Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка12/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24

РОЗДІЛ V


 

Кілька днів Майкл не бачив нікого, крім Стюарда й Квека бо його не випускали з каюти. Ніхто більше не відав, що він в на судні, і Доутрі, добре знаючи, що вкрадений пес належить якомусь білому, сподівався, що його не викриють і що в сіднейському порту пощастить забрати Майкла на берег теж нишком. Дуже скоро Доутрі побачив, який здібний Майкл до науки. Годував він собаку щедро, часом приносив і курячі кісточки. Двох уроків, і то зовсім коротеньких, по півхвилини й з проміжком у п'ять хвилин, вистачило, щоб Майкл навчився гризти ті кісточки тільки долі, в кутку біля дверей. Відтоді, одержавши кісточку, він сам ніс її в куток, і нагадувати йому не довелось ні разу. А чом би й не так? Він мав досить розуму, щоб збагнути, чого хоче від нього Стюард, і радий-радісінький був слухатись його. Стюард був добрий бог, і любив його, й пестив, — говорив та цмокав ласкаво, гладив, обіймав, терся носом об його писок. І Майкл любив його, а хто любить, для того служити — втіха. Якби Стюард наказав йому не гризти вже віднесеної в куток кісточки, він би й не чіпав її. Така-бо натура в собаки — єдиної тварини, що охоче, навіть радісно покине недоїдений шматок, аби побігти за своїм хазяїном чи догодити йому. А Доутрі майже весь час, вільний від роботи й від сну, перебував з ув'язненим у каюті Майклом. Той дуже хутко навчився не скімлити й не гавкати. І ще багато чого навчився Майкл за ті години в стюардовому товаристві. Доутрі виявив, що він уже розуміє й виконує прості накази — такі, як «іди сюди», «назад», «ляж», «устань», — і почав навчати його складніших — «ляж на койці», «йди лід койку», «принеси один черевик», «принеси два черевики». Зовсім легко, майже без зусиль, стюард навчив його за командою качатися, «служити», вдавати неживого, сидіти з люлькою в зубах і з капелюхом на голові й не тільки стояти, а навіть ходити на задніх лапах. Далі він навчив Майкла наказів «не можна» й «можна». Поклавши на край койки, впорівень з Майкловим писком спокусливий, пахучий шматочок м'яса або сиру, Доутрі просто казав: «Не можна». І Майкл не чіпав їжі, поки не Дістане дозволу: «Можна». Доутрі міг, не давши дозволу, вийти з каюти на півгодини чи й на кілька годин і, вернувшись, заставав їжу цілою — а Майкл часом навіть спав собі в кутку, в головах у койки, де йому було приділено місце. Раз якось, ще на початку навчання, коли Доутрі вийшов з каюти, а Майклів писок був за дюйм від заборонених ласощів, Квек, розпустувавшись, простяг До них руку, і Майкл умить позначив її гострими зубами. Жодної з цих штук, що Майкл так радо робив для свою Стюарда, він не зробив би для Квека, хоча той не був лихий і ніколи його не кривдив. Річ у тому, що Майкла змалечку привчано розрізняти чорношкірих і білих. Чорношкірі завжди були підлеглі білим — принаймні ті, яких Майкл знав; і завжди вони були підозрілі, завжди готові на всякі каверзи, тому їх треба стерегти. А головний обов'язок кожного собаки — служити своєму білому богові, не спускаючи пильного ока з усіх чорношкірих, що трапляться поблизу. Усе ж Майкл дозволяв Квекові слугувати йому — годувати, поїти тощо — спочатку лише тоді, коли стюард був на службі, а згодом і будь-коли. Бо він, хоч і не думавши про те, розумів: усе, що робить і дає йому Квек, насправді походить не від Квека, а від Квекового хазяїна, який є і Майкловим хазяїном. Та Квек зовсім не сердився на Майкла. Він сам ревно вболівав за добробут і вигоди свого володаря — того, що колись на острові Короля Вільгельма врятував його від двох прибитих скрухою власників здохлої свині, — і годив Майклові задля нього. Бачивши, як хазяїн дедалі дужче прихиляється серцем до Майкла, Квек і сам щиро вподобав собаку, став божествити його, як божествив усе, що належало стюардові: черевики, що їх він шмарував ваксою, чи одежу, що її чистив щіткою, чи шість пляшок пива, що їх ставив щодня в льодовник для нього. Власне, Квек не мав ані крихти панівного у своїй вдачі. Зате з Майкла був природжений аристократ. Майкл міг служити Стюардові з любові, але до кучерявого тубільця ставився спогорда. Квекова натура була наскрізь рабська, а в Майклові рабського було не більше, ніж у тих північноамериканських індіянах, що їх марно намагалися зробити рабами на кубинських плантаціях. Одначе в цьому не було ні Квекової провини, ні Майклової заслуги. Майклові дістались у спадок якості, що їх сторіччями суворо добирали люди в його породі, — лютість і вірність. А лютість і вірність укупі неминуче породжують гордість. А гордість не може існувати без честі, а честь — без самовладання. Найбільше Майклове досягнення за перші дні науки у Доутрі було те, що він навчився рахувати до п'яти. Правда, незважаючи на його надзвичайну розумову обдарованість, це забрало багато годин. Бо Майкл мусив, по-перше, засвоїти слова — назви чисел; по-друге, навчитися зором і думкою відрізняти один предмет від двох, два від трьох і так далі, до п'яти; і, по-третє — навчитись ототожнювати кількість предметів із числом, яке вимовляв Стюард. До навчання Доутрі вживав скачаних із паперу й зв'язаних ниткою кульок. Він закидав під койку п'ять кульок і наказував Майклові принести три. І Майкл приносив та клав йому в руку не дві, не чотири, а саме три кульки. А коли Доутрі кидав під койку три кульки й наказував принести чотири, Майкл приносив три, довго й марно шукав під койкою четвертої, тоді хвильку крутився й підстрибував перед Стюардом, метляючи куцим хвостиком, ніби перепрошував, а нарешті виплигував на постіль і знаходив четверту кульку під подушкою або між укривалами. Так само він міг рахувати й інші предмети. Він приносив скільки загадано — в межах п'яти — чи то черевиків, чи сорочок, чи подушок. І щодо математики різниця між Майклом та старим тубільцем у Тулагі, який рахував плитки тютюну п'ятками, була менша, ніж різниця між тим-таки Майклом та Дегом Доутрі, що вмів множити й ділити великі числа. А ще більша відстань розділяла на щаблях математичної ієрархії Дега Доутрі й капітана Даикена, що провадив «Макамбо» за допомогою навігаційних обчислень. Та найбільша відстань була все ж таки між розумом капітана Данкена й розумом астронома, який креслив карти неба, запливав думкою між зорі на тисячі мільйонів миль і кидав окрушпни своїх математичних знань капітанові Данкену, даючи йому змогу визначати місце перебування «Макамбо» в океані. Тільки в одному Квек мав владу над Майклом. У Квека була дримба, і він, знудившись життям на «Макамбо» та рабством у стюарда, міг переноситись через простір і час на рідний острів Короля Вільгельма, беручи в зуби той нехитрий інструмент і пальцями видобуваючи з нього примітивні мелодії; в такі хвилини Майкл підспівував йому, чи то підвивав — хоч виття у нього було таке саме приємне, мелодійне, як і в Джеррі. Майкл зовсім не хотів вити, але структура його єства була така, що він мимохіть мусив реагувати на музику, як речовини реагують одна з одною в лабораторних дослідах. Оскільки тим виттям він міг зрадити свою нелегальну присутність в стюардовій каюті, Квекові доводилось шукати втіхи в музиці на ґратах над кочегарнею, де стояла страшенна задуха. Але так тривало недовго, бо чи то волею сліпого випадку, чи то вироком, записаним у книгу життя ще до створення світу, Майклові судилося зазнати пригоди, що глибоко змінила і його долю, і долі Квека та Дега Доутрі, ба навіть визначила місце, де їм малося дожити віку й лягти в могилу.  

РОЗДІЛ VI


 

Пригода, що мала такі наслідки для майбутнього, призвела до того, що Майкл вельми недвозначно викрив перед усіма свою присутність на «Макамбо». І сталась вона через Квекове недбальство: виходячи з каюти, Квек не причинив щільно дверей. Пароплав гойдало на легкій хвилі, і двері то розчинялись навстіж, то грюкали, зачиняючись, одначе не так сильно, щоб затріснутись назовсім. Майкл переступив високий поріг з невинним наміром дослідити тільки найближчу околицю. Та щойно він опинився за порогом, пароплав гойднуло дужче, і двері таки затріснулись. Майклові враз захотілось назад до каюти. Послух укоренивсь у ньому глибоко, бо він усім серцем жадав коритися волі свого пана, а по кількох днях ув'язнення вже збагнув, чи здогадався, чи відчув, що Стюард хоче, щоб він залишався в каюті. Він довго сидів біля зачинених дверей, сумно дивлячись на них, однак був занадто розумний, щоб гавкати на них чи ще як звертатися до такої неживої речі. Він змалечку навчився розуміти, що тільки від живих істот можна чогось домогтися проханням чи погрозою і що коли неживі речі рухаються, як оце двері, то рухаються вони не самі собою і лишаються глухі до всього, з чим звертаються до них живі створіння. Часом він відбігав коротеньким коридорчиком, куди виходили двері каюти, до довгого коридора, що тягся з прови на корму, і позирав ним у один і в другий бік. Трохи не годину він то відбігав отак, то вертався до дверей, що все не відчинялись. А потім у нього виникла нова думка: якщо двері не відчиняються, а Стюард і Квек не йдуть, то він сам піде розшукає їх. Раз надумавшись, вія не вагався ні хвилини, а зразу рішуче подріботів довгим коридором на корму. Вкінці коридор загинався під прямим кутом, і Майкл знайшов там вузенькі сходи нагору. Серед багатьох людських слідів він упізнав по запаху Стюардові й Квекові і таким чином дізнався, що вони тут проходили. Нагорі, на верхній палубі, йому почали зустрічатись пасажири. То все були білі боги, і Майкл не дратувався, коли вони гукали на нього, але й не спинявся, а біг далі, на відкриту палубу, де лежало в шезлонгах ще більше привілейованих білих богів. Та ні Квека, ні Стюарда там не було; Майкл подався ще одними вузькими сходами знов нагору й опинився на шлюпковій палубі. Там, під широкими тентами, спочивало ще більше білих богів — у багато разів більше, ніж Майкл бачив за все своє життя. Спереду шлюпкова палуба переходила в капітанський місток, що був не вищий за неї, як звичайно на пароплавах, а впорівень з нею. Оббігши стернову рубку, на її завітряному боці, в холодку, Майкл і спіткав свою долю; бо треба вам знати, що капітан Данкен мав на судні двох фокстер'єрів і велику перську кицьку, а кицька якраз привела кошенят. На дитячу кімнату для них кицька обрала рубку, і капітан, догоджаючи їй, поставив там коробку для кубла й страхав стерничих усілякими жахливими карами, якщо котрий наступить на кошеня. Та Майкл нічого того не знав. А перська кицька помітила його раніше, ніж він її. Він, власне, завважив її аж тоді, коли вона кинулась на нього з розчинених дверей рубки. Щойно загледівши цю несподівану небезпеку, ще й не добравши, що воно таке, Майкл відскочив убік. З його погляду, той напад був нічим не спровокований. Він видививсь на неї, наїжачений, і побачив, що то звичайна кицька, а вона вже стрибнула вдруге, з розпушеним хвостом у людську руку завтовшки, повипускавши пазури й розлючено засичавши. Цього було б забагато для кожного ірландського тер'єра, що хоч трохи себе поважає. Майкл розізлився, коли кицька стрибнула вдруге, і, відскочивши набік, щоб уникнути її пазурів, спіймав її зубами за спину ще в повітрі. А за мить вона вже корчилась на палубі з перегризеним хребтом. Та для Майкла то був тільки початок. Він мусив обкрутнутися, бо ззаду вже задзявкотіли, чи, скорше, заверещали, нові вороги. Однак відбитися Майкл не встиг: на нього з обох боків налетіли два дорослі фокстер'єри, куснули й повалили на палубу. До речі, обидва ті фокстер'єри вперше попали на «Макамбо» ще маленькими щенятками в кишенях у Дега Доутрі — той, своїм звичаєм, привласнив їх десь у Сіднеї й продав капітанові по гінеї за кожного. Майкл, поки схопився на ноги, вже розлютився по-справжньому. Та й ще б пак ні — адже на нього, мов з мішка, сипались якісь войовничі кішки та собаки, хоча він їх не зачіпав і навіть не знав про них, поки на нього не напали. Фокстер'єри, попри свою істеричність, були відважні створіння й наскочили на нього знов, щойно він схопився. Зуби одного зчепилися з Майкловими, й губи в обох закривавились, а фокстер'єр, легший, аж відлетів геть від поштовху. Але другий устиг вгородити зуби Майклові в бік. Майкл шарпнувся, вирвав свій бік, зоставивши фокстер'єрові повну пащу шерсті, й умить наскрізь прокусив йому вухо. Фокстер'єр вереснув з болю й відплигнув так рвучко, що Майклові зуби прочесали те його вухо, мов гребінцем. А з другого боку вже наскакував перший тер'єр, і Майкл обкрутнувся, щоб дати відкоша, але в ту мить зазнав нового, теж неспровокованого нападу. Цей раз то був капітан Данкен, що розгнівався, вгледівши свою кицьку замордовану. Капітан копнув Майкла ногою під ребра, аж псові дух забило і він підлетів у повітря, а тоді важко гепнувся боком на палубу. Обидва фокстер'єри знов наскочили на нього й учепилися зубами в його цупку, мов дротяну шерсть. А Майкл, ще лежачи на боці й тільки спинаючись, угризнув одного за передню лапу. Тер'єр заскавчав і відбіг на трьох лапах, підібгавши четверту, прокушену до кістки. Двічі Майкл кусонув другого чотириногого ворога, і той теж кинувся тікати; Майкл погнався за ним, а капітан за Майклом. Усі троє бігли кружка, а тоді Майкл скоротив собі шлях, метнувшись навпростець, і вгородив зуби фокстер'єрові збоку в карк. Від важкого поштовху менший пес бухнувся на палубу, а капітан ту мить удруге копнув Майкла, і удар відкинув його з такою силою, що зціплені Майклові зуби аж продерли фокстер'єрову шкіру. Тоді Майкл кинувся на капітана. Що з того, що це білий бог? Майкл уже ні на що не зважав — так розлютили його всі ці вороги, що з доброго дива гуртом напали на нього, коли він мирно шукав Квека чи Стюарда. А крім того, це був чужий білий бог, якого він зроду не бачив. Спершу Майкл гарчав. Але напасти на бога — це вже діло серйозніше, й назустріч нозі, що знов замахнулась на нього, він стрибнув мовчки. Як і на кішку, стрибнув не навпростець, а трохи вбік, щоб ухилитись від неї, і потім, вигнувшись, ухопити зубами збоку. Такого виверту він навчився на численних чорношкірих у Мерінджі й на борту «Ежені», хоч та штука вдавалась йому не щоразу. Його зуби вчепились у білу парусинову холошу, і він так шарпнув її, що розлючений моряк хитнувся, трохи не заорав носом. Насилу втримавшись на ногах, він перечепився через Майкла, що вже знову стрибнув на нього, заточився й сів на палубу. Чи довго б він сидів там, відсапуючись, невідомо, бо ту ж мить Майклові зуби вп'ялись йому в плече, і він підхопився навдивовижу моторно, як на свою огрядну комплекцію. Плигнувши, Майкл не досяг зубами до литки, тільки розшматував другу холошу, але й сам дістав такого стусана, що підлетів, перевертаючись, на ярд у повітря й гримнувся на палубу спиною. Доти розгніваний капітан атакував і знову був замахнувся ногою, коли Майкл схопився й рвонувсь угору — вже не до литки чи стегна, а до горлянки. Дострибнути він, звісно, не міг, але вчепився зубами в чорного шарфа р роздер його, падаючи на палубу. До оборони й відступу змусив капітана Данкена не так цей стрибок, як те, що Майкл нападав мовчки. Мовчання його було зловісне, мов смерть. Він не гавкав і не гарчав. Дивлячись просто на ворога й не кліпаючи очима, він стрибав і стрибав. А діставши стусана ногою, не скавучав з болю. Його не лякали удари. Том Гегін любив хвалитись Бідді й Теренсом, що вони ніколи не ухиляються від ударів, і ту свою безстрашність вони передали Джеррі та Майклові. Така вже була їхня природа, що вони стрибали назустріч ударові, на того, хто його завдавав, а не втікали від нього. В мовчанні, грізному як смерть, вони нападали й нападали, не знаючи, що то таке відступ. Отак і Майкл. Капітан, задкуючи, відбивався ногою, а він наскакував і кусав. Порятував капітана Данкена матрос із шваброю на довгому держаку. Надбігши, віл ухистився тицьнути швабру просто в пащу Майклові й відіпхнути його. Перший раз Майклові зуби машинально вп'ялися в швабру. Але, пустивши, він більше її не кусав, бо розпізнав, що то нежива річ, якій його зуби не можуть дошкулити. Та й матросом він не цікавився — тільки ухилявся від нього. Майкл рвався до капітана Данкена, що вже стояв, зіпершись спиною на поруччя, геть засапаний, і втирав рясний піт з обличчя. Хоч оповідати довго, але вся та битва, від сутички з кицькою до появи матроса з шваброю, відбулась так швидко, що пасажири, які посхоплювалися з шезлонгів, тільки надбігли, коли Майкл, спритно вивернувшися від швабри в матросових руках, доскочив до капітанової ноги й уп'яв зуби в товсту литку так глибоко, що капітан Данкен аж заревів з болю й гніву і нестямно вилаявся. Влучний стусан відкинув Майкла геть і дав матросові змогу знов затримати його шваброю. Ту хвилину надбіг Дег Доутрі й угледів пошарпаного, закривавленого, захеканого капітана, Майкла, що в моторошній мовчазній люті рвався до нього, стримуваний шваброю, і велику перську кицьку, що корчилась на палубі з перегризеним хребтом. — Кілені-бой! — владно гукнув стюард. Хоч яке обурення і лють поймали Майкла, хазяїнів голос відразу проник до його свідомості, і пес угамувався майже вмить: наїжачена шерсть на ньому вляглася, вищирені зуби сховались, він прищулив вуха й озирнувся, ніби питаючись. — Сюди, Кілені. Майкл послухався — не винувато, не скулено, а радісно й нетерпляче підбіг до стюардових ніг. — Ляж. Майкл напівобернувся, простягся поруч свого пана, зітхнув з полегкістю й червоним язиком лизнув йому черевик. — Це ваш пес, стюарде? — спитав капітан Данкен голосом, здушеним від гніву й задишки. — Так, сер. Мій. Чого він тут накоїв? Капітанові й геть здушило горло на згадку про все, чого накоїв Майкл. Він тільки повів рукою, показуючи й на кицьку, і на своє порване, закривавлене вбрання, і на фокстер'єрів, що скімлили, зализуючи рани, біля його ніг. Мені дуже шкода, сер… — почав був Доутрі. — Шкода! Шкода! Чорти б вас узяли! — урвав його капітан. — Боцмане, викиньте цього пса за борт. — Викинути пса за борт, слухаюсь, сер! — відгукнувся боцман, однак не зрушив з місця. Обличчя Доутрі несвідомо посуворішало. Видно, він наважився опиратись — по-своєму, спокійно, але затято, до останку. Та зусиллям волі він вернув на обличчя свій звичайний добродушний вираз і заговорив до капітана шанобливо: — Він добрий пес, сер, не задирака. Не доберу й розуму, чого це він так сказився. Мабуть, якась причина була, сер… — Авжеж, була, — озвався один пасажир, власник кокосової плантації на Шортлендських островах. Стюард кинув на нього вдячний погляд і провадив: — Це добрий пес, сер, і дуже слухняний — бачте, як послухався мене, навіть серед такої бучі. Прийшов і ліг. А розумний, як людина, сер: робить усе, що я скажу. Ось я його зараз помирю з вашими… Дивіться. Доутрі ступив до двох істеричних фокстер'єрів і підкликав Майкла. — Він гаразд, утямив? Кілені, він гаразд, — заговорив він ласкаво, поклавши одну руку на фокстер'єра, а другу на Майкла. Тер'єр заскімлив і сахнувся назад, до капітанової ноги, та Майкл, повільно крутячи хвостиком і мирно прищуливши вуха, підійшов до нього, звів очі на стюарда, щоб упевнитись, а потім обнюхав недавнього ворога й навіть по-приятельському лизнув його в вухо. — От бачте, сер, він не держить злості, — зрадів Доутрі. — Він справедливий, сер. Добрий пес, такий, як слід бути собаці. Кілені! А другий? Він гаразд. Поцілуйтесь та й помиріться. От і все. Другий фокстер'єр — той, що з прокушеною лапою, — Майклове обнюхування ще стерпів, тільки в горлянці у нього істерично заклекотіло; та коли Майкл мелькнув язиком, терпець йому урвався, і він клацнув зубами перед Майкловим писком. — Він гаразд, Кілені, він гаразд, — квапливо застеріг стюард. Крутнувши хвостиком — розумію, мовляв, — Майкл зовсім не сердито підняв лапу й грайливо мазнув тер'єра по шиї, аж той перекидьки покотився по палубі, гнівно загарчавши. А Майкл спокійно відвернувся й звів погляд на сього Стюарда, чекаючи похвали. Пасажири зареготали — так кумедно перекинувся фокстер'єр і таким добродушно-поважним виглядав Майкл. Та сміялись вони не лише з цього, бо коли тер'єр клацнув зубами, а тоді покотився по палубі, капітанові нап'яті нерви не витримали, й він аж підскочив на місці. — Бачте, сер, — провадив Доутрі чимраз упевненіше, — закладаюся, що до завтра я й з вами його помирю… — До завтра? Та він і п'яти хвилин на судні не буде! — відрубав капітан. — Боцмане, за борт його! Боцман нерішуче підступив, але пасажири загомоніли обурено. — Та ви гляньте на мою кицьку, гляньте на мене! — виправдовуючись, звернувся до них капітан. Боцман ступив ще крок, та Доутрі грізно витріщився на нього. — Хутчіше! — квапив капітан. — Стривайте! — втрутився шортлендський плантатор. — Із собакою теж треба по правді чинити. Я все бачив із самого початку. Він нікого не чіпав. Кішка перша плигнула на нього, раз і вдруге, і він тільки за другим разом розізлився. Вона б йому очі повидряпувала. А тоді й оці двоє собачат наскочили на нього. Він їх зовсім не чіпав. А потім ще й ви. Він же й вас не зачіпав перший. А тоді ще й матрос із шваброю. А тепер ви хочете, щоб боцман викинув його за борт. Треба ж по правді. Він тільки оборонявся. Чого ж ви сподіваєтесь від собаки, якщо це справжній собака? Щоб він ліг та дав із себе знущатись усім чужим собакам та котам? Будьте справедливі, шкіпере. Ви самі хіба ж так його настусали? А він тільки оборонявся. — Добре оборонявся, нівроку, — осміхнувся капітан Данкен, до якого, видно, вже верталася завсідна добродушність, і обережно помацав прокушене плече та оглянув скрушно свої подерті штани. — Ну, дарма, стюарде. Якщо помирите його зі мною за п'ять хвилин, хай лишається на пароплаві. Але штани мусите купити мені нові. — З превеликою радістю куплю, сер! Дякую вам! — вигукнув Доутрі. — Й кицьку я вам другу добуду. Йди сюди, Кілені-бой! Оцей великий білий пан він гаразд, чуєш? I Майкл послухався. Не як фокстер'єри, що й досі здушено, істерично гарчали, ще тіпаючись від нервового перенапруження, а спокійно, стримано, немов і не було допіру запеклого бою, немов не боліли йому укуси та стусани. Правда, обнюхуючи холошу, яку щойно подер, він мимоволі наїжачився. — Погладьте його, сер, — попросив Доутрі. І капітан Данкен, що встиг уже стати самим собою, огрядним добрягою, нахилився й рішуче, без вагання поклав руку Майклові на голову. Навіть більше — пестливо пом'яв йому вуха й почухав за ними. А Майкл, щирий веселун Майкл, що вмів битись, як лев, зумів пробачити й забути, як людина. Наїжачена шерсть у нього на в'язах уляглася, він покрутив куцим хвостиком, прищулив вуха, всміхнувся очима й мордою і лизнув у руку чоловіка, що з ним так недавно воював.  

РОЗДІЛ VII


 

Від того дня Майкл уже вільно бігав по судну. Хоч любив він тільки Стюарда, однак був приязний з усіма й навіть не гордував частенько пожирувати з фокстер'єрами. — Я ще зроду не бачив такого грайливого собаки, сер, і заразом такого розумного, — якось сказав Дег Доутрі шортлендському плантаторові, що йому тільки-но продав одного зі своїх черепахових гребінців. — Бачте, є собаки, що як розпустуються, то за все забувають, тому вони ні на що й не годяться. А Кілені-бой — не такий. Він вам за мить споважніє. Ось зараз побачите. Та я вам ще й не те покажу! Він уміє рахувати й має радіо в голові. Стюард тихенько цмокнув губами — так тихо, що й сам не був певен, чи справді у нього вийшов якийсь звук, а вже плантатор, звісно, й зовсім нічого не почув. Майкл ту хвилину валявся на палубі кроків за п'ять, задерши вгору лапи, а обидва фокстер'єри удавано люто шарпали його. Враз він, дриґнувши всіма чотирма лапами, перевернувся на бік, нашорошив вуха й глянув на стюарда. Той цмокнув ще раз, і знову плантатор нічого не почув і ні про що не здогадався, а Майкл схопився й підбіг до свого папа. — От собака, еге? — похвалився стюард. — Але як же він дізнався, чого ви хочете? — допитувався плантатор. — Ви ж його не кликали. — Телепатія… Спорідненість душ, настроєних на той самий музичний лад, — пустив ману Доутрі. — Розумієте, нас із Кілені відлито з однакового металу, тільки в різні форми. Може, він тільки через якусь помилку в природі не став моїм рідним братом. А зараз я вам покажу, як він арифметику знає. Доутрі вийняв з кишені паперові кульки й надзвичайно здивував та потішив пасажирів, продемонструвавши їм Майклове вміння рахувати. — От бачте, сер, — сказав він на закінчення. — Як я де в портовій пивничці замовлю чотири кухлі пива та задумаюсь і не помічу, що кельнер приніс тільки три, то Кілені-бой відразу зчинить гвалт. Тепер, коли на «Макамбо» всі знали про Майкла, Кве-кові не доводилось ховатися над кочегарнею, щоб пограти на дримбі, і він іноді теж нишком робив над Майклом свої спроби в каюті. Тільки-но забринить примітивна музика дримби, Майкл нічого не міг із собою вдіяти. Він мусив мимохіть розтулити пащу й завити. Одначе, як і в Джеррі, то не було звичайне собаче виття; воно скорше скидалось на мелодійний спів, і дуже скоро Квек домігся того, що Майкл почав правильно вторувати нехитрій мелодії, підвищуючи й знижуючи голос у певних межах. Майклові не були до вподоби ті уроки, бо, зневажавши Квека, він не хотів би коритися йому ні в чому. Та все змінилось, відколи Доутрі заскочив Квека під час такого уроку. Він зразу розшукав на дні скриньки губну гармонію, що нею, бувало, в портових пивницях коротав час від пляшки до пляшки. Незабаром він відкрив, що найскоріш Майкл починає вити під мінорні мотиви; а вже раз почавши, співатиме, поки чує музику. Та й без гармонії Майкл міг заспівати — під Стюардів голос, що зразу заводив сумний, протяглий мотив без слів, а тоді переходив на старовинну пісню чи баладу. Майкл ненавидів співати з Квеком, але зі Стюардом співати він любив, навіть тоді, коли Стюард виводив його на палубу й давав концерт перед пасажирами, що аж вищали з реготу. Перед кінцем рейсу Доутрі мав дві серйозні розмови: одну з капітаном Данкеном, а другу з Майклом. — Ось яке діло, Кілені, — почав Доутрі одного вечора, коли Майкл сидів, поклавши морду на коліна своєму панові, й віддано дивився йому в обличчя; хоча слів він і не розумів, та його тішив приязний голос. — Я вкрав тебе, щоб розжитися на пиво, бо як ти стрівсь мені на березі тоді ввечері, то я зміркував відразу, що десять фунтиків за тебе дадуть будь-де. А десять фунтиків — це купа грошей. Це п'ятдесят доларів на американські гроші й сто на мексіканські чи китайські. А за п'ятдесят доларів можна купити пива ого скільки — хоч залийся. Та я хочу спитати в тебе одну річ. Ти повіриш, що я продам тебе за десять фунтів? Ну, кажи. Повіриш? Майкл застукотів куцим хвостом об підлогу й уривчасто гавкнув, висловлюючи свою цілковиту згоду з усім, що йому казано. — Або, скажімо, двадцять фунтів. Це вже справедлива ціна. Чи взяв би я такі гроші? Га? Взяв би? Та ніколи з світі. А за п'ятдесят фунтиків? Як гадаєш? Отоді б я, може, й зацікавився, а стома фунтиками ще дужче. О, за сто фунтів стільки пива можна купити — хоч оцією старою посудиною плавай. Тільки хто в біса дасть мені за тебе сто фунтів? Хотів би я такого бевзя побачити. А знаєш нащо? Ну дарма вже, скажу, шепну на вухо. Аби послати його до дідька в пекло. Авжеж, Кілені, туди б я його й послав. По-чемному, звісно, — справив би його туди, де в нього ніколи ноги не мерзнутимуть. Майклова любов до Стюарда була просто нестямна. А як ставився до Майкла Доутрі, видно з розмови між ним і капітаном Данкеном. — Певне, він учепився за мною й прибіг трапом на борт, сер, — так закінчив свою брехеньку Доутрі. — Я й не згледівся, коли. Востаннє я бачив його ще на березі, а тоді заходжу до каюти, а він уже спить у моїй койці. Ну як він туди попав, сер? Як він знайшов мою каюту? Може, ви мені скажете, сер? Як на мене, то це диво, та й годі, справдешнє диво. — І вахтовий на трапі не бачив? — пирхнув капітан. — Ніби я не знаю ваших фокусів, стюарде. Ніякого дива тут нема. Ви його вкрали, от і все. Вчепився за вами й прибіг трапом на борт, кажете? Ні, на трап він і лапою не ступив. Він попав на судно крізь ілюмінатор, і то не сам. Закладаюся, що й ваш чорношкірий доклав рук. Ну, та годі вже нам розводитися. Віддайте мені собаку, і про кицьку я забуду. — А що, як воно й справді так було, як ви сказали, сер? Адже тоді ви будете причетний до крадіжки, — відповів Доутрі, своїм звичаєм уперто насупивши брови. — Мені дарма, сер, я ж простий стюард, невелике лихо, як і відсиджу за пса; але з вами, сер, капітаном такого пароплава, як би воно виглядало, га? Ні, сер, мудріш буде, як я зоставлю цього собаку в себе, коли вже він до мене прибився. — Я дам вам десять фунтів додачі, — умовляв капітан. — Ні, сер, ніяк не можна, ви ж таки капітан, — твердив стюард, похмуро хитаючи головою. — А крім того, я знаю, де є в Сіднеї розкішна ангорська кицька. Її хазяїн виїхав на село, і вона тепер йому непотрібна, та й їй щастя буде знайти сталий притулок, хоч би й на «Макам-бо», так чи ні, сер?  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка