Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка10/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.2 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24

РОЗДІЛ XXIV


 

Коли «Аріель» відплив з Малу, що на північно-західному узбережжі острова, Малейта сховалась за морським обрієм — і сховалася для Джеррі вже назавжди. Для нього вона стала ще одним зниклим світом, що в його уявленні запав у те саме небуття, яке поглинуло Шкіпера. Якби він про це думав, Малейта могла б йому уявитися світом з відтятою головою, що лежала на колінах у якогось замисленого чорношкірого бога, безмежно могутнішого за Башті, на чиїх колінах лежала Шкіперова висушена й продимлена голова, і той нижчий бог бентежною думкою намагався випитати, вивідати, вгадати подвійні таємниці простору й часу, матерії й руху над ним, і під ним, і довкола нього, і в ньому, і поза ним. Та Джеррі про таке не думав, він-бо й гадки не мав про існування таких таємниць. Він просто сприймав як факт, що Малейта була, а тоді зникла. І згадував її так, як згадував сновиддя. Сам він був живий, справжній, матеріальний, мав вагу й розміри, рухався в реальному просторі, серед відчутних речей, — одно слово, він був незаперечне «щось», оточене зникомими тінями й примарами таємничого «ніщо». Він сприймав свої світи один по одному. Один за одним ті світи звіювались парою, ніби википали під гарячим сонцем, навік западали за морський обрій, ставали несправжні, минущі, мов сновиддя. Цілий людський світ, хоч який тісний і мізерний супроти зоряного всесвіту, був неприступний розумінню Джеррі так само, як зоряного всесвіту не можуть осягнути навіть найвищі злети людського розуму й уяви. Джеррі більш ніколи не побачив дикунської Малейти, хоч дуже часто в його сновиддях острів яскраво поставав перед ним, і він знов переживав пробуті на ньому дпі — від знищення «Еренджі» та людожерської оргії на березі й до його втечі від розкиданої снарядом хатини та останків Наласу. Ті сновиддя були для нього ще одним Іншим Світом, таємничим, несправжнім і зникомим, як хмари, що пливли по небі, чи райдужні бульбашки, що лопались на поверхні моря. То все було шумовиння, піна, що зникала, коли він прокидався, і не існувала, як уже не існував Шкіпер, що з нього лишилась тільки голова на колінах у Башті, в високій очеретяній хатині. Малейта справжня, матеріальна зникла назавжди, як перше зник Меріндж, як потім зник Шкіпер — обернулась у «ніщо». Від Малейти «Аріель» поплив на північний захід, до Онтонг-Джави й Тезмену — великих атолів, що мліють в екваторіальній спеці, ледь підносячись над водою серед безмежних обширів південно-західної частини Тихого океану. Від Тезмену шлях судна проліг до гористого острова Бугенвілю. Звідти яхта взяла курс на південний схід і, повільно посуваючись зигзагами проти вітру, обійшла трохи не всі гавані Соломонових островів — від Шуазелю й Рононго до островів Куламбангри, Вангуну, Павуву й Нової Джорджії. Навіть у пустельній затоці Тисячі Кораблів «Аріель» кидав якір. І нарешті його якірний ланцюг забряжчав у гавані Тулагі, на острові Флоріді, де жив і звідки правив островами урядовий комісар. До його рук Гарлі Кенен передав Макавао, якого зразу посадили в очеретяну в'язницю, під надійну варту, з кайданами на ногах — ждати суду за свої численні злочини. А лоцман Джонні, перше ніж вернутись на свою службу в комісара, одержав законну пайку з двадцятифунтової винагороди, що її Кенен порівну розділив між усією командою катера, яка примчала джунглями на поміч йому того дня, коли Джеррі вчепився Макавао зубами в потилицю й примусив мимохіть натиснути курок ненаціленої рушниці. — Я можу вам сказати, як його звуть, — відповів комісар, коли вони посідали на просторій веранді його бунгало. — Він з Гегінових тер'єрів — того Гегіна, що з лагуни Меріндж. Батька кличуть Теренс, матір Бідді, а його самого — Джеррі. Я це знаю, бо його й називали при мені — ще сліпим щенятком. Навіть більше, я покажу вам його брата, Майкла назвиськом. Він тепер належить капітанові Келлару з «Ежені», що стоїть на рейді поруч вас. Я попрошу Келлара, щоб привіз Майкла на берег. Без сумніву, тільки Джеррі зостався живий з «Еренджі». Коли я знайду час та достатні кошти, то навідаю ватажка Башті. Ні, не крейсером. Я найму кілька крамарських суден, візьму свою тубільну поліцію та стількох білих доб-ровільців, скількох не зумію відрадити. Ми не бомбардуватимемо очеретяних хатин. Я висаджу десант трохи раніше й обійду Сомо з суходолу, а судна на той час поспіють до селища з моря. — І на різанину відповісте різаниною? — скептично спитала Вілла. — На різанину я відповім законом, — заперечив комісар. — Я навчу Сомо закону. Сподіваюся, що ніяких прикрощів не станеться і жертв не буде з жодного боку. Але я заберу голови капітана Ван-Горна та його помічника Боркмана й привезу до Тулагі, щоб поховати по-християнському. І ще я візьму старого Башті за в'язи й примушу посидіти, поки вбиватиму в нього закон та справедливість. Звичайно… Комісар — аскетичного вигляду чоловік з оксфордським дипломом, літній, вузькоплечий, з утомленими очима й в окулярах, як типовий учений, — знизав плечима: — Звичайно, якщо вони не послухаються розуму, може бути сутичка, й декому з них і з нас доведеться постраждати. Та однаково, результат буде той самий. Ми втовкмачимо старому Башті, що йому вигідніше, коли голови білих людей зоставатимуться на своїх в'язах. — А як же ви йому втовкмачите? — спитала Вілла. — Якщо він матиме досить розуму, щоб не битися з вами, а сісти та послухати вашого англійського закону, то ви тільки насмішите його. Він же буде радий-радісінький, що так дешево відбувся — за свій злочин вислухав лекцію, та й квит. — Не зовсім так, люба моя місіс Кенен. Якщо він покірно вислухає лекцію, я оштрафую його тільки на сто тисяч кокосових горіхів, п'ять тонн слонових, сто сажнів скойок і двадцять жирних свиней. Якщо ж він не схоче слухати лекції й вирішить відбиватись, тоді я муситиму — на свою превелику прикрість, запевняю вас, — по-перше, завдати чосу йому і його племені, по-друге, потрою штраф, а лекцію прочитаю трохи стисліше. — А що, як він не воюватиме й вислухає лекцію, але штраф платити відмовиться? — допитувалась Вілла. — Тоді йому доведеться гостювати у мене в Тулагі, аж поки він передумав й погодиться сплатити штраф, та ще й вислухати цілий курс лекцій.  

І ось нарешті Джеррі почув з уст Вілли й Гарлі своє давнє назвисько й побачив свого рідного брата Майкла. — Не кажи нічого, — шепнув Гарлі Віллі, коли вони розгляділи на прові вельбота, що підходив до берега, червонясто-рудого кошлатого ірландського тер'єра. — Ніби ми нічого не знаємо. І стежити за ними не треба. Джеррі саме вирив нору в піску, вдаючи, ніби щось там занюшив, і зразу не помітив Майкла. Захопившись тим ділом, він навіть забув, що це гра, і, радісно чмихаючи, ретельно принюхувався до дна виритої нори, вже такої глибокої, що в неї виглядали тільки задні лапи, крижі та бадьоро задертий догори обрубок хвоста. Тож не диво, що вони з Майклом не добачили один одного. Майкл, зрадівши такому роздоллю після тісної палуби «Ежені», зразу кинувся гасати берегом, мов несамовитий, ловлячи ніздрями сотні знайомих запахів суходолу, метаючись то в той бік, то в той і незлостиво клацаючи зубами на кокосових крабів, що втікали бокаса до води або спинались дибки Ё погрозливо виставляли вперед міцні клешні та бризкали піною із своїх стулчастих ротів. Одначе положистий піщаний берег був не дуже довгий: він упирався в кострубату стіну мису, і поки урядовий комісар ще знайомив Кененів з капітаном Келларом, Майкл уже примчав по щільному мокрому піску назад. Довкола було стільки цікавого, що він і не помітив Джеррі, в якого тільки задок вистромлявся з нори якраз у нього на дорозі. А Джеррі почув, що він біжить, і тільки-но вискочив задки з нори, як Майкл налетів на нього. Обидва покотились по піску, розлючено затарчавши. Тоді схопились, наїжачились, повискалювали зуби й почали з грізним і гідним виглядом неквапно, напружено обходити один одного півколом. Та насправді вони лише прикидались і були скорше спантеличені, ніж розгнівані. Бо перед обома враз постав яскравий образ лагуни Меріндж і садиби на плантації. Вони впізнали один одного відразу, тільки не признавалися. Вже не щенята, вони напівсвідомо пишалися дорослою статечністю й намагались виявити її, хоч обох невтримно поривало стрибнути назустріч один одному. Майкл, не такий бувалий, як Джеррі, і не такий стриманий від природи, перший відкинув ту удавану статечність, радісно заскавчав, завихляв усім тілом, підскочив до брата, спрожогу штовхнувши його в плече, й лизнув у писок. Джеррі так само щиро лизнув Майкла і штовхнув у плече; тоді обидва відскочили назад і, аж тремтячи з нетерплячки, втупились один в одного майже з викликом. Джеррі нашорошив вуха, ніби питаючи: «Ну що?», і Майкл так само нашорошив своє здорове вухо — друге, скалічене, зморщене, у нього завжди стирчало кінчиком угору. І зненацька обидва бік у бік гайнули щодуху берегом, усміхаючись один до одного й раз по раз штовхаючись плечами. — Тепер нема сумніву, — сказав комісар. — Отак самісінько бігають їхні батько й мати. Я багато разів їх спостерігав.  



Десять днів пробули Джеррі з Майклом укупі. А потім настала розлука. Майкла вперше привезли на борт «Аріеля», і вони з Джеррі півгодини, щасливі, жирували на білій палубі серед грюкоту й метушні, поки витягали нагору шлюпки, ставили вітрила та піднімали якір. Коли свіжий пасат, нап'явши вітрила, накренив судно й воно зрушило з місця, комісар і капітан Келлар попрощались і рушили до човнів. У останню мить Келлар спіймав Майкла, взяв його під пахву й сплигнув з ним у корму вельбота. Віддали кінці; двоє білих чоловіків стояли кожен у кормі свого човна, з чемності не надягаючи кашкетів, хоч тропічне сонце пекло немилосердно, і махали ними на прощання. А Майкл, якому передалося хвилювання, гавкав і гавкав, ніби на собачому святі. — Попрощайся з братиком, Джеррі, — сказала Вілла на вухо тер'єрові, піднявши його на поруччя й придержуючи руками за боки. І Джеррі, якого роздирали суперечливі жадання, хоча й не зрозумів її слів, подякував за них, вильнувши боками, на мить обернувшись і мелькнувши рожевим язиком, а тоді вихилив голову за борт, уп'яв очі в Майкла, що хутко даленів у човні, й завив жалібно, так само, як вила колись його мати Бідді на березі лагуни Меріндж, коли він відпливав зі Шкіпером. Бо Джеррі вже знав, що таке розлука, і тепер не мав сумніву, що розлучається з братом; йому й у голові не мріло, що він колись знову спіткається з Майклом — за кілька років, по той бік світу, в казковій долині далекої Каліфорнії, де вони обидва доживуть свої дні щасливо, в обіймах укоханих богів. Майкл, ставши передніми лапами на планшир, гавкав до нього спантеличено й запитливо, а Джеррі скавчав, відповідаючи. Богиня заспокійливо стисла долонями його боки, і він обернувся до неї й тицьнувся холодненьким носом їй у щоку. Тоді вона однією рукою пригорнула його до себе, а другу поклала на поруччя — напівстулену, мов біло-рожева квітка, запашну й спокусливу. Джеррі потягся до неї писком. Напіврозтулена рука надила. Джеррі встромив писок у отвір і став залазити ним далі й далі, розпихаючи ніжні, гладенькі пальці. Втиснувши золотаво-руду морду аж по очі у Віллину жменю, він завмер, зовсім забув і про «Аріель», що кренився під дужим вітром і виставляв на сонце мідяну обшивку днища, й про Майкла, що вже ледь виднів у човні за кормою. І Вілла також притихла. Джеррі вже знав цю гру, а для неї вона була нова. Джеррі не ворушився, поки ставало терплячки. Та врешті любов подужала його, й він чмихнув — так сильно, як колись, бувало, чмихав у жменю Шкіперові на палубі «Еренджі». І так само, як колись Шкіпер, богиня радісно засміялась. Вона стисла пальцями Джеррину морду сильніше, аж боляче, а другою рукою притисла його до себе, аж йому забило дух. Та весь час його хвостик щасливо метлявся, а коли вона його відпустила, він прищулив шовкові вуха і, спершу лизнувши її в щоку рожевим язиком, ухопив її руку зубами й легенько, не боляче здавив. Так для Джеррі зникло Тулагі, й комісарове бунгало на вершку пагорба, й кораблі, об'якорені в гавані, і Майкл, його рідний брат. Він уже звик до таких зникнень. Бо так само зникали, мов марево сновиддя, Меріндж, і Сомо, й «Еренджі». Так зникали всі світи, й гавані, й рейди, й лагуни атолів, коли «Аріель» піднімав якір і відпливав за далекий обрій.  

МАЙКЛ, БРАТ ДЖЕРРІ
Повість


ПЕРЕДМОВА


 

Ще зовсім замолоду я не злюбив циркові вистави з дресированими тваринами — мабуть, через свою невситиму природну цікавість. Саме вона відбила мені смак до цієї розваги, бо спонукала докопуватись, як же воно все робиться. І те, що відкрилося мені за хвацькістю й пишнотою на арені, виявилось аж надто непринадне. Там панує така страхітлива жорстокість, що я певен: жодна нормальна людина, пересвідчившись у тому, ніколи вже не зможе тішитись, дивлячись на виступи дресированих тварин. Я не якась там сентиментальна кваша. Навпаки, літературні критики та сентиментальні люди вважають мене за примітивну тварюку, що смакує криваві видовища, насильство й усякі страхіття. Я не спростовуватиму тут цієї слави; може, воно й справді так. Хочу тільки додати, що я таки пройшов у житті вельми сувору школу й бачив куди більше нелюдства й жорстокості, ніж звичайно припадає побачити людині — в корабельному кубрику й у в'язниці, в нетрях великого міста й у пустелі, в катівні й у лепрозорії, на бойовищі й у військовому шпиталі. Я бачив жахливі смерті й каліцтва. Я бачив, як вішали недоумків тільки за те, що вони, бувши недоумками, не могли найняти собі адвоката. Я бачив, як дужі люди надломлювалися фізично й духовно і як інших людей знущанням доводили до буйного божевілля. Я був свідком того, як старі й малі вмирали з голоду. Я бачив, як чоловіків і жінок били нагаями, дрючками, кулаками, і як чорношкірих робітників на плантаціях шмагали батогом з носорогової шкіри так сильно, що кожний удар оперізував усе тіло кривавою смугою. І все ж знайте, що ніколи й ніде людська жорстокість не жахала й не вражала мене так, як серед веселої публіки, що регоче й плеще в долоні, дивлячись на виступи дресирувальників з тваринами. Людина із здоровим шлунком і міцна на голову може стерпіти багато несвідомої, ненавмисної жорстокості й мук, завданих зопалу чи здуру. Я маю такий шлунок і таку голову. А проте мені світ наморочиться і верне з душі від тієї спокійної, свідомої, умисної жорстокості й мордування, що ховаються за дев'яносто дев'ятьма із ста циркових номерів з дресированими тваринами. Жорстокість як мистецтво цвіте буйним цвітом серед дресирувальників. Маючи здоровий шлунок і міцну голову, давно призвичаєний до знегод, жорстокості й брутальності, я, вже дорослий, помітив, що несвідомо намагаюсь уникати тяжких почуттів, які викликають у мене номери з дресированими тваринами: зразу встаю й виходжу, коли оголосять такий номер. Кажучи «несвідомо», я маю на увазі, що мені не спадало на думку, який це добрий спосіб завдати нищівного удару цьому «мистецтву». Я просто оберігав себе від прикрих вражень. Але останніми роками я краще зрозумів людську натуру і гадаю, що жодна нормальна, душевно здорова людина не схотіла б дивитись на такі вистави, якби знала, яка жахлива жорстокість таїться за ними й уможливлює їх. І тому я зважусь висловити три такі побажання: По-перше, нехай усі люди пересвідчаться, що тільки постійною жорстокістю можна примусити тварин виступати перед публікою, яка оплачує ті вистави. По-друге, я пропоную всім людям, чоловікам і жінкам, хлопцям і дівчатам, ознайомившися з суттю дресирувального «мистецтва», вступити до місцевих і всеамериканських товариств захисту тварин. Перед третім побажанням я б хотів дещо пояснити. Як сотні тисяч людей, і я працював у інших царинах громадської діяльності, намагався згуртувати людську масу на боротьбу проти власного горя й злиднів. І знаю, як тяжко переконати людей організовано виступити навіть на свій захист, а не те що в обороні безсловесних тварин. Майже кожен з нас ужахнеться, дізнавшись, на яку страшну й неминучу жорстокість спирається робота дресирувальника. Але й один з тисячі не пристане до жодної організації, щоб словом, ділом чи грошовим внеском боротися з тією злочинною жорстокістю. Така вже слабкість людської природи. Доводиться визнати її, як ми визнаємо тепло й холод, світло й темряву, одвічну силу земного тяжіння. І все ж таки для нас, для дев'ятисот дев'яноста дев'ятьох із тисячі, попри всю нашу слабкість, є один дуже легкий спосіб виступити проти жорстокості, до якої вдаються декотрі з нас, щоб розважати решту дресированими тваринами — нашими, по суті, меншими братами на цьому світі. Це зовсім легко. Не треба думати про внески, про вибори правління. Ні про що не треба думати, поки в цирку чи театрі, де ми сидимо, не оголосять номера з дресированими тваринами. А тоді відразу, показуючи свій осуд, підвестись, вийти з зали на свіже повітря й вернутись, аж коли номер скінчиться. І цього буде досить, щоб виступи дресирувальників познімали з репертуару скрізь. Покажімо адміністрації розважальних закладів, що ці номери непопулярні, і їх ураз перестануть демонструвати.  

Джек Лондон Глен-Елен, округа Сонома, Каліфорнія. 8 грудня 1915 р.  

РОЗДІЛ І


 

Майкл так і не відплив з Тулагі на вербівній шхуні «Ежені». Раз на п'ять тижнів до Тулагі заходив пароплав «Макамбо», прямуючи від Нової Гвінеї та Шортлендських островів до Австралії. І якраз того вечора, коли він уже смерком кинув якір на рейді, капітан Келлар забув Майкла на березі. Власне, в цьому ще не було нічого страшного, бо вже опівночі Келлар видирався стежкою на гору до комісарового дому, а вся команда шхуни обшукувала околицю й човнові повітки, та пошуки виявилися марні. Річ-бо в тому, що годину перед тим, якраз коли «Макамбо» підіймав якір і капітан Келлар спускався трапом з лівого борту пароплава у свій човен, Майкл попав на пароплав крізь ілюмінатор правого борту. Попав лише тому, що був наївний і недосвідчений, що сподівався знайти на кораблі Джеррі — адже востаннє вони бачились на кораблі, — і ще тому, що знайшов собі приятеля. Дег Доутрі, що служив на «Макамбо» стюардом, напевне не спокусився б Майклом і не вчинив би з ним так, якби не був заворожений своєю досить незвичайною славою. Мавши від природи життєрадісну, але нетверду вдачу й чудове здоров'я, він здобув собі славу тим, що за двадцять років ні разу не знехтував служби й ні разу не зрікся щоденної своєї норми, шести кварт пляшкового пива — навіть, як сам хвалився, на німецьких островах, де кожна пляшка містить десять гранів розчиненого хініну, щоб запобігти малярії. Капітан «Макамбо» (а раніше — капітани «Морсбі», «Мейсени», «Сера Едварда Грейса» й ще багатьох пароплавів з усякими чудернацькими назвами, які давало своїм суднам пароплавство Бернса Філпа) часом гордо показував на нього пасажирам, як на унікума, ще не знаного в морських анналах. У такі хвилини Дег Доутрі, пораючись на палубі, хоча вдавав, ніби й не чує нічого, однак позирав нишком на місток, звідки розглядали його капітан та пасажири, і пишався собою, бо знав, що капітан каже: «Гляньте! Ото Дег Доутрі, чоловік-цистерна. За двадцять років ні разу не був ні п'яний, ні тверезий, і не було такого дня, щоб він не випив шести кварт пива. На нього дивлячись, і не повіриш, але запевняю вас, що це правда. Я сам цього не розумію і щиро захоплююсь. Працює весь час за трьох. Я один кухоль пива вип'ю, і то згага пече, їсти потім не можу. А він просто квітне від нього. Лишень подивіться!» Доутрі, знаючи, що каже капітан, аж бундючився з гордості за своє молодецтво, й ще завзятіше хапався за роботу, і випивав такого дня сьому кварту на доказ дивовижного свого здоров'я. Химерну мав він славу, та хіба мало на світі химерних людей? Дег Доутрі, в усякому разі, вбачав у тій славі сенс життя. А тому він ревно, з усієї сили підтримував свою «шести-квартову» репутацію. Задля цього він у вільні від служби часини робив на продаж черепахові гребінці та інші оздоби, а при нагоді не гребував украсти чужого собаку. Хтось же мусив платити за щоденні шість кварт, з яких за місяць набігала таки чимала сума; а що платити мав сам Доутрі, то він, коли спіткав Майкла, і вирішив забрати його на «Макамбо», пропхавши крізь ілюмінатор правого борту. Того вечора в Тулагі Майкл, спантеличений тим, що вельбот десь подівся, зустрів на березі присадкуватого, огрядного, вже трохи сивого суднового стюарда. Приязнь між ними виникла майже вмить, бо Майкл із веселого щеняти виріс на веселого пса. Він був куди товариськіший за Джеррі, дарма що знав дуже небагатьох білих людей: спершу містера Гегіна, Дербі та Боба в Мерінджі, потім капітана Келлара і його помічника на «Ежені» й нарешті Гарлі Кенена та ще кількох чоловіків з «Аріеля». Усі вони до одного, здавалися йому інакші, безмірно кращі, ніж та юрма чорношкірих, яку його привчали зневажати й держати в покорі. Таким, як і всі білі, здався йому й Доутрі, що привітав його словами: «Агов, песику, ти що робиш у цьому чорношкірому краю? Ти ж собака білих людей!» Майкл озвався на той оклик стримано, з гідністю, вдаючи байдужого, однак нетерпляче прищулені вуха й веселі очі зраджували його справжній настрій. Доутрі, що вмів бачити собак наскрізь із першого погляду, помітив те, роздивляючись Майкла при світлі ліхтарів, що їх держали чорношкірі хлопці на причалі, де розвантажувано вельботи. Стюард відразу розгледів у Майклі дві речі: по-перше, що це пес видимо симпатичний і добродушний, а по-друге, що він дорогий. А тому Доутрі хутенько озирнувся круг себе. Ніхто за ним не стежив. Поблизу стояло лише кілька чорношкірих, що дивились усі на море, бо звідти, з темряви, чути було плюскіт весел: надходив вельбот, і вони ладналися його розвантажувати. Трохи далі, праворуч, під другим ліхтарем, стояли комісарів клерк і комірник з «Макамбо» й запально сперечалися за якусь помилку в фактурі.

 

Тубільне селище на Соломонових островах. Фото початку XX ст.  



 

Джек Лондон. Фото 1916 року.  



Стюард ще раз зиркнув на Майкла й наважився. Він байдуже відвернувся й неквапно пішов понад берегом, геть з освіту ліхтарів. За сотню ярдів він сів на піску й став чекати. — Песик вартий двадцять фунтів, як один пенс, — мурмотів він сам до себе. — Коли я не візьму за нього десяти фунтів, ще й «красненько дякую» на додачу, то шмаркач я буду, не годний добрати, де тер'єр, а де хорт… Авжеж, десять фунтів у першому-ліпшому шинку сіднейського порту. А десять фунтів у його уяві обернулись на кварти пива й постали перед ним величним і осяйним видивом, цілою броварнею. Та ось по піску затупотіли собачі лапи, почулось тихеньке часте сопіння, і Доутрі підвів голову. Якраз цього він і сподівався. Пес відразу вподобав його й прибіг до нього. Бо Дег Доутрі знав, як поводитися з собаками, і Майкл за мить у тому пересвідчився, коли рука нового знайомця простяглась і вхопила його за шкіру збоку голови, під вухом. Ухопила не вороже, не грізно — й водночас рішуче, не боязко, а щиро й довірливо, і це навіяло довіру й Майклові. У тому дотику була шорсткість без кривди, владність без погрози, упевненість без знаджування. І Майклові здавалось найприроднішим у світі ділом, що цей чужісінький чоловік ухопив його отак за шкіру й трусить; а приязний голос мурмотів: — От і гаразд, песику! Держись мене, держись, то ще, може, й у золоті ходитимеш. Майкл ще зроду не зустрічав людини, яка б відразу так йому сподобалась. Дег Доутрі інстинктивно вмів поводитися з собаками. В ньому від природи не було ні крихти жорстокості. Він ніколи не надуживав ні влади, ні пестощів. І тепер він не намагався запобігти Майклової прихильності. Тобто намагався, але не відверто. Він тільки поторсав Майкла за голову ніби задля знайомства, а тоді пустив його й наче зовсім за нього забув. Він заходився припалювати люльку, витираючи сірник за сірником, ніби вони гасли на вітрі. Проте вони догоряли йому трохи не до пальців, і поки він завзято пахкав люлькою, його бистрі голубі очиці під кошлатими, з сивиною, бровами пильно вивчали Майкла. А Майкл теж, нашорошивши вуха, пильно вдивлявся в цього незнайомця, що, здавалося, зовсім і не був для нього незнайомцем. Він аж трохи розчарувався, що цей двоногий бог, такий напрочуд приємний, більш не звертає на нього уваги. Майкл навіть спробував напроситись на ближче знайомство, зав'язати гру: підкинув передні лапи й простяг їх уперед, аж припавши до піску грудьми, приязно закрутив обрубком хвоста й уривчасто, заклично гавкнув. Та чоловік не зважав: третім сірником він таки припалив люльку й тепер неквапно смоктав її в темряві. Жоден зрадливий спокусник ще не зваблював дівчини гак зухвало й майстерно, як зваблював Майкла немолодий шестиквартовий стюард. Коли Майкл, трохи ображений такою неувагою, неспокійно заворушився, ніби погрожував утекти, Доутрі буркнув: — Держись мене, песику, держись мене. Майкл підступив ближче й став поважно, ретельно обнюхувати стюардову холошу. Доутрі засміявся сам до себе і при тій нагоді, знов витерши сірника нібито припалити люльку, роздивився пса ближче й аж тепер побачив, яка бездоганна у нього порода. — Добрячий пес, добрячий, — схвально промовив він уголос. — Знаєш, песику, ти б на будь-якій собачій виставці усі призи похапав. Одна в тебе вада — оте вухо; таке, хоч випрасуй його. Ветеринар, мабуть, зумів би. Він недбало сягнув рукою до Майклового вуха й кінчиками пальців почав ласкаво обмацувати його при самому корені. Майклові те сподобалося. Ще ніхто ніколи не м'яв йому вуха так рішуче, але зовсім не боляче. Йому зробилось так приємно, що він із вдячності завихлявся всім тілом. Потім рука потягла вухо вгору несильно стиснутими пальцями, так що воно повільно вислизало з них, і аж у його корінь віддавало приємним-приємним лоскотом. Пальці тятли то за одне вухо, то за друге, а чоловік щось тихо бубонів, і Майкл, хоча й не розуміючи слів, знав, що вони стосуються його. — Голова як слід, пласка й рівна, — промурмотів Доутрі, спершу провівши по ній рукою, а тоді присвітивши сірником. — І зморщок нема, й щелепи сильні, й щоки нітрохи не вислі й не запалі. Він заліз пальцями Майклові в пащу, обмацав зуби, рівні й міцні, прикинув на око ширину пліч і глибину огруддя, тоді рукою підняв Майклову лапу. Ще раз присвітивши сірником, він оглянув усі чотири лапи. — Чорні-чорнісінькі, — сказав Доутрі. — Й без жодного ганджу, пальці стоять рівно, й вигнуті, як треба, й не завеликі, й не замалі. Закладаюся, що твої тато й мама брали свого часу призи на виставках. Майкл уже був занепокоївся під таким пильним оглядом, та Доутрі враз покинув облапувати йому крижі й стегна, спіймав його своїми чарівними пальцями за хвіст, помацав м'язи при його основі, ближчі хребці, тоді став крутити хвоста безцеремонно й ласкаво. Майкл, аж нетямлячись з утіхи, вертів задом з боку на бік, назустріч пестливим пальцям. А чоловік раптом схопив його долонями за боки й підняв Майкла в повітря, але зразу й поставив додолу — пес не встиг і злякатися. — Двадцять шість — двадцять сім… Більше двадцяти п'яти, ставлю шилінг проти пенса. А як доростеш, матимеш повних тридцять, — сказав йому Дег Доутрі. — Що з того? А те, що знавці дуже цінують таку вагу. Зайвих кілька унцій завжди можна зігнати. Вдався ти, песику, на славу. Статурою — бігун, вагою — перебієць, і в лапах хоч би маленька вада. Ні, пане песику, вага у вас така, як треба, а вухо вам перший-ліпший собачий лікар випрасує. Закладаюся, в Сіднеї знайдеться душ сто таких, що раді будуть сю мить вивалити за вас двадцять фунтиків. А потім, щоб Майкл не запишався від такої уваги, Доутрі випростався, припалив знову люльку й начебто забув про нього. Замість набиватися зі своєю приязню, він хотів домогтися, щоб Майкл набивався сам. І таки домігся, бо Майкл почав тертися боками об його коліно й тикатись писком йому в руку, просячи ще пом'яти йому вуха та покрутити хвіст. А Доутрі натомість піймав його за щелепу і, повільно хитаючи Манклову голову з боку на бік, заговорив: — Чий же ти, песику? Може, якого чорношкірого? Це не годиться. А може, той чорношкірий украв тебе? Це вже зовсім зле! Знаєш, що вони часом виробляють із собаками? Це ганьба. Жоден білий не стерпить, щоб такий пес, як ти, належав чорношкірому, а я ж білий чи ні? Ось і я не стерплю. Це ж ні в тин, ні в ворота. Хіба чорношкірий зуміє тебе вивчити? Звісно, він тебе десь украв! Якби я оце спопав його, я б йому всипав бубни, ще й з верхом. Думаєш, ні? Ану, покажи-но мені його, то й побачиш, що я з ним зроблю! Щоб ото чорношкірий тобі наказував: біжи туди та принеси оте! Ні, пане песику, більше так не буде. Ти зараз підеш зі мною, і підганяти тебе, мабуть, не доведеться. Дег Доутрі підвівся й почвалав далі берегом. Майкл дивився йому вслід, проте не біг за ним. Йому кортіло побігти, але ж його не кликано. Врешті Доутрі тихенько цмокнув губами. Так тихо, аж і сам не почув, тільки з руху губів знав, що цмокнув. І на такій відстані, як до Майкла, жодна людина б не дочула того цмокання, але Майкл дочув і радісно кинувся навздогін.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка