Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка11/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24

РОЗДІЛ II


 

Дег Доутрі поволі йшов берегом, а Майкл то дріботів позаду, то з радощів оббігав його кругом, щойно він знову цмокне губами. Спинився він якраз поза тьмяним освітом від ліхтарів, де невиразні постаті розвантажували вельботи, а комісарів клерк та комірник із «Макамбо» досі сперечалися за фактуру. Коли Майкл поривався вперед, Доутрі стримував його майже нечутним цмоканням. Бо Доутрі волів, щоб ніхто не бачив, як він крастиме собаку, і міркував, як би його добутись на пароплав непомітно. Обійшовши віддалеки освітлений ліхтарями причал, він рушив берегом до тубільного селища. Як він і гадав, усі дужі чоловіки працювали на причалі. Очеретяні хатини здавалися зовсім збезлюднілі; та нарешті з однієї озвався сердитий, писклявий старечий голос: — Кий біс там? — Я гуляй берег дуже-дуже пізно, — відповів Доутрі південноморською говіркою beche de mer. — Я треба на судно. Коли ти бери мій у пірога, шуруй-шуруй, я давай твій два плитка тютюн. — Коли ти давай десять плитка, я гаразд, — почулася відповідь. — Я давай п'ять плитка, — ще поторгувався шестиквартовий стюард. — Коли ти не хочеш бери п'ять плитка, ти іди к бісу зовсім. Відповіді не було. — То хочеш п'ять плитка? — гукнув Доутрі в темну хатину. — Я хочеш, — відповіло з темряви, і власник голосу виступив надвір з такими чудними звуками, що стюард аж присвітив сірником, щоб подивитись. Перед ним стояв, спираючись на одну милицю, старезний дід з каламутними, червоними очима, напівзакритими якоюсь нарослою плівкою. На шолудивій, облізлій голові стирчали кущики сивого волосся. Вся шкіра у діда була в шрамах, зморшках, близнах і барву мала якусь червонясто-синю, з сірою поволокою — ніби чимсь намазана, тільки видно було, що та поволока просто наросла на ній. «Прокажений, чортяка!» — майнула в Доутрі думка, і він зразу скинув очима на дідові руки й ноги, сподіваючись побачити самі кукси замість пальців. Однак пальці були цілі, лише однієї ноги до половини стегна бракувало. — Далебі! Де твій нога гуляй? — спитав Доутрі, показуючи туди, де мала б бути та нога. — Великий риба, акула, забирай нога, — оскірився старий страшною беззубою ямою рота. — Я дуже-дуже старий люди, — тремтячим голосом провадив одноногий Мафусаїл[13]. — Я давно-давно нема кури тютюн. Коли ти, великий білий пан, давай мій зараз один плитка, я хутко шуруй-шуруй твій на судно. — А коли я не давай? — ще торгувався стюард. Замість відповіді старий відвернувся і, теліпаючи куксою стегна, пошкутильгав боком назад у хатину. — Гаразд! — квапливо гукнув Доутрі. — Я давай твій хутко закури. Він сягнув у кишеню по дрібну валюту Соломонових островів і відломив від пачки пресованого тютюну одну плиточку. Старий ураз наче відмінився. Він жадібно простяг руку, вхопив тютюн і, щось мурмочучи та вискаючи ніби з болю, чи то в захваті, чи то в нетерплячці, витяг із дірки в пипці вуха чорну череп'яну люльку й тремтячими пальцями накришив і натоптав у неї дешевого тютюну з відпадків вірджінського врожаю. Придержуючи тютюн у люльці великим пальцем, старий раптом кинув милицю й бухнувся додолу, підібгавши під себе єдину свою ногу: здавалося, що з нього зостався самий безногий тулуб. Потім поліз у плетену торбинку з кокосового волокна, що звисала з шиї на його запалі, висхлі груди, видобув звідти кремінь, кресало й губку і, поки нетерплячий стюард простягав йому сірники, вже викресав вогню, роздмухав і прикурив люльку. Тільки-но раз затягшись, він перестав охкати та виска-ти, збудження його помалу згасло, і Доутрі вдоволено відзначив, що й руки в старого вже не так трусяться, й відвисла губа не тіпається, й слина не тече з кутиків рота, і червоні закислі очі робляться спокійніші. Що ввижалося в ту хвилину мовчанки старому тубільцеві, Доутрі й не пробував здогадатися. Йому було не до того, бо перед ним яскраво постало своє видиво: голі стіни вбогої кімнати в притулку для нужденних, де інший дід, схожий на нього самого, так само канючитиме щіпочку тютюну в свою стару череп'яну люльку; і що найжахливіше — там він не матиме ані ковточка пива, не те що шести кварт. А Майкл, що при тьмяному світлі від люльки дивився на двох старих людей, з яких один сидів долі, а другий стояв, і не здогадувався про трагедію старості. Він тільки відчував, і то надзвичайно гостро, який безмежно любий йому оцей двоногий білий бог, що своїми чарівними пальцями трохи пом'яв йому вуха та хвіст, помацав хребет — і здобув його серце. Череп'яна люлька нарешті догоріла, і старий тубілець, підпираючись милицею, напрочуд моторно зіп'явся на єдину свою ногу й пострибав до берега. Доутрі мусив помогти йому зіпхати на воду невеличку пірогу. Вона була довбана, така стара й ветха, як і її хазяїн, і щоб залізти в неї й не перекинути, стюардові довелось замочити одну ногу по кісточку, а другу по коліно. А стариган перевалився через облавок так хутко, що, як пірога почала була перекидатись, він уже переважив її своїм тілом на другий бік і вирівняв. Майкл зостався на березі — чекав, що його покличуть. Він ще не зовсім зважився пливти, але йому досить було б отого цмокання, щоб зважитись. Доутрі цмокнув так тихо, що стариган не почув нічого, і Майкл з піску стрибнув просто на прову піроги, не замочивши лап. Потім скочив стюардові на плече, а з нього сплигнув на дно піроги. Доутрі знову цмокнув губами, і Майкл обернувся передом до нього, сів і поклав голову йому на коліна. — Ма'ть, я можу заприсягтись хоч на цілій купі біблій, що пес сам за мною побіг, — усміхнувшись, шепнув стюард Майклові на вухо. Тоді кинув тубільцеві: — Шуруй-шуруй хутко! Стариган слухняно занурив весло в воду, і пірога покривуляла зигзагами в той бік, де виднів гроном вогнів «Макамбож Але весляр був занадто кволий і раз у раз, захекавшись, кидав гребти та перепочивав. Знетерпеливлений стюард забрав у нього весло й заходився гребти сам. На півдорозі до пароплава старий, відсапавшись, кивнув головою на Майкла і заговорив: — Великий білий пан із шхуна він хазяїн цей собака… — а значуще помовчавши, додав: — Ти давай десять плитка тютюн. — Я давай твій трах по голова, — бадьоро запевнив його Доутрі. — Білий пан на шхуна мій дуже-дуже приятель. Він тепер сиди на «Макамбо». Я вези собака на «Макам-бо» віддай йому. Старий більше не озвався, і хоч прожив він ще багато років, та ніколи й словом не прохопився про свого нічного пасажира, що віз із собою Майкла. І тієї ночі, коли почув та побачив, яку бучу збив капітан Келлар у цілому Тулагі, шукаючи Майкла, одноногий стариган розважно мовчав. Хто він такий, щоб шукати на свою голову мороки з чужинцями, білими панами, що з'являються й щезають, блукають по світу й правлять ним? Старий повівся так, як усі його земляки-меланезійці. У білих звичаї і вчинки незбагненні, недовідомі. У них свій, інший світ, і їхнє життя — немов гра якихось вищих істот на високому помості сцени, де нема дійсності, такої дійсності, як її знають чорношкірі; білі люди рухаються там, як привиди, як сновиддя, як тіні, відкинуті на безмірну, таємничу завісу Всесвіту. Трап на пароплаві спущено було з лівого борту, отож Доутрі підплив під правий і спинив пірогу під одним відчиненим ілюмінатором. — Квеку! — тихо покликав він раз і вдруге. Світло в ілюмінаторі заслонила чиясь голова, і згори озвався писклявий голос: — Я тут, пане. — Ти бери один собака, — шепнув стюард. — Двері не відчиняй. Чекай, поки я йди. Держи! Він ураз підхопив Майкла й передав у невидимі руки, вистромлені з залізної стіни борту, а тоді погрібся далі, до відчиненого вантажного люка. Там він сягнув у кишеню, кинув у руки стариганові жменю плиток тютюну і вже з люка відіпхнув пірогу геть, не дбаючи про те, як безсилий весляр добереться до берега. Пірога сама помалу пливла попід бортом у темряву за кормою, а старий не брався за весло й не дивився на височенний пароплав. Йому було не до того — він рахував тютюнове багатство, що так несподівано впало на нього. Не легкі то були рахунки, бо він не знав чисел, більших за п'ять. Дорахувавши до п'яти, він почав знову. Всього вийшло тричі по п'ять і ще дві плитки; таким чином старий упевнився, що має стільки плиток тютюну, скільки перший-ліпший білий назвав би словом «сімнадцять». Це було більше, куди більше, ніж він хотів виканючити. Та старий не здивувався. Те, що роблять білі люди, не може дивувати. Якби він дістав замість сімнадцяти дві плитки, то не здивувався б і тоді. Білі люди робили тільки дивне, й здивувати чорношкірого вони могли б, хіба зробивши щось не дивне. Потім старий тубілець неквапно поплив до берега, то гребучи, то відсапуючись, зовсім забувши примарний світ білих людей і пам'ятаючи тільки про дійсність — гору Тулагі, що чорніла на тлі всіяного зорями неба, та море, та пірогу, що не слухалась весла в його кволих руках, та свою майже згаслу силу і близьку смерть.  

РОЗДІЛ III


 

А що ж Майкл? Піднятий угору й переданий у невидимі руки, що втягли його крізь тісний мідяний обруч у освітлену каюту, він зразу почав озиратися навколо, бо сподівався побачити Джеррі. Але його брат ту хвилину лежав, згорнувшись калачиком, біля койки Вілли Кенен, на похилій від крену палубі «Аріеля», а той швидкий вітрильник уже лишив за кормою Шортлендські острови і мчав до Нової Гвінеї зі швидкістю одинадцять вузлів, зариваючись у воду по фальшборт під тиском дедалі свіжішого пасату. Замість Джеррі, з яким Майкл востаннє розлучився на кораблі, він побачив Квека. Хто ж то був — Квек? А Квек, та й годі — людське створіння, що дужче різнилось від решти людей, ніж звичайно люди різняться між собою. Хвилі життєвого моря ще, мабуть, ніколи не носили химернішої прояви. За нашим рахунком часу йому минуло сімнадцять років, але на його худому обличчі, зморщеному лобі, запалих скронях і очах неначе відбилося ціле сторіччя. Ноги він мав тонкі, наче скіпки, — самі кістки без м'язів, обтягнені старечою шкірою; але на тих тендітних стеблинах виріс тулуб вельми огрядного чоловіка. Здоровезне, випнуте вперед черево підпирали широкі й м'ясисті клуби, а плечі були широкі, мов у Геркулеса, однак груди, коли дивитися збоку, зовсім пласкі, ніби вони мали тільки два виміри. Руки Квек мав тонкі, як і ноги, і з першого погляду він здався Майклові схожим на велетенського чорного павука. Квек похапцем убрався — натяг на себе парусинові штани й куртку, брудні й уже геть зношені. Два пальці на лівій руці в нього були скорчені й не розгиналися; знавець відразу впізнав би в тому ознаки прокази. Та хоч він належав Дегові Доутрі, мов раб, куплений з аукціону, його власник і гадки не мав, що ті скоцюрблені й нечутливі пальці свідчать про жахливу хворобу. Власником Квека Доутрі став дуже просто. Квек, утікаючи сторчголов, сам ускочив йому в руки разом зі своєю проказою. Сталось те на острові Короля Вільгельма, в архіпелазі Адміралтейства. Тиняючись тубільними стежками понад узбережжям і за звичкою видивляючись, де б що підчепити, стюард підчепив Квека, і то у великій притузі. За Квеком гналося двоє вельми завзятих молодиків, озброєних обсмаленими задля твердості списами, і він неймовірно швидко підбіг на своїх ногах-паличках до Доутрі, впав знеможений йому до ніг і звів на нього благальний погляд — мов у оленя, що втікає від гончаків. Доутрі втрутився в те діло і втрутився рішуче, бо він завжди остерігався мікробів та всякої зарази, отож коли двоє завзятих молодиків спробували простромити його своїми бруднючими списами, він вихопив списа в одного, а другого так зацідив лівою в щелепу, що той упав, як неживий. А за мить і перший молодик лежав без тями біля товариша. Дбалий стюард не вдовольнився самими списами. Поки врятований Квек скиглив та щось вдячно белькотів біля його ніг, він заходився грабувати голих. Бо хоч одежі на молодиках не було ніякої, зате з шиї в кожного він зняв намисто з дельфінячих зубів, варте не менше соверена. А з кучерів у одного молодика витяг густого саморобного гребінця, викладеного перламутром; згодом, у Сіднеї, він продав його антикварові за вісім шилінгів. Позабирав він і черепахові та костяні оздоби з носів і вух, а також нагрудника з перлової скойки, у формі півмісяця, чотирнадцять дюймів завширшки, вартого принаймні п'ятнадцять шилінгів. І за обидва списи він узяв по п'ять шилінгів з туристів у Порт-Морсбі. Бо таки нелегко простому стюардові підтримувати шестиквартову славу. Коли Доутрі покинув завзятих молодиків, які, вже прочумавшись, дивилися на нього блискучими й меткими очима диких звірят, Квек подибав за ним, аж наступаючи йому на п'яти. Тоді стюард нав'ючив Квека всією своєю здобиччю й погнав стежкою перед себе. І цілу дорогу до берега, до пароплава, Доутрі задоволено осміхався сам до себе, дивлячись на здобуте добро та на Квека, що прекумедно дріботів попереду, мов барило на двох цибухах. На пароплаві — Доутрі тоді служив на «Кокспері» — він переконав капітана взяти Квека в команду як помічника стюарда, з платнею десять шилінгів місячно. А потім випитав у Квека його історію. Скоїлося все через свиню. Два завзяті молодики були брати і жили в селищі, сусідньому з Квековим, а свиня була їхня, так розповів Квек жахливим міжострівним жаргоном. Він сам, Квек тобто, ніколи й у вічі не бачив тієї свині. Він і не чув, що вона є на світі, поки вона не здохла. Двоє братів любили свою свиню. Та що з того? Квека це не обходило, бо він не знав про їхню любов до свині, як не знав і про саму свиню. Уперше, запевняв Квек, він почув про неї, коли селищем пішла чутка, що свиня здохла й хтось має вмерти за неї. Коли стюард здивовано перепитав його, він пояснив, що так треба. Такий звичай. Коли здихає чиясь улюблена свиня, її власники повинні піти й когось забити. Звісно, найкраще, якщо вони заб'ють того, хто зурочив свиню. Але як його не знайдуть, можна вбити й будь-кого. Отож Квека й обрано для тієї кривавої спокути. Слухаючи ту розповідь, Доутрі випив аж сьому кварту пива, так захопила його похмура романтика джунглів, до люди вбивають чужісіньку людину за те, що в них здохла свиня. Сторожа, що чатувала на стежках, провадив Квек, принесла в селище звістку, що йдуть осиротілі власники свині, й ціле селище втекло в джунглі та поховалось на деревах — опріч Квека, що не міг видертись на дерево. — Далебі, я не роби той свиня слабий, — докінчив Квек своє оповідання. — Далебі, ти дуже-дуже чаклуй той свиня, — відказав йому Доутрі. — Ти сам як чортяка. Ти диви свій око й роби все слабий. Я сам уже слабий дуже-дуже. Відтоді стюардові стало за звичку, допивши перед сном шосту кварту, жадати від Квека, щоб оповів ще раз свою історію. Вона ніби вертала його в дитинство, коли його захоплювали повісті про диких людожерів у далеких краях і він мріяв побачити їх на власні очі. І ось він справді тут, сміявся сам до себе Доутрі, ще й має справжнього живого людожера за раба. Квек таки справді був рабом, немов Доутрі купив його на невільничому ринку. Коли стюард переходив із судна на судно в пароплавстві Бернса Філпа, він завжди домовлявся, щоб разом з ним узяли й Квека на платню десять шилінгів. Квекової згоди ніхто не питався. І навіть якби він захотів утекти в котрому з австралійських портів, Доутрі не мусив його стерегти. Австралія з її «курсом на білих» сама про те дбала. Жоден темношкірий, чи то малаєць, чи японець, чи полінезієць, не міг висісти на її берег, не внісши владі в заставу ста фунтів. Та й на островах, куди заходив «Макамбо», Квекові зовсім не кортіло втекти від пана. Він зроду знав тільки рідний острів Короля Вільгельма і тою міркою міряв усі острови. А що на острові Короля Вільгельма жили людожери, то він гадав, ніби й на всіх інших панують такі самі кулінарні звичаї. На острів Короля Вільгельма судно «Макамбо», яке плавало тим самим маршрутом, що й перше «Кокспер», заходило що десять тижнів; одначе Квек не чув від Доутрі страшнішої погрози, ніж погроза висадити його там, де двоє завзятих молодиків ще й досі тужили за своєю свинею. Вони навіть щоразу плавали пірогою круг «Макам-бо» й люто викривлялись на Квека, а той перекривляв їх з високого борту. Доутрі навіть заохочував ту мімічну війну, щоб відбити Квекові всяку надію колись вернутися до рідного селища. Та Квекові, власне, й не хотілося кидати свого пана — врешті, той же був добрий, справедливий, ніколи не бив його. Морську хворобу на початку він перетерпів, а що більш ні разу не сходив на берег, то вона до нього й не верталась, і Квек був певен, що живе в земному раю. Шкодувати, що він не здатен видиратись на дерево, на судні йому не доводилось, бо тут йому не загрожувала ніяка небезпека. Їв він щодня, досхочу, та ще й яке смачне! В його селищі нікому зроду й не снились такі ласощі, які він споживав тут весь час. Тому він легко подужав тугу за домівкою, що була заклюнулась у ньому, й був задоволений морським життям не менше від будь-якого моряка. Отож не хто як цей Квек втяг Майкла крізь ілюмінатор до каюти Дега Доутрі й став чекати, поки той добродій сам увійде кружним шляхом — дверима. А Майкл, швидко озирнувшись по каюті, обнюхав койку, тицьнувся під неї, пересвідчився, що Джеррі тут нема, й звернув увагу на Квека. Квек спробував придобритись до собаки й щось улесливо цвіркнув, але Майкл тільки загарчав на цього чорношкірого, що насмів був торкнути його руками — такий дотик Майкла було привчено вважати за нечистий, — а тепер важився ще й звертатись до нього, хто знався тільки з білими богами. Квек на те дурнувато захихотів і рушив був до дверей, щоб негайно їх відчинити, коли прийде пан. Та щойно він підняв ногу, Майкл метнувся до неї. Квек зразу поставив ногу, і Майкл угамувався, однак не спускав з тубільця очей. Що знав він про цього чужого чорношкірого, крім того, що це чорношкірий, а всіх чорношкірих, коли нема поблизу білого пана, треба пильнувати? Квек помаленьку посунув ногу по підлозі до дверей, однак Майкл знав ті хитрощі й ураз припинив їх, наїжачившись і загарчавши. Саме на ту картину нагодився Доутрі і, милуючись Майклом при ясному електричному світлі, збагнув відразу, що тут діється. Квеку, ходи твій нога мало-мало, — наказав він. аби впевнитись. Боязкий погляд, що його Квек кинув на Майкла, був досить переконливий, проте стюард наполягав далі. Квек нерішуче послухався, та щойно зрушив ногу на дюйм, як Майкл шарпнувся до неї. Нога скам'яніла, а Майкл грізно обійшов тубільця півколом. — Що, прибив тебе як цвяхом, еге? — засміявся вдоволено Доутрі. — Добрий пес, вивчений, далебі… Агов, Квеку, ходи неси два пляшка пиво з льодовник, — наказав він щонайвладнішим тоном. Квек звів на пана благальні очі, але не ворухнувся навіть тоді, коли пан повторив наказ іще сердитіше. — Далебі, коли ти нема неси пиво хутко-хутко, я всиплю твій бубни по зав'язку! — гримнув стюард. — Коли ти нема неси пиво зараз, я кидай твій на берег, ти гуляй острів Короля Вільгельма! — Я не можна, — боязко промимрив Квек. — Собака диви свій око на мій нога дуже-дуже. Я не хочеш собака кай-кай мій нога. — Ти бійся собака? — спитав хазяїн. — Далебі, я бійся собака дуже-дуже. Доутрі був у захваті. Однак йому після прогулянки на берег хотілося пива, й він не став більш розтягувати тієї сцени. — Агов, песику! — звернувся він до Майкла. — Цей хлопець він гаразд. Утямив? Він гаразд. Майкл закрутив куцим хвостиком і прищулив вуха, показуючи, що намагається зрозуміти. А коли стюард поплескав чорношкірого по плечу, — підійшов ближче й обнюхав обидві ноги, що їх не пускав зрушитися з місця. — Ходи, ходи! — наказав Доутрі Квекові. — Ходи помалу-малу, — застеріг він, хоч у тому навряд чи була потреба. Майкл наїжачився, однак дозволив Квекові ступити перший нерішучий крок. За другим кроком він запитливо озирнувся на Доутрі. — Гаразд, гаразд, — заспокоїв його стюард. — Цей хлопець він мій. Він гаразд. Майкл порозуміло усміхнувся очима, зразу байдуже відвернувся й став обнюхувати відчинену скриньку на підлозі, повну плиток черепахового рогу, пилочок та шмергельного паперу. — А тепер, — поважно мовив Доутрі, вже відхилившись на бильце крісла, з пляшкою в руці, й підставляючи Квекові ногу розшнурувати черевика, — а тепер, пане песику, треба вам добрати назвисько, гідне вашої породи й моєї кмітливої голови.  

РОЗДІЛ IV


 

Ірландські тер'єри, коли доростуть, відзначаються не тільки безстрашністю, вірністю та любов'ю до хазяїна, а ще й розважністю, самовладанням і стриманістю. Їх не так легко роздратувати до нестями, в запалі найлютішої гризні вони можуть розчути хазяїнів оклик і скоритись йому; і ніколи з ними не буває істерики, як з фокстер'єрами. У Майклові не було й сліду істеричності, хоча він і вдався куди збудливіший і запальніший за свого рідного брата Джеррі, а вже їхні батько й мати були супроти нього статечним старим подружжям. І великим Майкл був куди грайливіший та невгамовніший за Джеррі. Кипучий дух його завжди готовий був вихлюпнутись через вінця, тільки-но зачепи, а в грі він міг перепустувати й щеня, як і показав згодом. Коротше кажучи, Майкл мав веселу й щиру душу. Слова «душа» вжито тут цілком свідомо. Хоч би що ми називали людською душею — сприйнятливий дух, індивідуальність, особистість, свідомість — усі ці нематеріальні якості, безперечно, властиві були й Майклові. Його душа мала всі риси людської й різнилась від неї хіба ступенем розвитку. Він знав любов, смуток, радість, гнів, гордість, сором, почуття гумору. Три найголовніші властивості людської душі — пам'ять, воля й розуміння; і Майкл був наділений ними всіма. Так само, як і людина, він сприймав зовнішній світ п'ятьма чуттями. Як і в людини, те сприйняття в нього виявлялось у формі відчуттів. А відчуття часом породжували в ньому, як і в людях, емоції. Навіть більше — як і люди, він мав уявлення, а з уявлень у його мозку складались узагальнення — звісно, не такі широкі, глибокі й складні, як людські, та все ж справжні узагальнення. Можливо, щоб не так уже принижувати людину ототожненням найвищих її ознак із собачими, слід усе ж припустити, що відчуття у Майкла були не такі гострі, як людські — приміром, укол голкою в лапу був би йому не такий дошкульний, як нам укол у долоню. Так само доведеться припустити, що думки, які зроджувались у нього в голові, були невиразніші, млистіші, ніж людські думки. Далі треба визнати, що Майкл ніколи, навіть за мільйон життів, не спромігся б довести жодної з Евклідових теорем чи розв'язати квадратового рівняння. Однак він знав напевне, що три кістки — це більше, ніж дві кістки і що десять собак становлять зграю куди грізнішу, ніж два собаки. Але на одне припущення ми ніяк не можемо погодитись, а саме — ніби Майкл не вмів любити так само віддано, щиро, некорисливо, шалено й жертовно, як люблять люди. Він умів так любити — бо така натура в усіх собак. Майкл любив капітана Келлара дужче за власне життя. Як Джеррі за свого Шкіпера, Майкл не завагався б віддати життя за Келлара. І коли з часом капітан Келлар, як і плантація Меріндж та всі Соломонові острови, остаточно запав у його уявленні в цілковите небуття, йому судилось так само безоглядно полюбити оцього шестиквартового стюарда, що вмів так добре ладнати з собаками й так знадливо цмокати губами. Квека — ні, бо Квек був чорношкірий. Квека він просто терпів як додаток, як деталь оточення, як власність Дега Доутрі. Правда, він не знав цього нового бога як Дега Доутрі. Квек називав його «паном»; проте Майкл знав, що чорношкірі звертаються так і до інших білих людей. Він багато разів чув, як чорношкірі називали «паном» і капітана Келлара. А на «Макамбо» капітан Данкен називав Доутрі «стюардом», і капітанові помічники, й пасажири — всі кликали його так; отож для Майкла ім'я його бога було Стюард; він довіку знав його тільки під цим ім'ям і згадував про нього як про Стюарда. Але сам він тепер лишився без імені. Другого вечора на «Макамбо» Доутрі й завів мову про це. Майкл сів перед ним долі, поклав морду йому на коліна, й дивився на нього сяйними очима, і прислухався до його мови, нашорошуючи вуха, й радісно стукав по підлозі обрубком хвоста. — Ось що, синку, — тлумачив йому стюард. — Твої тато й мама були ірландці. Ну, ну, не відмагайся, шельмо… Це він додав, коли Майкл, підбадьорений явно добродушним і ласкавим тоном, завихляв усім тілом та ще завзятіше застукав хвостом. Слів він, звісно, не міг зрозуміти, зате в самих звуках ласкавої мови відчував таємничу принадність, властиву білим богам. — Не годиться соромитися свого роду. І пам'ятай, що ірландців бог любить… Квеку! Ти біжи льодовник неси два пляшка пиво!.. В тебе ж, братку, на морді написано твою ірландську породу. Майкл аж затарабанив хвостом. — Та не підлабузнюйся. Знаю я вашу облесливу, влізливу натуру. Так і моститься в серце залізти. Ні, затям собі, в мене серце тверде. Занадто вже воно пивом набрякло. Я тебе вкрав, щоб продати, а не щоб полюбити. Може, колись би я тебе й полюбив, ще поки з пивом не знався. А тепер я віддам тебе за двадцять фунтиків, готівкою, тільки-но трапиться нагода. А любити тебе я не збираюсь, отож і не мостися. То що пак я казав, коли ти так нечемно перебив мене своїми лестощами?.. Ту хвилину Квек підніс стюардові відкорковану пляшку, і Доутрі урвав мову, щоб хильнути пива. А тоді зітхнув, утер рукою губи й повів далі: — Чудне діло виходить, синку, з оцим проклятущим питвом. Он Квек, ота остаркувата мавпа, що шкіриться на нас, — він мій. Я йому хазяїн. Але мені хазяїн — пиво, їй же богу. Скільки я його видудлив — цілі гори пляшок, такі гори, що й пароплава б потопили. Щиро кажу, песику, я тобі заздрю. Як тобі, либонь, гарно, що нутро в тебе не спечене алкоголем. Тепер твій хазяїн я, а скоро буде той, хто дасть мені за тебе двадцять фунтиків, але гора пляшок твоїм хазяїном не буде ніколи. Ви вільніший чоловік, ніж я, пане песику, хоч я й не знаю, як вас звати. Ага, оце ж бо я й хотів… Він допив пиво, кинув пляшку Квекові й кивнув йому відкоркувати другу. — Не так легко тебе назвати, синку, коли подумати. Звісно, ірландське має бути назвисько, але яке? Педді? Хитаєш головою? Твоя правда! Надто по-простацькому. Ти ж не наймит якийсь! Балімена — вже краще, тільки це дівчаче ім'я, а ти ж таки хлопець. Ага! Стривай-но. Хлопець! Бой! Поміркуймо-но… Бенші-бой? Ні, погано. Ерін-бой? Доутрі схвально кивнув головою й простяг руку по другу пляшку. Хильнув з неї, замислився, знову хильнув. — Ага, придумав! — урочисто оголосив він. — Кілені — гарне ім'я, і ти будеш Кілені-бой. Ну, як воно вам, мостивий пане? Пишно, гучно, мовби граф який або… або бровар на спочинку. О, я на своєму віку багатьом їм поміг доробитися маєтку й піти на спочинок! Він допив і другу пляшку, тоді раптом спіймав Майкла за морду, нахилився, потерся носом об його писок і так само раптово відпустив. Майкл, тарабанячи хвостом по підлозі, втупив жваві, сяйні очі в обличчя своєму богові. Справжня душа, чи то єство, чи то психіка мерехтіла в тих собачих очах, сповнених любові до цього шпакуватого бога, чиї слова були йому незрозумілі, але самі їхні звуки промовляли так солодко до його серця. — Агов! Квеку! Квек, що сидів долі навпочіпки, облишив лощити черепахового гребінця, якого зробив хазяїн, і звів очі, радий виконати наказ. — Квеку, ти тепер затям, як звати цей собака. Він звати Кілені-бой. Ти держи у свій голова, як він звати. Коли ти балакай до цей собака, ти кажи він Кілені-бой. Втямив? Як нема втямив, я розбий твій голова. Кілені-бой, втямив? Кілені-бой. Кілені-бой. Поки Квек роззував та роздягав свого пана, той дивився на Майкла сонними очима. — Ну, тепер ти у мене в жмені, братку, — сказав стюард, підвівшись і поточившись до койки. — Я знаю, як тебе звати, і натуру твою теж знаю: ти меткий, але розважний. Це я тобі як в око вліпив… Меткий, але розважний, Кілені-бой, ось ти який — меткий, але розважний, — ще варнякав він, коли Квек помагав йому залазити в койку. Тоді Квек знову заходився коло гребінця. Він заворушив губами, щось шепочучи сам до себе, тоді затнувся, спантеличено наморщив лоба й спитав стюарда: — Пане, цей собака як він звати? — Кілені-бой, людожере ти кучерявий, Кілені-бой, Кілені-бой, — сонно промимрив Доутрі. — Квеку, кровопивце чорношкірий, біжи неси один пляшка пиво з льодовник. — Нема пиво, пане, — тремтячим голосом відмовив тубілець, озираючись, чи хазяїн не пожбурить чим на нього. — Шість пляшка вже кінчай зовсім. Відповіддю було тільки гучне хропіння. Тубілець, що мав пальці скорчені проказою й ледь помітний набряк між бровами — ознаку тієї самої хвороби, — знову схилився над гребінцем, і губи його заворушились, шепочучи: «Кілені-бой… Кілені-бой…»  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка