Дара Корній Щоденник Мавки Передмова Збірка таємниць



Сторінка7/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

3. Там, де багато неба


…Хто сліпий, тому скрізь ніч. Якщо ти темрява – скрізь для тебе пекло. Григорій Сковорода Чи є різниця між самотністю, котру ти сам вибираєш, та одинокістю-самотністю, яка обирає тебе? Велика. Так само як між ставком та озером. І ставок, і озеро – це водойми у заглибинах суші. Однак озеро – це водойма природного походження, ставок – штучного. Спочатку Олексієва самотність нагадувала йому отой штучний став, викопаний ним самим, через свідоме бажання заховатися, утекти від світу, зануритися в себе. Та з часом відчув, що той став перетворюється на озеро, бо не потрібно було підживлювати його штучно водою. З’явилися джерела, які щедро наповнювали його. Буття враз перетворилося на насолоду від самототожності. І прагнення відокремитись від оточуючих хоч на деякий час, заховатися від навали світу перетворилося на постійне бажання захищати незалежність своєї внутрішньої території від вторгнення. Це робило його схожим на схимника. Чи отримував задоволення від такого добровільного усамітнення? Так. Хоч навідувалися часто друзі, розважали розмовами, допомагали. Багато хто з них відверто заздрив його силі духу. Бо він зумів відокремитися від посягань великого світу. Друзі вважали його великим самітником, справжнім, досконалим чоловіком, для якого оті фізичні блага, гонитва за грішми – то порожній звук. Він став для них чимось на кшталт прикладу для наслідування, таким собі гуру, і дехто навіть пробував пожити хоч трохи так, як живе Олексій. Та пороху надовго не вистачало. Колишня дружина чи колишня наречена, теперішня дружина чи діти… Обов’язково знаходилася вагома причина у вигляді фізичного чи матеріального, щоб повернутися назад, у велике місто. І Олексій знову залишався наодинці зі своїм добровільним усамітненням. Його добровільна самотність ніколи не мала обмежень, якихось правил поведінки, мотивацій, бажань. Вона просто була і залишається досі його доброю колежанкою. Самотність для Олексія – це не стан душі, яку випадково замкнули саму вдома чи вона сама замкнулася, та ключ від дверей ніяк не віднайде. Можна відчувати себе щасливим і в порожній хатинці чи навіть на безлюдному острові. Це стан самості. Ідеальний стан для того, кого дістав світ, і ти майже силоміць випхав себе з нього, випхав туди, де тобі краще без… усіх. Бо без тебе той залюднений світ і так не пропаде, знайдуться все нові та нові жертви, яких він чавитиме, жуватиме, випльовуватиме. Олексій був настільки переконаний у власній правоті, що доволі рідко й брався до суперечки з тими, хто не погоджувався. Бо енергетична наповненість його слів підкорювала, й опонент майже завжди здавався. Та Олексій добре знав й інше. Справжнім жахом для людини є одинокість, тобто вимушена самотність. Коли ти перебуваєш серед галасливої юрби добрих знайомих, співробітників, водночас розуміючи, що ти тут чужий. Ні, тобі ніхто не ворог, не супротивник. Просто ти – таке собі чужорідне тіло в легенях чи в оці. Наче скалка в нозі, яку слід терміново добути, бо рана почне гноїтися, а коли нічого не робити, то може трапитися непоправне – гангрена. І що тобі лишається робити? Те, що й інші, тобі подібні, роблять – придурюватися «своїм», грати вар’ята і лишень удома, наодинці, невимовно страждати, проклинаючи себе за те, що не вмієш жити, як інші, не знаєш як, досі не навчився, бо паршивій вівці нелегко вижити у стаді бізонів. Така самотність – це жах спілкування. Ти розмовляєш з людиною і раптом усвідомлюєш: вона чи він не чують тебе. Скоріше навпаки, це тобі намагаються щось утовкмачити. Авжеж, так буває: тобі нецікаві її чи його проблеми, а їм – твої. І одного дня ти собі говориш: «Досить. Зупинися! Знайди мужність у серці залишатися собою». Коли Олексій уперше став ногами на цю землю, то зрозумів: так, тепер він може зупинитися та побути врешті собою. То було чарівне місце. З першого погляду знав – воно його не відпустить. Бо відчув: тут він удома. Нарешті вдома. Й не став опиратися. Висока круча над Дніпром, лагідна вода, стара занедбана хата під стріхою, а поруч дубок росте, трава гомонить, птахи співають. І відразу таке намарилося, наче хтось дозволив йому зазирнути в іншу реальність, перегорнути сторінки книги, яку знав, читав, розумів… Крислатий дуб, а під ним сидить козак Мамай. Схрестив ноги, тримає в руках кобзу, у зубах люлька, за ним коник вороний пасеться, запряжений, із сідельцем. Здається, що ось-ось підніметься козак, гукне коня вороного – і в похід. На дереві пташки співають, на гілці шабля висить, у височині сонце грає. За дубом хатка видніється, біленька, чепурненька, з великим вікнами. Під хатою призьба, щедро обтикана мальвами. А над ними бджоли гудуть. Десь ліворуч із-за хати визирають вишні та яблуні. То, певно, сад. Праворуч виблискує плесо ріки. А на плесі човник гойдається, вода у Дніпрі міниться на сонці, наче підморгує по-дружньому, кличе-манить, не відпускає. Перед козаком на скатерці мушкет лежить, глечик з кухлем стоять, книга розгорнута. Поруч казанець на вогні, смачна страва булькає: чи каша, чи юшка. І духмяний запах чебрецю та пастернаку впереміш з горілою сосною розгойдується довкіллям. І таке умиротворення та благодать в отій картині, така глибока віра. Олексій удивляється в лице козака. Той схилив голову над кобзою, перебирає струни, оселедець звісився вниз. І враз вчулося, що світ навколо співає спокійним та впевненим голосом, кожна травинка і кожен листочок на дереві живі й допомагають: Не завидую нікому – ні панам, ні царю.
Богу своєму святому за все благодарю!
Хотя титлом і не славен, та жизнь весело веду,
У ділах своїх ісправен, я вовік не пропаду.

Мамай закінчив співати, підняв голову, й Олексій зрозумів, що знає цього чоловіка… Уже сивочолого та з помереженим борознами-зморшками обличчям. Немолодий, але ще дужий козак пильно зазирав йому в очі, мружачись та хитро посміхаючись. Він відклав кобзу та правою рукою дістав з потайної кишені шароварів дві дерев’яні ложки та два кулябики,[1] а лівою махнув до нього, припрошуючи до столу: «Чим багаті – тим раді…» І козак Олексій залишився біля того дуба назавжди, прирісши і тілом, і душею – до землі, до води, до неба, прив’язавши свою душу до волі. І вже знав напевне – отепер, нарешті він удома. Ще поки ані садочку вишневого, ані хати біленької, ані коника вороного, ані оселедця на голові, ані диво-човника, ані призьби писаної в нього не було. Але вони з’являться неодмінно. І вже, напевне, не буде ніколи тут жінок. Звісно ж: жінка – це стихія землі, води. Де взяти таку, щоб і крила мала, як птаха літала, хоч інколи ставала росою, вітром, промінням, сяйвом, веселкою? Можна хіба що вигадати, а потім розчаровано вивчати витвір уяви, помічаючи, як він перетворюється на гарбуза чи, ще гірше, на дірку від бублика. Та, зрештою, як там у козацькій пісні співається: «Мені з жінкой не возиться, а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться…» Так, він для світу пропащий, він з Мамаїв. Та байдуже, бо він знайшов себе…  



Тим, що досі ріднило його з містом, були син, друзі та Мамаї. Уже дорослий син не дуже охоче, проте погоджувався інколи бачитися з батьком. До Олексія, на козацький хутір, навідріз відмовився їхати. Завжди знаходилися відмовки. А одного разу взагалі випалив таке… Йому соромно перед приятелями, знайомими та й перед коханою дівчиною, бо його батько недотепа, бомж, голодранець, який живе з того, що Бог пошле, побирається по сусідах. І що мама була права і добре зробила, що з ним розлучилася, бо він би і їх по світу з торбами пустив. Гірко було Олексію це чути, та не став переконувати сина в протилежному. Лишень відповів словами Сковороди, який для нього став тепер найбільшим другом та порадником. У його книгах знаходив відповіді на всі свої запитання, і так легко та добре від цього ставало. Сковорода навчав, що «в природi є краса, гармонiя, а в суспiльствi панує несправедливiсть, i щоб змiнити макросвiт, треба кожному змiнити насамперед мiкросвiт, себе самого. Тож пiзнавай себе, а пізнавши – удосконалюй. Пізнавши себе, швидше зрозумієш, що маєш робити. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він вiд природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду». Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. – Синку, я щасливий, бо не дію всупереч власній природі. Я не бізнесмен, я – художник. І моя душа зараз перебуває там, де і має перебувати. На волі. Син тільки відмахувався від батька і таких незрозумілих його повчань. Мама права: «Що візьмеш з божевільного?» Лишень сподівався, що дивакуватість не заразна і в нього будуть нормальні діти. Олексій розумів, що сина він утратив. Утратив давно. Так, уже тоді, коли погодився на вмовини Ірини та пішов з родини. Йшов навмання, у нікуди… О, так! Тоді гірко та боляче приходило усвідомлення, бо зрадили його, а не він. Зрадили та випхали на узбіччя, даючи можливість або мирно здохнути від самоти, або почати все коли не спочатку, то по-іншому. І він почав… Чесні Дніпрові кручі, палке небо над головою, Дажбоже сонце вгорі, вода, мов надія, у руслі Божої ріки – то теперішнє його життя. Здається, цей світ розумів та приймав його таким, яким він є. І він таки знайшов себе, нарешті знайшов. Під цим небом, де мало людей, а багато волі, де мало лжі, а багато простору та правди, де немає фальші, а є найдорожче – любов до світу. Звикся, що друзів з більшою радістю приймає в себе, на хуторі, аніж сам їздить у гості. Та то було й зрозуміло: як можна гостинно прийняти людину в зоопарку та ще й у вольєрі? Після просторого хутірця Київ Олексію здавався величезним зоопарком, у якому стільки істот, що місця для них замало. І з кожним роком місто здавалося йому все тіснішим і тіснішим. Неба і сонця за високими будівлями майже не видно, що вже говорити про загублені серед пластику дерева, траву чи кущі. Земля в столиці – то коштовна річ, і тому економічно вигідно збудувати ще один багатоквартирний вольєр для людей чи новий супермаркет, аніж посадити парк. Від цього розуміння ставало тоскно, хотілося кричати: «Люди, схаменіться! Як ви живете?» Та брав себе в руки і терпляче зносив тих два-три дні в столиці в нагальних справах, а тоді чимдуж тікав додому – до свого вірного дуба, до човника, до кіз та баранів, качечок та курочок… Ось де справжнє життя. Дуб у вазонок не посадиш, помре, усохне. А людину, бач, можна. Але що то за життя? Тому охочіше приймав друзів у себе. І ще в Олексія були Мамаї, які також не любили столиці, але мусили інколи там бувати. Олексій у вільний від господарки час, а то зазвичай бувало взимку та восени, коли захурделить чи заплаче-розкисне так, що не виїхати і не в’їхати на його хутірець, брався малювати. Згадував, врешті, що трохи художник. І, на диво, малювалося тоді несамовито – щиро та відверто. Правда, малювалися самі Мамаї. Мамай і циган, Мамай і жид, Мамай узимку, Мамай улітку, Мамай і метелики… Ну, творчий лет неспинний. І він ту думку не смів чіпати чи спиняти. Хай літає, хай наповнює просторінь… І його Мамаї завойовували світи. Спочатку їх назбиралося так багато, що вже не тільки хата, а й стріха була завішані Мамаями. Вони стояли і в майстерні, тісно притулені одне до одного, і у вітальні, і у кухні, і навіть у лазні. Назбиралася ціла колекція. Усі його Мамаї були наче й однакові, та водночас не схожі одне на одного. З характером! І коли добрий приятель Олексія Петро запропонував зробити виставку з Мамаїв у районному центрі, то з радістю погодився. А чому ні? Його Мамаїв мусили побачити люди, може, для того вони і писалися? Виставка картин для маленького містечка – то таки визначна подія. Це сталося на Спаса, як зараз пам’ятає. На його подив, Мамаїв захотіли купити люди. Не погоджувався, бо сказано ж було – виставка і все. Як можна продавати своїх дітей? Це ж не полотна на замовлення, які колись писав, чи такі картини, які наперед знаєш – куплять. А тут… Писав душею, наче хтось з паралельного світу водив його рукою, писав духом, писав світлом. Довго вмовляли Олексія і побратими, і знайомі. Чого ти вперся? Це ж непоганий заробіток врешті, бо грошей ще ніхто не відміняв. Вперто не погоджувався Олексій. Аж поки, здається, то був Назар, не промовив таких слів: «Твої Мамаї, Олексію, то вартові на чатах. Глянь у їхні очі. Ти думаєш, що вони твоя власність? Хе! Бог тобі дав талант і наснагу для творення, а вже твої діти, Мамаї, самі вибирають собі господаря. Ті, що не продадуться, з тобою й залишаться. Отже, вони твої вартові, а решта… Не твої, бо вибирають не тебе. Та не будь такий упертий, фарби ж і полотна треба за щось купувати, а ще одяг та харчі… Твої кози та вівці тобі лишень подякують, бо зможеш збільшити господарку». І Олексій почав Мамаїв продавати. Гроші витрачав на різне, позичав на вічне віддавання друзям, бо добре знав, що таке перебувати в скруті, купував найнеобхідніше для господарки, передавав синові, дещо й собі лишалося. Але то таке… Бо зрештою, скільки одному козакові треба? Козак живе не тим, що є, а тим, що буде. А що там буде – навіщо загадувати, слід його дочекатися. Воно прийде рано чи пізно і стане тим, що є. Як у приказці: «На чорта тобі ворота, як нема ні хати, ні плота!» Минав час, і його Мамаям у маленькому райцентрі стало затісно. Тож поволі вони добрели і до столиці. І перетворилися на традицію. Раз на три роки козак Олексій виставляв своїх Мамаїв у музеї Гончара, якраз напередодні свята Купайла. І цьогорічна виставка була на Купайла. Літо, спека, місто, асфальт… Олексій сидить у затінку старого горіха, який дивом серед кам’яної поторочі уцілів. Горіх нелюди закатрупили в асфальт. Та воля до життя така велика, що горіх не перестає битися. І вже де-не-де попробивав асфальт і на зло всьому пластиковому живе. Олексій притулився спиною до дерева, п’є воду та спостерігає за людьми. Біжать, метушаться, усі якісь заклопотані, перелякані. Милувався й прекрасною половиною. Навчився їх сприймати як витвір божественного митця. Поки не заговорить – богиня та сама досконалість. Ось іде дівчина. Ах, красуня, білявка, ноги від вух ростуть, очі – полохливі газелі, тоненька талія. Ти диви, підморгує. Ой, дівчинко-дівчинко. Не туди цілишся. Посміхнувся собі сумно. Згадав початок свого козакування. Тяжко-важко попервах без жінки. Бо довгенько мучився через розлучення та Ірину. Запитував себе втисячне: чи любив він її? І врешті зрозумів: таки любив по-справжньому, але… Як довго живе кохання? Не знав. Бо він любив образ, він собі його вигадав, намалював. Леле-доле, яка в тих художників багата уява?! Та самою уявою світ не пройти. Бо полуда спала, фарби на ідеальній картині потріскалися та почали сипатися додолу. З’ясувалося, що портрет малювався геть з іншої Ірини… А дружина Ірина – то ідеал, та не його, а когось чужого, когось для неї єдиного. Чи шукав заміну Ірині? Спочатку приглядався до розлучених молодичок, до незаміжніх жіночок… Усе було гаразд, поки не заходила мова про те, як жити, де жити і чому він так живе… Жодна з них не була готова проміняти золоту клітку у вольєрі на волю. Тепер він добре розумів Сковороду, уже поважного пана, якому було за сорок і у якого закохалася юна, вродлива, розумна та багата дівчина, донька майора. І він спочатку відповів взаємністю… Бо серце ж не камінь, і кожне серце прагне любові. Та бажання залишатися вільним було настільки сильним, що перебороло й пристрасть, і кохання, і сімейне щастя чи нещастя. І Сковорода втік з власного весілля. Олексій посміхнувся у вуса, підкрутив їх, оселедця закинув за вухо, набив тютюном люльку, запалив. Рідко в місті собі це дозволяв. Тут і так димно без нього, однак зараз мусив, бо від спеки тільки люлька рятувала. До того ж йому не так смерділо плавленим асфальтом. Чомусь пригадалося, як пару років тому до нього сваталася вдовичка. То була сестра його близького друга. І господиня, і красуня, і навіть погодилася жити з ним на хуторі. Та Олексій відразу сприйняв цю ідею насторожено і дещо скептично. «Як не наївся – то вже й не налижешся» – так кажуть у народі. Тож не здивувався, що вона отетеріла, побачивши його Мамаїв. Не знала, що казати, як реагувати. Якби зараз приземлилися марсіани і взяли в неї інтерв’ю, вона б не так здивувалася. Бо нащо правдивому ґазді та козаку пензлі та картини? Шабля – зрозуміло, кінь – годиться, навіть фігуру[2] на подвір’ї вона зрозуміла та з гідністю прийняла. Хоча, коли оглядала витвір на ймення фігура, скептично сказала, що таки ліпше на тому місці було скласти сіно… На прощання молодиця кинула: «Льошо-Льошо, ти як мала дитина. Краще б завів корову! Та все ще можна поправити, якщо захочеш». Олексій не хотів. Удовичка виявилася настирливою, бо таки довгенько не давала Олексію спокою. Приїжджала і не раз, і не два. Навіть пробувала зваблювати, клала руки на плечі, зазирала в очі, підливала чогось до наливки такого, що в очах троїлося і вона йому здавалася просто неземною красунею. Та Олексій щоразу від падіння в гріх щасливо рятувався. Та ні, рятувала його не тверда воля, як у Сковороди. Усе банальніше. Звісно, зазвичай п’яний чоловік – то доволі чемний баран, особливо коли поруч уміла жінка. Згадаймо, скільки чоловіків у такому стані здалися в полон жіночих зваб. Та лихо в тому, що Олексіїв організм на спиртне реагував завжди стандартно – вимикався, тобто засинав. Спогади розвеселили Олексія. Раптом спало на думку: а якби його Ірина не захотіла розлучення, що б тоді з ним було? Моторошно навіть думати про таке! Ким би він став? Перетворився б на одного з тих нещасних, захеканих, затюканих, забіганих, які, крім своїх вольєрів, більше нічого не знають і не бачать. Одне задоволення – похизуватися перед приятелем дружиною чи коханкою, потім машиною, можливістю раз на рік на десять днів з’їздити в Туреччину, а тричі – на шашлик за місто… Тріпнув головою. Ні, він таки щасливий. Найбільше щастя для людини – бути собою. Бути собою найважче, але бути собою якраз і найцікавіше. Задеренчав телефон. Організатор виставки повідомив, що за півгодини підійде замовник. Потрібно підготувати одного з Мамаїв на продаж, зняти зі стіни та запакувати. Неохоче підвівся, солодко потягнувся. Добре знав, що коли наступного разу вийде з музею на двір, то під горіхом, на його місці, уже сидітимуть люди, попиваючи пиво та ховаючись від спеки під густим крислатим листям самотнього красеня.

4. Плач Мавки


І вона таки пішла на той День народження до Олиного чоловіка. І познайомилася з Тарасом, давнім другом родини. Типовий Чугайстер – самозакоханий, вродливий, розумний, у міру дотепний та вже надто самовпевнений. Сам сказав, що завжди отримує те, що хоче. І от тепер він найбільше хотів отримати Магдалену. Дуже хотів. Ще від першої зустрічі, коли на своїй дорожезній тачці взявся проводжати її додому. Це створіння так і сказало Магді, щойно вона сіла в машину: «А давай я зніму номер у готелі і ми продовжимо приємний вечір. Ти класна кубіта. Мені такі подобаються». Зате Магді такі не подобалися. Вона ні слова не сказала, просто відчинила дверцята машини та випурхнула з неї… Ні, Тарас не побіг за нею, наздоганяти чи вибачатися. Чугайстри доволі рідко вибачаються, вони вважають, що завжди у всьому мають слушність. І цей бовдур так вважав. Минув тиждень, і Магдалена вже навіть забула про Тараса, як несподівано їй на роботу посильний приніс величезний кошик червоних троянд. До нього додавалася маленька картка з чотирма словами: «Вибач, Магдалено! Я – ідіот!» Квіти вона поставила у вазу, картку викинула в смітник. Коли вийшла з роботи, то її вже чекала знайома іномарка. Вдавала, що не помітила. Тарас змушений був таки випхатися з автівки та наздогнати її. Говорив якісь дурниці, вибачався, плів щось про кохання з першого погляду. Магдалена втомлено дивилася на чоловіка. Звісно, жодному слову не вірила. Та не могла ніяк дібрати – що йому від неї треба? Бо цей багатий пройдисвіт Тарас може мати за гроші не одну таку Магду – і набагато молодшу, і красивішу, і не таку нудну. Вона ж навіть не дивилася на нього, як то зазвичай буває, коли Мавка розважається, не замовляла жодних дурощів. А Тарас усе говорив, говорив, упрошував дати йому маленький шанс. І Магдалена йому той шанс подарувала. Заради цікавості. Тарас діяв прогнозовано: робив дорогі подарунки, завжди чемні компліменти, романтичні вчинки, як-от: на деревах під вікнами її квартири різнокольорові кульки з написами: «Люблю», «Моя», «Ти – сонце!» До того ж це чи не вперше (то Оля зауважила!) Тарас зачав возити із собою Магду всюди: і на ділові зустрічі, на яких вона відверто нудьгувала та намагалася рідше на них бувати, і на сімейні бенкети та обіди з друзями. Магда спокійно приймала всі знаки такої приязної уваги. Звичайно, їй це лестило. Адже не останній у Львові бізнесмен, до того ж, як не дивно, поки вільний, на неї запав. Так, він двічі розлучений, дітей немає. Чому? Вона не запитувала. Його колишні дружини вже заміжні та досить непогано «прилаштовані». Любив цитувати слова Маленького Принца Екзюпері: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». І тому закономірно, що кожна його екс-дружина отримала гарні відступні та мужа на додачу. Магдалена доволі туманно уявляла собі процес сватання, у якому бере участь колишній чоловік. Однак, якщо взяти до уваги, що за статистикою відсотків вісімдесят покинутих дружин мріють одразу по розлученні знову мати чоловіків, то тут щось важко додати. Будь-який, хай плюгавенький, але свій. Традиція. Жінка має бути при мужі. Чи подобався Магдалені Тарас? Спочатку він її просто бісив, але цікавість брала гору, і вона продовжувала інколи з ним зустрічатися. Але як кажуть – крапля камінь точить, тож і Тарасові вдалося трохи той камінь усередині жінки підточити. Так, Магдалена не була схожа на жодну з попередніх пасій Тараса. Норовлива та надто гонорова. Він із цим змирився. Мовчки зносив усі Магдині забаганки, може, тому, що був певен: рано чи пізно фортеця на ймення Магда впаде, здасться в полон. Магду це тішило. Тарас бо не здогадувався, з ким має справу. То була не просто така собі бідна-нещасна-розлучена кубіта, яка спить і бачить себе дружиною ось такого принца чи принаймні його коханкою. Ця може і вкусити. Зустрічалися вони з Тарасом уже три місяці. Сексу між ними досі не було. Магдалена знала, що знущається з нормального та фізично активного чоловіка. І робила це спеціально, насолоджуючись всевладдям. Цікаво ж, скільки витримає Чугайстрик? Бо що буває, коли чайник нагріти до температури закипання і не дозволити парі виходити… Ага, зірве накривку. Вона насолоджувалася, чекаючи, коли врешті зірве. От і зараз вона таке утнула. Тарас майже навколішки просив її поїхати з ним у столицю у справах, та решту часу він присвятить їй, подарує цілий світ та зірку з неба. І таки вблагав жінку, вона попленталася з ним. Сумно. Завжди одне і те ж. Магдалена не любила будь-яких ділових зустрічей. Доводилося посміхатися силувано на ідіотські жарти свого теперішнього бойфренда чи майбутнього ділового партнера, також стовідсоткового Чугайстра. О, цей узагалі перевершив всі її знання про чоловіків. У старшого пана аж слинка закапала, коли вона, випадково нахилившись, показала йому свою пазуху. Діду шістдесят з добрим гаком – і туди ж. Тю! – О, пані Магдалено, голубонько сизокрила! У вас безсоромно красиві очі, наче сама Джоконда відродилася на землі! – це він типу робить компліменти. Тарас задоволено потирає руки, а увечері, напевне, зачне плаксивим голосом дорікати, що вона не в тему пускала бісику чужому чоловіку. – Чого пані сумує, посміхніться! І нехай весна повернеться до нас за стіл. Потім він цитував їй Хаяма та співав щось з Висоцького. До слова, голос у чоловіка геть не кепський. Ну, і так далі… Банальщина. А коли той, запросивши на танець, зачав на вушко верзти дурниці, що він хоч і старший, та все ж багатший від Тараса, і вона просто зобов’язана дати йому номер свого мобільного, щоб хоча б раз сходити з ним на каву, скажімо на Монмартрі, і взагалі, що така красуня робить поруч з таким лохом, як Тарас. Так, Тарас лох, але яке право має цей дід їй таке говорити? Магдалену це розізлило… Вона щось там ущипливе йому у відповідь ляпнула, уже сидячи разом з усіма за столом. А от її любий Тарас промовчав, бо Карен Вітольдович його майже новий діловий партнер, дуже багатий та потрібний діловий партнер. І тоді Магдалена вирішила зробити так, як останнім часом робила найчастіше, – піти геть: подалі від світла софітів, масних розмов, поглядів, штучної розкоші. Шепнула Тарасу на вухо, що йде припудрити носик, вистрибнула в коридор і дременула з ресторану. Уже біля входу в метро зателефонувала любому-нелюбому Тарасику і сказала, що сподівається, він закінчить усі свої ділові переговори до дев’ятої вечора, бо вона чекатиме його на Південному вокзалі біля фонтану. Якщо ні – то хай здогадається, що буде. Вона не знала, що відповів на це Тарас, бо відразу після цього вимкнула телефон. Магдалені було байдуже, правду кажучи, образиться Тарас чи ні на таку її поведінку. Пішов він… Пішла вона сама куди подалі… І пішла. Зараз утікала сама від себе. Піднялася фунікулером на Володимирську гірку. Сіла на одну з лавок під крислатим дубом. Дивилася з-за спини Святого Володимира на Дніпро. Бронзовий чотириметровий князь незмінно та похмуро тримав у лівій руці великокнязівську шапку, а в правій – хрест, яким наче благословляв Дніпро та всю Україну. Коли вона дивилася на князя, завжди в голову лізла одна і та сама крамольна думка: «Як міг стати святим чоловік, який залив кров’ю рідну землю, мав тисячі невільниць, любив розпусту? Так, він приніс сюди разом з чужинкою, яку ніколи не кохав, нову релігію, яка мала зміцнити та посилити державу… Так, політична доцільність… Але… Невже це важливіше за людське життя? І як жарт над пам’яттю тих, хто тоді загинув, барельєфи на одній із граней постаменту – жінка з усміхненим малям та старенький дідусь, якого привели хрестити син та онук. О, звісно, всі радісні та щасливі. Хоча, як не дивно, та православна церква довго не погоджувалася на встановлення пам’ятника. Однак тисяча вісімсот п’ятдесят третього року це відбулося. Особливо протестував київський митрополит Філарет, який вважав, що встановлення «ідола» найвідомішому спочатку ідолошанувальнику, а згодом борцеві з ідолами – це блюзнірство. А тепер – це не просто пам’ятник, а одна з візиток Києва. Магдалена зітхнула. Приклала руку до серця. Те вистрибувало пташкою з грудей. То все від думок, від того, як часто вони, ті думки, її не туди заводять. Стрепенулася. Запитала себе, чи стало в людях більше світла та віри, коли змінилася релігія і змінилося, відповідно, усе: уклад, звичаєвість, погляди на світ. Інколи їй здавалося, що, заплющивши очі, можна перенестися в минуле. Де великий Дніпро несе багряні води, червоні від крові тих, хто не хотів хреститися… І кого примушували. Гнала від себе ці думки, молилася Богу, просила, щоб простив їй таку крамолу. Вона ж християнка і не може піддавати сумніву Божий промисел. Бо зараз вона знову грішить, сидячи на Володимирській гірці та зневажливо оглядаючи постать ще одного з роду Чугайстрів – Володимира Святого, Кривавого, Багатоженця, Красне Сонечко… Як тільки того не називали! Тріпнула головою, скинула свій сум. Присоромила саму себе: «Піди краще, жінко, до церкви, висповідайся та помолися». Так і вчинила. Благо, Михайлівський поруч. І от уже стоїть навколішки перед ликом Марії, Матері Божої та Матері людської. Людей у соборі мало, вони не зважають на неї, бо кожен сюди прийшов зі своїм та за своїм. Думала та відкривалася несподівано сама собі. Неждано відчула, наче яскраве світло з-під купола храму починає падати на неї, і враз потекли сльози. Так і завмерла, з піднятою до верхівки храму головою та очима, повними води. Хтось торкнув її легко за плече: – Дочко, з тобою все гаразд? Ти здорова? Озирнулася. Перед нею стояв монах, довга чорна ряса, коротка борідка й очі… Які то були очі – теплі, затишні, молочно-карі і разом з тим такі, що, здається, тугу з тебе виймають і наскрізь твій біль бачать. Здригнулася мимохіть, наче від легкого удару струмом. Утерла рукою сльози, зачала похапцем у торбі шукати паперові хустинки. Знала, що від сліз потекла туш і обличчя в патьоках. Тим часом переконувала Божого чоловіка, що з нею все буде добре. Він легко взяв її за лікоть, допоміг підвестись, дбайливо тицяючи жінці до рук білосніжну хустинку. Підвів до лави, як каліку, допоміг сісти. Ноги і справді не дуже слухали. А Магдалена, вражена та збентежена такою увагою святого чоловіка, знову розплакалася… Уже не стримуючись і голосно схлипуючи. – Дитино, у тебе все гаразд? – перепитав ще раз монах. Ох, не все гаразд. І давно не все гаразд. Бо вона заплуталася. І вона монаху все розповіла. Вона так і не навчилася жити сама. Купа років минула, як… Так-так. Відтоді, як Роман вибрав Магдалену собі за дружину, назвавши коханням свого життя, – спливло багато води. Та не дуже багато від того часу, як він проміняв її на «поклик» серця. – То тепер так називаються зради, – сумно промимрила крізь сльози. Ні-ні, Роман зовсім не хотів з нею розлучатися. Вона сама не змогла продовжувати з ним жити. Бо він таке їй сказав… Що ладен ділити з нею і з другою коханою не тільки гроші, не лишень родину, а й ліжко… І тоді вона… А що вона? Випхала цю тварину за двері й поміняла замки. Ні-ні. Вона простила, і то вже давно. Однак досі сама. А що колишній? Смішно все і сумно водночас. Так, отче, Роман робив спроби повернутися. Він навіть на суді, коли їх розлучали, просив Магдалену отямитися та передумати. Але Роман тоді ще не знав, що та Магдалена, якій він підступно зрадив, померла разом із його коханням. Бо Магдалена не отямилася та не передумала. Уже пізніше дізналася, що та, його теперішня пасія, чи кохана, чи дружина (байдуже, як назвете), була тоді на четвертому місяці вагітності. А ця тварюка пропонувала їй «повернути все»? Ще раз переконалася, що вчинила правильно. І зрадник – це лиш зрадник, і не можна з нього виліпити праведника. І… Магдалена лишилася сама… Сам на сам з відчаєм, безпомічністю, бо тільки темні ночі знали, як то важко носити в собі тягар мертвого кохання. Тоді вона його ще не захоронила, ходила з трупом усередині. О! То було відчуття таке гірке та жахливе, що здавалося спочатку – воно розірве, пошматує, зітре. Наче тебе, легку пір’їнку, чиїсь безжальні руки взяли й кинули у вогонь, зухвало спостерігаючи, чи швидко згорить, чи трохи помучиться. Відмучилася, хоча й стала калікою, та… НЕ ЗГОРІЛА! Пір’їнка виявилася з криці… Що давало сили, питаєте? Невідомо. Може, діти, а може, дурне бажання стати кимсь важливим і довести, насамперед йому, колись єдиному і найважливішому у її житті, як він помилився у своєму виборі: вона ж краща від «тієї», від курви, розумніша, талановитіша, красивіша… Магдалена зараз і не згадає, коли той труп кохання полишив її. Вона прозріла, полуда спала з очей, і жінка усвідомила: усе закінчилося і закінчилося вже давно, і всі її потуги для них, тих, хто зрадив її кохання, довіру, дружбу, нічого не варті. Якоїсь миті осяяло: вона виросла з нього, зі свого кохання, як виростають діти з пелюшок. І той чоловік, якого вона ще вчора до нестями кохала, зовсім чужий, незнайомець із ворожого… ні, не з ворожого, з паралельного світу. І тому вона нікому нічого доводити не мусить… А має просто ЖИТИ. Так, визнай це, жінко: кохання померло. Клятву «і в радості, і в горі» було зруйновано. Кохання лежало дохлою птахою навіть не під ногами, воно дотлівало в землі… А ти навіть цього не помітила? А про покійників – або добре, або нічого. І це по-чесному. – Господи! – шепочуть губи. – Царице Небесна! Що може бути страшніше для людини, аніж смерть? Ганьба – це також маленька смерть. А смерть кохання тоді що? Це коли ти жива – дихаєш, думаєш, віриш, молишся, але половини тебе вже нема. Половини тебе також дотлівають разом з твоїм коханням у землі. Машка тоді на це сказала: «Магдусю, дівчинко моя! Ти просто нарешті стаєш собою. Ти ж усе життя хотіла бути такою, якою він бачив тебе. Ти вилікувалася, дівчинко моя. Це тяжко і болісно, але ти зумієш. Бач, я не змогла. І все для мене так трагічно закінчилося. А ти зможеш. Бо ти сильна. Бути собою означає стати чужою для інших: незрозумілою, загадковою, зарозумілою. Бути собою означає пізнати насамперед себе. Пізнай себе – пізнаєш світ». Магдалена говорила. Говорила вголос, говорила самій собі, та чоловік у довгій рясі сидів поруч і уважно слухав. – Одного весняного ранку, отче, я прокинулася геть інша. Перероджена, чи що. Було відчуття, наче всередині народилося щось лихе та потворне. Бо подивилася на світ очима не тільки зрадженої жінки, а очима своїх приятельок, подруг, просто знайомих жінок, у яких доля не була ліпшою, аніж моя. Зради чоловіків, образи, тупа ненависть сильної статі до тендітних та вразливих створінь. А причина? Ах, банальність. Невміння чути одне одного. Так-так! Усі історії нещастя однакові і всі історії ненависті різні водночас… Але хіба це справедливо, отче, куди дивиться ваш Бог? Куди? Притулилася спиною до стіни. Зітхнула. Заплющила очі… Монах мовчав, і вона продовжила. Сльози висохли, голос став холодним і чітким: – І тоді, отче, я вирішила мститися. За всіх зраджених. Давно в дитинстві мені бабуся розповіла казку про Мавку, лісову красуню, яка живе у вербі. Мавка ніжна та вразлива. І вміє та знає, як зваблювати, і робить це завжди з тими, хто цього заслужив. Закохує в себе чоловіка та заводить у болото і там топить. Мене тоді тішило, що я не чоловік і мене не заведе в болото Мавка, щоб втопити. «Невже нема ніякої ради на ту Мавку?» – питала я. Старенька відповідала, що є… «То кохання до Чугайстра, доню. Тільки він уміє закохати в себе Мавку, своїм співом звабити, тільки він може вивести її зі сховку». Що відбувається з Мавкою, яка закохається в Чугайстра та поплентається за ним світ за очі, вона не повідала, бо тоді я була ще доволі мала та й навряд чи зрозуміла. Тепер я знаю добре, що стається з Мавками, яких зваблює Чугайстер. Він вбиває її душу. І світ, отче, кишить Чугайстрами, і вони гублять усіх, не тільки Мавок. Замовкла, складаючи докупи думки. Монах мовчав, і вона дякувала йому за це, бо якби зачав говорити, то вона б не стала слухати. Ліпшої кари, аніж карання себе самої, важко вигадати. – І тоді я навчилася зваблювати та закохувати в себе Чугайстрів. Звабила та й покинула, а він бачитиме сни, у яких завжди житиме вона, ніжна й чарівна Мавка, – єдина і недосяжна. Ночі будуть чудові, зате дні… А дні предовгі, аби перебути до ночі, щоб у снах знову прийшла вона – зваблива та чуттєва. Обхопила голову руками. Шепотіла ледь чутно: «Усе, зупинися, жінко! Годі мститися. Усіх не перекроїш, і кому легше від того, що, наприклад, Анатолій Дмитрович чи Андрій Васильович спить поруч із законною дружиною, а марить тобою? Відпусти його, відпусти їх усіх». – Усіх Чугайстрів не переловиш, дочко, – заговорив монах. Голос був м’який та теплий. – За легендами, Мавка – то душа дівчини, що померла молодою, невінчаною, і померла через кохання, і найчастіше з туги. – Тоді ким стає душа Мавки, котру вбиває Чугайстер? Янголом? Монах посміхнувся сумно: – Ти ліпше знаєш, аніж я. Магдалена знала, що не янголом – це точно. Бо Мавка надто часто зваблювала чоловіків. І не тому, що бажала їх смерті, закохуючи в себе та заводячи в глухі ліси чи в баговиння… Ні, вона шукала того єдиного, через тугу до якого загинула. Шукала не для того, щоб погубити, а щоб забрати своє собі. А він усе не знаходився, а він усе не приходив… Зате прийшов Чугайстер і вона почала забувати про того, з туги до кого загинула… Бо Чугайстер так добре знає її душу, так трепетно грає на сопілці, і вона йде за ним. А він веде її з собою для того, щоб… То ким стає душа Мавки, коли її губить Чугайстер? Вони проговорили з монахом майже вічність. Він не переконував і не повчав, він розмовляв з нею, як батько розмовляє з донькою, котра наробила дурниць і тепер потребує поради. Донька, котра заблукала і ось врешті повертається, принісши з собою не тільки тіло, а й потовчену зболену душу… На прощання монах благословив Магдалену і сказав, що теперішнє залежить тільки від неї і якщо вона усвідомлює чому, бачить причини та двері «Вихід», то все в неї буде гаразд. А коли сумніви огортатимуть душу – хай помолиться. Які слова при цьому слід говорити? Серце підкаже слова. Воно ліпше знає. – І приходь час від часу, дочко, до Бога на бесіду. Бог – це не караючий старець із батогом, а добрий і справедливий батько. Так, Бог живе всюди: і у твоїй маленькій хатинці, і у великому соборі. І він тебе обов’язково почує і не залишить. Тільки не треба мовчати. Говори з ним. Він Тебе чує. А потім вона йшла Києвом – спекотним та млявим. Вечір тихо опускався на гаряче місто, та спека міцно тримала його в липких обіймах. Асфальт під ногами плавився, підбори босоніжок грузли в ньому, окуляри від сонця мало вберігали очі. Смоляне волосся магнітом привертало сонце, і коли відчула, що от-от знепритомніє, бо й вода не втамовувала спраги, побачила на дверях музею плакат: «Козаки Мамаї Олексія Морозенка. Виставка-продаж». І вона зайшла, бо там міг бути кондиціонер. Зайшла просто так. Відпочити від гарячого дня та й, зрештою, оглянути виставку. Щоденник Мавки

Складаю докупи ночі та дні. Лагідно й обережно, щоб часом ані собі, ані людям не нашкодити. Спомини інколи ятрять душу, роз’їдають її, мов іржа. Корозія може вбивати. Та в мене геть інший біль. У мене спомин про те, чого ще не було. Я згадую тебе, я вигадую тебе. Які дурощі інколи мандрують головами людей, чи не так? Що, ти навіть не дивуєшся, бо й у тебе таке? Бачиш, я тебе вже нічим не здивую. Останнім часом у моєму житті все відбувається вчасно, і я знаю, що й ти в ньому маєш з’явитися вчасно. А поки що День догорів, солодкий мій хлопчику, вечір бере за рамена ніч і веде її до ліжка. Слухай Мавчину історію. Дуже сучасну і разом з тим стару-давню, як світ людей. Історія сьома. Перелесник

Біль розриває її на шматочки. Глибинний, нестерпний, гнітючий. Вона вже й сама не знає, чому досі жива. Усе на надриві. Подих, і біль, і мокрі круглі чорні озера під очима. Коли труну засипали землею там, на цвинтарі, вона то все бачила, мов крізь пелену. Чи крізь монітор, чи крізь окуляр відеокамери. Засипали не Остапа. Жменька попелу, і все. Майже нічого, крім похорону, не пригадує. Майже нічогоТоді її посеред ночі розбудив телефон. З того часу Орися не любить телефонів, вона їх просто ненавидить. Навіть не телефони, оті пластикові одоробала, а їх голосіння, скімлення Крижаний голос повідомив сухо, тактовно, чемно, що її чоловік перебував у літаку, що вибухнув десь між небом та землею. І тоді всередині щось розірвалося. Хтось жорстоко, без анестезії висмикнув з неї душу. І ось вона лежить розтоптана, розбита, розчленована. Так. Розчленована Бо як по-іншому можна добратися до душі? Болить кожна клітинка тіла. Мама схиляється над нею, щось говорить, напевне тепле і ніжне. Орися не чує, бо той біль раптом затуляє вуха, закриває очі. Коли нарешті вона переборює себе і вертає до дійсності, то опиняється вже на цвинтарі. Серед хрестів, свіжих земляних хатинок-прихистків для тіла.  

Провалля в пам’яті, чорторий у свідомості. Пустеля. Лише живий спрут у голові пульсує нестерпно телефонним дзвіночком. Та смоляне озеро снів, крізь яке вона йде і не в змозі виборсатися, не в змозі пройти. Стоїть посеред свого сну і не може підняти ні ногу, ні руку. Домовина брунатного кольору поволі рухається в землю. У ній немає її Остапка. І вона це знає. Він залишився десь там, між землею та небом, у спаленому літаку. А в дерев’яному ящику лише жменя землі, на яку впав сірий дощ із праху та уламків літака. – Що тобі привезти з Середземномор’я, кохана? Ніжно і трепетно тілом пробігає жага. За вікном квітнева ніч мліє запізнілим зимовим снігом, який на ранок розтане. Бо ж весна! У душі й тілі весніють бажання і пристрасть. Слова і сплетені докупи тіла, вином жаги переливається через вінця чаші бажань. Він цілує її волосся, очі, руки Вона шепоче йому ніжно на вушко: – Привези мені себе, коханий! Уперше не стримав слова. Мама ходить за нею назирці. Вона боїться, що Орися щось зробить собі. Була така думка, але Чи зустріне вона тоді свого Остапка, якщо так вчинить? Не можна, не можна, не можна Бо то дорога в інший бік. Уже три тижні минуло, а біль не зникає. Біль той – то вона сама. Лише на цвинтарі їй дають спокій. Мама відпускає її на цвинтар одну. Думає, що до Остапка вона йде. Але ж Орися знає – її Остапка там нема, у тій землі. Нема. Орися йде туди за собою і зі своїм болем. Там ніхто не влазить у думки, у душу, у горе, у тугуМинає місяць. Слава Богу, що на роботі Орися має справу з паперами, а не з людьми. Вони не перешіптуються в тебе за спиною, не зітхають, не охають, не говорять банальностей, а мовчать, заполонені цифрами та датами. Орисі не хочеться нікого бачити. Ні колежанок, які спершу робили несміливі спроби вивести її із заціпеніння, ні родичів. Усе байдуже. – Не лізьте мені в душу. Там – вигоріла земля. І я є тою землею. Сни. Навіть день не такий прикрий, як ніч. Дурна темна затуркана ніч. Черниця без келії чи пустельник без віри? Як вона колись любила ночі. Літні завжди пахли грозами, голубим небом Остапових очей! Весняні світились першими квітами, які він кожного ранку приносив своїй коханій. Після солодкої ночі, яка вже пахне тими квітами, розплющуєш очі, а зі столика дивляться оченятами ніжними підсніжники, проліски, мати-й-мачуха, конвалія О, така пахуча конвалія, улюблений квіт її Остапка! Зима завжди здавалася доброю ніжною бабунею, бо її ночі були казково-лілейними і пахли то липовим чаєм, то ожиновим вареннямОсінні ночі маяли закосиченою барвою вітру-менестреля і вальсом з листків, у якому вони закохано кружляли і згоряли в танці кохання разом з тим листям. А ще – терпкістю хризантем. Отакі-то були ночі. Були колись, раніше. В іншому житті, з іншою Орисею. Яка вміла відчувати, слухати, жити. А зараз чує і відчуває лишень біль через намітку відчаю. І не живе. Так, животієСьогодні ночі не пахнуть. І сни їй болять. Вона блукає в них. Смоляною річкою, по коліна в отій чорній тягомотині. Вона бреде навмання, точніше робить відчайдушні спроби рухатись, шукає когось чи щось. Що вона там робить? І сни, і не сни. Їжа, яка не має смаку, кава, яка википає щоразу, а вона тупо дивиться, як та тікає цівочками геть від спеки турки, безликі години, що складаються в дні Чи то важить хоч щось без нього – отаке життя? Чи нежиття? Минає місяць і ще тиждень. Мама каже: «Весна. Нарешті буйна весна. Такий прекрасний травень!» Весна? Справді? Хай. Тоді був квітень. А тепер? Якщо всі кажуть – мабуть, таки весна. Остап їй і не сниться, не приходить у сни. Навіть цього вона не має. Орися вечорами розпачливо зазирає в сімейний альбом, дивиться на щасливі обличчя молодят. Чи хтось впізнав би сьогодні в оцій згорьованій жінці на канапі красиву наречену зі світлини, поряд з усміхненим юнаком. Щасливі обличчя, щасливі фото, щасливі вікна у світ. Орися отак і засинає, притуливши до серця фотоальбом. Але й після цього Остап їй не сниться. Лише смоляна річка, темна річка, яка міцно тримає її. Сьогодні знову пішла на цвинтар. То вже звичай такий. По роботі – не додому, а на цвинтар. Щоденний ритуал. Постояти між хрестами на тому острові закопаних надій, сподівань, журби. Притулитись до хреста. Заплющила очі. Лагідне травневе сонце ніжно пестить змарніле юне личко, навколо квітує весна, буяє життя. Навіть тут, на цьому острові похованих мрій, сподівань, кохання. Рівно один місяць і вісім днів без Остапка та без життя. Наперекір здоровому глузду вона досі дихає. Життя поспішає вперед, вперед, вперед, тому що після довгої затяжної зими завжди приходить весна. То мама так каже. Але Орися того всього не розуміє. Вона слухає лише свій біль, який котить її тілом, який стискає руки до болю на дерев’яному хресті. І ось вона знову робить відчайдушні спроби рухатись тою чорною річкою, по коліна в смолі, але ледве перебирає ногами. – Пані, пані! Прокиньтеся, пані. Вечір, пані, сонце вже майже сіло. Голос звучить у голові, коли вона робить відчайдушні спроби втомленими ногами відклеїтись від тої смоляної річки. Голос вириває її з безглуздого поборювання. Орися розплющує очі. Вечір. Сонце майже сіло. Тіні від хрестів стали довгими і страшними, майже закривши землю. Вона заснула на могилі, задрімала. Перед нею високий старий чоловік, на голові чорний капелюх, довгий чорний плащ, у правій руці довга чорна парасоля. – Ви, певно, задрімали. А я до дружини прийшов, провідати. Уже вертав додому, зобачив вас. Сонце майже сіло. Вам час, голубонько, додому. Мертвих не повернеш, на жаль. Орися зболено піднімає на старого очі. Ніби вона сама цього не знає? Ще один мораліст. Усе вона розуміє, та не може пересилити той біль у середині. Бо жити з ним не в змозі, і зректися його не годна. Чоловік вицвілими очима дивиться на неї. Дивне старече обличчя. Дивне, тому що майже без зморщок. Худе обличчя без зморщок. Лише навколо очей вони павутинкою кружляють. Справді таки час, поки старий знову не почав торочити про тих, кого не вернеш. Орися мовчки підводиться з могили, розправляє на ній квіти, які прим’яла. Старий незворушно стоїть, спостерігаючи за нею. Байдуже. Віднедавна їй байдуже до всіх та всього, особливо до людей. Орися, не озираючись, виходить на центральну доріжку. – Агов, перепрошую, пані! Ви забули свою сумочку. Орися зупиняється. Вона забула сумку? Як це? Вона ж була без сумки? У правій кишені куртки ключі від квартири, у лівій – гроші. Чи була із сумкою? Не пригадає. Старий стоїть незворушно між хрестами, простягаючи торбу. – Не варто, пані, так побиватися! Час – найліпший лікар, він усе перемеле! Що може знати він про варто чи не варто? Коли тобі лишень двадцять п’ять. Що може знати він про біль, який вибухає щомиті, рве і шматує? Майже знищує. Мов у пеклі. Орися сердито висмикує з рук старого сумку. Той скрушно хитає головою: – Так не можна, пані! Не можна, – звучить луною голос. Орися дивиться на старого, точніше на його начищені до блиску черевики. Чому на черевики? Тому що вона дивиться під ноги. Розвертається і йде геть. Вона не носить із собою мобільного, ні. Вона ненавидить телефони. Треба швидше додому і зателефонувати мамі, повідомити неньці, що вона ще чомусь і досі живаУ маршрутці сидить, притуливши праву щоку до шиби. Чомусь чорні лискучі черевики старого не йдуть з голови. Чому? Байдуже, неважливоСьогодні вперше на ніч не зачиняла балконні двері. І справді вже травень. Доволі теплий у цьому році травень. Післязавтра сорок днів, буде панахида, мама нагадала. Якби не мама То що б? Нічого. Знову заснула поруч з альбомом. Вона бреде смоляною чорною рікою– Орисю! Кохана! Прокинься! Орисю! Сон обривається. Вона лежить у своєму ліжечку, на неї падає тьмяне світло від лампи, у руках затиснула сімейний альбом. Розплющує очі. Поруч на ліжку сидить Остапко, її Остапко. Він обережно бере з її рук альбом, кладе його на підлогу. Живий, усміхнений і щасливий. – Орисю! Ти так міцно спиш. Прокинься, кохана, – ніжно рукою поправляє волосся, яке неслухняно падає на очі. Він нахиляється над нею. Неголена щока лоскоче губи. Його уста блукають її обличчям. Кімнату заповнюють звуки, запахи, шелест губ, слів, тіл, жаги, коханняСон, який гарний і гожий сон вона сьогодні бачила. І біль кудись занапастився. Біль, що терзав, шматував, щез раптом, розчинився. Орися прокидається від пташиного співу, який разом із запахом бузку вривається через розчинені навстіж балконні двері в кімнату. Лежить пару хвилин, слухаючи весну. Скільки вона була майже мертва? Без одного дня сорок днів. Вона вже й забула, як гоже може духмяніти та дихати світ. Скрадливо і п’янко. Крім бузку, у кімнаті пахне ще чимось. Не важливо. Вона може врешті розрізняти запахи, відчувати їх. Солодко потягується, їй здається, що тіло ще пам’ятає цілунки коханого, його руки, жагу. Хай то був лишень сон, лишень сон. Орися розплющує очі. Вона нарешті прокинуласяРанковий душ, горня кави. Кава вперше за майже сорок днів не втекла з турочки. Слухає себе. Не може звикнути до відсутності болю. Чує тільки веселий щебет пташок за вікном, бо весна. Навіть легкий макіяж собі зробила. Час на роботу. У передпокої пригадує, що сумку залишила в кімнаті. Повертається. Навстіж відчинені балконні двері. В оселі гоже пахне бузком і ще чимось, п’янким-п’янким і дуже знайомим. Сумка недбало лежить на м’якому кріслі. Орися піднімає її. Під нею натикається на ще одну, точнісінько таку саму. Орися здивовано переводить погляд з однієї сумки на іншу. Той старий на цвинтарі таки помилився, одна з цих сумок не її. Чи не помилився? Дивна думка влітає в голову. Черевики старого чоловіка. Начищені до блиску черевики старого чоловіка. Довгі тіні від хрестів на цвинтарі, тому що сонце йде спати. За начищеними черевиками старого немає тіні. Очі випадково падають на письмовий стіл. У маленькій вазочці дивляться на неї дзвіночки конвалій. Улюблені квіти Остапа, то вони так п’янко пахнутьОрися відкриває сумку…  

А що вона там побачила? Я не знаю. Цілую твої очі. Твоя Мавка.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка