Дара Корній Щоденник Мавки Передмова Збірка таємниць



Сторінка9/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.65 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

7. Мамай


…Наглядай за душею, яке в ній зело проростає. І не барися полоть, як де недобре зійшло. Григорій Сковорода Олексій посміхався до себе щоразу, коли згадував Магдалену. Красива, справжня, впевнена в собі. Навіть більше – трохи самовпевнена. Вишукано вбрана і без обручки. Картав себе, що таки встиг розгледіти цю деталь… То було наче професійним – любив дивитися на жіночі руки. У кожної жінки руки особливі, мов крила у птахів. Двох однакових пар не знайдете. Магдаленині – то крила підбитої чайки. Ніжні, трепетні. Чайки, яка найдужче у світі любить літати. Хтось колись поламав їй крила, інший хтось пообіцяв, що допоможе, складе правильно і вона знову літатиме. Але склав погано, і… Чайка майже не літає, тужить за небом, за сонцем, за вітрами в міжхмар’ї, та не літає. Руки-крила без роботи, міцні та безсилі, а тонкі пальці, як тужна мелодія флейти, без жодних прикрас. І ще Мавчині очі. Коли дивиться в тебе, то пропорює аж до кісток. Такий погляд витримати, потрібно мати чи сумління чисте, чи настільки чорне, що як завіса – не проймеш. Не все так просто з нею, з Мавкою, одразу відчув. В Олексія правило – не давати жінкам своїх візиток. Точніше молодим жінкам, хіба що це замовники чи дружини приятелів або пані, яким уже далеко за, і вони можуть бути хіба що цікавими співрозмовницями. А тут майже силоміць запхав їй візитку в руки та запросив до себе в гості. Може, тому, що був упевнений: вона не приїде. Що такій, як вона, робити на його людьми забутому хуторі? Тут у нього ані перукарень, ані супермаркетів, ані бодай натяку на цивілізацію: ні газу, ні води в трубах. Це Олексія не бентежило, звик. Зате є криниця зі справжньою джерельною водою – то для того, щоб пити, і батько Дніпро поруч – то для того, щоб жити. А ще багато синяви над головою, запах степу впереміш із запахом літа, чи осені, чи весни, а взимку запах чистоти – такої аж до стерильності янгольської, яка очищає тебе настільки, що жодного чистилища не треба. А це для того, щоб БУТИ. Олексій любив і зиму теж. Бо козаку зима не страшна, коли маєш доброго кожуха, а в хаті добру піч. Вона і зігріє, і хлібину спече. А паливо? Тут просто, бо ліс під боком. Отакий його, Мамаїв світ, який для себе сотворив, для себе одного, і в ньому є місце лишень для Мамая. Так, звісно, ще трохи для друзів. Вони частенько навідували козака Олексія. Привозили сюди свої потовчені душі, інколи розповідали про проблеми, та здебільшого просто дихали волею, Дніпром, степом, лісом. Кожен з них уголос заздрив Олексію, як оце Максим. Казав-мріяв щоразу, що також хотів би такого життя, та… Кого кредити не пускають, кого – бізнес, дружина, коханка, діти, онуки, а кого – болячки… Та все це лишень відмовки. Бо починати все спочатку ой як важко. Навіть не так. Починати спочатку не важко, це продовжувати спочатку складно. Друзі приїжджали. Олексій розпалював вогнище, варив юшку для гостей з дніпровської риби. Юшка кипіла, співалася пісня, у травах гомоніли цвіркуни, гоїлися чужі рани… Олексій ніколи не розпитував. Якщо козак захоче – сам скаже, запитає поради – отримає її, бо пхатися комусь у душу, не гоже. Так роблять тільки загарбники і паскудні попи. А він не піп і не загарбник, він простий собі чолов’яга, трохи маляр, трохи селянин, трохи козак, трохи мрійник… Посміхнувся у вуса. Ох-ох, козаче! Та клята дівка обізвала тебе Мамаєм. Йому подобається, чому ні? Зайшов до хати, глипнув на стіну навпроти печі. На ній висів «зимовий Мамай». Він таки не продав його. Аж на обличчі просвітлів. Ніколи не мав суму, коли згадував Магдалену. Так, гарний спомин про людину інколи більше важить, аніж прожитий кавальчик життя з нею. Бо з прожитого можна викресати вогонь, а можна його перетворити й на згарище. А доладні спомини – то наче красива картина чи скульптура, милуєшся не намилуєшся. Магдалена попросила тоді намалювати для неї Мамая. Може, й пожартувала. Так, він телепень. Він сприйняв це буквально. Бо відразу ж, тільки-но з Києва повернувся, за пензля вхопився. Мало бути досконалим те полотно, як і його власниця. І таке намалювалося… Мавчин Мамай був не схожим на інших, бо мав крила. Крилатий диво-Мамай. Хотілося хоч так допомогти цій жінці, яку бачив уперше і, може, востаннє. Бо маленька надія, що Мавка не назавжди втрачена, жевріла в серці. Зрештою, картина гарна вийшла, може, й продасться. Гарна і дивна. Дивна, але й цікава. Закинув тоді всю хатню роботу і творив, поки не закінчив. Його друг Назар випадково побачив картину, фарби ще не висохли і Олексій не встиг заховати її від чужого ока. Спочатку навіть дар мови втратив, коли розглядав, а потім сказав: «Знаєш, товаришу-брате, був подумав, тіко не ображайся, що ти того, поїхав. Бо причепив вояку Мамаю, замість мушкета та шаблі, янгольські крила… Але роздивився і… Вражає, таки вражає. На Архангела-Войовника цей Мамай схожий. Такого куплять – сто відсотків куплять. А давай я його з собою заберу. Щоб я здох, якщо за тиждень не продам. Одна з ліпших твоїх робіт, слово честі». Олексій мугикнув під ніс, типу картина не викінчена, фарби не висохли і він не звик сирим матеріалом торгувати. От коли він завершить, тоді обов’язково зателефонує Назару. На тому й погодилися. Олексій сам не знав, чого сподівався. Може, хотів мати на стінах такий собі гарний спомин про Мавку: два рідних Мамаї – зимовий та з крилами. Не зганяючи усміх з вуст, Олексій узяв зі стола телефон, що ледь чутно дзвонив. Глипнув на номер, телефонував його приятель з Києва. Казав, що приїде. От тобі й розвага, й привітна розмова. Максим з неговірких та конкретних друзів, що і словом, і ділом готові допомогти. Треба хлів поправити, сіно привезти, щоб взимку було чим коняку та кіз прогодувати, а потім випхати на горище – ліпшого помічника годі й шукати… А дві пари рук завжди ліпше, аніж одна.  

Гостив два тижні Максим. Вони промайнули доволі швидко. Повертаючись у столицю, нарікав, бо начебто дістала козака міська метушня, але що вдієш? У столиці робота, квартира, вазонки на вікнах неполиті та кіт. Два тижні, що його нема, сусідка квіти поливає та кота годує, але вона з мужем у Херсон на відпочинок зібралася. Тому… Олексій ховав усміх у вусах, слухаючи «версії» товариша та міркуючи собі, які ті вазонки нещасні, бо хіба то життя – на підвіконні за склом, запхавши коріння в штучну землю і дивлячись на небо крізь скло. Завжди крізь скло. І котяче життя у квартирі, звісно, не ліпше. Інколи і Максим нагадував Олексію вазонок – такий само блідий, слабенький та невпевнений ні в чому, але змінюватися товариш не хотів, і так йому добре… Дехто віднаходить щастя і в нещасті власному, бо завжди є ті, кому ще гірше, ніж тобі. Звечоріло. Небо вщент всіяли зорі. Здавалося, що то хтось розклав дороговкази-світляки в небі, щоб душі не блукали. Олексій сидів під дубом, схрестивши ноги, як його Мамаї на картинах. Курив люльку, слухаючи, як весело перегукуються в траві цвіркуни, десь ген під лісом, біля маленького озерця, в осоці райкають жаби, певно, буде завтра чи післязавтра дощ (та най падає – бо сіно з Максимом вони привезли, а свіжа отава мусить вирости). Спокій і щастя переповнювали його. Тут він не був самотнім, світ настільки великий і настільки перенаселений живими істотами, що той, хто хоче його чути, обов’язково почує. У грудях билося серце, тріпотіла птахою душа, співав розум. Хіба так виглядає нещастя? Заплющив очі, музика світу заполонила його. Щастя – бути там, де ти хочеш, жити так, як того воліє твоє серце, хотіти того, чого хоче Всесвіт. – Дай Боже щастя, пане господарю. Спочатку ці слова, які зателенькали дзвіночком десь за спиною, видалися маревом чи сном. Господи, невже задрімав, сидячи під дубом та й ще з люлькою в зубах? Голос був жіночий. То дивувало ще більше. Навіть не став озиратися. Таки правда задрімав, бо звідки взятися жінці тут та ще й посеред ночі? Вдихнув на повні груди… І забув видихнути. Бо міг намаритися чи наснитися голос, навіть картинка, але запахи… Запахло волошковим степом. Він різко повернувся й отетерів. До нього посміхалися сумні очі Мавки. То була вона, Магдалена, не Марія з Магди, справжня – з крові та плоті. Спортивні штани, кросівки, червона куртка, за плечима рюкзак… Жінка, «яка ніколи не буде його і яку він ніколи не побачить», стояла посеред його подвір’я під дубом та втомлено витирала чоло рукою. – Я вас не налякала, Мамаю? Ох, вибачте, що без попередження. Знаю, що незваний гість гірший від москаля. Та тут така халепа сталася. Спочатку хотіла зробити вам презент, а потім… У мене телефон розрядився, тож напомацки вас шукала. Якби не моє вміння орієнтуватися в горах, довелося б у лісі з вовками ночувати. Ноги болять, пити хочеться. Ох, і зморилася, поки цей хутір відшукала, – сказала буденно, скидаючи з плечей рюкзак, а з голови – кепку. – І ще той, я голодна мов сто вовків. В Олексія відібрало мову. Він так і лишався сидіти, із затиснутою люлькою в зубах та витріщаючись на Мавку. Пауза затягнулася. – Овва! – першою не втрималася Магдалена. – Слухайте, Олексію, я не привид і не мана, чесне слово, можу перехреститися. І Магдалена дуже повільно й обережно перехрестила себе, примовляючи: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». – До того ж, ви обіцяли мені картину. Я по свого Мамая. Ви його намалювали?

8. Звір чи Цар?


Щойно голова торкнулася подушки – уже спала. Втомлена дорогою, заколисана безгомінням, приспана сюркотанням коників під вікном. Тут тиша була навіть глибша, аніж у мами вдома, ніч темніша, зорі ясніші… Сон просто викрав розум, замкнувши його до ранку у своїй темниці… А ранок був пречудовий. Збудив її спокій, так само глибокий, але вже ранковий. Вийшла з кімнати, яку Мамай виділив для ночівлі. Певно, то була кімната для гостей. Дуже скромно обставлена та чепурненька. Двері вивели її у широку простору світлицю і… Магдалена аж уклякла. Вчора була настільки втомлена, що не зауважила її – то була велика справжня піч. Цікава Магда навіть запхала свого носа всередину і здивовано зрозуміла, що то не бутафорське причандалля, то справжня піч – пахло попелом і печеним хлібом. Стенула плечима, а мо’, і господиня поряд, якщо піч є… Хоча ніде ані в кімнаті, ані тут – і натяку на жіночу присутність: ані спідниць, ані босоніжок, жіночих витребеньок та парфумів. Та подумати, що то сам Мамай хліб пече, не сміла. Хіба то козацька справа – на печі сидіти? Посміхнулася своєму жарту. Почимчикувала далі. Зі світлиці вийшла на простору та світлу веранду. Вона слугувала Мамаєві кухнею. Газова плита під глухою стіною, великий дубовий стіл, лави по обидва боки від столу, лави попід стінами. А стіни – то самі вікна. Вчора в темряві все не розгледіла, та й не дуже поспішала розглядати. Вийшла надвір. Стояла на сходах і слухала тишу… Десь гуділа бджола, у небі бринів жайвір, шелестіло листя на вишні біля хати. Подвір’я здавалося знайомим. Вона його відразу впізнала, з картин. Дуб посеред подвір’я, на ньому і справді висіла шабля… Трава довкола старанно скошена, попід хатою квітнуть мальви. Барвисті, аж очі розбігаються. Ліворуч – город, праворуч – сад… У городі є все, щоб себе прогодувати, у саду теж росте все: від смородини до кількох сортів винограду. Красиві доглянуті яблуньки, підбілені, ніби скромні дівчата в панчішках. Сливи, груші, черешні, ще якісь плодові дерева, назв яких Магдалена не знала. Розуміла, що то все справа рук однієї людини. Присутність господаря обійстя була всюди: чистенький, без зілиночки город, покошена травичка в саду, дбайливо підстрижені та обкопані кущики. І все це загороджене дерев’яним перелазом. Хоча наче й нема від кого гордитися: довкола лишень степ і десь там ліс. Висока брама перед в’їздом на подвір’я взагалі якась аж надто урочиста. Стояв неподалік і великий хлів. Тільки в ньому зараз було порожньо. Та в тому, що тут є живність, не сумнівалася. Специфічний запах кізяків свідчив про це. Попід тином, по обидва боки від високої брами, росли соняшники, та такі здорові, що й небо закривали, принаймні невисокій Магді так здавалося. Підійшла до них упритул, розгорнула товстезні стовбури, щоб зазирнути за межу Мамаєвого царства, та вклякла. Простісінько на неї дивилися глибокі та блакитні очі річки. Великої та сильної, дужої та трохи втомленої спекою… До неї посміхався Дніпро. Вибігла за ворота, на пагорбі спинилася. Стояла й дивилася на цю безмеж, дух перехопило, аж у голові закрутилося. Боялася сполохати се видиво, дихала ледь помітно, стиха, бажала увібрати в себе побачену велич. Протилежний бік ріки ледве проглядався, така вона була широка та привільна. Вода в Дніпрі здавалася безгомінною, мінилася у відтінках блакитного. А небо? Яке небо! Майже одної барви з водою, сонце ніжно пестить світ, пахне степом. Заплющила очі. Слухала та нюхала степ. Сіла на пагорбі, тільки тепер уздрівши, що вийшла з хати боса і що так і не перевдягнулася після вчорашнього – у спортивних штанах та футболці. Але було байдуже. Так добре і так затишно почувалася хіба що в мами. Але там була мама, і ти мусила їй пояснювати, як живеш, чому заміж не виходиш, бо ж кличуть (Тарасик грав на випередження і спочатку зробив пропозицію руки та серця її мамі, тобто питав дозволу, потім у дітей, і нарешті в неї). Тут, знала напевне, ніхто її не чіпатиме – телефони вимкнені, Львів так далеко, Київ теж. Є тільки чисте небо, степ, велика ріка та Мамай. Чужий Мамай, який тут живе, малює картини, який має найбільше щастя, що може собі дозволити людина, – волю, і не збирається її ні на що міняти… Заплющила очі – щаслива та наповнена. Було добре, почувалася захищеною, відчувала рідною, своєю… – Агов, красуне! Доброго ранку, Мавко! Ти ж зараз тепловий удар дістанеш… А-я-яй, досі не перевдягнулася? Вона впізнала голос Мамая. Кволо повернула голову. Там і справді стояв Олексій, та не сам… Вусатий Мамай був убраний не у вишиванку, а в короткі шорти, майку, мав солом’яного бриля на голові. Лівою рукою він тримав за вуздечку коня, а в правій – вудку та відро… – Знайомся, красуне. Це Степ – мій кінь… Господи, звичайно, хлів для коня! Яка вона роззява. Хіба може козак без коня? – Степ, – повторила на автоматі. Кінь закивав на голос. Мамай-Олексій підняв відро перед собою, показуючи їй: – А це, красуне, карасики, щойно з Дніпра. Пішли та й будемо полуднувати, Мавко. Бо сніданок ти таки проспала. То нічого, що я тобі не викаю? І ти мені не викай, гаразд? Якось воно мені геть язик не повертається викати. – І Мамай по-зрадницьки їй підморгнув. – Гаразд, – відгукнулася Магдалена. – Так природніше. На тому й погодилися. Білосніжна скатертина на дубовому столі, смачнючий житній хліб, який вона хіба що в дитинстві їла, ще коли була жива бабуся, бо мама такого у своїй газовій духовці не втрапить спекти, свіжа смажена риба, салат з капусти. Ох, хай сховаються всі ресторани і Львова, і Києва, і Відня (одного разу вони з Тарасом і там обідали, але такої смакоти вони не втнуть приготувати). Мамай мовчить, і вона мовчить, а що тут говорити. Кожен з них мовчить про своє, і, певно, то є найбільша таїна між людьми, які невипадково зустрілися, – вміти помовчати… Поїли, Магда заходилася прибирати. Мамай зупинив її: – Ти тут гість, Мавко. Я сам, а ти відпочивай, убирай у себе сонце, трави, небо, воду… Сходи до Дніпра, скупайся чи просто посидь на камені та погомони з ним. Він любить щиру розмову. Можеш навіть запитати про щось своє. У нього стільки тисячолітнього досвіду за плечима! Він тобі підкаже… Магдалена кліпає очима, вона не знає: кепкує цей чоловік чи ні. Вона почувається першокласницею. Бо тут геть усе НЕ ТАКЕ, як удома… Ні-ні, воно не чуже, просто інше. Та з’ясувати, чи жартував Мамай, чи ні, не встигає. В Олексія багато роботи – важливої, відповідальної, щоденної: – І для тіла, і для голови, бо воно ж частина тіла, а найперше – то для Всесвіту, бо людина – частина тіла Всесвіту… Він говорить доволі спокійно та розважливо. І врешті Магдалена починає розуміти: ніхто не бере її на кпини, Олексію й на думку таке не спаде. Просто він отакий: справжній, щирий та відвертий, як сонце. І вона йде до Дніпра. Скидає з себе весь одяг. Бо хто її побачить? Тут порожньо. Точніше, тут багато всього справжнього, та нема людей, нема засторог і заборон. Магда плаває, пірнає, лежить на березі, розглядаючи хмарки над головою. У голові майже немає думок, як у чистому блакитному небі хмарин, навколо лагідна природа, щедра вода, щастя і те, що люди називають пізнанням себе… Пізнай себе – пізнаєш світ і Бога. Так, здається, казав Олексій… Пізнай себе… Вона обгоріла. І якби Олексій вчасно не прийшов та не розбудив її, то перетворилася б на печеного рака. Чомусь не соромилася того, що він бачить її оголену. Може, тому, що не думала про такі дурниці, коли нещадно пекла спина, руки, ноги. Голову від сонця врятувала осока, що росла поруч та кидала тінь. Олексій бере її ніжно на руки, бо йти вона і справжні не може, наче перепила чогось… Жартує навіть спроквола. Мамай, погоджуючись, відповідає, що то Мавка перепила сонця, а це не ліпше, аніж вина чи горілки. У хаті він кладе її на ліжко, обережно змащує все тіло маззю, що пахне бджолами, якимись травами та найдужче полином. Мавка старається не стогнати, не подавати голосу, коли він торкається її спини. Тільки от зупинити сльози не може. Вона звикла мовчки зносити біль, без слів, а сльози – хіба їх утримаєш? І вони по-зрадницьки дрібними цівочками течуть обличчям. Мамай закінчив, обережно накрив її простирадлом, торкнувся чола, задоволено підморгнув, наче температури немає, і раптом почав співати. І ті дурні сльози знову потекли з неї. Бо колискову їй співали востаннє в дитинстві. Люлю, люлю, люлешику,
Зварю тобі кулешику,
Нагодую, накормлю
І спаточки положу.
Коти сірі, коти білі,
Коти волохаті,
Не ходіть по хаті,
Не будіть дитяти.

І вона засинає… і котики сірі, і котики білі блукають подвір’ям, і чиїсь міцні руки ніжно тримають її, і вона знає, що ті руки їй більше не дадуть упасти. Коли прокидається, то за вікном уже глупа ніч. На столі біля ліжка горить свічка, а поруч на кріслі, підперши голову та втупившись у книжку, сидить Мамай. Магдалена не видає себе, вона крізь напівстулені повіки спостерігає за чоловіком. Той уважно читає. То хмурить чоло, то мружить очі. – Прокинулася? Як твоя спина? – питає, не відводячи погляду від сторінки. – Звідки знаєш, що я не сплю? – дивується. – Я слухаю, як ти дихаєш. Це музика. Вдих-видих мають свою мелодику, зараз твоя змінилися, бо ти прокинулася. Я знав ще за хвилину до того, що ти прокидаєшся. Твоє тіло змінило музику дихання. – Мамай посміхається у вуса. Тоді відриває очі від книги, відкладає її вбік. – Жива? А уві сні, як в’юн крутилася. Ти, Мавко, більш ніж добу проспала. Бачиш, як воно трапляється на рівному місці. Зрештою, я теж винен. Пробач мені. Не треба було тебе саму надовго залишати. Та мені чомусь здавалося, що ти якраз за цим сюди й приїхала. – За цим, – погодилася стиха. Поворушилася. Нічого не боліло і не пекло. Аж дивно стало, бо згадала той учорашній біль. – Як ти зараз, Мавко? Бачу, що пробуєш своє тіло, – розмовляв з нею, наче з малою дитиною. Не опиралася, навіть було приємно. Давно з нею ніхто так не говорив, хіба що мама в дитинстві. – Ну, дівчинко, покажи свої плечі. Козак підводиться. Оселедець падає йому на очі, він міцною рукою закидає його за вухо. Магдалена задивляється на нього, сідає на ліжку і раптом відчайдушно розуміє: ой, леле, вона ж зовсім гола! На якусь мить нітиться. – Ой, перестань, Мавко, – Мамай читає її, мов відкриту книгу. – Та не з’їм я тебе, хіба що трохи понадкушую, як щирий українець. Вона стенає плечима. Дурна, він же тебе на руках ніс, голу-голісіньку рятував… Перевертається на живіт. Він проводить руками по її шкірі. Руки сильні та ніжні. Від їх доторку стає не по собі, і зовсім не від того, що болить. Навпаки, нічого ніде не болить і не пече, зовсім не пече. – Ну, як? Пече чи ні? Хитає заперечливо головою. – А тут, – його руки опускаються, трішки нижче. Зупиняються. – А тепер як? – Та все гаразд, – мимрить вона, не впізнаючи свого голосу. Господи, знайшла час поплисти. Зла й сердита на себе. «Ти, Магдо, збочена дурисвітка. Він геть інший, він не Чугайстер, схаменися, він просто допомагає тобі. Перестань думати про це, перестань, ти ж собі обіцяла». Обіцяла. Стискається вся до атома, і напевне ту напругу відчувають руки Олексія. – Сонце забрало в тебе багато сили, серденько. Не можна так підставлятися. Сонце – добре й мудре, воно дарує, але коли забагато брати в нього, то починає комизитися та карати, – Олексій говорить упевнено та спокійно. – Ой, Мавко моя, ти ж, певно, голодна. Я зараз принесу тобі поїсти. А ти сходи вмийся. Чи, мо’, сюди водички принести? Ні. Не треба, вона сама. Сама знайде воду біля криниці, бо не хоче, щоб він знову до неї торкався: відчуває, що не втримається. Та, здається, Олексій зовсім не помічає її сумнівів. Допомагає піднятися з ліжка, вийти надвір. Вона підставляє під зорі своє обличчя, руки, голе тіло, волосся. І він ллє на неї теплу воду з діжки, яка ще не встигла охолонути. Вода цілюща та щедра, наче обійми вечірнього поля. Магдалена відчуває, як з водою в неї зачинає вливатися сила. Олексій загортає її в блакитний рушник, не питаючись дозволу, мов пір’їнку, хапає перед себе, заносить у хату: – Моя дівчинко хворенька, зараз я принесу тобі поїсти. Він годує її з ложечки, її, закутану у великий блакитний кокон, і вона почувається щойно народженою лялею, яка має доброго батька, котрий завжди захистить. – За тата, за маму, за друзів і ворогів? – За ворогів – не буду, – каже Магдалена. – Чому? – Олексій посміхається у вуса. – Вороги не менш важливі, аніж друзі. Без них ти не знаєш ніколи, чи йдеш у правильному напрямку. Як там наша Ліна каже: Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись у симпатії.
Якби було вас менше навкруги —
людина може вдаритись в апатію.
Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви – мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.

Магдалена посміхається та силувано їсть. Бо їсти геть не хочеться. Та все ж чемно відкриває ротика, ковтає кашу: – Згода, Мамаю, згода! Хай будуть ті штанги. Тільки так, щоб не надірватися. Він приніс козячого молока. Вона смачно все випила до краплі. – Мамаю, хіба і в тебе є вороги? Тут же нема людей. Ти спеціально сюди втік, щоб їх не було… Ну, не людей, а ворогів. – Гм. Утік, кажеш? Ні, я не втік, Мавко. Я просто тут живу. Він хитро примружився, взяв люльку, сів біля столу, почав набивати в люльку тютюн. – Ти не відповів щодо ворогів, – нагадала Магдалена. Після вечері, хтозна, чи то була пізня вечеря, чи ранній сніданок – четверта година ночі, але сил у неї додалося. – Ну, я ж людина, Мавко, і вороги в мене, звісно, є. Але я багато-багато і наполегливо тренуюся. А вороги такі: лінь, нудьга, страх, сум, зневіра… Вона розсміялася: – Це і мої вороги теж… Але вони не люди? – А хто сказав, що вони не люди? – Олексій підморгнув Магдалені. – Мамаю, а тобі самому тут, на хуторі, хіба не сумно? Чому ти досі один? – добродушний вираз обличчя Олексія трохи посуворішав, і Магдалена одразу похапцем додала: – Якщо не хочеш, то не відповідай. Вибач, може, не доречно. – Гарна в нас із тобою розмова, Мавко. Олексій жестом запитав, чи може він закурити люльку. Магда кивнула. Він відчинив вікно, пускаючи до хати літню прохолоду, став біля вікна, запалив. Хату заповнив аромат трав та тютюну. «Мамай курить дивний тютюн, – думала Магда. – Терпкий і солодкий». Їй було приємно вдихати його аромат, бо ним пахли руки Мамая і його вуса. Хоч їй і дуже боліло тоді, коли він її ніс на руках, та вона пригадує той запах. Затягнувся, випустив пару кілець диму, підморгнув. – Арістотель колись сказав: «Усамітнений має бути або царем, або звіром». Звісно, то образно сказано, Мавко. Бачиш, ти мене Мамаєм називаєш і я навіть не опираюсь. Мені подобається. Певно, тому, що ми з ним у чомусь схожі. І в мене колись була родина. Про це довго розповідати, та й нецікаво, скоріше дуже-дуже банально. І ось я сам, один, але я цар, Мавко, я не перетворився на звіра. Я досі люблю людей, у мене багато друзів, я люблю світ, люблю батька Дніпра, люблю степ і свого коня Степа, я люблю життя, Мавко. Та лишень тут, наодинці із собою, я по-справжньому зрозумів, що найважливіше на світі. – А що найважливіше на світі? – перепитала Магдалена. – Мавко, ти ж добре знаєш. Пригадай нашу розмову в Києві. – Любов? – вона перепитала. – Любов? – Так. Любов. Що дає основу? – Любов.


Що творить? – Любов.
Що зберігає? – Любов. Любов.
Що дає насолоду? – Любов. Любов.
Початок, середина і кінець, Альфа і Омега.

Магдалена широко розплющила очі, здавалася собі маленькою піщинкою, яку вітер випадково заніс не в глушину, не на безлюдний острів, а закинув аж на сьоме небо. Вона мовчала, що вона могла на це сказати? Любов як початок усього і кінець. Без неї не буває нічого і нікого. Олексій докурив люльку, акуратно витрусив її. Сів навпроти Магдалени: – До речі, Мавко, я таки сотворив для тебе тільки твого Мамая. І завтра ми на нього подивимося. Він дуже весняний, такий, як ти. Мавка – то завжди весна, Магдалено, – уперше за весь час, що вона тут, назвав її на ім’я. – І тобі дуже пасує твоє ім’я. Воно розкішне. Олексій дивився на неї своїми неймовірно блакитними та теплими очима, і вона очманіло розуміла, що зараз сидить перед удавом і він уже може робити з нею все, що заманеться. Зусиллям волі відвела погляд. Це її очі зазвичай зводили з розуму чоловіків, а тут таке. Дивилася вбік – на вікно, у темне небо. Трохи попустило. – Пасує, кажеш? – трохи іронічно запитала. – А яке з них? – Обидва, – він навіть не задумався. – Ти дуже красива, Мавко, та чомусь дуже нещасна. І ти про це знаєш, правда? Вона сполохано опустила очі. Нещасна? Вона? – А ти щасливий, Мамаю? – Так. Навпроти мене сидить найвродливіша у світі жінка, яку заледве не спекло моє сонце, а я її відпоюю козячим молоком та годую з ложечки. Так, я щасливий чоловік. Він підводиться з крісла. Гладить її по голові, мов маленьку. Кінчиками пальців, що пахнуть тютюном, торкається її сухих губ. – Красива. Він ніжно цілує її в очі, в уста. Як маленьку дитину, не як жінку. Магдалена не опирається і не ворушиться. Вона заніміла, вона хоче бути щасливою, ох, як вона хоче бути щасливою. Він знаходить серед сплутаного волосся Мавчине вушко і ніжно шепоче: – Щастя! – А хіба можна всім дістати його? – Можна всім! – А де ж його дістати? – Всюди! – Коли? – Завжди. – Чому ж не всі мають? – Тому що не хочуть. Він розгинається, сумно посміхається. Магдалена розуміє, що він зараз піде геть, побажає їй солодких снів та піде. І якщо він зараз піде, то… Вона не стримується, хапає Олексія за руку: – Не йди. Я хочу бути щаслива, хай тільки одну ніч. Дуже хочу. Будь ласка, не йди.  



Олексій вертається до столу і пальцями гасить полум’я свічки… У темну хату крізь вікна зазирають цікаві зорі і серпик місяця-молодика. Його уста знайшли її уста. Він пахнув степом, травами та волею. Вона спочатку несміло, мов квітка навесні, що так боїться приморозків та ще доволі кволого тепла, розтулює уста… Потім його руки заблукали в її волоссі, загойдалися вікна, заспівали музики, перевернувся догори дриґом світ… Щоденник Мавки

Ця історія з Мавчиного щоденника дуже коротка, серденько. Ти вже напевне втямив, що Мавки люблять довгі історії, а ця куца, наче хвіст сонячного зайчика в листопадовий день. Мить сяйнув, упав у око та, заметушившись, побіг далі. Бентежити. Мені щодня кажуть чи словами, чи вчинками, що щастя НЕ ІСНУЄ. Є тільки добрий спогад про приємні миті, і лишень згодом ти їх називатимеш щастям, тоді, коли втратиш На жаль, таке частенько трапляється. Чи була я щасливою без тебе? Так, була, коли вважала, що кохаю. Я й справді кохала, кохала вигаданого когось, але хіба то по-справжньому? І мені не потрібно було тоді віри в те, що мене теж навзаєм й по-справжньому кохають. Мого кохання було достатньо. Воно вкривало нас сонцем – ніжно й трепетно. Моє кохання було живою водою, але виявилося, щоб зцілити чужу розтерзану душу, тої води замало. Пригадуєш, як у казці, мертва вода зцілює рани, жива вертає до життя. А мертвої в мене не було, та її мала інша. І отою водою, мертвою, і мене, і його напоїли. Його рани вона зцілила. А мої? Що буде, якщо мертву воду вип’є здорова людина? Не питай Я б мала померти, та досі жива. ЖИВА!!! Я дуже дорого тоді заплатила за своє життя Щастям! Кохання, мов череп’яний дзбан, розбилося від смерті на друзки. Можна було пробувати клеїти, та він все одно залишиться дірявим. Дірявий дзбан може мати форму лишень дірявого дзбана. Та хіба в нього набереш води? Вся витече І моє кохання з цього дзбана утекло назавжди І щастя моє закінчилосяЧи тепер я щаслива, запитаєш? Теперішній час! Зараз я ніяка. Просто живу, працюю, люблю світ, люблю своїх донечок, ціную роботу, маю гарних друзів, турбуюся про них. І картаю себе інколи, що мені, виявляється, тільки цього для щастя замало Бо для нього в мене бракує когось, того, кого можна було укрити сонцем. Чи хочу бути щасливою? Дуже. У мене є сонце, яке нас і вкриє, і зігріє, і вилікує, і врятує, і приймеЩастя. Мить чи вічність? Багато чи мало? Лишень п’ять букв у ньому чи мільярди зірок? Мавка знає більше від нас. Щастя в долонях і в глині. Так, у глині і в долонях. Історія дев’ята. Щастя

Довго творив Бог людину. Творіння це мало бути особливим. Справжнім, піддатливим, як глина, і живим, як Божий Дух. Хтозна, скільки часу минуло, скільки віків-тисячоліть прошуміло-прогуділо-пропливло, та врешті сталося диво – і витвір, ЛЮДИНА, був готовийБог милувався своїм творінням. Бо не тільки зовні Людина була досконалою: очі її світилися глибоким розумом та мудрістю. Бог зачав вчити чоловіка того, що сам знав, і того, що вмів. Людина була добрим учнем, і Бог тішився, що таким удатним та здібним виявилося його творіння. І як кожен добрий батько, захотів Бог якось віддячити Людині за те, що учень, на якого покладалися такі сподівання, не розчарував його– Сину мій, – звернувся до Людини Бог, – а що би ти хотів отримати від мене в подарунок? Хочеш, я зірку наречу твоїм йменням чи навіть цілу галактику? Замислилася Людина. Та не дуже довго думала, бо вона вже давно марила тільки одним: і у снах, і наяву, тим, що, як їй здавалося тоді, важливіше від вічності, від часу, від епох, від величі Божого задуму. Підвела свої блакитні очі на Бога і щиро мовила: – Подаруй мені, Батьку, щастя! Бог сумно та трохи розчаровано посміхнувся. Не такого він чекав від свого сина та учня. Він узяв своє творіння за руку та відвів у власну майстерню. Там було чисто та порожньо. Чисті лави, прибраний стіл. Лишень на одній із полиць лежало щось липке, мокре та брудне. Бог узяв його і переклав до рук Людини. – Я обіцяв виконати будь-яке твоє бажання. Ти захотів сам. Бери і твори. Яке сотвориш – таке й матимеш. То була глина

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка