Дара Корній Щоденник Мавки Передмова Збірка таємниць



Сторінка6/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Розділ ІІ
Альфа і Омега


1. Вити на місяць

Немає іншого і більшого нещастя, як коли душа болить. Вона болить тоді, коли болять думки. Григорій Сковорода Тремтіли руки, тремтіли ноги, боліла душа. Вона набирала знайомий номер телефону. Не хотіла дзвонити цій сучці і не подзвонила б – стрималася, якби трохи менше випила. Вона вже майже зав’язала з випивкою. Пообіцяла ж Роману не пити, але… Він, тільки він в усьому винен. Плазун! І за що їй ця кара? А ще кажуть, кохання – то нагорода! Хочеш людину покарати, подаруй їй кохання, і все решту вона зробить сама, доконає ним себе. І як тільки та сучка змогла то перебороти? Треба буде запитати рецепт, як позбутися кохання. Блін-н-н, що за життя? Руки тремтять так, що вона вже хвилин п’ять набирає номер і не може втрапити. Наче пальці вперто не хочуть натискати зелену кнопку виклику, тягнеться палець до червоної і «відбій». ЖИТТЯ-Я-Я-Я-Я-Я-Я-Я-Я-Я! Ах! Якого її тоді відкачали і не дозволили вмерти? Якби вона тоді здохла, то і мама залишилася б живою, і не було б тої ганьби, з якою доводиться жити. Від розпачу вити хочеться на місяць! Налила ще тридцять грамів, залпом осушила, навіть не скривилася. О, ні, то не життя, то срані американські гірки – вгору-вниз, знову вгору і знову вниз. Скільки можна? Колись їй це подобалося, а тепер… Тепер просто нудило! Роман її доводив до сказу, робив життя нестерпним, а пані Наталена ж обіцяла – стовідсоткова гарантія. Ціна кохання – смерть матері. Часто запитувала себе, а якби ти, Тонечко, дізналася вчасно про те, що пообіцяла мама Наталені за щастя доньки, чи стала б опиратися? Так, стоп! Зупинися, жінко, зараз тут надумаєш! «Що, зупинися? – верещить совість. – Ага, правда очі коле?» Тьху ти! Маму не повернеш, але де ж те обіцяне щастя? Де воно? Щастя на замовлення чи щастя від замовляння? Холєра, чо мама не попросила ще одного – смерті цієї потворної суки, яка зуміла вижити? Тоня підвелася. Ні, вона зробить по-іншому, вона сама до неї зараз поїде, до тої суки, яку ненавидить усім нутром. Ненавидить уже за те, що вона змогла… Вижити змогла. Так, вона поїде, і вони поговорять, віч-на-віч.  



Магдалена сиділа напроти п’яної Тоні та уважно роздивлялася жінку. Вона могла не відчинити двері, коли побачила у вічко знайому напасть. Так, могла не відчинити, могла крізь двері її послати чи викликати друга міліціонера згори. І він би Тоньку забрав та з ганьбою протримав би в мавпятнику пару діб… Тонька на це заслужила, навіть на більшу ганьбу заслуговувала, але… Але вона не Тонька. І не вчинить так низько ніколи. Як не дивно, та зараз Магдалена навіть співчуває цій жінці.  

Магдалена відчинила двері, спокійно вбралася і повела Тоньку в кафе, що навпроти будинку. Не вести ж теревені при дітях? А кафе працює до останнього клієнта. Хвала Богу, вони тут не останні, за сусіднім столом гурт молодих людей святкує день народження. Магдалена замовила каву собі й Антоніні. Співчутливо глипнула на тремтячі руки з облізлим манікюром ще вчора суперниці, навіть ворогині, та вже похапцем попросила бармена принести сто грамів коньяку… Які відчуття у вас викликає п’яна жінка? Огиду, неприйняття, відчай, злість? У кожного по-різному, напевне. У Магди – жалість. Жінка, якщо вона не алкоголік, просто так, за компанію, ніколи не напиватиметься, на відміну від чоловіка. Вона може в гарній компанії для годиться пригубити чарку, але не напитися… Для «набухатися», крім приводу, мусить бути глибока причина. Тоня криво посміхається, косметика на обличчі ще молодої жінки розмазалася, волосся брудне та нерозчесане. Від ранкової укладки не залишилося і сліду. Знайомий балахон «аля Алла Пугачова» мішкувато й навіть трохи смішно висить на огрядній фігурі. Магдалені враз захотілося сказати щось підбадьорливе отій жінці навпроти, але Тоня її випередила: – Хочеш знати, чо я прийшла? Так. І як взагалі посміла, наважилася, змогла? – Тоня голосно гикнула. Підійшов бармен, поставив перед жінками каву, перед Магдою – коньяк. Магда переставила його в бік Тоні. Та кивнула і без церемоній зробила ковток. Ще раз гикнула: – Пардон. Зараз мине. Я прийшла, бо мусила тебе побачити. Хотіла глянути в очі, відчути тебе нещасною хоч трохи і тому прийшла. – Тоня дивилася уважно на Магду. – Скажи мені, Магдалено, тільки чесно, будь ласка, як ти змогла вижити тоді – сама з дітьми, без підтримки, допомоги? Глянь на мене, на що я перетворилася через тебе! Цей гівнюк, що б я не зробила, порівнює мене з тобою. У мене таке враження, що то спецом тебе і в тєліку крутять, і по радіо саме тоді, коли він випадково сідає до телевізора… Сука. Антоніна себе не контролювала. За сусіднім столиком косують у їхній бік, бармен теж насторожився. – Будь ласка, Антоніно, припини. Або ти заспокоїшся і ми поговоримо, або я зараз встану та піду, – Магдалена говорила зважено та стримано. Задеренчав її мобільний. Вона підняла слухавку, перепросила. Сказала, що не може говорити, і пообіцяла вранці перетелефонувати. Демонстративно вимкнула телефон. Тоня тим часом, буркнувши під ніс «Перепрошую. Не стрималася», заходилася кидати в каву цукор, наче на тому щось залежалося. На п’ятій ложці зупинилася і почала активно перемішувати, наче сюди спеціально для цього прийшла. Магдаленина жалість зникала. – Тоню, ще мить тому мені було шкода тебе. А зараз? Якісь змішані відчуття. Ти сама своє життя перетворила на оце, що маєш. Мені байдуже до вас – і до тебе, і до Романа, і до ваших дітей теж, до речі. Якщо ти, з якихось дивних причин, журишся, що Роман може повернутися до мене і я його прийму, то не варто. Спи спокійно, цього ніколи не трапиться. Він мені не потрібен. Уже не потрібен. Уживані презервативи двічі не використовують. А, знаєш, того дня, коли ти народжувала йому сина, я молилася. Так, молилася за вашу ще ненароджену дитину. Благала Всевишнього, щоб не карав дитину за гріхи батьків. Бо таки є за що карати. А ще просила справедливості, щоб кожен отримав те, на що заслужив. А дитина… Дитина невинна. Тоня у відповідь голосно гикнула, Магда криво посміхнулася. Господи, ще пару років тому вона мучилася питанням, що тоді ще її Роман міг такого особливого знайти в цій жінці? Що вона має такого, чого не має Магда? Скільки разів вона про це себе запитувала? Божевільно, перебираючи в пам’яті кожен свій вчинок, кожну приготовлену для нього страву, а зараз… Минулося. Попустило і відпустило назавжди. І Роман, і Антоніна стали для неї чужими. Вона змогла через це пройти. Бо ненависть, як і любов, – сильне почуття, що не дозволяє відпустити людину, тримаючи її біля тебе. Магдалена змогла перестати любити і перестати ненавидіти. – Теж мені благородство! Тьху! Тіко ніц ти не розумієш. – Тоня нервово сіпнулася, закотила очі, стиснула кулаки. – Бо я тебе ненавиджу, Магдо! Магдалена здивовано дивилася на жінку: – Тоню, перестань. За що? Ти хотіла Романа – отримала. Я на нього не претендую, він мені не потрібен, навіть як трофей, навіть заради помсти. Мені якось до задниці, як ви живете, хто кого зраджує і чому ти зараз тут, а він напивається з кимсь в іншому місці… За що мене можна ненавидіти, скажи? – За все, – Тоня тремтіла, як осиковий листок. Голос захрип, вона ледве стримувалася, щоб не перейти на крик. – Я ненавиджу тебе лишень за те, що ти є. За те, що ти змогла без нього вижити, і далі живеш, і щасливо живеш. А я? Я? Ти отримала все, не маючи нічого. Але чому? Де справедливість? Магдалена холодно посміхалася, підносячи до вуст горня з кавою. Так, у неї є багато чого – чудові діти, улюблена робота, чоловіки, котрі її люблять… Але вона ніколи не зізнається цій поторочі навпроти, що їй для повного щастя не вистачає найважливішого – впустити когось у своє серце. Після Романа туди наглухо і, здається, назавжди зачинилися двері. Бо вона боїться. Ні, не так. Вона не зможе ще раз пройти крізь пекло. Пекло, яке її мало не спалило. І цього Магда нікому не скаже. Хіба що час від часу божевільно ридатиме в подушку від того, що їй бракує. Ні, не фізичної близькості чи дурного сексу, бракує звичайного людського тепла поруч. Дивилася зараз на Тоньку і кривилася. Чи її любов до Романа була такою ж божевільною та хворобливою, як Тоньчина? Ні, ніколи! Спочатку вона довго звинувачувала в усьому себе: так, Тоня краща, молодша, успішніша, і це закономірно, що він пішов, але… Машка, бомжиха та алкашка Машка, повернула їй упевненість у собі. Зняла з неї халат, вицвілі тапки, фартух та поставила на високі підбори. Змусила згадати, що вона не тільки покинута дружина, зраджена, із втоптаною в грязюку порядністю, вона не тільки мама, вона насамперед жінка, а вже потім і дружина, і донька, і мама… Це не сталося відразу, реабілітаційний процес тривав довго. Одного разу прокинулася посеред ночі з розумінням, що насправді отого Романа, який її принижував, інколи піднімав на неї руку, постійно зраджував, вона ніколи не любила. Вона створила собі образ героя, надійного лицаря, переможця, оборонця, наділа йому на голову корону, змайструвала блискучі лицарські обладунки і з замилуванням ловила кожне його слово, вчинок, не чуючи їх, не аналізуючи, бо… Любов сліпа, глуха та нерозважлива. Тої ночі з її очей спала полуда. І прийшло розуміння, що вона зможе прожити без Романа. Навіть більше, вона мусить подякувати долі, що забрала його, що позбулася кайданів на ногах, які міцно тримали її прикутою до скелі, не даючи злетіти. Він забрав із собою ці кайдани, і Магдалена знає тепер, хто їх носитиме до скону віку. Ще вчора успішна й молода красуня Тоня. Чи можна прожити без власного дракона? Можна. Тільки інколи варто собі дозволяти вилазки та полювання на них, щоб пам’ятати, як це бути бранкою дракона. А дурна Антоніна ще питає, як можна прожити без каменя на шиї! – Тоню, Тоню… Подивився на мене і на себе. Порівняй. Ти ж набагато молодша, а з вигляду – бабця стара. Ой, леле! Ти зараз мені нагадуєш мене п’ятирічної давності – загнана в клітку великим цабе дурна гуска, яку кухар спіймав, щоб на ранок їй відрубати голову, бо вона годиться тільки на бульйон. І та гуска добре знає про наміри кухаря і має можливість утекти, та тупо сидить у кутку, сподіваючись, що минеться. – Перестань, – гаркнула Антоніна. – Це жорстоко, і це неправда. Ти брешеш. – Брешу? Жорстоко? Ні, це не жорстоко, Тоню! Це справедливо. І найгірше, що ти знаєш: я маю слушність. Тільки твій дракон насправді не такий уже й крутий перець, якщо дозволив надіти собі на шию поводок… Ех, жінко-жінко! Не ламай комедію! Я не розумію, чого ти зараз хочеш від мене? Отримати інструкцію, як вижити без Романа? – Усе не так. Ти неправильно зрозуміла. Роман – сенс мого життя. – Антоніна гарячково схопила за руку Магдалену, затрусила її. – Він для мене все, якщо я втрачу його, я втрачу себе. Втрачу сенс життя! Магдалена пригадала свої дивні сни, які почали її навідувати, після того як наснилася прабабуся. Їй стало гидко від чіткого розуміння, що Тоня не просто так прийшла. О, такі, як вона, нічого просто так не роблять, навіть під хмільним кайфом. А вона ще жаліє її! – Ти Романа не втратиш, Тоню. І ти це добре знаєш. Навіть якщо цього дуже захочеш, усе одно не втратиш. Магдалена обережно вивільнила свою руку з чіпких обіймів Антоніни. Руки Тоні були холодними та липкими на дотик, від того робилося гидко. – А щодо втрати сенсу життя… Тут усе просто. Є така притча про чоловіка, який не міг ніяк заспокоїтися: усе блукав світом у пошуках того самого сенсу. Метушився, поспішав і ніяк той сенс не знаходив. Одного разу він зустрів подорожнього. То був мудрець. Запитав чоловік і в нього, у чому полягає сенс життя. Мудрець, не думаючи, відповів: «Сенс життя у виборі». Почувши такі несподівано-мудрі слова, чоловік подякував та чимдуж поспішив далі, можливо, робити вибір. І навіть не усвідомив, що мудрець тільки почав відповідати і думку свою не завершив. Мудрець тим часом продовжував: «Так, сенс життя – це вибір. Або ти живеш, або марнуєш життя на пошуки його сенсу». Чоловік був уже далеко, бо мчав на пошуки сенсу життя. Отак, Тоню! Не мели дурниць, гаразд? Йди ліпше додому, там на тебе чекають сини. Вони теж велика частина твого життя і його сенс, повір… Не в чоловіках той сенс – це істина. Моя тобі порада, жінко. Живи, просто повноцінно живи, не завдаючи болю ближньому… – Але ж… – Тоня допила коньяк, тоді вчепилася в горня руками і стиснула його так міцно, що воно тріснуло. Залишки кави та гущі розтеклися столом. Та жінка того не помічала, вона божевільними очима свердлила Магду: – Але ж, Магдо, ти мене напевне не розумієш і не чуєш. На кого ти перетворилася? Що ти зробила з доброю та ніжною Магдусею, яку я знала? Та б мене зрозуміла та підтримала. Що ти можеш знати про справжні почуття? Ти ж майже зізналася, що Романа ніколи не любила. А він, він… Ох, ти навіть не уявляєш, на що я готова заради нього. Я, я… Я вмію по-справжньому кохати. А він? Якщо він знайде іншу і кине мене, я ж помру… І то станеться не вперше. Антоніна почала затинатися, щось там розпачливо крізь сльози белькочучи про відданість, клятви та любов. Магдалені набридла ця комедія. Вона встала з-за столу, розрахувалася і за випивку, і за розбите горня. Бармен уважно спостерігав за дивною парочкою, хоча ще годину тому здавалося, що його вже нічого не здивує. Магдалена йому подякувала, він кивнув співчутливо та сховався за стійкою. Тоня продовжувала бурмотіти під ніс плаксивим голосом: – А якщо він знайде іншу і кине мене? Як бути тоді? Магдалена легко тріпнула Тоньку за плече. Стояла над нею, дивилася згори вниз, тоді втупилася у її чорні очі своїми каро-зеленими: – Не кине. Припини ламати комедію. Ти добре знаєш, що він тебе не кине. Скажи мені, жінко, у тобі ще залишилася крихта здорового глузду та совісті, не все віддала, правда ж, тій дивній жінці? Залишилася, бачу, тому час від часу тебе так ковбасить. І Романа теж мучить сумління, але не тому, що він про щось шкодує чи типу досі любить мене. Ні. Людина з паралізованою волею – раб. Але, Тоню, Тоню! Послухай уважно! Ти ж розумієш, що так не можна чинити, особливо з тими, кого любимо. Розумієш, що не можна примушувати? І тому, будь ласка, поміркуй добре, чи варто силою тримати біля себе людину? Скільки вовка на прив’язі не тримай, він собакою не стане. Буде гарчати, вити, кусати, хотіти м’яса з кров’ю, тут самих борщів замало. Ти хочеш від мене поради? Ось тобі порада. Відпусти його. Антоніна перелякано витріщалася на Магду. Вона, сидячи, була десь на голову нижча від невисокої Магдалени, але зараз хотіла здаватися ще меншою. Усередині все похололо. Ця клята сучка звідкись про все дізналася. Ні-ні, цього не може бути, жодна душа про це не знає. Мама мертва, а Наталена… Не у її інтересах про таке патякати. Ні-ні, це Магда образно говорить, звісно, образно. І Тоня враз запопадливо заговорила до Магдалени, заговорила затинаючись: – Та-так. Я-я, то-то-той, хо-хо-чу пора-ради та виба-ба-че-чення просити. – Вибачення? За що? – здивовано дивилася Магда на Антоніну. – Ти не повинна вибачатися. Ти слабка жінка, яка просто полюбила. Полюбила чужого. До того ж, Тоню, вибачення потрібно було просити раніше, років сім тому, бо зараз то порожній звук. Просто відпусти хлопа, Тонь, не муч його. І ти добре розумієш, про що я зараз. Йди дому, Тоню. Уже пізно. Мені теж завтра на роботу, та й старша донька досі не спить, хвилюється. Вона ж знає, з ким я посеред ночі пішла на каву. Ти для неї досі ворог. Кровний ворог. Бо ти забрала від неї батька. Тут нічим не зарадиш, і це не пробачається. Бо пробачити означає зрозуміти. Тому годі скиглити, візьми себе в руки і… Це дуже серйозно, Тоню. Воно зачіпає твою душу. Послухай доброї поради: відпусти Романа, плюнь в очі тій нечистій жінці, яка тебе так тримає міцно при собі. Не зв’язуй свою волю… – Що ти маєш на увазі? – Антоніна відчувала, що язик прилип до піднебіння і вона ледве ворушить ним. – Яку волю? Ти знаєш Наталену? То вона тобі «наспівала» на мене? Вона? От, що я тобі скажу: то все брехня. – Брехня? – Магдалена уважно дивилася в очі Тоні, а та все ховала їх. Повторила: – Брехня? Чому ж ти виправдовуєшся тоді? Якби зараз земля зійшла з орбіти, Тоня б вважала то нормальним, але те, що казала Магда… – Виправдовуюся? А перед ким? – затнулася. Ураз протверезіла. Здоровий глузд повертався до голови. Дійсно, чого б їй виправдовуватися перед цією… Магда зітхнула та сумно додала: – Так, Тоню! Виправдовуватися мало… Антоніна обхопила голову руками, у скронях наче щось заскрипіло, простір заполонив шум, здавалося, усе довкола зараз вибухне: – Давно знаєш про Наталену? – вичавила з себе, заплющивши очі. – Яке це має значення, Тоню? Я знаю і про дзеркало, і про кров, і про землю з цвинтаря теж. У Романа на мармизі все написано. Це звичайні наслідки при приворотах. Але самі привороти – то паскудна річ. Людина, на яку наслано, потерпає найдужче. Вона загублена, безвільна. Твій бізнес рано чи пізно рухне. Роман зачне хворіти, якщо вже не почав. Смертю мами ти не відкупишся. Заради чого аж такі жертви? Прийшла б до мене, по-людськи поговорили і… Тоню, Тоню… Той, що нагорі, далеко не дурень! – І ти мовчала, ти мовчала і не сказала йому? Не старалася все повернути, його повернути? Чому? Світ гойдався, точніше його опора. Антоніна це відчувала. Гранітні підвалини перетворилися на сипкий пісок, вислизали з-під ніг: – Чекай-чекай, – Тоню осяяло. Роман став придурком, відбився від рук, бо ця сучка все йому сказала. Треба буде завтра сходити до Наталени та спробувати якось усе повернути назад. – Ти – відьма, – шипіла злісно Тоня, бо не вірила Магді. – Ти Роману наплела на мене, наговорила тако-о-ого, тому він і казиться. А може, ти йому теж поробила? Пороблене на пороблене? А-а-а-а! – Не будь дурною, – Магдалена гидливо зморщила носа. – Він мені зараз так само потрібен, як і ти. Я Романа не бачила вже сто років і не телефонувала йому навіть тоді, коли мені найважче було. Бо він остання на планеті людина, кому зателефоную. А ось, що стосується тебе, голубонько, якщо в нас уже така довірлива розмова, то попереджаю: якщо ти або твоя відьмиця-карга хоч щось замислите проти мене чи дітей, то я вас обох закопаю. І то не образний вислів. Я не жартую. Щоки я не підставлятиму і в добру самаритянку не бавитимусь. Я не Роман. Магдалена не жартувала. Тоньці враз, чи не вперше після похорону матері, стало страшно. Це вже не була та м’яка, трохи наївна, завжди добродушна та щедра Магдуся, замість неї на світ Божий з’явилася інша – смілива, відчайдушна, безжалісна. І, здається, то вони з Романом її породили. До Тоні прийшло розуміння. Весь цей час вона вела війну проти себе. Бо Магдалени ніколи на полі бою не було. – Як ти можеш таке думати й казати, – чомусь почала виправдовуватись Антоніна. – Я б ніколи не змогла зробити недобре дітям та й тобі, повір, я тільки забрала собі своє. Е-е-е-е-е… і то не я, то вона. Та стара… Наталена… Антоніна враз зірвалася на ноги, бухнулась перед Магдою навколішки, схопивши за руку: – Прости мені, прости! Як хочеш, забирай Романа! Забирай. І навіть без об… – Закрийся, добре? – Магдалена різко обірвала жінку, висмикнула свою руку. – Годі. Марнуємо час. Він мені не потрібен, чуєш? Зараз мова про тебе. Ти наробила надто багато помилок, Антоніно. Та ти ще маєш шанс усе виправити. Розумієш це чи ні? Не ходи більше до цієї, як її, Наталени. Антоніна скривилася, підвелася. Почувалась нікчемою. Чо вона так принижується і перед ким? Це все алкоголь. Він робить її слабкою. Наїжачилася. – Та пішла ти! Це була хвилина слабкості, і край. Забагато спиртного. І ти мене будеш повчати? Нікчема! У тебе нічого нема, а в мене є все. Бо маю законного чоловіка, нормальних дітей у повній сім’ї, і він, мій чоловік, любить мене, мене, а не тебе… Хай він ліпше буде вдома на прив’язі, але я приручила самого вовка. А ти? Кому потрібна ти? Тебе ніхто не любить, бо ти, ти… Нікчемна стара курка! Та пішла ти… Магдалена вже не слухала шипіння Тоні за спиною. Приручила вовка? Пес ніколи не стане вовком, а вовка ще ніхто не зміг приручити. Вовка вона приручила? Як можна бути такою дурною? Магдалена стояла на вулиці, хвилину роздумуючи, що робити. Так, доведеться взяти свої слова про «останнього, кому вона зателефонує» назад. Увімкнула мобільний, набрала номер Романа. Той майже одразу підняв слухавку: – Так, Магдо! – Приїдь забери свою кралю. У кафе навпроти мого будинку. Вона в дим п’яна. Верзе нісенітниці. Магдалена, не чекаючи відповіді, відімкнулася. Антонінин сенс життя приїде за півгодини. Вовкам час від часу, як і псам, годиться вити на місяць. От тобі і карти в руки. Оце сказонула Тонька. Сенс життя. Ну-ну. Магдалена не збирається марнувати на пошуки сенсу життя, вона просто ЖИВЕ… І минуле більше ніколи не потурбує її. Бо Тонька тепер знає, що добро також може мати кулаки.

2. Світ Чугайстрів


Вона навчилася брати його голіруч. Печене залізо – у тендітні нічим не прикриті руки. Брала, бавилася ним. І не залишалося шрамів ані на пальцях, ані на долонях. А на душі? Ох-ох, що ви можете знати про душу Мавки, яку майже вбив Чугайстер? Та вона повернула її собі для того, щоб помститися… Вона навчилася правильно дивитися в очі Чугайстру, не слухати й не чути його підступної музики. Вона бавиться розпеченим залізом, загадково посміхаючись. – Я тебе кохаю, Магдочко! Тобі зі мною добре? Скільки разів вона це чула? Одні й ті самі слова. Просто слова, а не музика. Добре? Ха! Та їй з ним просто ніяк. Спочатку, може, й було добре. Та ні, не було. Цікаво? Так! Але не добре. Цікавий кавальчик заліза, розпеченого, гарячого! О, він так гарно мерехтить, гріє… Так пристрасно віддає тепло. Віддає-дарує і ось врешті перетворюється на шмат металу, стає ніяким. Чари Чугайстра стають нічим. Він програє. – Магдо, моя кохана! Найдорожча у світі людина! Я все вирішив! Я розлучаюся з дружиною. Я зрозумів, що мені потрібна тільки ти. Чому ти мовчиш? Чугайстер шукав її очі, відчула це. Дарма, хлопчику, бо ти програв. Добре, що зараз темно і він не може нічого розгледіти. Виривалася з його обіймів, вони ставали нестерпними, душили. Магдалена встала з ліжка, підійшла до вікна. Темно надворі. Як вона любила таку пору. Сутінки приховувала її очі, які ставали з каро-зелених чорними проваллями… – Дівчинко моя кохана, не мовчи! Ти для мене все! – він лежить на ліжку і щось там белькоче. Ще один представник родини Чугайстрів, але чужий Чугайстер. Свого вона подарувала, його приручили, як цуцика. Хіба може бути жорстокішою кара? Те саме, що солов’я перетворити на ворону – чорну каркуху… Посміхнулася сумно до себе. Дивно, чому раніше так поважала і навіть боялася отих безмозких Чугайстрів? Здебільшого це двоголові створіння, і та голова, що нижче пупця, завжди керує верхньою. Вчасно зрозуміла? Ні, не вчасно. Шкода, що припізнилася на десяток років, проте… Зрозуміла. Завжди все просто, все дуже просто. Ти дивишся в очі Чугайстру, ти вмієш у них дивитися, ти знаєш як, бо ти не лишень правнука циганки, ти ще й донька мами верби, душа тої дівчини, яка замерзла від кохання. Бо зима може прийти й посеред літа – у серце, у думки, у душу. Зима може заморозити і навіть убити. Тільки не цього разу. І ти виживаєш, бо ти маєш жити, щоб помститися за всіх Мавок на світі. Бо ти одна з небагатьох, хто знає як. Бо ти – Мавка, душа мами верби, бо ти – Мавка, яку вбив Чугайстер і яка вижила. Ти щоразу дивишся у його очі так, як ще досі до цього ніхто не дивився, і він не наважується відвести погляд. Ти розумієш, що бачиш наскрізь усі страхи та болі Чугайстреняти. О, вони також бояться, і бояться насамперед тебе, бояться віднайти оту справжню Мавку, яка зазиратиме не просто в очі, а вихопить душу. І ти дивишся в душу. І він під твоїм поглядом маліє, міліє, німіє, знічується й капітулює. – Магдочко, дівчинко моя, чому ти мовчиш? Втомлено повертаєш на голос голову. Він не може бачити байдужості у твоїх очах, зате у його голосі легко читається покора, і він стає тобі огидним. А ще місяць тому… Твоє мертве серце наче трохи ожило, коли ти глянула у його бік? Та чи це було серце, а чи просто здуття живота? Власник мережі супермаркетів, порядна галицька дружина поруч. Як і годиться, розкішна жіночка, дбайлива матуся-квочка великої родини: діти, онуки, чоловічок Андрійко, який нікуди не дінеться, бо він правдивий християнин-галичанин, що заприсягся на вірність у церкві. Фарбоване в блонд волосся, стара борщівська вишиванка аж тріщить на тілі, добре вгодованому натуральною їжею зі спецферми. Ти скептично посміхаєшся. Легко відбиваєш спопеляючий погляд його офіційної дружини. Недобрий погляд вертається, і «порєдна» галицька матрона зачинає молоти якісь несусвітні дурниці, за які вже поважному Андрію Васильовичу доводиться червоніти перед тобою. Ти поблажливо посміхаєшся, дотепно жартуєш, вирулюєш ситуацію на більш-менш пристойний рівень. Він вдячно зазирає тобі в очі, сковтує слину, бо перед тим таки встигає глипнути в глибоке декольте твоєї розкішної чорної сукні, ідеально припасованої до фігури. Хоча декольте в тебе не таке розкішне, як у його дружини, та він аж давиться слиною, коли туди заглядає. Бо… Бо розмір насправді не має значення, і ти це вже знаєш. Бо має значення «презентація», бо вночі всі кішки сірі і коти, зрештою, теж. Ох, хлопчику Чугайстрику, ліпше б усе закінчилося на рівні зазирань у декольте. Навіщо тобі її очі, очі тої знавіснілої Мавки, яка всіх вас не просто ненавидить, а набагато гірше. Хто сказав, що для того щоб навернути до себе чоловіка, потрібно варити щось там (типу приворотного зілля), дибати вповню на перехрестя трьох доріг, качатися голяса в рясній траві… О, так, Мавка знає не один такий обряд, та вона їх не потребувала ніколи і не потребуватиме. Розплющені блакитні очі ще нестарого чоловіка, напіввідкритий рот, мов у щупака, який угледів хробака, та не помітив гострого гачечка, на який от-от настромиться… Настромився. Боженьку ти мій, мамо вербице, щоразу одна і та сама дурна нецікава історія. Вистачає того шалу на місяць. Ти випиваєш із його серця музику, ламаєш сопілку, і тобі стає нецікаво з ним, нудно… Не думаєш навіть, що тобі за це буде. Бо тих Чугайстрів, які не вбили й не випили душі своєї Мавки, Магда не чіпала, не звертала на них уваги. А йому, отому клятому Чугайстру, звабнику та зраднику, що йому буде за всі його гріхи, як і коли? Колись, по смерті?! Вона не згодна. Бо очі кожного з них, то наче відчинені двері в пекло, вхід до раю з темного боку. Що це, Магдочко? Твоя помста за всіх убитих Мавок чи сум? Так, сум, пустопорожній, навіть не лихий чи безжальний. Він здувся, втратив кольори, став навіть не сірим, безбарвним. Бо сірість – це також присутність бодай чогось, а безбарвність – відсутність присутності. Звикаєш до неї, наче до фантомного болю, коли пече там, де колись було серце. Його вийняв Чугайстер, коли штовхав тебе в прірву, вийняв і зжер. Він був упевнений: ти не виживеш. А, бачиш, ЖИВА. Правда, зараз твій убивця, отой, хто штовхнув у безвість, сидить на ланці, припнутий до воріт пекла і тобі не цікавий. Бо… З’їдене серце не повернути, а дивитися в порожні очі мертвого вбивці – це збочення навіть у світі Мавок та Чугайстрів. Андрій не втримується, зривається з ліжка. Боженько, одне і те саме щоразу. Стандартний сценарій. Цей телепень і справді готовий лишити свою благовірну, порушити церковну обітницю, оту що «в радості й горі», відмовитися від можливості спілкуватися з дітьми, бо після розлучення вони обов’язково зачнуть з ним війну та посипляться прокльони на її голову… Тоді щасливий баранчик перетвориться на старого мекаючого козла, котрий урешті зрозуміє – Мавка його ніколи не кохала. – Магдочко, давай поїдемо до Парижа? Ти ж мріяла видертися на Ейфелеву вежу? Краса та вишуканість, елегантність довкола, – козлик муркоче, наче кіт. У свої шістдесят хоче здаватися струнким оленем, а не підтоптаним козлом. – Так, любчику. – Магда всіх їх зве однаково – любчику, бо то тільки ті, кого ти любиш чи поважаєш, або хто тобі байдужий можуть мати ім’я, усі решта – любчики. – Я дуже хотіла. Та найвища вершина в Парижі – це не Ейфелева вежа. Боюся, тобі не вистачить грошей, щоб її підкорити. Він леститься, лізе цілуватися. А ти холодна, мов граніт, і всі його натужні бажання викресати бодай іскру покриваються інеєм. Тільки мокра бридка слина, мов слід від равлика, на твоїй сухій щоці. Безцеремонно витираєш обличчя рукою, кривишся так, щоб і він помітив. Бо тобі й справді бридко і ти не звикла аж так довго це приховувати. – Перестань, Андрію. Ще нікому не вдавалося купити хмари. Але він тебе не розуміє. Причім тут хмари, причім тут Париж? А хтось є на світі білому, щоб зміг тебе зрозуміти, зміг, посмів, втрапив? А ти себе розумієш? Магда крутить сердито головою, наче стріпує із себе щось липке. Час з цим закінчувати. Коли вона вперше зрозуміла, що знає, як поводитися з ними – з Чугайстрами, робити їх ручними? Коли згадала науку прабабусі. Як вона могла ту науку знати? То мама на ніч байки різні розповідала, а потім воно снилося. Вміти втримати погляд хижака-звіра, не відпускати – то вроджений талант. І шепотіти при цьому три магічних рядки. Вперше то було вже по розлученні, коли виснажена морально й фізично, ненавидячи до кольок у серці весь чоловічий рід, прагла помсти. Але як ти могла мстити, чим? Той перевірник з облвно нависав над нею, мов безлика вежа, вона знала, що ще мить і зірветься, наговорить йому безтактних дурниць, і що тоді? А тоді, дорогенька, і кар’єрі, і більш-менш безбідному існуванню – гаплик. І знову доведеться шукати роботу. А що подумають Машка чи Семен Степанович, котрі довіряють і вірять у тебе? І тієї миті, коли вона врешті відкинувши всі сумніви та страх, схрестила з Чугайстром погляди, якась сила в ній, що досі спала, прокинулася. Її очі зблиснули лихим вогнем, устами скоромовкою зашелестіли слова. Це тривало пару секунд, не більше, але цього було достатньо, щоб перевірник Перун з облвно, який метав блискавиці, ураз перетворився на ручного кота… То була така гра… З помсти, потім з нудьги, з суму… Це стало звичкою – карати. Скільки їх було – жертв Мавчиного погляду? Багато, дуже багато. І лишень обраних вона пускала до ліжка, і сама не знала навіщо. Точніше, знала, ох, як знала! Прокидатися щодня в порожньому ліжку, засинати в холодному ліжку, день у день слухаючи теревені подруг про те, як вони їй заздрять, і єдине, що тримає їх біля благовірних (бо всі вони, звісно, придурки), це слабкість, звісно, бо ж чи самотужки можна потягнути родину, а ще… А ще – страх залишитися самою в порожньому ліжку, нікому не потрібною, не відігрітою. Коли той холод від хрумких та ненависних чистих простирадл ставав нестерпним, Магда зривалася… Сильна жінка хотіла відчувати себе не просто сильною, вона хотіла відчувати себе живою… Відчувати тепло не лишень від поцілунків, дотиків, пестощів, обіймів, хотілося більшого – потрібності, тепла всередині… Хоч і знала – усе це тимчасове, бутафорія, картковий дім, що від маленького вітерцю розсиплеться. Картонна їжа на столі, яка наче є, але в харч не годиться… Потім кляла себе за те, що дозволила собі стати слабкою, бо жоден з них не вартий того, щоб бути прощеним, тим паче стати частиною її життя. Чи пропонували? Пропонували – і одружені, і набагато років молодші, і розлучені… Тоді вона зупинялася, стріпувала з себе полуду та йшла з їхнього життя назавжди. Вона не мала права навіть Чугайстрові псувати і так ним же спаскуджене життя. Псувати примарною надією на те, що його зможе покохати, може, не тепер, а колись, така жінка. Усе одно на ньому залишається назавжди Мавчин слід, бо її він ніколи не забуде, і вона залишиться для нього єдиною, справжньою, неповторною. І він щоразу, обіймаючи власну дружину чи наступну коханку, думатиме про неї. Згадуватиме пестощі, запах її волосся, доторки тіла, смак губ. Ох, насправді та Мавка пестила не його, вона лишень згадувала, точніше хотіла не забути, як то воно бути живою… І навіть коли вона йшла від нього, він вірив, що вона повернеться, що зрозуміє свою помилку, бо так кохати її, я кохає він, ніколи ніхто не зможе. Та все минало, Чугайстер повертався в будні: додому, у родину, до звичного життя. Так, тілом. А душею? Чоловіки, яких вона колекціонує, мов рукавички… Навіть не так, Чугайстри, потворні звабники, яких вона колекціонує, мов рукавички. Що це для неї? Це спорт. Помста також може бути спортом… Магдалена зітхнула, провела рукою по своєму чорному кучерявому волоссю. – Це кінець, любчику. Це остання наша ніч. Я йду від тебе. Знала, що зараз будуть благання, тоді сцени ревнощів, але ніколи, жодного разу – вони не сміли її ображати, бо… Бо з тобою поводяться так, як ти дозволяєш, щоб з тобою поводилися… Десь на середині занудного монологу Чугайстра Магду із заціпеніння, у яке її приводили зазвичай такі сцени, вивів телефонний дзвінок. – Доброго здоров’ячка, Магдочко! – то був голос її доброї приятельки, із якою інколи пили каву, розмовляли про дітей, у неї також підлітки, і також дівчатка. – Ой, вибач, що так пізно. У мого Михася завтра День народження. Запрошуємо і тебе. Як без тебе, га? Ти ж душа товариства. І той, тільки не лайся, голубонько, буде Михасин приятель, наш трохи родич, холостяк. Дуже успішний холостяк. Точніше він уже був двічі одружений, та все це в минулому. Дітей нема, зобов’язань також ніяких. Та, дорогенька моя, скільки можна самотньою зозулею кувати? Роки йдуть, діти ростуть. Ще трохи – і ти їм станеш непотрібною. От ми з Михасиком про тебе й згадали. Знаю-знаю, що скажеш. Щоб не встрявали. Але, будь ласочка, подумай, не відмовляй. Магдалені, звичайно, спочатку захотілося відімкнути телефон, зупинити причепу Ольгу, яка вже не вперше отак «знайомить» її з холостими приятелями чи «родичами». Та не стала цього робити, бо цей дзвінок зараз був їй потрібен, мов соломинка, щоб не пожаліти цього старого бевзя і не дозволити йому в неї заночувати ще одну нічку. Оля ж продовжувала, не чекаючи ані відповіді, ані якоїсь реакції: – То ми подумали з Михасиком і вирішили, що ти мусиш познайомитися з Тарасом. Так що завтра о п’ятій ми за тобою заїдемо. Цьом. І Оля вимкнулася. Магда про себе подумала – зараз перетелефонує. Це вже звично. Телефон знову закувікав: – Ой, Магдочко! Я розтелепа. Найважливішого не спитала. Ти згодна? Звісно, вона згодна. Глянула на чужого чоловіка навпроти, який сидів втупившись у вікно і виховано чекаючи, коли вона припинить розмовляти, щоб ще раз їй доступно пояснити: він кохає її, а не свою дружину. Він готовий усе життя своє перевернути через неї, до її ніг кинути все, що залишиться після розлучення, тобто голе своє тіло, бо і дружина, і дітки таки обберуть його до нитки. Магда скривилася, наче з’їла кисле яблуко, й активно закивала: – Магдо, ти мене чуєш? – защебетала Оля. – Чо мовчиш? – Чую. Просто на знак згоди киваю. – Ага. Ой, яка я рада. Бо Михасик казав, що ти мене пошлеш, типу я тебе дістала своїми дурними знайомствами. Класно буде! От побачиш. Па-па, сонце! Спокійної ночі. – Слухай, любчику, – вимкнувши телефон і поклавши його на стіл, звернулася Магда до чоловіка. – Ти мусиш йти. У мене вранці ділова поїздка напланувалася. Так несподівано. От зателефонували щойно. Та що вдієш? Таке життя. Давай добалакаємо, коли я повернуся. Я приїду, передзвоню, ти охолонеш, може, і я передумаю, а може, і ти. Той від радості аж підскочив. Хоч Магда знала, ніяких дзвінків не буде. Бо все проходить, і пристрасть, і напевне кохання теж. Чи те, що ним називають люди. Андрій пішов, повернувся до дружини. А Магда дістала з шухляди старий фотоальбом. Там щасливі лиця – її бабуся з дідусем, мама з татом. Весільні, сімейні фотографії… Рідні й любі її серцю люди, які любили і продовжують любити її. Дідуся, бабусі й тата вже немає, проте… Хто сказав, що не можна любити того, хто помер? Якщо вони в тисячі разів ліпше від тих, хто досі живе? Ось ця фотографія її улюблена. Мама поклала голову на плече тата, а той ніжно, ледь помітно губами торкає її волосся, і стільки ніжності та любові в цьому жесті. Мамині очі світяться щастям, татові – ніжністю та вірністю: «Твій, назавжди, навіки з тобою». По смерті тата мама так і не вийшла заміж. Для чого? Вона продовжує любити тата, бо то її слова: «Хто сказав, що не можна любити того, хто тілом мертвий?» Любов. Магда знає, що вона є. І тато, і мама, і дідусь з бабусею для неї живі приклади. А вона? Що, вона? Чи любила? Наче й не з нею то було, а чи то в іншому вимірі, житті, часі. Тоді, коли від одного знання, що він є, робилося добре, мед розливався тілом, виростали крила і вона літала, а не ходила землею, марила сонцем, марила небом. Бо він для тебе був і сонцем, і небом. Він був її повітрям, її життям. І враз усе закінчилося. Чи не враз? Чи можеш назвати дату, годину-хвилину-секунду? Так, може. Бо в неї, як в операційній у реаніматолога, достеменно все записано. Намагання знову відростити крила, схопити хмари, мов віжки, і не випускати закінчилися нічим. Шашіль байдужості все сточив. Ох, мамо-мамо, які ви були розумні, коли казали, що для щастя потрібні двоє. Не один, не пів, а двоє… І хмари залишилися в небі, а вона впала, чекаючи на миттєву смерть, а та все не приходила – дорогу забула чи… Ні, не забула. У долі щодо неї інші плани. Тож вона просто лежала долі, вірячи, що кохання не існує. Його просто нема. І вона, як той лікар-реаніматолог в операційній, виводила своїм кострубатим почерком дату, годину-хвилину-секунду смерті пацієнта. Кохання померло. А вона? Вона також мала померти, проте живе. Питає своє відображення в люстрі щоденно – ЧОМУ. І не знаходить відповіді. Коли помирає людина – її не воскресити. Будуть поминки, дев’ятини, сороковини, роковини. Пам’ять постійно повертатиметься в день, коли те сталося. І від часу біль не вщухне, а перетвориться на біль за тим, чого чи кого вже не буде. Те саме з коханням. Його вже не буде. Дев’ять днів, рік, два, п’ять. Як називається у фантастичній літературі труп, котрий повернули до життя? Зомбі, здається. Зомбі, який тільки зовні нагадує людину, яку пам’ятаєш, яку знав, якою жив. А на третій рік на твоєму порозі з’являється розкладений труп кохання. Що це? Також зомбі. Від справжності нічого не залишається. Амінь, і вічна пам’ять, і земля пухом. Роман просився назад, переконував, що все усвідомив, говорив несусвітні дурниці про церковні обітниці, навіть погрожував. Хіба можна вірити зомбі? Як пояснити, що від їхнього минулого зостався тільки попіл. Навіть не так, й попелу майже не зосталося. Усе забрав вітер. Щоденник Мавки

Інколи так важко робити вибір, принаймні ми вперто себе в цьому переконуємо: важко, і край. Але насправді все неочевидне є навіть дуже очевидним. Що, плутано пояснюю? Не зважай, я така, інколи надто сумбурна, емоційна. Звикай! А ця історія про вибір, і вона майже не вигадана. Історія шоста. Вибір

Жила собі на світі жінка. Важку мала долю. Принаймні так їй здавалося. Здавалося, що проблем у неї більше, аніж в інших людей, негаразди частіше навідуються до неї, аніж до сусідів, а щасливі моменти, якщо і трапляються у житті, то аж надто короткі. Неподалік її хати текла річка – широка, повновода. Жінка любила дивитися, як потужно та впевнено річка несе свої води, як ламає завзято кригу навесні, як переборює грози та зливи Жінка заздрила природній силі ріки, інколи їй так хотілося бути річкою. Минав час, жінка закохалася, одружилася, у неї народилася донька, і навіть на мить здалося, що негаразди покинули її, проте Ненадовго. Бо відчуття незахищеності та якоїсь безвиході дуже рідко полишають того, хто сам не хоче, щоб вони його покинули. Донька цієї жінки любила гратися біля річки. Вона будувала на березі будинки з каменя та піску. Одного разу жінка, заклопотана різними, як їй здавалося, дуже важливими та страшенно потрібними справами, заскочила дитину за дивним заняттям. Мала сиділа на піску, тримаючи в руці склянку води, та старанно розмішувала в ній попіл. Прозора вода в склянці вмить стала брудною. Донька здивовано гмикнула. – Що ти робиш, донечко? – перепитала здивована жінка. – Навіщо ти в чисту воду накидала бруду? – Це експеримент, матусю, – серйозно відповіла дитина. – От дивися. Мала поставила склянку з брудною водою на камінь. Узяла до рук миску з попелом та підійшла впритул до річки. – Підійди до мене, мамо! І хоч жінка не мала багато часу, та кілька хвилин нічого не вирішать у її нагальних проблемах. Вона підійшла до води. Мала взяла посудину, наповнену попелом, та висипала то все в річку. Попіл у воді в одну мить розчинився, а ріка й далі була чистою та прозорою. – Мамо-мамо! Вдалося, я все зрозуміла! – мала задоволено заплескала в долоні. Схопила склянку з брудною водою, вилила її в ріку і набрала чистої водиЖінка нічого не зрозуміла. Тільки здивовано стенула плечима. – Але, що, донечко, вдалося? Що? – Розумієш, – відповідала серйозно донька. – Це все не просто так. Порох у склянці з прозорою водою робить воду каламутною, а в річці його майже не видно. У мене сьогодні в школі був невдалий день. Ти ж мене розумієш, правда. Так інколи буває: в усьому відразу не щастить. І я сиділа в роздягальні та плакала. І нарікала на долю. Мені здавалося тоді, що то нам у родині так пороблено, і я тоді зрозуміла, чому ти постійно скаржишся, бо світ і справді дуже жорстокий. Мої нарікання випадково почула вчителька з хімії. Ні, вона не стала мене заспокоювати, вона просто попросила вдома зробити цей експеримент. Сказала, що я кмітлива дівчинка і все зрозумію. – І що? – жінка нічого не розуміла. – До чого тут вода та попіл? – Мамо, вода в склянці від попелу стала відразу брудною, а в річці той попіл тільки трохи був помітний, а потім взагалі пропав. Коли ми долаємо якісь негаразди чи неприємності, чомусь стаємо схожими на цю склянку з брудною водою. А чому б не спробувати буди схожими на річку. Ми ж маємо вибір
Я не знаю, чи жінка зрозуміла те, що хотіла їй сказати донька. Та я хочу стати річкою

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка