЛ IX


 

Того ранку, коли «Макамбо» ввійшов у сіднейський порт, капітан Данкен ще раз спробував добути собі Майкла. Коли вже до пароплава підходив катер карантинного лікаря, капітан, кивнувши головою, підкликав до себе Доутрі, що йшов по палубі. — Стюарде, я вам дам двадцять фунтів. — Ні, сер, дуже дякую, — відмовив Доутрі. — Я не можу з ним розлучитися. — Ну, двадцять п'ять фунтів. Більше я не можу дати. Та й хіба це єдиний ірландський тер'єр на світі? — Отож і я так гадаю, сер. І я вам добуду другого. Отут-таки, в Сіднеї. І ні пенса з вас не візьму за нього. — Але я хочу мати Кілені-боя, — наполягав капітан. — І я хочу його мати, сер, отож-бо й лихо. А я таки перший його дістав. — Двадцять п'ять соверенів це добрі гроші… за собаку, — сказав капітан Данкен. — А Кілені-бой — добрий собака… за такі гроші, — відказав стюард. — Та що там балакати, сер, не кажучи вже про почуття, самим його штукам ціпа більша. Те, що він не впізнає мене, коли я хочу, саме варте півсотні. А ще він уміє рахувати, й співати, й інших фокусів чимало. Нехай там уже як я його добув, але нічого цього він тоді не знав. Штуки ці всі мої. Це я його навчив. Він тепера не той пес, що був, коли на судно попав. Тепера в ньому знаєте скільки мого? Продати його — це наче шматок себе самого продати. — Тридцять фунтів, — сказав капітан таким тоном, ніби це вже останнє слово. — Ні, сер, дякую вам, але нічого не вийде, — відмовився Доутрі. Карантинний лікар уже ступав на палубу, і капітан рушив назустріч йому. Тільки-но скінчився огляд і «Макамбо» рушив до свого причалу, до пароплава підлетів чепурний катер із військового корабля, і на палубу збіг трапом чепурний лейтенант. Він зразу пояснив, чого йому треба. «Альбатрос», британський крейсер другого класу, на якому лейтенант був четвертим помічником командира, приставив до Тулагі депеші від найвищого комісара південноморських англійських колоній. А за півдоби перед тим з Тулагі відплив «Макамбо», і комісар Соломонових островів та капітан Келлар гадали, що собаку завезено на ньому. Командир «Альбатроса», знавши, що прибуде до Сіднея раніше, взявся попитати на пароплаві за собаку. Отож чи нема на «Макамбо» ірландського тер'єра, що відгукується на назвисько Майкл? Капітан Данкен по правді признався, що тер'єр на пароплаві є, однак не зрадив Дега Доутрі, а повторив його байку, нібито пес прибіг на пароплав сам. Далі постало питання, як же вернути собаку капітанові Келлару; бо «Альбатрос» мав плисти до Нової Зеландії. Капітан Данкен узяв ту справу на себе. — «Макамбо» за два місяці знов буде в Тулагі, — сказав він лейтенантові, — і я сам обіцяю поверпути собаку хазяїнові. А тим часом на судні про нього дбатимуть. Наш стюард, так би мовити, усиновив його, отож він буде в добрих руках. — Виходить, не буде цей пес ні мій, ні ваш, — покірливо сказав Доутрі, коли капітан розповів йому про все. Та коли він відвернувся й пішов, його брови вперто супились, і шортлендський плантатор, завваживши те, здивувався: за що це капітан міг так насварити стюарда? Попри свої щоденні шість кварт пива й деяку легковажність натури, Дег Доутрі все ж був чоловік не без моральних принципів. Хоч він міг не моргнувши вусом украсти собаку чи кота, однак до служби своєї ставився чесно. І коли вже одержував платню стюарда, то й обов'язки стюарда виконував сумлінно. Він-то вже твердо зважився, але ті кілька днів, поки «Макамбо» стояв у сіднейському порту біля причалу компанії Бернса Філпа, він ретельно стежив, як прибирають у каютах після пасажирів, що зійшли з судна, й готують їх для нових пасажирів, що вже купили квитки на рейс до коралових морів та людожерських островів. Серед тих клопотів він усе ж таки сходив і на берег — раз увечері й двічі вдень. Вечір він перебув по пивницях, куди вчащають матроси й де можна почути останні чутки та новини про судна й моряцький люд. Зібравши за багатьма пляшками пива потрібні йому відомості, другого дня пополудні він найняв за десять шилінгів катерок і поплив ним до Джексонової бухти, де стояла прегарна трищоглова шхуна-американка «Мері Тернер». Піднявшись на борт шхуни, він пояснив, чого йому треба, і його завели до кают-компанії, де в нього відбулися переговори з чотирма чоловіками, що їх Доутрі подумки назвав «химерною бражкою». Він зразу впізнав усіх чотирьох, як змалював їх йому в довгій розмові за пивом стюард, що звільнився з тієї шхуни. Отой, що сидів трохи ззаду й осторонь і мав очі такі блідо-голубі, наче зовсім вилинялі, був напевне «Старий Моряк»[14]. Довгі ріденькі пасма розкошланого срібного волосся німбом облямовували його лице. Він був худий, аж світився, з запалими щоками, й широкі зморшки шкіри, без ніяких м'язів, чудернацько звисали йому на шиї, закриваючи борлак, що тільки часом, коли стариган ковтав слину, показувався з тих зморщок, схожих на завої мумії, і ховався знову. Справдешній Старий Моряк, подумав Доутрі. Можна дати сімдесят п'ять, або й сто п'ять, а то й усі сто сімдесят п'ять років. Від правої скроні через вилицю, запалу щоку й щелепу в нього тягся страшний шрам, що зникав аж десь у тих зморшках на шиї. У висхлих пипках обох вух блищали маленькі золоті каблучки-сережки, наче в цигана. На кощавих, мов у скелета, пальцях правої руки було не менше п'яти перснів — не чоловічих і не жіночих, але розкішних; «дорогі штучки», — вирішив Доутрі. На лівій руці перснів не було, бо не було на що їх і надягати — на ній зостався тільки великий палець. Власне, й долоні небагато лишилось — її немов перетяло те саме лезо, що розбатувало його від скроні до щелепи й ще не знати як далеко по схованій у зморшках шиї. Вицвілі очі Старого Моряка свердлили Дега Доутрі наскрізь (чи принаймні так йому здавалось), аж йому стало моторошно, і він мусив відступити на який ярд убік. Він міг так зробити, бо, прийшовши найматись за служника, не сидів, а стояв перед чотирма хазяїнами, немов злочинець перед суддями. Та однаково погляд вицвілих очей пронизував його й там, поки Доутрі, придивившись пильніше, збагнув, що старий зовсім його не бачить. Ті безбарвні очі були наче затягнені якоюсь мрійливою плівкою, і його розум, чи дух, чи свідомість, що жила в голові, немов билася зсередини в ту плівку й не могла її прорвати. — Якої платні ви сподіваєтесь? — запитав капітан — вельми неморяцького вигляду капітан, на думку Доутрі; скорше якийсь дженджикуватий, меткий діловик або адміністратор великого магазину. — Тільки без пайки, — озвався другий — високий, маслакуватий, ще не старий. За описом колишнього стюарда, по здоровезних, мов окости, руках Доутрі впізнав, що то багатий каліфорнійський фермер. — На всіх вистачить! — раптом вигукнув пронизливо Старий Моряк, і Доутрі аж здригнувся. — Там цілі купи, цілі купи, панове, в барилах і скринях, на морський сажень у піску. — Без пайки в чому, сер? — спитав Доутрі, хоча добре все знав — колишній стюард кляв перед ним той день, коли відплив із Сан-Франціско, найнявшись за обіцяну пайку, а не за тверду платню. — Мені то дарма, — поквапився він додати. — Я раз був прослужив три роки на китолові й одержав пайки один долар. Ні, я волію тверду платню — шістдесят доларів золотом на місяць, зважаючи на те, що вас тільки четверо. — І помічник, — додав капітан. — І помічник, — повторив за ним Доутрі. — Добре, сер. І ніякої пайки. — А хто ж ви такий? — озвався останній, гладючий, мов гора жирного м'яса — вірменський єврей і сан-франціський лихвар, щодо якого застерігав Доутрі колишній стюард шхуни. — Папери у вас є? Рекомендаційні листи й усі документи, що ви одержуєте в посередницькій конторі, коли звільняєтеся з давнішого місця служби? — Я б теж міг спитати ваших документів, сер, — зухвало відрубав Доутрі, — Адже це не справжнє вантажне чи пасажирське судно і ви, панове, теж не справжня суднова компанія з конторою й з усім, як годиться. Звідки я знаю, чи й шхуна ця справді ваша, чи, може, термін фрахту давно минув, або чи вас оце зараз не оголошують банкрутами? Або чи ви не висадите мене десь на безлюдному березі, не заплативши ні пенса з моїх зароблених грошей? А втім, — він випередив єврея, бачивши, що той ось-ось вибухне удаваним гнівом, — а втім, ось мої документи… Швидко сягнувши у внутрішню кишеню, він вигріб звідти цілу паку паперів і сипонув ними по столі — всі документи з гербами та печатками, зібрані за сорок п'ять років служби. Найновішому з них було п'ять років. — Але ваші документи мене не цікавлять, — провадив він. — Я тільки хочу одержувати свою платню першого числа кожного місяця — шістдесят доларів золотом… — Цілі купи, цілі купи, золото й дещо ліпше за золото, в барилах і скринях, на сажень у піску, — забубонів прихильно Старий Моряк. — На всіх вистачить, щоб зробитись царями, вельможами, всім до одного. І ще більше, панове, куди більше. Довгота й широта у мене в голові, й пеленг від дубових шпангоутів на мілизні до Левиної Голови, і крюйс-пеленги з певних місць, відомих тільки мені. Я один тільки й лишився живий із тієї зухвалої, одчайдушної команди. — То ви підпишете контракт? — спитав єврей, урвавши старече бубоніння. — А до якого порту ви приписані? — своєю чергою спитав Доутрі. — Сан-Франціско. — То я так і підпишу — що найнявся до прибуття в Сан-Франціско. Єврей, капітан і фермер кивнули. — Але я хочу умовитися ще про деякі речі, — провадив Доутрі. — Насамперед мені треба шість кварт на день. Так я звик, і мені в моїх літах уже запізно міняти звички. — Віскі чи джину? — в'їдливо перепитав єврей. — Пива, сер. Доброго англійського пива. Моя умова така, щоб на судні був достатній запас, хоч би скільки тривало плавання. — Ще що? — спитав капітан. — Так, сер, — відповів Доутрі. — У мене є собака, і я візьму його з собою. — Ще що? Може, жінка, діти? — озвався й фермер. — Ні, сер, ні жінки, ні дітей. Але є в мене чорношкірий, добряга чорношкірий, і я його теж мушу взяти з собою. Він може підписати контракта на десять доларів місячно і поратиметься на судні з ранку до вечора. А якщо тільки мені прислуговуватиме, то я його законтрактую й за два з половиною долари місячно. — Вісімнадцять днів у баркасі! — пронизливо вигукнув Старий Моряк, аж налякавши Доутрі. — Вісімнадцять днів у баркасі, в пекельній спеці! — Далебі, цей ваш старенький добродій перелякати чоловіка може, — сказав Доутрі. — Пива тут справді треба чимало. — Вибагливий народ ці стюарди! — озвався фермер, не звертаючи уваги на Старого Моряка, що все розводився про спеку в баркасі. — А що як ми не захочемо найняти такого вибагливого стюарда? — спитав єврей, витираючи шию під комірцем строкатою шовковою хусточкою. — Тоді ви так і не дізнаєтесь, якого доброго стюарда проґавили, — безтурботно відмовив Доутрі. — Я гадаю, в Сіднеї стюардів не бракує, — засміявся капітан. — Я ще не забув, як сам їх наймав, і було їх тут як сміття, хоч греблю гати. — Дякуємо, містере стюарде, що завітали, — глузливо і чемно підхопив єврей. — Ми дуже шкодуємо, Що не спроможні задовольнити ваші побажання… — На очах у мене їх засипали піском, на сажень углиб, на таємному крюс-пелензі, де кінчається мангрове болото й ростуть кокосові пальми, а від берега крутий схил до Левиної Голови… — Помалу, помалу, — раптом роздратовано сказав фермер — не до Старого Моряка, а до капітана і єврея. — Хто тягне на собі всю цю виправу? Чи я вже тут і голосу не маю? Чи мене вже можна й не питати? Мені подобається цей стюард. Я бачу, що він добре служитиме. Видно, що він чоловік чемний і всі накази виконуватиме без перекорів. І не дурень він, це теж видно. — Отож-бо й є, Грімшо, — заспокійливо відмовив єврей. — Як згадати не зовсім звичайну мету нашої… експедиції, нам би краще підходив трохи дурніший стюард. А крім того, я б вас ласкаво просив не забувати, що ви вклали в нашу подорож ні на цент не більше, ніж я… — А де б ви були обидва без мого моряцького досвіду? — ображено втрутився капітан, — Не кажучи вже про те, що я заставив свій власний дім і найкращий прибутковий будинок у цілому Сан-Франціско, збудований після землетрусу. — А на кому все держиться тепер, я вас питаю? — Фермер нахилився вперед, зіпершись долонями на коліна, і пальці його, як помітив Доутрі, сягали трохи не до половини довгих гомілок. — Ви, капітане Доуне, з ваших будинків більш ні цента не видушите. А на моїй земельці пшениця росте й росте — і дає готівку. Та й ви, Саймоне Нішіканто, теж не брязнете більше й центом, хоч ваші грабіжницькі позичкові каси так само деруть бозна-який відсоток із п'яних матросів. І ми сидимо з усією нашою виправою в цій гнилій норі, дожидаючи, поки мені сюди перекажуть грошики за мою пшеничку. Ну, то знайте: або ми наймемо цього стюарда за шістдесят доларів місячно й з усім, що він хоче, або я сідаю на перший-ліпший пароплав і вертаю до Сан-Франціско. Він рвучко підвівся, такий височенний, що Доутрі мимоволі звів очі вгору — чи не вдариться він головою об стелю. — Остобісіли ви всі мені, набридли ось поки, — провадив він. — Ворушіться! Ворушіться, я вам кажу! Мої гроші вже переказано. Завтра вони надійдуть. То будьмо ж готові вирушати — наймімо оцього стюарда, бо це справжній стюард. Мені дарма, хоч би він і жінку та дітей із собою брав! — Мабуть, таки ваша правда, Грімшо, — примирливо сказав Нішіканта. — Ця подорож уже всім нам у печінки в'їлася. Вибачайте, як я коли не стримаюсь. Звісно, ми візьмемо цього стюарда, коли ви його вподобали. Я думав, що він якраз для вас надто вибагливий. Він обернувся до Доутрі. — Самі розумієте — що менше знатимуть про нас на березі, то краще. — За це не бійтесь, сер. Я вмію держати язика на припоні, одначе мушу сказати, що про вас уже багато гарних пліток ходить. — Про те, по що ми пливемо? — сквапно запитав єврей. Доутрі кивнув головою. — І того ви й прийшли до нас? — знову спитав єврей так само сквапно. Доутрі похитав головою. — Поки я матиму від вас своє пиво, сер, я не цікавитимусь вашою гонитвою за скарбами. Це для мене не новина. В Південних морях таких шукачів аж кишить… — Доутрі майже ладен був заприсягтися, що по тих словах у затягнених мрійною плівкою очах Старого Моряка блимнула якась тривога. — І мушу сказати, сер, — додав він, не затпувшись, хоча й не подумав би так казати, якби не завважив у стариганових очах тієї тривоги, — мушу сказати, сер, що в Південних морях справді без ліку закопаних скарбів. От хоч би на Кілінг-Кокосі — там мільйони й мільйони, і не чого, а англійських фунтів, дожидають щасливця, що добуде карту. Тепер Доутрі справді міг би заприсягтися, що вгледів полегкість у очах Старого Моряка, і вони знов затяглися мрійною плівкою. — Але мене скарби не цікавлять, сер, — докінчив стюард. — Мене цікавить пиво. Можете вганяти за своїми скарбами скільки вам завгодно, мені байдуже, аби я мав свої шість кварт щодня. Тільки попереджую вас по-чесному, сер, перше ніж підписати контракта: коли пива не стане, я почну цікавитись, за чим ви там уганяєте. Я завше люблю, щоб усе по-чесному. — То ви ще хочете, щоб ми й за ваше пиво заплатили? — спитав Нішіканта. Доутрі ледве повірив своїм вухам. Та треба було користатися з нагоди, поки єврей мириться з фермером, якому ще переказують гроші. — Авжеж, сер. Це одна з наших умов. О котрій годині, сер, з'явитись мені завтра по обіді до посередницької контори підписати контракта? — Барила й скрині, барила й скрині, цілі купи золота на сажень у піску, — забубонів Старий Моряк. — Ви тут, я бачу, всі трохи схибнуті, — осміхнувся Доутрі. — Та мені нема діла ні до чого, поки ви ставитимете пиво й платитимете чесно платню кожного першого числа, а тоді розрахуєте мене в Сан-Франціско. Поки ви додержуєте умов, я пливтиму з вами хоч і до дідька в зуби й дивитимусь, як ви впріваєте, викопуючи з піску свої барила га скрині. Мені не треба нічого, аби тільки я вам пасував та ви згодні були на наші умови. Нішіканта озирнувся на компаньйонів. Грімшо й капітан Доун кивнули головами. — Тоді завтра о третій годині приходьте до посередницької контори, — погодився єврей. — А коли ви станете до служби? — А коли ви відпливаєте, сер? — спитав Доутрі. — Післязавтра вдосвіта. — Ну, то завтра ввечері я прибуду на шхуну й стану до служби, сер. Піднімаючись трапом із кают-компанії, він ще чув позаду бубоніння Старого Моряка: — Вісімнадцять днів у баркасі, вісімнадцять днів пекла…  

РОЗДІЛ X

 

Майкл покинув «Макамбо» тим самим шляхом, як і попав туди: крізь ілюмінатор. І так само сталося те ввечері, і так само прийняли його Квекові руки. Все те зроблено швидко й рішуче, тільки-но смеркло. Доутрі обв'язав свого прокаженого слугу линбою під пахви й спустив із шлюпкової палуби в катерок, що дожидав під бортом. Сходячи вниз, стюард зустрів капітана Данкена, і той вирішив остерегти його: — Глядіть мені, щоб ніяких викрутів з Кілені-боєм, стюарде. Ми повинні відвезти його назад до Тулагі. — Аякже, сер, — погодився стюард. — Я задля певності держу його під замком у каюті. Хочете побачити, сер? Така щира готовість сама собою збудила в капітанові підозру, і йому майнуло в голові, що, може, спритний стюард уже сховав Кілені-боя десь на березі. — Атож, я б хотів привітатися з ним, — відказав Даикен. Пін щиро здивувався, коли ввійшов до стюардової каюти й побачив Майкла: той спав долі, скрутившись калачиком, і відразу схопився. Та капітан здивувався б ще дужче, якби міг бачити крізь зачинені двері, що почало діятися в каюті, щойно він вийшов. Доутрі став квапливо передавати крізь відчинений ілюмінатор усе своє майно, аж до черепахових плиток на гребінці та фотографій і календарів зі стін. Майкл, якому наказано мовчати, пропхався крізь ілюмінатор останнім. У каюті лишились тільки порожня матроська скринька та дві валізи, бо вони не пролазили в ілюмінатор. Коли Доутрі кілька хвилин перегодя вийшов на палубу й спинився біля трапу погомоніти з митним урядовцем та вахтовим-стерничим, капітан Данкен, мимохідь глянувши на нього, й не подумав, що бачить свого стюарда востаннє. Він ще простежив очима, як Доутрі сходить на берег з порожніми руками, без собаки, і покволом іде під електричними ліхтарями по пірсу. А за десять хвилин після того, як капітан востаннє побачив стюардову широку спину, Дег Доутрі вже сидів у катерку зі своїм добром і плив до Джексонової бухти. Схилившись над Майклом, він гладив його. А Квек, щось тихенько мугикаючи з радощів, бо знову був з усім, що мав дорогого на світі, ще раз лапнув за кишеню благенької куртки — упевнитися, чи не забув своєї улюбленої дримби. Дег Доутрі заплатив за Майкла, і заплатив щедро. Щоб не збуджувати підозри, він не вибрав у конторі Бернса Філпа своєї платні. Там зосталось його зароблених двадцять фунтів — якраз та сума, що він колись у Тулагі вирішив узяти за собаку. Він украв Майкла, щоб продати. А вийшло так, що він купив пса за ті самі гроші, які спокусили його. Слушно сказав хтось, що кінь спідлює підлого й ушляхетнює шляхетного. Так само й собака. Через Майкла Дег Доутрі вчинив підло, коли вкрав його, щоб продати. А заплативши за пса так дорого з самої тільки любові, якої жодна ціна не відстрашує, він учинив шляхетно — знов же через Майкла. І, пливучи в катерку тихим рейдом під ясними південними зорями, Доутрі ладен був поставити на усю свою долю, аби не розлучатися з собакою, в якому спершу вбачав лише еквівалент кількох десятків пляшок пива.  



Щойно розвиднілось, «Мері Тернер» вийшла на буксирі з гавані й відпливла в море, і Доутрі, Квек та Майкл востаннє попрощалися з сіднейським портом. — Ще раз моїм старим очам пощастило побачити цю чудову гавань, — забубонів, стоячи позад них, Старий Моряк; і Доутрі мимохіть завважив, як нашорошили вуха фермер і лихвар та як вони значуще перезирнулись. — У п'ятдесят другому… так, у тисяча вісімсот п'ятдесят другому році, в отакий самий день, як оце, ми відпливли з Сіднея на «Пильному», горлаючи п'яних пісень. Гарне суденце було, панове, ох, і гарне… І команда — голінна, брава команда, всі молоді, всі до одного, і матроси, й старшина, жодному не було сорока, всі веселі, одчайдушні хлопці. Капітан, правда, був уже літній добродій — двадцять вісім років, зате третьому помічникові минуло тільки вісімнадцять, і щік його, вкритих оксамитним пушком, ще не торкалася бритва. Він теж помер у баркасі. А капітан пустив із себе дух уже під пальмами на острові, не скажу якому, і темношкірі дівчата плакали над ним, як остуджали вахлярами його спечене сонцем тіло. Далі Доутрі вже не слухав, бо зійшов униз братися до роботи. Одначе, застилаючи койки свіжими простиралами та командуючи Квеком, що мив занедбану підлогу, він хитав головою й мурмотів сам до себе: — Ох і хитрий стариган! Ох, і хитрий! Не всі ті дурні, що дурнями здаються… «Мері Тернер» мала такі гарні обриси, бо її збудовано полювати на котиків; і з тої самої причини на ній було просторо. В матроському кубрику на дванадцять койок мешкало тільки восьмеро матросів-скандінавів. П'ять кают на кормі займали троє шукачів скарбу, Старий Моряк та помічник капітана — лагідний велетень фіни із Росії, якого називали містером Джексоном, бо ніхто на судні не вмів вимовляти його справжнього прізвища, записаного в суднових паперах. Лишався ще мисливський кубрик перед самою кают-компанією, відгороджений від неї міцною переділкою. Вів до нього окремий люк із шкафуту. На шкафуті ж таки, між тим люком та ютом, стояв камбуз. А в самому мисливському кубрику, куди просторішому за кают-компанію, було шість широких койок — удвічі ширших за койки в матроському кубрику на баку й розміщених в один поверх, ще й із запонами. — Добрячий кубло, еге, Квеку? — сказав Доутрі своєму сімнадцятирічному папуасові з обличчям старого діда, ногами живого кістяка й череватим тулубом підстаркуватого японського борця. — Чуєш, Квеку? Як ти скажеш? Квек, уражений такою просторінню, тільки промовисто закотив очі під лоба. — Ви хоцю цей койка? — влесливо спитав кухар, невеличкий літній китаєць, пропонуючи білому свою власну койку. Доутрі похитав головою. Він давно засвоїв правило, що з кухарями на суднах краще ладнати, бо на них, як відомо, нерідко нападає несподіваний сказ, і вони тоді, згадавши якусь бодай найдріб'язковішу кривду, кидаються на товаришів по судну з кухонним ножакою або сікачем. Крім того, койка по другий бік кубрика, навпроти китайцевої, була нітрохи не гірша. Квека стюард помістив у ногах у китайця, по лівому борту, далі до корми. Таким чином віп зоставив собі з Майклом увесь правий бік кубрика. Кілені-боєві він приділив койку у себе в ногах і сказав про те Квекові й кухарю. Доутрі здалося, що кухар, який назвався А-Моєм, трохи незадоволений з такого розміщення, однак він не дуже на те зважав, тільки здивувався на мить: чи ти ба, китаєць, а гребує спати в одному приміщенні з собакою. За півгодини, прибравши в кают-компанії, стюард вернувся гукнути Квека, щоб приніс пляшку пива, й побачив, що А-Мой переніс свою постіль до третьої койки з правого борту, за Майкловою. Тепер по лівому борті зостався сам Квек. В стюарді знов ожила цікавість. – 'Кий біс хоче той китаяга? — спитав він у Квека. — Він не хоче ти лежи один бік із ним. Чого? Далебі! Кий біс? Цей китаяга роби мій дуже-дуже злий! — Може, цей китаяга бійся — я його кай-кай, — оскірився Квек, що зрідка міг і пожартувати. — Гаразд, — вирішив стюард. — Зараз побачимо. Ти ходи на мій койка, я ходи на койка, де був китаяга. Перемістилися так, що А-Мой, Майкл і Квек зосталися всі з правого борту, а Доутрі сам із лівого; тоді стюард пішов на корму за своїм ділом. А коли вернувся, А-Мой уже перебравсь назад на лівий борт, але в крайню від корми койку. — Залюбився в мене цей злидень, чи що, — осміхнувся сам до себе стюард. Однак він не помітив, що А-Мой, перебираючись, щоразу тікає від Квека. — Я міняй-міняй, — пояснив маленький літній кухар, боязко й запобігливо дивлячись в очі стюардові, коли той спитав його навпростець. — Я весь час люблю отак міняй-міняй, часто міняй-міняй. Тямиш? Доутрі не втямив нічого й тільки похитав головою. А в А-Моєвих очах не видно було того остраху, з яким він потай поглядав на два скорчені пальці Квекової лівої руки та на Квеків лоб, де між бровами з'явилась ледь темніша цятка згрубілої шкіри й уже почали прорізатися три коротенькі зморшки, надаючи папуасовому обличчю схожості з левом — «левине обличчя», кажуть лікарі-фахівці з цієї жахливої хвороби. І дальшими днями стюард час від часу розважався тим, що після п'ятої за день кварти пива мінявся з Квеком койками. І щоразу А-Мой теж перебирався на іншу койку, одначе Доутрі не завважував, що він ні разу не зайняв койки, на якій уже спав Квек. Не запідозрив він нічого й тоді, коли Квек уже побував по черзі на всіх койках, а А-Мой зробив собі парусинового гамака, підвісив його під стелею й відтак уже спав у ньому спокійно. Доутрі вирішив, що то просто вибрики химерної китайської натури, і перестав про те думати. Однак він помітив, що кухар ніколи не пускає Квека до камбуза. І ще одне помітив стюард, а саме ось що, кажучи його власними словами: «Зроду не бачив такого охайного китайця. Скрізь у нього чисто, і в камбузі, і в кубрику. Одно миє тарілки окропом, як не миється сам чи не пере одежі або постелі. Далебі, він і укривала свої щотижня виварює!» Правда, стюарда вже цікавило зовсім інше. Обізнатися ближче з п'ятьма людьми в каютах на кормі та з'ясувати їхні характери і взаємини — це забрало чимало часу. Далі йому цікаво було, яким шляхом пливе «Мері Тернер». Нема в світі такого старого мореплавця, щоб не хотів знати, яким курсом пливе його судно і до якого порту прямує. «Схоже на те, що наш курс проляга десь на північ від Нової Зеландії», — здогадався Доутрі, коли разів зо сто позирнув нишком на компас. Але більш нічого про курс судна він не зумів вивідати, бо спостереження й обчислення капітан Доун робив потай навіть від помічника, а карту й журнал замикав на ключ. Доутрі знав, що в кают-компанії часто ведуться запальні суперечки, раз по раз згадують якісь широти та довготи; проте знов же він не міг підслухати нічого певного, бо йому дуже скоро дано взнаки, що його присутність у кают-компанії під час таких нарад небажана. Він тільки дійшов висновку, що на тих нарадах розгоряються справжні битви, і містери Доун, Нішіканта й Грімшо горлають один на одного та грюкають кулаками по столу, якщо тільки не розпитують чемно й терпляче Старого Моряка. «Вони в нього на гачку», — досить скоро вирішив стюард, та хоч як намагався, сам спіймати на гачок Старого Моряка не зміг. Звали Старого Моряка Чарлз Стоу Грінліф. Про це Доутрі дізнався від нього самого, але більш нічого, крім маячного мурмотіння про спеку в баркасі та скарб, закопаний на сажень у піску, домогтися не зумів. — Хтось тут у нас грає комедію, а хтось дивиться й нишком сміється, — якось був закинув вудку стюард. — Я певен, що дивлюсь на цікавущу виставу. І що довше дивлюся, то дужче тішуся. Старий Моряк відповів йому порожнім, невидющим поглядом затягнених мрійною плівкою очей. — А на «Пильному» всі стюарди були молоді, зовсім юнаки, — промурмотів він. — Авжеж, сер, — чемно відмовив Доутрі, — Як послухати вас, то «Пильний» зі своєю молодою командою був таки справді нічогеньке суденце. Не те що наше старе кодло на оцьому-о кориті. Та навряд щоб ті молоді хлопці вміли так хитро грати комедію, як її грають тут. Я дивлюся, сер, і тішуся від щирого серця, так воно тонко виходить. — Я вам щось скажу, — озвався Старий Моряк із таким таємничим виглядом, що Доутрі аж нахилив до нього вухо, — Жоден стюард на «Пильному» не зумів би так змішати коктейля, як ви. Правда, коктейлів ми тоді що не знали, зате в нас були херес і гіркі настоянки. Теж добра штука для апетиту, дуже добра… Я й ще щось вам скажу, — мовив він за хвильку, коли Доутрі вже вирішив, що він'скінчив, і хотів був утретє спробувати щось випитати про справжню його роль на «Мері Тернер». — Ось-ось уже п'ять склянок, і я вельми охоче випив би перед обідом вашого чудового коктейля. Після цієї розмови Доутрі став придивлятися до старого ще підозріливіше. Та з часом він дедалі дужче впевнювався, що Чарлз Стоу Грінліф — здитинілий старий дід і сам щиро вірить у скарб, закопаний на якомусь острові у Південних морях. Якось, начищаючи мідяні оздоби на поруччі трапу кают-компанії, Доутрі підслухав, як старий пояснював Грімшо та вірменському євреєві, звідки у нього такий страшний шрам на обличчі й де він позбувся пальців на одній руці. Розмовники підпоювали його з надією випитати точніші відомості про скарб. — Це сталося в баркасі, — чув Доутрі на трапі старечий голос. — Одинадцятого дня вибухнув бунт. Ми на кормі стояли разом проти решти. То було просто божевілля. Хоч як ми виголодніли, але найдужче терпіли від безвіддя. Через воду й почалося все. Бо ми, розумієте, облизували росу з весел, планширів, банок та бортів баркаса всередині. І в кожного була своя площинка, з якої він злизував росу. Ось, скажімо, румпель, головка стерна й пів правої половини корми припали другому помічникові. І ми всі шанували його власність. Третій помічник був зовсім юнак, вісімнадцятиліток, таке чарівне й відважне хлоп'я. Вони з другим помічником поділили праву половину корми. Провели межову лінію, й жоден, коли злизував скупу вологу вночі, ані подумав порушити ту межу. Вони були занадто чесні для цього. Але матроси були не такі. Вони гризлися між собою за площинки, і лиш за день перед бунтом одного зарізано, бо заліз на чуже. А тієї ночі я, дожидаючи, поки буде рясніша роса, зачув, що хтось плямкає й сунеться до корми по планширу лівого борту — там якраз була моя площинка від задньої банки до самої корми. Я прокинувся з марення про кришталеві струмки та повноводі річки й злякався, що він залізе на моє. Він підповзав чимраз ближче до межі, і я чув, як він аж стогне потихеньку, лижучи мокре дерево. Наче якась тварина на луці, що пасеться і підходить ближче й ближче. У мене в руці була підніжка від банки — я ладнався злизувати росу й з неї. Я не знав, хто то лізе, та коли він пересунувся через межу й став, охкаючи, злизувати мої коштовні краплини, я вдарив його підніжкою і влучив просто по носі. То був боцман. Отак і почався бунт. Боцманів ніж розпоров мені обличчя й відтяв пальці. Третій помічник, той вісімнадцятиліток, став мені до помочі й урятував мене — перше ніж я зомлів, ми вдвох зіпхнули боцманового трупа за борт. У кают-компанії зарипіли стільці, зачовгали підошви, і Доутрі знов кинувся начищати поруччя, про яке на хвильку забув. Тручи мідь, він мурмотів сам до себе: — Старе луб'я, напевне, справді було в тій халепі. Такі речі трапляються. — Ні, — провадив Старий Моряк тоненьким фальцетом у відповідь на чиєсь запитання. — Я не від ран зомлів. Я знесилився в бійці. Я був занадто кволий. Ні, у мене в жилах було так мало вологи, що кров майже не текла. А що найдивніше — рани дуже швидко загоїлися. Другий помічник уранці позашивав їх голкою з кістяної шпички чистити зуби, й нитками, насмиканими з брезенту. — А дозвольте спитати, містере Грінліфе, на відтятих пальцях теж були персні? — почув Доутрі Нішікантин голос. — Атож, і один прегарний. Я його потім підібрав на дні баркаса й подарував тому скупникові сандалу, що мене врятував. У ньому був великий діамант. Я купив його в Барбадосі в матроса-англійця за сто вісімдесят гіней. Він його віддав запівдарма, бо перстень, звісно, був крадений. Прегарний камінь. Той скупник мало що врятував мене, так ще й потратив добрих сто фунтів, щоб мене вдягти й оплатити мій провіз від острова Четверга до Шанхаю.  

— Від отих перснів, що він носить, нікуди не дінешся, — почув іншим разом Дег Доутрі, як Саймон Нішіканта казав увечері під ютом фермерові. — Таких тепер не побачиш. Це справді старовинні персні. Не те Що теперішні чоловічі, а справжні, як колись казали, «панські». Такі колись носили справжні пани — великі пани тобто. Я б не від того, щоб такі застави потрапляли до моїх позичкових кас Вони варті великих грошей. — Мушу тобі сказати, Кілені-бой, — може, я ще й пошкодую, що найнявся на платню, а не зажадав пайки в скарбі, — признався Доутрі Майклові того вечора, коли Квек уже роззував його, а він допивав шосту кварту. — Повір мені, Кіл єні, цей старий добродій знає, про що балакає, і він був колись добрим зухом. Так собі, нізащо, людям пальців не відбатовують і пик не розпанахують. І перснів таких, що в юдея-лихваря аж слинка тече, теж абихто не носить.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка