Ця книга присвячується



Сторінка6/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ЗЕМЛЯ. СПОКУСА. ВАГАННЯ


 

Я розпитую, як і коли можна дістатися до Лас-Пальмаса, щоб телеграфувати про своє щасливе прибуття й повідомити про все французькі та іспанські власті. Мене заспокоїли: завтра все буде зроблено. Я поїду в головне місто острова на машині, що має чудове ім'я — «Шратка». Мануель і сам не менш, ніж я, хоче зв'язатися з властями. Йому, мабуть, дуже хочеться позбутися мороки з невідомим суб'єктом і сповістити про нього поліцію та митних інспекторів. Але це все — завтра, а поки що я хочу спати. Де мені перепочити? В школі? На чому? Ліжка тут немає, доводиться спати на твердій кушетці. Хоч і не на пружинах, але, присягаюсь, на м'якших матрацах я не спав так добре й солодко. Вранці 4 вересня до мене під'їхала «Шратка». Я запропонував другові Мануелю гроші, але він зчинив такий галас, що годі й казати. Востаннє прощаємось, і машина швидко рушає з місця. Який же чарівний цей острів! Ось він розкинувся передо мною у всій своїй дикій величі. Грізно височать стрімкі голі скелі над застиглими потоками лави, а між ними ховаються чудові маленькі села з білими церквами і хатами з плоскими дахами. Рум'янощокі дівчата йдуть по воду. На жаль, тільки води не вистачає на цих щасливих, багатих островах. Стрункі, горді красуні легко і граціозно несуть на голові посудини з водою, починаючи від класичних глиняних глеків до сучасних бачків з гофрованого заліза. В цій місцевості дерев мало: не вистачає води; лише подекуди ростуть розкішні фінікові пальми. Мені вони здаються феєричними, адже я звик до неосяжних горизонтів водної пустелі. Вдалині вимальовуються дві башти собору. Це — Лас-Пальмас. Собор добре видно з моря. «Морський довідник» описує його дуже точно, — мої гіди певні, що я бачив цей собор раніше. Лас-Пальмас, столиця Канарських островів, має чудовий порт Пуерто-де-ла-Лус. Це один з найбільших портів Атлантичного океану. Тут я познайомився з комендантом порту. Перш ніж вирушити в далеке плавання, я вирішив вивірити свій секстант, щоб уникнути помилок при обчисленнях. Прошу коменданта допомогти мені. — Con mucho gusto! [14] — відповідає він. Проте деякі газети трохи інакше висвітлили цей епізод. Вони писали: «Він попросив дати йому кілька уроків з кораблеводіння. Комендант порту відмовив, не бажаючи допомагати самогубцю». Один інженер, прочитавши ці рядки, звернувся до мене з листом, де пропонував свої послуги й обіцяв навчити основам кораблеводіння. Він вважав, мабуть, що цим врятує мене від самогубства. На жаль, я загубив його листа і не міг відповісти за адресою. Якщо він прочитає ці рядки, нехай прийме їх як знак моєї щирої вдячності. Я вирішив не повертатися до Франції. Доцільніше було почекати тут днів вісім, перевірити човен і вирушити прямо звідси в плавання, ніж їхати у Францію й знову починати боротьбу за краще спорядження експедиції. Французький консул у Лас-Пальмасі підтримав моє рішення. Мої друзі, і насамперед старший штурман Анхеліто, намагалися відмовити мене, благали ще раз зважити все: — Я добре знаю океан, — переконував мене Анхеліто. — Те, що ти зробив, — чудово, твій дослід гідний подиву. Але повір мені, друже, посеред Атлантичного океану не піймаєш жодної рибини. Бідний Анхеліто, він не знав, що цього мені не слід казати. Якщо тепер я відмовлюсь од подорожі, то вслід за ним усі моряки почали б твердити: — Все це дуже добре, але віддалік од берегів ти не піймаєш жодної риби! Експеримент має бути закінчений. Я вже довів, що людина може харчуватися сирою рибою і виживе. Тепер лишалося довести, що рибу можна піймати там, де, за твердженням спеціалістів-ортодоксів, вона зовсім не ловиться. Я чекав лише телеграми від своєї дружини, щоб сказати їй «до побачення» і вирушити в Атлантику. Телеграма запізнювалась, і я встиг зробити на яхті невелику подорож до острова Фуертевентура. Нарешті одного ранку мене покликали в консульство — прибула телеграма: «Вітаємо єретика з благополучним народженням доньки Наталі». Моя донечка вирішила народитися напередодні великої подорожі! Мене знову охопило вагання, земля знову спокушала мене. Тепер уже я мусив повертатись у Францію. Не міг же я вирушити в плавання, не побачивши своєї дочки! Коли я повідомив про свій намір поїхати у Францію, всі, хто досі з дружніх почуттів утримували мене від «великої подорожі», вже думали, що таки вони перемогли. В консульство з села Кастільйо-дель-Ромераль прибіг навіть Мануель. Він був страшенно збуджений. — Це правда, що Бомбар далі не попливе? Консул ухилився від прямої відповіді. В душі кожен з моїх друзів думав однаково: «Він щиро переконаний, що попливе, але нам можна заспокоїтись — дружина стримає його від цього безумного кроку». З допомогою консула мені дістали квиток на літак прямого сполучення Лас-Пальмас— Париж, і 12 вересня я вилетів у Францію. На аеродромі в Орлі — сюрприз: мене чекають двоє журналістів. Деякі газети почали твердити, що в зв'язку з народженням дочки я вже закінчив свою подорож. Але тут моя дружина показала свою велику мужність і самовідданість. Вона заявила, що бачила мене за приготуванням до експедиції, знає мою мету — врятувати життя багатьох людей — і певна, що цього можна добитися. Звичайно, моє відплиття її аж ніяк не радує, але ж вона розуміє необхідність цього — адже моя теорія потребує практичного підтвердження — і тому не збирається затримувати чоловіка. Та ось розігрується ще один акт «Комічної інтермедії». На другий день після мого приїзду хтось стукає до мене в двері. Я зупинився тоді в ам'єнському госпіталі. До передпокою заходять двоє поліцейських. Я спускаюсь до них і чую: — Нам хотілося б поговорити з вами наодинці. — Справа, бачите, ось у чому. Ви мали сплатити вісім тисяч франків штрафу і не сплатили. Вам доведеться піти з нами до податкового інспектора або в тюрму. — Якщо в тюрму, то на скільки днів? — На два тижні. Поліцейські показують мені ордер на арешт. Що вдієш, на відпочинок у тюрмі в мене не було часу! Довелося сплатити вісім тисяч франків, а вони могли б неабияк пригодитися для моєї експедиції.  

* * *

 

Я вільний і десять днів проводжу в приємному, солодкому безділлі. Газети тим часом галасують: «Він нікуди не попливе!» — а Джек Пальмер робить таку заяву в Танжері: «Продовжувати шлях за Канарські острови в цю пору року — справжнє божевілля, самогубство!» Експедицію оточує атмосфера загального песимізму. Народження моєї дочки цікавить усіх куди більше. Відвідавши хворого друга, що живе на околиці Пуатьє, я сідаю в літак і лечу на Канарські острови, маючи намір зупинитися в Касабланці. Доведеться затриматися на кілька днів у Марокко, щоб з'ясувати в науково-дослідному бюро рибальства деякі питання про планктон. Крім того, я матиму можливість вивчити умови риболовлі в тих місцях океану, які згодом доведеться пропливати. До того ж я хотів придбати радіоприймач. Від передавача, навіть якби мені його запропонували даром, я вирішив відмовитися. Міркував я так. По-перше, я пливтиму сам, тому що Джек тепер не приєднається до мене, шукати когось іншого замість нього я не хочу. Мені буде дуже важко самому одночасно приводити в дію генератор і працювати ключем. Не кажу вже про те, що я не зможу полагодити передавача, коли трапиться бодай найменше пошкодження. Порушиться якийсь контакт — і весь світ вважатиме, що я загинув. Можете собі уявити, яке враження це справить на мою родину! Отже, передавача вирішив не брати. Зате приймач стане у великій пригоді. Він допомагатиме мені визначати довготу, що вираховується за різницею між сонячним часом певного місця І відповідним часом умовного нульового меридіана. Таким умовним нульовим меридіаном є зараз Грінвічський. При відлічуванні від Грінвічського меридіана кожен градус довготи дає різницю на чотири хвилини. На схід од нульового меридіана треба додавати чотири хвилини на кожний градус, на захід — віднімати. Різниця в часі на кожні п'ятнадцять градусів складатиме одну годину. Якщо я матиму радіоприймач, то зможу обійтися без хронометра: я щодня знатиму точний час і перевірятиму годинник. Коли б тільки дістати хороший приймач! На жаль, грошей у мене дуже мало. «Якось буде!» — міркую, сподіваючись, що в Касабланці таки пощастить дістати грошей. Я навіть не міг подумати, що мене зустрічатимуть. На аеродромі зібралося понад сто душ! Гарненька жінка подарувала мені букет квітів, підібраний під кольори прапора Парижа. Представник ветеранів «синіх комірів», знавець морської рятувальної справи, енергійно став на мій захист, коли хтось сказав, що «Бомбару треба взяти не підручники з навігації, а молитовник». Мене запрошують усі, а особливо — «сині коміри». Бюро риболовлі приймає мене не гірше, ніж батько блудного сина. Тепер я можу пошукати і радіоприймач. До речі, я не худну. Друзі, які запросили мене на вечерю, дивуються, що я так мало їм. Вони й не догадуються, що я вже пообідав в іншому місці о сьомій і тепер зовсім не хочу їсти. Розв'язується справа з радіо. Один з моїх друзів дарує мені чудовий батарейний приймач у нейлоновому водонепроникному чохлі, що прикриває всю телескопічну антену. Нарешті мені випадає найвища честь. Одного чудового ранку мене запрошують до Адміралтейства. Там я познайомився з маленьким жвавим чоловіком у білому парадному костюмі — адміралом Солем. Він почав зі мною дружню розмову і, кінець кінцем, влаштував мені справжній допит. Адмірал розпитував про мету моєї експедиції, на які кошти її споряджено, ставив питання з навігації, коротше кажучи, намагався дізнатися про все. Коли б ви знали, адмірале Соль, яким радісним був для мене цей день! Я вже давно бажав поговорити з людиною, яка б щиро хотіла узнати всю правду. Наприкінці нашої дружньої, серйозної розмови адмірал сказав мені: — От тепер ми зрозуміли все і допоможемо вам. Щоразу, адмірале, коли я зустрічав потім в океані кораблі під іспанським, англійським чи голландським прапорами, я був вам вдячний і почував себе невід'ємною частиною військово-морського флоту Франції. Ви подарували мені свою власну карту Атлантичного океану і були єдиним моряком, хто повірив у мою перемогу, написавши на карті: «Ви досягнете мети». Scripta manent [15] , адмірале, ви це знали наперед. Незабаром я повинен був вирушати. З кожним днем Касабланка ставала милішою й дорожчою. Мені буде дуже боляче залишати її. П'ятого жовтня я вилетів у Лас-Пальмас. До зустрічі, Касабланка! Літаком я дістався до Тенеріфа, а звідти приплив у Лас-Пальмас. Там мені довелося провести п'ятнадцять довгих днів, протягом яких музика, дружба, природа і спорт докладали всіх зусиль, щоб затримати мене. Музика — це концерти в театрі. Друзі — це давні знайомі з яхт-клубу і з яхти «Маева». Природа — це незабутні подорожі в Крус-де-Техеда, в Агаете в товаристві чудових провідників Кальмано і Кольяччо. Спорт — це дружні зустрічі в басейні, де чарівна чемпіонка Іспанії демонструвала свою майстерність і де я змагався у запливах стилем кроль на двісті метрів з швидким Буато-старшим. «Бережись, Алене! Досить тобі затриматися тут іще на кілька днів, і ти вже ніколи не зможеш вирушити в плавання!» скільки разів ця неспокійна думка не давала мені спати довгими ночами. Та що я мав робити — однаково вітер дув з півдня. Поки він не зміниться, про відплиття нічого й думати. Побачимо, що принесе молодий місяць! Нарешті, 18 жовтня вітер змінився, і наступного дня я вирішив відпливати.  

«ЛЮДИНА СОЛОНОЇ ВОДИ» [16]

 

У неділю, 19 жовтня, подув сприятливий вітер, справжній норд-норд-ост. Я вже давно нетерпляче чекав цього пасату. Французький консул у Лас-Пальмасі провів мене до яхт-клубу. Спочатку він хотів супроводити мене на буксирній яхті аж до самого рейду і там попрощатися. Але ми обоє так схвильовані, що він боїться своїх почуттів і тому раптом удавано сердито каже мені: — Ну, добре, я далі не піду! Поцілуймося, мій любий! Не ображайтесь на мене, я не проводжатиму вас. Ніби я міг на нього ображатися! Я теж цілую його, і ми прощаємося. З Буато-старшим прямуємо до «Єретика». Спорядження і непорушний запас харчів, оглянутий і запечатаний представниками консульства, радіоприймач, нещодавно подарований, — усе це вкладено в човен. Старший штурман Анхеліто востаннє перевіряє все. Під час цих приготувань до відплиття навколо збирається натовп моїх прихильників і друзів. Мені дарують прапорець яхт-клубу, я розписуюся в книзі почесних відвідувачів. Усі мої друзі вже тут, на пристані; прийшло багато й незнайомих городян, які приязно і щиро вітають мене. Ця дружня атмосфера проводів надзвичайно хвилює мене. Сідаю в човен, і французька яхта виводить мене з порту. Як же я був здивований, коли побачив, що за мною в кільватері вирушила з Лас-Пальмаса ціла ескадра суден! Раптом загули гудки, завили сирени — це кораблі, що стояли біля набережної, прощалися з «Єретиком». Парусні яхти спінювали воду навколо мого човна, їхні білі вітрила нагадували чайок. Коли парусники пропливали біля «Єретика», моряки вітали мене, бажаючи щасливого плавання і сприятливого вітру. Всі розуміли, що сьогодні починається велике випробування. Коли я вже збирався відчепити буксир, поблизу мого човна опинилася велика трищоглова шхуна, учбове судно іспанського військового флоту. Здавалося, сама доля послала мені цього, можливо, останнього представника старого флоту кораблів-привидів, сучасницю потерпілих, вмираючих від цинги пасажирів «Медузи», які не вміли знайти їжі в морі і тому загинули. Тільки-но я встиг відчепити буксирний канат, як побачив, що на шхуні повільно опустили прапор на знак вітання. Коли я пропливав мимо борту парусника, мічмани, вишикувані на палубі, зняли кашкети. Я мимоволі подумав, що всі моряки світу віддають так останню шану покійникам. Але я підняв своє вітрило заради перемоги життя! Воно несе мене вздовж цих легких, швидких суден, які маневрують навколо човна і вітають його прапорами. Незабаром усі вони зникли. Тільки іспанська шхуна віддає мені останню і найбільшу шану: на шхуні зарифлюють усі три грот-марселі, а потім знову розпускають їх. Рвучкий вітер одразу залопотів у вітрилах і з шумом надув їх. Цей звук вітру підбадьорив мене — «Єретика» ніби заздалегідь вітали з перемогою!  



* * *

 

Вечір був на диво спокійний. Усе ще дув норд-норд-ост, і «Єретика» неухильно відносило на південь від острова Гран-Канарія з середньою швидкістю три з половиною вузли за годину [17] . За маршрутом я повинен був спочатку спуститися на зюйд-зюйд-ост від Канарських островів і лише потім узяти курс прямо на захід. На той час я буду на 28° північної широти і 15° західної довготи. Я мав досягти приблизно 60° західної довготи, десь між 12° і 18° північної широти. Я не наважувався відразу пливти на захід, щоб часом не потрапити в Саргассове море. Воно, як і «зона бур», було найпідступнішою, найнебезпечнішою пасткою на моєму шляху. На північ од того курсу, який я обрав, північна екваторіальна течія і Гольфстрім утворювали ніби гігантський вир окружністю п'ятнадцять тисяч кілометрів, усередині якого збирається величезна кількість водоростей, і досі невідомих за походженням. Це і є Саргассове море; все живе обминає його. Здається, ще нікому не пощастило піймати там жодної їстівної рибини. Крім того, цей район дуже небезпечний для судноплавства. Коли кораблі потраплять у цю пастку, водорості обплутують їх, наче сітка. Отже, північна частина була для мене небезпечна. Не менша загроза крилася і на півдні океану. Там панують вітри «зони бур»: два пасати, майже однакової сили, що йдуть один із сходу, з Португалії, а другий — із південного заходу, від берегів Конго. Вони зустрічаються в цій зоні і починають одчайдушну боротьбу. Жахливі зливи, раптові шквали і не менш небезпечні штилі утворюють у цьому районі справжню «буферну державу» між повітряними просторами півночі й півдня. Отакий шалений герць стихій «зони бур» мало не став фатальним для Мермоца [18] . Я знав, що коли потраплю туди, то назад уже не вийду нізащо. Отже, праворуч від мене — вир течій, ліворуч — вир вітрів. От тобі й маєш! Сприятливий вітер, що гнав мене вперед, продержався лише до вечора, потім стих, кинувши мій човен напризволяще. Дивлячись на обвисле вітрило, я питав себе, скільки часу доведеться отак чекати? Ніщо не провіщало вітру. Повільно, але неухильно течія несла «Єретика» на південь. Щоб не зіткнутися з численними кораблями, які курсують між Гран-Канарією та Фуерте-вентурою, я повісив на щоглі ліхтар. О пів на дев'яту я закріпив стерно, укрився по шию брезентом замість ковдри, поклав під голову рятувальний пояс і заснув. Тим часом «Єретик» повільно колисала течія; панував повний штиль. Ніч була прохолодна й дуже світла. На другий і на третій день я марно чекав вітру. В цей час «Єретик» знаходився точнісінько на тому ж місці, що й у день прибуття на Канарські острови, коли туман затулив од мене берег. Я був ізольований від усього світу, нічого не бачив у тумані і тільки знав, що один острів десь праворуч, а другий — ліворуч. Я нетерпляче чекав тієї хвилини, коли знову опинюсь у відкритому океані. Там принаймні не треба буде засвічувати вночі ліхтар, бо жоден корабель не зустрінеться мені. У понеділок навколо човна з'явилися перші ознаки життя. Та, на жаль, це були малесенькі рибки, що пливли попереду «Єретика», ніби вказуючи дорогу. Піймати їх було важко, до того ж вони все одно не втамували б мого голоду. Мене вже починало турбувати, що затишшя встановиться надовго, коли в другій половині дня здійнявся вітер і я зміг нарешті взяти курс на 21°. Цього курсу я держатимуся днів десять, щоб вийти на захід миль за сто від островів Зеленого Мису, а звідти повернути до Антільських островів. У цей день я нотую в своєму щоденнику: «Настрій чудовий, але дошкуляє спека. Дуже мучить спрага — довелося випити трохи морської води. Риба не ловиться. За весь час я зміг піймати близько кілограма. Рідини, яку я вичавив з риби, мені не вистачає. Але це не страшно, обійдеться. Тут морська вода здається мені менш солоною, ніж у Середземному морі». Пасат дужчає. Незабаром розігралася справжня буря. Хвилі то підіймають човен на самісінький гребінь, підставляючи мене поривам вітру, то кидають униз, в провалля між ними, де на мить ховають у затишку. Навколо, мов у пеклі, шаленіють хвилі. Що буде, коли одна з водяних гір упаде на «Єретик»? Я неспроможний щось зробити, але, покладаючись на стійкість човна, лягаю спати і сподіваюся, що ніч мине без снів. Даремні надії — це була ніч кошмарів. Мені снилося, ніби вода піднімається навколо мене, ніби вона вже затопила все. Не відчуваючи під собою ніякої опори, починаю бити руками по воді. Де я — в човні чи вже за бортом? Я пливу. Пливу щосили. Нарешті прокидаюся від жаху і бачу, що «Єретик» весь під водою. Величезна хвиля впала вночі прямо на човен. Треба за всяку ціну вичерпати воду. Серед хвиль океану видніються лише величезні надувні поплавці. «Єретик» пливе далі. Тепер він схожий на уламок корабля. Але я не маю ні права, ні часу на відчай. Починаю інстинктивно вичерпувати воду спершу руками, а потім своїм капелюхом — річчю найменш підхожою для такої неймовірної роботи. Виливати воду треба було дуже швидко і в перерві між найбільшими хвилями, щоб облегшений «Єретик» встиг виплисти. Навіть коли б мав я справжній черпак, то й тоді довелося б працювати дуже швидко, бо кожна велика хвиля наздоганяла човен, з силою била в корму, і океан знову затопляв «Єретик», зводячи нанівець мою відчайдушну працю протягом десяти-п'ятнадцяти хвилин. І досі не розумію, як мені вдалося тоді протриматися аж дві години, протягом яких я, ціпеніючи від жаху, вичерпував воду, аж доки «Єретик» сплив на поверхню. Жертво корабельної аварії, будь впертішою, ніж море, — і ти переможеш! Я врятувався, але всі речі в човні просякнуті солоною водою. Вдень, коли сонце висушить усе, на човні залишиться тонкий шар солі, що ввечері й уночі знову вбиратиме вологу. «Єретик» перетвориться на справжній «морський» солончак. Добре, що все моє спорядження надійно заховане у водонепроникні мішки. Радіоприймач, наприклад, зовсім не постраждав. Зате сірники всі намокли, я розклав їх навколо, щоб вони висохли на сонці. Не знаю, що з цього вийде, але в таких обставинах треба спробувати все. На щастя, в мене сто коробок сірників. Це дуже добре, бо тепер доведеться витрачати цілу коробку, щоб запалити один сірник. Удалині я ще розрізняю землю, але думаю, що це востаннє. Зате тепер я остаточно впевнився, що «Єретик» ніколи не перевернеться. Він тримається на хвилях, як я й сподівався, наче акваплан або платформа, ковзаючи по поверхні без будь-якого опору. Був би це човен іншої конструкції, він уже давно плив би догори дном: для цього траплялося чимало нагод. У четвер, 23 жовтня, я нічого не записав у свій щоденник за браком часу, бо цілісінький день шив. Подув сприятливий вітер, хороший північно-східний пасат, який повинен донести мене аж до Антільських островів. Але ж треба було, щоб доля так зло насміялася з мене. Тільки-но вітер подужчав, як моє вітрило розірвалось у найширшому місці. Це було старе, випробуване вітрило, під яким я плив від Монако до Канарських островів. Вирушаючи у велике плавання через океан, я вирішив використати його до кінця і лише в тому разі, коли воно зовсім не зможе мені служити, підняти нове, запасне вітрило. Та чи ж знав я, що це станеться так скоро! Я кинув плавучий якір, спустив розірване вітрило і прилаштував до реї нове. Минуло півгодини, і лютий шквал зірвав нове вітрило, наче паперового змія. Я встиг лише помітити, як воно злетіло вгору і зникло десь серед хвиль разом із снастю. Що ж, доведеться використати знову розірване, старе вітрило. Вирішую зашити його. Весь мій кравецький інструмент складається із звичайнісінької котушки чорних ниток і голки. Я не можу зручно розкласти перед собою все полотнище, бо бракує місця. Тому доводиться зшивати кінці його поступово, сантиметр за сантиметром, так само, як долав хвилю за хвилею і як долаю час — година за годиною. Лише надвечір скінчив свою роботу. Добре стомившись і не бажаючи одразу ж втратити останнє вітрило, я кинув плавучий якір і ліг спати. Що ж поробиш, інколи вигідніше втратити кілька годин. До кінця плавання я не міг без остраху дивитися на своє залатане вітрило. Його шов нагадував свіжу рану, яка ось-ось відкриється. Та найбільше я боявся самого страху, бо добре знав, що океан, знесиливши людину, робить її марновірною, а марновірство перетворює її на безвільного боягуза. З цього часу мені доводилося вести боротьбу з самим собою, і ця боротьба була не менш важливою, ніж боротьба з океаном. Я помітив, що коли справи йдуть погано, я забуваю про вітрило. Але варто тільки їм поліпшитись, як я знову починаю боятися, причому не тільки за вітрило, а й за все спорядження. Чи витримає воно до кінця? Тієї ночі мені було особливо тривожно, може, через те, що я страшенно змерз. Змоклий до рубця, просолений водою океану, я до ранку клацав зубами. Ніколи ще я так не ждав появи сонця! Чекав його нетерпляче, благав його скоріше зійти й щиро вірив у порятунок. Але знав я сонце погано, забув, що нема нічого гіршого за друга-зрадника. В цьому я пересвідчився згодом. Я не набагато просунувся вперед і, що найгірше, не знав, скільки миль залишив позаду. Тому в своїх навігаційних обчисленнях я допустився помилки, яка мало не стала фатальною, — неправильно визначив довготу, що могло призвести до сумних наслідків. Пізніше я розповім про це. «Єретик» перебував у зоні сильних пасатів, у справжній відьомській кухні, де вони народжуються. Тут пасат ще молодий, могутній, енергійний, сповнений неприборканого первісного шаленства. Згодом, серед безкраїх просторів океану, він заспокоїться, і сила його чимдалі зменшуватиметься. А поки що навколо здіймаються білопінні хвилі. Це сміється, блискаючи зубами, океан, наче примхлива й жорстока дитина. Що ж, перед дітьми приховують свій страх, і тому я роблю виклик стихіям і піднімаю своє залатане вітрило. Тільки-но «Єретик» збільшив швидкість, як почалося клювання. В мене, завзятого, та до того ж ще й голодного рибалки, аж руки затремтіли. Навколо човна у воді з'являються великі рухливі плями, зелені й блакитні. Це риби, які не зважуються наблизитися до «Єретика» і поводяться дуже обережно. Варто мені поворухнутись, як вони блискавично кидаються в усі боки і зникають у глибині. Дідько б їх узяв, я мушу таки щось зловити! Весь день 24 жовтня я майстрував примітивний гарпун з ножа. Поклавши ніж на плоске весло, наче на ковадло, я обережно почав загинати кінчик леза. Потім прив'язав міцно мотузком ручку ножа до кінця весла, щоб спробувати загарпунити першу-ліпшу рибу, яка наблизиться до човна. Замість шпагату я міг би використати мотузок, краватку, тасьму, пояс і будь-яку іншу річ, що знайшлася б на борту. Потерпілий завжди зможе знайти щось із таких речей в своєму човні. Я вирішив поки що не користуватися «риболовним набором особливого призначення» [19] , бо в таких умовах, в яких опинився я, потерпілі не мають спеціального спорядження. Отже, і мені треба було ловити рибу власними засобами.

Поки я морочився з гарпуном, наді мною пролетіло кілька пташок. Це мене здивувало. Я був певен, що далеко у відкритому морі птахи не зустрічатимуться. Отже, ще один забобон землі! Відтепер не було жодного дня, щоб я не бачив пташок. Одна з них, мабуть, відчувала до мене навіть якусь симпатію, бо протягом усього плавання, до останнього дня, прилітала о четвертій годині і кружляла над «Єретиком». Та риби мене цікавили більше. В суботу, 25 жовтня, безрезультатно й невдало поранивши гарпуном багатьох риб, я нарешті витяг з води першу дораду. Це був порятунок: я мав одразу їжу, питво, наживку і навіть гачок, бо позаду зябрової кістки в доради росте природний чудовий гачок. Такі гачки давно вже знаходили в похованнях первісних людей, а зараз я знову скористався з нього. Перша моя вудка була готова. Тепер у мене щодня було досить і їжі, і води. З цього часу я вже не знав, що таке голод і спрага. В моєму становищі потерпілого від корабельної аварії це була найбільша єресь.  



* * *

 

В перші дні подорожі по океану я не відчував самотності. Мені зустрічалися великі кораблі, які пливли, мабуть, до Канарських островів. Але жоден з них чомусь не зацікавився «Єретиком». Я не знаю точно, бачили мене з них чи ні, але припускаю, що потерпілому буде важко привернути до себе увагу. Я пересвідчився в цьому ще раз. Риби сміливо підпливають до «Єретика» і зграйками сунуть за ним. Коли я залишав Лас-Пальмас, рибалки та «спеціалісти» урочисто провіщали: «Досить відпливти од Канарських островів — і ви не піймаєте жодної риби». Та ось зелені й голубі плями наблизились і перетворились на великих риб, що безбоязно виграють довкола човна. За час подорожі я звик до них, немов до приятелів, і щоранку шукаю очима їхні різноколірні спини. Час від часу сильний сплеск примушує мене підвести голову, і я встигаю помітити рибину, що сріблястою блискавкою пірнає у хвилі. Тепер уже вітри дмуть постійно. Вдень і вночі я піднімаю вітрило. Острови давно зосталися десь позаду. Зараз я більше ніж будь-коли покладаюся на пасат, який жене мене вперед. «Єретик» ковзає на хвилях, що повільно котяться за ним. Швидкість, яка надає стійкості велосипеду, для мене була запорукою безпеки. Коли б я зупинився, хвиля, з силою вдаривши в корму «Єретика», затопила б його. В той час мене охопило почуття, яке можна було б назвати «тривогою за спорядження». Я турбувався за човен, боявся, що спорядження, особливо розірване вітрило, не витримає наступу океану. У щоденнику з'являється запис: «Перед відплиттям я думав, що найважче — це голод і спрага, але я помилявся. Тепер я знаю: найстрашніше — це постійна тривога за спорядження і не менш дошкульна сирість. Мій одяг наскрізь промок, але я не можу зняти його, бо холод уб'є мене». І того ж дня занотовую як висновок: «Потерпілий не повинен знімати одяг, навіть коли він змокне до рубця». Вже на другий день подорожі, коли я весь змок, я переконався, що вологий одяг теж зберігає тепло тіла. Одягнений я був, певно, як і всі потерпілі на морі: штани, сорочка, светр, куртка. Навчений гірким досвідом, я вже не сміявся, коли згадував одяг булонських збиральниць їстівних черепашок і креветок — жінки заходили у воду в теплому платті, товстих вовняних панчохах і водонепроникному взутті.  



* * *

 

У неділю, 26 жовтня, я записую в щоденнику: «Не можу визначити свою довготу. А для цього ж треба тільки запам'ятати час, коли сонце стоятиме в зеніті». Мені конче необхідно знати, де я перебуваю. Принцип визначення координат нескладний: висота сонця над горизонтом опівдні дає мені широту, а різниця між сонячним часом і моїм годинником опівдні — довготу. Я відплив з 15° західної довготи. Тепер, за моїми розрахунками, сонце повинно досягти зеніту (за моїм годинником) о першій годині пополудні. Насправді ж сонце досягало найвищої точки щодо горизонту, коли годинник показував 12 годин 15 хвилин. Зрозуміло, що потрібно було внести в обчислення поправку близько 45'. Згодом побачимо, до чого призвела ця помилка. Я почував себе, мабуть, надто оптимістично, коли писав у щоденнику: «У середу, якщо я правильно визначив свої координати, я досягну 21° північної широти. Змінивши в четвер курс на західніший, я за десять днів пропливу сімсот миль. Таким чином, лишатиметься ще тисяча вісімсот миль, на які піде днів двадцять п'ять, за умови, що я пливтиму з такою ж швидкістю, як зараз». Що ж, надіятися нікому не заборонено, і надія не згасла в мені до кінця плавання. Мені здавалося, ніби я відплив з Канарських островів тільки вчора. Насправді ж уже вісім днів, як доля закинула мене в океан. Мені потім часто доводилося чути запитання, чи не нудьгував я. В океані ніколи не буває нудно. Адже ця подорож не мала ніяких зв'язків з моїм колишнім життям на землі. Дні тяглися нескінченно довго, але я не відчував бігу часу: тепер нікуди поспішати. Не було більше ні призначених на певний чає зустрічей, ні невідкладних справ, і дні минали непомітно для мене.  



* * *

 

Другий тиждень плавання почався святковим днем, який мало не нагнав на мене нудьгу. Це був день мого народження. Вже після прибуття на острів Барбадос на питання, скільки мені років, я незмінно відповідав: — В океані мені минуло двадцять вісім років. Але доля прихильно поставилася до мене і в цей день надіслала святковий дарунок. За кормою «Єретика» тягнувся по хвилях шнур з гачком, на якому було наживлено летючу рибу. Раптом великий птах, якого англійці звуть «морським серпокрильцем», — французької назви я й досі не знаю, — стрімголов кинувся вниз і схопив наживку. Я підтяг птаха до борту, трохи побоюючись, щоб він не вдарив дзьобом по резиновому поплавцю, і одразу ж скрутив йому шию. Уперше в житті я мав покуштувати сирого пташиного м'яса. Але ж їдять посічене сире м'ясо, то чого ж гидувати птахом? Я раджу тільки всім, хто піймає морського птаха, не обпатрувати його, а одразу ж зняти шкуру, бо вона дуже жирна. Свою здобич я розділив на дві частини: одну лишив на сьогодні, а другу поклав пров'ялитися трохи на сонці, щоб зберегти на завтра. Мені так набридла риба, що я заздалегідь радів: нарешті вже поласую м'ясом, яке не відгонитиме рибою. Дарма! Мене чекало гірке розчарування. М'ясо було чудове, але мало характерний присмак усіх «дарів моря». Вночі я пережив кілька неприємних хвилин. В темряві над брезентовим тентом «Єретика» раптом розлилося якесь таємниче світло. Я був подумав, що горить човен. Насправді ж виявилося, що світиться половина мого птаха, яку я поклав на тент. Фосфоричне сяйво було таким яскравим, що освітлювало навіть нижню частину вітрила. Видовище було моторошне і примарне. 28 жовтня сталася подія, яка могла призвести до надзвичайно серйозних наслідків. Спочатку я цього просто не зрозумів. У мене зламався браслет годинника, який автоматично заводився від рухів руки. Я приколов браслет булавкою до светра на грудях, впевнений, що годинник буде заводитися і так. Але я дуже мало рухався в човні, і годинник незабаром зупинився. Коли ж я почав заводити його, було вже пізно. Тепер я не знав, де перебуває «Єретик», де захід, і, що найголовніше для мене, якого курсу треба точно держатися, щоб допливти до Антільських островів. Цей випадок переконав мене, що жити тільки сьогоднішнім днем, роблячи лише те, що до вподоби, в моєму становищі не можна. Таке життя почало мені набридати. Я вирішив негайно скласти собі розпорядок дня. Людина повинна сама розпоряджатися своїми вчинками, а не підкорятися обставинам. Передусім, щоб позбавитися гнітючого почуття самотності в океані, я вирішив жити «по-селянському», тобто лягати спати й прокидатися разом із сонцем. Ледве займається ранок, я встаю і збираю летючих риб. Вночі вони наштовхуються на вітрило і падають на тент. Уже на третій день подорожі і кожного дня аж до кінця плавання я збирав щоранку від п'яти до п'ятнадцяти летючих риб. З них дві найкращі я відкладаю на перший сніданок. Після цього близько години ловлю рибу, використовуючи летючих рибок як наживку. Здобич ділю на дві частини: одна піде на другий сніданок, друга — на обід. Можуть спитати, чому я дотримувався загальноприйнятих годин для прийому їжі. Навіщо було чекати полудня для сніданку і вечора для обіду, ніби все це відбувалося на землі? Просто я не вважав за потрібне вносити нові зміни в свій розклад і порушувати роботу шлунка, яка ускладнювалася зміною в харчуванні. Адже шлунок звик виділяти сік у певні години, щоб одразу перетравлювати їжу. Було б шкідливо давати йому додаткову роботу. Після «промислового» вилову риби я систематично оглядаю свій човен. Найменше пошкодження може стати для мене фатальним. Досить обкладинці книги, дошці чи якомусь іншому твердому предмету кілька днів полежати на одному місці, щоб резина там почала протиратися. Ті, кому доведеться побачити «Єретик» у морському музеї Парижа, помітять, що, незважаючи на всі мої застережні заходи, правий поплавець, на який я спирався спиною, потерся. Після перших сорока восьми годин плавання я жахнувся, коли помітив, що на тому місці, де я спираюся спиною, облізла вся фарба. Треба було негайно щось прокласти між моєю спиною і гумою, щоб зменшити тертя, бо вслід за фарбою почне протиратися прошарок прогумованої матерії, і тоді прощавай, водо— і повітронепроникність «Єретика». З цього часу я почав вислухувати човен, прикладаючи вухо до різних місць поплавців, щоб визначити, чи немає десь тертя. Точнісінько так лікарі вислухують серце хворого, намагаючись почути підозрілі «шуми». Я теж, оглядаючи свій човен, шукав «шумів», які могли б стати для мене смертельними. Туго накачані поплавці, наче легені, виразно передавали найменше шарудіння чи тертя. Ледве чутне шипіння одразу б попередило мене, що в якомусь місці виходить повітря. Крім цього, я вдавався ще й до таких заходів. Хоч би що трапилось, «Єретик» не міг випустити повітря відразу з усіх камер. Тому, лягаючи спати, я закривав клапани між ними, а вранці знову відкривав. Якби в одній з камер тиск зменшився, я почув би свист повітря в ту мить, коли воно почало б рівномірно розподілятися по всьому човну. Але, на щастя, все обійшлося добре. Саме завдяки щоденному огляду, вислухуванню та обмацуванню човна я багато разів уникав катастрофи. Така пильність необхідна для всіх потерпілих на морі. Після огляду я півгодини роблю гімнастичні вправи, щоб зберегти силу м'язів і гнучкість рухів. Нарешті опускаю сітку й збираю дві чайні ложки планктону, який є надійним протицинготним засобом. На це я витрачаю десять-двадцять хвилин. Оскільки будь-яка сітка, кинута за борт, — це своєрідне гальмо, я опинився перед дилемою: або збирати планктону трохи і пливти швидко, або виловлювати його в потрібній кількості і майже не просуватися вперед. Тоді я вирішив вживати планктон тільки як ліки (вітамін С), бо риби було скільки завгодно. Незабаром полудень — час визначення координатів. Щоб досягти точних обчислень, я за півгодини до дванадцятої роблю пробні виміри, бо «Єретика» кидає на хвилях і працювати з секстантом дуже важко. Дарма що існувало багато труднощів, бо я майже не бачив горизонту через хвилі — незабаром я так наловчився, що досить вільно міг визначити своє місцезнаходження. Треба було тільки стерегтися, щоб не сплутати гребінь хвилі з лінією горизонту. Великі хвилі котилися рівномірно, бо поблизу не було берегів. Я вже помітив цю особливість і знав, що шоста чи сьома хвиля піднесе мене на таку висоту, звідки можна побачити горизонт. Дивлячись в окуляр секстанта, я рахував хвилі і, коли мене підхоплював сьомий вал, кидав погляд на горизонт. Після полудня настає найважча пора: години тягнуться нестерпно довго, сонце немилосердно пече, і ніде сховатися від нього. Ці години я присвячую медицині і розумовій праці. О 2-й годині роблю собі справжній медичний огляд: перевіряю тиск крові, температуру, стан шкіри, нігтів, волосся, слизистих оболонок. Потім ідуть метеорологічні спостереження: відмічаю температуру води, температуру повітря, стан атмосфери. Нарешті приступаю до «суб'єктивних досліджень» своєї психіки й розумових здібностей. Роблю вправи для тренування пам'яті тощо. І лише після цього настають години відпочинку та розваг: музики, читання, перекладу. Коли вечірнє сонце ховається за вітрило, я використовую короткочасний перепочинок для підсумовування денних спостережень: як ловилася риба, скільки якої риби я піймав, як використав її, скільки зібрав планктону, який його склад і смак, яких птахів бачив протягом дня. Надходить ніч і приносить нарешті відпочинок. Після вечері можна годину чи дві послухати радіо. Удень весь час доводиться думати про те, як би його зручніше влаштуватися в човні, бо сидяче положення стає вже нестерпним. Власне, можна сісти на бортовий поплавець і звісити ноги всередину, але тоді вони швидко терпнуть, а кісточки спухають. Тоді я сідаю на дно човна, спираюся спиною на один поплавець, а ноги кладу на другий, протилежний. Але незабаром високо підняті ноги починають боліти, до того ж вони ще й б'ються об весла, і це примушує мене знову змінювати позу. Нарешті лягаю на дно. Але я страшенно схуд і кожною кісточкою відчуваю дерев'яний настил. Така поза швидко завдає нових мук. Стояти ж у човні практично неможливо. Отже, лишається єдина поза, найближча до вертикального положення: я стаю на коліна, грудьми спираюся на поплавець і так, напівлежачи, нічого не бачу, крім нескінченних хвиль. Щоб бути спокійним, я про всяк випадок прив'язую до пояса довгу двадцятип'ятиметрову вірьовку, прикріплену другим кінцем до основи щогли. Звичайно, човен мій дуже стійкий, але досить мені поворухнутися, як він починає хитатися, і тоді, щоб зберегти рівновагу, я хапаюся за першу-ліпшу річ. На щастя, мені не довелося пережити ні бортової, ні кільової качки. І стає моторошно, коли подумаю, що досить однієї великої хвилі — і все буде скінчено. Навколо мене з страшним гуркотом падають водяні вали, що втрачають рівновагу під тягарем власної ваги. Коли одна з таких хвиль обрушиться на човен, то напевно покладе кінець і моїй експедиції, і моєму життю. 28 жовтня я записую в щоденник: «Добра ознака: мені вже не ввижаються смачні страви та напої. Це найкращий доказ того, що я не голодний, бо голод — це передусім нестримне бажання попоїсти. А мені, слово честі, нічого не хочеться». 29 жовтня я вперше за всю подорож по-справжньому відчув своє трагічне становище. Моє плавання в Атлантичному океані відрізняється од попередніх етапів подорожі не стільки тривалістю, скільки неминучістю: я вже не можу ні зупинитися, ні повернути назад чи звернутися по допомогу. Тут я — порошинка, загублена серед безкраїх просторів океану, де втрачають смисл усі звичні для людини поняття про час і віддаль. У мене мороз іде поза шкірою, коли я думаю про це. Минуло вже багато днів, але я ще й досі не зустрів жодного корабля. Зате вчора я побачив першу після відплиття з Канарських островів акулу. Вона швидко пропливла повз човен. Що ж до дорад, то до них я вже звик. Прокидаючись уночі, я милуюся красою цих риб, що пливуть поряд з «Єретиком» і залишають за собою фосфоруючі, сяючі сліди в нічному океані. Одного разу мені спало на думку подивитися, як реагуватимуть риби на електричне світло. Засвічую ліхтар і спрямовую промінь в глибину океану. Риби одразу ж збираються зграйками навколо яскравого світла. Я милуюся їхніми граціозними рухами і переміщаю промінь. Риби слухняно пливуть за ним. Раптом сильний поштовх мало не викидає мене за борт «Єретика»: переді мною з'являється паща величезної акули. Це справжнє страховисько. Верхня частина хвостового плавця її набагато більша за нижню. Акула перевертається на спину й готується до атаки, її зуби-пилки хижо виблискують в світлі електричного ліхтарика. Кілька разів підряд акула штовхає мордою в дно човна. Може, вона хотіла вкусити його? Не знаю. Чув тільки, що, коли акула нападає на свою жертву, вона завжди перевертається на спину. Єдине, в чому не було сумніву — я неймовірно злякався: до таких гостей я ще не звик. Досі мені довелося бачити на шляху з Касабланки до Канарських островів лише одну акулу, яка пливла за «Єретиком» на значній відстані. Та ця, мабуть, народилася далеко від берегів і тому поводилася так нахабно. Я відразу погасив ліхтарик, сподіваючись, що акула залишить мене. Проте навколо човна ще довго чути, як вона б'є хвостом по воді, обдаючи мене бризками з голови до ніг. Інколи я помічаю серед фосфоруючих хвиль її біле черево. Нарешті акулі набридає моя нерухомість, і вона пливе геть. Певно, акула все-таки хотіла вчепитися в човна. Та спробуй-но вкуси футбольний м'яч! Я знаю, що це неможливо, і потроху заспокоююсь. Незважаючи на це, я щиро бажаю, щоб такі гості більш ніколи не відвідували мене, і даю собі слово не освітлювати океанські хвилі. Пароплави мені більше не зустрічалися, і я вирішив не засвічувати вночі сигнального ліхтаря на щоглі, щоб зберегти гас. Настрій у мене все ще бадьорий, хоч я і страждаю від нічного холоду, нерухомості і жахливої вогкості. Все це починає хворобливо впливати на моє здоров'я. В той час я записав у щоденнику: «У мене зліз ніготь на мізинці правої ноги, а на кистях рук виникло якесь дивне подразнення, очевидно, викликане солоною водою. Страшенно боюся, щоб у мене не почався фурункульоз: я знаю, який це буде нестерпний біль. Але заздалегідь вирішую не лікуватися, поки можна буде терпіти, щоб зробити більше спостережень, потрібних для мого досліду. Я, звичайно, взяв з собою антибіотики, але не хотів скористатися ними. Адже мені можуть закинути, що потерпілі від корабельної аварії цих медикаментів не матимуть. Ось чому я вирішив вживати ліки лише в крайньому разі. Було смішно, а скоріше сумно бачити, як курс, прокладений на карті, дедалі більше набирає для мене характеру сухопутної дороги». Ось іще один запис у моєму щоденнику: «Досягнувши 21° північної широти, я зверну праворуч і візьму курс на 255° компаса замість 230°». Тут навіть цифри виглядають так, ніби це звичайнісінькі грунтові дороги. Я тоді справді вірив, що при першій-ліпшій нагоді зверну праворуч. Безмежний океан став для мене ніби містом, де я можу вільно орієнтуватися, бо знаю свою адресу. «Я захопився записами в щоденнику і проґавив годину, в яку звичайно визначав широту. Що ж, зроблю це завтра, часу в мене досить. До речі, Колумб на таку ж подорож у цю пору року витратив 22 дні. Я ж розраховую пройти всю відстань за 35–40 днів. Треба тільки навчитися жити споглядальним, рослинним життям, бо з тих пір, як я відчув свою самотність і почав багато думати, час ніби зупинився». Я запитую себе: «Чи легше мені було б, якби нас було двоє? Мабуть, так. Але шкодувати тепер нема чого — це не допоможе. Сили небесні, як лютує цей пасат! Якщо моє вітрило витримає його натиск — тим краще, я швидше допливу». У четвер, 30 жовтня, мене охоплює хвиля нестримного оптимізму, і я записую слово в слово: «Ще 23 дні!» Це означає, що я розраховую досягнути Антільських островів приблизно 23 листопада. І тут же додаю: «Якщо все буде добре». А далі: «Сьогодні чудовий день, спокійний, без будь-яких неприємностей. Ніч була такою ж. Я поринув у спогади, пригадав свою колекцію грампластинок, коли раптом наді мною пролетів літак. Мене, звичайно, не помітили… Будь обережний! Ти занадто часто лічиш дні, і тому час тягнеться дуже повільно. Риба стала клювати рідше, зате здобич трапляється велика. Тепер я можу щодня пити сік, роблячи надрізи на сирій рибі. А раніше мені доводилося різати рибу на дрібні шматочки, класти їх у сорочку і вичавлювати рідину. Сьогодні 30 жовтня. Погода просто чудова… Молодий пасат починає заспокоюватися, тепер це просто справжній бриз, який жене «Єретика» в потрібному напрямі. Я перебуваю на 21° північної широти і 28° західної довготи». Тільки пізніше я довідався, що насправді в той день був на 18 чи 19° західної довготи. Я тоді думав, що проплив уже чверть шляху і лишилося пройти всього 35° на захід і 4° на південь, приблизно 1800–1900 миль. Далі побачимо, що з цього вийшло. У п'ятницю, 31 жовтня, я занотовую в свій судновий журнал: «Протягом ночі вітер, на щастя, подужчав, і тепер човен знову просувається вперед. Наді мною пролетів чудовий екземпляр «водяного серпокрильця». Я спробував його піймати, пригадавши райський бенкет в день свого народження, та, на жаль, цей птах уперто не хотів іти на гічок». Учора був чудовий вечір: по радіо передавали Сьому симфонію Шуберта. Дивно, неймовірно, але факт: усе моє плавання проходить під знаком цієї симфонії. Взагалі її виконують рідко, однак я чув її шість разів протягом 65 днів подорожі. Все-таки я невиправний оптиміст! Того ж дня записую в щоденнику: «З суботи 22 листопада я вже можу побачити землю». Насправді побачив її й висадився на неї тільки 23 грудня, тобто на місяць пізніше. І саме в цей час у мене виникли сумніви щодо правильності моїх штурманських обчислень і висновків. О 4-й годині пополудні занотовую: «Навігація — складна справа. Треба весь час враховувати це прокляте схилення і вносити поправки, а на моїй штурманській карті Атлантичного океану це схилення не позначено. Річ у тому, що я не знаю, чи правильно держуся курсу за компасом і справді пливу, відхиляючись на захід, чи, може, просто збільшилось відхилення стрілки компаса. Останнє призвело б до того, що я опинився б набагато південніше, ніж потрібно. Точне визначення широти могло б розвіяти мої сумніви, але швидкість човна так важко виміряти, що я практично не в змозі прокласти гаданий курс «Єретика». Мені здавалося, що за день «Єретик» проходить 80 миль (згодом я узнав, що це була неймовірна, безглузда думка) або навіть і більше (що було цілковитою маячнею), і, отже, найголовніше зараз — триматися між 17° і 18° північної широти. Якщо я йду правильним курсом, то завтра досягну 20°20? північної широти. Який чудовий пасат! Я, очевидно, перебуваю на 26°40? (насправді я перебував приблизно на 18° західної довготи). Значить, лишається пройти ще 33° на захід, тобто близько 1700 миль. За день я проходжу 80 миль — отже, 1700–1800 миль я пройду за 22–23 дні». Згодом я додаю: «Все мусить так і бути, коли й надалі дутиме сприятливий вітер. Хіба ж я гірший мореплавець, ніж Христофор Колумб!» Ох, оця самотність! У той день, коли я зробив цей характерний запис, ти мене не на жарт занепокоїла! Я чудово розумію різницю між самотністю й ізольованістю. В нормальних умовах завжди можна покінчити з ізольованістю. Для цього досить вийти на вулицю або подзвонити по телефону, щоб почути голос друга. Інакше кажучи, ізольованість можна «ізолювати». Але самотність! Цілковита самотність нестерпна. Горе тому, хто самотній! Мені здається, що навколо мене — безмежна самотність, яка налягла з усіх боків і тисне на моє серце й душу. «Сьогодні, 1 листопада, я досяг 20° північної широти і звернув праворуч. Я прямую на захід з невеликим відхиленням на південь. Але відхилення все ж є. Постараюся піднятися на кілька градусів угору. Міняю галс — вітрило переміщується з правого борту на лівий. Якщо нічого не станеться, воно залишиться в такому положенні аж до прибуття на Антільські острови. Мушу сказати, що я зовсім перестав керувати човном; закріпив руль так, щоб мій курс точно відповідав показам компаса, і вже не торкався стерна ні вдень ні вночі. Тільки коли-не-коли, приблизно через кожні дві години, треба було легенько натиснути на румпель, щоб скерувати човен на правильний курс, од якого він трохи відхилявся. Вночі я спав у постійній вогкості; вона не зникала навіть удень. А проте я спав по дванадцять годин на добу. Можуть спитати, як міг я стільки спати в таких умовах? Можливо, я спав тому, що довіряв своєму човну. Тепер я вже знав, що «Єретик» витримає натиск хвиль, які весь час сунули на нього звідусіль. Я знав, що коли навіть величезний страхітливий вал упаде на човен, то хоч це й буде небезпечно, він ніколи не перевернеться. Я дотримувався простої, але втішної логіки: якщо зі мною нічого не сталося вдень, то чому повинно статися вночі? Вночі я ніколи не вкривався з головою. Насунувши брезент по шию, лежачи горілиць, я засинав під небесним зоряним шатром… Ніколи більше я не бачив такого феєричного зоряного неба, як в Атлантичному океані. Зоріли зорі. Час від часу мені світив небесний нічник — місяць. Дме постійний і спокійний пасат. Читати багато я не наважуюсь: боюся, що не вистачить батарейок, а що я тоді робитиму без них? Напруга їхня помітно зменшилася. Доведеться економити світло. Щодня я роблю одні й ті ж обчислення і кожного разу одержую дуже оптимістичні результати, які ніби кажуть мені: десь 23 листопада ти ступиш на землю, десь 23 листопада ти ступиш на землю, десь… Мені здається, що я вже досягнув 27°30? західної довготи. Кількість птахів помітно зменшилася, риба ловиться трохи гірше. Доводиться витрачати на ловлю більше часу: близько двох — двох з половиною годин щодня. Досі я ще не зустрічав саргассових водоростей. А втім, воно й зрозуміло: адже я навмисне відхилився на південь, щоб з ними не зустрічатися. Я помітив, що широта моя змінилася, бо зараз найкраще чути французьку радіостанцію Дакара. Довгота теж: в ефірі стало чути американські радіостанції. А взагалі в ефірі над Атлантичним океаном панують дві нації — англійці і росіяни. Неділю 2 листопада я навряд чи забуду, — в цей день я мало не став жертвою власної необережності. «Та чи міг я зробити інакше?» записую в щоденнику. Звичайно, міг. Ось уже кілька днів я почуваю себе гірше. Від незвичайної їжі і постійної вологості на тілі в мене з'явилися дрібні, дуже болючі прищі, які завдають мені справжніх мук. Щоб не ятрити їх, я намагаюся завжди спиратися на єдину надувну подушку. І ось через якийсь необережний рух вона впала за борт. Коли я помітив це, подушка вже відпливла на кількасот метрів од човна. Я спустив вітрило, кинув за борт плавучий якір, пірнув і поплив до неї. Плавець я непоганий, і через кілька хвилин подушка була у мене в руках. Але який жах охопив мене, коли, повертаючись до «Єретика», я помітив, що він оддаляється від мене, і, незважаючи на всі мої зусилля, відстань між мною і човном збільшується! Плавучий якір, цей водяний парашут, чомусь не розкрився і плив на хвилях, наче ганчірка. Ніщо не спиняло човна, і його несло все далі й далі. Я так втомився, що вже не в змозі був наздогнати втікача… Ще б трохи — і «Єретик» плив би далі без мене… Перед запливом через Ла-Манш у 1951 році я почував себе дуже добре і міг без відпочинку пливти двадцять одну годину. Але тепер я був таким кволим і знесиленим після стількох злигоднів та багатьох днів цілковитої нерухомості, що не зміг би довго протриматися на воді. А тому, кинувши свою надувну подушку, я щосили поплив кролем. Присягаюся, що навіть під час змагань з Буато-старшим в Лас-Пальмасі я напевно не розвивав такої швидкості! Спочатку відстань між човном і мною помітно зменшилася, але потім у мене вистачало сил тільки на те, щоб підтримувати цю відстань. Раптом «Єретик» уповільнив хід. Я підплив до нього і насилу здерся на борт. Виявилося, що якимось чудом стропи плавучого якоря розплуталися і парашут розкрився. Ця подія настільки змучила мене фізично й морально, що я поклявся ніколи більше не купатися в морі аж до самого кінця подорожі. Стосунки з морськими сусідами поволі налагоджуються. Мене супроводжує досить симпатична сімейка. Вона складається з п'яти чи шести дорад і кочурки-буревісника, що кожного дня прилітає до мене рівно о четвертій годині. Цей невеличкий птах з білими плямами на хвості нагадує веселих паризьких горобців. Просто не віриться, що ця пташка долає таку величезну відстань і знаходить собі якусь поживу серед океану! Вона завжди наближається до човна з боку корми і починає бігати по хвилях, бо вміє чудово ходити по воді. А коли сонце сідає, птах летить геть. Доради ж поводяться, як вірні друзі, і не покидають мене цілу добу. Я їх добре розпізнаю. Ще в перший день плавання, намагаючись підчепити деяких з них саморобним гарпуном, я завдав їм ран, які ще й досі не загоїлись. До речі, в морській воді рани у риб загоюються так само погано, як і в людей. В однієї з дорад лишилася виразка на спині завбільшки з монету в сто су, в другої — під боковим плавцем. Так я розрізняю п'ять чи шість риб, кожній з яких дав ім'я. Найбільшу звуть Дора. Вона невідступно пливе поряд з човном, але тримається насторожі, добре пильнуючи, щоб її не загарпунили вдруге. Час від часу Дора пірнає під човен або, перевернувшись набік, дивиться вгору, причому весь час поглядає на мене. Коли вітер вщухає і швидкість човна зменшується, всі доради пірнають під човен і починають бити хвостами по резинових поплавцях, ніби питаючи, чого це я так повільно пливу. До цих дорад весь час приєднуються інші, і от саме їх я й ловлю. Це справа нескладна: до тонкої жилки прив'язую гачок-трійник, наживляю летючу рибку, підібрану ранком у човні, і кидаю снасть за корму. Наживку тягну за собою так, щоб вона стрибала на поверхні, наче жива. Доради накидаються на неї, щоб проковтнути. Мить — і одна з них уже на гачку! Всі новенькі незмінно ловляться на цю хитрість, але старі досвідчені доради навіть уваги не звертають на неї — вони добре знають мене! Вночі 3 листопада в чорній воді спалахує справжній феєрверк, і я витягаю з глибини страшну, схожу на змію рибу з довгими іклами, з яких у темряві капає біляста отрута. Цікаво, що вона відчайдушно билася, поки була у воді, але як тільки я витяг її, риба одразу ж завмерла. Звичайно піймані риби ще довго підстрибують і тріпаються в човні, а в цієї — жодної конвульсії. Це, очевидно, пояснюється тим, що страховище, яке я вловив, було глибоководною істотою. В нього величезні порівняно з головою очі і страшні довгі зуби. Тоді я ще не знав, що це за дивна риба. Чудисько кольору міді вчепилося в мій спальний мішок, вимазавши його липким і, очевидно, отруйним слизом. Не дуже приємна здобич! Я обережно беру химерну рибу за хвіст і кидаю у воду. Тільки згодом я дізнався, що мені «пощастило» зловити змієподібну макрель, або гемпілуса. Таке саме страхіття стрибнуло вночі прямо в спальний мішок до одного з членів екіпажу «Кон-Тікі». Мабуть, спальні мішки чимось приваблюють риб цієї породи, бо моя теж зловилася вночі і теж вчепилася в спальний мішок! Після цього я став користуватися ним з великою обережністю. Варто мені було згадати про органічні отрути, що ними південноамериканські індійці змащують вістря своїх списів і стріл, як при одному погляді на мішок мене охоплював жах. Того ж дня, об 11-й годині, я побачив миль за десять від «Єретика» корабель. Мене не помітили. «Потерпілий, бідний брате мій! Коли хочеш урятуватися, розраховуй тільки на власні сили! Я опинився між кораблем і сонцем, і мене не помітили. Яка досада! Адже корабель зупинився, щоб визначити свої координати, і стояв хвилин десять, не менше! Мої близькі могли б одержати від мене вістку. Цей корабель іде на північний схід, певно, з Америки до Азорських островів» [20] .  

Коли б у цей час я знав, що готує мені доля! Я зробив нову помилку у своїх обчисленнях. У навігаційному довіднику вказано годину заходу сонця для нашої широти при нульовій довготі. Нормально мене повинно зносити на 4' на кожний градус. В довіднику також визначено час, коли сходить та заходить місяць. Але моя гадана довгота, на жаль, зовсім не відповідає довготі, визначеній опівдні і під час заходу сонця, і разом з тим точно відповідає довготі, яку мені дає час заходу місяця. не зна, яку ж вважати правильною? Лише пізніше я довідався, в чому річ: один офіцер військово-морського флоту пояснив мені, що це явище було викликане рефракцією. Щоб згаяти час і зміцнити пам'ять, починаю розважатися головоломками. Раніше я був зовсім байдужий до математики, а тепер цілими днями займаюсь обчисленням, підраховую в думці середню швидкість «Єретика», ділю 2700 миль, які мені треба пройти, на середнє число миль, які проходжу за добу, щоб дізнатися, скільки днів ще мене носитимуть течії та вітер. Варіюючи середню швидкість, я роблю ці підрахунки сьомий, восьмий, дев'ятий раз… Цього ще не вистачало! Я починаю вірити в прикмети і стаю марновірним. Що ж, марновірство — супутник і друг самотності. Якщо, наприклад, я відразу не знаходжу люльку, коли хочу курити, то вбачаю в цьому дуже погану прикмету. Перед відплиттям з Канарських островів мої друзі подарували мені маленьку ляльку. Інколи, дивлячись на ляльку, я в думках звертаюся до неї. Потім навіть починаю говорити вголос, розповідаю, що збираюся робити в майбутньому. Відповіді, звичайно, не жду: поки що це не діалог. Вона почне розмовляти зі мною пізніше. А в цю хвилину мені просто хочеться поговорити — переконатися в тому, що я справді живу. Я вже добре вивчив морехідні якості свого човна. Коли «Єретик» іде з нормальною швидкістю, а вітер помірний, я визначаю приблизну швидкість по тому, як натягнутий шкот. Вітер, що вже два дні, як ущух, знову почав загравати з вітрилом, і тепер в середньому я роблю 4 вузли. Просто чудово! Коли б так було весь час, то за двадцять днів… Вівторок, 4 листопада. Визначив довготу за місяцем. Від моєї гаданої довготи вона відрізняється на 3°, а від того, що показує сонце, — на цілих 9°! Тепер я вже нічого не розумію. Батареї розряджаються, і приймач працює ледве чутно. Власне, його можна слухати тільки ввечері, коли станції чути найкраще. Орієнтуватимуся на свої гадані координати, роблячи максимальні поправки за місяцем. Учора держав курс прямо на захід; сьогодні перебуваю на 18°58? північної широти. А п'ять місяців тому ми пливли біля берегів Менорки і хотіли зробити першу зупинку. Скільки відтоді збігло часу, які простори лишилися позаду! Вже 6-та година вечора, а я ще не зловив свій «обід». І найприкріше те, що навколо човна аж кишить риб-лоцманів. О 7-й годині я нарешті витягнув свій «обід». Спать лягати натщесерце не доведеться. Навколо мене пірнають дельфіни і кружляє біла чайка-красуня. Хвилі невеликі, погода чудова, а вітер середній. Саме такий, як треба: «Єретик» іде на повний хід. Коли б так було весь час! Якщо нічого не станеться, через дванадцять днів я згорну «штурманку» адмірала і користуватимуся спеціальною картою Карібського моря. Тоді мені лишиться пропливти якихось шістсот миль, таку ж відстань, як від Касабланки до Лас-Пальмаса. Я вже давно не засвічував уночі сигнального ліхтаря і зараз починаю шкодувати, бо кораблі не помічали мого човна. А я ж мав нагоду послати рідним бодай якусь звістку про себе! Ця думка гнітить. До того ж у мене більше немає чого читати. Перед відплиттям постала давня проблема: які книжки взяти в експедицію, що триватиме кілька місяців? Намагаючись поєднати всі жанри, я взяв том Мольєра, повне зібрання творів Рабле в одному томі, Сервантеса, том Ніцше, драми Есхіла двома мовами, Спінозу, вибране Монтеня, а з музичних партитур — «Страсті» Баха і квартети Бетховена. «Я вже не вірю, що можу зустріти якийсь корабель. Океан — вимерла пустеля, нікого немає, я зовсім самотній. Коли досягну 50° західної довготи, тобто днів через десять (тоді я наївно вірив у це!), якщо тільки кораблі не зустрінуться раніше, — почну засвічувати сигнальний ліхтар».  

* * *

 

Останнім часом мене частенько відвідують акули, та я вже звик до таких візитів і ставлюся до цих хижаків з глибоким презирством. Жалюгідні боягузи! Досить їх тільки стукнути легенько по носі, і вони одразу ж кидаються навтіки. Звичайно все це відбувається так: акула наближається і починає штовхати мордою човен. Я хапаю весло і, розмахнувшись, щосили б'ю акулу по голові; переляканий хижак блискавично пірнає і зникає в глибині. Мої друзі доради, мабуть, тішаться з цього видовища, проте все ж, коли з'являється страшна потвора, вважають за краще триматися на пристойній відстані. Певно, доради ставляться до мене з глибокою довірою та повагою, бо навколо «Єретика» їх збирається чимдалі більше. 5 листопада я став свідком справжнього феєричного спектаклю. Я часто зустрічав зграйки летючих риб. Звичайно вони вистрибують з води і летять якусь мить над хвилями, наче планери. Але коли на них кидаються мої доради, летючі риби починають перестрибувати з гребеня на гребінь. Злегка торкаючись хвостом поверхні води, вони одночасно відштовхуються плавцями, наче крильцями, щоб злетіти проти вітру і втекти від переслідувачів. Але доради надзвичайно спритні. їх не обдуриш. Виставивши з води спинні плавці, вони, наче торпеди, мчаться за своїми жертвами і наздоганяють їх саме тоді, коли ті падають у хвилі. Маленькі хитруни думають, що занурюються в море, насправді ж вони потрапляють у хижі пащі дорад. Крім цього, мені пощастило сьогодні побачити ще одне незвичайне видовище: зграя «морських серпокрильців» переслідувала величезний косяк летючих риб. Не розумію, звідки у відкритому морі взялися ці птахи, аж одинадцять штук. Згодом виявилося, що саме того дня «Єретик» пропливав дуже близько від островів Зеленого Мису, але, звичайно, я цього не знав.  



* * *

 

Між іншим, про птахів. Звичайно потерпілим кажуть: «Якщо ти бачиш багато птахів, — це значить, що земля близько». В даному разі таке твердження цілком відповідало істині: земля знаходилася від мене за якихось 60 миль, і тільки вітер та течія заважали мені наблизитися до неї. Потерпілим, крім того, кажуть: «Птахи завжди летять у тому напрямку, де знаходиться земля». Однак ці птахи летіли на захід, в напрямі землі, до якої було щонайменше 1500 миль, і жоден з них не звернув на південний схід, де зовсім близько лежать острови Зеленого Мису. Навіщо ж вселяти в потерпілих обманливі надії на порятунок, які щезнуть, мов міраж, і лише прискорять кінець нещасних! Того ж дня я записую в щоденнику: «Сьогодні неймовірна спека. З насолодою випив би кухоль пива! Найбільше мучить відсутність прісної води. Як уже мені остогид отой риб'ячий сік! Коли б зараз пішов дощик! Хоч часом сонце і ховається за хмари, а океан, як і раніше, хвилюється, дощу все-таки немає і взагалі ще не було. Коли ж він нарешті піде? Я не відчуваю спраги. Мені просто хочеться чогось смачного, як тій людині, що наїлася макаронів, а потім охоче поласувала б ще й курчам. Я не хочу пити, але думка про прісну воду невідступно переслідує мене.  



* * *

 

Вночі 6 листопада на мене знову напала акула, цього разу якась незвичайна. Мабуть, цей хижак уже скуштував людського м'яса і тому нічого не боїться. Раз у раз акула б'є мордою в дно човна. Я прив'язав ніж до кінця весла і приготувався до захисту. Акула перевертається, щоб кинутися на мене збоку, але в цю мить я блискавично встромляю свою зброю в черево акули і розпорюю її від хвоста майже до голови.



Очевидно, мій човен дуже подобається рибам, певно, вони бачать у ньому цікавого і корисного супутника, бо оточують мене тепер з усіх боків. Стільки риби я ще ніколи в житті не бачив, навіть в акваріумі Океанографічного музею Монако. Хай би подивилися ті, хто пророкував, що я нічого не зловлю в океані! Уявляю їхній вираз обличчя! Через деякий час, коли я робив якісь нотатки, несподівано з'явилася ще одна акула, значно більша, ніж попередня — завдовжки метрів п'ять. Ну й страховище! Морда плеската, паща широченна — вигляд справді страхітливий! Стривожений, я поспішно перекриваю всі клапани між камерами поплавців. Така обережність необхідна: якщо акула навіть і прорве одну з камер, у мене ж лишаться ще чотири запасні. Однак ці хижаки взагалі боягузливі, а вдень і поготів. Акула, обнюхавши рульове весло, звертає, і, зробивши кілька кругів навколо човна, пливе геть. Дивлячись на неї, я пригадую своє недавнє купання в океані. Яка необережність! Я ладен надавати собі ляпасів: адже коли б отака акула напала на мене у воді, справа могла б обернутися дуже погано! Уночі я ще слухаю радіо, але звук став таким тихим, що нагадує шепіт. Щоб уловити його, доводиться припадати вухом до радіоприймача. Тепер я втратив останню можливість визначати свої координати за точним часом. Визначати курс за Полярною зорею я не вмію, до того ж дзеркальця мого секстанта помутніли від морської води і я не можу ними користуватися вночі. Тепер я втратив будь-який зв'язок із землею, до мене вже не доходять ніякі вісті, і я поступово починаю забувати навіть голос людини. Віднині я чутиму тільки один голос — свій і перестану відрізнятись од мешканців океану, які оточують мене. Дедалі більше мої відчуття, мої сприйняття стають схожими на їхні, я дивлюся і реагую на оточуючий світ точнісінько, як вони. Ми їмо однакову їжу і разом полюємо на летючих риб. Щодня, рівно о четвертій годині, до мене прилітає кочурка-буревісник, моя давня знайома. Доради — це мої підопічні. Ми однаково страждаємо від спеки. Вони ховаються від сонця під човном точнісінько так, як я ховаюсь пополудні в тіні вітрила. Оце й уся різниця.  

Мені стає дивно, коли я починаю думати, що десь там, на землі, є люди, що занадто турбуються про свій одяг і зовнішній вигляд… Або про те, що є люди, які живуть спокійним, правильним життям… Невже це можливо? Я тепер живу сьогоднішнім днем, встаю і лягаю разом із сонцем і взагалі повертаюся до первісного, тваринного життя. І досі не можу без хвилювання перечитувати записи тих днів, коли я почав втрачати сили. Я бачу, як все помітніше міняється почерк. На ньому позначається біль самотності і безмежна туга. Щоденник ст. моїм єдиним другом, якому я можу вилити свою нудьгу та скарги. У перші дні я списував щоденно одну-півтори сторінки, а зараз вкриваю карлючками дві-три з половиною.  



* * *

 

П'ятниця, 7 листопада. Вже двадцять днів, як я в Атлантичному океані. Канарські сірники нікуди не годяться. На щастя, я мав кілька коробок хороших марокканських сірників, які добре горять навіть тоді, коли їх намочити у воді, а потім висушити на сонці. Але їх доводиться заощаджувати. Ніч минула спокійно, весь час повівав вітрець, і я добре виспався. Коли я прокинувся, щоб дочекатися сходу місяця, і глянув на океан, він здався мені дивною і страшною істотою. Здавалося, що навколо мене інший, казковий світ, зовсім не схожий на наш, світ рухливий, живий і незбагненний, наче я перебуваю на іншій планеті. В глибині то там, то тут спалахують вогники. В океані вирує життя, про яке ми можемо тільки здогадуватися. Наче в хмарному небі, там мелькають довгі блискавки. Навколо човна вистрибують риби — німі актори таємничої драми. Ми не бачимо її, бо тонка плівка поверхні ховає під собою зовсім інше, чуже нам і незрозуміле життя».  



* * *

 

Двадцять перший день. Вранці риба клювала чудово. Тепер зранку і ввечері я ловлю стільки риби, скільки хочу. Де ж ви, «спеціалісти»? Між іншим, я весь час запитую себе: як можна бути спеціалістом у ще зовсім недослідженій галузі науки? Сьогодні прочитав у «Малій енциклопедії риб» про рибу-меч. «Риба-меч — жахливий ворог усіх китоподібних. Вона б'є своєю зброєю з розмаху, а не коле, як це думають. Тільки коли її охоплює сліпа і незрозуміла лють, вона мчить вперед, наче торпеда, кидається на судна і пробиває все бивнем». Втішного мало! Сподіватимуся, що «приємна» зустріч не відбудеться. Прокинувшись у суботу, 8 листопада, я записую в щоденнику: «Велика зграя птахів!» А я ж перебуваю за тисячу миль від берега. В мій човен упало багато летючих риб завбільшки з сардинку. Уявляю собі, який би це був делікатес, коли б підсмажити їх! Але й сирі вони теж смачні і нагадують справжні анчоуси. Мої любі доради вперто пливуть за «Єретиком», і разом з ними — величезна Дора, яка нізащо не хоче йти на гачок. Сьогодні щедро світить сонце… Зате вночі прохолодно, і я відпочиваю од спеки. Щоночі хвилин десять я все ще слухаю радіо і за цей час встигаю узнати, що в Булоні та Дюнкерку був шторм. Бідна моя Жінетта! Як вона хвилюється! І як я хочу, щоб усе це швидше скінчилося насамперед заради неї. Зараз я досяг потрібної широти і не хотів би спускатися південніше. На жаль, тієї ночі я слухав радіо востаннє. Тепер воно замовкло для мене назавжди. В ту хвилину я перебував на 17°14? північної широти, тобто північніше Гваделупи, десь між Антігуа і Барбудою. В щоденнику записую: «Ніч для мене — жаданий відпочинок. Я завжди з нетерпінням чекаю її настання. По-перше, тому, що вона завершає ще один день; по-друге, тому, що нічого не бачу і, отже, не хвилююся». Така пасивність дуже характерна для всіх, хто довгий час лишався зовсім один. Людина покірно схиляється перед подіями і тільки питає: «Що ж буде далі?» Через це кожний день, що не завдав мені горя чи смутку, стає для мене хорошим днем. Сьогодні за «Єретиком» пливла велика зелена ковбаса завдовжки 2–3 метри і завтовшки сантиметрів 20. Це не водорость, бо ковбаса звивається і скорочується. Купатися мені щось уже перехотілося!  



* * *

 

9 листопада вітер, що й раніше був досить сильний, перейшов у штормовий. Чудово! Тепер «Єретик» іде з швидкістю п'ять вузлів за годину. Аби тільки витримало моє залатане вітрило! Цієї ночі я змок до рубця. Та це не біда. Ідучи з такою швидкістю, я ризикую значно більшим: якщо зірве вітрило, мій човен втратить хід. Сьогодні, разом з днем відплиття, я зустрічаю в океані вже четверту неділю. Сподіваюся, що мені доведеться святкувати цей день у човні ще разів два, не більше. Адже, починаючи з завтрашнього дня, я вже зможу казати: «На наступному тижні…» В ніч з 9 і цілий день 10 листопада вітер дужчав. Швидкість «Єретика» стала більшою, але я весь час тремчу, щоб не пошматувало вітрило. Сьогодні вже минає вісім днів, як я востаннє бачив корабель. Вперше за все плавання я зловив велику, дуже смачну летючу рибу завбільшки з макрель. «Хмари заснували небо, і завтра мені важко буде визначити широту». І знову сталося те, чого я боявся кожної миті: велика хвиля плеснула в човен і виповнила його до половини, мало не перевернувши. Коли б це сталося, то я напевно загинув би. Звичайно, можуть подумати, що з часом я звик до таких пригод, і в мене не було страху. Насправді ж я їх боявся дедалі більше. Нехай я щасливо проплив двадцять днів — що ж з того? Досить однієї хвилі — і все буде кінчено! Я намагався запобігти цьому, але все одно щодня і щохвилини, аж до останнього дня, мені доводилося покладатися на ласку хвиль. Коли через днів десять станеться зі мною отаке лихо, я вже буду на трасах пароплавів, і, можливо, мене врятують, але зараз… Зараз нема на що надіятися.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка