Дара Корній Щоденник Мавки Передмова Збірка таємниць



Сторінка5/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

8. Антоніна



Коли любиш неправду, ненавидиш свою душу. Григорій Сковорода Чи легко отримати те, чого жадаєш усім серцем, душею, розумом, тілом? Ніколи нічого задарма не дається, і якщо якийсь дурень почне переконувати в протилежному – плюньте йому в пику… Антоніна Володимирівна це знала напевне. «Задарма і тато з мамою не сплять» – ця бородата приказка її першого чоловіка часто вигулькувала в голові, бо завжди ілюструвала дійсність. Антоніна стояла біля вікна, вдивляючись у набурмосений кавальчик сірого неба. Осінь, пізня, непривітна, жорстока… Тут довкола так усе забудували, що з вікна її офісного кабінету тільки й видно, що кусень неба, а він часто-густо такий, як її настрій. Сьогодні настрій препаскудний. Здається, чого тобі хотіти, жінко, отримала майже все, чого бажала. Так! Тому жадай далі, йди до мети, залазь на свою нову Джомолунгму – уперед! Та неспокій дедалі частіше гнітив і псував їй настрій. Бо справа була в отому «майже все» і ще в ціні, яку довелося сплатити. Часто-густо заливала то все алкоголем, тоді трохи попускало… Хай не надовго, але попускало. А зараз… Пити не можна, хіба що вино, і то не багато. Та хіба то знеболить, це ж лишень для «полякати» свого дикого звіра всередині, а щоб по-справжньому… Закрутило в грудях, навіть запекло… «Ти сильна, – наказувала собі. – Ти зможеш!» Так, зможе, так, змогла. Приклала руку до шиби, уважно роздивлялася свої пальці з дорогим французьким манікюром. Руки були як у справжньої леді, білі, м’які, молоді, ніжні. Не могла собі дозволити при такій посаді та при такому чоловікові мати недоглянуті руки. Не те що ця… Курка… Сучка драна. Нервово тріпнула головою. Як же ж хочеться випити! Чи принаймні закурити. Нервово підбігла до розсувної шафи ліворуч від дверей. Відчинила похапцем. Уся тремтіла, наче в пропасниці. Запхала руку між книгами, витягла маленьку тоненьку жіночу цигарку і сірники. Повернулася назад до вікна, прочинила його. Закурила, затягнулася… Ох, кайф. Попустило наче. Та чи надовго? Куриво допомагало трохи ліпше, аніж вино… Що ж, мусить потерпіти, уже недовго, якихось три місяці. Погладила лівою рукою, вільною від сигарети, свій вагітний живіт. Прислухалася до себе. Тиша. Дитя спало. «Спи-спи, ще намучишся в цьому світі. А зараз спи». Вона по-справжньому любила свого ненародженого сина, набагато більше, аніж першого, який скоріше був для неї не дитиною, а обов’язком – вона мусить його любити, вона мусить ним опікуватися, вона мусить… І так далі. З сином Романа буде не так. Уже від початку все не так. Тоня спочатку не дуже хотіла дитини, але обставини складалися проти неї – і вона мусила. Мусила, щоб втримати Романа, щоб не збожеволіти від ревнощів. Дивилася на кінчик сигарети, який сірим смутком тлів у руці. Добре, вона все робить правильно. Народження дитини навічно прив’яже Романа до неї… Була впевнена. Навіть якщо й захоче повернутися до Магди, то його назад уже точно ніхто не прийме. Дитя як приз. Дитя як засторога. Тонине та Романове спільне дитя. Так, Роман. Її одвічна покара. Він уже робив спробу повернутися до Магдалени, матері своїх дітей. Робив… Цього їй, звісно, не розповідав, та Тоня дізналася. Магдалена, ця мокра тупа курка, не прийняла його. Гидливо кинула словами, мов камінням, що вживані презервативи викидають на смітник. Ти ба, яка метаморфоза! Роман за пляшкою оковитої батькові проговорився, а той доньці наплів. Ліпше б не знала, не було б так гірко… Вона мусить убезпечити себе від таких вивертів. Бо… Інколи вночі він голосно крізь сон гукає: «Магдусю, кохана!» Прокидається наляканий, мокрий, чи то від холодного поту, чи від сліз, тоді палко намагається переконати Антоніну, що жах намарився. І Тоня робить вигляд, що вірить. Вірить… Заспокоює, встає, робить чай з ромашки, співає колискову. Докотилася. Вона малому рідко коли її співала. А тут… Так, Антоніно, це тільки початок тої нагороди, яку маєш сплатити за кохання. Губи нервово шепочуть: «Назад дороги немає. Усе відбулося так, як ти хотіла. Усе!» Сигарета докурена. А вона й досі стоїть біля розчиненого вікна. Холодне львівське повітря заходить не тільки в кімнату, починає залізати і під одяг, проте Тоня цього навіть не зауважує. Цей лихий звір розплати завжди буде з нею. Мучитиме, гризтиме, не забуватиметься… Пригадалося… Тої травневої ночі Роман, як зазвичай після сексу з нею, зачав вдягатися, кинувши через плече: «Тонь, ти супер-пупер неперевершена коханка!» Тоня муркотливо підкотила до чоловіка, зазирнула спокусливо в очі: «Зостанься, Ромасику! Зостанься до ранку. А їй скажеш, що був з кумом». Роман криво посміхнувся. Та не переставав убиратися. І вже біля вхідних дверей озирнувся та кинув: – Тонь, я думаю нам час зав’язувати. Усе добре в міру… – Ти боїшся, що дружина дізнається? – розпачливо сплеснула руками Антоніна. – Та всі ж так живуть. Ми сучасні люди. Усі зраджують, звісно, крім твоєї чокнутої Магди. – Ну от, ти сама собі щойно відповіла на запитання – не всі так живуть… До того ж, крім Магди, існують ще й діти, а в чому вони винні? – А я? У чому винна я? – не вгавала Тоня. – Діти виростуть, вони рано чи пізно йдуть від нас до чужих дівчат чи хлопців, а ти хочеш залишитися поруч з тією, котру не любиш. Чи, може, хочеш сказати, що кохаєш її? А хто ж тоді я? Коханка. П’ять років – тільки коханка, а не кохана? Роман якусь мить вагався, почувши розпачливе завивання Антоніни… І враз у його кишені зателенькав мобільний. Схопився за нього, мов за соломинку, лівою рукою відчиняючи вхідні двері: – Магдусю, привіт! Я вже в дорозі, скоро буду. Не журися, живий-живий. Після тої ночі Роман майже дотримав слова. Три місяці він уникав Тоні, спілкувався наче з чужою, лишень з приводу роботи. Вона ж ледь не збожеволіла, навіть повіситися від розпачу хотіла. Та духу не стало… Минало літо. Люди марили відпусткою, вона – Романом. Не спала, не їла, вигадувала, як його повернути. Не вигадувалося. Падала навколішки, молила, просила, клялася, що накладе на себе руки, якщо він не повернеться. Марно, бо Роман у відповідь навіть пригрозив, що якщо вона посміє навідатися до них додому та заговорити з його дружиною і дітьми про свою типу любов, то він власноруч її придушить… І тоді… Тоді вона задумала новий бізнес-проект, де Роман мав стати співвласником. Він погодився, бо діти ростуть, витрати також… І вони стали бачитися частіше. Та Роман не дуже дивився у її бік. Вчасно йшов з роботи, возив дітей у гості до бабусі, ходив з ними на балет. Це роздирало Тоні душу. Приятельські стосунки з його дружиною також не дуже допомагали. І одного разу вона здалася. Відкрила мамину пляшечку зі снодійним, випила її всю, залізла в гарячу ванну і стала чекати смерті. Мама з батьком та з малим пішли якраз у гості до кумів. Та дорогою мама враз згадала, що торбу з подарунком зоставила на кухонному столі, бо похапцем збиралися. Чоловік з онуком залишилися чекати на зупинці. А вона повернулася, і саме вчасно. Викликала «швидку». Тоню врятували, зробили промивання, поставили крапельницю і залишили в лікарні на дві доби для спостереження. Лежала в лікарні і плакала. Заспокійливе не діяло. Сльози, здавалося, водоспадом текли з очей, а вона… Вона не поспішала їх витирати. Хай, може, зі сльозами витече весь її біль та ця заборонена клята любов! У палаті, крім неї, лежала ще одна жінка. Та мовчки спостерігала за Антоніною. Тоня відчувала її чіпкі уважні очі, та було байдуже. Хай дивиться, щоб повилазило. Бо її світ завалився, а решта не має значення. Не знала, як і заснула тієї ночі: чи ліки подіяли, чи її молодий організм шалено хотів жити і сам себе рятував… Та вранці її розбудили чиїсь приглушені голоси. Мама розмовляла з сусідкою по палаті. Мама плакала, а та її в чомусь переконувала. Тоня не могла добре розчути, про що вони домовляються, так було байдуже. Просто лежала собі тихо – хай думають, що вона ще спить. Прислухалася до свого тіла, і воно їй здалося хмаринкою – легкою та безвільною. Думала про своє життя і чомусь ніц мудрого не могла вигадати. Чому її врятували, не дали спокійно померти? Чому? Зрадливі сльози знову підкотили до очей, горло стискало лещатами. Однак перед тим як нестримно заридати, вона розчула через пелену свого розпачу слова чужої жінки: – Така невелика ціна за життя твоєї дитини. Я рада, що ти погодилася. Тепер у Тоні все буде добре… Антоніна знову ридала. То слово «добре» долило оливи в огонь. Яке там добре! Її душа – пошматована, подерта, нервово сіпалася в ледь живому тілі. Прибігла медсестра, зробила укольчик. Мама погодувала з ложечки. Заспокійливе подіяло швидко, і Тоня знову кудись провалилася. Слава Богу, що нічого не снилося, а якщо й снилося, то вона не пам’ятала. А коли прокинулася, то захотіла в туалет. Ледь чутно губами покликала маму. Ніхто не відповідав. Зрозуміла, що мама кудись вийшла. З останніх сил, мов п’яна, всілася на ліжку і… Ледь не померла від несподіванки. На краю її ліжка сиділа співмешканка по палаті. Сиділа та уважно свердлила її очима. Квітчастий халат ховав кремезну постать незнайомки. Тонкі губи, в одну лінію, опущені донизу. Зморшки довкола губ. Кирпатий ніс, чорні бездонні очі. Ще чорніші, аніж у Тоні. А колючі які! Мов два їжаки – готові проштрикнути, тільки-но насмій доторкнутися. Коротко стрижене, фарбоване в блонд волосся. – Тихо, не галасуй. Мами нема, – говорила спокійно жінка. – Пішла в аптеку. Там дещо потрібно докупити, а в лікарні, як завше, – голяк. Жінка посміхнулася. Ліпше б вона того не робила. Посмішка була ще колючіша, аніж її очі. Тоня відвела поспішно від сусідки погляд. Звісила ноги, та все ніяк не могла ними потрапити в тапки. В очах двоїлося. Ох, самотужки вона навряд чи добреде до туалету, хоч до нього від її ліжка метрів три. Жінка тим часом спритно зірвалася з місця, запхала ноги Тоні в тапочки, підняла ту з ліжка, наче пір’їну, і потягла до туалету. Тоня не встигла і зойкнути, як уже сиділа на унітазі. І «дякую» не встигла сказати, бо та похапцем зачинила двері. Коли вийшла з убиральні, жінка стояла під дверима та чемно чекала. Довела Тоню назад до ліжка, посадила. – Дякую, – прошепотіла Тоня ледь чутно. – Нема за що, голубонько! Давай знайомитися. Я – Наталена, твоя сусідка по палаті. Ти – Антоніна, так? Мама твоя сказала. Тоня стенула плечима та втупила очі в підлогу. Чомусь не хотілося навіть з почуття вдячності зазирати в очі цій дивній жінці. Інтуїтивно відчула, що від неї віє якимсь дивним спокоєм та холодом. Майже цвинтарним. Зіщулилася, заплела руки на грудях, наче хотіла зігрітися. Пані Наталена помітила це. Дістала зі своє картатої торби, що стояла біля її ліжка, якусь темну теплу шаль та накинула на плечі Тоні. – Дякую, – тій стало незручно. Жінка так піклується про неї, а вона щось собі навигадувала. І щоб якось підтримати розмову, додала: – А мама скоро прийде, вона не казала? Пані Наталена взяла крісло, що стояло в кутку кімнати, поставила його навпроти Антоніни, всілася на нього, дивлячись уважно на молоду жінку: – Мама? Мама прийде саме вчасно, коли все закінчиться. А зараз підніми на мене очі, дівчино. Чуєш? Антоніна здивовано дивилася на жінку. Що закінчиться, що вчасно? Наталена тим часом схопила Тонину праву руку та міцно затиснула між долонями. Антоніна захотіла вирватися. Жінка міцно тримала: – Ну-ну! Не сіпайся. Я тебе не з’їм. Мені, поки ти спала після снодійного, твоя мама про тебе багато чого цікавого розповіла, та й, зрештою, я сама все бачу і відчуваю… З таким болем у серці ти довго не протягнеш, голубонько. Хочеш, я зроблю так, що поки не твій Роман стане твоїм? Тоня перестала шарпатися. Вона вхопилася за слова «не твій стане твоїм»: – Ви хто? – Залишки здорового глузду, що жили у скаламученій свідомості, майже не пручалися, видавши на-гора, скоріше для годиться, таке просте запитання. – Я? Я ж казала, Наталена. Можеш кликати мене тьотею Наталеною. Я маю талант допомагати людям і тобі можу допомогти. – Я не хочу нікого вбивати. Ліпше я сама себе… – готова була знову розплакатися. Жінка навпроти це помітила. Вона легко торкнулася рукою Тониного чола, і враз все припинилося. Спокій заполонив її всю – душу, тіло, розум… Спокій та рішучість. О, Господи, чого вона така дурепа! Вона ж завжди була така сильна, така вперта, невже так легко здасться? – О, інша справа, Тоню, – задоволено вишкірилася жінка. – Нікого вбивати не доведеться. Усе відбудеться безкровно і майже з доброї волі твого Романа. – Але хіба то можливо? – запитувала нерішуче. Ладна була зараз довірити своє життя цій ледь знайомій жінці. Наталена рішуче та впевнено дивилася на Тоню. – Усе можливо, дитино. Варто тільки дуже-дуже захотіти. Людину можна змусити, і для цього не потрібно заковувати її в кайданки. Є набагато дієвіші способи. – Ви зараз про що? – Тоня зухвало посміхнулася. – Ви типу відьма, чи шо? Здуріти можна, яка фігня! Я в це не вірю. Тоня знову запручалася, хотіла висмикнути свою руки з рук жінки. – Ну і гаразд. Не вір. Але ж спробувати можна, правда? Твої традиційні методи геть безсильні, тому давай спробуємо нетрадиційні. Але, може, ти передумала і той Роман не дуже вже і потрібен тобі, га? Ні-ні, вона не передумала. Гарячково запрацювали-завирували думки. І здоровий глузд у цей момент, напевне, тихо спав. Господи, хіба може бути гірше, аніж небажання жити, вкоротити собі віку? Як згадати останні місяці животіння – знову хочеться щось із собою вчинити, щоб не мучило більше так. – Але ж… Той. Роман одружений. Він, він… Він мене використав і тепер навіть бачити не хоче. Мама йому зателефонувала, сказала, що я у лікарні, а він… – у Тоні на очах знову зблиснули сльози. Але ридання вона втримала: – Він сказав, що зараз з дружиною і дітьми в гостях у діда з бабою і що приїде аж за три дні. Просив передати мені вітання. Навіть не перетелефонував… І Тоня, сама не знаючи як, вибовкала незнайомій жінці все. І те, як вона його любить. Хоча наче любити нема за що, бо воно нездарисько та віслюк, і що навіть принижувалася настільки, що набивалася в приятелі до його дружини… і так далі, і тому подібне. Наталена не перебивала, але коли Тоня вмовкла, твердо сказала: – Твоя мама дещо мені розповідала, але… Схоже, вона й половини не знає. Не журися, дитино. Я тобі допоможу. Гарантія стовідсоткова і пожиттєва. – Як це? Що ви маєте на увазі? – Твій Роман буде тільки твій аж до смерті, якщо будеш в усьому чемно слухати мене. – Скільки це мені коштуватиме? – Тобі – нічого. Зовсім-зовсім нічого, – Наталена посміхалася. Посмішка Наталени нагадувала вишкір акули, та зараз Тоню це аніскілечки не бентежило. Вона подивилася своїми чорними очима в не менш чорні очі жінки та чітко промовила: – Але так не буває. Усе має ціну. – Розумниця, – відповіла Наталена. – Не буває. Про це не хвилюйся, ми про оплату вже домовилися з твоєю мамою. Хочеш знати більше – запитай у неї. Якщо вона захоче – відповість скільки. Та не думаю, що зараз це так важливо. Вона твоя мати і хоче бачити тебе і живою, і щасливою. Тоня кивнула. Вона в мами розпитає і верне гроші, якщо там велика сума, а зараз: – Якщо так – то я згодна. Отже, що потрібно зробити?  

У кабінет тихо постукали. Антоніна Володимирівна наче прокинулася від сну і тільки тепер зрозуміла, що замерзла. Зуб на зуб не попадав. Різко зачинила вікно, підійшла до письмового столу. – Так-так, прошу, – кинула в бік дверей. – Антоніно Володимирівно, тут до вас Василь Вікторович, можна чи ви зайняті? Що сказати? Антоніна поправила на собі своє широке плаття, яке зовсім не приховувало її цікавого положення, пригладила на голові волосся: – Проси, Людочко. Хай заходить. І зроби нам, будь ласка, гарячого чаю, ти ж знаєш, який мені можна і який п’є Василь Вікторович. Тоня причепила до обличчя звичну запопадливу посмішку, саме таку, яку люблять багаті замовники.



9. Робота як робота


Магдалена сиділа у своєму кабінеті та дивилася у вікно. Весна в цьому році припізнилася. Середина квітня, а все ніяк зима не відступиться. Щойно на пару днів блисне сонце, як знову по-січневому захурделить… Майже як у неї в серці. Уже п’ять років спливло, як вона тут працює. Останній рік то сама собі господиня, а не дівчинка «за дорученням». Дівчинка виросла. Так, виросла. Соломійка, старша донечка, вже на другому курсі університету, молодша Оленка в десятому класі… Час іде. Усе в неї гаразд наче. Та чи все гаразд? Майже дорослі діти, робота, яка, крім грошей, дає ще й задоволення. Та якийсь неспокій нещадно ятрить душу… Ох, то певне погода на неї так впливає. Хочеться не тільки тілу тепла. Закуталася тісніше у свою довгу шаль, хоча в кабінеті досить тепло. «Усе, зупинися, навіжена! Меланхолію геть. Зосередься на роботі», – здоровий глузд старається вплинути на серце. Кволо діють слова. Бо пам’ять усе вертає і вертає її в минуле. Майже п’ять років минуло, як один день… Ні-ні, не один. Бо та жінка, впевнена в собі, самодостатня та впливова, що сидить зараз у цьому кабінеті, лишень очима нагадує ту перелякану та розгублену, яка починала тоді життя спочатку. З нової сторінки, з нового рядка. І саме вчасно підоспіла допомога. Бо комусь її життя дуже важливе, очевидно. Бо тоді, коли її світ завалився, вона примудрилася не померти від розпачу та болю, не думала й не гадала, що має такий високий больовий поріг. Вона не впадала в депресію, було ніколи, не різала собі вени, таке і на думку не спало, не тонула в алкоголі, бо ж подруга Машка завжди перед очима як застереження. Вона змогла встати на ноги, навіть не з колін, зуміла з лежачого напівмертвого стану піднятися. Бо доля послала їй для цього помічників, і вона рада, що не відсахнулася від них, не пройшла мимо, хоч якими дивними та непривабливим, навіть огидними, з першого погляду вони видалися… Машка… То Машка знайшла їй роботу. Оця непутьова алкашка Машка, яка нишпорить по смітниках у пошуках себе, яка опустилася так низько, що нижче не буває… Оця Машка вхопилася за неї, мов за соломинку, яка мала повернути її до життя, хоч трішки, хоч інколи. Машка тоді довго трималася, наче отримала у вигляді Магдалени шанс на виправлення. Півроку зовсім не пила. Серпневого дня зателенькав мобільний телефон, і чемний жіночий голос запросив її на співбесіду. Спочатку не могла второпати, що до чого, хто і навіщо телефонує. Господи, скільки вона різних офісів та фірм обійшла в пошуках тої роботи. Оце останній місяць на півставки влаштувалася двірником, зарплата не дуже, зате хоч за квартиру могла сплатити. Збиралася подавати на розлучення, а там також витрати… От і микалася, крутилася, мов ненормальна… У сусідньому офіс-центрі вранці прибирала. Копійка до копійки, і вже не соромно на себе в дзеркало дивитися… І тут оцей дзвінок – її запрошують на співбесіду. Як? Напевне, Машка постаралася…Телефонувала Машці, щоб похвалитися, та – поза зоною, домашній – не відповідав. Згадала, що завтра річниця смерті Машчиного чоловіка, стало не по собі. Не знала, на якому цвинтарі того поховано, здається, навіть не у Львові. Якось не випадало нагоди запитати. Була впевнена, Машка там. Ох, чому вона не випитала? Картала себе за це. Звісно, горю б не зарадила, проте інколи присутність живої душі поруч дозволяє тобі не впасти… Переминалася з ноги на ногу… Потрібно налаштуватися на ділову розмову. Діти до першого вересня, поки не почалася школа, у мами, тож часу в неї зараз багато. Співбесіда о сімнадцятій. Але це була не зовсім і співбесіда. Сімнадцята нуль-нуль, вона на місці. Її вже чекали. Білява довгонога секретарка, як і годиться в серйозних офісах, правда, не в міні. Припасована посмішка на вустах: – Вишневецька Магдалена Юріївна? Дуже приємно. Семен Степанович чекає на вас. Будете чай, каву, воду, сік? Попросила звичайної води, нерішуче шарпнула ручку важких дубових дверей. Подумала про свій зовнішній вигляд. От уже влипла! Збиралася вдома на автоматі, якнайменше про це міркувала. Жахнулася: вилинялі джинси, синя футболка, темні кеди, зачіска – кінський хвіст… Але довго міркувати над тим не було часу. Глибоко вдихнула і на видиху зайшла… То тільки так називалося – співбесіда. Магда не знала, ким доводився пан Семен Машці. Далекий чи близький її родич, а мо’, й родич колишнього чоловіка, давній приятель чи коханець – чи не все одно? Важливіше інше: її доля ще на вчора була вирішена, з одного дзвінка та щирої розмови між Марією Федорівною та Семеном Степановичем. Пан під шістдесят, досить гарно збережений на свої літа, доглянуті руки, тіло, постава, якій би й молоді чоловіки позаздрили, відсутність пивного животика. Посміхнулася своєму аналізу, бо її, стоп – уже не її, Роман мав добрячого животиська та зовсім не любив ранкової руханки чи там, боронь Боже, бігу, натомість обожнював смачно поїсти та попити. Потім з’ясується, що пан Семен Степанович затятий бігун-марафонець. Мешкає з родиною в Брюховичах, тож бігати є де: ліси, порожні дороги – роздолля… – Марічка мені про вас всі вуха проторохкотіла. А тут ще дружина долучилася. Марічка з моєю Олесею одногрупниці, сто років товаришують. Ой, не склалося в сердешної Марічки життя. Як прикро! Але, люба дівчино, запам’ятайте: ми своїх у біді не залишаємо ніколи. А потім пан Семен розповідав новій співробітниці про те, чим вона займатиметься. Робота в неї, звісно, буде відповідальна, але не надважка, благо, й освіта університетська це дозволяє та й те, що Магдалена має власних дітей, відіграє тільки позитивну роль. Відтепер Магдалена – заступник директора нової школи дошкільного виховання. Вони давно вже таку людину шукають. Активну, неледачу, молоду, з педагогічною освітою. Магдалена розгублено відповіла, що має не дуже великий стаж роботи, лишень три роки. Аж руки опустилися з розпачу, зараз її виставлять геть, та мусила пану Семену сказати правду. Той не здивувався і не засмутився, навпаки, навіть утішився. – Це прекрасно, голубонько! У вас, на щастя, майже відсутній збочений досвід совєтсько-української шкільної муштри. Чи є знання мов та яких? Вона відповіла, він ще більше втішився: – О, крім української, англійська, польська та російська? Це ж чудово! А те, що майже нема педдосвіду, – надолужите, зате у вас гарний материнський досвід. Створення такого навчального закладу для малюків – то ініціатива його Олесі, доньки від першого шлюбу. Правда, вона зараз мешкає в Німеччині. У неї чоловік німець, закохалася, вийшла заміж. Живуть у Бонні. Олеся дуже активна та наполеглива дівчина, тому постійно знаходить все нові та нові ідеї для самовдосконалення. Ось і ця. Але то не випадково. У неї двійко малят, «дівчатка-онучатка», жартує пан Семен. І молода мама й сама вчиться виховання малечі, і хоче українців навчити. – Європейській досвід, наш досвід – і буде золота середина, – весело підсумував пан Семен. – А Олесечка, хай і на відстані, керуватиме навчальним закладом. За тиждень вона буде у Львові, на місяць приїздить, тоді й познайомитеся. Магдалена не заперечувала. Нічого, розберемося по ходу справи… Дошкільне виховання – то дошкільне виховання. Головне – не боятися. Отак Магдалена стала працювати в новому навчальному закладі дошкільного виховання.  

У двері обережно постукали. – Так-так, – відповіла. Це відволікло від спогадів. У кабінет зазирнула її помічниця – непосидюча і моторна Ілонка. Дівчину позаочі та й в очі, зрештою, кликали дзиґою. Така вона була дзиґльована. Встигала всюди відразу і вміла, здавалося, також усе: і писанки з малятами писала, і тримати в руках олівець чи користуватися фарбами могла навчити навіть найбільшого невмійку. Ілонка була справжнісінькою знахідкою для школи. Магда пригадала, як та несмілива та трохи налякана прийшла до неї проситися на роботу. Навіть не так. Стояла під воротами колись занедбаного дитячого садочка, а тепер успішної школи, міряла кроками бруківку, ніби когось чекала. Магдалена ще з вікна побачила її трохи незграбну худющу постать. Подумала, що та, певно, на когось очікує. Заняття закінчилися; і діти, і батьки, і працівники розійшлися. Магдалена завжди йшла останньою, так уже складалося. І того дня вона теж була останньою. І коли сторож – тітка Катя – замкнула за нею двері, то вражено зупинилася: щупленька постать продовжувала ходити туди-сюди перед воротами садочка. Жіночка повернула голову в бік Магдалени, навіть на мить здалося, що заговорить, але відразу заховала очі додолу, щойно зустрілися поглядами, наче чогось злякалася. То сама по собі з’явилася чи відкрилася в Магдалені ота здатність зазирати людям не просто в очі. Вона дивилася на людей не вичікувально-зосереджено через бар’єр чужого погляду, вона легко через нього переступала. А цей маленький худенький горобчик був відкрив рота, наче спочатку і мав намір щось запитати, та вже за мить налякано ховав очі, опустивши низько голову. Та для Магди було й короткого погляду достатньо, щоб усе зрозуміти. Вона знала цей погляд – погляд зацькованого хижаком звіра, таке з жінкою міг зробити лишень чоловік, отой люблячий та щирий, а тепер… Дівчина майже бігцем кинулася від Магди, відчуваючи, що та про неї й так усе вже знає. Магдалена впізнала в утікачці себе трирічної давності. Вона не роздумувала. Наздогнала дівчину, схопила за руку. Та не пручалася, стояла розгублена, ховаючи очі. От-от розплачеться. – Стій. Ти ж мене чекала, правда? – сказала перше, що спало на думку. Дівчина кивнула, погоджуючись. Її руки були крижаними. Весна рання, а та в такому благенькому пальтечку, без рукавиць. – Пішли в кафе, повечеряємо, зігрієшся. А то ще трохи і на бурульку перетворишся. Чого ж ти не заходила, га? Як тебе звати? – Ілона, – ледве чутно прошепотіло дівча. Вони сиділи в кафе – одна проти одної. Рудоволоса чорноока жінка. Не дивно, що Магдалена спочатку подумала, що це зовсім юне дівча. Худорлява статура робила її схожою на юнку. Магдалена змусила жінку скинути пальто та шапку, і та зараз ніяково, наче згорнутий клубочком їжачок, ховала від світу очі – опустивши їх долі, руки – у довгі рукави в’язаного чорного светра, ноги – десь під стіл… Затиснута вся, забита… Магдалена зробила замовлення. Повечеряли борщем з пампухами та варениками. А потім Магда замовила запашного карпатського чаю, два тістечка та коньяк. Вона майже змусила жінку випити коньяк, трішки зачекала, мовчки попиваючи чай, і за пару хвилин Ілона заговорила. Інколи такий допінг був просто необхідний, щоб принаймні з’явився намір іти назустріч. Звичайна історія, яких останнім часом дуже багато. Чомусь до Магдалени горнулися саме такі – самотні, покинуті, забуті, занедбані жінки. Жінки, яких такими зробили. Ні, не так! Які дозволили себе перетворити на таких. З доброї волі ніжні та чуйні потрапляли в клітку до хижака. У клітку до Чугайстра. Клітки були різні, траплялися й золоті, а були й огидні, оповиті колючим дротом. Така клітка була в Ілони. Ця наволоч, що звалася її законним чоловіком, викинула Ілону з дітьми на вулицю. Поки вона живе в подруги Ліди, але в тої також не мед, та й чи довго вона терпітиме непроханих гостей? Ліда, її чоловік та семимісячне маля туляться в одній кімнаті. А тут ще Ілона з двома дівчатками – п’яти та десяти років. Бо Ілончин гад привів до хати коханку і сказав, що він її любить, а Ілона та діти – це «студентська помилка» (так і сказав гівнюк). Змилосердився, кинув їй під ноги аж сто євро, щоб не здохла з голоду на перших порах… Звернулася в міліцію. Ті передивилися документи. Усе чисто. Квартира куплена батьками чоловіка ще до його одруження з Ілоною і записана на батька. Діти у квартирі не прописані, як і вона. То Ілона, дуринда довірлива, на прохання коханого півроку тому виписалася з дітьми, бо він брав кредит під заставу в банку на розвиток бізнесу. Пояснював так: коли є малолітні діти, прописані в хаті, – кредит не дають… Ох, якщо коханий чоловік просить про маленьку послугу, то ти і зірку готова з неба дістати, а тут така дрібничка. Міліція розводила руками – через суд, жіночко, тепер лишень через суд. А який суд, коли? На суд потрібні гроші, на адвоката теж, а де їх узяти, на що і як жити? Ілона сирота. Вихід з ситуації бачила один. Бо вважала себе винною в усьому. Так, вихід… Така дурня лізла в голову. Якби її не стало, то чоловік нізащо не відмовився б від власних дітей, вона ж нікому не потрібна. А діти? А що діти? Звикнуть до іншої мами. З розпачу ще не такі думки примандрують у голову. Магдалена то знала добре. Тому Ілона вирішила вкоротити собі віку. І коли обдумувала, як і де то краще зробити, випадково був увімкнений телевізор і… Йшла телепередача про заклад дошкільного виховання нового типу. – Ви мене вважатимете божевільною, пані Магдалено, але коли я почула та побачила вас, на мене якесь прояснення зійшло. Хтось наче поклав мені руку на плече, може, то моя мама, яка померла, коли мені було три роки, і яку я ледве пам’ятаю. Але те відчуття було таке реальне, що я враз зрозуміла найважливіше – маю жити далі. Не тільки заради дітей. А насамперед заради себе, бо ще не все зробила… Але чому ви, Магдалено Юріївно, я досі не зрозуміла. Захотілося з вами зустрітися. Знайшла в довіднику адресу навчального закладу і прителіпалася. Не знаю для чого – щоб поговорити чи просто подивитися на вас. А коли вас побачила, перечепилася через погляд, мені стало страшно – що я скажу цій успішній, розумній красивій жінці. Хто я така? Ви вважаєте мене ненормальною? Ілона говорила, низько опустивши голову. Тоді враз витягла руки з-під столу, заховала обличчя в долоні і заплакала. Плакала тихо, ледь чутно. Магдалена не заважала. Коли вже не стало сліз, жінка подала Ілоні хустинку, та витерла сльози, підвелася і чи не вперше, уже без страху, подивилася Магдалені просто в очі: – Дякую, що вислухали, Магдалено Юріївно. Пробачте, що потурбувала вас… – Сядь, – може, навіть трохи різко сказала Магда. – Яка в тебе освіта, дівчино? – Дрогобицький педуніверситет. Педагогічний факультет. Але… – Спокійно. Не перебивай старших. У мене до тебе ділова пропозиція. Можеш пожити в садочку, разом з дітками, звісно. У нас є кімната для сторожа – гарно обладнана, там і туалет свій, і душ. Наш сторож, пані Катя, збирається у відпустку на три місяці. У неї в Києві донька народила двійнят. Сама розумієш, потрібна бабусина допомога. Тож тимчасово заміниш її. Але ще паралельно, якщо, звісно, захочеш, спробуємо тебе залучати до занять з дітлахами. Тут є своя специфіка – діти-дошкільнята, і совєтські методи освіти не дуже підхожі, однак… Спробувати треба. – Я, я, я… – Ілона спантеличено кліпала оченятами й була готова знову розревітися… – І ще одне. Щодо твого чоловіка, поки що законного, я так розумію? Ілона кивнула. Магдалена вийняла мобільний. Набрала якийсь номер: – Доброго здоров’ячка, шановний добродію, – говорила з викликом та кокетливо. – Впізнали? Яка честь для мене. Добре-добре, не кривлятимусь. Чому не телефоную? Так ось телефоную. Ага-ага. Ох, тебе не проведеш. Звісно, у справі. Ох, і жарти в тебе. То це не жарти? Зустрінемося в суботу та разом пожартуємо, а поки… Така-от халепа, Олеже. До тебе завтра вранці прийде миловидна жіночка. Будь ласка, прийми її, наче мою сестру. Так, це саме твій напрямок роботи – чоловік викинув її з дітьми на вулицю. Ну, що я буду по мобільному переповідати, ми ж не в поламаний телефон граємося. Вона все тобі розповість. Ага-ага, усе до зустрічі. Цілую цнотливо в щічку. Що? Не дочекаєшся. Па! Магдалена поклала мобілку перед собою, дістала візитку. – Завтра о дев’ятій годині бути за цією адресою з паспортом, свідоцтвами про народження малих, свідоцтвом про одруження. Адвоката звати Олег Васильович. Повір, не всі чоловіки Чугайстри, тобто сволоти. Він хороший адвокат, один з найкращих у Львові. Якщо твій, тепер уже не твій, муж почне нахабно «купувати» свідків, підключимо пресу. Пан Олег тобі завтра все розтовкмачить. І… не роби великі очі. Цей адвокат безкоштовний. Він мені теж допомагав, коли мій колишній хотів у мене відібрати квартиру. Прорвемося, Ілоно! Усе буде добре!  

Хтось колись Магдалені казав, що не можна робити людям добро просто так, якщо тебе не просять. Не вірте. Деколи не просять не тому, що не хочуть, а тому, що не мають сміливості навіть на це… Он стоїть навпроти Магдаленине добро і щасливо посміхається. Ілонка – то не людина, то справжній скарб. І з боями таки відсудила в колишнього чоловіка половину квартири, аліменти на дітей, частку від його бізнесу… Ох, як він комизився, як проклинав Магдалену та навіть просився до Ілонки назад. Та поруч завжди була Магдалена, котра, як мантру, повторяла слова: «З брудної калабані поважні птахи воду не п’ють…» Минув рік після тих подій… Адвокат Олег та учителька малювання Ілона почали зустрічатися, спочатку перелякано тулилися одне до одного. Олег мав за спиною також дуже гірке розлучення. Дружина забрала двох дітей та й чкурнула жити до Америки. А зараз Олег та Ілона – щаслива пара. – Магдалено, тут на вас відвідувач чекає. Каже, що він тато і хоче своїх близнюків улаштувати в нашу школу, але перед цим має велике бажання познайомитися з Магдаленою Юріївною Вишневецькою. Магда здивовано звела брови, посміхнулася. Висунула нижню шухляду стола, де лежала косметичка, дістала люстерко та помаду: – Клич, Ілонко, того пана сюди. Зараз розберемося. Підвела губи, підморгнула своєму відображенню та сказала вголос собі коханій: – Зустрічати Чугайстрів завжди слід красиво. Щоденник Мавки



Усі пори року завжди приходять вчасно. Так казала моя бабуся. І коли говорять, що припізнилася весна чи, навпаки, затрималася зима, це означає тільки одне – людям не вгодиш, бо все завжди насправді відбувається вчасно Так і в житті. Пізно вийшла заміж чи рано одружилася, невчасно повернувся чоловік з відрядження чи дружина з роботи Скільки отаких «невчасно» стається в кожного. Однак усе насправді не так. І це лишень безглузде виправдання для себе, для невдач. Ось послухай лишень мою історію, та нехай усе в житті відбувається вчасно. Історія п’ята. Бажання

Жив собі на світі бідний чоловік. Звали його Степан. І був він сиротою. Рано зостався один і з того часу йому в житті геть не таланило. Звісно ж, коли в тебе ані землі, ані худоби, ані родини – то про який талан можна говорити. Батьки статків не надбали, а самому не щастило І наче руки з потрібного місця росли, бо за що б не брався – усе вмів. Тож ходив у найми Степан до багатих односельців і так собі заробляв на хліб щоденний. Одного разу найняли його хату латати. А за глиною треба було йти ген аж у сусіднє село. І чоловік пішов. Набрав глини, повертається, лантух йому спину муляє. Йде та нарікає на долю. За що йому таке, га? За що? Він наче й людина непогана, нікого ніколи не обдурив, не обмовив, тим паче чужого ніколи не взяв і навіть подумки не зажадав. Чому ж йому не щастить? Тільки-но яку копійчину заробить – так злидні кляті все з’їдять, бо й їжу треба купити, і дровами на зиму запастися, і пліт підлатати, і, і, і Ех, та що там говорити. Ледве животіє. Йде чоловік та мало не плаче. А край дороги, на горбочку, сидить старий, зовсім сивий – і борода, і волосся. Сам у білій довгій сорочці, у білих полотняних штанях. – Дай Боже щастя, діду! – Дай Боже і тобі, – відповідає старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села? – А до якого вам, діду? – питає Степан. – Бо ви якраз між двома селами. Я йду з Горливців та до Медівки. А вам куди? Може, разом підемо? – Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчого села, мо’, люди добрі нагодують. Скинув Степан лантух з глиною зі спини. Зітхнув тяжко. І хоч сам не дуже мав що їсти, та стало йому шкода старого. Заліз собі за пазуху і витяг клуночок з обідом, який йому дала господиня для перекусу в дорозі, – кусень сала та хліба. – Дякую тобі, чоловіче добрий, – радісно вигукнув старий та й заходився той хліб із салом наминати. Видно, і справді голодний, подумав Степан, і вже не шкода було йому ані сала, ані хліба, хоч знав: тепер доведеться ставати до роботи голодним. Степан гірко посміхнувся, закинув собі лантух на плечі: – Бувайте здорові, діду! Мені час. Робота не жде. А мо’, нам по дорозі та підете зі мною? – Ні-ні! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Дякую. А скажи мені, чоловіче, що тобі от зараз, цієї миті, найдужче для щастя треба, га? – Для щастя? – перепитав Степан і вже хотів серйозно відповісти, що грошей і хату нову, та вирішив віджартуватися: – Та не багато: коня та воза, щоб лантух на спині важкий не тягати. – Хай Бог береже тебе, Степане! Нехай так воно станеться, – щиро проказав старий, і вони розійшлися. Кожен помандрував своєю дорогою. Степан не встиг зробити і десяти кроків, як пригадав, що точно не казав старому свого імені. Зацікавлений відкриттям, зупинився, обернувся. Та старий наче здимів. «От же ж меткий дідусь, хоч так з вигляду і не скажеш», – подумав Степан і рушив далі. Степан добре попрацював, і коли прийшов час платні, то господар його несподівано щедро нагородив. Дав йому за роботу коня та воза Здивуванню Степана не було меж, і вже вдома наступного дня він згадав про свою розмову зі старим на дорозі. Та, напевне, то була випадковістьМинув рік. Справи у Степана йшли трохи ліпше. І хоч не мав грошенят на землю й нову хату, та на вдосталь їжі на столі вже заробив. І далі Степан наймитував, не цурався жодної роботи, а люди його за це в селі і поважали, і щедро віддячували. А того понеділка найняла його паніматка. Треба було відвезти в сусіднє село до її сестри лантухи з борошном та діжечку меду. Степан відвіз. Сестра паніматки у відповідь передала Степаном гостинців для попенят – велику торбу з яблуками та грушами. Їде Степан і собі думу гадає. От, добре бути попом. Ручки біленькі, знай тільки одна робота – Богу справно молитися, відправляти служби, хрестини та похорони А за се тобі – і повага від людей, і білі калачі на столі, і хата – повна чаша. На тому самому горбочку, що й минулого разу, чоловік ще здаля запримітив білу постать. – Доброго здоров’ячка, батьку! – привітався Степан. – Дай Боже і тобі, сину, – відповів старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села? Розмова починалася для Степана знайомими словами, і він ввічливо відповідав. Степан поважав старість. – А до якого вам, діду? – перепитав чемно. – Бо ми якраз між двома – Горливці та Медівка. Вам куди? Може, підвезти? – Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчої хати, мо’, люди добрі нагодують. Степан заходився порпатися в торбі, яку йому наскладала паніматка. Там знайшлися і добра їжа, і навіть пляшечка квасу. Степан дав то все старому і вже з цікавістю перепитав: – Діду, а ви мене не пам’ятаєте? Пригадуєте, приблизно рік тому я йшов повз вас цією ж дорогою з лантухом на спині. Ви мене питали те саме і також були голодні. І ще ви запитували, що б я хотів для щастя. А я сказав, що коня та воза. І тепер я то все маю. Ну, пригадуєте? – Га? – здивувався старий. – Нє, сину, я тебе вперше бачу. Дід наче говорив правду. Він дивився на Степана трохи знічено. Продовжував їсти, по-старечому голосно плямкаючи. – Діду, а де ви живете? У якому селі? Скажіть, і я відвезу вас додому, – Степану стало шкода старого. У такому поважному віці пам’ять уже не та. – Дякую, сину! Та я вже вдома. Я тут живу. Небо – то мій дах, поле – моє ліжко, зелена трава – подушка, зорі – перина, – дід говорив наче сам із собою. Тепер старий видавався Степану трішки божевільним. Напевно, так воно і було. Степан ще пару хвилин порозпитував діда про те, про се, та нічого путнього так і не почув. Сонце котилося до заходу, і йому треба було повертатися, бо паніматка хвилюватиметься. І не так паніматка, як її донька. Він давно вже запримітив, що старша Оленка дуже уважно за ним наглядає. Степан посміхнувся, згадуючи чорноброву попівну Олену і, перед тим як вйокнути до коника, голосно крикнув: – Бувайте здорові, діду! А мо’, усе ж підвезти? – Ні-ні, хлопче! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Ох, уважив старого, нагодував! А скажи мені, молодий чоловіче, що тобі от зараз найбільше для щастя треба, га? – Для щастя? – перепитав Степан. Пригода повторювалася. І не довго думаючи, випалив: – Та не багато: хочу бути попом. Старий хитро посміхнувся, примружив ліве око і відповів: – Дивні в тебе бажання, синку! Та що вдієш? Хай буде по-твоєму, Степане! Попом то попом! Їдь з Богом! Степан здивовано дивився на діда. Отже, той самий дід. – Діду, ви назвали мене на ім’я – Степаном. Але звідки ви знаєте, що я Степан? – Ет! Ото маєш, – розвів свої сухі старечі руки старий. – А шо, ти хіба не Степан? То вибач мені, Іване! І старий заходився бурмотіти щось нерозбірливе собі під ніс. Степан зрозумів, що нічого не доб’ється від старого. Махнув рукою і поїхав до села. То тільки в казкових історіях події відбуваються стрімко, та не минуло і півроку, як Степан і справді став попом. Узяв собі за дружину попівну Оленку, а тут несподівано помер його тесть і він зайняв його місце Добре зажив Степан з молодою дружиною та при новій роботі. Нажили і діточок трійко, і худобки повен двір. Як то кажуть: і на столі, і у дворі, і на городі. Минули роки. Степанове життя було розміреним та благополучним. Аж поки не трапилася така історія. У сусідньому селі захворів піп. І якраз треба було відспівувати там покійника. Степана попросили підмінити хворого батюшку. І він погодився. Усе пройшло як годиться – і парастас, і відспівування Степан увечері повертався додому. Скільки разів він їхав тою дорогою, сподіваючись зустріти дивного діда, та не випадало. Уже навіть гадав, що той йому намарився, аж зараз глядь – а на знайомому пагорбі сидить знайома постать. Усе відбувалося, як у попередні рази. Дід вдавав, що Степана не знає, а Степан, що діда вперше бачить. І коли стали прощатися та дід запитав про те, щоб хотів отримати Степан для щастя, той схитрував та розважливо відповів: – Хочу стати королем! Дід здивовано глипнув у бік чоловіка, чомусь невдоволено похитав головою, і вони розсталися. І наш Степан таки став королем, а його дружина Олена – королевою, а діти – принцами та принцесами І Степан майже забув про те, що колись був злидарем, бідняком. Хоча, чесно сказати, з нього вийшов непоганий король, справедливий Та сумно і нудно йому було жити, наче чогось не вистачало для повного щастя. Бо чим більше маєш, то тим більше хочеш! Сів він на свого улюбленого коника і вирішив без почту відвідати своє рідне село. На його подив, на знайомому пагорбі він зустрів того самого старого. Минули роки, Степан змужнів і вже навіть трохи посивів, а старого, здається, час зовсім не змінив. – Доброго здоров’ячка, батьку! – привітався чемно Степан. – Дай Боже і тобі, сину, – відповів старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села? Розмова була знайомою. Усе йшло за правилами. – А до якого вам, діду? – запитав удавано уважно. – Бо ви якраз між двома селами. Мені до Медівки. А вам куди? Може, вас підвезти? – Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчої в селі хати, мо’, люди добрі нагодують. Степан дістав з торби різні смачні наїдки, які приготувала йому в дорогу кухарка. Там знайшлася і добра їжа, і навіть пляшечка наливки. Старий пополуднував, чемно подякував. Степан сів на коня. – Бувайте здорові, діду! А мо’, усе ж підвезти? – завчене запитання. – Ні-ні, хлопче! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Ох, уважив старого, нагодував! А скажи мені, небораче, що тобі от зараз, коли в тебе вже все є, для щастя треба, га? – Для щастя? – перепитав Степан. Він хотів сказати, що нічого, але Хіба можна втриматися, коли така спокуса перед тобою. – Та зовсім небагато, діду. Я хочу бути Богом… – сказав Степан, дивлячись уважно на діда, і раптом зрозумів – хто зараз перед ним. Та не встиг ані забрати свої слова назад, ані попросити пробачення в того, хто такий добрий був завжди до нього. Здійнявся страшний вітер, закрутилося-завирувало довкола. І перед тим як потрапити у смерч, Степан почув слова старого: – Хочеш бути Богом? Добре! Але знай, Бог завжди починає з початку! Степан стояв посеред пустого світу, у якому не було нічого – ані людей, ані неба, ані землі. Пустка, і він посеред тої пустки з лантухом глини за спиною.
Так і хочеться сказати, сонце моє, мудрими словами: «Будьте уважні з бажаннями, вони можуть здійснюватися!»

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка