Дара Корній Щоденник Мавки Передмова Збірка таємниць



Сторінка11/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.65 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

11. Чекання


Ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так, ніби минуле зможе вернутись назад або напевно мусить здійснитися сподіване. Григорій Сковорода Олексій стояв на високій кручі та дивився на воду. Річка завжди заспокійливо діяла на нього. Як дуже дорогий та відчайдушно-помічний психолог. У цьому кабінеті все заспокоювало: зручне крісло, камінь-спотикач, через який щоразу шпортався йдучи, хоч знав цю стежку як своїх п’ять пальців. Та спотикання було ритуальним, бо коли приходила туга, то мусив отутечки перечепитися, зупинитися та впасти п’ятою точкою на камінь. Ноги самі вели в не найліпші хвилини життя до цього каменя і до батька Дніпра. Кімната психолога діяла обнадійливо: тут духмяніло ароматами степу, щоразу іншими – залежало від пори року. Вдихав на повні груди та говорив, завжди відверто. Усе одно ніхто з людей не почує. А вітер, дерева, вода, птахи чи тварини, на диво, з розумінням ставилися до чоловіка. Вони були друзями – справжніми, вірними, і якби вміли говорити людською мовою, то, певно, підказали б відповіді на всі хвилювання чоловіка. Та він рідко спілкувався з ними. Уже навіть забулося, коли то було востаннє? П’ять чи навіть вісім літ спливло. Ні-ні, він інколи зачіпався за той камінь, але просто так для дружньої бесіди. А тут раптом якась дика розгубленість. Усередині пекло, тремтів усім тілом, наче хтось небезпечний та жорстокий вирішив перенастроїти на свій лад струни його душі. Схилив голову, зітхнув. Господи, йому вже п’ятдесят, а він ні на йоту не став мудрішим. О, якби ще рік тому Олексію сказали, що з ним таке діятиметься, – не повірив би. Бо він уже давно повбивав своїх драконів, нещадно, безжалісно. Він – великий самітник. Так його називали друзі. Чоловік, який уже не один десяток років живе на цьому хуторі, сам-самісінький… Ні-ні, не так. Не сам, бо ще є зорі, сонце, вітер, багато-багато неба і врешті батько Дніпро, рідний і вірний. Ще є справжні друзі, які приїжджають, навідують. Скоріше не тому, що він так важливий для них, навпаки – вони, як і він, відчувають тут присутність справжності і бодай торкнутися до неї – уже сила. Його друзі приносять, привозять, притягають потовчені душі, які тут уміло та завжди своєчасно лікують – і слово не завше має вирішальне значення. Тут інше. Тут чується вітер свободи, запах вічності, аромат того, що було до нас і буде тоді, коли людство кане в Лету. Бо не вічні навіть зорі, які теж уміють плакати, знаючи, що колись помруть. Бо вічна тільки вічність, яка вчувається в шепоті води, у тремтінні бабиного літа над головою, яка також ридає ридма за вікном хурделицею, бо знає, що та хурделиця теж не вічна. Тільки цього Олексій ніколи не розкаже своїм приятелям, це одкровення відкривається обережно і дуже кволо. Воно відкривається тим, хто на ти з вічністю. Та коли тобі видається, точніше переконаний, що второпав майже все прописане в історії та теорії тої вічності – відлюдник, великий самітник, який їде до людей лишень для того, щоб ще раз, уже вкотре, переконатися: усе правильно, чоловіче, ти втямив, ти справжність піймав, – для тебе готують ще більше випробування. І весь так гарно вибудуваний тобою світ летить кудись під три чорти. Обхопив голову. Скуйовдив волосся. Зрадлива пелена заступила очі. Не зважав. Він не соромився сліз. Бо так давно не плакав. Востаннє, у шість років, коли боляче розбив коліно. Тоді старший брат обізвав його мамчиним плаксійчиком. Пообіцяв собі, що більше не плакатиме, бо козаки та справжні чоловіки не плачуть. А зараз? А зараз розбив не коліно, надщербив душу. – Батьку, мені болить. Віриш, забув, що буває так. Ні, не забув. Не знав. Ох, не знав цього, батьку. Невже ото і є та справжність, на якій усе тримається? Чому я, батьку? Я не хотів цього. Що мені робити з тим болем, батьку? Вода мовчала. На Дніпрі був штиль. Ані вітру, ані шелесту. Листя впало з дерев ще місяць тому. От-от захурделить, затулить білим саваном устидливу голизну світу. Поруч щось ледь чутно заскрипіло. Озирнувся на той поклик. Наче двері, що давно не змазувалися і тому жалібно кигикали. На старій грушці ще вчора зламалася гілка. То вона похитувалася, ледь чутно поскрипуючи. Наче вхідні двері, які тебе зустрічають чи проводжають. Двері. Скільки тих дверей було у його житті? Ну, тих самих, у які гепаєш-гепаєш-гепаєш і… Тиша. За ними і перед ними. Їх не відчиняють, бо вони не твої. О, дверей він не рахував, бо легко збитися з рахунку. Та й, зрештою, для чого? Відчинені двері – то лишень запрошення увійти. А входити чи ні, то вже на твій розсуд. Якщо зачинені, очевидно, ще зарано для тебе, от вони і мовчать, німують. «Філософ ти, чоловіче», – криво посміхнувся. Ага, ще той Сковорода. А тоді, коли гамселив у двері, що не відчинялися, та набивав ґулі, таким мудрим не був. Та з часом, коли тих ґуль набралося багато, таки второпав, що тупикових безвихідних ситуацій не буває. Бо завше, коли зачиняються двері, з яких ти добровільно виходиш чи які тебе випльовують (і таке трапляється), відчиняються нові. Вони запрошують тебе увійти. Але ти ще не дозрів, певно, опираєшся, озираєшся на зачинені. Бо не навчився поки читати мови знаків. Удаєш з себе то сліпого, то німого, то дурного. Топчешся перед входом на одному місці. Інколи берешся у стіні вибивати власні двері. Думаєш, майже за Франком, «лупайте сю скалу». Та коли вже зовсім знесилений, бо і мозолі на руках, ногах, спині, душі болять, кидаєш під ноги сокиру, приходить прозріння: слід просто зробити крок у навстіж розчинені двері. Так, вони лякають невідомістю. Пізнання нового вимагає мужності, бо незрозумілість і те, чого ще досі не переживав, лякають. Раз-два, крок, ще півкроку. Поріг. Три-чотири, і ти вже за порогом. І назад дороги немає. Бо двері за твоєю спиною з гуркотом зачиняються, інколи боляче вдаряючи ззаду. Тому слід назавжди затямити – йди сміливо вперед, не озираючись на вчора, бо може дати й по пиці. Увійшов і… Зітхнув з полегшенням. Було таке відчуття, як у пірнальника, який надто глибоко пірнув та довго стримував дихання. І шлях нагору видався затяжним, навіть гадав – не випірне, а кавальчик неба, котрий заклично манив у високості, просто недосяжний. Випірнув. А навіщо? – Батьку, чому? Батьку, болить. І що мені тепер робити, батьку? Не стримувався. Плакав. Відчував – сльози очищають… І хтось, чи вітер, що раптом почав здійматися, чи кигикання зламаної гілляки на груші, чи крик птахи, чи, може, то він сам собі промовив ті слова, але вони були такими очікуваними: – Чекати, Мамаю. Просто чекати… Чекати? Чого? Він уже знає, що все дарма. Бо навіть зважився на найбезглуздіший у світі вчинок… Коли Мавка вирішила повернутися додому, сприйняв то як зраду. Як вона могла? Промовляла якісь дурниці про те, що тут у нього ані їй, ані її дітям не буде життя. Бо невлаштований побут, бо робота-навчання-гроші і все таке. Пропонувала, навіть благала, поїхати з нею, спробувати пожити, як усі. Він – і так, як усі? О, батьку! А він ще вважав її особливою. Така – як решта жінок, звичайна, меркантильна, матеріальна. Тоді він обурювався мовчки, навчився обурюватися мовчки. Невже вона так і не втямила, що важливо для Мамая? Небо, сонце, земля – воля. Він довго жив, як усі, але врешті зрозумів – не може більше, бо задихнеться. А вона? ВОНА. Вона живе. Хто для нього вона? То пізніше він себе про це запитає. І лаятиме останніми словами за дурість, за те, що виявився таким віслюком. Бо Господь йому послав не просто жінку, втіху. Господь йому послав ЇЇ. А тоді був переконаний, що чинить правильно: посадив Мавку на автобус і відпустив на всі чотири сторони. Подалі від себе. А потім, десь через пару тижнів, він знайшов її щоденник. «Щоденник Мавки». Робив у хаті генеральне прибирання, відсував ліжко і знайшов зошит. Той, очевидно, випадково там опинився. Ліпше б не знаходив, бо був уже повірив у власну непогрішність. Читав щоденник повільно та обачно. Знаючи добре, що чуже читати не можна. Але втриматися не міг. Читав, пестячи ніжно сторінки, наче блукав її солодкою шкірою, перегортав обережно слова, смакуючи ними. Вона – його Мавка: ніжна, добра, вразлива, яку зраджували, якій виривали з грудей серце, топтали душу, а вона… Вона народжувалася знову, бо дуже хотіла ЖИТИ і в серці мала те, що не вмирає. Останній запис: «Коли складають докупи твої поламані крила – ти заново вчишся літати, коли тобі складають докупи твою потрощену душу – ти заново вчишся любити…» І ще більше кохав її за це, і лаяв себе за дурість: як він міг навіть подумати про неї погане. Відпустити таку жінку! Тупий безголовий телепень… Вона і справді особлива, ти недостойний того, щоб бути поруч з нею. А хто тоді вартий? Хто? Ця думка зупиняла його. Тому й читання щоденника розтягнулося на дні, потім на тижні… У серці жевріла надія, що вона виявить пропажу зошита та повернеться за ним чи бодай зателефонує. І кожного разу, тільки-но деренчав телефон, стрімголов кидався до слухавки, серце скажено калатало в очікуванні чарівного та трішки сумного «Ал-ло, то я»… Та щоразу то була не вона… А потім. Потім надумав таке: він сам у всьому винен, бо то він її образив. Дуже сильно образив. Не повірив, не захотів почути. Глухий бездушний пень. І Олексій вирішив поїхати у Львів та відшукати Мавку. Він же знає, де вона мешкає, хай приблизно, та все ж… Знає, ким і де працює. Язик не лишень до Києва, а й до Львова доведе. Тим паче, що у Львові є друзі. Вони допоможуть. А перед самим від’їздом простісінько над ліжком випадково наткнувся на акуратно пришпилений скріпкою аркуш паперу з її телефоном та домашньою адресою. Як він його раніше не побачив? Одвічна його розгубленість і вміння не звертати уваги на начебто дрібниці. Та то пусте. Бо це був знак, добрий знак. І він поїхав. Поїхав та розшукав її. Ліпше б не їхав. Ліпше б було так: віра залишалася, надія теж. А зараз? Усе зруйновано. Уже тиждень, як повернувся з її світу. Вона в ньому щаслива. Щаслива без нього. Вона – красуня, вона – наче велична богиня Леля, така елегантна, така розкішна, така досконала… А він? Кому потрібен відірваний листок, вурдалака, незрозумілий для людей та світу? Отого великого світу – світу нормальних людей. Того світу, у якому зараз мешкає Мавка? Здійнявся вітер, заплюскотіла вода під кручею. Рвучко заклекотіло, завирувало небо. Посунули сірі хмари, кволо та ледаче посипали сніжинки. Грудень закидав у землю свої сіті. Вода у Дніпрі натужно забурчала, наче сперечалася з кимось. – Чекати. Чекати… – ті самі слова приніс вітер. За два тижні новий календарний рік. Так, календарний, бо Мавка казала, що справжній новий рік настає для людини тоді, коли святкується день її народження. Тож чекати! Добре. Хай. Тільки чого? – Я чекатиму, батьку. Але вона не повернеться. Я бачив її радісні очі. Тому знаю. Я чув її веселий сміх. Вона там щаслива. Без мене. Розумієш? І чи маю я право робити її нещасною? Вона мене навіть не впізнала. Чарівна, особлива, довкола багато чоловіків, і всі її хочуть, і всі її люблять. Гарна робота, повага, слава, любов… Ці двері зачинилися назавжди, тату, і розчинених я поки не бачу. І стіну лупати не стану, як вихід з безвиході, тому… Я чекатиму, а ти вже допоможи своєму непутящому сину віднайти в повному мороці нові двері. Замовк. Відчув, що промерз до кісток. Вітер зі сходу приніс не тільки сніг, він приніс ще й стужу. Встав з каменя, відчуваючи, як тисячі голок впилися в ногу. Треба буде потримати їх у холодній воді, щоб не обморозитися. Скільки він тут просидів? Майже півдня. Вклонився, як зазвичай, у пояс батькові Борисфену. Розвернувся і пішов до своєї хатки на кручі. Вітер навздогін ще раз кинув словами: – Чекати та вірити, сину. І чекання буває золотом… Чекати. Так, чекати… Нового року. Різдва. Бо будь-яка історія насправді ніколи не закінчується, вона завжди має продовження, навіть тоді, коли ти впевнено в кінці речення ставиш крапку та пишеш «Кінець». Закон Всесвіту. 12. Карен Вітольдович

– Доброго здоров’ячка, пане Карене. Це вас турбує Магдалена, – вона застигла, слухаючи голос у слухавці. Очі зосереджені та серйозні. – Я рада, що ви мене впізнали. Невже? Ага, інтуїтивно. Мені потрібно з вами зустрітися. Я так розумію, ви зараз у Лондоні! Авжеж, і я у Лондоні. Звідки знаю? Ви не повірите, бо в мене теж інтуїція. Я не кепкую, зовсім ні. У мене до вас нагальна справа, і це не телефонна розмова, звісно. Говорила спокійно й рішуче, слова наче вирубувала в скелі. Схоже, власник голосу в слухавці зрозумів усе правильно, бо відповів чітко: – Домовилися. За півгодини. Щойно Магдалена вийшла з дверей готелю, догідливо відчинених для неї, до будинку під’їхав чорний лімузин із затемненими вікнами. Тарас зараз на діловій зустрічі, переконував, що затримається до вечора. Вона, пославшись на головний біль, залишилась у готелі. Запропонувала разом повечеряти в одному з модних лондонських ресторанів. Тарас трохи для годиться покривився, бо начебто дуже-дуже хотів, щоб вона з ним була поруч і на роботі. Магдалена високо оцінила акторську майстерність Тараса. Чудовий актор, ні, не просто чудовий – геніальний. Але Магдалена також уміє гарно грати, бо коли ти маєш справу з Чугайстрами, дуже швидко вчишся. Тож щойно Тарас поїхав, як Магдалена відразу зателефонувала Карену. – Пані Магдалена? – звернувся до неї водій лімузину. – Так, це я. – Доброго дня. Карен Вітольдович чекає на вас удома. Сідайте, прошу, – водій запопадливо розчинив двері. Якщо Карен Вітольдович хотів вразити її розкішшю та відчайдушним несмаком свого лондонського помешкання – то він це зробив на відмінно. Кітч, який так і пер звідусіль, був задуманий, очевидно, як витвір мистецтва стилю сецесії. Якби в Магдалени був трохи інший настрій, то вона могла б від душі повеселитися, розглядаючи будинок Карена. Позолочена ліпнина на карнизі, яскраво-синя стеля, а на ній – сріблясті зірки, біля стін симетрично розташовані великі діжки з пальмами, а підлога викладена керамічною плиткою зі східними візерунками. Карен Вітольдович був убраний в ідеально припасований діловий костюм, білосніжну сорочку з дуже дорогою краваткою. Він зустрів її в передпокої, звісно, замість дворецького, який просто мусив бути в такому будинку. Чоловік поцілував їй руку та провів мовчки до вітальні. Посеред кімнати стояв письмовий стіл епохи Ренесансу, а поруч, зовсім не до речі, звичайні тобі м’які крісла, які легко можна було купити доволі дешево на ринку «Галицьке перехрестя» у Львові. Та вони, очевидно, також були дуже давні та дуже дорогі. Карен Вітольдович запропонував Магдалені сісти. – Дуже радий вас бачити, Магдаленочко. Ви, як завжди, прекрасні та сонячні. – Карен ввічливо посміхався, дарма чекаючи відповіді: – Правду кажучи, я трохи заскочений вашим дзвінком. Навіть змушений був перенести ділову зустріч. Така приємна несподіванка. Магдалена трохи захолодно відповіла: – Шановний пане Карене, ви могли сказати, що зайняті. І ми зустрілися б іншим разом. Чоловік від почутих слів так і закляк у напівзігнутому стані, адже щойно збирався сісти навпроти. – Магдаленочко, сонце ясне! Як ви можете таке навіть думати, не то що казати? Ох! Усі справи світу зачекають, хай би навіть від цього залежала доля планети, коли така жінка телефонує мені і прагне зустрічі. Магдалена сумно посміхнулася. Та недобрий блиск у її очах ясно говорив – вона не вірить чоловікові. – Приємно чути, що ви так високо цінуєте наше знайомство. Однак дозвольте вам не повірити. Так-таки – усі справи зачекають, пане Карене? І навіть коли це стосується великих грошей… Карен Вітольдович уже зрозумів: вона з ним грається і спеціально провокує. Усівся навпроти. Прийняв гру, перевів розмову на інше: – Каву, чай, може обід, Магдаленочко? Моя французька кухарка пече неперевершені круасани… – Лишень чай, будь ласка. Чорний, індійський, без цукру, – лаконічно відповіла Магдалена. І щоб уникнути розмов про десерт та решту, додала: – Я не голодна. Карен зробив розпорядження покоївці. Собі замовив те саме. Покоївкою виявилася не молода дівчина, як гадала Магда. А навпаки – поважна пані за п’ятдесят, з розповнілою фігурою та порожнім поглядом. – Дорогенька Магдочко, усіх грошей не заробиш. І хіба вони аж настільки важливі, щоб ставити їх вище спілкування з такою прекрасною жінкою, як ви, – Карен Вітольдович співав солов’єм, удаючи, що йому зовсім не цікаво, чому вона його покликала. – Ой-ой, – Магдалена вже відверто іронізувала. – Таки вже не заробиш? А якщо то легкі гроші і майже з неба падають? Тим паче, Карене Вітольдовичу, якщо ви плануєте такі вагомі витрати. Чоловіка це зовсім не збентежило, наче він був готовий до такого повороту. Карен лишень трохи розчаровано відповів на закиди: – Так, Магдочко-крихітко, повторюся, і то без зайвого пафосу, – усіх грошей не заробиш. Зрештою, ви не з тих, хто вважає гроші чимось надважливим у житті, правда? До чого ця розмова? Карен обережно підвівся, підійшов до книжкової шафи, котра стояла біля вікна і здавалася в усьому цьому дивному наповненні кімнати найсправжнішою. Взяв одну книгу, погортав її і стиха промовив: – Інгмар Бергман якось сказав: «Життя має в точності ту цінність, якою ми хочемо її наділити». Ви погоджуєтеся з цими словами, дівчинко моя? Пан Карен добре знав, що Магдалені зовсім не подобаються такі його випади – «моя», «дівчинко», «крихітко» – і тому спеціально провокував її. Та Магдалена вдала, що не помітила цього: – Овва, пане Карене! Ви мене щоразу вражаєте. То про Львів ви знаєте більше від львів’ян, то притчі цитуєте, а тут раптом ще одна ваша іпостась випірнула – філософська. Якщо ви маєте на меті переконати мене, що заробляння грошей для вас зараз не «цінність», я з вами погоджуся. Бо ви вже заробили стільки, що це для вас не цікаво. Правда ж? Але ви вміло використовуєте зароблене, вкладаючи у так звану «цінність». Тільки в таких грошовитих людей, як ви, ті цінності часто змінюються. Не ображайтеся тільки на мої слова, добре? Магдалена спеціально зробила паузу, спостерігаючи за реакцією Карена. Той і вухом не повів, направду уважно її слухаючи. Вона продовжувала: – Але цього разу, я собі так міркую, ця цінність для вас так і залишиться номінальною. Бо навіть те, що має сенс, пане Карене, не завжди стає досяжним. Карен повернув Бергмана на полицю, пройшовся товстими масними пальцями по корінцях книжок. Навіть здалеку Магда бачила, що фоліанти недешеві. Звісно, смаки пана Карена щодо оздоблення подвір’я та будинку могли бути і кращими, та фальшивок у справді цінному цей пан таки не терпів, і це хоч й не вселяло поваги до нього, та й відрази не викликало: – Гм, дивна в нас розмова… Ви вродлива та розумна жінка. І це в одній іпостасі! Я не просто вражений вами, я вбитий наповал. Бо ви ще й до всіх ваших чеснот – мудра… Звідки воно береться в такому віці? Скажіть, на милість? Ах і ах! Я аплодую. Можна брати перо та записувати за вами афоризми, видавати їх книгою та ще й збагатитися на то… Карен Вітольдович не договорив. Магдалена відверто розсміялася. Він зацікавлено спостерігав за тим, як вона щиро радіє. – Ой, Карене Вітольдовичу, а може, то я таки поспішила з цінностями, бо, навіть роблячи комплімент, ви його завершили розмовою про гроші. Ви невиправні. Але то добре. Принаймні, не придурюєтеся. Карен хитро примружився: – Уміння посеред компліментів вишукувати блощиці, дівчинко моя, це також один з ваших талантів. Ви мене щоразу вражаєте чимсь незбагненним, о мудра Магдо! – Одна людина якось мені сказала: «Що тобі найпотрібніше – то знайдеш у самій собі, бо хто сліпий у себе вдома – той сліпий і в гостях». З тим і живу. Карен з непідробним захопленням дивився на жінку: – І що? Знайшли? – Ох, якби ж то, – Магдалена сумно захитала головою. – Дуже стараюся, та з’ясовується, що всередині такої малої жінки, як я, стільки всього – і гори, і пустелі, і навіть вулкани, і болота теж є. Шукаю, пане Карене, пильно шукаю. Чоловік підійшов до неї впритул, нахилився та гаряче зашепотів: – І коли схвилюється море,
коли зіграє плоть і кров,
Коли повіють вітри смертельного страху —
Не біжи шукати помочі
по вулицях та по чужих домах,
А увійди Всередину Самого Себе,
пройди мимо плоті і крові,
Мимо всяку тлінь і дрянь, і настане для тебе…

Не договорив, замовк, випростався, стояв над нею, мружачись та дивлячись уважно, чекаючи продовження, наче це мало зараз якесь значення. Магдалена не розчарувала його очікувань: – …і настане для тебе Воскресіння. Карен Вітольдович зітхнув: – Ех! І цим вас не вразиш. Тепер я починаю розуміти, Магдаленочко, чому ви тут. Ви все знаєте, так? – Сідайте, пане Карене, – спокійно сказала Магда. – Не люблю, коли на мене дивляться згори вниз. Краще вже очі в очі. Сідайте, будь ласка. Вона дочекалася, поки він сів. Тим часом покоївка поставила на стіл чай. Магда зробила ковток, наче хотіла потягнути паузу. Але це було не так, просто в горлі трохи дерло. – Ви – розумний, багатий, успішний чоловік, пане Карене. Але отой другий пункт включає і гроші. Вони трохи розбалували вас. Ви вирішили, що все і всіх можна купити… І це майже так. МАЙЖЕ. Бо таки все має свою вартість. Але ви трохи дали маху з вашою теорією. На практиці не все так просто. Не всяка вартість вимірюється грішми. І навіть якби ви тому бовдуру за мене пообіцяли десять мільйонів – ніц би не вийшло. Так, я далеко небезгрішна. Мені доводилося робити в житті такі речі, за які мені зараз соромно і за які я буду відповідати обов’язково перед Всевишнім. Жодна сповідь не допоможе, і слова про відпущення – то тільки для приспання совісті. Бо тому, що я їх чинила, знаючи наперед, – це гріх, нема виправдання, – Магда зітхнула: – Що з того вам, пане Карене, якщо я погоджуся бути вашою, – ви ж не повірите? Навіть якщо я вам подарую найкращу у світі ніч, вам буде цього замало, бо ви ніколи не матимете того, чого прагнете найбільше… Не мого тіла – це тьху. Ви за гроші можете мати найкрасивішу у світі жінку, молоду, спокусливу. Куди там моїм немодельним параметрам та літам! Може, спочатку вам буде достатньо мого запаху в ліжку, книг, які люблю читати, і вони чомусь тоді пахнуть кавою з корицею, мого сумного сміху після ваших жартів, але з часом ви захочете більшого – мене всю… А цього за гроші не купиш… Ви ж самі щойно процитували Сковороду. Він сказав, що Любов творить світ. І це правда. Я не зможу вас ніколи полюбити, пане Карене, бо люблю іншого. «Усяка голова має свій розум. Усяке серце має свою любов!» Будь ласка, дайте моєму серцю спокій. Воно зайняте, пане Карене. На жаль, не вами. Чоловік опустив очі. На мить навіть здалося, що він плаче. Може, він і плакав, може, плакало його серце, та коли звів погляд на Магдалену, там читалися рішучість та захоплення: – Ви таки неймовірна жінка. Що з вами зробиш? Так, погоджуюся: «Кожне серце має свою любов!» Що тепер, скажіть, мені робити з моїм? Ні-ні, я не скаржитимуся, і не благатиму, і не блазнюватиму. Для чого? Тільки не зліться на мене, гаразд? Ми з вами можемо стати друзями, – Карен спіткнувся на тих словах. Сердито стиснув кулаки: – Тьху, що я таке верзу? Яка там дружба?! Та принаймні, думаю, ви не відмовите мені в приємності хоч інколи бувати у вашому товаристві? Магдалена підвелася. Зробилося легко-легко на душі. Вона стенула плечима: – Чому б ні, пане Карене. Кава у Львові чудова, бо має присмак міста. А ви тепер майже свій у нашому місті. Будете у Львові – зателефонуйте мені. Дякую вам за чай, за розмову і за те, що почули. Не знаю, чи зрозуміли. Та то не важливо, я сама не завжди себе розумію. – Зрештою, як і кожен з нас, Магдочко. – Карен журно хитнув головою, схопився з крісла: – А може, ще чаю? Така цікава в нас з вами розмова. – Ні-ні, дякую. Ми можемо з вами балакати до безконечності, та це нічого не змінить… Зрештою, не в цьому справа. Я сьогодні повертаюся додому, мушу спакувати валізи, плюнути в пику цьому блазневі Тарасику, сказати, що він так багато нині втратив і ніц не заробив… Хоча не дуже хотіла б його бачити, скажу вам по правді. – Це легко влаштувати, Магдочко. Давайте я йому зателефоную, запрошу до себе і поки ми будемо тут теревені правити – ви спокійно спакуєтеся. Ось, заждіть… – Карен підійшов до вікна. На підвіконні стояла велика скринька з чорного дерева. Дістав з неї гроші і простягнув їх Магді: – Тут на дорогу. Це я вас втягнув у цю історію. Я не вибачатимуся, бо виглядатиму по-дурному. Я й далі, Магдо, вас щиро хочу, як може хотіти жінку чоловік, ви мені вночі снитеся і далі снитиметесь, бо я вас не отримав і тепер знаю, що ніколи не отримаю. Але від цього мені не легше. Це зараз я такий благородний, бо ви поруч, а завтра, після того як ви ніяк не йтимете мені з голови, я намагатимусь забути вас у товаристві дорогих жінок за допомогою віскі і тихо ненавидітиму, бо ви це ви і ваше серце не належатиме мені ніколи. Візьміть гроші, не гребуйте, я винен вам набагато більше… Я йолоп, який на мить повірив, що зможе… А з Тарасом я сам розберуся. Більше він вас не турбуватиме… І ще одне. Пригадуєте, ви просили про вашу подругу Марію. Буквально сьогодні я отримав звіт про це. На жаль, сестра вашої Марії таки мертва, це сто відсотків, але… Дитя є. Дівчинка, племінниця Марії, жива. Тітка Юстина віддала малу в дитячий будинок, бо відчувала, що не зможе її ростити, а Марія ані на листи, ані на телеграми не відповідала. Не знаю, що там між тіткою та сестрами трапилося, про це запитаєте в Марії. Ось вам адреса дитячого будинку. Ім’я та прізвище дитини. Вісім років малій. Я думаю, ліпшого стимулу, щоб захотіти жити, і не придумаєш. Стати матір’ю для майже рідної дитини. Карен узяв з підвіконня невеличку теку і простягнув її Магдалені. Магдалена відкрила, посміхнулася. На неї з фотографії дивилися очі маленького янгола, так схожого на дитячі фотографії Машки. – Дякую, пане Карене. Ви щойно врятували дуже особливу людину. Оце і є справжня цінність – повірте мені. Карен махнув рукою: – Та що там. У папці телефон мого юриста. Коли Марія захоче оформити офіційну опіку над дівчинкою, хай зателефонує. Їй допоможуть безкоштовно. Чоловік, тримаючи за руку, провів Магду до вхідних дверей. Під будинком стояв готовий до від’їзду лімузин. – Дякую, – сказала тихо Магда. – Дякую за Марію, за гроші на дорогу і за те, що вислухали. І ще, Карене Вітольдовичу, я впевнена, що у вас все буде гаразд, от побачите. Я просто знаю. Він ніжно взяв її пальці у свою долоню і поцілував їх. Вона поривчасто підняла голову та поцілувала його в губи. Чоловікові від того перехопило подих, та він стримав свої емоції й у відповідь прошепотів: – Будь щасливою, Магдо. Будь. – Щасливою? – вона сумно та здивовано дивилася на нього. – Колись моя мама сказала: для щастя потрібні двоє. Двоє, пане Карене. Двоє… – А як же ж тоді, твоє серце і твоя любов? – Як талановито не малюй квіти, від того ліпше пахнути вони не зачнуть. Так і з коханням, Карене Вітольдовичу. Серце моє підневільне, як і моя любов. – Магдо, ти божевільна! І тому прекрасна! Ти можеш вічно ждати того чоловіка, який упіймав твоє серце, і не діждатися! Уже сидячи в машині, вона відчинила вікно і кинула: – Ні! Карене Вітольдовичу. Я не божевільна. І я вже не жду. Це доля така – знайти та відразу втратити. Щоденник Мавки

Мені сумно без тебе. Особливо ночами. Засинати та прокидатися в порожньому холодному ліжку. Я досі чекаю Ох, я вже перестала рахувати ночі без тебе, я рахую навпаки – ночі, коли врешті ти це зрозумієш. Я маленька налякана дівчинка. Загублена у великому світі. Вертай. Ми вчора з Оленкою гуляли парком. Просто так гуляли, без потреби, точніше потреба була почути та відчути одне одного. Оленка майже доросла. Так схожа на свою бабусю. І з кожним роком та схожість стає все більш помітною. У моєму місті осінь, як і у моєму серці зараз. Сумні дерева, із яких кволо опадає кольоровий лист, сумне птаство, що принишкло на деревах сумно вітали нас. Говорилося і мовчалося багато, було журно та дуже тихо – особливо всередині. Оленка знайшла камінець, невеличкий такий, але особливий, з діркою всередині. – Ух ти, курячий бог! То і справді був він – курячий бог, і я враз згадала Мавчину казку про курячого бога. Хочеш її почути? Ти другий, кому розповідатиму. Першою була Оленка. Донька, коли дослухала, то серйозно сказала: – Угу. Так теж буває. Історія одинадцята. Курячий бог

Жили собі на світі князь з княгинею. Добре жили, душа в душу. Любили одне одного, шанували. Не були прикрими до своїх підданих, тож ті їх поважали. Зрештою, непогані такі собі володарі. Одне зле. Не дав Господь їм дітей. І як у Бога не просили, які обітниці не давали – намарно. Минав час. Забирав молодість, вроду та силу. Уже й старість не за горами. Та ось одного разу в тому королівстві вирішили замешкати три чаклунки. Набридло їм мандрувати-тинятися світом. Тож у пошуках гарної місцини для оселі забрели вони в наше князівство. Сподобались їм лагідна княгиня та справедливий князь. Вирішили тут осісти, запитавши перед тим згоди володарів. Князь з княгинею радо погодилися. Надумали чаклунки віддячити чимось привітним господарям. І ось через дев’ять місяців знайшовся в поштивого подружжя син. Батьки понад усе на світі любили свого первістка. О, така сильна і жертовна батьківська любов, частенько сліпа на обидва ока. Ріс хлопчина в розкошах, розбещеним батьківською ласкою та сліпою любов’ю. Будь-яке найбезглуздіше бажання князевича, найзухваліша примха-забаганка відразу виконувалися. Його кімната сяяла особливою надмірною пишністю, у саду росли найкрасивіші дерева, привезені з далеких країв на догоду князевичу і дбайливо висаджені під палациком. За ними доглядали найвправніші садівники. Тішили око найвишуканіші квіти з найвіддаленіших князівств та королівств. Батьки були нестямно закохані у свого сина, вважали його найрозумнішим, найвродливішим, най-най-най і ще щось там у світі. Пихатість, чваньковитість і зарозумілість хлопця не мали меж. Коли юнак підріс, виросли, звичайно, і його забаганки. Уже не тішили юнака дорогі іграшки чи коштовності, вишукане ошатне вбрання, багата оздоба палацу чи пишнобарвний сад за вікном. Князевич хотів влади, беззастережної покори з боку всього живого. Найвродливіші дівчата не лише з його князівства падали до ніг розманіженого юнака за першим покликом. І тільки князівна із сусіднього князівства не звертала на мазунчика уваги. Вона привселюдно підсунула гарбуза князевичу, взявши його на глум. Позаочі ще й кепкувала з пихатого юнака, обзиваючи Нарцисом. Злі довгі язики є всюди, насамперед у розкішних князівських палатах. Закінчилося все війною. Донедавна добрі сусіди стали найзапеклішими ворогами. Та війна тривала недовго. Князь-сусід був неперевершеним воєводою, тож старому князеві довелося капітулювати. Та князевич не здавався. Він пригадав розповідь мами про те, як він народився на світ і з чийого благословення. Хлопець замислився. І ось, у переддень свого двадцятиліття, розманіжений і вередливий син забагав, щоб на його уродини явилися не лише його родичі (пхе!), князі з сусідніх князівств та найвродливіші красуні, а й три чаклунки. Зрештою, він у них на світ не просився! Важко було старому князеві розшукати чаклунок, бо вони постійно заклопотані. Тому, хто дуже добре знається на чарах, завжди знайдеться робота, а отже, й морока. Ще важче було вмовити їх прийти на свято. Бо чутки про пихату вдачу князевича долітали в найвіддаленіші куточки. Батько благав їх, стоячи на колінах, мало не плакав, адже він пообіцяв сину. Пожаліли чаклунки старого. Тому й погодилися прийти на свято – можливо, їм удасться подарувати хлопцеві те, що врешті зробить його Людиною? Мед лився на святі рікою, дорогі трунки в золочених келихах, у срібних тарелях пахли найекзотичніші наїдки та гори марципанів. Грала найліпша в князівстві музика, танцювали найталановитіші танцівниці, блазнювали найсмішніші у світі блазні, співали найвідоміші співаки, одяг гостей сяяв багатством та розкішшю, лунав веселий сміх найвродливіших панянок. І тільки князевич сидів сумний-невеселий, набундючений і зажурений. Йому було нудно. Він нетерпляче чекав миті, коли врешті озвуться чаклунки. Не прийшли ж бо вони на свято з порожніми руками? Не марно ж їх запрошено? І от врешті чаклунки заговорили. У залі настала тиша. Першою взяла слово наймолодша чаклунка. Вона подарувала хлопцеві дар зцілювати нужденних, тих, хто того найбільше потребує і прагне цього найдужче, тобто подарувала віру. Скривився князевич ображено, навіть не подякував за такий щедрий гостинець. Друга чаклунка наділила юнака вмінням вертати надію, коли, здається, її назавжди втрачено, віднаходити давно втрачені речі, загублених людей. Розгнівався князевич і на цю чаклунку. Йому такі дари не потрібні. Того, чого він найбільше жадає, вони не здатні йому дати. Які вони після того чаклунки? Шарлатанки! Він почав глузувати з них та їхніх «непотрібних» дарів. Єдине його прагнення – стати всемогутнім, щоб усі його бажання виконувалися, щоб усі йому скорялися та вірно служили. І та гордячка князівна з сусіднього князівства теж. Бо він ніколи нічого не забуває. І тут підвелася найстарша та наймудріша чаклунка. Вона з жалістю та огидою дивилася на хлопця. Той, хто мав сліпу любов від батьків і виріс у ній, сам не умів любити. – Хочеш бути всемогутнім? Що ж, ти ним станеш. Та тільки з поваги до князя! Це дуже простий і легкий дар, легший від надії, доступніший від віри, спокійніший від любові до ближнього, яку я хотіла тобі подарувати і яку ти щойно відкинув. Страшно уявити, чим може стати безкінечна влада в руках людини, яка не має в серці ні віри, ні надії, ні любові. Проте гаразд. Від сьогодні ти стаєш усемогутнім, – промовила печально чаклунка. – Тільки добре поміркуй, може, передумаєш? Зареготав хлопець, він що дурень проміняти всемогутність на якусь там любов. – А навіщо мені твої даремна віра, тупа надія чи блаженна любов? Без них дожив до двадцяти літ і далі проживу. – Добре, тепер ти всемогутній. Чаклунка поклала руку на голову князевича і він щез. На тому місті, де він тільки-но стояв, лежав маленький агатовий камінчик з діркою посередині – курячий бог. Здійнявся сильний вітер у залі, з’явилася курява. Вітер підхопив камінець і виніс із палацу крізь розчинене вікно. Куди? А хто його знає. Треба запитати у вітру. Коли курява розвіялася – ні чаклунок, ні князевича, ні курячого бога в палаці не було.
Ось так, мій хороший. Така казка чи, може, й не казка. Те, що падає нам з неба, як дар долі, ми не дуже цінимо. Як там мудрий Сенека сказав: «Дурних доля волочить». То я дурна, дуже дурна, мій хороший Гарних снів. Хай насниться барвиста казка тобі.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка