Ця книга присвячується



Сторінка8/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
    Навігація по даній сторінці:
  • ЗЕМЛЯ

«АРАКАКА». ПРИБУТТЯ


 

Чудо сталося знову в середу! Того ранку я насилу підвівся. Звичайно я прокидався і вставав із сходом сонця, але останнім часом не поспішав поглянути на обрій, бо знав, що й цього разу він порожній. Тому я спокійно лежав і чекав лише, поки сонце підніметься вище і почне припікати. О десятій годині ранку я встав, кинув погляд на горизонт і раптом аж підскочив, наче мене вдарило електричним струмом. — Корабель! — закричав я. І справді, праворуч, милі за дві з половиною від «Єретика», йшов корабель. Це було велике торгове судно водотоннажністю 7000 тонн. Воно рухалося повільно. Мене, мабуть, ніхто не помітив. Я кинувся до геліографа, щоб спрямувати промінь сонця на корабель. Через деякий час, що здався мені вічністю, мене помітили, і корабель, змінивши курс, рушив у мій бік. Настрій мій одразу ж поліпшився. Я чомусь вирішив, що це торгове судно йде в один із портів Антільських островів: отже, земля недалеко. Швидко піднімаю прив'язаний до весла свій маленький триколірний прапорець. Яку ж гордість відчув я, коли побачив, що й на кораблі тричі підняли й приспустили прапор «Юніон Джек» — так вітають тільки військові кораблі у відкритому морі. Я відповідаю теж, вимахуючи своїм прапорцем. Судно наближається до «Єретика», капітан бере рупор і питає англійською мовою: — Потрібна допомога? Я відповідаю: — Скажіть, будь ласка, точний час і точну довготу. — 49° 50. Різниця в порівнянні з моїми обчисленнями становить 10° або 600 миль. Ці слова приголомшують мене. У відчаї я хапаю весла, щоб підпливти до корабля, весь час повторюючи: «Тим гірше! Я виніс п'ятдесят три дні. Досить з мене!» Капітан питає: — Хочете піднятися на борт? Я подумав: «Тим гірше, нехай беруть на борт, усе одно експеримент закінчено. Зрештою, п'ятдесят три дні — чудовий доказ». Піднімаюся на палубу «Аракаки» — великого вантажно-пасажирського судна, що йде з Ліверпуля. Мене зустрічає огрядний, жвавий чоловік років п'ятдесяти. Це капітан Картер із Ліверпуля. Він одразу ж пропонує мені: — Ми вас доставимо разом з човном у Британську Гвіану, в Джорджтаун. Спочатку я погоджуюся, але потім одразу спливає в пам'яті випадок з «Сіді Феррук». Я вже бачу своїх друзів, булонських моряків, які обов'язково скажуть: — Все це добре, однак ти не переплив Атлантичного океану. Тоді п'ятдесят три дні важкого і небезпечного випробування втратять будь-яке значення. Хоч моя теорія практично доведена, але для простих людей, особливо ж для моряків, сам факт, що я дістався до берега не на човні, означатиме невдачу. Щоб мій експеримент допоміг урятувати життя багатьом потерпілим, треба було обов'язково його закінчити. А тому я одразу ж взяв себе в руки і попросив капітана дати деякий час на обміркування. Він запропонував мені поки що помитися під душем, і я з задоволенням погодився. Миючися в душовій, я мимоволі почув розмову двох офіцерів: — Ці французи завжди знайдуть вихід! Я одразу ж вирішив продовжувати плавання. В думці прикидаю: при такій же швидкості «Єретика» мені потрібно ще двадцять днів. Сьогодні 10 грудня — значить, десь 3 січня я пристану до берега. Щоб визначити свої координати в цих місцях, мені потрібна книжка «Морські ефемеріди» на 1953 рік. Капітан приходить до мене в душову і питає: — Я гадаю, ви не відмовитесь од сніданку? Спочатку я рішуче відмовляюсь, але він наполягає: — Ви не повинні відмовлятися од гарячого сніданку! Перший сніданок за п'ятдесят три дні плавання. Я запам'ятав його добре: яйце, малесенький шматочок яловичої печінки, ложка капусти і два чи три банани… Нарешті я дістав змогу надіслати телеграму дружині! Капітан провів мене в штурманську рубку і показав на карті моє точне місцеперебування та схилення, яке я повинен буду врахувати, коли наближатимуся до землі. Він дав мені морський альманах на 1953 рік і подарував нову батарею для приймача. І ось, похитуючись, хоч я весь час намагаюсь твердо ступати, прямую до борту, звідки вже звішується трап у човен. Капітан Картер схвильований. Весь екіпаж підбадьорює мене і призначає побачення на березі. Коли я вже спускаюся по трапу, капітан каже мені: — Я дуже хочу щось зробити для вас. Скажіть, що може принести вам задоволення, радість? Можливо, у вас є якісь побажання? Я пригадав: з самого початку подорожі я зовсім не чув по радіо Баха, — і відповів, що дуже хотів би послухати в різдвяну ніч «Шостий Бранденбурзький концерт». — Якщо треба буде, я переверну весь світ, але даю слово — в різдвяну ніч ви почуєте цей концерт. Відчеплено буксирний канат. «Аракака» чекає, поки «Єретик» відпливе якнайдалі од її страшного гвинта, що може втягнути човен у вир. За цей час здійнявся слабенький вітер, і я поспішив скористатися ним. Піднімаю вітрило і рушаю на захід. Усе це тривало близько півтори години. «Аракака» знову запускає двигуни і під оглушливий рев сирени, тричі привітавши мене прапором, повільно віддаляється. Люба «Аракако», я добре знаю, як жалкуватиму потім, що не скористався цією можливістю, певно, останньою. Але для закінчення мого експерименту вкрай необхідно пливти далі, вперед до мети. Правду кажучи, я пізніше пишався своєю наполегливістю. Знову повертаюся до свого суднового журналу. «Середа, 10 грудня. Я тільки-но був на кораблі, трохи поїв і продовжую своє плавання. На жаль, я перебуваю лише на 50° і попереду ще 600 миль. З такою швидкістю доведеться пливти п'ятнадцять-двадцять днів. Нічого, сміливіше! Настрій у мене бадьорий, але «спеціалістам» я все одно нічого не прощу! Тепер я можу правильно визначити свою довготу. Не розумію, як я міг помилитися і помітити час відплиття 12-ю годиною 15 хвилинами, коли було точно 13 годин. Жінетта знає, що я живий, подорож триває. Це був вантажно-пасажирський корабель «Аракака» під командуванням капітана Картера, що йшов з Ліверпуля в Гвіану. Мушу сказати: я ледве не лишився на борту». І справді, побачити корабель у цій частині океану — випадок винятковий. Усе свідчило про те, що я міг би не зустріти нікого аж до самої землі. Коли б так сталося, то незабаром я, мабуть, збожеволів би. Переконаний, що земля десь поблизу, я дедалі частіше вдивлявся б у горизонт, втомлюючи очі й мозок, і з кожним днем все більше занепадав би духом. «Аракака», ти врятувала мене не лише тим, що заспокоїла мою родину, ти врятувала мене морально! Я тепер знаю, де перебуває «Єретик», і можу навіть визначити свою довготу. Річ у тому, що серед морських таблиць капітан Картер показав мені маленьку табличку, названу рівнянням часу. Вона давала щоденну поправку, яку треба було віднімати од часу проходження сонця через меридіан. Отже, досить було знати приблизний час проходження сонця через меридіан, щоб визначити місцеперебування «Єретика» з точністю до 60 миль.

Тепер я мав усі можливості для успішного закінчення подорожі. Мушу визнати, що в той день, та й у наступні дні, мені зовсім не хотілося риби — ось що наробив сніданок на борту «Аракаки». Пізніше, в Парижі, один з найвизначніших лікарів-дієтологів сказав: «Коли б ми знали, що ви поснідали на кораблі, то не дали б за ваше життя й ламаної копійки». Зі мною сталося те саме, що відбувається з політичними засланцями і звільненими військовополоненими. Я пережив два режими харчування. До цього сніданку п'ятдесят три дні я харчувався ненормально. А потім просто недоїдав, харчувався недостатньо, бо риба мені остогидла. Зрозуміло, організм поволі звикає до меншої кількості їжі. Але тільки-но йому знову дають нормальне харчування, тільки-но шлунок згадує, що існує це ненормальне харчування, він ніби каже: «Я повернувся до нормальних умов і тепер можу трохи повередувати». Організм у цей час нагадує спортсмена, який зупинився на півдорозі і далі не може бігти. І ось тут шлунок впадає у відчай… За останні 12 днів плавання після зустрічі з «Аракакою» я схуд більше, ніж за попередні 53 дні. Тепер у мене остаточно склалася думка про книжки для потерпілих, про ці поради з навігації і ознаки наближення землі — всілякі там тріски, метелики над хвилями, павутиння та птахи. Даруйте мені, автори згаданих довідників, але птах фрегат, який, може, й не ночує в морі, зустрічається за 1500 миль од берега. Так само у ваших книжках сказано, що фрегат не ловить рибу. Але ж я на власні очі бачив, як він хапав у повітрі летючих риб, коли їх переслідували доради! Чому я припустився такої помилки в своїх навігаційних обчисленнях? Вперше я визначив свої координати, від'їжджаючи од Канарських островів. Море було дуже неспокійне, і вершечок хвилі мені видався обрієм. І вже цілком випадково мені пощастило визначити широту точно, але я помилився в часі. Ось чому я думав, що о 12-й годині 15 хвилин перебуваю на 15° західної довготи, насправді ж я був там лише о 13-й годині. Мені хотілося дістатися до французької території, тим більше, що на західному узбережжі французьких Антільських островів лежить єдиний захищений порт. Отже, я повинен держатися широти Мартінікі і тільки в крайньому разі, коли зніметься північний вітер, відхилитися до Барбадосу. Звичайно, тут був ризик, бо мене могло відігнати південніше від цього англійського острова, а це продовжило б мій шлях ще на 500 кілометрів, аж до континенту. Через три дні після зустрічі з «Аракакою» встановилася якась дивна погода, найдивніша за всю мою подорож. Зранку знову був мертвий штиль, хоч кошлаті хмари проносилися майже над самісінькою моєю головою. Човен, зрозуміла річ, і з місця не зрушив. І так цілий день. Я мало не збожеволів від безсилої люті, дивлячись, як хмари швидко летять в напрямку землі. На щастя, я був не самотній: у мене з'явився супутник, правда дещо неповороткий, але все ж супутник… Почалося все з того, що ліворуч від човна я раптом почув голосне сопіння. Дивлюсь і бачу: до мене пливе великий кит. Спочатку я боявся, що це миле створіння підпливе дуже близько до «Єретика» і з почуття дружби легенько торкне його хвостом, а це викликало б небезпечну аварію. Однак розумна тварина не підпливала ближче як на 3–4 метри, хоч і маневрувала навколо мене цілий день. Увечері кит велично віддалився, і більше я його не бачив. Тим часом насувався шторм. О першій годині ночі здійнялися великі хвилі і почали гратися човном, наче шкаралупкою. Протягом останніх днів подорожі мені здорово перепало. Досі я пережив 20 штормових днів, але за цей час вода лише двічі заливала човен. За останні ж 12 днів плавання довелося скупатися 4 рази. Добре, що я хоч поліпшив техніку осушувальних робіт: як тільки човен наповнювався, я починав вичерпувати воду капелюхом, який вміщав 2–3 літри води, а потім завершав роботу черевиком. Саме такі найпростіші речі часто бувають найдійовішими в боротьбі із стихіями. Бачили б ви, з якою радістю я дивився на своє вітрило, коли воно нарешті залопотіло і наповнилося вітром! Приємно було чути плескіт і шипіння хвиль за кормою «Єретика», що свідчили про максимальну швидкість. Човен плив із швидкістю близько трьох вузлів за годину. Швидкість я визначав по шуму хвиль за кормою, бо лота, звичайно, не мав. Чим ближче я підпливав до землі, тим більше боявся, що в останню хвилину біля самого берега може статися якесь безглузде нещастя. Адже доля моя залежала тільки від однієї хвилі. Це жахливо! Чого тоді варті всі минулі перемоги над стихіями та небезпеками? На морі ніколи не можна бути спокійним! І незважаючи на це, з моїх грудей вирвався крик радості, коли вітер засвистів у щоглі і вдарив у вітрило. Вночі я спав щасливим сном, коли раптом прокинувся од відчуття, ніби навколо діється щось незвичайне. Схоплююсь і бачу, як за кормою «Єретика» мерехтять фосфоруючі сліди величезної риби. Хто це — риба-меч чи акула? Не знаю. Невідома істота поводиться дивно: вона раз у раз кидається на мене й пропливає під самісіньким човном, торкаючись спиною дна. Отака моторошна гра тривала шість годин. У відчаї я вже був збирався атакувати непроханого гостя, коли він зник так само несподівано, як і з'явився. На ранок, хоч жодна хвиля і не обрушилася на «Єретик», я прокинувся весь мокрий. Певно, човен почав пропускати воду. Очевидно, нападник вночі пошкодив гумове дно своєю шкурою, шорсткою, немов наждаковий папір. Треба якнайшвидше пливти до берега, бо становище моє зовсім загрозливе. Поплавці лишилися неушкодженими, і повітря не виходить з них. Зате крізь малесенькі отвори просочується вода, і я нічого не можу зробити. Кожні п'ять годин, коли вода збирається до рівня дерев'яного настилу, доводиться виерпувати її. Десять днів, аж до Барбадосу, я мусив займатися цим.  

* * *

 

Мізерний сніданок на борту «Аракаки» призвів до неприємних наслідків. Мене весь час мучить різкий біль і спазми в шлунку. З'їдаю я за день стільки ж, скільки і до зустрічі з «Аракакою», проте знемагаю від позіхань, як це часто буває із зголоднілою людиною. Тим часом раніше, протягом п'ятдесяти днів, цього не помічалося. Ночами мене переслідують «гастрономічні» кошмари. Найчастіше сниться один і той же сон — курка з рисом. Чому — я і сам не знаю.  



* * *

 

Почав користуватися новою картою. Стару, загальну карту Атлантики згорнув і тепер прокладаю курс на спеціальній карті Карібського моря. Великий масштаб створює враження, що пройдено значно більшу відстань. Аж дивно! 22 грудня. Ледве запломеніла ранкова зоря, я прокинувся і був дуже здивований, побачивши великий вантажний корабель, що тільки-но обігнав «Єретика». Човен плив одним курсом з кораблем, і не помітити мене було просто неможливо. Вирішивши передати рідним вісточку, я запалив бенгальський вогонь, щоб зупинити корабель. Але корабель повільно віддалявся од мене. Я подумав, що ніхто не помітив моїх бенгальських вогнів. Схопивши останній, я кинув його високо вгору. Моя імпровізована ракета окреслює вогненну траєкторію, і тоді корабель повертає назад. Пришвартуватися до нього було трудніше, ніж до «Аракаки», бо океан у цей день був дуже неспокійний. Це було голландське судно, яке прямувало в Порт-оф-Спейн на англійському острові Трінідад — найпівденнішому з островів Антільської групи. Я хотів попросити капітана повідомити на острів Барбадос і Мартініку про моє прибуття найближчими днями і, крім того, взяти якусь страву (звичайно, не рибу, хай їй чорт!), щоб як слід зустріти різдвяну ніч, коли до того часу я не висаджусь на землю. Капітан виявився дуже люб'язною людиною і запропонував мені чашку кави. Координати мої підтвердилися: «Єретик» справді перебував на 13°50? північної широти і 58°20? західної довготи. З капітаном у нас відбулася така розмова. — Як це ви умудрились, капітане, пройти мимо і не помітити човна? — Ми його помітили і підпливли дуже близько, навіть зробили коло, але ніяких ознак життя не помітили. Ми подумали, що це кинутий спортивний човен, і рушили далі. Тільки ваші сигнали примусили нас повернутися. — Ви говорите: ніяких ознак життя, капітане? А підняте вітрило, спущений у воду руль, радіоантена — хіба це не ознаки життя? Ви не помітили мене, поки я сам не примусив вас це зробити. А коли б я справді був потерпілим, напівживим і неспроможним покликати на допомогу, ви б мене любісінько покинули вмирати, чи як? Очевидно, капітан просто не замислювався над такими питаннями. Неможлива річ, але йому навіть не спало на думку дати сигнал, щоб подивитися, чи відгукнеться хто на нього. Нехай читач не думає, що цей випадок винятковий і незвичайний. Ще в Середземному морі ми помітили, що для пасажирських пароплавів найголовніше, в усякому разі важливіше за життя потерпілого, — розклад. Це не кораблі, а справжні морські трамваї. Вони зупиняються тільки тоді, коли якийсь пасажир помітить щось підозріле, а інакше спокійно пливуть своїм курсом. Я знову сів у човен і, позначивши на карті своє місцеперебування, пересвідчився, що незабаром — «кінець одіссеї». Мені лишилося подолати миль 70 на південний захід, щоб пристати до північного узбережжя Барбадосу. Сильний вітер гнав човен, і, вирахувавши приблизну швидкість «Єретика», я сподівався побачити спалахи маяка на північному березі острова між дванадцятою і другою годиною ночі по Грінвічу. Біле світло цього маяка видно за 20 миль. За день я дуже втомився. Хоч я добре розумів, що берег ще дуже далеко, все ж не міг одірвати очей від горизонту, наче сподівався на якесь чудо. Заснув я солодко і спав спокійно до другої половини ночі, потім прокинувся і став на останню вахту… О пів на першу небо раптом осяяв яскравий спалах, а за ним через кілька секунд — другий. Я кинувся до хронометра. Не минуло й десяти секунд, як новий спалах освітив хмари. Вперше за шістдесят п'ять днів плавання я знову встановив зв'язок із землею: це були відблиски маяка в нічних хмарах. У цю мить я перебував миль за 16 від північного узбережжя острова Барбадос. Лишалося щонайменше дванадцять годин, щоб обміркувати, як краще пристати до берега. Отже, я ще міг виспатись як слід, але так був схвильований наближенням землі, що довго сидів на поплавці і, як зачарований, дивився на спалахи світла, мимоволі рахуючи секунди. Ці спалахи справляли на мене враження якогось чуда. Може, це й справді було чудо? Минуло години дві, поки я переконався, що все це не фантазія і не сон. Для тих, хто вперше підпливає до Барбадосу, одного з найбільших «островів Антільського архіпелагу, його східний берег зовсім неприступний. Північне узбережжя острова являє собою суцільне нагромадження скель, об які безперервно розбиваються хвилі. Вздовж південного берега на протязі милі тягнеться смуга рифів, відокремлена од острова вузькою протокою. Смуга рифів порізана багатьма проходами, але скористатися ними можуть лише ті, хто добре знає ці місця. Отже, мені лишалося або дістатися до північного берега і спробувати пристати до невеликої семикілометрової смуги берега, або ж обійти острів і кинути якір на заході, викликавши геліографом лоцмана з порту Спейгтаун. На сході запломеніла ранкова зоря; стало розвиднятися. З подивом я побачив, що перебуваю значно ближче від берега, ніж думав. До острова лишалося 4–5 миль. Мене охопило хвилювання, досить відмінне од того, з яким я наближався до Канарських островів. І справді, надія на те, що мені пощастить обминути північне узбережжя і уникнути смертельної загрози східного берега, була так само проблематична, як і надія на щасливу висадку незабутнього 3 вересня. Вперше за всю подорож я спустив у воду кілі, щоб, ставши до вітру бортом, встигнути обійти північний скелястий ріг, біля якого в білій піні гуркотів прибій. Друзі попереджали мене, щоб, наближаючись до землі, я був дуже обережний. Усі потерпілі тепер можуть скористатися моїм досвідом. Друже мій, потерпілий від корабельної аварії! Коли ти нарешті побачиш землю, тобі може здатися, що всі твої нещастя вже позаду. Справді, було б безглуздо, щоб земля, до якої ти линув думками і серцем, погубила тебе. Але не поспішай! Нетерпіння може все зіпсувати. Зупини човен, уважно роздивись і аж тоді вибирай шлях. Пам'ятай, що «90 процентів усіх нещасних випадків трапляється саме в час висадки на землю». Обирай місце, де море найспокійніше і де берег піщаний, а не скелястий. Скелі — це смерть. Особливу увагу зверни на колір моря: біла піна, що супроводжує сильний прибій, повинна насторожити тебе, бо там можуть ховатися рифи. Довіряй тільки вільним просторам, де немає зрадливих вирів і підводних скель. Обігнувши північний ріг острова, я почав сигналізувати геліографом усім фермам і цукровим заводам, які вишикувалися вздовж узбережжя. В цьому місці океан був порівняно спокійний, прибій не шаленів, але на пісок набігали височезні вали. І раптом мене пойняв жах, коли я побачив біля самого берега великий баркас, який п'ятеро чоловіків марно намагалися спрямувати в океан. У цей час я перебував за півмилі від них. Невже вони помітили «Єретика» і, незважаючи на бурхливі хвилі, поспішають мені на допомогу? Жахливо! Величезна хвиля раптом впала на них, і коли я знову побачив човен, то людей у ньому вже не було. Я мало не збожеволів. Мабуть, ці люди вважали, що я в небезпеці, і тепер через мене загинули! Я щосили поплив до них, а коли наблизився, то побачив, що це рибалки-негри, які зовсім мене не бачили. Кожного дня, ризикуючи життям, вони сміливо виходять в океан по здобич. Серед прозорих хвиль рибалки наглядають великих морських їжаків, а побачивши, пірнають, не боячись, що їх може викинути на піщаний пляж метрів за 200. Я перебував метрів за 300 від пляжу і вирішив до нього причалити. На це довелося витратити понад три години. Тільки тепер, коли передо мною був піщаний пляж, небезпека минула: я благополучно привів до мети своє суденце. Мені пощастило зберегти спорядження й щоденник, який, можливо, врятує життя багатьом потерпілим на морі. Я був дуже виснажений і насилу міг керувати човном. Як і на всіх піщаних відмілинах африканського узбережжя та Антільських островів, сила хвиль тут неоднакова. Вона періодично, залежно від типу берега й мілини, то більшає, то меншає. Найнебезпечнішими вважають сьомий та шістнадцятий вали — їх треба уникати за всяку ціну. Біля Барбадосу необхідно було берегтися сьомого валу. Вітер дув збоку, тому я повернув «Єретик» кормою до землі. Після третього валу я взяв курс на берег. Коли набіг п'ятий, я знову розвернув човен так, щоб сьомий вал, який з гуркотом насувався, зустріти носовою частиною. Так потроху я наближався до землі, щоразу повертаючи «Єретик» носом до сьомого валу, який дедалі ставав небезпечнішим. Рибалки, хоч і помітили мене, проте, мабуть, не усвідомили як слід, хто я і звідки міг припливти — вони не догадалися, що з цього боку човен міг припливти тільки від далеких берегів їхніх предків. Одразу ж мене оточили три човни, і ми почали з рибалками розмову каліченою англійською мовою. Троє негренят видерлися до мене на «Єретик». Уперше за все плавання в Атлантиці в мене з'явився екіпаж. Мав же я з ними мороку! Негренята нишпорили по всіх закутках, зазираючи то туди, то сюди. Один з хлопчаків попросив у мене годинник, але коли пересвідчився, що він цокає ледве чутно, презирливо скривився. Другий страшенно зацікавився шматком мила і, здавалося, виявив бажання його з'їсти. Третій, схопивши бінокль і приклавши його до очей зворотним боком, марно намагався оглянути обрій. Коли ж я пояснив, що в біноклі повно води, він почав трусити його, наче пляшку. Хоч як щиро радів я, мене все ж почали серйозно непокоїти дві речі: мої риболовні снасті та непорушний запас харчів, який мені хотілося доставити цілим і запечатаним у найближчу поліцейську дільницю. Але я був занадто стомлений, а тому вирішив знайти двох чи трьох свідків, які б підтвердили цілість мого непорушного запасу харчів. «Єретик» був метрів за двадцять од пляжу, який з жовтого поступово ставав чорним від юрби цікавих. Рибалки на човнах радили мені дочекатися відпливу, запевняючи, що тоді хвиля буде значно меншою. Насправді їм хотілося встигнути як слід обшарити мого човна, перш ніж він потрапить у руки натовпу, що чекав на березі. Але моє бажання стати на тверду землю, вдихнути її запах, відчути нагрітий сонцем пісок виявилося найсильнішим. Хвилі не загрожували човну, а «екіпаж» вимучив мене, і терпець мій увірвався. Тому я стрибнув у воду І поплив до берега, тягнучи «Єретика» за плавучий якір, Через хвилину сотні помічників кинулися до мене й внтягли на берег… Я стояв на землі. Вона хиталася піді мною, але це була земля, і нестримна радість заполонила моє серце. Я так безмірно радів, що на мить забув про муки, яких завдавав мені голод. Хочу звернути увагу потерпілих на одну обставину. Не треба одразу їсти, і не слід їсти багато, інакше все може закінчитися смертю. Можна прийняти все, що вам запропонують із рідкого, але бійтеся твердої їжі: це страшний ворог нашого слабого шлунка. Ви вирвали своє життя у моря, то ж не віддавайте його так просто на землі! Знайте, що тільки-но ви дістанетеся до землі, на зміну боротьбі з голодом прийде боротьба проти переїдання.  

ЗЕМЛЯ

 

Отже, я став на берег Барбадосу. Земля виявилася досить хисткою — і зрадливою, бо це був зибучий піщаний пляж. І досі не розумію, як я міг втриматися на ногах. І навіть знайшов у собі сили йти по піску. Він мені здавався землею обітованою. Довелося уважно наглядати за всіма речами, тому що тубільці, які оточили мене, дивилися на кожну дрібницю наче на манну небесну і виявляли неприємне бажання привласнити всяку річ, яка опинялася в їх руках. Тим часом я потроху виймав з «Єретика» все спорядження, відкладаючи окремо найбільш пошкоджені речі. Коли я перебирався через піщану мілину, човен вщерть виповнився водою, і тепер все потрібно було сушити. Тільки-но я вийняв банку з непорушним запасом, як тубільці помітили напис «продукти» і зчинили страшенний ґвалт:



— Food! Food! [23] Я з жахом побачив, що не зможу за всім устежити. Кожної миті я чекав, що банка з продуктами буде зламана. А це, якщо навіть усередині продукти залишилися б цілими, нанівець звело б усі практичні підтвердження моєї теорії. Підійшов полісмен і повідомив, що до найближчої дільниці 3 кілометри. Довелося йти пішки, і коли б хто знав, яких нелюдських зусиль це мені коштувало! Я й досі не розумію, як дійшов туди. Я негайно ж засвідчив цілість непорушних запасів харчів. Для цього потрібно було знайти свідків з певним розумовим рівнем. Такими свідками стали шкільна вчителька, вона ж місцевий пастор, і полісмен. Після цього я роздав американські консерви, здобувши таким чином прихильність тубільців Барбадосу. Мені згодом дорікали за те, що я не опечатав у присутності свідків свій судновий журнал і щоденник плавання, аби потім довести, що я не підробив своїх навігаційних обчислень. Мабуть, ті, хто звертається до мене з такими докорами, зовсім не уявляють, як почуває себе людина, що ступила на берег після 65 днів, проведених у цілковитій самотності й майже без руху. Повільно, підштовхуваний з усіх боків тубільцями, зупиняючись на кожному повороті, щоб випити склянку води, я прямував до поліцейської дільниці. Зрозуміла річ, начальникові її важко було з'ясувати, з ким він має справу — з великим злочинцем чи з одчайдушно хоробрим мореплавцем. Про всяк випадок з чарівною ввічливістю британського полісмена він приніс мені чашку чаю і хліб з маслом. І цієї миті почалася моя боротьба проти переїдання. Я задовольнився чаєм, поклавши багато цукру. Будинок поліції оточили сотні людей в яскравому вбранні, дуже поширеному серед тубільців цих островів — видовище було досить мальовниче. Нарешті близько 11-ї години мені подзвонив по телефону сам полковник Реджі Мічелін, головний комісар поліції англійської території Антільських островів. Це, очевидно, позитивно вплинуло на полісмена, і він запропонував мені душ. Верховний комісар повідомляв, що незабаром приїде машина, яка відвезе мене в Бріджтаун. Через дві години я вже був у столиці острова, де мене запросив до себе полковник Мічелін, типовий англієць, ще молодий, енергійний чоловік. У нього я познайомився з французьким консулом. Не встиг я пояснити, що через кілька днів, трохи відпочивши, збираюся повернутись у Францію, як під'їхала машина, а в ній троє моїх друзів. Разом з ними приїхав міський лікар, якого я попросив негайно оглянути мене, для того щоб наслідки моєї подорожі-експерименту стали відомі всім без винятку. Того дня я почував себе досить бадьоро: міг стояти, навіть трохи ходити й підніматися сходами. Але через кілька днів серйозно почали даватися взнаки наслідки нерухомості, тривалої самотності і ненормального життя, яке мені довелося вести протягом плавання. Нарешті всі митні формальності було виконано. З допомогою консула відправляю кілька телеграм у Францію. А о 6-й годині вечора я вже на «Блукаючій німфі». Увечері, страшенно знервований, я довго не можу заснути і тому починаю порпатися в своєму радіоприймачі: знімаю нейлоновий чохол, який захищав радіо від морської води, витираю все, щоб по можливості привезти його в хорошому стані. 0 10-й годині повертаю ручку настройки і раптом чую французькою мовою: — Доктор Бомбар, ми одержали телеграму капітана «Аракаки». Ми дуже вдячні вам за ваш експеримент, який ви здійснюєте заради потерпілих у морі. Ми знаємо, що ви зараз пливете на «Єретику» серед океану. Ваш замовлений «Брандебурзький концерт» транслюватимуть завтра ввечері в цей самий час, ось на таких і на таких хвилях. На ранок французьке радіо вже знало про моє прибуття на острів Барбадос і надіслало телеграму, де ще раз попередило, що концерт передаватимуть по радіо того ж вечора. Одночасно я одержав ще дві звістки, найприємніші після телеграми дружини. 1. Королівський яхт-клуб Барбадосу повідомляв, що мене обрано членом клубу на весь час мого перебування в цьому місті. 2. Телеграма капітана Картера: «Щиро вітаю справжнього джентльмена, який знайшов у собі сили і мужність, щоб продовжувати небезпечне плавання, коли до його послуг були безпека і комфорт». Це послання втішило й підбадьорило мене, особливо коли через деякий час почалися випади на мою адресу. Людина, яку я зустрів в океані, справжній моряк, висловила мені свою повагу, захоплення і дружнє почуття. На Барбадосі я з величезним задоволенням прожив вісім днів, незважаючи на втому, яка дедалі більше давалася взнаки. Спочатку вона примусила мене ходити з тростиною, а потім і зовсім кинути прогулянки пішки. Тепер я оглядав чарівний острів з машини і мушу сказати, що Барбадос здався мені справжнім раєм. Остогидлива блакить океанських просторів змінилася зеленню природи, і якою зеленню! Саме було різдво, а на Антільських островах панувала весна. Губернатор прийняв мене дуже гостинно й люб'язно. Колись йому довелося тривалий час перебувати в полоні у японців, і він краще, ніж будь-хто, міг оцінити моральне значення мого експерименту. З Франції мені надіслали кілька підбадьорливих телеграм. Негри, зустрічаючи мене на вулицях, кричали з дружньою фамільярністю: «Хелло, док!» Усе це, звичайно, було приємно! На вулицях Бріджтауна моя борода стала майже легендарною. Та все має кінець. Настав час повертатися у Францію, де мене з нетерпінням чекала дружина (це зрозуміло було з її телеграми) та друзі. Вдень 31 грудня я вилетів у Сполучені Штати. Нью-Йорк зустрів мене справжньою сніговою бурею і жахливими морозами. Ось уже рік, як я не відчував такого холоду: мій шлях через океан пролягав через тропічний пояс. Різдвяну ніч я провів, лежачи на пляжі під теплим і ясним зоряним небом. Цей переліт страшенно втомив мене, і я вирішив на кілька днів відкласти повернення в Європу, хоч знав: мене нетерпляче чекають рідні й друзі. Більшу частину часу я проводив у готелі, лежачи в ліжку, або в маленькому порту Сег-Харбор, де жили мої друзі в будинку під чарівною вивіскою «Білий кит». 6 січня ввечері я знову сів у літак. Ми летіли за маршрутом: Нью-Йорк — Монреаль— Гандер — Париж. Під час зупинки в Монреалі мене впізнали багато молодих французів, що живуть у Канаді. Вони привітали мене з щасливим закінченням подорожі через океан і почали фотографувати під спалахи магнію. Це дуже здивувало одну артистку, що саме піднімалася в літак. Вона кивнула головою в мій бік і запитала: — Хто це? — Доктор Бомбар. — Доктор Бомбар? — Авжеж, той, що недавно переплив Атлантичний океан. — Але ж я теж перелечу океан! — відповіла вона. Стюардеса залишила артистку, навіть не пояснивши, що умови моєї подорожі мали «трохи інший характер». І ось внизу Париж. Я бачу натовп людей, що очікують мене. Хвилююся невимовно, наче школяр перед екзаменом… Літак приземляється, відчиняються дверцята — і я, розгублений, стою перед гомінким і привітним морем друзів, які прийшли зустріти мене. Коло з'єднано, подорож закінчено.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка