Дара Корній Щоденник Мавки Передмова Збірка таємниць



Сторінка8/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.65 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

5. Не Марія з Магди


Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю. Григорій Сковорода Вона стояла до нього спиною. Довге чорне хвилясте волосся спадало на плечі. Ситцеве біле платтячко, босоніжки на підборах. Аж дух перехопило. Відчував дивну вібрацію в собі, уже дивився на неї не як на витвір Божого ремесла, не як художник на об’єкт творчості, а як на жінку, через яку можна втратити голову. Такого з ним давно не було. Може розвернутися та піти геть, поки не пізно? А якщо вона обернеться і з’ясується, що на обличчя вона також красуня? Розгубився. Жінка стола якраз навпроти тої картини, яку йому слід зняти зі стіни та запакувати на продаж. Вилаяв себе мовчки. Та що ти навигадував, чоловіче добрий? О, звісно, це все спека, спека… І жінка може виявитися зовсім молодою, тобі в онучки годитиметься чи навпаки поважною старшою пані (це ти вже загнув), чи зовсім-зовсім несимпатичною. Та що ти за козак, коли баби злякався? Підняв високо голову і майже силою погнав себе до тендітної невисокої постаті, шепочучи собі: «Терпи, козаче! Отаманом будеш!» А за крок від неї зупинився мов вкопаний. Міг розгледіти малюнок на її сукенці, тонкий сріблястий браслет на правій ніжці. Враз захотілося торкнутися до нього і до її ноги. Чомусь подумалося, що шкіра в неї має бути шовкова, як і її чорне гайвороняче волосся… Ураз здивовано побачив, як його рука тягнеться до її волосся, відсахнувся. Аж упрів… Мана якась. Заплющив очі, подумалося, може, то йому від спеки все це ввижається, отримав сонячний удар, і якщо отак трохи постоїть під кондиціонером та охолоне, то і мана розвіється. Старався дихати глибоко та повільно. Його ніздрі вловлювали запах – ніжний та терпкий. Пахло корицею та волошковим степом. Так могла пахнути тільки Вона. – Гм, цікаво. Стрепенувся, почувши жіночий голос. – Прошу пана, скільки можна стовбичити за спиною і дихати мені в потилицю. Це, як мінімум, невиховано. Вона навіть не розверталася до нього. Але точно знав, що слова адресовані йому. Бо в залі, крім них двох, більше нікого не було. Голос жінки ніжний та мелодійний, мов дзвіночок. Холєра, думав, що рухається тихо, а бач, то так тільки здавалося. Вчула його. – Доброго здоров’ячка, шановна пані, – врешті опанував себе. Ти що, хіба не козак? Баби злякався. Тьху… – Перепрошую, якщо вас налякав. То випадково. Олексій вийшов із-за спини незнайомки і став поруч, майже торкаючись її руки рукавами своєї сорочки. Вона повернула голову у його бік, оглянула уважно. Олексій незворушно дивився перед собою, наче вона його не дуже й цікавила, він просто ввічливо відповідав на закиди. Жінка якусь мить дивилася на нього, тоді повернула голову в бік картини і знову заговорила: – Дуже гарно. Ця картина особлива, не схожа на інші. Як ви гадаєте, пане отамане? Він посміхнувся у свої довгі вуса. Медова смага розливалася грудьми, йому було добре біля неї, хотілося слухати голос, хотілося торкнутися, хай лиш пальчиком, до її руки, волосся. Вона поправила правою рукою на голові зачіску. Пальці тонкі, довгі, обручки на пальцях не було, він з цікавістю розглядав її руки. Жінка знову повернула до нього обличчя. – Е-е-е-е… Гм. – Ну й баран ти, Олексію, а не козак. Правду кажуть мудрі люди: «А козак, як орел! Вбачив дівку – зразу вмер!» Тож насилу вичавив із себе: – Отамане? Прошу пані, я не отаман! – Хіба, – вона стрельнула очима, і там запалали два вогники. Жінка гралася з ним. Гралася. – Не отаман? Та ну! Ви – отаман. Мінімум полковник. Про це кажуть ваші очі. Жінка дивилася на нього, мружачись та хитро посміхаючись. Вона кокетувала. – Тож, пане отамане, ця картина вам також подобається? – вела своєї. Власний голос здався йому чужим. Не відводив погляду, дивився клятій дівці в очі та розумів, що дарма то робить… Зеленуваті бісики в карих очах прив’язували невидимими мотузочками. Надзусиллям волі відвів очі в бік картини та стенув плечима. – Та так собі. Може бути… – Може бути? Дивно! Ви ж її батько! Як це «може бути»? – вона не запитувала, вона стверджувала. – Цікаво ви говорите про власну дитину. Дуже по-чоловічому. То, кажете, «так собі»? Олексія це почало злити. Клята баба! Язиката! Що вона собі думає? От уже ж, причепилася. Ледве стримувався, щоб не наговорити дурниць: – О, невже, шановна пані, бачила по телебаченню сюжет про мене і про виставку? Вчора на «СТБ» у вечірніх новинах чи сьогодні на «1+1» у ранковому випуску показували. До речі, пані, сьогодні о десятій вечора на «П’ятому» буде ще один сюжет про моїх Мамаїв, – чомусь почав хвалитися, хоча раніше не помічав такого за собою. Вона здивовано розвела руками: – Ні, не бачила, на жаль. Була в дорозі, – говорила щиро, перевівши погляд на картину. – Навіть якби ви мені поклялися, що не є автором картин – не повірила б. Знаєте, Олексію, так здається вас звати, принаймні в афіші вписано це ім’я, ви і ваші козаки – то одне ціле. Ви з ними схожі. До того ж ваша фізична присутність на картинах не просто відчутна, вони промережані вашою харизмою. Ну, відсотків так на вісімдесят. – Е-е-е… Як це? Моєю? Харизмою? Але ж ви мене зовсім не знаєте? – Олексій здивовано витріщився на свого Мамая. – Так, але видно, що малюєте серцем, а не технічно. Харизма – то інтуїтивне відчуття жінки. – Гм… Цікаво. Давайте тоді познайомимося, раз пішла така розмова. Олексій Морозенко – автор Мамаїв, – відрекомендувався, чемно простягаючи руку. Жінка посміхнулася, і від того Олексієві стало ще гірше. Йому потрібно було вчинити так, як у схожий момент вчинив Сковорода, – дременути подалі. Сковорода тоді втік з-під вінця. І хоча зараз це був не вінець, та дзвіночки у серці, що там зателенькали, казали: тікай, козаче, подалі від цієї поторочі, напустить ману й візьме тепленького голіруч. Та ноги прикипіли до підлоги і він не міг навіть поворушити ними. – Дуже приємно, Олексію. Я – Магдалена, – продзвеніло у відповідь. – І, звісно, відтепер палка шанувальниця вашого таланту. – Магдалена, – повторив луною. – Дуже гарне ім’я, вам пасує. Марія з Магди? Раптом згадався біблійний сюжет. – Дякую. Тільки не Марія з Магди, а Магда звідкись там, – вона поклала свою долоню у його руку для потискання, так роблять люди при знайомстві. Олексій легко стиснув її, тоді нахилився і підніс до губ. Більше нічого ані робити, ані казати не хотілося. Він просто здався – без бою. «Господи, дай мені сили та терпіння пережити це», – єдина розумна думка тримала його при здоровому глузді, не дозволяючи сходу наробити дурниць. – Здавалося б, Олексію, ваші Мамаї мали б бути схожими, бо писали ви їх із себе, і в тій тематиці важко створити щось нове, бо є поняття традиційності, та мушу зробити вам комплімент. Вони у вас різні. У кожного власний характер, навіть своя доля, чи не так? Як діти, двох однакових нема, якщо це не близнюки. Та й ті за характером дуже різні зазвичай. Ми з вами щоденно змінюємося, на нас впливає все, починаючи від того – чим вранці поснідали, як день провели, з ким зустрілися, яку книгу прочитали і так далі… Це все залишає сліди, змінює нас, хай трішки, але щоденно і безупинно. Змінює… І кожного з ваших Мамаїв куплять люди, і вони житимуть кожен власним життям. Інколи мені здається, що картини, які малюють художники, вірші чи романи, які створюють письменники, зачинають жити власним життям, коли творці їх від себе відпускають. Як ви гадаєте? Олексій стенув плечима, посміхнувся у вуса, оселедець упав на очі, він правою рукою, завченим рухом, заплів його за вухо: – Хтозна. Можливо, панночко, і так. Та мені завжди однаково важко прощатися з кожною своєю дитиною. Тут ви маєте слушність. Навіть малюючи копію, як тепер модно говорити – клона, завжди щось йде не так, бо вона виходить відмінною від оригіналу. Магдалена ствердно закивала, перевівши очі на картину. – І в дорогу далеку на зорі проводжала… – посміхнулася кутиками вуст. Олексію раптом стало так легко з незнайомкою, здавалося, він знає її тисячу років. Ото недавно розлучилися і враз зустрілися. Раптом захотілося пригорнути її до себе, сказати щось зовсім дурне: «Як я скучив за тобою, серденько!» Та продовжував стояти наче дурень, слухав гупання свого серця і розумів, що не зможе цього зробити, бо вона… Чужа… Тому перевів мову на інше: – А знаєте, що означає вислів «мамаювати»? – Ні. Вперше чую. – Це синонім до слова козакувати. Коли запитували козачку: «А твій муж досі мамаює?», то це означало, що чоловік подався на Січ та козакує. А ще кажуть «ходити на Мамая». Також не чули такого? Магдалена заперечливо крутнула головою. – Це означає «іти світ за очі». – Те, що ви, пане Олексію, мамаюєте та любите «ходити на Мамая», бачу неозброєним оком. – Жінка схилила голову та підморгнула хитро: – Ваші шаровари, вишиванка, оселедець та вуса – це не антураж, вони справжні, як сонце в небі чи земля під ногами. Цікаво, Олексію, як часто ви «ходите на Мамая»? Олексій розсміявся. Жінка гралася з ним. – Ох, підступне запитання, – поправив вуса, примружив очі. – Що можу сказати на це? Я справжній козак, очевидно, час від часу доводиться це робити. Як кажуть у нас: «Ліпше піду на Низ, щоб ніхто голову не гриз». – Гарно сказано. Правдиво. Зрештою, навіть якби ви заперечували, казали, що ви не такий, – не повірила б. – А що тут заперечувати, панночко? Козак, як голуб – знявся та й полинув. Бо коли не хочеш козакувати – йди чумакувати. Магда зробила крок уперед, наставила руку, наче збиралася торкнутися картини. Потім ураз замерла. – Можна? – Та будь ласка. Жінка торкнулася пальцями полотна. Провела рукою. – Хотілося спробувати на дотик ваш сніг. Мені здалося – він має бути справжнім. – А він справжній, – говорив щиро. Магдалена ще раз провела рукою по картині, наче і справді хотіла намацати зиму. Розчаровано опустила руку. – Дурите! Не справжній, – мовила трохи ображено. – Та справжній-справжній! Приїжджайте до мене в гості – побачите. У мене на хуторі він справжній. Магдалена розсміялася. Ах, який то був сміх, і самому у відповідь захотілося веселитися. Вона нічого не відповіла, ще раз торкнулася полотна пальцями. «Зимовий Мамай» називалася картина. Мамай у звичній позі – позі лотоса. Довкола зима. Сніг укрив і дуба безлистого, під яким на вереті сидить козак з люлькою. За дубом видніються широкі ворота, також припорошені снігом, за ними зимовий сад та вкутана білим снігом хатинка. Праворуч від козака нашорошив вуха, ніби слухає ту мелодію, яку на кобзі грає Мамай, коник вороний. Він припнутий до списа, увіткнутого в сніг. На дубовій гілці висить шабля та щит з гербом. Біля ніг козака – мушкет, порохівниця і кварта, щоб мед-вино пити. Вбраний Мамай дещо тепліше, аніж на літніх полотнах, – у кожушину, шаровари та добрі чоботи. – «Сидить козак у кобзу грає, що замислить – усе має», – прочитала Магда. – На картині кожна деталь має символічне значення, правда? – Ох, пані Магдалено! У житті взагалі все має значення – і сніг, і спека, і ви сьогодні на цій виставці. Ви вірите у випадковості? – Олексієві враз захотілося чи не вперше за всі ці його роки самотності, щоб та жінка виявилася геть іншою, ніж ті, яких він знав чи вимріював собі. Хотів, щоб вона його здивувала. – Ви натякаєте, що я тут не випадково? Як шабля на дубі, чи кінь під дубом, чи той самий сніг? – вона жартувала чи кепкувала з нього. Яке то врешті мало значення? – Ага, щось таке. А знаєте, на кого ви дуже схожа? – відповів питанням на питання. – Тільки не кажіть, що на вашу маму чи сестру, – змовницьки підморгнула. – Не скажу, бо сестри в мене нема, а на мою маму ви таки анітрохи не подібні. Ви схожі на Мавку. Ні-ні, не ту нещасну з Лесиної «Лісової пісні», а ту – справжню, що поглядом закохує, а потім зводить з розуму та губить, – він жартував з нею. Олексія затягувало, зазвичай не реагував так активно на жінок. Знав, що ні до чого доброго це не призведе. Вчасно тиснув на гальма, шепотів, наче мантру, слова вчителя: «Щастя – це залишатися собою». А хіба жінка дозволить тобі це зробити? Більше він не хотів ставати задля когось – чимось. Вона посміхнулася та не заперечила. Здавалося, що таке порівняння її не здивувало. – Якщо я – Мавка, Олексію, тоді ви – Мамай. Не заперечуєте проти такого порівняння? – вона грайливо блиснула оченятами і, побачивши, що він мовчить, додала: – Ви майже вгадали, Мамаю. Інтуїтивно відчули, чи що? Мене в дитинстві прабабуся Мавкою кликала. Але ми з вами щось трохи відійшли від снігу. То що там з вашим снігом і рештою невипадковостей на картині? Олексій спантеличено розвів руками: – Сніг – це лишень сніг. Авторський сніг, якщо хочете. Кінь – то кінь, для козака – символ волі. У нас кажуть: «Не козакувати Миколі, бо не було в нього коня ніколи». Не наше діло в ряжі стрибати, наше діло козацькеє – конем з меренцем по степу гуляти. – А шабля? – Мавка провела рукою по картині. – «І надія в мене певна – мушкет-сіромаха, та ще не заржавіла – шабля, моя сваха», – проспівав Олексій. – Авжеж, «Мені з жінкой не возиться, а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться»? – Майже, Мавко! Магдалена пішла далі вздовж стіни, уважно розглядаючи картини. Час від часу зупинялася, роздивлялася, щось гмикала собі під ніс. Олексій вирішив не заважати, так і стояв на одному місці, спостерігаючи за жінкою. Міг уважніше роздивитися її. Карі очі з дивним зеленкуватим переливом, маленький носик, тонка довга шия, мов у лебедівни, прикрите волоссям чоло, брови-стріли. Тонкі губи, такі ж тендітні, як уся її постать. І лишень очі видавали вік. Це була вже доросла жінка, зовсім не юна дівчинка, в очах мала забагато суму та сарказму, таке з’являється в очах тих, хто багато пережив і вже трохи встиг набратися і радощів, і лиха. Та водночас у очах жив вогонь. Та жінка не втомилася від життя, вона любила його, прагла всім серцем жити… На шиї висіла якась прикраса. Кругла з дивним старим орнаментом. Це була чи не єдина оздоба, окрім ланцюжка на нозі. Обручки чи бодай будь-якого персня на руці він не зауважив, ані сліду від нього… Вона була незаміжня чи вже давно розлучена. «Цікаво, чи є у неї діти? Напевне є». Минуло хвилин п’ятнадцять, і вона повернулася. – Олексію, ще одне запитання. Я, звісно, перепрошую, що відволікаю вас від важливих справ і все таке… – вона вмовкла, наче збиралася з думками. Він хотів її запевнити, що ні від чого вона його не відволікає, що йому навпаки дуже приємно спілкуватися з нею. Але промовчав. Просто стояв і мовчки чекав, що жінка далі скаже. – Тільки не вважайте мене причепою, добре, чи жінкою, яка чіпляється до чоловіків? Говорю це від щирого серця. Ваш Мамаївський світ – щось незвичайне. Ходжу по ньому і почуваюся в ньому захищеною. Дивне відчуття, наче ваші козаки на полотнах – живі, і найважливіша місія, яку вони виконують, – це оберігати. А що для вас, того, хто творить Мамаїв, хто розмовляє з ними, хто їх знає найліпше, бо вони ж ваші діти, що для вас Мамай? Здивовано звів на неї очі. Оце запитала, оце сказала. Але відповів одразу, не задумуючись: – Мамай для мене той, хто володіє силою. – Химородник? – уточнила. – Можна й так назвати, – кивнув ствердно. – Мені подобається інше слово – характерник. Той, що знає… – …і той, що має характер, – додала Мавка. Задеренчав його телефон. Натиснув на ґудзик «Відбій». Магдалена схопилася за свій: – Ой, лишенько. Забалакалася з вами, Мамаю, і забула свій увімкнути. Витягла з сумочки телефон. Натиснула ґудзик. Тільки-но жінка хотіла щось додати, загудів її мобільний. Глипнула на слухавку, нахмурилася, приклала до вуха: – Привіт! Так. Я. Добре. Ну, не відповідала, а що? Я попереджала. Щойно увімкнула. Ні, я за тобою не скучила. Бувай. У трубці чоловічий голос щось майже кричав. Жінка змінилася на обличчі, але це не була образа чи злість, це була зібраність, від жіночого кокетства чи цікавості не залишилося й сліду. – Замовкни, – вона сказала неголосно, але рішуче, і її там, з того боку, почули. – Стиш децибели. Ще раз так зі мною говоритимеш – більше мене не побачиш. Зрозумів? Будеш на своїх підлеглих та колишніх дружин верещати. І вона вимкнула телефон, очевидно адресуючи слово «телепень», тому, хто вже чув у слухавці короткі гудки. – Даруйте, Олексію. Мені потрібно йти, – вона сказала «йти», а не «бігти». – Дуже рада була познайомитися і з вами, і з вашими Мамаями. Бажаю успіхів – і в творчості, і в житті. Може, ще колись зустрінемося. То гора з горою не сходяться, а ми ж не гори. Вона простягнула йому руку. Він легко стис, приклав до губ, поцілував і не відпускав якусь мить. Вона це помітила. Пауза затягнулася. Сумно посміхалася у відповідь. – Магдалено, я не проситиму у вас номер телефону, бо ви не дасте? – Не дам, – відповіла та свою руку з його долоні не забирала. – Знаю, що в такої красивої жінки мусить бути коханий. Тому… Вона різко обірвала: – Не мусить. Один мудрий чоловік якось сказав: «Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю». – Так, Мавко, мені цей вислів Сковороди теж дуже близький. – Ви читали Сковороду? – вона зачудовано дивилася на Олексія. – Я не тільки козакую й картини малюю. Навіть букви знаю. Не дивуйтеся, Мавко, не всі чоловіки придурки, звабники та зрадники. – Авжеж, – відповіла сумно. – Є ще й Чугайстри. – Хто? – перепитав несміло, наче йому те дивне слово почулося. – Не зважайте, Олексію, ви – не він. Ви – Мамай! – Ви таки Мавка, Магдалено. Дивна і прекрасна. А цей вислів пригадуєте? Що дає основу? – Любов.
Що творить? – Любов.
Що зберігає? – Любов. Любов.
Початок, середина і кінець,
Альфа і Омега. Любов.

– Це теж Сковорода. – Продовжувала тримати свою руку у його долоні. – Гарно сказано, але дуже вже ідилічно, ви так не вважаєте, Мамаю? І чи ви вже маєте те, про що каже Сковорода? – Маю, Мавко. А ви хіба ні? – запитував хитро. – Я мушу йти, Олексію. Бувайте! – Вона обережно витягнула руку з його долоні. – Знаю, – кивнув. Вона має йти до власника голосу в слухавці. – Але я хочу, щоб ви взяли мою візитку. Там є мої телефони, моя адреса. Я запрошую вас до себе в гості. – На Січ? – Магда здивовано підняла брови. – Майже, – Олексій посміхався. Дістав візитку, простягнув її жінці. Магдалена, не роздумуючи, взяла. – Мамаю, а хіба жінок на Січ пускають? – Звісно, ні. Ви що? – Підморгнув Олексій. – Це ж табу! А от Мавок пускають. Вона посміхнулася. Підняла на нього сумні очі. «Звідки в такій красі стільки суму?» – подумав Олексій. – Дякую за запрошення і за візитку щиро дякую. А знаєте що, Олексію? А намалюйте мені захисника, намалюйте мені Мамая. Я замовляю у вас картину, можна? – казала, сумно зазираючи в очі. – Можна! Намалюю, звичайно намалюю. – Він був готовий на все, тільки щоб вона якнайдовше залишалася у його житті. – І нехай він буде справжнім, як оці ваші, що на стінах. Вартовий. Нехай буде справжнім і моїм. Я знайду вас і приїду по нього. До того ж мені так кортить побачити оту правдиву вашу Альфу і Омегу. Прощавайте, Мамаю. Хай щастить у всьому. Вона розвернулася та пішла, стукаючи високими підборами модних босоніжок. Олексій якусь мить вагався, а потім не втримався та покликав її: – Магдалено, зачекайте! Невже ви просто так підете? – Наздогнав, схопив за руку. – Не зникайте. Скажіть хоч, як вас знайти? Звідки ви? Чи принаймні натякніть. Вона легко вивільнила руку з його долоні, подивилася уважно в очі. – Я з України теж, Мамаю. Там зараз також літо, до речі, а не зима, як у вас на хуторі. Там частими гостями є тумани й дощі, там нічний спокій міста стережуть леви, там дуже багато віруючих та недостатньо віри, там день починається з кави, а закінчується також кавою, тільки з вершками… Вона не стала чекати відповіді. Стала навшпиньки, поцілувала його в щоку: – Не треба мене шукати, Олексію. Уже краще одному бути, без Мавки, повірте. І ваші Мамаї це знають і ви знаєте теж. – Вона виразно процитувала ще один уривок зі Сковороди: – «Що тобі найпотрібніше, то те знайдеш у самому собі». Магдалена зробила декілька кроків. Тоді наче передумала, зупинилась. Повернулася назад: – Та коли я відчую, що мені конче потрібен Мамай, а Мамаю Мавка, я сама знайду вас. То може статися завтра, а може, й ніколи. До побачення. Бережіть себе, Мамаю. Вона легко торкнулася рукою його грудей, там, де серце, тоді впевнено розвернулася та пішла. Уже біля виходу раптом зупинилася та кинула через плече: – І, будь ласка, Олексію, не продавайте свого зимового Мамая. Йому там, де його хочуть повісити, буде дуже зле. Він тужитиме за вами…



6. Сумніви


– Ти взагалі себе чуєш чи ні? – Ольга дивилася на Магдалену здивованими та сердитими очима. – Ти – ідіотка. Не кохає вона його? Яке в сраці кохання? Га? Що воно дає те кохання? Розтовчена душа, розпластані надії, втрата віри в добрі наміри? А діти? Ти про них подумала? Тобі ж Тарас не гидкий? Діти його люблять. Ну, не люблять. Хай терплять… Але ж. Із ним ти будеш, мов за кам’яною стіною, і діти твої також будуть. Ну? Спробувати можеш, а коли не сподобається, то будь-якої миті залишиш його. Поки не спробуєш, не будеш знати як це. Магдалена сиділа на мініатюрному стільчику в тісній кухні. Тарас поплакався в жилетку Михайлові, той нагострив Ольгу, а та тепер розпинала Магду. Не хотілося згадувати своє повернення з Києва. Ні-ні, вона не побігла чимдуж до Тараса після його наполегливого дзвінка. Вона поїхала на вокзал, узяла квиток на потяг, плацкарт-верхня полиця, і вже о шостій ранку наступного дня була вдома. Щось змінилося в ній, крапля змусила океан вийти з берегів. Чи стала причиною розмова з монахом з Михайлівського, чи знайомство з козаком-мамаїстом Олексієм (їй подобалося називати його Мамаєм). А може, вона зрозуміла дуже важливу для себе річ: настав час відпустити ситуацію, не займаючись помстою, не вигадуючи покару для тих, кого рано чи пізно доля і так наздожене й покарає. Бо її минуле зараз видавалося не таким уже і трагічним, навіть трохи смішним, – озираючись, інколи брала себе на глум: невже ота жінка з минулого, то також вона, наївна, смішна, простакувата, затуркана… Куди ділася та жінка? Бо та, що зараз сиділа навпроти Ольги та слухала її вмовляння, була геть іншою… Тарасові Магда зателефонувала наступного дня, уже зі Львова, і, спокійно вислухала його тираду про те, що він у Києві обдзвонив усі морги, оббігав усі лікарні, міліційні відділки, шукаючи згубу, мало серцевого нападу не дістав. Правда, він чомусь не згадав, що отримав від неї ще увечері есемеску з поясненнями… Коли Магда про це нагадала, то напустився на неї, адже сприйняв есемеску як непорозуміння, бо слухавку Магдалена не брала. Тарас замовк, чекаючи виправдань чи пояснень, натомість почув слова: «Я тебе не кохаю, Тарасе. Стань щасливим, якщо зможеш, але вже без мене. Прощавай». Крапка. І тисяча пропущених дзвінків, тисяча гримань у двері її квартири, аж сусіди міліцію викликали. Магда знала, що так буде і тому ночувала на роботі, бо в дітей канікули і вони в мами… – Я хочу тебе зрозуміти, точніше – ні, я не можу тебе зрозуміти, Магдо. Ти поводишся безглуздо, як сімнадцятирічна дурка, – Ольга вже не може стриматися, і її несе. Тарас, виявляється, не тільки друг родини та шеф Михайла, він ще й троюрідний брат Ольги, а більше в неї рідні нема. Ольга просить, майже благає зустрітися з Тарасом на нейтральній території та спробувати порозумітися… – Добре, Олю. Я з ним зустрінуся… – каже спокійно, знаючи наперед – це нічого не змінить. Оля хапає мобілку та вибігає радісна в коридор. Телефонує. Мабуть, Тарасу… Що робить з людьми жалість? Жінку вона вимучує настільки, що та готова простити навіть покидьку багато поганих вчинків, лишати всі справи, рятувати жертву, віддаючи останнє, аби… Аби що? Тарас не дорікав Магдалені й не хизувався собою, він і справді здавався їй убитим, змалілим, зніченим. Кудись зник його лоск, хтивість у погляді, впевненість у поведінці, у тому, як він живе, що робить… І вона слухала його сумні балачки про те, що він не скотина тупа і дуже добре розуміє: вона надто гарна для такого, як він, і в нього напевне немає шансів бути з нею. Так-так, спочатку він навіть злився на Магдалену. І клин вибивав клином, розважаючись у колі найліпших, як йому здавалося, жінок. Та хіба є ліпша, аніж вона? Нема… – Я – тварюка, Магдаленко. Тварюка. Я стільки приніс болю тим жінкам, які мене любили по-справжньому. Я бачив їхні сльози, муки, навіть смерть… Я – тварюка, Магдаленко. – Його руки тремтять, коли він розливає вино в келихи. А в ресторані, який він повністю винайняв тільки для них, плаче-ридає скрипаль, ніжно пестячи струни своїм смичком. Музика ненав’язливо та мінорно розливається залою, чути, як потріскує гніт свічки, пахне ваніллю від тістечок та кавою… Так сильно пахне кавою… Магда знає, що цей ресторан не з дешевих, що Тарас і справді старався. І, може, навіть її кохає. Їй стає його трохи шкода… Бо він Чугайстер. А Чугайстри, якщо і люблять, то тільки Мавок, та й то дуже недовго. Тарас мовчки робить декілька ковтків червоного вина, без тосту та якогось припрошування до трапези. Бо яке там припрошування, яка там трапеза, коли ви на поминках кохання? Потім Тарас каже, що він ніколи не знав таких відчуттів, які має до неї… Що, певно, таке розуміння приходить тільки тоді, коли тобі розбивають серце, і якби Тарасу було не під п’ятдесят, а трохи за двадцять, може, Магдалена йому б і повірила… Магдалена струшує з чола липку жалість, яка, здається, щойно ледве не впала їй у серце. Підводить на Тараса очі, які до того дивилися на полум’я свіч і… Отетеріло розуміє, що жалість нікуди не втекла. Вона, хоч і вилізла з серця, та все ж усілася тепер їй на голову і звісила ноги… Очі чоловіка – мов очі побитого всіма нещастями пса. – Коли я знайомився з тобою, Магдочко, то думав, що це буде чергова моя, може, й не дуже легка, та все ж перемога. Якби я тільки знав, що ти зі мною зробиш, у який вузол зав’яжеш. Я не знаю, як я житиму без тебе? – Він хапає її за руку, підносить до губ, цілує… – Господи, як ти пахнеш? Як пахне твоя шкіра? Магдалена ледве стримується, щоб не смикнутися та не забрати назад свою руку, бо руки Тараса мокрі від поту та переживань. Липкі та холодні. Та вона його жаліє, тому продовжує терпляче дивитися, як Тарас гладить пальці її руки. І її рука теж починає тремтіти, то його холод, напевно, передається їй… Вона витягує з його долоні свою руку й ошелешено помічає на ній перстень. Завмирає від несподіванки. Тарас тим часом падає перед нею навколішки і мимрить щось про вічне кохання, про те, що вона – то мрія його життя, що він до її ніг готовий покласти світи, а якщо треба – й голови. Що, може, вона його поки не любить, але обов’язково полюбить, бо він чекатиме, стільки треба – стільки чекатиме. І донька її може вибрати собі найкращий виш світу, і він там оплатить навчання, і меншій згодом теж, і мамі лікування… Добре, що в Магди так мало родичів, бо, певне, і їм мало щось перепасти від щедрої душі чоловіка… Тарас говорить, обіцяє, клянеться. Але вона його не дуже чує, бо маленька недешева цяцька на пальці руки просто уводить її у ступор. Вона заворожено дивиться на перстень і не зможе зрозуміти своїх емоцій. Серце гупає наче скажене: чи то від вина, чи то від запаху ванілі, чи від сумної мелодії скрипки. Вона раптом помічає, що вся зала ресторану заставлена трояндами. Квіти стоять на столах, вікнах, підлозі, і до неї тільки зараз починає доходити, що це все для того, щоб заманити її в пастку. Та Магдалена не любить троянд. Вона повільно підводиться з крісла… Гризуть сумніви. А може, Ольга має слушність? Кохання, що таке це кохання? Перше вона собі вигадала, і воно давно мертве, і вже папір, на якому воно записувалося, перетворився на порох. А може, спробувати дозволити комусь тебе кохати, дбати про тебе отак по-справжньому, щоб усе до твоїх ніг, щоб без тебе йому не дихалося, не спалося, не жилося… І так ваблять обіцяні золоті гори і для її дітей, і для неї. Тепер вона впевнена: якщо вона зажадає підписати шлюбний контракт – Тарас і на це піде, лишень би її отримати. Ні-ні, вона мусить подумати. Стоп! Ти ж не суперстар, дівко, а він Чугайстер. У таких, як ти, такі, як він, просто так без злого умислу не закохуються. Підводні течії, завжди є підводні течії… Крутилася голова… Магдалена сумно зняла з пальця перстень, поклала на стіл. Дивилася згори на Тараса, що стояв на колінах перед нею, наче перед ідолом, склавши долоні для молитви. Не просила його встати, не пробувала щось пояснити. Були його очі внизу – перелякані трохи, мов два великих знаки питання, і на денці в них – такий відчай, страх… Тенькнуло серце: – Я не можу так одразу, Тарасе. Але я тобі не кажу – ні. Я просто мушу подумати. Подумати… Я передзвоню. – Я чекатиму, Магдаленко! Я просто чекатиму, – Тарас за сценарієм мав це сказати і сказав. І вона виходить із зали повз скрипаля, який продовжує ґвалтувати своєю любов’ю скрипку. Скрипаль підморгує їй, вона вдає, що не помітила. От козел – усі вони одинакові. Чугайстри. У невеличкому передпокої зупиняється, завченим рухом поправляє зачіску на голові. І несподівано для себе помічає те, чого в ресторані, зробленому під Францію, аж ніяк не може бути. Над дзеркалом у кутку висить невеличка картина козака Мамая, а під неї написано: «Як хочеш назови, на все позволяю, аби не крамарем, бо за те полаю». Минув місяць, як Магдалена повернулася з Києва, і якщо й згадувала маляра-козака, то доволі рідко і все похапцем, а тут раптом така зустріч. Залізла в сумку, заходилася там щось шукати. Візитка, слава Богу, не загубилася. Провела пальцем по гладкій поверхні паперу, прочитала про себе: «Олексій Морозенко, художник-мамаїст». Сумно посміхнулася, підморгнула картині, поклала акуратно візитку назад до сумки… Цікаво, чи Мамай її ще пам’ятає? Щоденник Мавки

Історія восьма. Мандрівна зірка

Вона рухається подіумом граційно, майже не торкаючись ногами поверхні підлоги. Вона не йде, а лине, летить. Так над землею пурхає кленовий листочок, хизуючись своєю ошатністю, зірваний шалапутом вітром, або напнута струна бабиного літа, знаючи, що в цю хвилину вона найдивовижніша. Легко в танці, граційно по струнах вітровію рухається вона подіумом. Майже невагомо, витончено, звабливо, східцями мелодії, котра супроводжує її вихід. Вадим здивовано відкриває рота. Давно він не зустрічав таких створінь у середовищі модельного бомонду. Як для моделі, зовсім не худа. Довершена у всіх згинах тіла. То справжнє мистецтво – рухатися так, тепер він розуміє знайомого модельєра Левсянчика, чию колекцію демонструє ця пава. Той вчора хвалився, що знайшов справжній самородок. Таки правда, зануда Левсянчик не збрехав. Її манера рухатися подіумом О, то не буденний вішак для одягу, як ті худющі моделі-манекени. Коли цокають своїми високими підборами подіумом, Вадиму видається, що то і не цокання зовсім. Це торохкотять їх зболені від недоїдання кістки. Модель зупиняється на краєчку сцени, легким порухом голови відкидає волосся і відкриває світові очі. Довге русяве волосся, великі зелені очі. Вадим може закластися з ким завгодно, що вони дивляться на нього. Ні, не кудись там на софіти, у далеч, як і годиться справжнім моделькам, а на нього. Вадим, мов голодний вовк, ковтає слину.
Жінки! Їх завжди було забагато у його ще доволі молодому житті. Вадим ніколи не переймався тим, як заволодіти тою чи іншою кралею. Дівчата видавалися легкодоступними. Скільки він їх мав? Крім приємностей, траплялися й не зовсім вдалі моменти. Найчастіше пригадувався оцей. Вони розважалися з хлопцями у випускному класі, у сауні. Його батя тоді був лише звичайнісіньким замом у такого собі депутата-гуру, яким і сам згодом став. Взагалі Вадиму поталанило в житті: народився у правильній сім’ї. Та він геть про інше! Розважалися в компанії молоденьких-зелененьких петеушниць, які за сотню баксів були згідні на все. Йому ж попалася повна дурепа, тобто незаймана. Як він з нею намучився! Слава Богу, для нього це не був перший досвід. Розігріта дешевим вином, змішаним з горілкою, його хтива плоть просто шалено виривалася на волю. Він взяв дівчину силою. Заплатив за це не одну сотню зелених, а дві – за моральну шкоду. Хотів з нею по-людськи. А та навіжена поперлася зі своїми батьками в міліцію. Зчинили галас – ґвалт, ґвалтують! Чого ж ти в сауну з п’яними пацанами поперлася? Кому потрібна твоя незайманість? Теж мені, скарб великий. Мале, миршаве нещастя Був суд. Звичайно, нічого вони не довели. Суддя виявився корєшом батькового шефа Так, світом править сила, а це гроші та влада. Це стало гарним уроком для нього, тоді ще тільки спокусника-початківця. Батя йому вправив мізки – кажеш отакій дуринді набитій, що одружишся з нею, подаруночки-цілуночки – і вона твоя. Для чого силувати, а потім мати отакі, хоч і невеликі, та все ж прикрощі? Зрештою, батя порадив йому перейти на моделей. Там усе набагато простіше, інший рівень! Гроші, блиск, шик А премудрості «вибраних» дівчат в інтимній сфері сягали таких глибин Куди там незайманим петеушницям! Надважливо: жодних зайвих запитань чи вчинків. Ти мені – я тобі! Бізнес! Чи має бізнес душу? Дзуськи!
Нова колекція Левсянчика. Осінь-зима. На зеленоокій моделі розстебнуте на всі ґудзики смарагдове пальто. Воно заледве сягає колін. Вона рухається вільно, мов човен, що гойдається на хвилях сонного моря, майже недбало. Поли пальто розлітаються в різні боки. Стегна гойдаються в такт шепоту хвиль музики. Під напівпрозорим жовтим плаття з розкішним декольте дівочі перса хизуються своєю довершеністю, притягуючи погляди. Модель підходить до того місця, де сидить Вадим. Зупиняється, повертає голову у його бік. Вона дивиться на нього. У Вадима пересихає в роті, починають від збудження тремтіти руки. Хлопець відчуває, як його раменами додолу під сорочкою тоненькими цівочками стікає піт. Дівчина посміхається кутиками вуст, різко повертається і рухається далі своїм маршрутом, піднімаючи гучну хвилю оплесків. Схоже, отак «хріново» почуває себе не лише Вадим, а й решта чоловіків у залі.
Дівчата! Він у тому навіженому шалі довго був одержимий ними. Вадим легко захоплювався, та після проведеної ночі з об’єктом жадань його гарячий шал витікав з нього, мов магма з вулкана, що врешті застигає та стає гранітом. А кохання? Та й чи є воно, оте кохання? Рано чи пізно всі охи та ахи закінчуються одним – ліжком. Кохання вигадали йолопи, яким не дають, та сині панчохи, яких ніхто не хоче. Розслабся, подруго, та отримуй задоволення. Були звичайно дурепи, що вбивали собі в голову маразми про закоханість, труїлися через нього, різали вени. Одна навіть потрапила в дурку. Пхе! Хіба секс та кохання можуть бути синонімами? Секс – класна штукенція. Ліпша стократ від наркотиків, будь-яких. Він знає, що каже. Коханок міняв, мов шкарпетки, щоденно, чи то щонічно. Навіть не пригадує всіх не то що на ім’я, а й на обличчя. До всіх було стандартне звернення «Сонечко» чи «Кішечка», щоб не плутатися. Деякий час журнали рясніли скандальними знімками сина «того самого» в компанії напівоголених юних модельок. Та навіть журналістам врешті стало нудно, у дуже багатого женишка наречені змінювалися надто часто, а це вже не скандал і не сенсація. Так – богемні будні. Завше стандартна схема – лише президентський люкс у п’ятизірковому готелі. Юля чи Іра, новенька кішечка-супермоделька в джакузі, заповненому французьким шампаном, а ліжко устелене пелюстками чайних троянд.
Фінальний вихід. Зеленоока вродливиця в білій шубці зі штучного хутра, поцяцькованого не банальними трояндами, а волошками, великий букет волошок у руках. Як їй пасує той волошковий квіт. Навіть на мить здається, що колір її очей перетворюється зі смарагдового на блакитний. Вона нарешті усміхається, щиро і природно. Не барбівською посмішкою на тридцять два вибілених зуби. А так, що від цього в грудях трепетно щемить і проситься щось на волю. Те почуття незнайоме. Зовсім чуже, а тому цікаве. Дівчина витягує з букета одну квіточку і кидає її прямісінько в руки ошелешеного Вадима. Усі чоловіки заздрісно позирають у його бік. Вона зробила вибір.
Плотські утіхи. Коли щоденно дивитися у вікно на хай бездоганний світ, то і від цього з часом починає вернути. Усе до блиску відполіроване, і вже сліпуча білість починає видаватися крижаною. Вадим виснажився. Передоз? Займався сексом майже з примусу, як ото носив краватку під дорогим костюмом та щодня ходив на роботу. Власник двох фірм мав з’являтися на ясні очі підлеглих щоденно, вимога-забаганка батька. Так і з дівчатами, слід тримати марку. Передоз чи непередоз. Робив усе квапом, мов набридливу роботу. Перепхався – і гуляй, красуне! Сумно. Де дівся кураж? Потім напивався до напівсвинячого стану. Інколи навіть замислювався, а може, він голубий, якщо йому секс з жінками не в кайф. Та хлопці йому ще менше подобалися, аніж красиві порцелянові дівчатка з ідеальними параметрами: дев’яносто-шістдесят-дев’яносто.
І ось сьогодні він зобачив її. Волошкову дівчинку. І прокинувся. Він знову жадав. Після показу бенкет, як завжди. Вона стоїть біля вікна, дивлячись на підсвічену ліхтарями київську ніч. До неї підбігає схвильований і розпашілий винуватець свята-дійства, модельєр Левсян: – Ох, Лізонько. Голубонько! Цілую ручки, мій скарбе. Він тримає в руках два келихи із шампанським, тицяє один у руки дівчині, його погляд падає на Вадима. – Пане Вадиме! Радий тебе бачити, любчику! Знайомся, це Лізонька, моя надія. У неї талант, перфектно талант. – Модельєр Левсян уже добряче п’яний, надто голосно гикає. – Перепрошую. То моя муза! Прохання до тебе, Вадимчику, не балуй! Я добре тебе знаю! Не зобижай мою красуню, я її все життя шукав. Мені здається, що коли натягти на неї гумові чоботи та куфайку і випустити на подіум, аплодуватимуть не менше. – Левсянчику, любий, не кокетуй! – Дівчина поблажливо цілує модельєра в щічку. – Ти божевільно талановитий і сам про це добре знаєш, а ми лиш вішаки для твого таланту. – Лізонько, голубонько. Ти – не вішачок. Тільки не ти! Що ти таке говориш? Ти – Афродита, ти – диво! Левсяна гукають до гурту юні модельки, і він, похитуючись, летить на крилах слави.
– Дуже приємно познайомитись з вами, Лізо! – Вадим єлейно облизується. – Ви прекрасні! Я – Вадим, син– Я знаю, чий ви син. Інколи переглядаю світську хроніку, – вона надто різко обриває його. – Мені байдуже, це не перепустка до раю! Голос красуні не просто звучить, він вишукано дзвенить, мов дзенькіт шаблі в старих фільмах. Вадиму здається, що лише від її голосу можна вдавитися жагою. Господи, який він йолоп чи не йолоп. Ні, вона просто ще не розуміє всіх переваг його привілейованого становища, перед яким до сьогодні відчинялися всі двері, у які він мав бажання зайти. Але що хотіти від жінки? Вона лише модель, а він Він щедрий коханець. Завжди все було доволі просто, а вона хіба не з того тіста, що й решта? Тільки чомусь в отому місці, де, кажуть люди, захована душа, так болить і тремтять від хвилювання руки.
Вадим і Ліза їдуть у його машині, у «лексусі». Місяць він залицявся до Лізи, такого довгого й запопадливого благання-плазування перед жінкою він і не пригадує. Зустрічалися лише вечорами, виключно на нейтральній території. Вона не дозволяла не те, що поцілувати себе, а навіть торкнутися її рукою. Звісно, він став, мов надмірно напнута струна, яка врешті не витримає і порветься. А от сьогодні вона раптом доволі легко погодилася, заїхати до нього «на вечерю». Він уже давно живе самостійно, однак ще жодного разу жодна дівчина не була у його спальні. Для чого давати марну надію? А тут здався
Вишукана французька кухня, срібні тарелі, англійська порцеляна якогось там графа, золочені канделябри, марочне біле вино, класична музика. Вальс Штрауса. Вона рухається вільно і досконало в такт вальсу. З таким тілом це доволі легко робити. Вадим нарешті може доторкнутися до неї. Ліза дозволяє себе поцілувати. Він не знав, що поцілунки бувають такими То не проста тобі зустріч губ, то коли майже втрачаєш свідомість уже від наближання моменту.
Ліжко в спальні рясно засипане волошками. Він нічого не забув. Ота волошка, яку вона йому подарувала, завжди з ним, у машині, поруч з образком янгола-охоронця, який йому подарувала мама. Волошка, яка пахне Лізою! А зараз їх тіла в тих квітах, жага поцілунків, солод ночі. То не тільки секс. Він не міг насолодитися володінням цією жінкою. Припавши спраглими губами до її тіла, він врешті зрозумів, що досі ще й не жив, не пив, не кохався по-справжньому. Він був таки незайманим, бо двері, які йому вона сьогодні відчинила, були не вбогою перепусткою через чорний хід у бідну забігайлівку, а золоченими воротами до раю.
Ліза видавалася довершеною: світла, мов зорі на небі, і така ж далека, як вони. Хоч лежала поруч з ним, у його обіймах, та залишалася недосяжною. Це його вбивало і він знову і знову оволодівав нею, доводячи собі, що вона поруч, а він у ній, тут. Легкодоступна? Але хіба можна володіти жінкою, яка знає про тебе більше, ніж ти сам? І яка, зрештою, володіє тобою. Не ти нею, а вона тобою!
Вадим вперше не збайдужів до своєї коханки, коли минула ніч кохання. Навпаки. Він міг думати лише про неї. Магма, що текла вночі його жилами, не стала гранітом. Вона залишилася вогнем.
Вадим дурів, коли Ліза довгенько не з’являлася. Він змарнів, схуд, осунувся. Було начхати на весь світ. Ліза не мала мобільного. Вона приходила лише тоді, коли хотіла і коли мала на нього час. Він терпляче чекав, коли врешті сутінки впадуть на місто і, можливо, знову з’явиться вона, його зірка. Та щоразу це відбувалося рідше і рідше. Ліза довела його до стану, коли він благав на колінах, щоб вона не залишала його. Ліза посміхнулася кутиками вуст, махнула грайливо своєю голівкою так, що волосся розсипалося водоспадом, і заперечливо похитала головою. Дівчина зникла цього разу надовго. Вадим шукав її. Задіяв усі зв’язки батька. У модельній агенції вона не з’являлася, за адресою, вказаною у її портфоліо, така не мешкала. Він мав усе: гроші, славу, владу. Він міг легко здобути будь-яку дівчину, будь-коли Та то не Ліза, а без неї життя здавалося марнуванням часу. Юнак страждав. Одного липневого гарячого вечора друзі майже силою випхали Вадима з дому в новий модний нічний клуб. Розвіятися. Біля барної стійки, елегантно закинувши ногу на ногу, сиділа його Ліза. Довге густе волосся водоспадом вилилося на плечі. Вона грайливо накручувала пасмо на вказівний пальчик лівої руки. Вадим стояв посеред зали. Йому на мить здалося, що він задихається, сльози затуляли очі, тіло майже не слухало його, тремтіло. Він кохає її? Чи лише банально жадає?
Ліза підходить до Вадима впритул. Звабливо кладе йому руки на плечі, зазирає в очі і цілує, забираючи з нього життя до краплі та вливаючи в тіло жагу. Він безвільний. Як він хоче її, єдино важливу для нього, єдино жадану. Вадим мчить нічним містом, швидше-швидше додому. На задньому сидінні Ліза. Вона ззаду огорнула його своїми руками, і він ще сильніше тисне на газ. Швидше-швидше-швидше. Він жадає її вже тут, зараз. Її права рука блукає його тілом, ніжно опускаючись нижче і нижче. Вадим уже не належить собі, тільки їй. Кожна клітинка його тіла жадає впитися, злитися з її плоттю. Кудись зникає весь кисень з легень, бо він може дихати лише запахом її волосся, жити від дотиків її пальців. Нога ще сильніше тисне на педаль газу. Він уже не контролює себе і не помічає, що машина мчить на реактивній швидкості, ще трішки – і вона розсиплеться або полетить. Стрілка круглика-спідометра впевнено переповзає позначку двісті. Пофіг! Є тільки вона! Тут, зараз, поруч. О, Ліза таки мала слушність, коли казала, що влада, гроші, багатство – це не перепустка до раю. «Коли її там нема, до пекла такий рай», – додає від себе хлопець. Вадим дивиться в дзеркало, нестерпне бажання зазирнути в Лізині смарагдові очі. І торопіє – то не Ліза, то не вона.
У дзеркалі, мов на екрані, у пришвидшеному режимі дівідішника прокручуються кадри: обличчя дівчат, жінок, які віддалися йому, змінюють одна одну і врешті зупинка. Стоп-кадр! Із дзеркала на нього дивляться наполохані та перелякані очі тої малої з ПТУ.
Посеред міста, посеред ночі «лексус» на шаленій швидкості вдаряється в стовп і вибухає. Самотній запізнілий перехожий стоїть, ошелешений побаченим. З полум’я машини в небо виривається на волю яскрава цівочка світла та губиться в небі між зорями.
Зірка впала в небо.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка