Ця книга присвячується



Сторінка4/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

З 7 ДО 21 ЧЕРВНЯ


 

«Сіді Феррук» швидко віддаляється. Бажаю вам, капітане, щоб ви ніколи не брали участі в таких експериментах, як наш. Ми не знали, що ваш корабель повіз із собою вантаж насмішок, пліток і образ, яких ми мали зазнати найближчим часом. … Джек усе ще лає французького капітана за неввічливе поводження. Я цілком поділяю його обурення. Та все ж добре, що наші близькі одержать про нас звістку і що ми перемогли спокусу піднятися на борт корабля… Експеримент триває. Ми радіємо, що можемо тепер удосталь напитися прісної води, і відкриваємо мішок з продуктами. В ньому морські сухарі, чотири бляшанки м'ясних консервів і одна бляшанка згущеного молока. Барометр нам не збрехав: хоч і світить яскраво сонце, але вітер знову дужчає. Тільки цього разу він дме вже в потрібному нам напрямі: на зюйд-зюйд-вест. Наближаємося до Менорки. Ось уже бачимо нашу давню знайому: о дванадцятій годині дня, в неділю, 8 червня, на горизонті з'являється вершина Topo. Тепер її видно краще, ніж вісім днів тому. Чи ж зможемо ми цього разу подолати прибій і пристати до берега? Балеарський архіпелаг складається з шести островів. Найбільші з них — Менорка, Мальорка та Івіса. Менорка, до якої ми наближаємося, лежить трохи на схід від інших. На південному березі її розташована столиця Маон, уславлена завдяки бою, яким біля цього міста керував герцог Рішельє. Ми можемо пристати лише в двох місцях: на сході, біля Маона, і на заході, в маленькому порту Сьюдадела. Скелі, що оточують узбережжя з півночі, не дають змоги пристати до острова. Вони були свідками багатьох корабельних аварій, і зокрема загибелі «Генерала Шанзі» в 1910 році. Отже, нам треба їх обминути. Спочатку ми прямуємо до північно-східних берегів острова, сподіваючись дістатися до Маона вночі. Але вітер звів нанівець наші плани і відкинув нас на захід. Наступного ранку виявилося, що ми перебуваємо на відстані кількох кабельтових од північної частини острова. Де ж оті квітучі затоки, що одразу уявляються при самій згадці про Балеарські острови? Пляжі розташовані тільки на південному узбережжі. Протягом трьох днів, що тягнуться для нас нескінченно довго, ми пливемо вздовж берегів, не маючи змоги пристати до них, хоч це зовсім близько. Я старанно знімаю берег на кіноплівку: вона буде нашим свідком, якщо раптовий вітер знов однесе нас у море. У понеділок ми починаємо потроху наближатися до північно-західної точки острова. Берег так близько, що я бачу навіть дикого кроля, який біжить пагорком. Муки голоду минули: я щодня займався підводним полюванням. Боже мій, які це чудові місця для мисливців і рибалок! Протягом усього нашого плавання вздовж узбережжя і під час перебування на острові я майже щодня полював по годині з рушницею і щоразу добував не менше як шість кілограмів риби. А проте ми поспішаємо дістатися до порту. Хочеться якнайшвидше закінчити перший етап подорожі і переправитися в Малагу або в Танжер, словом, кудись ближче до Гібралтара. Тоді ми зможемо вирушити в плавання через Атлантичний океан. У вівторок, 10 червня, під час заходу сонця, ми пливли за кілька десятків метрів од північно-західних берегів Менорки. Легенький вітрець поволі наближав нас до берега, але потім він залишив нас, і саме тоді, коли нам треба було огинати мис Менорку. І, як на зло, жодної бухти чи затоки, де можна було б кинути якір! А вітер з берега, як на біду, знову гнав нас у відкрите море. Менорко, земле обітована, невже ми втратимо й тебе? Невже нам доведеться знову кружляти у Валенсійській затоці, наче в Дантовому пеклі? Ми докладали всіх зусиль, щоб затримати, уповільнити дрейф на північ за допомогою нашого підводного парашута. На жаль, течія несла наш човен на північ. Прокинувшись у середу, 11 червня, на вісімнадцятий день подорожі, ми з відчаєм побачили, що принаймні 15 миль пролягло між нами і давно очікуваним берегом. Та надія знову повернулася до нас. Здійнявся легкий бриз з моря, і ми знову поволі почали наближатися до західного узбережжя — мису Менорки. Ми знали: досить обігнути цей мис і пройти з милю на південь, щоб потрапити в маленький порт Сьюдадела, який здається нам рятівним пристановищем. О 10-й годині ранку ми — о радість! — помічаємо нарешті з десяток рибальських човнів. Метрів за двадцять од берега до нас наблизився один з човнів, узяв на буксир, і через десять хвилин, усе ще не вірячи собі, ми вже входили в чудовий маленький порт, який одразу ж нас зачарував. Однак принади і спокуси землі були небезпечні для мого товариша, незважаючи на всю його мужність, стійкість і витримку, проявлені під час плавання. Наше прибуття зацікавило багатьох мешканців міста. В порту зібрався цілий натовп. Попереду стояв уже літній іспанський офіцер з розумними очима. Кинувши погляд на наш прапор, він звернувся до мене. Я ледве стояв на ногах, і мене підтримували два люб'язні чоловіки. Зав'язалася коротка розмова: — Ви француз? — Так. — Звідки ви прибули? — З Франції. — На оцьому? — спитав іспанець, вказуючи очима на «Єретик». — Так. — З якого порту? — Монте-Карло. — Шановний добродію, щоб повірити цьому… Я простяг йому вирізане з газети повідомлення, де йшла мова про наше майбутнє відплиття. Пробігши його очима, старий іспанський офіцер відступив на крок перед прапором, виструнчився і голосно сказав: — Тоді, панове, — хай живе Франція! Схвильований, я попросив його засвідчити цілість наших аварійних запасів. Який контраст з попередніми двома добами! Спочатку якнайшвидше надіслали телеграми рідним. Потім — велика склянка холодного пива, що здається нам нектаром. Ми були під впливом чар цієї казкової країни. Провідники скоро подружилися з нами, показали нам багатства і визначні місця цього затишного маленького міста. Спасибі тобі, Гільєрмо, за те, що ти повів мене в житла, де зберігалися старовинні речі, які нагадували про давнє минуле — завойовницькі війни, що їх вели маври, французи, англійці, іспанці; де я побачив меблі часів королеви Анни, іспанську зброю і фламандські рукописи. Спасибі тобі, бо ти сказав мені якось: «Цей дім — твій!» Адже ці слова багато важать для людини твоєї нації. Спасибі тобі, Августіне. Ти частував мене національними стравами Менорки, і зокрема славнозвісною «собразадою», про яку я й досі зберіг «пекучі» спогади. Спасибі вам, Фернандо і Гарсіа! Ви показали мені затишні бухти, де шастали морські окуні й безліч інших риб, що породили надію навіть в мене, невдахи-рибалки. Я задовольнив на цьому острові ще одну свою пристрасть — любов до музики. Наступної неділі Гільєрмо познайомив мене з місцевим композитором. Удома в нього я зустрівся з прекрасним піаністом Мальорки доном Мас Пор-селем, учнем Альфреда Корто. І знову Бах, Фалла, Шуман та Дебюссі заполонили мою душу. Як важко буде залишати гостинне місто! А проте в понеділок під аплодисменти багатьох присутніх ми з допомогою моряків виходимо з прекрасного порту. Рибальський човен відбуксирував нас до Алькудії, за п'ять миль од берега Менорки. Те, до чого ми повинні були звикнути, сталося вдруге. Через десять хвилин буксирний кінець відчепили, і ми знову залишилися самі. Цього разу маршрут був короткий. Ми хотіли доплисти до Мальорки, а до неї було сорок миль. Ми могли бути там на світанку наступного дня. Але це при тій умові, якщо вітер і течія не відкинуть нас до північного берега. А уникнути цього — складна проблема, бо наші кілі були погано закріплені і майже не діяли. До того ж вітер дув з південного заходу. Проте все нібито йшло добре, і ранком 7 червня ми пливли посередині фарватеру. Назустріч ішло чимало рибальських човнів, рибалки дружньо вітали нас. На суходолі ми були недовго і тому одразу ввійшли в ритм нашого звичайного життя на «Єретику». Правда, ми взяли з собою трохи харчів, вважаючи, що продовжувати дослід між двома острівцями недоцільно. Непорушний запас усе бережемо для плавання в Атлантичному океані. Нарешті, десь близько 16-ї години, дорогий нам острів Менорка, що ледве підносився над обрієм, розтанув на сході, і в промінні надвечірнього сонця урочисто випливла гордовита Мальорка. Раптом Джек, що саме в цей час сидів за стерном, з властивим йому спокоєм повідомив: — Ален, нас дуже відносить на північ, вітер зараз дме прямо з півдня. Це мені не подобається, бо південний і північний вітри викликають жахливі бурі. Але спробуємо добратися до порту. Проте стрімкі скелі Мальорки вже промайнули перед нами. Вітер підхопив нас і знову поніс у Валенсійську затоку! Єдине, що ми можемо зробити, — кинути плавучий якір. Справді, це море хоч кого до розпачу доведе. І коли ми вже потрапимо в зону постійних вітрів? Я твердо вирішую ніколи не плавати у Середземному морі, не взявши з собою про всяк випадок підвісного мотора. Виходить, попереду ще одна ніч пасивного чекання. А що принесе завтрашній день? Нам уже починає набридати знавісніле Середземне море. 18 червня, на світанку, вітер ущух. Ми боязко оглядаємося довкола і з розпачем переконуємося, що дрейфуємо приблизно на тому самому місці, де опинилися у вівторок, 10 червня, на цю ж годину. Може, нас тільки віднесло трохи далі в море, миль за двадцять на північний схід від Менорки. Знову доведеться повторювати те ж саме: обійти мис і ще раз перепливти протоку… Як на лихо, північний вітер дужчає. У відкритому морі, далеко від берегів, ми нічого не боялись, але тут, серед скель і рифів, нам загрожувала смертельна небезпека. Тепер лишалося тільки одне — спробувати повернутися до Сьюдадели і почекати, доки випогодиться. Треба поспішати, бо вітер з кожною хвилиною дужчає. Дуже швидко, приблизно за чотири години, роблячи в середньому п'ять вузлів за годину, ми наблизилися до землі. Та в цей час на морі знялися такі хвилі, що годі було й думати обійти згубний мис. Ми вже вирішили повернути на схід, щоб увійти в якусь більш-менш спокійну бухту, але в цей час підійшов рибальський баркас і взяв нас на буксир. Та цього разу пливти набагато важче: з кожним ударом хвилі буксирний канат то провисає, то рвучко натягується і аж дзвенить, наче струна. Все йде добре, поки «Єретик» ріже хвилі носом. «А що буде, коли ми повернемось боком до хвиль?» — не приховує свого занепокоєння Джек. І ніби у відповідь на його слова човен злітає на гребінь, буксирний канат натягується, потім хвиля спадає, і «Єретик» перевертається. Ми опиняємось в воді. На щастя, буксирний човен швидко підпливає до нас, і ми видираємося на борт. І одразу ж, ще до пояса у воді, я кричу: — Джек! То як, експеримент наш триває? Він відповідає з властивим йому британським спокоєм: — А хто ж сумнівається в цьому? Молодчага Джек! Я ж казав, що на морі він чудовий! І чого було нам заходити в порт! «Єретик» зараз, мов черепаха, перевернута на спину. Потроху починають спливати різні предмети, які були під тентом. Прибій і гострі скелі щомиті загрожують рибальському човну, але іспанські рибалки, нехтуючи небезпекою, кружляють навколо місця «корабельної аварії». Побачивши. щось у воді, я пірнаю, намагаючись врятувати якнайбільше речей. Насамперед вітрило, потім водонепроникні мішки (слава богу, найцікавіші кіноплівки врятовано), кілька касет з фотоплівкою, весла, спальні мішки… На жаль, фотоапарати, кінокамера, компас і біноклі загинули. Щогла виявилася поламаною, а тент порваним. Похнюплені входимо в порт Сьюдадела, тягнучи за собою «Єретик». Як же це трапилося? Нас занадто швидко буксирували, причому при піднятому вітрилі, чого не можна було робити в наших умовах. Раптовий порив вітру, удар — і ми перевернулися. Звідси мораль: ніколи, навіть при сприятливому вітрі, не дрейфувати без плавучого якоря, щоб мати можливість ставати до хвиль тільки носовою частиною. А все-таки ми врятувалися, човен не пошкоджено, наша воля непохитна. А це головне!  

БИТВА ЗА СПОРЯДЖЕННЯ. ТАНЖЕР


 

Тільки-но ми прибули в порт, я одразу ж телеграфував Жану Ферре, щоб він вислав необхідне спорядження замість того, яке потонуло в морі. Незабаром надійшла відповідь: «Жан Ферре виїздить у Пальму». Нам лишалося одне — спокійно чекати представника «мешканців суходолу». Рано-вранці в четвер я пішов до моря, щоб досхочу пополювати під водою. Разом з Фернандо, чемпіоном Менорки з підводного полювання, ми спокійно ловили рибу, коли прибіг, засапавшись, хлопчик і повідомив, що нас чекають якісь два французи. «Це Жан», подумав я. Сів на велосипед і, незважаючи на палюче сонце, щодуху мчав, щоб швидше дістатися до порту. Прибувши на місце, я побачив… двох невідомих, які, заволодівши судновим журналом Джека, безсоромно переписували його. Здивований цим, я все ж прийняв своїх співвітчизників і пояснив мету нашої подорожі. Вони вже знали все, бо встигли розпитати коменданта порту й ознайомитися з нашими дорожніми нотатками. Весь ранок вони набридали мені розпитуванням. Нас запросили до друзів на сніданок. Ці двоє теж ув'язалися за нами і нахабно фотографували нас там. Після цього задоволені репортери вилетіли в Пальму. З мене було досить. Ми вирішили, що більше й пальцем не поворухнемо для таких нахаб. Наступного ранку, в п'ятницю, комедія повторюється. Приїжджають ще два французи. Чекають нас. Ми одразу ж зникаємо, щоб не зустрічатися з ними. А через годину в Сьюдаделі з'явилися засапані й розлючені Жан Ферре і Санчес, французький консул у Маоні, переконані, що середземноморське сонце висушило наш мозок і в нас є всі підстави потрапити в дім для божевільних. Новини були неприємні: наш благодійник відмовляв нам у допомозі. В чому справа? Чому раптом така немилість? Виявилося, що майже всі газети, які вважали наш експеримент несерйозним, оголосили після зустрічі з «Сіді Феррук», що експедиція Бомбара провалилася. Треба було поговорити одверто і все з'ясувати. Я вирішив залишити Джека на Менорці і виїхати через Мальорку в Париж. На Мальорці нам у всьому допоміг французький консул, і в понеділок 23 червня ми вирушили до Парижа. Про цю поїздку автомобілем я докладно не розповідатиму. Це був чи не найнебезпеч-ніший етап експедиції. Скажу тільки, що о 8-й годині ранку ми приїхали у Валенсію, о 12-й годині 30 хвилин — у Мадрід, о 19-й годині — у Сан-Себастьян, а о 6-й годині ранку були вже в Пуатьє. Теж непоганий рекорд! У Парижі нас чекала боротьба. Щоб знову вирушити в плавання, треба було дістати все необхідне для ремонту і оснащення «Єретика». Але наші наміри, мабуть, уже ніхто не вважав серйозними. Як на гріх, скрізь готувалися до найрізноманітніших «експедицій», серед яких було немало зовсім фантастичних, наприклад, перехід на каное за маршрутом Кентукі — Сан-Себастьян — Дублін або перехід через Па-де-Кале на моторолері. Нас висміювали так само, як і цих «божевільних». А конструктори, хоч і не зовсім ще втратили віру в нас, все ж вагалися, чи слід нам допомагати. Наш меценат, переконаний «спеціалістами», які святкували перемогу, відмовився фінансувати нас, мотивуючи це тим, що він, мовляв, не хоче «сприяти нашому самогубству». Він не розумів, що таким чином сам катастрофічно зменшує наші шанси на успіх експедиції, яка стає від цього значно небезпечнішою. Але що ж трапилося? Чому тепер усі старалися перешкодити нашій подорожі? Поступово я почав догадуватись, чому так різко змінилося ставлення до нашої експедиції. Дехто сподівався, що вже в перші дні подорожі нас викине на італійське узбережжя. Коли ж у нас з'явилися певні шанси на успіх, то це викликало у декого роздратування, особливо у власників підприємств, на яких виготовляють рятувальне спорядження. Але ж я й не старався довести, що рятувальне спорядження нікому не потрібне. Я тільки хотів дати надію на порятунок тим, хто під час корабельної аварії не матиме цього спорядження або матиме його в недостатній кількості. В гру вступили інтереси, які були мені зовсім чужі. Згодом у Танжері мої підозри підтвердилися: всі ці махінації стали помітні ще більше. Експедиція наша висіла на волосинці. Після одчайдушної боротьби мені пощастило дістати матеріали для ремонту човна. Знесилений, я повернувся 29 червня в Пальму: Джек і «Єретик» мали туди прибути на пароплаві «Сьюдадела». Звідти ми вирішили пропливти якнайдалі в напрямку протоки. В разі якоїсь непередбаченої зупинки ми могли б дістатися до Танжера на пароплаві. Хай думають, що хочуть, але зірвати нашу атлантичну експедицію не вдасться! Я тільки боявся, щоб у мене всілякими неправдами не одібрали навігаційного посвідчення. Бо тоді — прощай, наша подорож! І ніхто ж не скаже: — Йому не дали закінчити експеримент! А казатимуть: — От бачите, він не зміг успішно довести до кінця свій дослід, бо вся його теорія необгрунтована і нежиттєва! Може, саме через це я вирішив іти вперед до кінця, незважаючи ні на що. Після восьми днів наполегливої боротьби проти косності і всіляких підступів необхідне спорядження: щогла, два кілі, компас і кілька книжок — прибуло літаком. Один Всевишній знає, скільки лиха ми натерпілися на митниці з цим нещасним спорядженням. Без допомоги французького консула справа, напевно, й досі не була б зрушена з місця. Та ось, нарешті, все доставили в яхт-клуб, який гостинно розчинив перед нами свої двері. Вранці в неділю все було готове. Але Джек вирішив відпливати пізно вночі, щоб вітер, який подме з суші, допоміг нам вийти із затоки. Ми хотіли вийти з порту без будь-чиєї допомоги. Спробуємо досягти берегів Африки або Іспанії. Тепер ми відпливали далеко не так урочисто, ніж першого разу. Нас супроводив лише маленький човен яхт-клубу. Джек і я не поспішаючи гребли. Подув східний вітер. Прощай, Менорко! Ми знову йдемо в море. Цього разу наша подорож здавалася прогулянкою. В понеділок ранком, ще поблизу берега, я піймав кілька чудових риб — отже, харчами ми були забезпечені. Який прекрасний день стояв тоді! Вітер був сприятливий. Джек твердив, що так ми зможемо досягти Аліканте на південно-східному узбережжі Іспанії. Звідти спробуємо пропливти вздовж берега якнайдалі до Малаги. На той випадок, коли б вітер ущух, ми заздалегідь вирішили при першій же нагоді прибути в Танжер першим-ліпшим вантажним пароплавом. Найважливіше для нашої експедиції було вийти в Атлантичний океан через «Геркулесові стовпи». Це чудо світу нестримно притягало нас до себе. Досі наш дослід був обмежений тісним закритим Середземним морем. По-справжньому задовольнити всі наші прагнення міг тільки океан. Надвечір у понеділок Менорку оповив легкий серпанок туману. Ми намагалися відпливти якнайдалі на південь од Івіси. Вранці у вівторок з правого борту попереду побачили цей берег. Вітер весь час був сприятливий. Що ж до харчів, то підводне полювання давало нам здобич. Час від часу до нас припливали дельфіни. Надвечір у вівторок, десь о 16-й годині, ми занепокоєно помітили, що, незважаючи на вітер, «Єретик» не посувається вперед. Течія заважала йому пливти на захід. Якщо вітер зміниться, нас відкине до Мальорки. Ми вирішили підійти впритул до берега і посадити «Єретик» на одну з піщаних кіс, яких було багато вздовж узбережжя. За весла, дружно! Раз-два! Раз-два! До берега, здавалося, зовсім близько, але поки ми досягли його, вже надходила ніч. Сотні рифів оточували човен, і ми спочатку добре-таки налякались. Нарешті, коли вже зовсім стемніло, ми знайшли для «Єретика» маленьку чарівну бухту з надзвичайно прозорою водою. Ніч стояла тепла й зоряна. Яке це невимовне щастя — спати на землі! Ми були приблизно за 15 миль од центрального міста острова. Тим гірше для нас. Вирішили при можливості дістатися до нього, потім на пароплаві вирушити в Танжер. Кружляти й далі по Середземному морю не було рації. Удень ми вже ввійшли в порт острова Івіси. Із справжньою іспанською гостинністю зустріли нас у яхт-клубі міста. Вирішивши остаточно розпрощатися з цим морем, ми сіли в п'ятницю на пароплав «Сьюдад-де-Івіса», який і довіз нас в Аліканте. Вивернувши кишені, ми назбирали на квиток від Аліканте до Сеути і сіли на «Монте Біскаргі» як палубні пасажири без харчування. Спочатку на нас поглядали не дуже приязно, але згодом весь екіпаж ставився до нас по-дружньому. Разом із старшим механіком ми в кожному порту виходили на берег. Радист симпатизував нам, хоч одного дня, хильнувши, признався, що ми «un poco locos» — трохи божевільні. Капітан подарував мені сорочку, бо мою подер вітер. Радист дав Джеку свої черевики, а стюард пароплава годував нас протягом усього рейсу.  

ПЕРШІ ПІДСУМКИ. МИ В ТАНЖЕРІ

 

Які ж висновки можна зробити з першої частини нашої подорожі? Пиття. З 25 по 28 травня ми пили морську воду, я — три дні, Джек — два. Протягом цього часу ми не відчували спраги. Отже, пити морську воду можна, але це треба робити, не допускаючи обезводнення організму. Іноді ми намагалися зменшити спрагу., накриваючи обличчя ганчіркою, змоченою в морській воді, і підставляючи його сонцю. Два дні живилися тільки морським окунем, який давав нам і їжу, і питво. Слід зауважити, що швидке повернення до попередніх норм харчування криє в собі загрозу. Потім ми пили морську воду ще шість днів, більше, мабуть, не можна — небезпечно. Після цього два дні — знову риб'ячий сік. Ніякого поганого впливу на нирки це не справило. Іншими словами, з чотирнадцяти днів ми чотири дні пили риб'ячий сік і десять днів — морську воду. Ми робили перерву між вживанням морської води і риб'ячого соку, тому нам пощастило без особливих труднощів продовжити вдвоє строк плавання без води і харчів. Їжа. Голод дає про себе знати різким болем і спазмами протягом неповних двох днів. На третій день біль ущухає, а натомість з'являються відчуття постійної втоми і сонливість. Щоб організм мав меншу потребу в їжі, слід призвичаїти його до вегетаріанського харчування. Кров'яний тиск був майже нормальний, але наш експеримент тривав не так довго, щоб можна було з упевненістю зробити якісь висновки. Блискуча поверхня моря і сонячна рефракція викликають кон'юнктивіт і запалення очей. Під час подорожі треба остерігатися цієї небезпеки. Нарешті, я констатував, що морська вода не викликала ні в мене, ні в мого товариша ніяких захворювань чи ускладнень. Не буду зупинятися на подробицях. Хочу тільки сказати кілька слів про спорядження, а також про мого супутника. Оснащення «Єретика» виправдало мої сподівання: воно блискуче витримало іспит навіть у найсильніший шторм. Треба буде тільки міцніше укріпити щоглу і спрямовуючі кілі. Що ж до Джека, то він виявився єдиним моряком з усього екіпажу, завдяки йому ми успішно пройшли від Монако до берегів Іспанії, а цю подорож багато досвідчених моряків вважали за нездійсненну. Найавторитетніші спеціалісти пророкували, що ми в найкращому разі дістанемося до Корсіки або ж Сіцілії. Крім того, Джек показав себе як активний* хоробрий і безкорисливий товариш. У човні він займав найменш зручні місця, а в скрутні хвилини завжди готовий був допомогти. Я ніколи не чув від нього скарг — він був песимістом не більше, ніж цього вимагали обставини. Джек довів, що навіть на такому немудрому суденці, як наш «Єретик», можна визначити координати. І головне, він ніколи не втрачав надії. В такому експерименті це був ідеальний товариш. Джек Пальмер супроводив би мене до кінця плавання, коли б тільки я зміг передбачити, що надто тривала зупинка в порту позбавить його мужності. Він провів «Єретик» у Танжер, звідки мала початися велика атлантична експедиція. Без нього я ніколи б туди не потрапив.  



* * *

 

Ось, нарешті, вона, Сеута! День був святковий. Ніхто не працював, і капітан відмовився пливти далі, щоб висадити нас у гавані Танжера. Він і слухати не хотів ніяких доказів. Коли радист виступив на наш захист, каштан погодився відправити нас до Танжера при умові, що ми дістанемо дозвіл од поліції, управління порту й митниці. Було пів на 11-ту, пароплав мав стояти біля причалу до 15-ї години. Вже сходячи на берег, ми почули, як капітан сказав: «Що ж до адміністрації порту і дозволу та ще й у свято — то я цілком спокійний…» Але, незважаючи на його песимістичні прогнози, о 12-й годині 30 хвилин усе було зроблено. Іспанські чиновники дуже швидко виконали всі формальності. Поліція та митні інспектори теж пішли нам назустріч. Комендант порту записав у судновий журнал «Монте-Біскаргі» наказ висадити нас на рейді Танжера. «Монте-Біскаргі» вийшла з Сеути. О 21-й годині 30 хвилин, накачавши на палубі «Єретик» повітрям, ми спустили його на хвилі. Капітан скептично ставився до нашої подорожі і вважав, що таке суденце нізащо не зможе протриматися на воді, бо коли здійметься вітер, вода в протоці почне вирувати, наче закипить. «Монте-Біскаргі» востаннє привітала нас своїм гудком. У темряві, самотні, ми попливли на вогні міжнародного міста, де я мав зустріти не тільки щирих і енергійних друзів, але й грізних ворогів, які згодом розлучили мене з Джеком. Опівночі ми прибули в Танжер. В цілковитій темряві пришвартувалися до яхт-клубу. Середземне море лишилося позаду. У понеділок, 28 липня, я вилетів літаком у Париж, а Джека, на нещастя, залишив до свого прибуття в Танжері. Це була величезна помилка. Та я мусив летіти. Щоб завершити експедицію і вирушити в Атлантичний океан, треба було обов'язково замінити наш надувний човен, який уже проплив понад 1000 миль у Середземному морі, та й до цього три роки плавав. Вирушаючи в таку серйозну подорож, ми повинні були зробити все для її успіху. Завдяки люб'язності керівників авіакомпанії «Ер Франс» я того ж дня приземлився в Парижі. З часу моїх останніх відвідин обставини в Парижі склалися не на мою користь. Грошей я не мав, і чекати їх було нізвідки. Тоді я пішов до нашого мецената і розповів про перші результати дослідів, пояснив, чому вважаю за потрібне продовжити експеримент. Я знав, що меценат підготував новий човен, і хотів його одержати. Наприкінці розмови меценат обняв мене і сказав: «Я згоден допомагати вам, незважаючи на те, провадитимете ви дослід зі мною чи без мене». Він наказав передати нам човен. Отже, експедиція здійсниться. Проте радів я завчасно. Коли ми знову зустрілися під час обіду, меценат уже змінив свою думку про нашу подорож і відмовився дати човна. Більше того, він навіть намагався за всяку ціну перешкодити нам. Не знаю, що сталося, але факт залишається фактом: він більше не хотів нам допомагати. Я умовив мецената поїхати в Танжер, сподіваючись, що Джек переконає його. Розмови з деякими інженерами теж могли б довести йому доцільність продовження досліду. Та його, мабуть, більше цікавило, чи зможуть потерпілі користуватися пульверизатором або пристроєм для опріснення морської води (на батареях) і чи можна привести в дію мотор за допомогою шнура, намотаного навколо човна. Я ж відпливав у океан, щоб довести зовсім протилежне — що людина може прожити в морі без харчів і спорядження, аж поки не прийде допомога… На початку експедиції нас надихали й запалювали одні й ті ж ідеї, але тепер нам, очевидно, було не по дорозі! Незважаючи на перешкоди, я все ж одержав на фабриці новенького човна, про якого так мріяв, і повернувся з ним до Танжера.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка